Чаєпиття з тобою – насолода,
Одна з найвищих: навіть захмелів
Я від очей твоїх і щирих слів...
Якби ж частіш траплялася нагода
Для зустрічі – життя б не пожалів!

Твоя – не змалювати навіть – врода,
Немов суцвіття з багатьох полів,
Де я розкошувати би волів,
Для мене справжнє свято – не пригода...
На тебе сам Господь мені звелів
Молитися...


2003

І жодної дощинки в хмарі.
Дощенту спалена трава.
І навіть лілія в Айдарі
Від спеки чашечку хова.

А ми гойдаємось у човні
В зеленій хащі ситнягів,
І наші прагнення любовні
Ще не прорвали берегів.

Воно, звичайно, надто жарко,
Аж сліпить променів спіраль,
А ще до всього ти – школярка,
А я одружений, на жаль.


2003

У найтихішім сватівськім готелі,
В самотині, заглиблено-нічній,
Лежу на нерозібраній постелі
Й розмотую думок тугий сувій.
Мене цілком влаштовує самотність,
Зігріта чаєм, - відчай десь пощез, -
Пригнічує хібащо незворотність
Колишніх ювілеїв та імпрез
В готельнім ресторані... Вечорами
Тут все гуло від тостів і промов,
А після всього поміж номерами
Готелю
Босоножила любов
Навшпинечки... Вслухаюсь в тишу ночі:
Ні шереху, ні пошепту - давно
Скінчилось найцікавіше кіно,
І сон склепив слізьми налляті очі.
Воно б на мить дещицю відтворити
І повторити стрічечку одну,
Але ж... часи такі: за все платити
Годиться непідйомну вже ціну.
Сюди - три кроки. І туди - три кроки.
А в молодість ворота - на замку.
Все камерне, як в камері. Мороки -
Ніякої. Самотньо козаку...


2004

Така вродлива і така самотня!
Темнішає очей її безодня,
Досвідчених відлякує мужчин –
Не зважився на вчинок ні один…
І я боюсь, хоч ворухнулись вуса
І серце стрепенулося:
Спокуса
В безодню ту пірнути
Й переляк
Вже навкулачки б’ються,
І ніяк
Одне одного не перекулачать…
Безодня оживає – очі бачать
Моє вагання,
Явну нерішучість,
І я читаю в них про неминучість
Мого падіння в темряву безодні –
Від цього не врятують сили жодні,
Ні навіть чорна магія і біла…

Вона сама втопити захотіла
Мою самотність в самотині власній –
Нехай нещасний буде,
Та прекрасний
Фінал оцей – очей протистояння…

Чом пізно так приходиш ти, кохання?!


2003

Немов бджола до квітки,
Я до неї
Лечу…
А білоцвіт – немов пурга.
Але ж… Бджола хоч має привілеї
І вигоду свою: нектар, перга…
А я не маю вигоди! Я знаю
І розумом, і серцем – наперед, –
Що квітка не розкриється,
Що маю
Росу холодну пити, а не мед.
Але не це мене печалить, квітко, –
Ділись нектаром з іншими…
Але ж
Понад усе не хочу бути свідком,
Як ти, себе роздавши, одцвітеш!


2003

Сльози краплинка бурштинова
Спливла-скотилася з-під вій,
І вмить відбилися у ній
Трагічна тиша вечорова,
Зірок золотобджолий рій,
Мій жест різкий,
Нещира мова,
І вітру туга яворова
Над річкою – в сльозі одній...

... Вже річка витекла в минуле
По лепеховому багну,
І бджолозорі геть забули
Свою орбіту неземну...
А я все згадую одну
Тебе, Катрусю,
Й серцем чулим
Ловлю краплину бурштину
На листі пам'яті...


2003

«Мій сину!» – пишу…
А серце шепоче: «Любий синочку!».
Думки, на відміну від слів, долітають до Бога...
Цей вірш – ніби спроба вишити шовком сорочку,
Яка буде тільки в тебе, і більше ні в кого.
Її не зречися й тоді, як мене вже не буде.
(Багато хотіла сказати – слова повтікали...)
Я хочу, мій сину, аби ти пішов межи люди,
І щоби вони тобі вслід, крий Боже, не наплювали…
Пробач мені, сину...Раніше того не казала...
Для значно добрішого світу тебе ростила.
Нелегко буде в житті (про це з пелюшок ще знала),
Тому і слова ці пишу, неначе відрощую крила.
… А ти не соромся, що здатний добро робити,
А ти не зважай, коли скажуть, що це «не в форматі…».
Я знаю, ти зможеш, сину, попри те, що так складно жити,
Ангелів, посланих мною, втримати…в серці…і в хаті…

Выйди в сад и пойми меня, матушка
Отчего на душе моей гром
Отчего мне не сладки оладушки
И тоскую я здесь отчего…

У страны моей взяли всю кровушку
И народ мой отдали в приют
На святую златую коронушку
Нечистотами горько плюют….

У моих тополей нету племени
И у птиц отобрали столбы…
И пустили леса стоелейные
На гробы..на гробы..на гробы…

Ветродувы – на ставке с процентами,
Трубадуры, как прежде, в цене
И младенцы ценны лишь плацентою
В этой новой и грустной стране…

Выйди в сад и пойми меня, матушка –
А в саду благодать…тишина…
Отчего не в саду нашем, матушка,
Похоронена наша страна?

На могиле ее – толпы топчутся,
Барабаны гремят и ревут…
Ее вены открытые сочатся,
Пищу воронам диким дают….

Выйди в сад и пойми меня, матушка
Отчего на душе моей гром
Отчего мне не сладки оладушки
И тоскую я здесь отчего…
2007

Отчего мы с тобой так похожи,
Наше сердце – одно на двоих,
Мне так хочется веять счастьем
В зацелованные глаза,
Мне так хочется ненасытной
Быть любовью твоей земной,
Быть любовью твоей небесной
Быть любовью твоей одной
Быть однажды тобою взятой
В предпоследний вагон экспресса
И почувствовать, что принцесса –
Это та, которую любят,
Это та, которая знает
Все причины недомоганий
И которая помогает
Удивляться –
Смеяться –
Плакать,
Отпускать все потери с Богом,
Все желанья…
И с которою та дорога
Будет малой тропою к лесу…
Может быть, ты позволишь на день
Побывать мне твоей принцессой?

Если я не забыла цифры,
Значит, время прошло внезапно,
И сегодня теперь уже завтра,
А вчера – это наши мифы.

Отчего мы с тобой так похожи,
Смысл ли вложен какой,
Или просто,
Я должна ощущать кожей,
Как прохладна твоя простынь,
Как печальны твои вопросы
И банальны твои ответы,
И что в комнате мало света,
Только где ты?
Сейчас где ты?
Далеко? Или очень близко?
Высоко ли? Еще выше?
Может быть, ты сейчас на крыше,
По карнизу гуляешь лихо,
Может, кофе пьешь в Сан-Франциско
С маникюршей или портнихой
Или с важным директором банка?,
Или просто обняв собаку
На скамейке листаешь прессу…

В предпоследний вагон экспресса
Быть однажды тобою взятой…

Звать так громко, чтобы услышал,
Даже если в ушах вата,
Даже если слова другие,
Даже если брачные узы. –
Ты мне нужен,
Зачем иначе
Существует гордиев узел –
Разрубить, и не быть уязвимой,
И не быть осязаемо павшей,
Даже если сочтут нахальной
И напавшей.

Это та, которую любят,
Это та, которая знает
Все причины недомоганий
И которая помогает
Удивляться –
Смеяться –
Плакать,
Отпускать все потери с Богом,
Все желанья.
И с которою та дорога
Будет малой тропою к лесу…
Может быть, ты позволишь на день
Побывать мне твоей принцессой?
2007

у неї крил нема а ти
її примушуєш літати
над буднями кричиш лети
лети бо ти не хочеш знати
вона ж не птаха крил нема
ти сам колись відтяв їй крила
вона твоя раба німа
така покірливо-безсила
хіба на хлібі та воді
та на безлюб"ї до літання
в твоїй дрімучій бороді
вона мов крихта від снідання
вона сльозою ізійшла
перетворилась на крижинку
колись принцесою була -
лишилась пам"яттю про жінку


1996

Я хочу стріти Вас зненацька, ненароком,
Півподих затаїть, спинитись за півкроку,
Півдумки обірвать, півпогляду спіймати,
Півслова мовить Вам, півусмішки сховати.

Я хочу стріти Вас невимушено й легко.
Немовби зустріч ця – і звична, і буденна.
Неначе знаю я слова які казати…
А потім знов і знов у пам’яті гортати.

Я хочу стріти Вас! О, як я цього хочу!
Поглянути ще раз в магічні Ваші очі,
І з Вами жартувать, сміятися невпинно…
Я хочу стріти Вас – яка ж у цім провина?

А може, Ви також блукаєте самотньо,
На зустріч несподівану чекаєте сьогодні?
Можливо, саме я в цю мить для Вас єдина -
Між тисячі облич найближча Вам людина…

...

Я хочу стріти Вас зненацька, ненароком,
Півподих затаїть, спинитись за півкроку,
Півдумки обірвать, півпогляду спіймати,
Півслова мовить Вам, півусмішки сховати.

1990-ті рр.

Пожовкле листя на мої стежки –
Нагадування зайве про розлуку –
Повільно лине.
Падає без стуку
Достиглий жолудь бронзово-важкий
На твердь земну.

Прошкую навмання
В жовтневу сумовиту завірюху,
Туди,
Де, замерзаючи без руху,
Самотній клен стоїть на схилі дня.

В незвичній тиші, в тиші неземній –
Пожовкле листя…
Стежка загубилась…
Будив я тишу – тиша не збудилась.
І сам я наче розчинився в ній.

1978

моя квіточко
моя зірочко
моя пташечко золота
хоч наснись мені
у казковім сні
чи туманами прилітай
на Вкраїні я
ти в Італії
поміж нами печаль густа
а шалений час
розлучає нас
зжовклим листям летять літа
моя мрієчко піднебесная
мій промінчику дорогий
прилети прошу
хай воскресну я
коли погляд засяє твій


04.06.2013

Навіщо я тобі?!
У тебе – муж,
І чин у нього є,
Таж не найнижчий.
Дізнається про наш роман –
Чимдуж
Обох нас, не роздумуючи,
Знищить.
А я не хочу на твоїй біді
Ловити миті щастя
Мимолітні.
До того ж ми уже не молоді,
І по воді спливли всі наші
Квітні.
У тебе – муж.
У мужа – ти і чин,
Статева слабість
І душа ревнива.
А я із тих – небагатьох –
Мужчин,
Чия судьба у творчості
Щаслива.


1997

Я безпритульна вітру течія…
Крізь хащі пробиваючи дорогу,
Іду вже не «на Ви», іду на «Я»...
Карбую над собою перемогу
У цьому світі, де банкнотів шал
Заволодів піснями й молитвами,
Де править зло якийсь відьомський бал,
Відверто насміхаючись над нами.
Де плачуть зорі та кровить блакить,
А спокій справжній лиш на кладовищі.
І де душа нестерпно так болить,
Немов жаринка десь на попелищі…
І де зігрітись навіть не дають,
Бо ніби між людей, але самотній…
І де щодня твою вбивають суть,
(І не лякає навіть суд Господній).
Де правді народитись не дано,
Добро наївне прихистку шукає…
А всім буває просто все одно…
...І це вбиває…

Лиш нові вагони, ті ж сірі перони,
У будні, у свято захмарений двір,
Життя – це наш потяг, людей забобони,
Що треба зійти – хотів, не хотів…
Ці станції з часом забруднені стали,
І човгання інших платформами днів,
І це відчуття – ніби нас обігнали,
Ті, хто на потяг учора лиш сів.
Годинника дзвони на нашім вокзалі,
Мене проводжають, лякають щодня,
Бо звуки тих дзвонів рахують недбало,
І з ними все швидше минає життя.
У цих ліхтарях я здаюся старішим,
Хоч бритва учора торкала мене,
Я дихаю так немов сорокарічний,
І вдома мене ніхто вже не жде.
По коліям - скрегіт, по рельсам – лиш плач,
І миті плацкарту зі мною вартують,
Попутчики зло так в подушки мовчать,
Мовчання як сила чомусь не гартує…
Цей поїзд зупинить лиш висадки час,
Коли пасажири похилять від втоми,
У гості тоді не приїду до Вас,
Замовкли вагони і старі перони…

2012 р.

Іноді примхи твоїх ідей -
Визначають дозу морфіну,
Краще поміж німих людей,
Ніж серед душевних мімів..

2013

Із всіх речей, що гріли мене уночі,
Залишились лиш мелена львівська кава,
Уривки пам'яті і джазові блюз-пісні,
Журнали застарілого "самвидава"...

Касети меланхоліка із "бітлів",
Збірки творів твого Ремарка,
"Капітал" Жадана, чиїсь вірші,
Гуманізм епохи Петрарки...

Щирослів'я без коректур,
Нотки смутку зійшлись в акорди,
Немов перед смертю останній тур,
Я просто хочу зістатись гордим...

Чи ніжно-цнотливо-спокусні,
чи звабно-відверто-розпусні
спивати жагучі нектари,
ширяти ген-ген поза хмари
і звідти – у вир головою...
з тобою… і тільки з тобою…

2013

Завжди, коли я приїздив
На день чи два до Буська,
Біля води мене завжди
Стрічав поважний бузько.
Слідом за мною він ходив
Над Полтвою і Бугом,
Ступаючи в мої сліди, –
Немов орач за плугом.
Ходив, немовби натякав
На те, що сам я винен,
Бо не від себе ж я втікав –
Від рідної дитини!
«Ти маєш рацію, авжеж,
Хитрющий бусле, – де ж нам
Перечити?! О не бентеж
Душі – і так бентежна…
Мені так боляче до сліз,
Які в очах загусли:
Це ж ти мені колись приніс
Малого сина, бусле!
Далеко, бусле, я живу –
За тридев’ятим лугом…
Ходім поплачемо в траву
Над Полтвою і Бугом».
Хоч говорити і не вмів,
Як всі на світі бузьки,
Мою біду він розумів
І співчував по-людськи.
Ми з ним ховались у стежках
За Полтвою і Бугом
І легшала печаль тяжка,
Розділена із другом.

Затим до станції Красне,
На залізничний вузол
Глухої ночі вів мене
Через левади бусол;
Саджав мене на потяг «Львів –
Луганськ», бажав дороги
Щасливої… Він розумів
Усі мої тривоги;
Він поділяв мої жалі,
Мої плачі в Донбасі…

Зникала станція в імлі,
В давноминулім часі.
Зникало все: моє життя
Над Полтвою і Бугом,
Яке прожив я без пуття
Й не проживу вже вдруге;
Моя понищена любов
І спроба недолуга
Долляти в неї свіжу кров
Над Полтвою і Бугом…

Мелькали станції…
І я
До міста на Лугані
Знов повертався:
Тут – сім’я,
Тут рідні і кохані…

…Дзвінки лунатимуть,
Листи
Летітимуть до Буська:
«Рости, мій сину, і прости…
Живи сто років, бузько…».

…Інакше, видно, я не зміг…
Я ж не хотів – та мусив…
– Прости, дорослий сину мій!
– Прощай навіки, бусле!


2001

у долонях моїх безсонь для двох забагато місця
у камері серця катастрофічно не вистачає кисню
твій силует спалахує вогником у вологих зіницях
а мрії ще намагаються у собі відшукати пісню
а ти чоловік якого забути хочу й несила
а я наївна жінка яка страждати тобою приречена
а життя це шторми і ще раз шторми а не рожеві вітрила
і врятуватися можна хіба що взаємними втечами
ви поясніть популярно не- героєві не- мого не- роману
що вдавати сліпого безглуздо і зрештою досить
що я не стану для нього тінню тінню не стану
і що любові не просять любові таки не просять
що він потоне як спогад на денці порожнього серця
а наше щастя на двох то як розчахнута бурями вишня
що божевілля оце нарешті колись минеться
і він спокійно зітхне і скаже про мене колишня
не вистачає полум’я у перетлілих зіницях
аби освітити цей відступ у існування на фоні неба
ви передайте йому нехай мені більше не сниться
і що шукати мене не треба шукати уже не треба

2013

Все повернулось "на круги своя"...

Ти знов летиш по тій самій орбіті,
Що і літала.
В епіцентрі – я.
Такий самий,
Як і тоді:
У світі
Самотній,
Непомітний у юрбі,
Терплячий і негордий,
Бо старію.
А ще – сумний,
Бо не верну тобі
Ірпінську легковажність і замрію,
І сповідальність,
Чисту, мов сльоза,
Що протекла між нашими щоками...

Вже не скажу всього,
Що не казав, –
Воно ось тут,
У віршах,
Між рядками…


2007

у рідному краї
тривожно й незатишно знов
впокорено волю
надіям обрубано крила
і тільки душа
ще останню свічу не згасила
і тільки душа
прагне рабських позбутись оков

у рідному краї
вже й мова неначе чужа
і пісня народна
не скрізь і не завжди почута
і терпне душа
невпокорена наша душа
якій приготована зради солодка отрута

у рідному краї
ніяк не посходять сніги
і гинуть лелеки
і квилить печаль журавлина
а крига холодна ламає круті береги
і схлипує в ніч
аж під корінь підтята калина

2013

а душа моя (рознадієна)
до чужих сердець доторкалася
а душа моя (ще окрилена)
навстріч кожному усміхалася
а душа моя (що наївна ще)
набухала мріями- первоцвітами
а душа моя (недосвідчена)
малювала дні тільки світлими
світ зустрів її (рознадієну)
крижаними своїми обіймами
крила розіп`яв мрії потоптав
зацвітала вже тільки стигмами
світ сміявся вслід що наївна ще
що довірлива (хоч досвідчена)
а вона свій біль в темряві ночей
віршами терпкими закосичувала...


2013

Осіннього вітру сваволя.
Дощі, наче шрами, навскіс.
Чия це розхристана доля
Блукає між сивих беріз?

Кого загубила у краї,
Де папороть, мох і багно*,
Де запах лісів оп`яняє,
Неначе тернове вино?..

Омріяну казку дитячу
Лелеки несуть у світи...
І я вже за нею не плачу,
А тільки благаю:"Прости"...

1
Любов моя – трава під падолистом:
Іще зелена, тільки ж нестійка
І під осіннім подихом вітристим
До грунту все тісніше приника.

Моя любов не вічна – однорічна,
Та в пам’яті на все життя вона
Лишається, – весни зелена свічка
Відчутнотепла й зримоосяйна.

Душа, буває, в мороки порине,
Зануриться в печалі, защемить –
Та є ще Бог! Він образ Катерини
Мені являє в цю відчайну мить.

2
Кожну згадку про тебе люблю –
Не соромлюсь у цьому зізнатись:
Мозаїчні уламки до фрески тулю,
Та первісний твій образ вже втративсь.

Відновити б симфонію барв,
Оживити б забуті всі звуки –
Все руйнується… Господи, збав
Від такої принуки!

Повертаюсь до витоку знов:
Тут ходили удвох, цілувались,
Тут зненацька в лякливу любов
Перевтілилась наша цікавість.

Тут уперше заплакала ти
Від жадання… А я в ту хвилину
Не наважився квітку цноти
Обірвати – первинну, єдину…

Чи жалкую за цим, чи хвалю
Свою стриманість – я вже й не знаю…
Кожну згадку про тебе люблю:
Мозаїчні уламки збираю…

3
Любов моя – трава під снігом раннім,
Прихоплена морозами, ламка…
У квітні починалася коханням
Під знаком проліска й молодика.

Моя любов – трава, закута в кригу
В лугах, що на річкових берегах, –
Вона іще, в надії на відлигу,
Про дні буяння спомин зберіга.
Любов моя – лиш спомин про кохання,
Яке ніколи двічі не бува…
В нічну імлу згущається смеркання
І в заметіль – пороша снігова.

4
Нашкодили, мов діти, і втекли
Світ за очі. Й лиш згодом зрозуміли:
Від себе – не втечеш! Перевели
Своє життя нінащо. І згоріли
В огні своїх нездійснених жадань…
Я – сивий, некрасивий. Ти стражденна,
Нужденна. Вже обом не до кохань, –
Лиш ностальгія лишилась щоденна.

Нашкодили, мов діти, і втекли…
Що ж, і насправді дітьми ми були.

5
Хай пухом нам постелиться трава
Духм’яна, ледь прив’яла на покосі…
Перетриває літо – і права
Свої пред’явить прохолодна осінь,
І нагадає нам: не до снаги,
Немолодим, на сіні ночувати,
Бо ще, гляди, негадані сніги
Примусять теплу схованку шукати.
А хати в нас – нема. Не нажили
Ні дому, ні сім’ї, ні порятунку
Від самоти… Безпечними були
З початку й до останнього цілунку.
Хай саваном постеляться сніги
Для втраченої в юності любові, –
Нам спільні не судились береги
Ні острівні, ані материкові!

6
Шукав траву під снігом.
Під травою
Шукав любові
втрачені
стежки –
І не знайшов…
Мов листя за водою,
Спливли в минуле юності роки…
Намарне все: під снігом, під травою…
Все надаремне: так, чи навпаки…

7
Забулись заприсяження в коханні
І не збулись жадання материнств…

В безмежному людському океані
Любов моя – загиблий материк.

Не перша атлантида й не остання
Моїх надій, чиїхось сподівань…
Розбилося невпевнене кохання
Об гострі скелі заздрісних жадань.

8
Любов моя – трава: чебрець і м’ята,
Та ще любисток і полин гіркий…

Для Катерини був я не такий;
Фаїна не діждалася солдата;
Людмила розлюбила – геть пішла…

Про інших я не хочу й говорити,
Хоч їх любив. Але вони любити
Не захотіли – масть не підійшла.

Живу один, хоч маю дім, сім’ю,
Хоч є з ким і сваритись, і мириться,
Та все одно мені не розжуриться
В кінці дороги, в прірви на краю…

9
Самотньо – зроблю собі жінку зі снігу,
Зліплю із уяви, жадань, ностальгії,
Та й буду молитись на неї, пречисту,
На неї, невінчану діву, невічну,
Як мить, як сніжинка,
Як сонячний зайчик…

Молитимусь тихо при блиманні свічки
Різдвяно-святкової – у напівтемряві
Своєї душі, що втомилась надіятись
На щире кохання земної, гріховної,
З гарячою статтю розпусної жінки…

Самотньо, самітно…


2003

Вже голос твій не гріє – охолонув,
І в рурці телефонній шерех слів
Доволі крижаний.
З мого полону
Ти визволилась –
Я це зрозумів.
Вже добре й те,
Що не оголосила
Мені війну…
Знайти якусь вину –
Дрібниця!
На твоєму ж боці сила
І право оголошувать війну.

Давно зійшов із колії наш потяг
І колія осотом заросла…
Тривожна тиша…
А війну на потім –
З якої ж примхи? –
Ти перенесла.


2001

Не говори, прошу, не говори,
Що ти давно уже перегорів,
Що погляд мій не обпікає більше
І не хвилюють душу жодні вірші.
Що в казку більше вірити не треба...
І варто вже спускатися із неба.
Що ти не принц, бо принців не буває,
А я наївна, й це тебе вбиває.
І що колись я не була такою,
Що на свій лад цей світ не перекрою.
А ти вже натерпівся, слава Богу.
Що кожному б знайти свою дорогу...
Мовчи, прошу. Яка в словах потреба,
Коли людині забагато неба.
Коли людині заважають крила -
Я вже безсила.

2013

Весна священна! Не відлига
серед зими на день чи два.
І вже щоденно кресне крига,
і відбуваються дива:

брунатний ліс пощохвилинно
і тче, і тче тонку вуаль
смарагдову… Квітки дитинно
усміхнені… Де та печаль

зимова й ділася? Не згадуй…
Живи! Люби! – у цьому суть!
Ключі ж від щастя й неба-саду
на дужих крилах нам несуть

птахи. Із вирію вертають
і у дарунки - крихти раю
мені, тобі, і цій землі,
зимою втомленій до краю….



2008 (2013)

...І вже ніколи не було
Такої світлої любові:
Довкола нас, немов у змові,
Усе яріло і цвіло.
Ми божеволіли тоді
Від слова, мовленого стиха,
І не було на світі лиха,
Ні спекоти і холодів.
Не помічали ми злидот,
Що підступали звідусюди,
Й за це не раз недобрі люди
Водили нас на ешафот.
О, то була така любов,
Якої зовсім не сприймали,
Яку знічев'я розпинали
І проклинали знов і знов.
Їй не подав ніхто води –
Сліпці, недолюдки, нетяги,
Вона, згораючи від спраги,
Перегоріла назавжди...


1994

Налякана ніжність, брижі на хвилях дум,
смарагдовий сум у предвічнім твоїм завзятті,
цілунки полинні...
Хвилини твої краду -
і зустрічі знову немовби у борг узяті.
В тобі захлинаюсь.
Каюсь.
І знов...
Пусте!
Мете за вікном, і погляд холодить.
Зимно...
Та щось попід снігом тим вже давно росте,
розтоплює лід, болить, що, мабуть, не встигне,
не зможе підвестись,
не зможе піднестись над
і серед принад
чужих
зогниє споквола.
Проте, поки тішить, лише б його не спинять...

2013 р.

Зміїна посмішка судьби.
В повітрі тісно...
Я біль тамую у собі.
Молюся слізно...
А листя осені мені -
Черлене злото...
Життя, де друг - уже не друг,-
Липке болото...
І ця бридка трясовина
Все смокче, смокче...
Душа, наївна і смішна,
У вирій хоче...
Напитись волі через край
Важливо птаху...
Уже тоді ведіть не в рай-
Ведіть на плаху!
2013

Мені – самотньо…
А тепер і ти
До самоти звикай,
До німоти,
До глухоти довкола
І в собі,
До повної безлюдності
В юрбі,
До каяття і до несприйняття
Реальності й примарності
Буття…
Колись, можливо, стрінемося ми –
Незрячі душі –
В спалаху пітьми.

Все почалося в Ірпені
І там скінчилось,
До дня нового
Навесні
Не доточилось,
Лиш стало словом у рядку
Й рядком у вірші…
Тебе ж,
Розчулену таку,
Ніколи більше
Вже не зустріну я ніде.
Уже – ніколи
Лукавий нас не поведе
За видноколи,
За ті незримі рубежі,
За ті кордони,
Де ні лукавства,
Ні олжі,
Ні заборони…

Обминаю тебе,
Моя перша юнацька любове,
На розгрузлих шляхах,
Де зневіра, і зрада, і біль,
Де ніколи й ніщо
Не сприймається як випадкове
Й тимчасове –
У всьому
Сльози пропікаюча сіль!
Обминаю тебе,
Моє перше пречисте кохання,
Задля тебе самого
Й заради святої мети:
Щоб ніколи й ніщо
Не принесло нам розчарування,
Не затьмило душі,
Не зв’ялило барвінок цноти!

Обминаю обману
Рожево-туманну оману,
Зберігаючи образ –
Отой найпервісніший лик,
Що його,
Мов ікону,
До скону міняти не стану
Я на інше лице,
На парсуну, личину, ярлик…

1

Слова тяжелы и проносятся новым скорым
За ничего не значащим разговором.
Если станут они неподъёмны,
Мы скажем хором,
Мы ведь и есть которым.

Что похожи, как дважды-два, - мы уже нередко.
Наша степень родства начинается в давних предках.
Если нам по пути,
Мы к любой подойдём соседке
(Аньке, Светке).

Тысяча поколений из прошлого тянут руки
К нам, как к любимой кукле.
На сердца стуки
Слетается чуть ни полмира,
Берущего нас то ли в плен, то ли на поруки.
Прошлые дни набухли.

Уж тут, хоть мучайся, хоть посыпай всех матом,
Не признавая себя ни правым, ни виноватым,
Тебя не отпустят. И это в подтексте свято,
Как отвечать на:
В кого ты таким патлатым?

В кого ты вообще
Таким вот нестройным и недобитым
С подсушенным насморком или подспудным коньюктивитом?!
Об этом уже не споют ни Гомер, ни плиты,
И ни обезьяны - от них только "да иди ты!"
Идёшь. Представляешь во время и в то, и в оно
Несущихся предков несколько миллионов.

2

Пусть своими,
До боли знакомыми нам местами,
Прошлое пусть прощается с нами.
Прощается так, как плачут автомобили,
Всеми женщинами, которых мы так любили.
Пусть зальёт всё сверху по полной едрить-программе
Пламенный соус-чили.

Видно, время настало переодеться.
Бедные, милые воспоминания детства,
От которых нам некем крыться и нечем деться!
Школьные драки и школьные страсти,
Синий фломастер и красный фломастер...
Трогательный, но если сказать по сердцу,
Мало смешной блокбастер.

Боже, как я катался на велосипеде!
И на коньках катался, будто ходил в атаку.
Теперь уже сердце так никуда не едет,
В холодную пору - мысли о тёплом пледе,
Участие кличет костью жалеть собаку,
Чем дальше, тем чаще погода или соседи...
Мирный вакуум...

О, моя первая двойка! В лебедя превратись-ка!
Ещё до последней двойки скакать неблизко.
Спрашивает - изведать чего ещё бы? -
Жизнь, проведённая мной в учёбе.
Просачиваются в окно звуковые снизки,
Огни, небылицы, смешки, огрызки
Памяти, сойти норовящей чтобы
За дорогое виски.

3

С одной стороны - это всё броня,
А с другой - короста.
Такое количество памяти сжать непросто.
Заряжен на очередные глупости
Свежий отряд подростков.

Что-то привидится,
Перепугаешься, но не сильно.
Ну, допустим, ты - Ваня Грозный,
Убивающий в себе сына,
И одновременно Раскольников,
Заливающий всё это керосином.

И вообще,
Всё это уже было,
Раз уже всплыло всенепременно.
Не разобрать, то ли нам платят,
То ли мы платим вено.
Право на дежавю бессмысленно и священно.

Ведь всё это уже было,
Это просто воспоминанья заходят с тыла
В ассортименте от червяка и кролика
До архангела Гавриила.
Главное - чтоб всё в цветочках, с толком,
Чтобы свежо и мило.

Это который раз уже в мире подходит тесто?
В качестве личной формы общественного протеста
За одну жизнь создаётся
Несколько тысяч текстов
И каждый из них - доподлинно дежавю.


2013

У потязі «Південному» лежачою драбиною
повільно відповзатиму до степу й до моря
де пахне вітер соснами трояндами й глиною, де
Бог на варті мліє у невтомному дозорі

там чай травою м’ятною нагадує про бабине
там всі цілунки струнами у серці ще бринять
побіленою хатою фіранкою із блямбами
шовковими червоними у серці пломенять

деньки моєї юності прибоями напоєні
находжені стежинами між теплих каменюк
що виростають квітами і рани непогоєні
від їх тепла південного загоюються тут

я буду доторкатися до гарбузів та персиків
до сивих слив старого, застарілого садка
я буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

а ми з ногами босими шукали та сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило тебе а потім втратило й мене

у потязі «Південному» із пляшкою котлетами
з малим дитям кросвордами із псом на повідку
чи зможу я піднятися злетіти понад Летою
розправити крилята повернути на віку?

чи насмічу у пам’яті ступивши в недозволене
прибоями розмите і засипане піском?
моє минуле зтоншане спресоване зпрозорене
накрите всим життям неначе чорним баняком

чого шукати? істинно. хіба той пес загавкає?
хіба воскресне бабине у кружці кип'ятку?
я повідком й кросвордами прив'язана під лавкою
і крилами не годна вже перелетіти ріку...

а ми з ногами босими шукали і сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило мене та знову втратило мене
я буду доторкатися до гарбузів і персиків
до сивих слив старого застарілого садка
і буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

у серці будуть спомини недогорілі залишки
розтертий тлін колишнього між теплих каменюк
що обросли вже квітами.. і тільки мильні бульбашки
на радість мого песика та сина будуть тут

25.02.2013

Я вчора палила вірші...
І полум`я навісне
Думки пожирало невтішні...
І мрії мої...і мене...
Я вчора себе палила...
Бо магма кипіла в мені...
Бо кожна клітиночка тіла
Аж корчилась у вогні...
Попечені губи шептали:
- Поезіє, ти вже чужа...
А в серці слова проростали
...як з леза ножа...
2013

Платонічне кохання...Ви скажете:" Ні, не буває"...
Ну тоді поясніть, як мені називати моє,
Що над прірвою долі з очима сумними блукає
І автографи серця у віршах палких роздає...
Ваша ницість його відправляла у пекло й на плаху,
Ваші погляди заздрі зривали його з висоти...
Платонічне кохання моє, ти так схоже на птаху...
Чи на пролісок ніжний, що мріє в снігах зацвісти...
В сітях буднів жорстоких - перо золотої жар-птиці,
А під молотом долі - якийсь невгасимий вогонь...
Ти маленький журавлик, якому не треба синиці...
Тільки погляд...і подих...і шепіт гарячих долонь...

Перекрикую ніч крізь цупку непроглядну тканину.
Мій прихований світ розливається світлом уперше.
Я живу в тому домі – з волошок і цвіту калини.
Там я чую молитви в гудінні старого шершня.
Моє дерево давнє, гілками до неба – цілує.
Загортаюся в плед, запах ладану зцілює тіло.
Я мотаю клубки, коли вітер у мене ночує,
А як стихне – лишаю. Хай іній підбілить.
Між словами – живу, грішу, індульгую...
Розмальовую час, вішаю, мокрий, під стелею.
Навіть чую, як квіти про нього пліткують,
Заціловують вікна й милуються ніжно оселею.

Наталю, заспівай мені тихцем…
Пісням твоїм, чуттям твоїм так личить
Твоє одухотворене лице,
Твоє, з ікони списане, обличчя!
Наталю, заспівай мені тихцем.
Хоча давно заміжня, а – дівча,
Хоч доньки вже дорослі, а – дівчатко,
В очах якого світ – свята свіча
Перед свічадком і перед початком…
Наталю, заспівай мені тихцем.
Перед початком вічного добра –
Свята свіча… О ні, не заперечуй!
Моя любов осінньо догора
В передчутті зимової хуртечі.
Наталю, заспівай мені тихцем.
Молюсь твоїм рукам, твоїй цноті,
Обожнюю тебе і сподіваюсь,
Що це останній гріх в моїм житті,
В якому я свідомо не покаюсь.
Наталю, заспівай мені тихцем.


1995

Згадується давнє і далеке –
На краю землі
В ранковій млі
На старенькій стрісі два лелеки
І у синім небі журавлі...
Наяву ввижається і сниться
Те, чого, здається, й не було:
Джерело, колодязь і криниця,
Копанка, струмочок, джерело...
А коли від спогадів проснуся,
Бачу в синій рамочці вікна:
Мати, неня, матінка, матуся
То весела, бачу, то сумна...
Широко відкритими очима
Я вбираю сонячний розмай:
Отчий дім,
Вітчизна,
Батьківщина,
Ріднокрай...

Не надо слов они здесь лишние,
Ты хоть молчишь , но я слышу,
Слышу сердца биения , стук,
И нежное тепло твоих рук,
Хочу в глазах твоих я утонуть,
Пускай меня там не найдут,
Пускай вообще меня не ищут,
Не надо слов они здесь лишние….

лютий 2011

Я насолоджуюсь холодним зимним Вітром,
Що бореться з весняним теплим днем,
Зима згортається у грізність перестиглу
І … тане в невимовності Дощем.

Останній холод. День, чи два, чи тиждень –
І від Зими не стане і слідів,
І Сонце буде сходити раніше,
Життя звільняючи з полону сніжних снів.

Я насолоджуюсь пронизливістю Вітру,
Що пробирає тіло до кісток.
Весняне Небо бавиться блакиттю,
З Зими у Весну ставлячи місток.

06.03.1013

Маленький Дім, висока стеля,
Строкаті стіни, вітражі,
Відкриті навстіж вікна, двері,
Із вікон – щастя міражі.

Маленька, жвава Господиня –
Постава: велич, простота,
Уважний погляд, руки сильні,
І, зрідка, посмішка – дитя.

Яскравим Світлом пригощає
Оселю Сонечко щодня –
Усе сміється і співає,
Усе пронизує Життя.

У кожному шматочку глини
Живуть Істоти і Дива –
Відлуння наміру і мрії,
І стану світлого Єства.

Скрипучі східці, тільки ступиш,
Ведуть розмови про Людей,
Що йдуть у Дім відчути Сутність
Простих і не-простих речей.

В Красі і Світорозумінні
І у Душевній чистоті
Складаються Дороги з кроків,
Складаються з Любові дні.

12.03.2013

Фіолетова ніч
Розсипає зірниці.
Фіолетовий сум –
Я із ним наодинці.
Фіолетові квіти –
Фіалки маленькі:
Весни подарунок,
Мов усмішка неньки…

1998 (2013)

Йдуть до мене дощі краплями,
Проливаються чистими зливами.
Віють вітри до мене подихом,
Повним пахощів, повним свіжості.

Сонце лине до мене Всесвітом –
І близьким, і далеким простором.
І співають птахи пронизливо,
У Любов свій щебіт сплітаючи.

Я люблю все, що є навколо
І все те, чим себе наповнила,
Тих, кого привернула долею,
Й – з ким тепер іще не зустрілася.

І Душею я усвідомила,
Що Любов – то є Вічна Істина,
І – що я у Любові зрощена
І промінням Сонця охрещена.

08.07.2011

Ми з тобою полинем у вирій,
Ми з тобою підем навмання,
Ми з тобою будемо разом –
Якщо Доля у нас одна.

Будуть пісні для нас солов’їти,
І живою буде вода,
І Земля буде квітами вкрита –
Якщо Доля у нас одна.

Нас с тобою вестиме Небо,
Стороною обійде біда,
Пролетять над нами лелеки,
Якщо Доля у нас одна.

Ми відчуємо інші Душі,
Зрозуміємо сенс Життя,
Нашу спільність ніщо не порушить –
Якщо Доля у нас одна.

17.06.2011

Жінки по чарці хилять.
Лишень я
Тверезий до огиди…
– Гей, Іване,
Ну як тобі оце не айяя
На всіх справляти враження погане?!
Ти звівся нанівець по тих містах
І від села навіки відірвався,
І з вигляду старий не по літах –
З наукою, видать, перестарався…

– Мені, дівчата, соромно, їй-пра,
Що я не п’ю, – кажу. – Але ж боюся,
Що вам не буде зиску і добра,
Коли я з вами згарячу нап’юся;
Я ж замордую віршами тоді
Компанію веселу – буде гірше,
Ніж на похмілля! Отакій біді
Воріт не відіпру занудним віршем…

Посміймося, ровесниці мої,
Одне з другого – в юності ж сміялись
Так весело, що навіть солов’ї
Від наших жартів сміхом заливались!

О, де та юність?!
Без вина хмільна,
Весна гуляла;
Вечорів спокуса…

Недарма ж сивина така сумна
Біліє у моїх козацьких вусах;
Недарма ж однокласницям своїм
Соромлюся я лірику читати,
Боюся ненароком
Сивим
Їм
Щось прикре,
Призабуте,
Нагадати…

…Кружляє чарка.
І в старім саду
Бадьорим солов’ям немає впину.
І я,
Сумний і сивий,
Молоду,
Свою, найкращу в світі,
Катерину
Оплакую в саду…

По цих стежках,
По цій траві
Недовго ж ми гуляли,
Та поцілунки давні
По роках
Згадалися мені
Й розхвилювали…


2003

Білі поля простелились навколо,
Вкриті до обрію сніжним плащем.
Біля дороги – невбрана ще, гола, –
Плаче верба, свій виказує щем.

Тільки недовго їй ще сумувати –
Скоро настане вже мить осяйна,
Збудиться громом земля – наша мати –
І забуяє по світу весна!

Щиро зрадіють пробудженню люди,
Сядуть за спільним святковим столом.
Нині ж на дворі панує ще лютий,
Чути тужливі пісні за селом.