***
Осінь...
Тиша...
Вулиця.
Кроки.
Знаки
Питання.
Пошуки.
Доки???
Втеча
У себе.
Межа.
Порожнеча.
Крик.
Німота.
Обезсилення. -
Втеча?
Місто -
Вігвам.
Душі -
Каліки.
Місто
Хворіє,
Шукаючи
Ліки.
Господи!
Сили дай,
Шлях
Віднайти,
Щоб не
Грішити
Й життя
Не клясти.
У хаосі ночі
Мріяти...
Кімнату
міряти
кроками.
Доки?
Чекати й не спати.
Чекати...
дива...
А доля
зрадлива
Тим часом
Малює
картини
нові
щохвилини.
Де з барв
Тільки дві:
та - біла, та - чорна -
Де дійсність...
потворна...
Ця мить
Неповторна –
Тебе відпускаю
Й собі наливаю
Кави.
Очищення.
Знищення.
Прощення.
Кави
ковток –
новий
виток
Моїх
думок.
Абсурдно.
Химерно.
Традиційність
набридла –
вмикаю
Світло.
Лягаю
спати,
щоб все
розпочати
Спочатку.
Все.
Крапка.
Ранкове...
Коли крізь моє вікно проросте
смуток,
і я відчую,
що залишилася
одна -
валідолом
присиплятиму біль...
Коли крізь моє вікно проросте
ранок,
я усвідомлю,
що життя
тягнеться далі,
забувши про валідол,
запарю міцної кави...
Коли крізь моє вікно проросте
сонце,
я зрозумію,
що все у нас
ще попереду
і, вкотре,
твій
наберу
телефону
номер.
ЕТЮД
Двірники підмітають вулиці,
Перші промені посміхаються,
Жебраків ще нема на милицях.
Ти пішов. Все минається.
За хвилину і місто вибухне,
Новий день розпочне історію.
Як завжди: все по колу колесом.
Ти живеш по своїй теорії.
І листок на долоні плямою,
"Жовте золото" краще золота.
Осінь. Ранок. Багряною раною
Б'ється серце... Сльоза -
минулося.
Колискова
Відмий свою душу дощем
І спи, засинай.
Нехай насниться весна
і зелен-розмай.
Втечи від осені в сни,
у сни - до весни.
Де біль - вже зовсім не біль.
Де сум - вже зовсім не сум.
Де ти - вже зовсім не ти...
Засинай...
Баю-бай...
Спи...
- Оленці
* * *
Я вранці до тебе йшла
З букетиком хризантем.
І думка чоло пекла.
І серце було вогнем.
Була легкою хода -
Важкими були думки.
Я вранці до тебе йшла,
Забувши про злі плітки.
Не знав ти, як важко це,
Забути про все і всіх.
Усміхнене бачив лице,
Коли перейшла поріг.
Не знаю, чи добре, чи ні,
Що я від усіх втекла.
Ти був потрібен мені.
Я вранці до тебе йшла...
* * *
Сонце зі сходу сполоханим сяйвом
Сумно сміється самотній смереці.
Сльози спочатку скотилися сріблом.
Соло співала самотня скрипка.
Серце стискається спогадом сонячним,
Солі солодкої сипну на серце.
Спомином сум спалахує споночі.
І самотиння стелиться слизько...
* * *
Їй хотілося обійняти сонце,
назбирати в жменю зірок,
погойдатися на місяці,
ступити на найвищу у світі вершину,
пірнути до незвіданої ще западини океану,
серед зими нарвати великий букет бузку;
потім вночі прокрастися до Його кімнати,
покласти поруч пахучий бузок,
розсипати скрізь незгаслі зірки,
нашептати на вушко сон про свої подорожі...
... Вона була мрійницею.
* * *
Щодня, покидаючи власну домівку,
Потрапляєш в театр.
Крок - і ти на великій сцені.
Ти граєш. Іноді тобі аплодують.
Змінюються декорації, костюми.
Зустрічаються, щоб розійтися, люди.
А ти граєш. Ти - головний герой
П'єси із назвою ЖИТТЯ.
Минає час. І ти починаєш відчувати,
Що костюм - не твого розміру,
Капці тиснуть, а від чужої маски
Судомою зводить м'язи обличчя.
Тоді хочеться повернути назад
До своєї кімнати-шкаралупи.
Влізти у панцир, обрости колючками
І проспати мільйон років.
Та зміни незворотні -
Ти змінився, змінюючи світ.
Тобі вже не потрібний спокій.
Розумієш, що помилявся. Тому,
Щоранку, прокидаючись,
Потрапляєш в театр.
Ти граєш. Отримуєш задоволення.
Іноді тобі аплодують.
Завтра
Відпуцую зірки до блиску,
Зроблю собі з них намисто.
Потім - проб'ю в небі дірку,
А далі - з гілки на гілку...
Завтра...
Втечу в молоді покоси,
Збиватиму вранішні роси.
Цілунок прийму від сонця,
Влечу у чиєсь віконце...
Завтра...
Нап'юся з джерел водиці
І смуток втоплю в криниці.
Відчую всім тілом тишу
Й нічого вже не напишу
Завтра...
Я втрачу себе буденну,
Забуду про все злиденне,
Із Феніксом поріднюся,
До Вищого помолюся...
Завтра... -
Я знову знайду себе.
Вірю в реінкарнацію.
Нічне...
Тихо собі пописую –
Листочки гаптую хрестиком...
Січень до ніг моїх лащиться
Білим пухнастим песиком...
