І знову видива весни
навіюють думки печальні.
На воду спущені човни...
Чекають подорожі дальні...

Але – іржаві якорі.
Ріка у гавані не скресла.
А волоцюги байдарі
і капітани сушать весла.

Уже – не ті. Усе не ті
авантюристи і паяци
займають гори золоті
і домуровують палаци.

Нема ні пуху, ні пера
у очеретах на Орелі
і води сивого Дніпра
являють інші акварелі.

Доп'ялись п'явки до крові́.
І не романтики регати
шукають явища нові,
а флібустьєри і пірати.

Тузи допилюють ліси
на яхти, палуби й піроги.
І від минулої краси
стоять обабіч некрологи.

Усе поховано на дні:
козацькі чайки, курені,
коші, оази і затоки.

Пересихає Учансу…
Яку небачену красу
з’їдає завидюще око!

                              2017

І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

Пожати лаври капітана Немо
не випадає, поки молоді.
Але і гори дихали на мене,
озера, ріки і моря, окремо,
омили ноги і мої путі.

Моя каюта на борту «Вернадський»
перетинає Тихий океан
уже без мене. Але дух піратський
заносив і на острів корабляцький,
і на блакитне озеро Севан.

І я умів побачити китайця,
який на мене косо поглядав,
напевне пам’ятаючи Даманський
або тому, що інколи уранці
я на Амурі цибухи кидав.

І козиряли чукчі, і татари,
і сохою іменував якут,
коли попід ясні Волосажари
воєнні Байконуру і Кап'яру
передавали пошту до Бермуд.

На Єнісеї наковтався горя,
і по Обі ракетою ходив.
І на «кориті», нібито учора,
боявся бурі Рибінського моря.
Але, як Разін, Волгу переплив.

Мої монети є на дні Байкалу.
В затоці Лаперуза – мис надій.
А на косі півострова Ямалу
уже не буде мого номіналу,
тому що я у Рашу нев'їзний.

Кучуму я виношую поему.
Іртиш омиє мого п'ятака.
Але така оказія у мене –
не відвоюю я аборигенам
усі завоювання Єрмака.

На Колимі – могила мого друга.
Північне сяйво виїло роки.
На Кольському була у мене друга.
Жага тайги. Та не її заслуга,
що не поїду я на Соловки.

Були ми агітовані і чесні.
Подіями насичували дні.
Але усе собою інтересне,
натикане у Пітері і Прєсні,
нагадувало злодія мені.

Не озирав я мумію ні разу.
А от на Лені воду окропив.
У Красноярську хилитав стовпи.
Та зупинились маятники часу.
Росію зеків я не полюбив.

Люблю і досі білий Севастополь
і чорний забувається Торез.
На спогади багаті я не Крез.
Та Регістан, Ечміадзин, Акрополь
не додали поезій і поез.

Я перелітний. Манять ще простори,
і ріки, і озера, і моря.
Та настає осілості пора.
І у свою уже осінню пору
вертаюся до сивого Дніпра.

Ночуючи під зорями ясними
на палубі земного корабля,
я спокушався мріями земними.
Але коли крутилася Земля
і у Союзі всі були своїми,
не спокусився зорями кремля.

1996-2016

1. із очима сарни


в межирі́ччі Єфрату та Тигру
в межирі́ччі Случі й Горині
піраміди бурштинових фараонів
углиб боліт ростуть
тут коріння дерев бурштинове
і вода річок смолою
тече руслом горлом жилами
тут межи річок межи очей межи століть
на краю світу кінцева станція – Бур.штин. –
межа що ділить навпіл вчорашнє та завтрашнє
тут усі проходять ініціацію бо ніхто
не зостається незміненим –

лопата й мотопомпа – головні книги поліщуків
і зброя
і захист
і хліб
і біль
і совість
і перемога
й поразка
тут поліський жертовник поліський ґорор
поліська казка
запеклі бої за пекло
за теплий камінь холодної землі

благенька дерев’яна станція померла коли
прийшли великі люди будувати майбутнє
возити його старою залізницею новими автошляхами
перевантажувати майбутнім прадавні ліси
де древній бог із очима сарни
тікав крізь буреломи крізь болота крізь техногенну еру
що явилась нізвідки й стала скрізь
пронизала ліс голками бензопил
просочила річки сигналами ехолотів
скурвила залізницю натовпами старателів
вкрала магію у духа боліт

в межиріччі Случі й Горині так людно нині
як не бувало ніколи з часів Русі
сьогодні тут всі – у кирзових чоботах чи
черевиках вищого класу – у кого лопата у кого помпа у кого – каса
у кого влада у кого – доля бути битим
у кожного – привід потреба діти
привиди крила янголів над дахами
щоденне дахау в снах
на родовищах дахау de facto
слина страху спина втоми вино війни
і лише кашель
рапатий сухотний кашель
надриває ці сни…

Це коли небо на світанку випиває повне горня парного молока
і бреде туманом за маржиною — брязкальцем - дзвоником.
Гори зачудовано наслуховують як посеред зелених смерек
мрійливо розмовляють між собою Черемош, Тиса і Прут.

Птахи у колисках своїх гнізд у режимі «наживо»
виколисують новий всесвіт із казки — з яйця та кохання.
А мольфарка - зозуля голосно диктує пророчі послання
та щедро роздаровує літа — наліво і направо, наліво і направо…

Де не було ніякої стежини,
а вітер сіяв тільки блекоту,
засіяла пташина три соснини
за край дороги, за одну версту.

Що не було – нема-нема та й буде.
Міняються і вирії, і край.
Піски сипучі оминали люди,
а три соснини – ось тобі і гай.

Ішли роки і з ними переміни.
Дощі і грози посилав Отець.
І джерело забило з-під коріння.
А є ручай, то ось і хутірець.

Нема нічого зайвого у Бога.
Порізали дерева на доми.
І повела усіх одна дорога
залізна – найрівніша між людьми.

Гілля спалили, вивезли колоди
і покотили рейки до заводу.
Які там не були урожаї,
не стали люди ті багатії.
Іще не чують, – відшуміли води
і шелестять сторінками гаї.

…………………………………………….
У всі кінці вели мене дороги.
Було – у пекло, і було – у рай.
Немає неможливого у Бога.
І я усе шукаю хутір Гай.

2007

Рахманний ранок на Росі
дзвінко віншує жайворонок.
І літня зоряна ніч у човні
вигойдує новий світанок.

Ще ясні зорі блискотять у ріці,
хлюпаючись між краплинок.
А світлооке сонце по воді
вже гаптує золотом ранок.

Смужка Росі у липневій росі
пробивається крізь серпанок.
І ріка пливе у тихій імлі —
поміж сонних рибалок.

ти така крихітна і солодка
що будь-який львівський дощ
тебе затанцює
і ти розчинишся у пацьорках строкатих площ

навіть не думай
чорна кава насправді солоно-гірка
тож ти утікай по вершечках
сонних дерев допоки ти ще одна

утікай поза місто
і колись тебе знайде твій пан
посеред ромашкових пелюсток
бо ти така крихітна і солодка а тут оптичний капкан

Мій Острове, світе безлюдний,
На мапі глибокого сну!
Лягли йому води на груди
І думають думку одну.

Зачавлена повінню пісня –
Розмита-розмилена мла.
Був Острів – зробився недійсним.
Ген плесо. Немає села.

Немає слідів, нема колій.
Не йде череда у луги.
Омиті рамена від солі.
Ріллю не цілують плуги.

Води наковталися вікна,
Теленькають клямки ледь-ледь…
Моє родове! Моє зникле!
Вода! Шелестить очерет.

Проектів сухі розрахунки…
Село – проти сили ідей?
Складались пожитки у клунки
На спиноньки гнаних людей…

Свій корінь рвонули щосили,
У жменю сховали жужмом
І слізно прощЕння просили
У свого села всім селом.

Услід закипіла робота –
Край світу раптово настав!
Обійсть незагоєні соти
Загоїв до смертоньки став.

На сотні гектарів розлитий,
Сховав у глибини село.
Було воно світлим і світом.
Та в тому й біда, що БУЛО.

Бо й маючи назву містичну,
Утратило свій оберіг.
Бо склалося так історично,
що й Бог врятувати не зміг.

На дні воно денно і нощно
Гойдає услід течії
Покинутих спогадів ношу,
Затоплені сни нічиї.

Там щуки вишукують хижо,
Рачкують у сховок раки.
А човен гладь лагідно ріже
Вздовж спогадів русла ріки.

Русалки несправжні і справжні
Лоскочуть одвірки чужі,
Пірнають в глибини звитяжні
Лякають села міражі.

Водоймі величній байдуже,
Що в неї в утробі лежить.
У неї душа – від калюжі,
Калюжу ніщо не гнітить.

Лежить у оточенні лісу
Зробилася з часом своя.
Епохи минулої риси
Замила Ірші течія.

Сичевські, Купневичі всюди
У світ звідтіля побрели.
Мій Острове! Де твої люди?
Чи справді вони там жили?..

14 липня 2015

гриміли гучно єрихонські труби
і шаленіли дзвони на дзвіницях
в передчутті ненависної згуби
чорніли ще давно зчорнілі лиця

дзвеніла зброя в крижаній мовчанці
дзвеніла зброя у нестерпних криках
котились голови додолу рано-вранці
дзвеніла зброя кована із криці

у бій ішли із піднятим забралом
у бій ішли в блискучих грізних латах
і ворогів собі не обирали
але на горло мусили карати


15.05.15

Ріки, і озера, і моря –
це малий окраєць океану.
Суша – Магометова гора
за каймою моря і туману.

Синє море грає, як вино,
і солоні рани омиває,
поки не затягує на дно,
де земля вулканом оживає.

Вистачає горя і біди,
де ми є, і там де нас немає.
Тільки повертаємо туди,
де земля водою напуває.

А намиви глини і піску
обійдемо мілиною-бродом.
Все тече на нашому віку,
і усе вичерпується згодом.

Дельти рік і плеса у заток
на очах стають очеретами,
і води останньої ковток
іноді стікає болотами.

Витоки джерел несуть печаль
ручаями по усьому краю.
І колодязь мудрості, на жаль,
у юдолі часу усихає.

                              2015

Тільки пух мережаних сніжинок
все укриє білою габою,
я уже чекаю весняної
повені уквітчаний ужинок.

Засиніє уві сні барвінок
і засяють первоцвіту лиця.
Та найбільше радує підсніжник
ранньою весною на розвилці.

Кожну квітку і її стеблинку,
всі куточки лугу пам’ятаю.
А хвилює більше материнка,
як у літню пору завітаю.

Половіє жито. Веселиться
урожай і ранній, і осінній.
А найкраща – золота пшениця
у полях на рідній Україні,

де земля і плідна, і багата,
і полита кров’ю запорожців,
де і досі ще мужніють хлопці
і вінки плетуть собі дівчата.

Виростають українські діти.
У майбутнє стеляться дороги
і стежини, де квітують квіти
від поразки і до перемоги.

І від новоявлення до тризни
є «чуття єдиної родини»
і святий обов’язок людини –
уквітчати пажиті Вітчизни.

                              2014

Плелись извилинами улочки Татарки,
Тропинки уходили резко вверх
Дома зевали триумфально арками,
Избушки отправляли в прошлый век.

Здесь на камнях языческого капища
Сплетались корни разномастных вер.
Здесь рядом с христианским кладбищем
Ракетой в небо смотрит минарет.

С утра повадил моросящий дождик,
Я шел по серой улице во мрак,
С холма глядел величественно-грозно
На Киев православный саркофаг.

Старинный парк блестел былым величием,
Заброшенными сводами и львами
И устилал мне путь не просто листьями,
- кленовыми персидскими коврами.

Деревья были голыми и чёрными
- Глухая осень на исходе дня.
Мои шаги спугнули стаю воронов,
И те взлетая мчались сквозь меня.

И в океане сумерок татарских
Я плыл к причалу, где стоит на страже
Корабль радости, любви и ярких красок,
Чтоб снова взять его на "Абордаж".

а її вуста холодні холодні стулені сині
труп не може нічого крім лежати рівно
і повільно крізь неї по ній проростає
мокра трава, висихає на вітрові в сіно
перетворюється в музику вітру мокра трава
а вона лежить нерухома й неправа
у своїй передчасній смерті, у смороді
непритомності тіла вуста її хо-
роші холодні гарні сині
у ній сконцентровані дуги мостів
вогнів життів риб гуркоту потягів
реву автомашин зойків алколюдей
диякон топив у ній чоботи
маньяк - ідеї та геїв і чоботи
лихвар - іудею й нові штіблети
поети топилися самостійно
розпластавши руки віялом чи склавши їх на пузі
кожному по вірі його по заслузі
але їй байдуже, мертвим все-рівно
до чужого життя до власної смерті вона -
холодний труп не царівна вона потопельниця
янгол міста незрячих з красивим жіночим ім'ям
Устина. Устя.
Рівне

Проспекти, парки та алеї,
Бульвари, сквери і мости –
То місто юності моєї,
Йому повік не відцвісти.

Приходять в сон із днів минулих,
Мов знову все – тепер і тут,
І гуртожиток, наче вулик,
І наш гірничий інститут.

Тримаю в серці контрамарку
Як ностальгічний сувенір:
До Севастопольського парку
На дискотеку в літній двір.

У дорогі приємні миті
Стежинка пам’яті веде.
Такого, як тоді в «Орбіті»,
Нема морозива ніде…

Вагончик першого трамваю
За три копійки довезе.
Тривог і сумнівів немає,
І ще попереду усе:

Обновки модні - на Озерці,
Ііз лекцій втеча - до «Сачка»…
Ношу ці спогади у серці,
Що й досі зустрічі чека.

Переживу печалі й біди,
Із ними всяк не раз боровсь, –
І на побачення приїду
У місто мрій - Дніпропетровськ.

Роки – мов коні норовисті,
Не зупинити їх ніяк.
А сама тут, у цьому місті
Лишилась молодість моя.

Не зможу я її забрати,
Як нездійсненних давніх мрій…
Дніпропетровську, друже, брате,
Візьми собі і не старій!

на фйорді тиша
і брил безіменні лики
холодними рунами дивляться в очі мені
з-за скелі виходить неквапно
самотній вікінг
сідає до мене
і руки трима на вогні

він довго мовчить і очима
плекає думу
і щось на вустах його рветься в слова
чимдуж
я бачу в очах у вікінга
трошки суму
хоч ззовні начебто воїн
похмурий муж

і каже вікінг

я тут вже затримався надто
я мав би з богами пити духмяний хміль
та довгі століття сиджу тут один
при багатті
до тої Вальгалли іти
забагато миль

а там за столом
бенкетують
мої побратими
і Одін сміється із жартів
братів бойових
і пахне їм звідси
запах жертовного диму
що куриться смертними
в честь та безсмертя їх

там варять в печерах
найкращу у світі брагу
там стіни хоромів
складені
зі щитів
а я наодинці
і в тім
не знайду переваги
що вчасно прийти на відправлення
так і не вспів

та й так не попав би
Вальгалла для тих що на роси
розбризкали
кров
як раніш
на долівку вино
а я не з людиною
з морем та льодом
боровся
вітрила напнувши
пішов я
отут
на дно

я відповідаю

буває
зловив ти ґаву
отак безнадійно загруз тут
наче й навік
та я на табло вокзальному
рейс на Вальгаллу
здається бачив
зі мною ходім
чоловік

дісталися мовчки
удвох
на таксі вокзалу
і вкинув я
до автомату
декілька крон
і вирвав квиток
зі сталевих зубів терміналу
і вийшов чекати із вікінгом
на перон

чекали недовго
рік
або може сотню
і вікінг тримав мій квиток
як безцінний дар
і видався він мені

уже менш самотнім

аж ось
із туману
зринає
потрібний дракар

мій вікінг ступив на палубу
човен рушив
бортами гойдаючи
мов дерев`яний кит

сказав зі штурвалу вікінг

спасибі, друже

шолома стягнув
і прощально всміхнувся

услід

09.05.14

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

Де чисті, як проміння, пальці бога
Легенько доторкаються землі,
Де зоряно-планетний кровообіг
Тактовно відбивають дзиґарі,

Де сови на повітряному пір`ї
Розносять сновидіння до шибок,
Де сивий маг у мантії сузір`їв
До хащі загадково робить крок,

Де писаний ясою хвіст комети
Чумацький Шлях виплескує веслом,
Де попід горбом, у низькім наметі,
Виковує мечі казковий гном,

Де люмпени поводяться, як графи,
Де обрій захлинається од мрев,
Де навіть взимку затишно жирафам,
Де продиху нема від королев,

Де біла щира людяність – первинна,
Де влада у долонях мудреців,
Лише отам Поет, Співець Сумління,
Не гнаний усіма і звідусіль.

08.01.14

Як доля дві дороги зв’яже,
Веселим стане хмурий день.
Ми на побачення в оазу
Із сірих вирвались пустель.

Затопить поцілунків повінь,
(У мріях визрівала, снах),
І нас у повені любові
Не розділить, не роз’єднать.

Уста і пальці не пускали,
Ще жменьку слів, ще каплю ласк!
Розлука чорними пісками
Лякала і ламала нас.

Прощатись час. Не порятує
Чаклунство світле ласки, слів.
І у розлуку – Каракуми*
Я зачарований ступив

О, як тебе не вистачає,
Скучають пальці і вуста,
І над пустелею Тянь-Шанем *
Бажання-сяйво вироста!

Каракуми* - чорні піски (тюрське)
Тянь-Шань* - небесні гори (тюрське)

2011

Моя дружина – як ожина дика:
витка, чіпка і гостра на язик.
Не втіха – а, точніше, анти втіха.
І від отих утіх у ніч утік.
Отримати три тисячі подряпин
і ягідки одної не знайти!
Утік у ніч, і мій порив не стратив
болючий вигук і чіпкий: «Не йди!»

Утік і біг на північ, лиш на північ.
Де щастя птах, де воля. Біль мине!
І сліз потік мене вже не зупинить,
як не зупинить вітер слів. Але,
спинили, як ішов я, одержимий,
до Полюса сміливо напрямки,
тороси, непролазні, як ожини,
і гострі, як ожини шпичаки!
І криги дрейф нагадував ожини
повзучу хитрість і повзучу злість,
і три доби ожиною пуржило,
густою і колючою до сліз!

Заворожила, закляла рішучість,
замучила, в покору заплела.
Але мені вдалося доторкнутись
до Полюса рожевого крила!

2007

Під зіркою Полярною вгорі
не синій птах – а кольору зорі,
ранкової, яка передвіщає
без метушні нудної і печалі
не день один – усі у долі дні.

І посилайте усмішки мені.
А я іду морозною пітьмою
і з мрією чудовою, святою
у серця найтеплішій глибині,
і зіркою Полярною вгорі –
знайти у цих розводдях і торосах
те місце, де зимує чайка Росса,
рожева чайка - кольору зорі.

2007

(чистої води чотиристопний амфібрахій)

був

Європо, danke, thanks, dziękuję, grazie
за ту з тобою нашу інтеграцію!
Нарешті й ми, ще й досі голодупі,
з тобою вкупі! У великій купі!

2013

Одного разу хтось запитає мене за що я люблю Львів.
Я затамую подих,щоб підібрати декілька красивих слів.
Але жодне слово не розкаже нічого,
Якщо ти не бачив цього містечка старого.

Це місто сповнене тепла і світла.
Старовині будівлі,запах кави і чисте повітря.
Добродушні жителі,які цінують українську культуру і мову.
Нічне сяйво Місяця замінює дітлахам колискову.

Тут нема старих чи молодих людей,
Всі одного віку,всі одних тіней.
Вуличні музиканти захоплюють віртуозною грою.
Звуки інструментів дивовижно гармонують з місцевою красою.

Можливо,хтось цього не помічає,
А хтось і величає.
Проте,хай там як,
В кожного свій вибір і смак.

Важливо просто любити це місто таким,яким воно є,
Адже воно рідне,воно твоє.
Львів завжди був і буде,
Тому не забувай його і він тебе ніколи не забуде.

2013

Jesli inaczej nie można,
niech wtedy już pilka nożna
wreszcie zjednoczyć pomoże
teren “od morza do morza”.

2012

Ленінград -
місто, де був поставив Країну Рад
Ленін-гад...

2013

Водами поостыв,
Вёрсты перстов просты.
Реки - они как люди -
Ставят себе мосты.

Грузным, тугим пике
Ближе всего к реке
Нил, Дунай, Амазонка,
Волга и Хуанхэ.

Всякий, кто за добро,
Лепит на нём тавро -
Из подоплёки мира
Стиксом течёт Днипро.

Каждые пять минут
Сразу от всех простуд
Левый и правый берег
Сонную воду пьют.

В очереди в ковчег
Норманн и печенег
Сонную песню тянут -
Эдакий оберег.

С верою в нифига
Долгие берега
Млость норовят упрятать
В полые жемчуга.

Голые огоньки -
Не близки, далеки -
Светом руки отжатой
Пробуют гладь реки.

Окрилено, натхненно, урочисто
Під музику кохання і весни
Танцює юність на долонях міста,
І цілий світ їй бачиться тісним.

Одна із найчарівніших мелодій:
Кохання і весна – вони для вас!
І дивляться Кирило і Мефодій
На площу Миру, де панує вальс.

ПРИСПІВ:
Кружляють білі сукні, як на крилах,
До неба кожна пташкою зліта.
Здається, що Мефодія й Кирила
На танець кличуть юності літа.

Усе, як у житті, у тому танці:
Вперед-назад, іде з-під ніг земля.
Проснеться древнє місто завтра вранці –
У ритмі вальсу знову закружля.

Купають верби в Латориці віти,
У травах чисті роси ранок п'є.
Мелодією щастя оповите,
Цвіти, кружляй, Мукачево моє!

ПРИСПІВ:
Кружляють білі сукні, як на крилах,
До неба кожна пташкою зліта.
Здається, що Мефодія й Кирила
На танець кличуть молоді літа.

Хочеш коханий для тебе я стану

Галичиною тривожною дуже

З пам’яттю доброю

І без настану

Все говоритиму про наше минуле

Буду ходити до церкви молитися

Свічки поставити і перемолоти

Кості усім кому ми небайдужі

Й тим хто байдужі - вони ж нам не чужді

Буду просити щоб ти на побачення

Більше квіток мені вже не приносив

Краще приходь ти коханий зі стягом

Так в моїх грудях щемітиме дужче

Ще час до часу я просто зникатиму

То з Піренеїв отримаєш вістку

То з Апенін подзвоню випадково

І розповім про невістку

З Палермо, що тестя й тещу своїх не провідує.



Хочеш коханий я стану Донбасом

Тільки для тебе і тільки сьогодні

Буду постійно чимось я зайнята

Литиму труби й на своїм підвіконні

Зліплю вазони із шахтного пилу

Форми трикутної й напередодні

Дня незалежності загляну у очі

І сповіщу що кохаю я іншого

Того сусіда що поверхом вище

Ну пам’ятаєш квартира правіше

Прапор ще в нього висить на балконі

Трьох кольорів - посередині синій



Хочеш коханий я буду Кримом

Тобі від мене все буде спекотно

Мова моя тобі завше звучатиме

Шурхотом хвиль і шумом прибою

Все по собі я пісок залишатиму

І на губах твоїх буде солоно

Смак пахлави у повітрі витатиме

Й запах креветок червоних-червоних



Хочеш я буду Поділлям для тебе

Думати буду, що я у полоні

В хаті постійно буде не проткнутися

Турки й татари гулятимуть горді

Запахом кави усе прокіптявиться

Ти ж будеш завше готовий до борні

І до походу далеко-далеко

Щоби мене повернути з полону



Хочеш я буду Поліссям й Волинню

Й ми будем жити тоді серед лісу

З вікнами що до болта виходять

Я все тебе посилатиму к бісу

Ти ж повернешся і в своїх долонях

Знов принесеш мені букет очерету

І комарів знову впустиш до хати

Рано-ранесенько знову прокинемось

І пробредемо ми щоб торгувати

При пильній дорозі грибами

Чорницями і повстанською зброєю



Хочеш я буду твоїм Закарпаттям

Завше з тобою говоритиму дивно

І на подвір’ї поселю дві родини

Ромів немитих

І митих одну лиш

Поруч своїми руками я створю

Сад невишневий а сакури сад



Хочеш я буду твоїм Запоріжжям

Все воюватиму за тебе і просто

Щоб не забути те діло хороше

Битиму пики сусідкам і тіткам

Бо ревнуватиму прости мене Боже

Рідко усе ж я буватиму вдома

А як буватиму то п’яною тільки

Я на коні до квартири в’їжджатиму

Й махатиму шаблею та довго кричатиму

Аж поки мене не здолає утома



Хочеш я буду для тебе Одесою

І на питання відповідатиму довго

Так що вкінці неодмінно завершу

Знов запитанням

Ну ти ж розумієш?

Зватимусь я не інак Катериною

Навіть якщо і зовуть мене Роза

Ми переїдемо в іншу квартиру

Ту де нічого не буде не спільного

В нас і в сусідів і навіть в прохожих



Хочеш я буду для тебе столицею

Звісно до мене ти переїдеш

Так що з кінцями що не позбудуся

Навіть як схочу і навіть із ЗМОПом

Будемо ми розмовлять соловї’ною

Вдома але тільки не на роботі

Будемо спати і в снах своїх бачити

Як обираємо Київраду

Але прокинемось і не поїдемо

Велосипедами під Верховную Раду



Хочеш коханий я буду з тобою…

Собою?
2013

У космос? Там, я чула, дуже зимно,
А ще – самотньо, хоч і зорі зусібіч…
Ніде немає верху, боку, низу –
Нема межі чіткої: ось тут – день, там - ніч.

Космічний пил повиїдає очі,
Метеорити - набивають синяки…
Не хочу в космос. Я - на Землю хочу,
Де є міста і села, гори і річки.

Де є країна - рідна Україна,
А не Америка, Ізраїль, чи Судан…
Додому хочу. І аби: калина
і солов’ї... І мама… молода…

... (2013)

© 

В café-chantant влетіла в «mini»,
Що тіло тісно облягло.
- Я б пригостив тебе "Martini"...
Знайомі будьмо: я - Павло.

А як твоє ім'я?.. Послухай,
У тебе вигляд - вищий клас!..
(Я закохався враз по вуха
І уявив у ліжку нас).

- Батьки і друзі кличуть Звінка...
- О, як незвично! Це не жарт?
(Ти засміялась щиро й дзвінко.
Почервонів я, наче рак).

- А гордовита, як принцеса -
Не підступитися!
- Та де!
Сьогодні вперше я в Одесі
І чула, тут є "дикий" пляж.

Я на такому засмагала,
Як приїздила в Коктебель...
- А, є такий... Назвали - «Чкалов»...
Спускайся схилами до скель.

А знаєш, я не проти, діво,
Й сам провести тебе туди -
Ми там, немов Адам і Єва,
Позасмагали б... Згодна ти?..


28.11.2012


* Звінка (наголос на першому складі) - зменшувальне від Звенислава.

Найсмачніша вода – у карпатських струмках,
як солоно змокне рюкзак за плечима,
а ти досхочу вже нап’єшся очима
супокою смерек, і торований шлях
відгукнеться вагою утоми в ногах
та вражень добірних пластами густими.

Якнайліпша чорниця – обабіч стежок,
що, гору обнявши, приводять до хмари,
а хмари чаклують , і крапельні чари
наливаються в серце, а волі божок,
підхопивши зі стежки не зроблений крок,
готує з думок таємничі узвари.

Найчистіші вітри – то вітри з полонин,
котрим відкриваються в горах озера,
і папороть листя своє, наче пера,
умочивши у вітер, спішить часоплин
влаштувати у казці миттєвих картин,
де Велес іще не прадавня химера…

Україна – не дишло..не дзиґа, не біта
Не крутнеш, не повернеш, не вдариш по пиці
Україна – кобіта..ще й славна кобіта..
Україна – то пишна сільська молодиця..

Не вінок, а очіпок..а в свято-хустина
І сорочка на грудях напнута до тріску
І за руку усюди – маленька дитина
До якої ще пряник чередується й різка…

До якої ще мова не завжди дієва,
Часто сльози, чи окрик – засторога від бід…
І отак день за днем…напрацьована Єва
І за руку її неслухняний нарід…

Чоловіка нема. Був Адам – але сплинув
Заробітки, діла… і бозна-яка блаж
А вона осталась…бо у матері – спина,
А у батька інсульт і валився гараж…

А вона осталась..без коханця і брата..
Тільки часом кума присила пармезан
І олії два літра…і ще чоколяди..
Італійський привіт для сільської мадам…

Зранку поле, худоба і вмити дитину,
Щоб розвиднились очі і брали блакить…

Україна не дишло…Україна – людина
Ви кохайте її, а не просто беріть…

(2012)

Що ми знаємо про матінку Європу? –
здавалося б уже наскрізь протоптану, проїжджену,
хіба що декілька малих естампів
родом з мутної минувшини.
Загадкова десь лежить Прибалтика
із загадковими своїми прибалтійцями,
естами, литовцями, латвійцями,
понад казковими дахами ранками,
з північно-західною свіжістю…
Загадкова десь під Сонцем Каталонія,
червоно-жовта всміхнена феєрія,
сама земля де квітне, наче музика,
і над трибунами історії «оле» із вуст поетів
ллється…
А ще десь фіорди, бородаті піною,
задумливо вдивляються у Північ,
і хтось там точно пам’ятає Асґард,
переживаючи сто перший Раґнарек.

Скільки б костей не всіяло поля твої,
каміння скільки б величезного до неба не стирчало
вже без надії для нащадків хоч про щось дізнатись,
а все ж земля твоя і досі щедра, як і
тисячу і трохи ще кілець у стрижні Дуба тому.
А значить, пам’ятають ще ліси священні кола
і камені в собі тримають досі ще надію…

В переполненный, в сытый туфтой високосный год
Бабы родят детей и колосья взойдут опять,
И Шойгу напоследок Россию от бед спасёт,
И влюблённые будут, как прежде, мосты встречать.

Пожелал поднести хоть какой-то подарок мне
Полуостров ненастоящих, смурных берёз.
И, дождавшись тепла по вот этой смешной весне,
Зацвело всё единым махом и невсерьёз.

Невеликая радость, но и не большая грусть -
Перешейками привязавшийся материк.
Жить, вокруг него окопавшийся, не боюсь,
И пространству, и обществу в целом равновелик.

Понадеюсь слегка я на лучшие времена,
Потружусь над созданием нематериальных благ.
А потом я, усталый, пойду Украину на...
И она, и она - этот встречный архипелаг.

2012

В журавлиній Журавлівці зажурились журавлі
Журавлиною журливою журбою.
Бо вже скоро журав-линути на інший край землі
Щоб не стрітися з холодною зимою.

І журилась Журавлівка журавлям журливим вслід.
І неначе чули клини журавлині:
«Хот ж вас там, мої журавлики, боронитиме від бід?
Хто ж журитиметься з вами на чужИні?»

І зажурені журливо журавлинії поля
Умивалися небесними сльозами.
І журлива Журавлівка, ніби чула звіддаля:
«Ми вернемось! Тільки Ви чекайте, МАМО!»

Ця нитка червона - міцна!
Ослаблена чи у напрузі.
Чудесно єднає вона,
Ця нитка червона міцна,
Оте, де кремлівська стіна
І те, де у нас любі друзі.
Ця нитка червона - міцна!
Ослаблена чи у напрузі…

26.06.12

Що там коїться: навколо
Вже весна співає соло,
Промінці танцюють скрізь,
Прилетів весняний гість.
- Соловей, привіт тобі
Із тутешньої землі!
- І тобі привіт, Їжаче,
Заспіваю я, одначе.
Ось почувся дивний спів.
- Що з тобою, друже мій?!
Де подівся голос твій?!
- Горе, горе! Що зі мною?
Театральний виступ!.. Горе!
- Так! Це справи не прості.
Треба лікуватись!
- Процедури, процедури…
Де про це дізнатись?
- До Сови ти полети:
Все на світі вона знає.
А живе стара у гаї
Допоможе все дізнатись.
- Дякую тобі, Їжаче,
Полетів я до Сови,
Лікар ж бо це лісовий,
І, гадаю, допоможе
У проблемі мені цій:
Вилікує голос мій.
До Сови летить цей птах,
Підлітає до дупла.
- Добрий день, – гука з двора, –
- Хто й навіщо там прийшов?
- Я Соловей, прийшов сюди,
Бо голос мій пропав на чужині.
І хочу Вас я запитати,
Чи Ви не знаєте, де взяти?
- В темнім лісі, густій чащі
Росте квітка чарівна
Тож і відповідь одна:
Якщо зможеш віднайти,
Вип’єш трішечки роси
І повернеш голос свій,
Оперний чудовий спів.
-Дякую тобі, Сова,
Бо печаль мене пройма!
… Долітає вже до чащі
Соловей наш бідолашний
Опустився відпочить –
Квіточку зумів зустріть.
Підлетів, роси напився
Й дію чарівну відчув:
Ліс його увесь почув.
Диво-звуки полетіли.
Птаство все-усе зраділо!..
Соловейко наш зрадів,
На концерт свій полетів.
Браво! Біс! Усі кричали
Славно всі аплодували.

2011, зима

Якщо ти народився
Одисеєм, Синдбадом,
То в Зімбабве не прися,
Їдь в Париж, в Баден-Баден.

Бо на тебе в Зімбабве
Люта банда наскочить.
Налетить враз сім баб, вель-
ми до сексу охочих.

Не змигнеш навіть оком,
Як потрапиш в роботу
І утратиш жорстоко
Чоловічую цноту…

Моя мила, привітна,
Я сімох вже не хочу.
Все віддав би на світі
За твої карі очі.

Щось одне з них сльозиться –
Туш потрапила з війки.
Буде в нас – як годиться:
Станеш – мов зімбабвійка.

Буде в нас – як належить:
В ритмі вдвох зазітхаєм.
Палко, мов конголезець,
Я тебе покохаю.

На поїздку в Зімбабве
Нам не вистачить грошей.
Нащо сім мені баб? Є
Ти у мене, хороша…

Язичком я дістану
Туш, що впала із вії…
О коха… о кохана,
Ти уже зімбабвієш…


8 лютого 2012 р.


P.S. Див.: http://tsn.ua/chorna-hronika/banda-zhinok-gvaltuvala-cholovikiv-zadlya-prodazhu-spermi.html

А сонце сипле квіти водограєм,
А у повітрі океанський бриз...
Прощай, мій острове, літневий краю,
Зелена латко серед синіх риз.

Ти - із води та лави народився,
У бірюзі веселих трав постав,
Є у тобі примхливий шарм щасливця,
Що ріс з любові почорнілих лав.

Мене зустрів ти пересохлим полем,
Із теплим духом вигорілих вуст.
І пальми розпускали парасолі,
І тихо у кущах ховавсь мангуст.

Ти не теплом вітав мене щоранку,
А холодом роси із сніжних гір,
Я пам'ятаю: кожного світанку
Мауна-Кеа тішила мій зір.

А інколи з вікна автомобіля
Вершечком маячив Хуалулай,
І поспіхом накочувалась хвиля,
Змиваючи пінистий світла плай.

О острове! Во віки не забуду
Твою красу зелено-весняну,
Вулканний пил - оманливу полуду,
І неба синь, і неба сивину.

Там віслюки дороги переходять,
Там диких кіз видніються сліди,
Там все ще Пеле розстилає сходи
І сипле жар в божественні сади.

Гавайський велетню, води окрасо!
Твоє алоха збережу в очах,
Махало за твої дарунки ласі,
Ти - моя мрія у вишневих снах.

І навіть коли крилами прощання
Літак гучний у небо вируша,
У моїм серці всі твої світання...
І у моїй душі твоя душа...

Світ увесь окутала
Магія комп’ютера...


12.05.12

08.05.2012
(ABaAabAB)

Розлилася осінь
у сади і сквери,
за вуглом на розі -
горобини жар.
Я люблю Полтаву,
хоч не рвуся в мери,
за її поставу,
особливий шарм.
А які дівчата
прикрашають місто!-
наче у лещата
взяли у розкрут ,
душу зачепили…
Хай я і не містик,
та магічні сили
точно діють тут.
Ти така несхожа
і така цікава,
водночас пригожа
і тривожна щось…
Вітерцем лякливо
проводжа Полтава,
а в осінній зливі
зустрічаємось.
Це звичайні речі -
жити і радіти,
і коханій плечі
обіймати знов.
І хотіти щастя,
і дітей хотіти,
поки жовтим листям
не спаде любов.

2010 р.

Місто наше зелене й квітуче,
В нім заводи й фабрики є.
Місто наше у світі відоме,
Це поваги йому додає.

Знають наших атлетів в Афінах,
Цемент, шифер по світу везуть.
Залізниця три напрямки має,
Три дороги в Здолбунів ведуть.

Місто наше в садах поринає,
В нас навколо луги і поля.
Річка - Устя його обмиває,
І кар’єр від негоди спасає.

Наше місто відоме піснями,
В нас співучі аматори є
І оркестр духовий як заграє,
В піднебесся відлуння іде.

Місто наше зелене й квітуче,
В нас традиція в місті своя,
Більш століття цемент виробляє,
Наше місто велика сім’я.

Лиш дерева тут щасливі,
Лиш про щастя гомонять,
Тільки люди все журливі, -
Не побачать щастя шлях...

Не побачать цього світу,-
Що радіє в тишині,
Що веселками й у квітах,
Всім співає тут пісні.

Що чарівно Світ радіє,
Хоч вони і так шумлять,
Хоч його вони вміють,
Так як треба цінувать...

Не уміють тут почути,-
Як у лісі щастя йде,
Як дерева вміють бути,
В тиші радісній щодень...

Як вони про Світ співають,
Тихо, лагідно без слів,
Як гарненько в цьому Раї,
Пару митей я б провів...

Я за лишився б напевно,
В тиші цій би назавжди,
Все б покинув,- що буденно,
Десь подів б свої думки.

Я залишився у лісі,-
В території без снів,
Щоб наслухатися пісень,
Тих, що радують без слів...

От побачили би знову люди,
Як же гарно навкруги!
Як природа тут дивує,
Як прикрашує цю мить!

Може вни б тоді збагнули,-
Де насправді дійсний Рай,
Де потрібно просто бути,
Де є Щастя ареал.

Хоч й залишився близенько,
Від задушливих тут міст,
Стало серденьку легенько,
Як відвідав я цей Ліс.

Щиро вдячний за ті короткі миті що я провів у одному прекрасному лісі :-)

P.S. віршик написаний влітку, після того, як я побував в лісі. Усвідомив наскільки метушливе життя в містах, і наскільки тихо, приємно і затишно знаходитись на лоні природи.
Дякую=)

У поета з Техасу – особливі права
Він не чує конвульсій великої Цяці)
Він свобідний, неначе дерева й трава
І спокійно виходить з конфедерації…

Тільки порох і дрібка якась тютюну,
Тільки чиста вода і пилюка в чоботях –
Він зумів обдурити колись сатану –
І тепер не лайно – чисте віскі у роті..

У поета з Техасу – особливі права
Він літає коли…інші ледве плазують)
Я його намалюю..чи впишу у слова..
Чи візьму колись голку і зататуюю –

Він – герой! Він один – поводир і пастух
Інші – вівці у стаді, інші просто примати.
У поета з Техасу особливі права –
Він виходить і вслід тихо заздрять всі штати)))

(ABaAabAB)
08.12.2011

Відлітають кожну осінь журавлі,
І ключі свої у небо синє правлять.
Повертаються назад вони, до рідної землі,
У надії й вірі Україну славлять.

А ми люди, як ті птахи восени
Відлітаємо від дому на чужину
І не знаємо, чи вернемось сюди.
Чи побачим знову Батьківщину.

А тим часом, вранці у селі,
з хати вийде мати посивіла,
батько зігнутий із болем у душі,
тягне знову в поле граблі й вила.

І таких на Україні тисячі,
що дітей все виглядають із чужини
Молять в Бога щастя й долі уночі,
ждуть коли вернеться їх дитина.