ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Серго Сокольник
2020.08.09 02:01
Коронавересень, баскак
З пшеничним посміхом,
Той хрестоцвітовий ясак
Збирає поспіхом,
Де ми життями данину
Йому даруємо,
З зими минулої обну-
лені мандруємо...

Дума Козак
2020.08.08 23:51
Південна ніч у лузі виграє
піснями цвіркунів і зорепадом.
Вони бентежать так єство моє,
що почуття хлюпочуть водоспадом…

А відчували, пахнуть як хліба?
Із нотками волошки і полину!
Цих запахів симфонія хіба

Євген Федчук
2020.08.08 19:21
В часи далекі в степовім краю,
Можливо й тут, де я тепер стою,
Маленьке плем’я над рікой жило,
По нашим міркам, що у них було?
Овець з десяток, коней пари дві,
Що паслись собі поряд на траві.
Кибиток кілька, от і все, мабуть.
Та їм здавалось – хоро

Микола Соболь
2020.08.08 17:03
Вини не чує Сандармох –
земля ні в чом не винувата.
Розстріляний упав, замовк.
Відлуння пострілу і ката…
Тут чути стогін безліч душ
безвинно вбитих Соловками.
А для катів лунає – туш
і голоснішає з роками.

Олександр Сушко
2020.08.08 15:21
Я - музикант. І це чудовий фах,
Пливе слухач у какофонні верші.
Потринькай на гітарі ноту фа...
Почув? Отак гундосять любі тещі.

А спробуй до...оце моя жона,
Завжди серйозна, пильна і розумна.
А сі бемоль - коханка чарівна,

Дума Козак
2020.08.08 14:55
Тоді я тільки вигадав тебе
і покохав лише свою уяву…
Тебе у ній підніс аж до небес –
ту милу, ніжну, лагідну, ласкаву…

Я вигадав кохання бенефіс
і пристрасті, і сміх, і поцілунки…
Та вигадка згубилась між куліс,

Іван Потьомкін
2020.08.08 14:02
Чому, Боже, відстоїш так далеко?
В годину лиху віддаляєшся?
Нечестивець пихатий женеться за вбогим.
Та схоплені будуть всі ті, хто мав наміри злісні.
Ось вихваляється нечестивий,
І користолюбець ганить Бога.
Мерзотник, задравши носа, міркує:
«Не ді

Дума Козак
2020.08.08 11:38
Насолода – вранці рано,
з першим променем ласкавим,
пробудитись і босоніж
росянистим споришем
йти на зустріч із майбутнім,
днем новим, у світлі сонця,
упиваючись красою,
вслід за подихом весни…

Ігор Шоха
2020.08.07 21:41
Великі води у ріки,
в яку впадають інші ріки.
Ще є і діти, і батьки,
діди яких були великі.

У Лету кане на віки
усе мізерне і безлике
і залишається навіки

Євген Федчук
2020.08.07 19:09
Україна – край благословенний,
Степ безкраїй і ясна блакить.
Скільки раз ворожі сили темні
Намагалися тебе скорить?
Скільки раз приходили охочі,
Щоб хлібів набратися дармових
Та безсилі були сили ночі –
Ти завжди перемагала їх.

Серго Сокольник
2020.08.07 17:10
Наближається день.
Тихо осінь іде
На поріг,
На поріг.
Більше ми не удвох.
Нам дано для обох
Сто доріг,
Сто доріг.

Тетяна Левицька
2020.08.07 14:25
Не бійся любові, вертатись додому,
упасти з вершини у прірву потому,
ураз відштовхнувшись від дна.
Бо хто з нас не падав, а після не плакав,
а чи не злітав в небеса, наче птаха,
і не шаленів від вина.

Носив за собою суму безнадії,

Олександр Панін
2020.08.07 13:27
Минуле Чатує

***

Захмарного відчаю злети…
Собі не складає звіт,
Точиться
Майже нечутний

Сергій Губерначук
2020.08.07 11:13
Ідеале мій, ти, мов "Титаник",
який швидко іде на дно.
Гинеш ти, але я, твій романтик,
не повірю в це все одно.

Моя вірність, мов чайка на щоглі,
коли палуба вся в сльозах.
Нас не чують на дальнім атолі.

Дума Козак
2020.08.07 07:26
Зарахувати вас не можемо у штат, –
промовив кадровик без еківоків, –
нам молодий потрібен кандидат
із досвідом роботи… в сорок років.

Іван Потьомкін
2020.08.07 07:18
Із раю в рай (якщо такий ще є)
Я перейду неспішно.
Мій рай створила ти, як пісню,
Щоб понад пістоліття зміг її вести.
Віддячить чим я годен тобі, люба?
Підсобним буть у рукотворному раю.

Микола Соболь
2020.08.07 06:59
Півень заспівав із рання:
«Прокидайся чесний люд!» –
час робити обрізання,
хрест зніми, візьми талмуд!
Не сумуйте православні,
вибір завжди був у вас
та живете ви безславно.
Правильно казав Тарас –

Євген Федчук
2020.08.06 21:32
Було це у часи настільки давні,
Що тільки Бог їх, мабуть, рахував,
Бо він тоді якраз велику справу
Світобудови тільки розпочав.
По молодості, що там його роки!
Експеримент він вирішив почать:
Створити світ і дочекатись, поки
Не з’

Микола Соболь
2020.08.06 19:00
Він поміж листям шерхотить,
виманює із нас життя,
а ми йому за кожну мить
віддячимо серцебиттям.
І від народження весни
літа несуть його крильми…
Аж поки нестабільні сни
Не вкажуть: близько до зими…

Олександр Панін
2020.08.06 15:01
Поради популярному співаку,
Який раптом почав відчувати
Дискомфорт

***

Не треба
до публіки зверхнім

Сергій Губерначук
2020.08.06 10:54
Частина І. "Джонатан – сіра чайка" Музична прелюдія "Ранок". Ранкові сутінки пробивають ледь помітні промені, які поволі стають потоками світла. Ледь чути шелест морських хвиль, який наростає з появою світила. Окраєць сонця. Пів со

Ігор Деркач
2020.08.05 21:52
І горе уже – не біда.
Робінзоніада триває.
Мені би – якась Середа,
бо П’ятниці в мене немає.

На неї скривився четвер,
що скоро уже понеділок.
Немає надії тепер

Тетяна Левицька
2020.08.05 20:12
Чорнильну хусточку напнула ніч недбало
на гострі плечі и підморгнула висі.
І кинувши у рот незрілі вишні,
оскомило, скривилася. Усе дістало.

Усмішка місяця і кабаре зіркове,
проидисвіт-вітер, викрутень, лукавець,
якии запрошував щораз на танець,

Євген Федчук
2020.08.05 19:28
У Таврії спів готських дів луна
Плекають вони помсту Шарукану
Оспівують оті часи преславні
Як вирувала Бусова війна.
Тоді самого Буса із синами
Розп’яли готи на своїх хрестах
І в землях антських поселився жах
Що готський меч їх звідусіль дістане.

Олександр Панін
2020.08.05 13:55
Святкова пригода


Дива
трапляються часом.
Надія
на Диво
не згасне!

Дума Козак
2020.08.05 13:15
Відлунює акордами краплин,
шалений дріб дощу у ритмі танго,
вплітаючи у марева сатин
мелодії ретро зі смаком манго.

Бринять балади гомоном струмків,
під гуркіт грому, соло барабана…
І блискавиці зоряно-стрімкі,

Сергій Губерначук
2020.08.05 09:49
Лежить картина,
чорна сажа.
Музею сірого підлога.
Зі стін по краплі фарба ваша,
іржа коричнево-червона.

Лежать колони,
гільзи, гільзи,

Віктор Кучерук
2020.08.05 06:12
Запах сушеної м’яти
Переповнює кімнату
І струмує плавно за поріг, –
Огортає жалем хату
І затоплює кошлатий
Та пахучий дуже переліг.
Де поспішно і помалу
Невгамовно вирувало

Олександр Панін
2020.08.05 01:58
Застілля не робиться
"насухо",
Не любить "насухо"
люд,
Мета виправдовує
засоби,
Та крапку вколочує
суд!

Олена Багрянцева
2020.08.05 00:24
Якби можна поставити раптом на паузу літо.
Лимонадові дні, матіолові ночі повільні.
Знявши одяг увесь, загортатися в рідні обійми,
Аж до ранку не спати, про все, ні про що говорити.

Якби можна затримати серпень натрішки, надовше.
Із піску будувати

Дума Козак
2020.08.04 23:38
На березі Гіпанісу високім,
у теплому південному степу,
ще балабан висить в повітрі, сокіл,
але давно не видно вже скопу…

Давним-давно полинуло у Лету
і місто-поліс, Ольвія стара,
і вихідців із древнього Мілету

Ігор Шоха
2020.08.04 20:50
Уже за синіми морями
усі симпатії мої,
з якими човники свої
колись пускали ручаями.

Блукаю ще у ті краї,
де по інерції ночами
пливуть у Лету оригамі,

Євген Федчук
2020.08.04 19:23
Хай покара Бог клятих росомонів
Від них нещастя готські всі пішли
Нехай потопчуть їх же власні коні
Нехай помруть від власної стріли.
Великий і могутній Германаріх
Король всіх готів і усіх земель
Був скорений на розправу чи на кару
Не жалів ні люд

Устимко Яна
2020.08.04 19:21
Місто Львів – як новенька копійка.
Садовий постарався, Андрійко.
Приїжджайте до нас,
мер почистить і вас.
Станьте теж як новенька копійка.

Приїжджайте до славного Львова,
всі будинки у нас кольорові.

Тетяна Левицька
2020.08.04 15:13
Вже прокинувся, любий? Глянь небо
розливає лавандові фарби
на тендітні гвоздикові стебла,
на нечесані верби. А нам би
доторкнутися щастям до смути,
і розсипати гречну надію,
цілувати рожевих губ кутик,
ніжність бризнути сонцем під вії.

Галина Кучеренко
2020.08.04 10:04
Не вимагайте -
Вам ніхто не винен
Давати щось. Це не потрібно їм.
Переконання
У чужих провинах -
Лише пожива демонам своїм.

Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Лариса Маковей
2020.08.01

Тарас Баш
2020.07.28

М Менянин
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Таня Тарасюк
2020.06.30

Ядвіга Руда
2020.06.20

Вигнанниця Добровільна
2020.06.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 7 днів


  1. Євген Федчук - [ 2020.08.08 19:21 ]
    Наше, ваше і моє (щось на зразок легенди)
    В часи далекі в степовім краю,
    Можливо й тут, де я тепер стою,
    Маленьке плем’я над рікой жило,
    По нашим міркам, що у них було?
    Овець з десяток, коней пари дві,
    Що паслись собі поряд на траві.
    Кибиток кілька, от і все, мабуть.
    Та їм здавалось – хороше живуть.
    Удосталь їжі, у ріці вода
    Прозора, чиста. Гарна череда.
    Чого ще треба аби в світі жить?
    Ріка біжить і час, також, біжить
    Наввипередки, хто скоріш із них.
    Ніщо не здатне зупинить той біг.
    Та якось люди по степу ішли
    Пораненого у траві знайшли,
    Лежав безсилий, майже помирав
    І люд хороший його підібрав.
    А знали б люди – краще б обійшли.
    Вони ж занадто добрими були.
    В біді лихій не кинули його
    Взяли лише для горя для свого.
    Знайшли для нього місце у візку
    І полотно на рану на тяжку.
    І доглядали разом, доки він
    Знов не прийшов до тями. І в один
    З весняних днів на ноги сам не встав,
    А далі вже потроху й помагав.
    Одужуючи, череду пасе,
    Відром води від річки принесе.
    Даремно хліба їсти не хотів,
    Вилежуватись – то і поготів.
    Так у роду, у племені прожив,
    Нікуди повертатись не схотів..
    Й кого шукати в ті часи в степах?
    Десь його рід вже в тисячі верстах,
    А ці його за свого прийняли,
    За порятунок з нього не взяли.
    Живеш – живи, ніхто і не пита,
    Чого він до своїх не поверта.
    Якось питає чоловік у них:
    «Чиї ж це вівці?» «Як чиї? Усіх.»
    «Ну, як це так – господаря нема?
    Хтось біля себе цих овець трима,
    Пасе в степу, рахує, догляда?
    Хай і маленька, але ж череда».
    «Ну, якщо хочеш, то й займайся цим.
    І кінь оцей хай буде теж твоїм.
    Бо ми не звикли між собой ділить,
    Нам якось разом веселіше жить».
    І заходився той овець глядіть
    За ними степом цілий день ходить.
    А ще, бува, як їде на коні,
    То не вертає і по кілька днів.
    Зате ж отара як з води пішла
    І гладша стала, й чисельно зросла.
    Малих ягнят вже більше, ніж овець,
    Іде на користь тирса і чабрець.
    Та м’яса люди більше не їдять,
    Господар просить трохи почекать,
    То у вівці ягня, то ще мала,
    То краще б ще ягняток привела.
    А сам не хоче просто віддавать:
    Він наробився, а вони з’їдять.
    Другі, на нього дивлячись, взялись
    Ділитися, хто скільки потрудивсь.
    Той більше інших риби упіймав,
    А той найбільшу здобич вполював.
    І кожен собі дума: «Це ж моє».
    І нехотя другому віддає.
    А далі вже й відкрито почали
    Казати те, що в душах берегли.
    Мовляв: «Я більше нього працював,
    А він, бач, кращий мене кусень взяв».
    Чи хтось працює, інший тільки спить,
    А коли їсти – перший всіх біжить.
    Як завелися та й давай кричать:
    «Чого ми маєм інших годувать?»
    «Чого ми будем за других робить?!
    Давайте краще будемо ділить!»
    «Ділить! Ділить!» - народ увесь загув,
    Як жили добре швидко геть забув.
    Та й розділились. Кожен мав своє.
    Тепер сусід спокою не дає,
    Бо до сусіда тільки й загляда,
    Яка у нього стала череда.
    І чи не більше в нього всього є,
    Бо це ночами спати не дає.
    І ворожба поміж людей пішла
    І проросли маленькі зерна зла,
    А з них велике вибехкало зло.
    З тих пір багато вже віків пройшло,
    А зло живе і довго буде жить,
    Поки й не перестанемо ділить
    На ваше й наше, на твоє й моє.
    Для ворожби то перший привід є.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  2. Євген Федчук - [ 2020.08.07 19:58 ]
    Легенда про легенду
    Україна – край благословенний,
    Степ безкраїй і ясна блакить.
    Скільки раз ворожі сили темні
    Намагалися тебе скорить?
    Скільки раз приходили охочі,
    Щоб хлібів набратися дармових
    Та безсилі були сили ночі –
    Ти завжди перемагала їх.
    Твоїй силі люди дивувались.
    Вороги, немов побиті пси,
    Утікали. Але повертались –
    Надто ласий шмат, щоб не вкусить.
    В році сорок першому, у червні
    Черговий знайшовся «загрібай».
    Наче пітекантропи печерні,
    Поповзли тевтони у наш край.
    Обіцяв їм Гітлер біснуватий
    «Яйко, млеко» вволю принесе.
    Треба Україну звоювати
    І тоді – бо матимуть усе.
    Всі в хрестах полізли, наче прорва,
    Потоптали буйнії поля.
    Устелили трупом степ і гори,
    Кров’ю напиталася земля.
    Засмердівши танками Вкраїну
    І людей беручи за сміття,
    Гітлер, кажуть, падав на коліна
    В лігві. І радів, як те дитя.
    Землю нашпиговану залізом,
    Він урешті – решт завоював.
    Його орди вже за Волгу лізли,
    На Кавказі прапор теліпав.
    Вся Вкраїна в нього під ногами,
    Хоч топчи, в хочеш – засівай.
    Буде Рейх з дешевими хлібами,
    Сам до рота лізе коровай.
    Та радіти довелось недовго,
    Бо зі Сходу звістки поповзли:
    Там тевтонам обламали роги,
    Навіть Сталінграда не взяли.
    І його захвалені вояки
    Поповзли у рідний фатерлянд,
    Полишивши літаки і танки.
    «Дранг нах Остен » звівся
    в «Драп назад».
    Гітлер скаженів, ногами тупав,
    Генералів власноручно товк,
    На вояків грізно брови супив
    І гарчав, як недобитий вовк.
    Гнав і гнав нові війська до бою,
    Все про зброю про якусь кричав.
    Але знов під Курською дугою
    Стусана добрячого дістав.
    Бачить Гітлер, що не має діла
    І тоді задумуватися став:
    Звідкіля взялася така сила
    В тих, кого він вже завоював?
    Викликає своїх генералів,
    Обіцяє голови з плечей,
    Щоб вони негайно розгадали
    Звідки сила у отих людей.
    Генерали голови ламають
    І підлеглих без кінця товчуть,
    Хай вони цю таємницю взнають
    Й більш нічого не бажають чуть.
    Вже й лампасам на штанах не раді,
    Вже і апетит у них пропав.
    Але тут знайшовсь якийсь зрадник,
    Що, говорить, таємницю знав.
    За варення й хліба паляницю
    І на пуп залізного хреста,
    Обіцяв відкрити таємницю,
    Звідкіля береться сила та.
    Хрест йому відразу почепили.
    Коли що, то легко відібрать
    І гуртом обсіли, обступили –
    Таємницю ж хочеться узнать.
    Плямкаючи хлібом і варенням,
    Розпочав той оповідь свою:
    - Ще в часи далекі Сотворення
    Бог сидів, говорить, у раю
    І ділив поміж народів землю,
    Щоби кожен що хотів – те й мав.
    І дістались персам землі теплі,
    А казкові Бог індійцям дав.
    Для англійців і японців в морі
    Острови великі наділив.
    Йшли і йшли народи. І вже скоро
    Кожен у своїй країні жив.
    А коли Бог наділив народи
    І уже забрався відпочить,
    Тут до нього дівчина приходить.
    Довгі коси, у очах блакить.
    У сорочці гарній вишиваній.
    Ноги босі, збиті до крові.
    Мабуть, шлях у дівчини був дальній –
    Промайнуло в Божій голові.
    Що ж їй дати? Роздані всім землі.
    Залишивсь, хіба що, степ один.
    Та тут вітер дме на всі легені.
    Хмари пилу піднімає він.
    Взимку люті аж тріщать морози.
    Влітку спека землю спопеля.
    І лише людськії піт і сльози
    Коли зросять – ожива земля.
    І квітує, і несе достаток
    Тим, хто буде на землі цій жить.
    Але треба добре працювати,
    Щоб цю землю гарну оживить.
    Степ відкритий ворогам на заздрість,
    Тож ітимуть без кінця вони.
    Треба буде людям захищатись
    І готовим бути до війни.
    Є у мене зброя потаємна –
    Чудодійний Перемоги меч.
    Як насуне часом сила темна
    Він зруба їй голову із плеч.
    Та той меч одному не під силу,
    То лише громаді по плечу.
    В боротьбі за справедливе діло
    Можна довірятися мечу.
    Меч той було сховано в священих
    Пришибських висотах. Відтоді́
    Ворогів він переміг численних
    І народу допоміг в біді.
    Доки меч той сховано надійно,
    Україну не скорить нічим…
    Як послухав Гітлер ту новину,
    Став відтоді іще більше злим.
    Наказав усе перекопати
    Але меч із – під землі знайти.
    І взялись тевтони за лопати,
    Стали землю рити, як кроти.
    Риють і по Пришибських висотах,
    І уздовж Молочної ріки.
    Кротовище те назвали «Вотан»
    Із легкої Гітлера руки.
    Риють – риють, вали насипають.
    А із сходу гуркіт все сильніш.
    І тевтони чимскоріш втікають
    За отой покопаний рубіж.
    Хоч меча і не знайшли вояки,
    Та нарили оборонний вал.
    Настромляли всюди залізяки,
    Щоби супротивник не прорвав.
    І засіли у поритих норах
    За рікою й на висотах тих.
    Одним краєм вперлися у море,
    А другим у плавнях у густих.
    І кричали: - Тут ми неприступні!
    І поможе меч не їм, а нам!
    А самі тулилися докупи,
    Бо й своїм не вірили словам.
    Осінь сорок третього настала,
    Впало листя із дерев униз.
    І вся їхня неприступність впала,
    Мали, кляті, в гриву і у хвіст.
    Гітлер рвав і так рідке волосся,
    Своїм генералам пуза м’яв,
    Та зробить нічого не вдалося –
    Їхній «Вотан» все – таки упав.
    І звелась на ноги Україна,
    Та взяла у руки меч святий.
    І ніякі неприступні стіни
    Не спинили гнів її страшний.
    Полетіли голови тевтонські
    По землі від вірного меча.
    Не ходіть непрохані у гості!
    Є нам чим непроханих стрічать.
    Приїздіть, ми завжди раді гостям,
    Але хто з мечем сюди прийде,
    Залишить у землях наших кості,
    Меч святий завжди його знайде.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  3. Євген Федчук - [ 2020.08.06 21:00 ]
    Легенда про людину
    Було це у часи настільки давні,
    Що тільки Бог їх, мабуть, рахував,
    Бо він тоді якраз велику справу
    Світобудови тільки розпочав.
    По молодості, що там його роки!
    Експеримент він вирішив почать:
    Створити світ і дочекатись, поки
    Не з’явитися, кому б міг передать
    Хай не весь світ, хоча б його частину.
    Я думаю, що власне – бо, того
    На цій Землі створив Господь людину
    Подібною до образу свого.
    Створив. А сам узявсь спостерігати,
    Для нього ж, мабуть, також дивина,
    Як на землі почне порядкувати
    І швидко розумнішати вона.
    Але дарма. Світ був занадто гарний -
    На всій Землі неначе справжній рай.
    Навіщо сили витрачати марно,
    Бери собі плоди з дерев зривай.
    У затінку лежи та плюй у небо
    І можеш хоч нічого не робить,
    Бо дав Господь усього, що їй треба
    Для того аби безтурботно жить.
    Ні, бачить Бог, не буде з того діла.
    З легкого хліба розуму нема.
    Що легко далось й сліду не лишило,
    Бо хто ж таке у пам ‘яті трима?
    Легким достаткам і ціна подібна.
    Тож, у якийсь там, теж далекий рік
    Бог зрозумів – змінити щось потрібно
    І надіслав на Землю льодовик.
    Це було наче вигнання із раю.
    З достатків повних зразу у нужду.
    Навколо землю сніг і лід вкривають,
    А від плодів немає і сліду.
    Як хочеш жити, то берись за розум,
    Як хочеш їсти – добувай іди.
    А по землі розгулюють морози
    Не доберешся, навіть, до води.
    В нужді великій гартувались люди,
    В борні щоденній добували хліб.
    І виживали лише сильні й мудрі,
    Бо інші того просто не змогли б.
    Пройшли віки важкого виживання,
    Ціною всього були кров і піт.
    І кожен день, прожитий, як останній,
    Складався у потік прожитих літ
    Людина важко пізнавала ціну
    Того, що їй потрібно для життя,
    Але інакше бути й не повинно,
    Бо пам’ять краща через відчуття.
    Побачив Бог, нарешті, що людина
    Навчилась жити, а не існувать,
    Що і собі, і світу знає ціну
    І вирішив полегшення їй дать.
    Прийшло на Землю Божим повелінням,
    Що людям вже й не снилося, мабуть,
    Таке жадане всьому потепління,
    Усе росте, річки із гір течуть.
    Хоча не було того раю,
    З якого Бог творіння починав.
    Щорічно холод налітав до краю,
    Щоб льодовик ніхто не забував.
    А людям за старання в нагороду
    Бог дав немало від своїх щедрот,
    Для спраги прохолодну чисту воду,
    Хліб для життя – найвищу з нагород.
    Ту нагороду, як найвищу ціну
    Людина потом має здобувать.
    На це спроможна лиш вона єдина:
    І добувать і іншим дарувать.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  4. Євген Федчук - [ 2020.08.05 19:28 ]
    Легенда про Буса
    У Таврії спів готських дів луна
    Плекають вони помсту Шарукану
    Оспівують оті часи преславні
    Як вирувала Бусова війна.
    Тоді самого Буса із синами
    Розп’яли готи на своїх хрестах
    І в землях антських поселився жах
    Що готський меч їх звідусіль дістане.
    Хіба до того прагнув гордий князь,
    Коли прийшли посланці росомонів
    Аж почорніли від шалених гонів:
    - Благаєм, князю, помочі для нас!
    Дрібний осколок скіфського народу
    Чий гордий дух над степом ще витав
    Не захисту у відчаї питав
    А спільно битись з готом за свободу.
    У антів давній з готами був спір
    І степом кров не раз уже лилася
    Та не один іще не піддавався:
    Ні гот, ні ант другому до цих пір.
    А що тепер часи були непевні
    Зі сходу десь насунула орда
    Із нею ще небачена біда.
    Свої би землі захисти кревні.
    З другого боку – обезсилів гот.
    Тій темній силі, що зі сходу лине
    Один скорився. Друга половина
    Пішла на захід. І лихий народ,
    Що покорив навколишні простори
    Тепер не той, з ким билися колись.
    Якби-то анти дружно узялись
    Могли би готів скинути у море.
    Але потрібно об’єднатись всім
    Тоді це буде справжня антська сила
    Яка колись ромейский стан зломила
    Ходила вільно у ромейский дім.
    Що росомони? То краплина в морі
    Численних антських бойових племен.
    Сам Бус не знає навіть всіх імен
    Племен що населяють ці простори.
    Тож, зваживши всі «проти» і всі «за»
    Бус кинув клич між антського народу
    Що час настав і треба за свободу
    Меча підняти - з півдня йде гроза.
    Поки гінці по степу коней гнали
    Поки рішалось - йти чи не іти
    Бус вирішив дружину в степ вести
    Де готські зграї втікачів шукали.
    Шалений гін потомлених коней.
    Жінки і діти сил уже не мають
    Чоловіки мечів не випускають
    Забули лік невиспаних ночей
    Проте готові битись до останку
    Якщо загроза з степу налетить.
    То всім здається наче воїн спить
    Вві сні криваві бачачи світанки.
    Сльозавить очі вдаль з – попід руки:
    Що там чекає у чужих просторах?
    Уже давним - давно не видно моря
    Землі Трояні біля Дон - ріки.
    Могили предків там вони лишили
    Які ще дід і прадід захищав
    Де кожен камінь славу пам’ятав
    І кожен кущик наче троїв сили.
    Але зостатись – то на смерть піти
    У племені всього життя забрати.
    Єдиний шлях на північ утікати
    У антських землях свій народ спасти.
    Як чорні круки готи від ріки
    На втікачів зненацька налетіли
    Жінки і діти за вози засіли
    Доки вступили в бій чоловіки.
    Але у готів значно більше сили.
    Кривавим потом вкрилася трава
    І не одна скотилась голова
    І не одного смерть уже скосила.
    І вже, коли здавалося, кінець
    Лишилось вмерти від мечів ворожих
    З’явися Бус. Під крик: «Перун поможе!
    Іще сильніший розпочався герць.
    Не витримали готи – відступили
    Лишили степ для воронячих зграй
    Що вже як хмари вкрили небокрай
    А все іще летіли і летіли.
    А втікачі продовжили свій шлях.
    За пагорбами жде їх порятунок.
    І тих хто уже випив смерті трунок
    Везуть слідом з собою на возах.
    Але не всім судилося добратись
    До рятівної близької землі.
    Сторожа мчить ледь держиться в сідлі.
    На добрі вісті марно сподіватись.
    А слідом хмара чорна з-за горбів
    Стрімка, немов прибійна хвиля в морі.
    Не утекти - вже буде слідом скоро.
    Хтось має вмерти щоб другий вцілів.
    І Бус приймає рішення єдине:
    Він з антами шлях готам перетне
    А плем’я хай коней чимдуж жене
    Воно урятуватися повинне.
    І слухати нічого не бажа
    Щоб росомони поряд антів стали.
    - Вас і без того залишилось мало.
    Рятуйтесь від готського ножа!
    Ви – наші гості. Звичай наш велить
    Гостей від небезпеки захищати.
    Ніколи не допустять горді анти
    Аби хтось зло міг гостеві вчинить.
    Утікачі на північ подались
    А анти в груди ворога зустріли
    І серед степу січа закипіла
    Де ант один з десятком готів бивсь.
    Все оглядались горді росомони.
    Вже й за горбами бій давно затих.
    Чужий народ там помирав за них.
    Таке не забувається ніколи.
    Чужим життям врятовані вони
    А їхні смерті хтось узяв на себе
    Мабуть, такою була воля неба
    І Хорс великий свій народ хранив.
    Тоді й поклявсь кожен росомон
    Доки й один із них ще жити буде
    Той мужній вчинок антів не забуде.
    Віки й віки справлявся той покон.
    Хоч готські діви в Таврії співали
    Про славу перемогу тих часів.
    Та пам’ятає кожен на Русі
    Як то усе на справді відбувалось.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  5. Євген Федчук - [ 2020.08.04 19:43 ]
    Легенда про Германаріха
    Хай покара Бог клятих росомонів
    Від них нещастя готські всі пішли
    Нехай потопчуть їх же власні коні
    Нехай помруть від власної стріли.
    Великий і могутній Германаріх
    Король всіх готів і усіх земель
    Був скорений на розправу чи на кару
    Не жалів ні людей, а ні осель.
    Проживши не один десяток років
    Державу міцно у руках тримав.
    Вона весь час росла на усі боки,
    Але й для нього смертний час настав.
    Було це в час коли незнані гунни
    Прийшли за сонцем у степи оці.
    Чув Германаріх що навала суне
    Тож стиснув меч міцніше у руці.
    Збираючись народ свій захисти
    Почав збирати військо у похід.
    Тим часом довелось йому судити
    Як робив завжди королівській рід.
    Упав до ніг йому вельможа готський
    За честь його вступитися просив.
    Він мав одну дружину росомонку
    Сунільду. І до цього кілька днів
    Вона втекла від ложа чоловіка
    Заледве встигла стати за жону.
    Він взяв законно боги тому свідки
    І рідним повну заплатив ціну.
    Яка невдячність і яка образа.
    Він прагне помсти. Смерті вимагає
    Аби ніхто більш не посмів ні разу
    Від чоловіків кидатись «в біга».
    Велів король втікачку ту привести.
    Сторожа миттю виконала це.
    І от стоїть ця «полонянка честі»
    Йому спокійно дивиться в лице.
    Вродлива надто хоч в подертім платті
    Синцям і ранам не сховать краси.
    - Ну, розкажи, чого взялась тікати?
    Що ти на це усе відповіси?
    Презирливо всміхнулася у вічі
    - Я не люблю його,- відповіла,-
    А забаганки його чоловічі
    Все рівно б я терпіти не змогла.
    Ми горде плем’я, плем’я росомонів
    І в нас жінки то не товар живий.
    Вельможа твій тобі брехав сьогодні.
    Він вкрав мене привіз у табір свій.
    Жоною я його не хочу бути
    Та і не буду - іншого люблю
    А як посміє ще хоч раз торкнути
    Богам клянуся: я його уб’ю!
    - Ти, жінко, забагато говорила,-
    Король озвався, - На землі моїй
    Мої закони. Ну, а ти посміла
    Порушить давній звичай наш святий.
    У нас жінки у чоловічий владі
    І кара за непослух їхній жде.
    Скорися жінко, бо не будеш рада
    Коли на тебе кара упаде!
    Сунільда знов презирливо всміхнулась:
    - Для мене воля над усе миліш.
    Я не боюся, якщо ви забулись
    Я - росомонка. То ж, король, облиш.
    Ти може смертю хочеш залякати
    Так і твоя слідом тоді прийде.
    У мене є ще два хоробрих брата
    Від них ти не сховаєшся ніде.
    Король від гніву побілів увесь:
    - Хотів, можливо, та не пожалію.
    Тому порука королівська честь!
    За втечу за образу чоловіка
    І за образу свого короля
    Ти маєш вмерти, згинути навіки
    Щоб не лишилось навіть і ім’я!
    А смерть твоя нехай уроком буде
    Всім тим хто схоче так же учинить.
    Сюди скликайте якнайбільше люду
    Коней четвірку диких приведіть!
    Страшною смертю дівчина вмирала
    Коней баских на площу привели
    До рук і ніг мотузки прив’язали
    Щоб коні в різні сторони тягли.
    Чекав король чи стогону чи плачу
    Даремно. Дочекатися не зміг.
    Сказала на останок: - От побачиш
    Ти смерть свою закликав на поріг.
    Гордячка була - вмерла, як гордячка.
    Король був вправі так її скарать.
    Бо він король і має право, значить,
    Від підданих покори вимагать.
    Не утаю не кожному під силу
    І чоловіку так себе вести́.
    Та росомони підлії не сміли
    За смерть її законну відомстить.
    Пройшло часу із того небагато
    До короля прибули посланці.
    Король велів їх добре обшукати
    І привести. Два хлопці молоді
    Беззбройні підійшли до його трону
    Злегка вклонилися. І один сказав:
    - Ми посланці народу росомонів.
    Я Сар, він Аммій. Наш народ узнав
    Що у одного готського вельможі
    Є викрадена дівчина одна …
    Король подав сигнал своїй сторожі
    Аби була насторожі вона
    І мовить: - Так я все це добре знаю
    Вона непослух сміла проявить
    Тож десь душа її уже літає
    А все що залишилось не болить.
    Вмів Германаріх весело сказати
    Щоправда, зблідли посланці ураз.
    І мовив інший: - Хочемо віддати
    Тобі королю в цей ранковий час
    Послання росомонского народу.
    І грамоту, що у руці тримав,
    Вже навіть не схиляючись і гордо
    До короля підносити почав.
    Хто сподівавсь на підлість росомонську?
    Рукою грамоту одною подає
    А іншою рукою в охоронця
    Із піхов меч зненацька дістає.
    Ніхто не встиг нічого зрозуміти
    Як королю він бока проштрикнув
    А інший встиг двух охоронців вбити.
    Меткий, нівроку, парубійко був.
    А там як свисне. Збивши охорону,
    Влетли коні: білий і гідний.
    Чи то вже готські воїни як сонні?
    Чи то вже росомон був чародій?
    Та скочили вони оба на коней
    І крикнувши: - Це за сестру тобі!
    Помчали в степ. Слідом мерщій погоня.
    Та коні готські були заслабі
    І не догнали. Германаріх славний
    Від тої рани час якийсь прожив
    Й, мабуть, прокляття дівчина наслала
    Бо у човні до Одіна відплив.
    Данапростад і навколишні готи
    Зійшлись ховати свого короля.
    Рабів коней прийшлося заколоти
    І жінку - хай його там звеселя.
    Не стало Германаріха настали
    Часи нелегкі в готській стороні:
    То орди гуннів як гроза промчали
    То анти не скорилися в війні.
    І все що ми терпіти маєм нині
    Від ворогів і недругів своїх
    У тому тільки росомони винні.
    Хай наші боги покарають їх!


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (5)


  6. Євген Федчук - [ 2020.08.03 19:34 ]
    Легенда кургану Солоха
    Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
    Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
    Тепер я розповім історію свою,
    Нехай і грецький світ також її почує.
    Я хочу, аби ти, відомий майстер, взявсь
    Із золота мені зробити гребінь гарний
    І оповідь моя на ньому збереглась.,
    Нагадуючи всім про злочин і про кару.
    Я – Октама́сад – сколотів всіх цар,
    Аріапафа син, що був колись могутній,
    Аж поки восени з ним трапився удар
    І він на все життя до ліжка став прикутий.
    Мав батько двох жінок, а з ними двох синів
    І зведений мій брат від мене був молодший.
    Тож я по старшинству батьківський трон посів
    Але і брат хотів отримати цю ношу.
    Із матір’ю удвох розпочали вони
    Супроти моїх прав плести свої інтриги.
    А я в поході був, тож вчасно не спинив,
    За Танаїс прогнав розбійників-язигів.
    Тим часом брат пустив між скіфів поголос,
    Що, начебто, богам я грецьким уклонявся.
    І свідків два чи три десь звідкілясь взялось,
    І Табіті клялись, що я із цим ховався.
    У скіфів за таке одна покара – смерть.
    Хто зраджує богів, той і народу зрадить.
    Спасибі мій слуга почув цю круговерть,
    Примчав і утікать мені мерщій порадив.
    Я ледве вскочить встиг на вірного коня,
    Як слідом і загін,що брат послав за мною.
    Я степом мчав три дні, коня не зупиняв
    І відчував весь час погоню за спиною.
    Слуга мій десь подівсь і кінь вже ледве йшов.
    На щастя, вдалині погоня десь відстала.
    У тихім байраку я прихисток знайшов,
    У затінку з конем ми майже разом впали.
    Я , як убитий, спав, забувши про усе,
    Від втоми аж забув про всі перестороги.
    Прокинувсь, аж мене хтось за плече трясе.
    Сон миттю відлетів і я скочив на ноги.
    То був загін бродяг, що по степу блукав,
    Жив тим, що упійма та ще бува розбоєм.
    Ким був я, звісно, їм нічого не сказав,
    Лиш попрохав аби взяли мене з собою.
    І почалось моє розбійницьке життя.
    Єдине добре, що, я сам собі належав.
    Хоч з часом у них став щось наче за вождя
    І ними керував. Та все за братом стежив.
    Бо помсти почуття жило весь час в мені
    І я молив богів, щоб брата покарали.
    Та місяці ішли та пролітали дні,
    Але покара та так брата й не дістала.
    А якось узяли ми грецького купця,
    Що до Гелону вів вози свого товару.
    І, мабуть, до царя дійшли пригода ця,
    Бо з військом поспішив нам учинити кару.
    Наївшись досхочу купецьких різних страв,
    Напившись по самі, по вінця оксюгали,
    У байраку глухім загін спокійно спав,
    Як царськії війська на нас мов грім упали.
    І знову вірний кінь мене порятував.
    Поки сікли усіх сп’янілих акінаки,
    Я крізь кільце прорвався і у степ помчав
    Подалі від того кривавого байраку.
    Та брат мій, цар, мабуть,щось знав чи відчував:
    Погоня мчала вслід, ніяк не відставала.
    Втікав я, поки кінь мій від утоми став.
    Моя остання мить урешті-решт настала.
    В похмурому кільці насуплених облич
    Я на коні сидів, що так надсадно дихав.
    І кинув родовий тоді свій царський клич,
    Папая і Вайю собі на поміч скликав.
    Зачувши царський клич,завмерли всі навкруг,
    Спинили свій танок смертельний акінаки.
    У відповідь знялось до неба сотні рук,
    Віддавши, як і слід, царю пошани знаки.
    - Я – Октамасад. Я – син вашого царя,
    Засуджений на смерть без всякої провини.
    Наклепника на бій тут викликаю я,
    Хай дивляться боги і присуд свій учинять.
    Це був не той загін братових посіпак,
    Яким мої слова і обола не варті.
    Це сколоти були і їм мій царський знак
    І ці мої слова – то ніякі не жарти.
    Так звичаї велять: щоб захистить ім’я,
    Міг кожен вільний скіф суддею меч узяти.
    Цим звичаєм тепер міг скористатись я,
    Тож викликав на бій оманливого брата.
    Він виклик мій прийняв, надіючись на те,
    Що стомлений і я, і кінь, що підо мною.
    Крім того ще й покон для сколота святе.
    Тож готуватися ми почали до бою.
    За звичаєм слуга мав помагать бійцю.
    Брат виїхав з своїм високим пішим скіфом,
    А я був сам один, але різницю цю
    Я зовсім не вважав великим надто лихом.
    У скіфському кільці почавсь смертельний бій.
    Неначе у танку, ми по степу кружляли.
    Не витримав, упав кінь від утоми мій,
    Брат зі слугою вдвох на мене враз напали.
    Та це був божий суд і був невинним я,
    Тож зовсім не злякавсь – досвідчений рубака,
    Прикрившися щитом, пірнув я під коня
    І знизу увігнав у брата акінака.
    Звершився божий суд. Брат із коня упав
    І зрозуміли всі, що я невинний справді.
    І я з тих пір царем у царських скіфів став.
    Без сумніву, цьому і я, і вони раді.
    Тож хочу я, аби цей гребінь золотий
    Нагадував мені весь час про ту подію.
    Нехай в мені підтримує надію,
    Що боги назавжди зробили вибір свій.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  7. Євген Федчук - [ 2020.08.02 20:16 ]
    Легенда про сарматів
    «Нишкни усе у степах приазовських!
    Геть із дороги – сармати їдуть!
    Хто не скорився їх силі ще й досі,
    Того мечі закривавлені ждуть.
    Бійтеся всі їх нещадного гніву,
    Як він на голови ваші впаде,
    Годі тоді сподіватись на диво,
    Вам не сховатись від нього ніде…»
    Посеред степу у балці широкій
    В тіні сховалося кілька возів.
    Річка струмує повз них неглибока
    Поміж зелених пласких берегів.
    Скуба травичку овеча отара,
    Жінки перуть білизну на ріці
    У казані хтось обіда вже варить,
    Ложку велику трима у руці.
    З степу віддалений чується тупіт –
    Скіфи полюють цієї пори.
    Небо то хмарами брови насупить.
    То посміхнеться сонцем згори.
    В колі дітей дід старенький розсівся,
    Голосом хриплим щось розповіда
    В їх оченятах вогонь розгорівся,
    Кожен старому у рот загляда.
    Дід зупинився на хвильку спочити,
    Дух перевести, водички попить.
    Дітям не хочеться дарма сидіти:
    - Діду, що ж далі? Скоріш розкажіть!
    Самий цікавий, дід ледве затнувся,
    Тут же до нього з питанням пристав:
    - Звідки ж взялись ці сармати, дідусю?
    Хто і коли їх на степ наш наслав?
    Дід неквапливо допив собі кухоль,
    Витер краплини води з вусів:
    - Хочеш дізнатися? Добре, послухай,
    І ось таку от розмову повів:
    - Було давно це, мене ще й на світі
    Білому в час давній той не було.
    Та і батьки мої були ще діти.
    Сколотське плем’я в степах цих жило.
    Було ще сильним воно і могутнім,
    В страху навколишні землі жили.
    Досить було кінський тупіт почути,
    Тут же царям подарунки несли.
    Греки частенько сюди заглядали,
    Везли товари з далеких країв
    До Танаїсу, який заснували
    Он там на сході. У грецьких купців
    Всяких дрібничок водилось чимало:
    Різні прикраси, вино і мечі,
    Сколоти їх на пшеницю міняли
    Та на рабів, із війни ідучи.
    Кажуть, за морем в часи ті далекі
    Жили – були войовничі жінки,
    Що амазонками звали їх греки.
    На берегам Фермодонту - ріки.
    Якось зійшлись амазонки і греки
    В битві жорсткій. І склалось той раз,
    Що амазонки програли. Нелегко
    Грекам також перемогма далась.
    Воїнів грецьких лягло там чимало.
    Довго здіймався над річкою дим
    Доки полеглих усіх поховали
    Греки на полі кривавім отім.
    Потім в свої кораблі вони сіли
    Аби додому вертатись на них,
    Та й амазонок також прихопили,
    Що у полон захопили живих.
    Від перемоги сп’янілі надміру,
    Греки забули, що то за жінки.
    І заплатили сповна за довіру.
    Місяць заледве піднявся стрімкий,
    Як полонені на греків напали
    І ні одного не лишили жить.
    Трупи у море усі покидали,
    Потім спинились… Що ж далі робить?
    На кораблях–бо не плавали зроду.
    Як керувати? Куди їм пливти?
    Тут ще боги напустили негоду.
    Вітер страшеннії хвилі котив.
    Він розметав кораблі ті по морю,
    Довго і страшно по хвилях носив,
    Доки на радість, чи, може на горе,
    До берегів Меотиди прибив.
    Там вільні скіфи тоді проживали,
    Бігали степом коней табуни,
    От амазонки коней тих покрали,
    Верхи взялись роз’їджати вони.
    І грабували всю Скіфську країну,
    Наче злочинців якихось орда.
    Степом гасали собі без упину,
    Слідом за ними котила біда.
    Скіфи ніяк не могли зрозуміти,
    Що то за військо в степи їх прийшло.
    Але зібрались, вступили у битву.
    Билися довго. Та скіфів було
    Надто багато – отож войовниці
    Змушені були – таки відступить.
    Перед могутністю скіфської криці
    Й кілька загиблих своїх залишить.
    Лише тоді скіфам стало відомо,
    Що із жінками воюють вони.
    Чи то від сорому. Чи від утоми.
    Але зібрались Папая сини
    І порішили жінок не вбивати –
    Мужні й сміливі не мають ціни –
    А юнаків рівно стільки ж зібрати,
    Скільки було амазонок. Вони
    Мали б свій табір десь поряд розбити
    Від амазонок безстрашних отих
    І, не вступаючи з ними у битву,
    Завоювати довіру у них.
    Скіфам хотілось дві крові з’єднати
    В дітях, що б їм народили жінки.
    Коли такі будуть батько і мати,
    То вже які будуть в них діточки?
    Вибрали, звісно, найкращих із кращих.
    Ті все робили, який був наказ.
    Звісно .спочатку, як левові в пащу
    Їм довелося іти. Але час
    Трохи одних до других призвичаїв
    Бачачи: хлопці не хочуть їм зла,
    І амазонки вже їх не чіпають.
    Далі пора розуміння прийшла
    І, накінець, табори об’єднались,
    Жити , як плем’я одне, почали.
    Жінки до скіфської мови привчались,
    Їхньою скіфи так і не змогли.
    Тож говорили по – скіфськи невірно
    Так , як сармати говорять тепер.
    Скіфи спочатку велися покірно,
    А, як непевності час перетер,
    Стали жінок в свої землі просити,
    Щоб із батьками продовжити рід.
    Скіфами щоб народились їх діти,
    В скіфських оселях побачили світ.
    Та амазонки уперлись: нізащо
    Жити не будем, як ваші жінки
    За Танаїс помандруємо краще,
    За течією тієї ріки
    Знайдемо вільні для себе простори,
    Звичаї власні собі заведем
    І, сподіваємось дуже, що скоро
    Щастя із вами разом ми знайдем.
    Довго йшли амазонки і скіфи
    За Танаїсом ще декілька днів
    Доки, як кажуть прадавнії міфи,
    Землю знайшли, де народ їх осів.
    Там і з’явились на світі сармати
    І розійшлись, як круги на воді.
    Меч в них однаково вміли тримати
    Чоловіки і жінки. І тоді
    Діти і сколотів, і амазонок
    Сильні й жорстокі в степи ці прийшли
    Із – за далекого синього Дону,
    Сколотів навіть скорити змогли.
    З нас хто скорився, хто далі подався,
    Хто залишився, як ми, кочувать,
    В балках, байраках надійно сховався
    Аби сарматських мечів не спізнать.
    Минула сколотів слава зі світу,
    Степ у сарматських незлічених орд.
    Та пам’ятайте, ви – сколоти, діти,
    Гордий, сміливий і вільний народ.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати: