Холодно: бути невідданим заживо,
Споєним сумом дитячих неспокоїв,
Витися стрічкою водонестійкою,
Лити до дна сіру повінь очей.
Не упередити думкою хижою,
Замерехтіти факелом в лісі,
Серце закраяти болем привітності,
Тебе у собі кошеням загорнути.

Я мрію побачити жирафа
кольору молочного шоколаду,
великі брунатові очі
і вії,що фарбують ночі ...

Я хочу побачити жирафа,
який гордовито ступає
з кавовою мапою на тілі,
що лише йому зрозуміла...

Я марю побачити жирафа,
в південних меридіанах,
він загубив свій ляк
в соковитих зелених ліанах...

Я мрію стати жирафом...

З тобою поруч мить блаженства
Показую тобі свій спокій,
Нутро розірвано до щента,
Чому ТИ не говориш досить.
Тримать баланс, більше не сила,
Пристойність лезом ріже совість,
І хоть байдужістю горіла,
Взяла в полон, без бою вбила.
О ігри ці не наче пекло,
То палиш жаром то холодиш студнем,
Я більш не можу, з мене досить,
пора втікти, втікти не сила...
Проявлю гордість, не капітулюю,
В собі закриюсь для облоги,
Ти окупантом в душу влізла,
Під мої марші перемоги...
20.12.09.

Холоди розстелили ряднини картатого снігу
По садку. Любий татку, присядь, розкажи мені щось…
Кажеш, зими маліють у світлі медових свічок?
Кажеш, чув як підсніжні струмки заливалися сміхом?

Кажеш, все оживе навесні… І не сльози старечі,
а весна проступає крізь шкіру? Скуйовджений дім
за місточком, що тінь його батькові сіла на плечі,
все такий же великий, як серце, що б’ється у нім.

Тато гладить волосся і каже: розумниця, доню.
Сонце гріє ще сонні барвінки під темним вікном.
Лютий пахне любистком густим і п’янким тютюном,
І благенька пір’їнка покою лягає на скроні.

Знаєш, тату, я ще бережу м’ятні в’язки пісень,
І співаю їх дітям, і яблука п’яні малюю…
Часом хочеться чути їх запах, і, знаєш, я чую.
Так, неначе у тепле дитинство вернулась на день.

Ми повернемось, таточку, певно, до яблучних свят.
Ти плекай виногради, плети каруселі з лозиння.
Хай заграють в смарагдовім листі, мов райдужні вина,
Три щасливих обличчя солодких твоїх онучат.

От він, омріяний мій дім.
Дитина рук кружля довкола.
Навколо: верби, став і поле,
аж хочеться побігши стрім-
голів й пірнути в небо.
Змахнувши білими крильми,
натхненно мовити хвальби:
за воду й хліб і слів потребу.

Іще не бачив світ
Веселки первоцвіт,
Але прийшла вона
На диво чарівна!
Настала красота
А хто краса ота?

Тижні і дні сірі мов камінь холодні мов лід,
Ти залишила мені своєї веселки слід.
А я навіть не знаю: з ким ти в ночі гуляєш,
Хто тебе обнімає, зустрічей з ким ти чекаєш,
Куди сховати про тебе думки і спогади?
Такі не веселі стали в твою сторону погляди.
Звідти тягне сухим, диким холодом,
І це відчуття гірше за відчуття голоду.

Ти залишила осад, що у серці моїм розривається,
Він створює біль, яка назад і вперед коливається.
Чому я не встиг тобі навіть слова сказати,
У фрази не зміг думок і почуттів звязати?
Кожен день, щось нове видумую і знову вагаюсь,
Дома сиджу, вибігаю від чогось ховаючь,
Тебе згадую і забути чим швидше стараюсь.
Про що думаєш і що відчуваєш як я дізнаюсь,
Ну і як я дізнаюсь...

Де ти ховаєш ці тижні і дні,
Чи для тебе веселі, чи для тебе сумні,
Чи сонце світить чи лиють дощі?
З ким ти проводиш ці тижні і дні,
Чи швидко минають, чи тільки нудні,
Чи зорі на небі сіяють в ночі?
В ці тижні і дні...

А я й досі не знаю, де ти і з ким,
Хто зігріває твоє серце і чим?
Нова історія так швидко перетворилась в стару.
Номер твого мобільного з памяті свого стеру.
Мої ж дзвінки стали тупі і такі недоречні,
Складені з слів букв і жодних речень.
Пізно зрозумів я значення слова любити,
Серця твого моїм словам вдруге не розтопити.

Ну і де ж ти ховаєш ці тижні і дні,
Чи для тебе веселі, чи для тебе сумні,
Чи сонце світить чи лиють дощі?
З ким ти проводиш ці тижні і дні,
Чи швидко минають, чи тільки нудні,
Чи зорі на небі сіяють вночі?
В ці тижні і дні...

Сьогодні я розмовляла із серцем,
воно сподівалось на щирість й відвертість.
Воно так хотіла що б я із тобою,
як в той раз, були в двох біля моря.

А я все хотіла, хотіла збрехати,
що можу без тебе, не буду страждати!
А я все кричала: « Я й так щаслива».
Та серце моє все зрозуміло!

І б’ється воно, йому так погано,
знає серденько, що знову я впала.
І тільки благає: «Послухай мене
ти знайдеш свій шлях» .Так воно й є.

Не слухала я , а тільки сміялась,
а серце, у твої обійми штовхало,
серце, не відпускало від тебе.
А я ,як дурепа, дивилася в небо.

Та час все минав, і я зрозуміла,
воно мені стежку до тебе стелило.
Заплющила очі я на ті знаки
і оніміло серце у гратах.

Тепер, як сліпа, не бачу дороги.
Не знаю, куди мені йти, де пороги.
Одне я для себе лиш зрозуміла:
без серця не може жити людина!

Київ
2009 р.

Я сенсу не бачу далі боротись,
померла надія і віра моя...
Мені ти сказала, що будеш поруч
та всеодно відійшла в забуття
Неварто тобі було мене покидати,
наодинці самого полишати
і тепер Я безсердечна скотина,
Негідник, Сволота і просто Тварина.

Ми вражено дивимось, що наробили:
Знічев’я, з погорди і марних образ
Кохання своє, наче вазу, розбили—
Таке, що приходить один тільки раз.

Осколки кохання, останнє причастя,
Осколки кохання гостріші ножа.
Ти легко ступила до нового щастя –
Зосталась моя босонога душа.

Прийди, повернись в наші дні осіянні.
Кохання ж було в нас!? Таке, що ого!
А ти посміхнулась: яке там кохання.
Минуща захопленість, тільки й того…

*
…Чорне сонце. Дикий вітер свище.
Б’є у груди. Палить спориші.
А бридкий лапатий павучище
Смокче кров з метелика душі.

Звабливо-чарівливе щастя...
Осінній сніг ,чи просто казка?
Мені дарована тобою,
Твоєю ніжною журбою.
В очах завмерло запитання
Про нерозгадане кохання,
Про неприборкану надію,
Про вічно-миготливу мрію...
Прикрито білосніжним дивом
Усе сумнівне ,все зрадливе,
Непевний дотик мого слова,
Твоя промовчана промова...
Чуттєвий присмак-сміх і сльози,
Моя душа в твоїй облозі,
Усі нездійснені бажання
Збулися так ,наче востаннє...
Осінній сніг...Чи просто примха?
Реальність вкриє гостроверху...
Магічний блиск в моїх долонях,
Хоча б на мить ,хоча б сьогодні...

Могили, вітряки, дороги та кургани –
Все стeмніло, втікло з наших очей.
За дальньою межею загас захід рум’яний,
Та не знімає ще напруги природа із своїх плечей.

І от вона іде, Степoва Ніч, зі сходу…
За нею морок нивами встає…
На гаснучий захід, сумна, одна і згорду
Вона задумливо серед хлібів іде.

Вповільнює в межах і слухає мовчанку…
І зиркає д’ зорі, де в примарній далi
Ще видно колосків сумну бовтанку
І ледь жевріє світло над темінню землі.

І погляд її повен, таємний та журливий,
Великого сумир’я та думи вікової
Про те, що відають лише могили,
Степ мовчазний та зіркові покої.

Іван Бунін - 1894 рік
перекладено 15.10.05

Спільно прожитих два щасливих роки…
Неначе вчора, пам’ятаю: я і ти;
Той ніжний трепет в серці, твої руки,
Сповнені ласки і твій погляд-доброти.

Стою навпроти, - серце шаленіє!
Воно і зараз б’ється, як тоді:
В ту мить, коли всміхаємось, радієм,
Коли щасливі разом – назавжди.

Я сповнений безмежною любов’ю;
Словами важко передати почуття…
Хай Господь Бог дарує нам здоров’я,
А щастя ми візьмемо від життя!

1

Ліс вигорів. Попід мостом текла...
Цитриново... Рожево... Сіро.... Чорно.
Хтось у долоні в мить надламу взяв,
Проклав широке русло. Ніби вольна.
Праворуч - відбудовані церкви.
Ліворуч- ресторан, вокзал, блукальці...

Не зманюйте ...зі спокою текти!
У Вас, маестро...делікатні пальці.

2

А Ви б зуміли плин мій - на слова -
І... розплескати до верхів"я сосен?
Я так зміїсто, сонно протекла...
Живила кущ калини,
верболози, латаття,
лепеху, спориш, полин...

Тополі пух вже осіда на скроні...
Весна, маестро!
Ваш натхненний лик...
А може, Ви і справді...надлюдина?

3

Таке зморозила... Ви - владник віолін.
Учора тут носив дивак волинку.

Ви...грайте! Мо", розвіється Ваш сплін.
Я дудок не люблю... динь перестиглих...



2009

Ти знову був... Я знов Тебе відчула
Та ти не мій . я цього не забула.
І ще прийдеш - наповнювати душу
Та ти не мій. Забути Тебе мушу

І буде День. Чи будемо в нім разом?
Чи сплетемось наперекір образам ?
Не знати цього. Я того не знаю...
Від цих думок в мені щось загасає....
Гнітить .. Тривожить... Знову оживає!
Ні сил ... Ні гордості.... Лиш дар любові маю -

Щоранку з ним народжуюсь ...

Щоночі помираю ...

У тиші нічній, до господи
В єдинім небеснім строю
Безсмертна душа мого роду
Приходить у пам’ять мою.

Я чую грядущого рокіт,
І предків далекий мотив.
Орійці мої світлоокі,
Де нині ваш плуг золотий?

Орійці, і скити, і руси –
Ви різні у назвах лишень –
Стривоженим поглядом Буса
Вдивляєтесь в нинішній день.

А буйні вітри не вщухають,
Жбурляють сніги з верховіть.
Супроти бандитської зграї
Народ на Майдані стоїть.

Плечима підіпремо небо!
В минуле нема вороття.
І нашу Вкраїну для мене, для тебе
Вкарбуємо в Книгу Буття.

Нам буть сіячами довіку.
Новий розвидняється день.
- Дай Боже вам повні засіки -
Ледь чутно лунає з давен.

28. 12. 04.

Сатанів смарагдовим сатином
дивиться озерними очима.
Дістає верхівкою до хмари
гріммівська задумлива ялина.
Клен збудила пісня солов"їна,
що в долині Медобори ллється,
і метелик маків цвіт лоскоче,
що ось-ось здається засміється.
Сонечко- корундова прикраса,
в пелюстках кульбаби заблукало.
Золотиста бджілка-крапля меду,
запашним нектаром ласувала...

А Карпати мають очі-
Темно-сині,грайливі,мов метелики,
Визирають з верховин.
А Карпати мають коси-
Ніжно-зелені,зі стрічками різнотрав"я,
Що сягають до низин.
А Карпати мають вуста-
Джерельні озера з перламутром-ластовинням,
Чистим подихом глибин.
А Карпати мають душу-
Нічне небо,застібнуте на зоряні гудзики
Розміром з долоню велетня,
Замріяного від сопілкової музики...

Сьогодні Бог довірився мені...
Схиливши голову на груди,
Дріма, а в мене від напруги
Кожна клітинка аж бринить.

Не розбудити. не стривожить,
Лихої думки не пустити.
Душею й тілом я що миті
Оберігаю спокій Божий.

Набрали вже небесні спиці
І перший крик, і перший подих,
Він у життя лише заходить,
І тягне ротика до циці.

Сьогодні Бог довірився мені...

2009

Рішення вибрала я не останнє,
просто так легше було, в моїй спальні
квіти цвітуть, співають птахи.
Хочеш дивитись? Так не йди !

Холодно? Можу закрити вікно.
Ні, це ж холод серця твого.
Більше не гріє воно моє тіло.
Сам відпустив, я й полетіла!

Позбав мене розуму і почуття,
почни все з початку, почни все з нуля!
Не муч мою душу і серця не край,
а як я тікаю ти не доганяй.

Тихо підеш, може навіть покинеш.
Знатимеш де, як схочеш приїдеш.
Чекати не буду –сум наганяє,
а може забудеш, я не нагадаю.

Сидітиму я, біля дороги,
мені все одно, не можу без болі.
А ти будь далеко, не повертайся,
і як я наснюся ти не вибачайся.

Київ
2008 Р.

Повітря в горлі комом застрягло,
мене ніби назавжди забрали,
з собою на небо, усі мої мрії,
як солодко я з ними злетіла.

Розвіяв вітер ілюзії , мрії,
усе. Ніби ніж гострий в спину.
Розтануло щастя, розвіялись сни.
Лишився лиш біль. Це вже не ми!

Якби я знала, що я втрачала,
то краще б двері свої зачиняла.
Якби я знала кого в душу пускала,
То може б зразу замки поміняла.

Так хочеться крила, але і навіщо?
Куди вже літати? Кайдани набиті.
Всміхаюсь брехливо, продам свою душу,
куди мені з нею? Все стало байдужим.

Якби я знала, що станеться з нами,
бракує поваги, мене вже не стало.
Якби хтось сказав, порадив, чи що?
То може б не влізла я в це лайно.

Відкриваю очі я,
та без тебе я сліпа,
що ж робити маю я?
Вибираю каяття.

Київ
2009 р.

Чомусь пече,
Чомусь болить
І ниє серце.
Пустота - це страждання серця.
Ти пішла,
Як же я буду без тебе?
Радість, щастя, спокій -
Цим жило серце
Доки ти була поруч.
А зараз залишилась
Тілька пустота,
Бо ти пішла...
Вчасно чи не вчасно?-
Яка тепер уже різниця
Коли сум полонив серце.
І лише надія
Тут ще жива.
Надія..
Вона завжди вмирає остання.
Надія..
Вона завжди піднімається перша.
Коли прийдеш?
Хоча, не відповідай.
Але довірся і надійся -
Все найкраще стається несподівано...

2009

Цей запах мені проникає крізь шкіру,
Здається, не можу надихатись ним.
Я в нього, як в магію древню, вірю,
Я в нього вростаю мозком спинним.

І раптом звідкись беруться сили,
І я ступаю землі на груди...
Запах трави, яку щойно скосили,
Звідси мене переносить в нікуди.

Без тебе я - в анабіозі.
Без тебе – летаргічний сон!
Стою з букетом на порозі
У косметичний твій салон.

Ти неприступна недоторка,
Незмінно модна, от кутюр.
Наводиш кожного вівторка
Свій манікюр і педикюр.

Тебе вигулює ротвейлер.
А ми збиралися гульнуть…
І я, багатий, мов Рокфеллер,
У кулаці півсотні мну.

Біжу, пришпорюю планету.
Ти знову зникла, як міраж!
Телефоную:
-Де ти? Де ти-и-и?
-Привіт! Я тут. Приходь на пляж.

До тебе підпливаю брасом,
В душі співаючи пісні.
А ти… пірнула із Тарасом!
Вже в аквалангах десь на дні!

Ах ти чудовисько лохнеське!
Чому ти дражнишся на зло?
Сама ж писала есемеску,
Що буде краще, ніж було.

Але ж були колись моменти…
Серця забились в унісон,
Й мені казала компліменти:
«Ти приставучий, мов гудрон»!

В мені вібрує кожен атом.
Молю тебе сказати «так»!
Ти знову клацнеш дипломатом:
-Ну, я пішла. Пока, дивак!

А за вікном летять лелеки,
І малюків комусь несуть…
К бісам! Іду на дискотеку,
Пора спізнать жіночу суть.

А там знайомі: Зойка й Настя.
Кричу: «Бон жур! Парле франсе?»
Та Зойка зойкнула від щастя,
Сказала:
- Згодна я. На все.

Та незборимі твої чари…
Я долю взяв на абордаж.
Хто там сказав, що ми не пара?
Я ідеальний твій типаж!

І знай, примхливая чаклунко,
Відчую губ твоїх дюшес!
І в безкінечнім поцілунку
Удвох полинем… до небес!

2009

із циклу "У всесвіті серця"

Ну, прочитаєте мій вірш,
На хвильку стане Вам приємно,
Та я відчую - все даремно,
Вам лиш приємно і не більш.

Я схвилювався так дарма,
Давноминула і сучасна
Ви, як зима оця, прекрасна,
Але й холодна, як зима.

Ну, усміхнетеся на мить,
Ще й заперечите: "Ну що Ви?"
Та однокрилий птах любові
Ніколи в небо не злетить.

7495 р. (від Трипілля) (1987)

…Цей потяг везе нас до Львова,
Із осені в зиму…
Від жовтого листя
До справжніх різдвяних снігів…
На білих полях, під наметами
Пріють озимі,
Змикається круг,
Один з безкінечних кругів…

…Природа кружляє,
Збагни: де кінець, де початок…
За скельцем вагонним,
То міст, то людина, то кінь…
У когось народяться хлопці,
А в когось – дівчата…
Зникають в тумані сліди
Все нових поколінь…

…А потяг везе нас,
Немов провидіння чи доля…
Вже й Орест втомився
Писати
І риску підвів:
«Зустрінемось знову?..»
«Аякже… На все ж – Божа Воля…»
Наступна зупинка –
Покритий Покровою Львів…


Кумпала Вір,
м. Хмельницький - м. Львів, 15.10.09р.

І. Ю.

Край лісу притулилася хатина.
Дубки там перелазять через тин.
В зеленім царстві тім живе дівчина,
А очі в неї – мов аквамарин.

Там ластів’я вигулькує з-під стріхи,
Троянди пломеніють гаряче,
І білочки, експерти по горіхах
Спускаються з ялини на плече.

Квітують там Любов, Добро і Віра,
У царстві королеви лісу й вод.
А солов’ї заливчастим клавіром
Для неї шлють вінки веселих од.

Я вирвуся з бензинового чаду,
Поставлю хрест на метушні й ділах.
Прощайте друзі і міські принади,
Я до дівчини проторую шлях.

Примчу до її царства проти ночі,
Кордони нелегально перетну,
Загляну в ті бездонні сині очі,
І впевнюсь, що люблю її - одну.

Розридався дощ у жовтень,
дощ,
золоті стежки полоще
дощ,
золоте твоє волосся -
ні! -
цілувать не довелось
мені,
то неправда, що проходить
все -
кожна думка у собі
несе
твого імені святого
звук
і магнітне притягання
рук.


(Збірка "Тече Раставиця", 1992)

Осінній день
себе втопив у дощ.
І хто йому, сіромі, допоможе?
Застиглий погляд і вбрання негоже,
Й немає потім, все збулося до...

Я знаю серце, трепетне й гаряче...
Але цей дощ, оцей холодний дощ,
Безмовний день, покреслений уздовж,
І всі бажання юрмляться незрячі...

Озвися, серце, трепетне й гаряче...



(Збірка "Із тернами в серці", 2003)

Я на шматочки згадку рву,
Аби й не сміть про ту хвилину...
Жовтить осіння ніч траву,
розносить вроду тополину.

Осіння ніч. Все так давно.
Не повернути найясніше.
Весна дихнула у вікно.
І зупинилась.
Білим віршем.

Збірка "Із тернами в серці", 2003

Опустилось солнце за твоим окном,
притаились звуки, словно перед сном.
День собрал букеты запахов цветов,
только не заметил, что не все есть в нем.

Так, не мог он разобраться,
стал тобою любоваться,
приходил он каждой ночью,
что б увидеть свой цветочек,
утолить дневной каприз.

Приоделось небо в красочный наряд,
столько красок вместе о любви молчат.
День рассыпал ночью звездные огни,
в сумерках полночных всё плывут они.

Так, не мог он разобраться,
стал тобою любоваться,
приходил он каждой ночью,
что б увидеть свой цветочек,
утолить дневной каприз.

Я видел, как пылали звезды
и, задыхаясь, канули во мгле,
в которой вечность возрождается,
да так, что не узнать мне их.

Я знаю, мне поверить сложно,
но так близки орбиты раненых планет,
где каждый ищет и находит
ровно то, в чем смысл есть.

Постой, не стоит суетиться,
забудь, какими раньше были мы,
там, где покрыто мраком, дышат звезды,
и что-то тянет мою душу к ним.

Не плач, я только на минутку,
мне интересно знать, тепло ли им,
живет в мечтах моих песочный фикус,
и свет, в котором вечно холодно.

Давай простимся понарошку,
я не уйду, мне так легко с тобой,
но я увидел, как пылают звезды,
я потерял в них навсегда покой.

В небі синім намандрувалася,
Різним цвітом намилувалася,
Захотіла у віночку гуляти
Та не можу я квітів нарвати.

Синьоока волошка всміхається,
В білу сукню ромашка вдягається,
А там посмішки сонця-кульбабки,
Вже потроху пухнастіють шляпки.

Та до них мені не дістатися,
Лише можу на небі гойдатися,
З прудким вітром у хованки грати
І сльозинками мрію вмивати.

Зазирнула журливо в озерце:
білі квіти в блакитному серці...
Зупинилася зачаровано,
Затремтіла від щастя здивовано,
Бо побачила, що увінчана
Білим цвітом, мов юна дівчина.

Хмари сполотнілою юрбою
По гаях, дібровах розбрелись,
Вкрили річку ковдрою пухкою,
Віддзеркаливши поблідлу вись.

Місяць, закуривши понад лісом,
Упірнув у сизу пелену,
І пустивши димову завісу,
Сивиною гілля огорнув.

Наче хвору, деревину горду -
Молоком і медом напував,
І людьми поранену природу
З ватою так ніжно бинтував.

12.11.7517 р. (від Трипілля) (2009)

Чому ти йдеш?
Чому йдеш саме ти?
Хіба тобі набридло наше щастя?
Ти хочеш перетнути всі світи,
а на дорозі лиш одне нещастя.
Ти хочеш все відразу,
та пробач, нікому не дано це зрозуміти.
Чому ти йдеш?
І смуга знов невдач,
не можу я ні дихати, ні жити.
"Пробач мені" - луною в небуття,
"Пробач" - та вже занадто пізно.
І память знов прокручує життя
немов стару, давно забуту пісню.
А ти ідеш... Куди ідеш, скажи?!
Куди тебе несе холодний вітер?
А може, ти це дійсно заслужив,
а я - твої жалючі сірі квіти.

Предивний сон!
Такий чудний спочатку:
Був день ясний,
І річка чиста-чиста.
І я, малий,
Стрімляв у воду рученятка,
І обіймала їх
Вода іскриста.

Та враз роки
Димами промайнули,
І та вода вже
Обпікає руки.
Бо в ній сліди
Чорнобильського мулу.
Бо в ній важкі
Ціанисті сполуки.

Я плакав у ві сні
Від того болю,
В отруті
Захлинаючись поволі.

         Иду, иду… Чуть звякает нога. 
         Снега – снега… Снега – снега – снега… 
                І. Северянин, «На Сіріусі» (грудень 1909 р.) 

сніги сніги сніги сніги сніги
іду іду рипить із-під ноги
ні то не сніг – то спогади крислаті…
під ноги! – плаче текст без берегів

іду іду іду іду іду
рипить рипить читай читай читай
крижинку сенсу кинуто – на чай
нетанучий відбиток на льоду…

листопад 2009 р.

Безмежні сни,
немов світи
молочно просяться
у вени
бракує в серці
лиш весни,
яку віддав
заради неба.
2009

Що життя?
Гра випадку, гра долі,
Гра природи,
наслідок жаги...

...Літня ніч
і запах матіоли.
Сплять дива,
закутані в стоги.

(Для Вас, моя Панно)

…Нам із Вами зустрітись судилося,
Коли осінь співала романс…
Нам у вічі Весна подивилася,
Що у Вічності вигріла нас…

...Що я можу?... Сховаю між строфами,
Ту Зорю, що вибілює нас…
В тридцять сім я у вас знов закохуюсь,
В Світі тільки Любов понад час…

…Бог вимірює Всесвіт епохами,
Час у Вічність, як листя, летить…
Тільки ми, пара юних, закоханих,
В поцілунку спиняємо мить…

…І не змити ніякими зливами
Наших душ триєдине: «Люблю!...»
Нам судилось зустрітись щасливими –
Наш романс, пофарбований в блюз…

…Я у Вас, моя Панно, закохуюсь…
Знов за вікнами осені блюз…
Я ж в очах ваших весни відкопую –
І люблю…
І люблю…
І люблю…

16.11.2008 року,
м. Хмельницький

Зриває вітер осінній, жовтий лист,
Та завиває похмура, сіра осінь,
І не збагнеш, який у неї хист -
То холодно, то вітряно, то так морозить...

Чого осінній теплий подих,
Перетворився в морок, дощ,
А настрій відлетів , на подив,
Накрив всю душу, смуток - хвощ...

Підкралась лінь,обійняла тіло,
Не хочеться творити, говорити,
І смуток лізе в душу так уміло,
Боротися із ним - так надоїло...

То сніг зривається, то дощ колючий,
Пориви вітру кидають з ніг.
Кусає холод, такий болючий,
Дрож тіла, утихомирити не міг...

Знову сонце виглядає і тепло так,
Стає, осінній промінь гріє, грає...
Вся смута враз зникає, радість -
Тепло охоплює та тіло накриває...

Співає радісно душа, вона щаслива,
І літає, тепло своє природі, людям,
Віддає і зігріває, а навкруги осінь -
Така мінлива - то сонця жар, зими пориви...

Крапля вина на ніж упала,
Прекрасним діамантом,
На гострому, металі стала,
Холод з теплом та ніжністю,
Створив шедевр, неймовірний,
Між багатством та бідністю,
Між війною та миром,
Красою й бідою,
Між чорним та білим,
Крапля вина на ножі,
Між живим, та мертвим
Між світлом та тьмою,
Один діамант, на гострому лоні,
Створив цілий світ у моїй долоні.

Коли до неба залишається пів кроку,
А до зірок ще день пливти,
Тоді то тебе я прийду кохана,
Будемо разом крокувати до мети.

Без болю в серці, в день натхнення,
І думки теж літають в самоті.
Для мене сонце в день ясний на небі,
Приносить стільки ж щастя скільки й ти.

Із року-в-рік нам посміхається свобода,
Та підніматись й далі йти,
Мені допомагає твоя врода.
Любов до тебе в серці та в душі.

Збирає ранок
Тонкі полотна туману.
Пахне черешня,
Біла черешня.

До дому, дому
Садами в’ється дорога...
Як твої очі
Юно світились.

Іду садами,
А пам'ять повна тобою.
Пахне черешня,
Біла черешня.

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в воду,
Вороний – на пісок.
Чуєш, дівчина темнокоса
Грає в сопілку червоним рибкам,
Щоб червоні рибки заснули –
I вони засипають.
Чуєш, по звуку звук
Поглинає морок недобрий.
Дальній міст тремтить, як протятий павук,
Будяки підіймають шпаги на обрій
I тануть. В’яжуться гронами
Зорі, пускають віти увіч.
Спи, колихнула запонами
Ніч.

1932

Твоє ймення - відлуння варязьких дружин -
Від норвегів прийшло в наші землі.
Юних предків твоїх між холодних крижин
Нібелунги купали в Ульгемлі.

Твої очі - мов сполох зірниці вночі.
Недосяжні, й такі мені любі.
Ніжним шалом любові в полон беручи,
Залишають в сум’ятті і згубі.

Твої губи - троянди в едемських садах.
Так гріховно жадають кохання.
Я до тебе лечу, наче з вирію птах:
-Чи ти любиш? ... Мовчання... Мовчання.

Темна ніч, наче тінь фантастичного птаха,
Силует вітряка при дорозі накрила.
І легкий вітерець, мов останній невдаха,
Все хотів покрутить його стомлені крила.

Та закуті вони ланцюгами розрухи,
В круговерті століть зупинили свій порух...
Проти ночі, тримаючись ніжно за руки,
Ми скрадались по сходах, збиваючи порох.

Блудник-місяць сміявся тихенько, беззвучно,
А зірки підглядали, відверто і хтиво.
Наші губи злились, як вода, нерозлучно.
Наші руки сплелися в гарячім пориві…

Зацілуй мене тишею,
Світлих дум полонезами,
Що, мов соком березовим,
Рядна сонця розвішують.
Заколиш мене колосом,
Стиглим небом вечірніх див,
Щоб я знов воскресав і жив
У всесвітньому голосі.

Я так люблю твої листи,
Бо в них твого тепла частина,
Це – найдорожче, це – безцінне,
Це вириває з самоти.
Я так люблю твої слова,
За ними – теплота безмежна,
Гортаю тихо, обережно
Листи, і серце ожива.
Вдягнувшись вітром, мов свята
Душа, мов сонця наречена
Коли ти думаєш про мене -
Промінь краплини у листах.
Моє джерельце, я люблю
Ту воду, що тече з потоків
Небес твоїх, святих, високих,
Я в нім печаль свою топлю.
І оживає небокрай,
Навіть коли життя безбарвне,
Сонце засмучене, негарне,
У цих листах живе мій рай.

Так, біль – це він, а не вона…
І річ не в тому, що то – мова…
Ніяких втом, лише умови,
Що не образа - то стіна
На згадку спільний водограй
Лишиш, і знову – до шпаківні,
Та я собі удам все рівно,
Що то був рай,… та що за рай?
Пашіє сонце у очах …
Я так молив, я так молився,
Все злив, і сам на себе злився,
Лиш тінь тримаючи в руках.
Я в тебе душу переклав,
Але його! щоразу очі…
Я забуваю, що я хочу,
І хто мене в тобі тримав.
Я б загубився у очах
Твоїх, щоб вічно там лишитись,
Аби щораз промінням литись
До рук, що на твоїх плечах.