1

а я – лечу всё выше и выше,
а я торчу всё сильней и сильнее,
и вот – звёздное небо,
а это значит –
я –
прилетел.

2

на небе танцую
и рядом со мною –
поют и танцуют все люди Земли,
поют и танцуют с ветвями в руках, –
на тучах, на звёздах их смех раздаётся,
звенит чей-то нежный и ласковый голос в ушах.

3

о милая, моя ненаглядная –
как долго тебя я все ждал.
теперь мы с тобою вне времени будем –
любиться!
любиться!
лишь только любиться!
любиться!

живий, здоровий, тимчасовий тут, одвічній там.
працюю в школі.
деякі діти – бджоли, деякі діти – квіти.
розмовляю з людьми мало,
мабуть наближаюсь до свого початку.
нехай береже вас ваша підсвідомість.

синій лист вкритий снігом
із блакитним небом
вкритим дотиками пальців,
за ними –
вітер,
далі райдуга,
сонце далі,
за сонцем –
темно,
поцілунки теплі
подих з сонця
далі світ –
в ньому обличчя
зірки в пальцях
дощ теплий
невдалий сміх
вогонь
отрута;
лист опадає останній

коли вже вмру –
на небі хрест поставте над могилою,
нехай птахи сідають на кістки,
хай старий ворон дзьобом в гробаків шпурляє.
нехай з'їдав довгі час тільця,
хай око давиться із посміхом – мерця,
нехай земля безмежним храмом стане смерті,
і місяць повний хай простягне світло до життя.

туман,
духовне молоко,
а в небі місяць сміхом ллється.
далеко десь,
водночас зовсім близько –
єдина, ніжна, люба, мила –
любов'ю
в вічність
тебе кличе

вода журчит отголосками жизней:
падают капли – жизней частицы.
на мелкие части расходятся жизни
под действием силы
под пламенем веры
в деревья и птиц превращаются боги
и птицы и звери стремятся укрыться в спокойствии Духа подальше от смерти, подальше от злобы.
охотник от ярости больше не может смеяться от счастья,
стреляя но каплям несущимся с неба,
целующим землю и преданным вере
не страшен охотник пускающий пулю –
ведь карлик есть карлик –
для вечности будет всего лишь мельчайшею каплею в целом.
чтоб снова вернуться к источнику –
в море –
дорогу следует выискать, зная –
с какою же целью капли упали на мёртвую землю.
вот капли блуждают и знания ищут,
тем самым дороги себе создавая,
с той целью –
чтоб в море снова вернуться
и с морем им слиться в конечном итоге,
а те же, что в мире пытаются выжить,
цепляясь корявыми пальцами нервов
за мусор скрывающий смех с преисподней –
согнутся под тяжестью смеха такого и капли исчезнут...

на землю снова прилетела птица-ночь,
затмив собою солнца жар,
взмахнув крылом своим, она –
подняла в небо вихри звёзд,
которые лежали в грязной пыли
и думали, что их давно забыли,
когда собаки грызли их как кости
в надежде получить усладу,
и не находя между собою ладу –
дралась, визжа, поджав хвосты,
а люди, вскидывая ружья –
стреляли в тварей, убивая –
тела просили тишины,
на землю кровь лилась...
вот почему, сверкая в небе –
звезда нам дарит красный блик,
а светит мало лишь затем,
чтоб твари спали в тишине спокойно,
и не стреляли а тварей –
больно...

останнім часом все рив і рив.
і ось натрапив на скриню.
ну, розмірковую: розбагатію, заживу по-іншому, по-новому.
відкриваю цю скриню, а там... анічогісінько,
тільки в серці нібито якась зміна сталась...
щось на зразок Євангелія від Якомули.
починається мантрою:
«Óмула Якóмула
Якóмула Óмула».
вимовляється серцем, вуста – у цілковитому спокої;
афірмації на допомогу:
«не руйнуючи створюю»;
«мені нічого не треба, нічого не хочу» —
відганяють нечисту.

свідомість – зерно багаторазового використання.
свідомість, перебуваючи у фізичному тілі,
не перебуває безпосередньо у ньому,
але є водночас на декількох енергетичних рівнях,
маючи різноманітні зв’язки з плоттю,
завдяки яким у багатьох складається помилкова
думка, що ми є фізичними тілами,
які існують певний проміжок часу,
по закінченні якого вони (фізичні тіла) відмирають, розкладаються,
а разом з ними припиняє своє існування й свідомість.
причиною такого помилкового судження є ототожнення
деякими особами своєї свідомості з фізичним тілом,
тобто, на їхню думку, свідомість не може існувати без плоті.

свідомість – мов маленька чорна кулька на дні океану,
утвореного не з води, а з омани,
якою переповнена свідомість, що перебуває на його дні.
зі звільненням від омани,
маленька чорна кулька все світлішає та світлішає,
збільшується, розширюючись і піднімаючись із дна.
сила,що сприяє цьому – усвідомлення,
що знаходиться десь поруч завжди.
кожна свідомість невидимими нитями
зв’язана з іншими свідомостями.
кожна свідомість володіє ниттю, що вгору відходить.

продовжуючи своє звільнення від омани,
свідомість вгору сходить, немов сонце,
і займаючи найвищу точку у небі,
розсіює увсебіч світло тисяч сонць,
не спопеляюче світло,а таке,що очищує і звільняє від усього
так, що лишається тільки тепло, невагомість
і невидима стежка у вічність Безсвідомого.
з Безовідомого вниз тягнеться безліч нитей,
приєднаних до всіх свідомостей, що перебувають унизу.
по таких каналах відбувається перехід свідомостей у Безсвідоме.
всі свідомості поєднані також між собою невидимими нитями.
за допомогою таких зв’язків кожен може проникати у все і у всіх
і усвідомлювати все,
і нічого неможливого немає для такого наймудрішого.
іншими словами – кожна свідомість здатна
проникати у свідомості інших живих істот,
незалежно від відстані,на якій вони перебувають
від того, хто проникає всюди.
увійшовши у певну свідомість, можна проникнути у Безсвідоме,
де все є єдиним, де немає розмежувань –
тут є інформація про все та всіх, цілковита тиша, спокій,
відсутність бажань і поривань, безмежна любов,
найприємніше світло та тепло –
вічність Безсвідомого – ось стан свідомості того, хто перебуває тут.
але щоб досягти цього стану свідомості,
необхідно у матеріальному світі, у цій чистильні,
дотримуватись усіх заповідей Господа нашого Ісуса Христа,
вірити у Бога Отця і бути спритнішим за книжників і фарисеїв,
маючи: мудрість змії, хитрість лиса, покірність квітки,
простість голуба, віру без найменшого сумніву,
що дає силу, любов до всіх без меж,
хоробрість і спокій перебуваючого у медитації.

крізь людину згори униз і знизу вгору
проходять кулясті кармічні маси, що змушують неї діяти.
усвідомивши це, людина отримує можливість звільнитись від них
і діяти тільки за власною волею.
тобто людина практикує недіяння
і поступово досягає стану цілковитого недіяння,
повністю зливається з ним.
ставши найменшою у великому безмежному Безсвідомому,
людина перестає бути людиною, продовжуючи існувати вічно,
не маючи у Безсвідомому ніякої назви,
оскільки у Безсвідомому не існує ані слів, ані понять, ані дій.

— спустить его на землю!
— ещё не дорос!
— в тело его, в тело!!! кричали старцы, заливаясь смехом.
и снова в трубу меня кинуло,
и снова понесло откуда вынесло,
и вот – я снова в храме Божием,
а на часах – стрелки завизжали от радости:
секунды захихикали,
минуты испариной покрылись,
а тело моё – в пелёнки завёрнутое –
целовали, трясли, убаюкивали,
мне же казалось, что я больше не выдержу...
так жизнь началась для меня –
жизнь, телом окутанная,
все вокруг чего-то хотят:
кто-то хочет любить,
кто-то хочет убить,
кому-то страсть как кого-то хочется.
в общем, весело было мне там на земле,
были милые глазу мгновенья,
был тот храм для меня –
словно ад для Любви,
ну а неба
словно и вовсе не было.
два последних часа я пробыл под землёй,
было жарко мне там и безвыходно:
руки мои – за моею спиной,
впереди – стены тёмные,
за ушами команда –
стоять!
три секунды прошли –
ружья пóдняли вверх,
зазвучал нежный голос –
готовься.
смех раздался в груди,
как представил, что я –
снова явлюсь перед старцами.
там конечно же все рады будут опять
видеть целым меня и здоровым:
— радуйся! – скажут они. –
— как там жизнь на земле?
— что, скверно тебе было в новом? –
— пали!!! –
пальцы спустят курки –
в тотчас бросится дух вон из тела,
я назад оглянусь –
и увижу вдали –
как одевшись в военное –
черти склонятся над телом…

ах, як багато в цьому світі сірих та твердих жінок
схожих на каміння від яких віє прохолодою,
і як мало тих –
котрі мають теплу та ніжну душу немов хліб.
біг... назустріч поїзду,
колеса струнами рейок
твір музичний писали
водоспадом акорди вливалися в тіло –
але вже без духу –
дух –
як та хмара ж здійнявся під небо...
за чорним круглим столом сиділи ворожбити та не лякались; ящірка розтанула в темряві,
сонце схоже на місяць,
а місяць не схожий на себе,
і вітер згасає повільно
і варта без зброї
вагітна без тями
занедбаний стогне;
народ на вигнанні
немов ті отари
захоплені в полон.
Тайрам – йому ймення.
правда – сьогодні,
а завтра вже сором,
а згадка відтята – як голова,
що покотилася повз багатоповерхові будинки, скликаючи натовп.
посходилися темні, мовчазні, з вогняними очима
і поглядом вперлась –
і місця не має від них де сховатись,
хіба що не спати,
але очі відкриті,
а ті не зникають –
це шлях, яким може пройти справжній воїн. –
шепоче Радник, який ніколи не зрадить. –
Він завжди із тим
хто знання шукає
і з спокоєм ходить
чи навіть літає, –
або ж взагалі Він відсутній.
для когось – важливо,
для інших це – вада
ніс, вухо, галуззя на уламках залишків скелі на небі
лист на останньому дереві
останньому дереву
жінка в червоному
в чорному
в білому –
стоп!
знову в чорному кішка пробігла,
а в темній кімнаті
під білим простирадлом
посміхається мрець, говорячи;
таки не з'їли.
і знову породила,
а ім'я йому нарекли...
і їх шукали та не знайшли,
а знайшли інших та вбили
Земля ж була як величезна квітка під ногами,
лише квітка;
глибоко копають ті, кого там звуть мурмолонами
вони чомусь також невеселі,
мабуть через те, що невчасно з'явився,
а можливо вони не посміхаються й зовсім;
Земля обернулася в попіл...
навіщо шукати довший шлях ніж той, що був раніше?
весняні бруньки розпустилися
і сонце сховалось за хмарою
і ліс затягнувся дощами
і поле
і жінка у полі
і одяг як прапор,
ось так вам!
нехай вас!
так вій же не з нами?!
і йду я не з ними
і ангол із храму
виходить із тіла
немов з домовини;
і коли не будуть про нього згадувати –
Він з'явиться... –
думка розтанула та горобцем сіла на плече;
що я, як власне не супутник власного тіла?
причому тут комунізм,
коли зірки з’являються в небі -
Його думки космічні?
Варфоломей – збудися! –
говорить ліс вночі,
дзвенить струмком,
вертається дух в тіло –
шурхіт.
екстремума знаходить своє відображення
вплив
вилив,
прийшов в цей світ для того,
аби отримати те – завдяки чому залишу війни та кохання
за зачиненими дверима,
ключ від яких є відсутній у всіх, окрім Отця,
завдяки якому я знаходжуся тут;
і зраділи вони та попадали обличчям до землі,
а вітер вщух
і настала тиша, —
неначе мовчазні очі маленького крокодильця.
небесні два світила креслять на блакитному аркуші неба
фігури вищого пілотажу.
секс псує взаємовідносини
і знайшлися таки ті, —
хто відповіли мовчанням;
найвродливіша жінка без розуму —
все одно, що найкрасивіший гриб
в нутрощах якого копошиться гробак.
темна кімната
стіл
пів склянки
кнопка
вхід
та файл Quo Vadis –
кнопка:
темний напій душу губить
сльози зводять до Satanas
лише 3...
лише Зн... –
лише це туди провадить —
там, лише де все та спокій,
тим, лише де час — відсутність,
там, лише де межі — жарти,
там навколо все ти разом —
всі життя там – сон у тілі,
та вся дійсність —
тут як мара,
смерть — дорога,
тіло — винахід щоб жити,
щоб отримати тут Знанням
шлях у темряві що вкажуть,
аби те, чим є ти завжди —
увійшов з будника часу —
з небуття б ввійшов у вічність,
звідки шлях відкрити вмієш будь-куди
якщо для тебе є у цьому необхідність.
кнопка:
сокіл, що літає в небі —
над землею він кружляє,
очі дивляться на землю,
на людей, ліси та гори, —
люди ходять в одяг які згорнулись тілом,
в одяг —
який вони скидають, щоб з'єднатися І природою,
щоб відчути —
як свідомість вийде з тіла —
стане вітром,
стане деревом зеленим,
океаном,
днем та ніччю...
стане соколом під небом, що кружляє понад хмарою —
погляд інший ніж в людини,
світ сприймається як інший,
як не той, що був у тілі —
одяг скинуло що в трави,
крила б'ють потужний вітер,
вітер входить в тіло птаха,
стає вітром та свідомість,
стає всім, що є під небом,
на землі та всіх сузір'ях,
що утворені Аллахом
Тим –
створив Хто весь цей всесвіт,
всі думки, життя у часі,
простір, виміри та розум —
що зерном упав у землю —
аби стати плодом сили,
аби він долинув туди —
де знаходиться він зараз,
як та крапля, що у море входить шляхом власним Знання,
кнопка
вхід —
і знову дійсність,
що є сном на час, а далі —
вхід у світ що поруч з нами, —
там де є можливість знати як ввійти у вічність-спокій...

свідомістю зруйную світ –
світ, знявши власну шкіру,
мені під ноги кине власну суть,
зробивши крок, увíйду в інший –
де мова тиші,
вічність,
світло.
а в цьому світі –
смерть.

я величезний гробак який точить дерево
що виросло з посадженого зернятка
в якому знаходилась молекула інформації

с первых дней твоей жизни на земле,
когда ещё лежал ты в колыбели, как в могиле, прокажённый,
вокруг тебя, как осы вокруг мёда,
летали, весело кружась,
на костылях людишки «дорогие».
они следили за тобой,
гулять на воздух выводили,
а чтоб ты к боли привыкал, чтоб ощутил ты привкус крови,
они, с улыбкой на душе,
тебя любили, били, били.
а дни всё шли, и шли, и шли,
как механизм поломанной игрушки,
а жизнь катила колесом,
к сырой, холодной, но всё ж к твоей могиле.
и вот ты снова, как и много-много лет тому назад,
лежишь себе, один, беззвучно и спокойно,
и думаешь, с улыбкой на лице:
а где же люди те, которые меня любили?
а они – уже давным-давно исчезли все, тебя покинули, забыли.
уж многие сошли с земли,
как звёзды с неба тёмно-чёрного,
они уже давно погребены,
но всё ж ещё живые многие.
и тут, как призрак опалённый,
как яркий свет большой звезды,
вопрос пришёл в твой мозг змеиный, сгорбленный:
а не шипят ли надо мною –
«змеи» оживлённые,
не обвились ли вокруг –
братья мои меньшие, двуногие?

на верхівці гори
сидить птах
втомлений довгим польотом
навколо холод

я проростаю в Бога,
немов та квітка, що тягнеться у небо.

проміння спадає додолу,
сніг тане повільно навколо,
царство підземне – землю здіймає,
краплі холодні – обличчя мерців омивають.

вогонь мене вмивав, звиваючись у кільця
повз чорним небом жовтий повний місяць
вночі ховала час земля, занурюючись у вже поснуле тільце
загублена в роках йшла крок за кроком давня тиша
кружляв навколо з смутком Вітер
і все співало крім мерця лише мерцю останню в цьому світі пісню
все знало навкруги від неба до каміння
який виснажливий й важкий чекає шлях
мандрівника духовного крізь вихор,
він мав пройти крізь сни
діставшись до дверей палацу,
не зупиняючись в місцях картин, щоб вибрати Ніщо —
духовному природа дарувала для цього
таку важливу й необхідну силу,
допомагаючи пройти,
звільняючи від тягаря валився що шматками гострими на плечі:
в порослому віками лісі зо всіх боків увагу намагалися звернуть напівістоти півногою в смерті,
спокутувало все:
минуле та майбутнє час сплітав в суцільну єдність
і змінювали кольори птахи
лякав розп'ятий череп на хресті
сміявся сніг надламуючи землю
сніг чорний підіймався в небо
замріяний гробак повз деревом зеленим
дерева розмовляли мовою птахів
рослини шепотіли
пливли ритмічні повз пісні даровані сузір'ями вгорі
туман намацував ведмедя
перед обличчям виринало з простору обличчя
напівпрозорі стінки стравоходів
серця вбивали крилами щурів
сміявся рот захований вночі
залізний змій повзе хрестами в напівіснуючих полях,
гіпнотизуючи стражданням
на вуха жарт шепоче жах
тече джерельний струм наповнений бажанням
дитина вкрита пелюстками
в колисці блискавкою кружляє
спадав на землю дощ, вмиваючи клітни-атоми
перед будинком спокій лиш:
крокують кімнати за ними у простір безмежний
зелений і сонце
прозорий і зорі
тут північ та інші сплелися в безвихідь
кладовища нори
за стінами напівбоги – крилаті істоти
а поверхом нижче диявол випалює вогнищем злобу
розпалене тіло на тілі
під стелею крики ховає підлога
сміється тут Ніцше
буддист медитує на прах фіміаму
народжує матір померлу дитину
з малинових заростей Іуда виходить і рушить до храму –
із дзвоном в кишенях –
кидає монети з зображенням церкви в обличчя священників –
з посмішкою входить до храму
зненацька лякає все змінами в морі –
зображене в дзеркалі змиває обличчя наступною хвилею... загублений вільний...
в кайдани закуті співають на волі
чіпляється вбогий зубами за землю
вкрадається дух у замріяне тіло
картини відбиті на плівці – зникають
безумство очима з'їдає
реве водоспадом у темряві тиша
колеса катують
скрізь вежами кукіль
в криниці руками
сніг дивиться
щириться шкіра
ногами на землі
ховають невпевнено наче не вірять,
що щезне назавжди і більше не прийде
у пам'яті частку життя лиш залишить
а з'явиться знову –
нездатні відчути згадають за чаркою, втираючи сльози –
і далі триватимуть галасу звуки;
кукіль-будинок
війна розпочнеться
духовний назовні і далі крокує
позаду кайдани
попереду вічність...

1
люблю тебе – моя державо
тебе люблю – ти жінка гарна
завжди ти юна, молода
дивіться ж бо – яка краса!
струнка ти, немов той соняшник який в луках стоїть.
від сонця – загоріла ти,
від того сонця, яке повік-віків палить,
а над тобою – розлилося небо,
куди не глянь – то скрізь блакить.

2
тоді ти кажеш, дивлячись мені у вічі:
невже ж така я гарна,
адже, я живу одвічно?
коли була я ще мала -
зазнала я великої навали:
спочатку – різні племена,
а потім – турки і татари.
коли ж я підросла, доросла стада –
нова біда мене спіткала:
прибігла з півночі червона сука –
ото була страшна чума
а потім – нова вже навала:
із заходу – на мене чорна хмара насува,
була ж то грізна сарана
за що ж мені така вже кара?
чи то я Бога не люблю?!.
тепер ти бачиш, яка історія моя, –
з її щоки скотилася сльоза;
а ти мені говориш – гарна я!



З
оце повідала мані моя земля,
але вона ще не сказала, що породила двох птахів:
одному – ймення К, а іншому – те ж саме.
великими є ці птахи, з великими крилáми,
вони, спочатку, дивлячись їй в вічі –
на ній волосся рвали –
а потім –
разом зґвалтували,
а після цього вже – до рабства віддали, –
така вже доля України...

4
але я знаю, що людина прийде –
вона тебе звільнить з полону,
поверне золоту тобі корону,
віддасть тобі блакитную троянду -
і ви одружитесь тоді:
заживете ви з миром, разом;
всім серцем я це відчуваю,
і все це буде – незабаром.

всі люди дітьми є безмежної любові,
життя – це школа в котрій вчаться діти.
думки – видіння, що з'являються у тих –
хто любить слухать дивний голос,
інтуїція – це річка яка ніколи не пересихає і тече –
вздовж усієї пустелі
знання – нектар, що живить розум й серце,
сонце – око, що сяє радістю у небі,
місяць – світло без тепла,
дерева – символи покори,
тварини – наші браття менші,
гроші – виразки, що вкрили тіло.
церква – вогонь безболісний який очищує всім душі,
війна – це полум'я, що спалює усе живе у світі,
Любов безмежна – ось Господнє Царство на усій планеті.

чому сидиш така засмучена?
чому весь час мовчиш ти протягом?
волосся – як ті злі яскраві блискавки,
здається – хто торкнеться їх –
посне назавжди вже.
чи може, все мені примарилось?
можливо, ти лише прийшла з минулого.
постала постаттю жіночою,
торкнула мозок жваво думкою, і –
щезла назавжди –
як вічний дух без тіла в просторі.

мозок – це шолом для віртуальної гри "життя"'
в яку з людиною грають по-серйозному
ті, хто завжди намагаються залишитись для людини непоміченим
за будь-яких обставин
і лише розширення власної свідомості відкриває людині очі серця –
цей канал сприйняття безмежного розгортання реальності
яка в свою чергу поступово вливається в свідомість,
налаштовуючи її на направлення волі по єдиному шляху істини який веде у вічне джерело звідки з'являється все для...

мне не нужно пиво,
не нужна трава,
водка, сигареты –
это ерунда,
все колёса – мусор,
наркота – есть хлам,
моё тело – церковь,
моё тело – храм.

в мені
алмаз безмежногранний,
а в ньому –
Той, –
Хто Всесвіт весь створив
і в ньому все Своїм могутнім Святим Духом,
мене Він ввів у Світло,
книгу Він відкрив –
в якій написано про все ким є Він й що створив.

велика Україна, селища, поля,
в полях росте та колоситься жито золотаве,
дитина рве колосся, крадучись, –
ледь не вмирає –
почути ж може зла червона сарана яка не лише їсть але й вбиває.
сумна картина:
край села, подвір'я, дім,
не чутно співу ні людей, ані птахів,
але ще люди є, вони живі –
з труби нагору в’ється чорний дим:
велика піч, вогонь, котел,
в котлі великому дитина –
останній час живе ще, доживає,
а надворі останні дні –
і тридцять третій відмирає.

как вы думаете, сколько метров до неба?
3000? 6000? 10000? нет. всего лишь 30.

молча стоя на открытом пространстве,
окружённом «водою» прозрачной,
смотрю я вниз на асфальт столь невзрачный,
нагретый лучами тысячелетнего летнего солнца,
который залит был водой дождевою
и пухом был застлан холодным и белым,
как будто кто-то посыпал всё мелом.
сейчас же он был раскалённым и твёрдым,
как железное дно большой сковородки,
а пар поднимался в открытое небо,
словно кто-то готовил любимую кéту.
я сделал лишь шаг
и отправился в путь,
как ангел, которому люди отрезали крылья
и бросили тело с крутого большого обрыва,
крича ему вслед:
попробуй-ка снова подняться наверх!
ты всё ж таки ангел, не человек!
три метра, остались секунды.
секунды не век, да, пожалуй, не век,
лишь метр до земли, больше времени нет.
позади все невзгоды, печали, и грех;
и боль, о чёрт, какая же злая и адская боль:
брызнула в разные стороны красная-красная кровь,
словно прохожий наступил на зрелый спелый помидор.
мозги блуждали на асфальте
в надежде отыскать хоть щель,
чтоб спрятаться от солнца
под тень, под тень, под тень.
боль ушла, осталась тьма.
тень, тьма, свет.

Привет, давай дружить,
И вместе, время проводить.
А радовать присутствием,
Смотреть в глаза друг друга.
И воплощая фантазии свои,
Их, превращая в краткие мгновенья,
Что украшают дни, короткой жизни.

5.09.08 / 20:23

Пропозиція.

Привіт, давай дружити,
Та разом, проводить час.
Тай радуючи присутністю,
Дивитись в очі, один одному.
Тай здійснить марення свої,
Їх, перетворюючи в короткі миттєвості,
Що скрашують дні, короткого життя.

5.09.08 / 21:12

В пісок розплетений коси
пірнає моря срібний гребінь.
Я замикаюся на небі,
земні на засув голоси...
І тіло - глина.
Мене бере у руки ВІН
сирого, схожого на кулю.
Вже не болить, бо сон - минуле,
а в ньому холод Плачу Стін.
На волосині
висить у Майстра вороття -
мій крик в народженій дитині,
любові скарб у серці-скрині
та наворожене життя
за ніч мольфаром.
Тече пісок - косу плете
і течія його міліє.
У неба - хмарна анемія,
воно покаране зате,
що, мов отару,
клубки погнало за межу
і ті розбіглися по світу,
неначе плач гіркий трембіти,
де я оплаканим лежу
у кожній ноті.
О, Майстре - відтвори мене,
хай руки просяться ліпити.
Із кулі душу й тіло вбите,
немов із раю прожене
Твоя чеснота.

5 Вересня 2008

Проснулся, два часа,
Но мыслей нет,
Лишь солнце за окном.
Одни воспоминанья встречи.

Она прошла,
Я не окрикнул.
Сейчас же мыслей нет,
Но хуже то, что сожаленья тоже.

Остатки жизни, безразличны.
Смотрю в окно, не видя жизни,
Не понимаю что со мной,
Всё безразлично, нет её…

5.09.08 / 15:32

Перерости травою і мовчати -
Трояндою за вухом у Кармен...
Собою жодних дат не відзначати,
Не згадувати нічиїх імен...
Мовчати. У каміння прорости,
Щоб марили зеленим і весною.
Пророчити над ріками мости,
Але не будувати... Так, простою
Краплиною блідих напівновин
Стекти каналами у твій ефір і впасти.
Навколішки. На радощах. На кпин
Не звести все. Змовчати... Не пропасти...

Струшую з маринарки* спальні райони,
запахи пива, «прими», лавок вагонних, -
так ми зростали пагонами бегоній,
бляклі, хирляві - втиснуті у вазон.

Думка за думку, наче цибулі в’язка;
б’є 25-м кадром «Вечірня казка».
Виживемо до завтра? Скажи, будь ласка,
чи оксамиту вистачить на сезон?..

«Досить нам ситцю, доню-перепеличко…»
Слоїк порожній – марень моїх скарбничка.
Мріяти шкодить - геть, недоладна звичко,
годі терзати пам’ять, неначе зонд…

В часі зависла, ніби я невагома,
присмак у роті – переперчили спомин…
Колір з’явився: значить, ми вийшли з коми,
і золотиться ниткою горизонт.




МАРИНАРКА, -и, ж., зах. Жакет, піджак.

Коли зникає ніч і вже нема туману,
А сонце не цілує ще оголені дахи,
Я перейду туди, де не бува оману,
Де справжня є любов і неземні птахи.

Коли приходить день, та квіти ще в намисті
Із кришталевих барв захованих вітрів,
Я розкажу тобі про зорі чисті-чисті,
І намалюю шлях небачених світів.

Якщо падає зірка з неба –
Це для тебе.
У долоні хвилину спіймай.
На розпутті склади до світання
Пошматовані світлом бажання
І знайди свій загублений рай.

Якщо падає зірка з неба –
Я для тебе
Вишиваю цілунком життя.
Розфарбовую темнії ночі,
Зранку щастям запалюю очі
І ховаю дощем почуття.

Може там на світанку невдалих зірок
Хтось розкаже мені як прожити без маски.
Як зробити в пустелю душі один крок
І не вірити в казку. В самотнюю казку.

Може там на розпутті розтрачених снів
Я сховаю всі сумніви в темну кишеню
Між розлукою двох неземних кораблів
Я не втрачу натхнення. Сліпого натхнення.

Душа зложила крила у капкан
Мимоволі.
Не зрозуміла, що незвичний стан –
Це неволя.
Пустила на сліпе вікно
Сподівання.
Не знала, що страшне воно
Це кохання.
Душа розбила сотні стін і стель
Непомітно.
Пливла, мов п’яний корабель
Проти вітру.
Стомилась від нестерпних мук,
Ран і болю.
Збагнула на стежках розлук,
Що в неволі.

Не посмотрю, не буду слушать и умру…
Усну, забуду тяжесть притяженья…
С надгробной доски пыль рукой сотру…
И слушать буду сердца мертвого биенья…

Я ведь живой! А вижу Ад в Раю…
Где люди все смеясь, тонут в своих слезах…
И я в ломбард, как телевизор жизнь сдаю…
Взамен прошу: «Тепла и счастья бы в глазах»…

Все в мире духи из картин Ждислава… (1)
Слегка прикрой глаза и рвется голова…
И к черту деньги, к черту слава…
Плевать на кислород… дыхание…права…

Не смейтесь вы из умственно больного…
Не бейте в спину завтрашней грозе…
Вы просто меньше видите живого…
Поэтому, больны мы смертью все…

Ты посмотри вокруг, что небеса, что дом…
Живые мертвецы взирают на тебя…
Дороги нет из кладбища в роддом…
Тогда стремись к Земле и ненавидь себя…




30.03.08
22.18



(1) – Ждислав Бексинский – польский художник-ссюреалист.

Чомусь я відчуваю біль
Здається все пройшло уже життя
Нема нічого тільки хліб і сіль
Нічого не довів до людського пуття
Мені лиш двадцять. Це в роках
В душі ж без сил і очі закриваю
Неначе був на Соловках
Своє життя і знов ридаю
Хтось скаже менше побивайся
Гуляй живи і думай про любов
Себе не любиш сам собі признайся
Й не замикай ти на собі оков
Та що сказати ви лиш люди
Яким можливо не побачить те
Що я оплакую один повсюди
Й молю Всевишнього проте
Щоб він зробив мене би духом
Щоб я не бачив цих страждань
Щоб міг зникати легким рухом
Щоб не було цих сподівань
Які сидять як черті в голові
І тихо шепчуть ти чекай
Життя твоє вода на полині
Нічого не побачиш хоч ридай
Хоч вбийся вішайся топись
Ти просто грішник
Якось з цим змирись
Ніхто не розуміє наче я німий
Всі кажуть не накручуй так
Та я ж не шизофренік не тупий
Хоч думав вже і так і сяк
Як іноді прийде печаль
Окутає з усіх сторін і чавить
Ніхто не скаже мені жаль
Як ця хвороба тебе давить
В такі часи я стукаю об клаву
І легшає мені довожу до пуття
Оці вірші мої по праву
Хвороба ця це є моє життя
Так кожний день я вибиваю
Звіряю свій годинник
З Гринвічем світанком
А в вечері я гину й пам’ятаю
Що Бог мене накаже ранком


28 серпня. 2008 р.
11.21 ранку.

…Тій що зрозуміє…




Отак тебе забути!? І бачити лиш в сні?
Твою ходу, волосся і торкатись губ?
Не в змозі я! І б’ю себе у груди,
Що покохав колись. А краще ліг би гроб…

Чим бачити тебе в обіймах інородців,
І лиш у мріях ставити себе, на місце їх.
Чому за тебе я живу, як у тюремнім блоці?
Убити хочу кожного і всіх…

Не посміхайся так лукаво,
Твою любов відчув я то й же вечір,
«Мерлін Монро! Вітаю! Браво! Браво!»
«Прекрасна ти актриса!» - я додаю до речі.

А вірити хотів, тим поцілункам ніжним,
Тим танцям і годинам нашим вдвох,
Та виявився лиш наступним й просто лишнім.
Хоча кохаю зараз, бачить Бог…

Я стукнуся в дорожній знак,
Десь в полі є і мій бозон!
І не вживуться просто так,
Близнята й мертвий Скорпіон…


30 серпня. 2008
11.21.

Візьми свої слова, зітри їх з крил забутих
І залиши мені несказані вірші.
Дозволь торкнутись вій, мовчання тиш збагнути,
І віднайти тепло розбитої душі.

Склади вітри часів в обійми струн прикутих,
До лабіринту днів, розхожості думок.
Дозволь іще хоч раз ту музику почути
І віднайти себе між безлічі зірок.

Втамовуючи спрагу,
Прозріння-забуття,
Хитаючись по стрічці,
Від смерті до життя,
Жбурляючи каміння
В свої прозорі сни,
Розтрощую видіння
Від літа до весни.

Небачених світанків
І несказаних слів
Не зрозуміти зранку,
Під тихий вітру спів.
Із сотень лабіринтів
В невидимій руці
Я викраду краплинку,
Єдину на щоці...

Жовтим кольором закінчується Літо,
В’ялим запахом знесилених лісів.
Чавить сльози крик прощальний журавлів.
Туман і верес. Неба тріснуло корито.

Білим кольором закінчується Осінь.
Іній - попіл спаленого Сонця.
Ополонки - в потойбічний світ віконця.
Сон Землі, задушливий і млосний

Зима закінчиться прозорим і зеленим,
Пролісками, таненням снігів.
Пора повернення із Вирію богів,
Час імена давати безіменним.

Лише Весна не визнає категорично
Ніяких догм. У Світ, який здурів
Від буйства квітів трав і кольорів,
Вона прийде й залишиться навічно.

Іду і дивлюсь на зловісну комету,
Котра перекреслила небо безхмарне.
Богів імена вимовляю намарне:
Вони від зневіри занурились в Лету.

На нових месій ми стомились чекати
В спадкових кайданах своєї тюрми.
За Часу галопом не встигнемо ми,
Якщо не наважимося утікати,

Якщо не скалічим проломами мури,
Як будем щадити наглядачів.
У нас предостатньо голодних мечів,
Що сплять до світанку, сповиті у шкури.

Прийдіть поклонитися новим Богам,
Що вбрались в прадавню козацьку харизму.
Очистити Світ я обітницю візьму,
Хай дзвони співають натхненно: «Ось-Вам!»

Мелодія ця полетить над церквами.
Спинюся на мить на зарослій межі,
І Ґонтине «Ось вам!» на довгім ножі
Проступить крізь кров та іржу наче шрами.

(За мотивами Казки про царя Салтана)
«Белка песенки поет
Да орешки все грызет…»
«Ядра чистый изумруд,
слуги белку стерегут»

Нагризла стільки вже горіхів,
Що можна збудувати дім.
І що? Яку я маю втіху?
Де я живу і що я їм?
Сиджу у клітці мов злодюга,
Крок уперед і пів - назад.
Хіба ж це, й справді, не наруга?
Вже краще в цирк, чи в зоосад!
Та ще співай їм час від часу:
«А ва саду лі в агарод…»
Туристи платять гроші в касу,
Я ж мушу тішити народ!
Одне лице: що пані Лебідь,
Що цар Салтан, що Чорномор…
Усіх цікавить крЕдит – дЕбіт,
А острів хай здолав би мор!
Один знайомий охоронець
Мені підморгував, оце,
Казав, що у якомусь Домі
Замовить лагідне слівце…
Моя публічна рабська праця
Насправді є Реаліт - шоу,
За неї гроші платять, братці,
усім, хто кастинги пройшов.
Якщо хлопчина допоможе -
Втечу! ( на все є воля Божа).
І ви тікайте, добрі люди,
Від зубожіння і огуди.

Повстань, кріпацькая країно,
свою виборювати владу!
В країні більше буде ладу,
як будемо – одна родина.

А тих, хто ділить на отари,
на клани «цапів» і «хохлів»,
будує не країну, хлів –
на шибеницю, чи в татари!*

Магнатів клани – під сокиру,
та і магнатів – під ножа,
комуністична – то іржа.
Не з ними прагнути нам миру.

Із прапором беріть і вила –
хай буде чистою душа,
не продавайтесь за гроша –
і буде нам країна мила,

і буде нам своя країна,
ніхто не буде тут в біді.
Будуймо миром спільний дім –
ім’я якому – Україна.

«…монголо-татари не залишили по собі жодного специфічного сліду, окрім створеної й розквітлої… Московської держави, що на довгі століття зберегла й ординський спосіб управління, й побут, і звичаї, і безліч завідомо татарських боярських родів». Галина Могильницька , «Хроніка великого ошуканства».

I

Він ішов до неї..Вечір..Між калинове зітхання
Де серпневі карі очі - теплі,спраглі до кохання
Він ішов туди навмання..Плакав місяць білим тілом,
Де вона його зустріла поміж трав вогнем шовковим.
Звився смуток паперовим дивним Змієм...

II

Там,де Двоє Виром гнані..І вуста твої багряні
Терпким розпашіли блиском..Близько..
Ночі чари п’яні у димку росою ллються
І сміються і хлюпочуть Зорі у паркім лимані
Там,де Двоє…

III

Ми з тобою
Вип’єм Калинові Чари,
У вогні червоні грона..
Терпкий сік твого цілунку
Трунку цього..шепіт,змова
Знову я впаду у тебе -
В небо Пристрасті..

27 червня 2006 р.

©2006 Святослава Лученко

Я кажу, шо більше не можу,
А вони: „Больше
не будет больно”
Життя-
плісоване порно,
Будь на сторожі...

Час сурмує відбій,
Час на мо`му плечі...
Кричи! Просто кричи!
Не наче дебіл...

Я щаслива кожного дня
Кожного кроку, кожного подиху
Кожного ранку бачити світ.
В ньому – себе, сонце, небо і хмари
Бігти кудись, йти чи просто гуляти...

Кожної думки і кожного слова
Пити холодне повітря ранкове
Як еліксир, що дарує життя
Вічне, прекрасне, єдине, моє
В тут і тепер. Я радію, що є!

Я в цьому світі. І світ цей для мене.
Що на дорозі є світло зелене
Моїм думкам, планам, мріям, бажанням
Хоч вони інколи випереджають
Місце і час, там де будуть доречні
Я не встигаю записувать речення
Ті, що могли б колись стати відомими
Бо вони зразу ж міняються новими
В такт моїх кроків, що йдуть тротуаром
Стукіт підборів стає в них словами
І я не можу ніяк зупинитись,
Щоб не втрачати чарівної миті
Лету душі і народження слова
Знаю, що це все є не випадково.

Та всі дороги завершують двері
(шафи, трамваю, коханого серця)
Доля всіх віршів – сліди на папері
Це все, напевно, і є паралелі
Світу, що крутиться навколо сонця.
Це все так є,
Або так лиш здається...

Мабуть Ви іще мене не знали
Я ще теж про Вас ні сном, ні духом
Та над містом плавно танцювали
І сплелись у вальсі наші душі.

Ми по вулицях ходили сотні раз
Крок-у-крок, по тих самих дорогах
Що прокладені були, мабуть, для нас
Кимось ще до нашого народження.

Ви так довго не могли наважитись
Підійти і запросить на танець
Я не знала, як на Вас поглянути
Та в душі ми з Вами танцювали.

Кожен крок мій був для Вас дарунком
Мої руки Вас лиш обіймали
Ви ставали кожним моїм рухом
З ким би я тоді не танцювала.

Ви так ніжно моїх рук торкнулись
Я так легко йшла за вами в крок
Мабуть десь нам ангели всміхнулись
Сидячи на небі між зірок.

Ми сиділи в затишній кав’ярні
При свічках десь серед центру Львова
Ми іще із Вами дивувались
Наче вже була десь ця розмова.

Ми ішли додому нічним містом
Ми мовчали більш, ніж розмовляли
Та й про що? Коли обнявшись міцно
Наші душі все за нас сказали...

ніч, безсоння, тишина,
сіра стінка без вікна,
мов натягнута струна
влада моя над собою,
мертвий штиль над головою,
наче злий передвісник бою,
серця трепіт, біль душі –
вже практично на межі.

стели під мене матрац
брутального кіно-сну:
в обійми свої - клац! -
і множ на нулі. ну?!
в гримерці мого "Я"
влаштуємо маскарад
не_хворих_на_час для
дисторції кіловаД.
я буду тобі - дрель,
кохана моя стіна!
зпетляти б З петель -
але ж не висіли НА.
нав'язливий suicide
клонованих згубить нас.
спимо наш останній слайд:
стели під мене матрац...

Геть додому, невтесане дерево!!
В тебе череп бобрами вкушений!
Вперто плутаєш з Гоголем Гегеля,
чешеш: "этот, из ГрОба - лучший!",
а у мене впрівають трусики
від жаги нанести тобі травми,
розтовкти тебе! в порох! на друзки!!

..Дуй додому, дубова рамо.