Тут у дворі кота спалила
одна скотина.
Добре зв’язала, потім обли́ла
його бензином.
І підпалила, і довго дивилась
на смертні муки.
Грала в війну – уявляла людину,
свербіли руки…

22 червня 1989 р., Київ

Продовжується клята війна,
Друга осінь ледве кульгає…
Під ракетні удари вона
Своє листя знову скидає.

А яскраві на небі зірки
Чують гул сирен по країні
І вже ночі холодні такі,
Що не гріє чай на коліні.

Осінь чує як кулі свистять,
Дає вітер на допомогу
І вони в інший бік всі летять,
Наближаючи перемогу.

Хмари граються з сонцем мило:
То далеко, то поруч із ним.
А у бою не зрозуміло:
Чи то хмари під сонцем, чи дим…

Друга осінь ледве кульгає,
Залишаючи холодні сни…
Я не думаю – точно знаю,
Що це остання осінь війни.

20.10.2023.

Сіра тінь мене тримає,
сіра тінь.
Вона біля мене,
але я один.

Вона у поглядах,
на площі, у метро.
Вона перетворює
все на зеро.

Сіра тінь вповзає кров'ю
в наші дні.
Сіра тінь замість ікони
на стіні.

Я бажаю миру,
але все гримить!
Сіра тінь вповзає кров'ю
у цілий світ.

Буде день,
коли закінчиться війна.
Сіру тінь розвіє
сонечко з вiкна.

Світлина українського воїна, який читає книгу Тімоті Снайдера в окопі
на Донеччині, облетіла увесь світ…


Трепітно книги складали
на приміському вокзалі,
самотній тепер перон…
Їдуть до наших героїв
Борхес, Ремарк і Снайдер -
всі вони поруч з нами
в битві за чисте небо,
їдуть тому що треба,
тому що це надважливо,
тому що це наджахливо,
коли помирають діти,
коли засихають квіти,
коли вже немає сліз,
коли вже немає слів…
Їдуть в купе на фронт
Хемінгуей і Франко…
Будуть у мерзлих окопах
до віковічного скону
словом, як автоматом,
наших бійців захищати,
стануть духовним заслоном,
будуть любити словом,
разом молитимуть Бога -
за перемогу…
за перемогу…
за перемогу…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Як добре, що у ці часи
Чути поетів голоси,
Як добре, що у них є дар
Покласти слово на вівтар.

На жаль словом не змінити
Нам державного діяча,
Римою не зупинити
Загарбника та палача.

Тож не потрібно мовчати –
Свою правду кажіть всюди,
Щоб цю правду могли знати
На всім світі наші люди.

Можливо, слово не спасе
Від того, що непокоїть,
Не передасть жахливе все,
Але, може, заспокоїть?..

Тому, поети, не мовчіть –
Римуйте думи у слова,
Про Україну розкажіть,
Бо ще Поезія жива!

09.10.2023.

Шолом-Алейхем (справжнє ім‘я Соломон Рабинович) -
видатний єврейський письменник, основоположник
сучасної художньої літератури мовою їдиш.
Народився на Київщині. Жив і працював у Києві, Білій
Церкві, Львові… Помер у Нью-Йорку.
Шолом алейхем у перекладі - мир вам.


Пане Соломоне, шановний киянине,
хто розв‘язав руки катам?
Ви бачите, що чинять сучасні Каїни?
Мир вам!

Пане Соломоне, шановний киянине,
скільки горя ще винести нам?
Ви бачите міста, ракетами спалені?
Мир вам!

Пане Соломоне, шановний киянине,
скільки ще сліз виплакати матерям?
Ви бачите тіла дітей розчавлені?
Мир нам!
Мир нам!
Мир нам!

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Унаслідок ракетного удару по селу Гроза у Харківській області
5 жовтня загинула п‘ятдесят одна людина, серед них - восьмирічна
дитина…

«Іскандера» вогненний душ.
Українське село Гроза.
У захмар‘ї - півсотні душ,
серед них - восьмирічна сльоза…

Це прицільний цинічний удар,
це від люті зухвала знемога…
Знов кремлівський цар-государ
плюнув прямо в обличчя Бога.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Ходить місяць небом, як по попелищу,
загляда за хмари: є ще хто живий?..
А в квартирі поряд і у тій, що вище,
голосіння зранку, ніби вовчий вий.

У квартирі вище – згинув син єдиний,
у квартирі поряд – згинув чоловік.
Чути мамин стогін, чути плач вдовиний,
чути чийсь пере́гук десь неподалік...

А вона не плаче... Встала серед ночі,
дивиться на неба почорнілий зріз...
Де сльозині взятись, як засохли очі,
де знайтися пла́чу, як немає сліз?

Виплакала з кров’ю всю себе раніше:
вихрипіла біль ввесь, вистогнала щем...
Ходить місяць небом, світить все ясніше,
падають іскрини зоряним дощем...

03.07.23

Я нічого не боюся,
Бо рука в руці татуся,
Він мене обороняє -
Україну захищає.

Я нікого не боюся,
Я до татечка горнуся
І кажу йому тихенько:
"Я доросла, не маленька,
Ще чекатиму на тебе,
Україні поміч треба.

Так пишаюся тобою:
За широкою спиною
Наша люба і єдина
Рідна Неня-Україна."

Я ніколи не боюся,
Лиш за татечка молюся...

Той, хто танцює бариню,
поверни нам загиблих,
щоб з посмішками безхмарними
піднялися з могили,
щоб наша земля свята
очистилася від мін,
а знищені міста
повстали з руїн,
щоб подорослівші діти
згадали, що таке гра,
щоб болем серця прошиті
загоїлись після ран…
Той, хто танцює бариню,
час настав каяття -
хрещення Божою карою,
поверни нам життя!

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

У перший день жовтня рівно о дев‘ятій вся Україна зупиниться, щоб хвилиною мовчання вшанувати світлу пам‘ять наших захисників і захисниць, які віддали своє життя у боротьбі з жорстоким ворогом, і з вдячністю згадати й подумки помолитися за тих, хто із зброєю у руках боронить нашу землю…


Це вселенський стоп!
Зупиняється рух,
застигає у небі прозорім птах,
завмирають квіти - свідки розлук,
зупиняється страх.

Це вселенський стоп - аж серце щемить,
застигають сльози на сивих очах,
завмирає білявий маля на мить,
що сидить, як козак у сідлі, на плечах.

В цю хвилину ми всі як одна сім‘я -
справедливого Бога прочани…
Зупинилось небо.
Зупинилась земля.
Хвилина мовчання…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Чаєчки безголосі
Вервицями на пляжі.
Нишком підкралась осінь
В берцях і камуфляжі.
На деревце-сирітку
Сіру, тонку ряднинку -
Вдягнуто павутинку,
Мов маскувальну сітку.
Спалені городища
Вітер баский розвіє.
Тліють на попелищах
Марні чиїсь надії.
Десь, на крихкому денці
Розпачу і скорботи
Гріє змарніле серце
Сонячна позолота.

Вересень 2023 р.

Війну перетворили на ток-шоу,
Жартуємо в мережі,немов Бернард Шоу.
Ухилянтів розплодилось, як собак,
Населенню у військкоматах все не так!
-"ВІЙСЬКОВИМ ПЛАТЯТЬ СОТКУ, А Я - ЖЕБРАК!",
-Так підіть, позаробляйте на війні!
- Краще най солдати, а я - ні!"....
Як це все набридло, аж за край!
Хочеться поїхати за небограй,
Щоб це все не бачити, аж ніяк
Й тих всіх ухилянтів, яким все не так...

Ніколаю Погорєлову (Соболю)


Був я Погорєлов,
а тепер вже - Соболь,
був колись «незрелым»,
став самим собою:

справив вишиванку,
відпустив я вуса,
з ночі і до ранку
б‘юся з «миром русским».

Мій ровесник кожен -
на переднім фронті…
Я ж роблю що можу -
кулемет - у роті.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Напнувши канатами нерви
над лютою прірвою смерті,
Ступають по них безперервно
борці за свободу уперті.

Хоч як в полонених просторах
не тиснуть ворожі лещата,
Серця відчайдушні не скорять,
бо в кожнім є ціль заповзята.

Усякий з них правді йме віру,
що сяє з-за пругу звитяги,
Й віддати щомить ладен щиро
життя для потомного блага.

Можливо поцілити в груди,
вморити в тортурах сердитих –
Ідея ж повік жити буде,
вогонь боротьби не згасити!..

22.09.2023 р.

Які у біса ви брати,
Коли ви вбивці й лиходії,
Багна мокшанського чорти,
Лжепастирі і лжемесії.

Мертвонароджена брехня
Вам колискової співала,
Недодержавна маячня
Пропиті мізки полоскала.

Ви захлинетеся лайном
Неправедності і облуди.
Коли ви підете на дно
Зітхнуть, нарешті, вільно люди.

Сьогодні у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві прощаються з українським бойовим пілотом Андрієм ПІЛЬЩИКОВИМ, який більше відомий своїм позивним «Джус». Він був одним із тих, хто складає легендарний образ - Привид Києва…


«Київський привид!» - не сходить з вуст.
Він був невловимим, прозорим, незримим…
Короткий, як сплеск, позивний - «Джус»,
справді, це не реальність - привид…

Стрункий, рудобородий, незламний,
тремтливо ніс у долонях свічку:
Україна. Мама. Меланія...
А тепер - вічність.

А тепер те, що він сам обрав,
найвища, як ковток повітря, потреба:
робота, покликання, насолода, гра -
Небо.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

ось у тій стороні проживає страшенна потвора
змарнотратили час коли була вона ще відносно мала
вже дебела гігантська м’язиста і злобою хвора
невситимо нестримно смакуюче зла

їй у радість встромляти в живе свої ікла
драти в шмаття життям обдаровану плоть
вона дужа почвара та ще й до безкарності звикла
збіса важко цю сучу мерзоту збороть

ось у тій стороні проживають славетні звитяжці
що колись зголосились боронити світ від потвор
бо вони чільні лицарі ті що підхожі найкраще
позбуватись почвар припиняти почварів терор

та чомусь не ідуть хоча вислали добрий топірчик
обіцяють за місяць прислати іще
це ж неважко отій кровожерній потворі
тим топірчиком трохи подряпать лице

це її вгомонить це заставить її припинити
може навіть домовитись з нею удасться хто зна
почекаємо є на звитяжність ліміти
на комфорту шкалі за геройство в наш час зависока ціна

ось у тій стороні проживає страшенна потвора
а у тій стороні ті хто здатен спинити її
як же трапилось так що сьогодні іще одне горе
принесла ця гидота зболілій вкраїнській землі

11 серпня у бою під Куп‘янськом загинув мешканець Сумщини Дмитро Буйвал.
Його знали як «живу скульптуру» - актора-міма, який популяризував цей вид мистецтва в Україні та за кордоном.
Дмитро дарував те, що сьогодні всім нам так не вистачає, - посмішку.
Його життя обірвалося на 32-му році…
Він захищав нас.

Скульптура у бронзі -
струнка, бородата
виблискує на сонці,
ігноруючи натовп…

Та раптом зморшки вкрили чоло,
сяє посмішкою лице золотаве -
і всі проблеми, як рукою, зняло,
ще б крила, і можна літати!

Пірнати у небо - чисте, прозоре,
і попри всі сльози любити,
як хрест, нести безутішне горе,
щоб далі крізь біль жити.

Скульптура у бронзі
струнка, бородата
виблискує на сонці -
постать солдата.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Літо лащиться тихо хвилею
І трави шовковистим дотиком,
Синій ранок мене окрилює,
Я здіймаюсь у хмари подумки.

Літо пестить лілейним подихом,
Розмаїттям тече трояндовим,
Я злітаю до сонця подумки,
Усміхнусь охоронцю- янголу.

Ні, війною пропахло літечко,
І здригнуся укотре подумки:
Скільки янголів там скалічених
Б'ються болісно в небі сполохом!

Я стомлюся кружляти подумки,
Поміж крил, що тремтять судомою.
Й на поля, де заквітли соняхи
Упаду, як метелик стомлений.

… коли Душа летить до білих зір,
тоді ніщо не спинить того лету –
вбирає Небо зоряний убір
на світлу пам’ять воїну-поету
во славу Духа. Дух живий єси –
ширяє вольно у розкриллі білім.
А поміж зір – ангельські голоси:
–О не сумуй, наш воїне, за тілом,
бо що є тіло, тіло – не броня –
від куль, що поціляють навмання…

Прийми, Василю, й ти ангельські крила,
Аби Душа, возрадуясь, летіла…

7 серпня 2016 (Сороковини)

Як лячно всесвітом блукати - там печаль.
Чому ж я досі так молюся тихо?
Чи молитов своїх побачу віхи
В холодній бездні, де не скресла крига
СтрахУ, що в чорну сховано перкаль.
Війна - вовчиця завиває дико,
І плодить новий виводок вовчат,
Де кожне - лихо.
Вилизує, щоб дати силу вдиху.
Про смерть кричать.

А дорога котилася в захід, багрянцем залита.
Кучкувались над нею хмарини- жарптиці у вирій.
Шепотіли уста неутомно тихеньку молитву .
А в дитячих наївних очах- там захоплення щире.

Бо цікаво усе- і машини, й міста- що за диво!
Так багато кругом ще небаченого дітлахами!
Та у мами сльоза по щоці покотилась зрадливо,
І чомусь, ледь помітно, рука затремтіла у мами.

А дорога звивалася і у пригоди манила,
Під колеса лягали мости.
- Ми ж такі будували
На своїй залізниці! Допоки казкове Страшило
Нам не вибило вікна, і ми не втекли до підвалу.
...
Кучкувались в нечитаній казці жарптиці у вирій.
Усміхалася мама, цілуючи сонячний чубчик .
А як пташка поранена болісно квилить і квилить,
Для туристів малих невідомо було і нечутно.

Неймовірна нині українська жінка:
Берегиня роду, справжня, добра, щира.
Не ховається за чоловічу спину,
Поруч у бою- на захист стала миру.

Володіє вміло супер- джавеліном.
Не втрачає гідність, б'є орду з прицілу.
Це свята Мадонна, пригортає сина,
Прикриває тілом під тяжким обстрілом.

Волонтерка мужня, возить допомогу.
Руки ніжні сплели кілометри сіток.
Блокпости в підтримці. У душі із Богом.
Ки́дає коктейлі у ворожу силу.

І бронежилети доставляє хлопцям,
Випікає хліб, смаколики духмяні.
Є у неї зброя - сильне , мудре слово.
Надзвичайна жінка і найкраща мама.

2022 р.

Де присмаки гіркого диму
Ріллю торкають здичавілу,
Там поле мінами вродило.
У плач впадаючи надривний,
П'ятсотим ранком засіріло .

П'ятсотий день позолотився
Присушеною ковилою.
Там плоттю вражою гнилою
Скажена ласує лисиця .
П'ятсота ніч сідає млою.

Немилосердний біль не вигоїти словом,
Таких цілющих слів немає на землі.
Ненависть хай звучить антонімом любові,
Хай кара із небес впаде на москалів.

Хай випече вогонь поріддя зловороже,
Пощезне їхній рід віднині і повік.
Цим виродкам ніхто пробачити не зможе,
Аби-но жоден з них розплати не уник.

Сирена затягла виття:
- Ракети! Всім до укриття!
Реальність ця щоденна.
Що ти живий, що я живу,
Найперше, дяка ЗСУ
А ще - гучним сиренам.

Вони під сонцем і дощем
Ревуть і стогнуть ще і ще,
Всі сповнені турботи.
Сирено, ти мене прости,
Та вірю я, що скоро ти
Лишишся без роботи.

23.07.23 р.

Буяє травневе цвітіння природи,
Але сьогодення тривожне у нас.
Війна ненаситна життя п'є, мов воду.
Повітря задимлене, ночі без сну.

Від вибухів бомб і ракетних ударів
Здригається ненька- родюча земля.
Орда кровожадібна лізе удавом,
Керує хижак божевільний з кремля.

Хоч важко щоденно, здолаємо лихо.
На захисті вірні і до́ньки й сини.
Діждемося миру, то ж буде скрізь тихо.
У колос вберуться пшеничні лани.

І рідна країна найкращою стане.
У час переможний ми щастя зведем.
Ятритимуть тільки нанесені рани:
На жаль, не повернемо вбитих людей.

2022р.

Я б пішла- з автоматом, з гранатою, з тим,що було б.
Учепилася в горло, й давила б, давила, давила!
Ти пробач мені, Боже, з молитвою сплетене зло,
Що породжене злом , від якого сховатись несила!

З амазонкою зовсім не схожа- легка і м'яка ,
З мене сльози горохом, як тільки втрачаю надію .
Але навіть не знала, яка в мене сильна рука,
Донедавна я думала, лиш обіймати умію.

Та за муки безпомічних, за охололе маля,
За синів, хто в багнюці в окопах, в бою і в полоні,
Хто гарячою кров'ю оброшує рідні поля-
Хватить духу зімкнути на шиї сталеві долоні.

Ну от і він, останній день весни
Але війна, як безкінечний лютий
Сирени уриваються у сни
Вмирають дні та йдуть у вічність люди
Де ти, Маріє? Розп'яли Азовсталь
За те, що не зігнулась до Пилата
Як праведна то жертва і свята
Чом віра й мова наша теж розп'ята?
Не вірю в Бога, що убив свого
Єдиного й улюбленого Сина
а вірю в ЗСУ і ТРО
І що воскресла наша Україна
Воскресла Україна навесні
В крові, пилюці, змучена, розп’ята
І душі наші, і пісні сумні
Та будемо веселих ще співати.

31 травня 2022р., 97 доба повномаштабної війни

Приходить страх. Він, опівнічний морок,
Обкутує відлуннями новин,
Стає заціпенінням восковИм.
Та де найти вогню, щоб засвітити?
А за вікном і ранок ще нескоро,
Безсоння у думки застиглі влито,
І проступає там війни потвора .

На стелі тінь, із тіней найсіріша,
Набридлива й небажана, як цвіль.
Незрозуміла, бо взялась звідкіль?
Запалюю свічу Стретенську, гнітом
Вона до мене затріщить у тиші,
Озветься, обіцяючи горіти,
Й нарешті теплим світлом заколише.

Российская оккупационная армия 19 июля атаковала Одессу ракетами и дронами. Есть раненые. Пострадали многоквартирные дома. Три тысячи человек остались без света.
Варварство продолжается…


Били в Одессу,
любимую с детства.
Били по Бабелю и по Катаеву.
Били по людям,
били по зданиям.
Били по вере
и по надежде…
Но никогда не будет, как прежде!
Есть вещи, которые не знают прощения.
Есть то, что свято
и то, что священно.
Будем без света.
Будем без окон.
Сердце запрется
в бесчувственный кокон…
Но ни один камушек с Дерибасовской
не отдадим силе вражеской,
которая рядилась в братскую тогу,
а теперь внаглую прёт против Бога.
Но Бог - с нами!
Тревожными ночами.
Возле свежих могил.
Когда нет сил.
Когда нет слёз.
Когда нет звёзд…
Били в Одессу,
любимую с детства.
Бесы…

Автор: Юрий Гундарев
2023 год

Падали солдаты, как скошенные цветы.
Падали горькие материнские слёзы.
Падали, словно несбывшиеся мечты,
в красном небе чёрные звёзды...

Мы засыпали под стоны сирены,
в сердце бился пульс новостей,
слышали, как содрогаются стены,
видели ужас на лицах детей.

Мы не простим Мариуполь и Бучу,
ни Краматорск, ни Изюм, ни Ирпень,
адских ракет смертоносные тучи,
ядерной кнопки нависшую тень…

Как ни пытались, нас не сломили -
мы на руинах возводим мосты...
А на солдатских остывших могилах
тянутся к солнцу живые кресты.

Падали солдаты, как скошенные цветы.
Падали горькие материнские слёзы…
Но возрождались из пепла мечты,
и зажигались синие звёзды.

Автор: Юрий Гундарев
2023 год

Непогашені вікна у пелені пізньої ночі,
В чорних брилах будинків обабіч прямої дороги
Незнайомого міста, яке лиш проїхати хочу,
Сумно дивляться в душу зболілу очима тривоги.

Звідки те відчуття, що то я залишИла там світло?
У надії вернутись туди, що уже не вернути.
І усе, чим бездонна ця темрява світить- то звідти,
Із чужих непогашених вікон, в минуле закутих.

Щойно вітер свіжий
Завітав з-за рогу,
Я свої печалі скинула сама.
Стелиться обніжок,
І ляга під ноги,
Спокій ненадовго душу обійма.

Лагідно та ніжно
Відігнав тривогу.
Хоч, у когось поряд є вона, дарма.
Гіркоту полишив
За моїм порогом,
Щастя у долонях миті потримав.

Літо щиро тішить
Липень босоногий,
Трави, обважнілі у дощах, лама.
І чуття колишні,
Без перестороги,
Палко огортають барвами всіма.

Стоголоса тиша.
Ти така недовга!
Тільки но бриніла, і тебе нема...
Звук повітря ріже,
То сирена стогне,
Ворог смерть крилату вгору підійма.

12-16 липня 2023 року

ной ходив по воді
і пускав голубів,
ті шукали дахи замулені
затонулих домів,
що живими були.
не закликані гулі-гулями
голу_
билися в піну
і носили насіння
недозбираних соняхів
з чорних мінних полів.
ніби огріхи. о_гріхи!
перший гріх полетів –

ной ходив по воді
і топив голубів,
обернувши на воду вітряне.
ной палкий молодий
зазирав у дзьоби:
чи у волах застрягло вірою.
і чи матимуть сили
плазувати на крилах
дном піщаним,
барха_
намисти_
намитих кісток,
чи постанусть озябрені
в араратський херсон.

ной ходив по воді
і ловив голубів
гарпунами, на вудку, вершами.
мілиною бродив
і пірнав у глибінь,
та розмиті сліди, бо стерли їх
переламані пера.
нанизавши умер_
лихословити господа
за порожній ковчег,
тихо славити гаспида
за пожертви зі жертв.

ной ходив по воді
і сушив голубів,
почепив їх собі за спиною.
і немов золоті
видавались юрбі,
і здавалися знову мир_
ними врешті пишався
той, хто порухом пальця
на одвірках замулених
залишає фетиш.
і закликані гулі-гулями
голуби висихали в хрести.

ной любив голубів.


14.07.2023

День прошмигнув, ніби миша прожогом.
Ніч-одиначка - володарка світу.
Сон десь блукає за хатнім порогом,
Зорі на мапі небесній розквітли.

Місячне сяйво на шибах, як фольга,
Тиша з безсонням у парі зійшлися.
Чом у думках несподівані вольти?
Не вистачає його у світлиці.

Осінь притихла в нічному полоні.
Серце тріпоче листочком багряним.
Вчора пішов у воєнній колоні,
Туга скрегоче - роз'ятрена рана.

Рідну Вкраїну йому захищати.
Осінь шепоче: живим повернися.
Тиша...Безсоння...Утомлена мати.
Віра й надія в молитві злилися.

2019 р.

Матусю, рідненька!
Додому ніколи
вже не повернуся, -
у танку згорів.
Прости, моя ненько!
В серпневому полі
Зі смертю зустрітися
Я не хотів.

Та доля нещадно
мій шлях обірвала
на нашій, стікаючій
кров`ю землі.
Буремні лещата
війни зруйнували
усі мої мрії,
надії мої.

Тобі не діждатись
від мене онуків,
бо я одружитися
так і не встиг.
Довічною стала
з тобою розлука,
що горем торкнулася
скроней твоїх.

Не плач, моя мамо!
Від тебе нікуди
уже не піду, -
залишусь спочивать.
Землиця рідненька
упаде на груди,
і буде мене
відтепер обіймать.

Я жити хотів,
я любив тебе дуже!
Та нашу Вкраїну
пішов захищать,
і спів солов`їний...
Той вибух порушив,
так стрімко спалив
моє юне життя.

На вранішню землю
упала росиця,
і сонце ласкаве
повільно встає...
В тім полі пшениця
буя й колоситься,
шепочучи Ім`я
прекрасне твоє.

09.08.2014 року

Життя у ритмі- гарнітура в вухах,
Там музика лише, нема війни.
Та певно, що немає і вини,
Перед такими ж молодими, як вони
Хто більше музику ніколи не послуха,

Для кого всі закінчились вечірки,
Побачення, цілунки , і за тим
Усе , що у життя могло прийти,
Та не прийшло. А матимеш все ти.
Постій у тиші. Може, стане гірко?

ІГроза у небі, а дощу немає,
вигадую, що це луна війни,
а думаю, що це вона минає.
Зростаємо захисниками краю
і меншаємо, поки Бог карає
навалою «російської весни»,
аби запам’ятали малороси,
які її чекали, хто вони –
оці недораховані відсотки
електорату, типу – барани...
але, нічого... ідемо потрошку
у НАТО... але проти – баби йошки
угорські, вибачайте... орбани́.

ІІЧекаємо на літо... і на осінь.
Перевзуваємось, уже не босі,
якщо зима... і нічия весна,
але чекати всує і не треба...
уже відомо – армія міцна,
коли усі за кожного й за себе,
але не ті, що мають мирне небо
за долари, бо це, таки, шпана –
еліта недото́ркана, чумна,
непіймані за вуха ухилянти,
яким забороняється стріляти,
зайці, які тікають за кордон...
і браві ухажори-уклоністи,
і дуже релігійні пацифісти
і ті, кому не писаний закон.

IIІ
У нас багато шуму із нічого,
у них бояться привиду лайна.
Гроза у небі – це, таки, луна
від гуркоту розгніваного Бога,
який узрів, яка кому ціна
у цьому світі, де рятують ноги
із армії... але, чия вина,
кому у бурній гавані погано?
................................................
На що уже хороші росіяни,
але дорога на... усім одна.

07.2023

Посеред небесної кошари,
Там, де гори вічність стережуть,
Де вітри пасуть пухнасті хмари,
Злоторунні промені течуть,
Сяде сивий Бог, розкурить люльку,
Попливе пахучий, сизий дим.
Тінь смерек, землі блакитна кулька,
Сонце в небі коником рудим.
Скрипне дерев'яне коліщатко.
На траву приляже горілиць:
Ссе покірне, золоте телятко
Молоко небесних буйволиць.
Скільки того щастя Діду треба?
Бачити б старенькому здаля,
Місячну колисочку край неба,
У колисці - сонне немовля.
А натомість знову стільки лиха,
Наче річка вийшла з берегів!
Дід недобре поминає стиха
Всіх кумирів і нових богів.
Безладу накоїли такого,
Що не розгребеш за сотню літ,
Ані божого у них, ані людського -
Вихідці з темниківських боліт.
В райському кутку земної суші -
Зграя орків , гірша сарани.
Стогнуть на землі невинні душі,
Радісно жнивує бог війни.
- І чого ж вам, ідоли, не йметься?!-
Лине долом запах ялівцю...
Дідові сьогодні доведеться
Рятувати не одну вівцю...

Молюся за людей загиблих
Від авіаударів і від куль,
Від вчинків окупантів хибних,
Не приховають орки звірства в мул.

Молюсь за воїнів вкраїнських,
Що віддали життя своє за мир.
І кожного ім'я нетлінне
До смерті не забудем ні на мить.

Молюсь за Збройні Сили України,
За всіх, хто у бою, захисників.
Дай, Боже, повернутись у родини
Живими до дітей і матерів.

Молюсь за всіх людей стареньких,
Які удруге бачили війну,
За сльози України-неньки,
І ворогом розстріляну весну.

Молюся за дітей і внуків,
За найдорожче у моїм житті,
Щоби ракетні чорні круки
Розгромлені були у пустоті.

Молюся, Боже, я до тебе.
Дай захист кожному під час біди.
І Перемогу, й мирне небо.
Врятуй мою країну від орди.

Вночі 6 липня рф, як завжди, жорстоко і
підступно атакувала Львів крилатими ракетами.
На превеликий жаль, є загиблі і поранені…
Місто Лева - це історична і духовна святиня.
Це - наша казка.
А хіба можна вбити казку?!


Небо кров’ю полите -
на святій самоті
сяють наші молитви,
наче білі хрести:
про загиблих героїв,
і, на щастя, живих,
про потужнішу зброю
і про захист від тих,
хто вночі, як гопОта,
б‘є по мирних містах:
високоточна робота -
«русский мир» на кістках…
Душі підло убитих -
на святій самоті…
Наші світлі молитви,
наче білі хрести.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Відбувся день. Він сходить із підмостків.
Не варто кликати його на біс. І
Так вижити було у нім непросто!
А під розшиту зорями завісу
Гуде сирена. Ніби пісня бісів-
Їм грає лихо.

Придумав сатана сценарій жахів.
Приносить лиш йому вистава зиски.
А дощ змивав підмостки й гірко плакав.
Чи ж бачить світ- там небезпечно слизько!
Одна на всіх земля, крихка колиска ,
Гойдає тихо .
2023.03.

найболючіший день починається в тисячний раз.
сонце робить обхід, повертаючись збочено в лютий.
повтікали вогні із захоплених смогом терас –
не струсити мару, не зірвати дрантя, не вдихнути.

час їде, шкутильгає, вдивляється із-за кутів,
мимохіть каламутить пилюку, добуту в щілинах.
не говорить нічого, обрюзгнув, зважнів, спохмурнів
почувається кволим і немічним. знає, що гине.

десь в окопі за обрієм тихо сидить полуніч.
нашорошила вуха, залежна від доброго звуку.
темно ззовні та хижий роз’ятрений клич
непокоїть й страшить, обіцяє насильницьку злуку.

несвітанок прийде, несміливо загляне в вікно.
календар на стіні відчитається – все іще лютий.
значить жити у лютому люто, якщо це дано.
обирати із люттю нескорене Бути!

05.07.23

Конає забита росія,
Спускає задушливий дух.
Ніхто її не пожаліє,
Ніхто їй, паскудній, не друг.

Над агонізуючим тілом
Сусід не заплаче, не ждіть,
Ухопить він спритно і вміло
Усе, що погано лежить.

Зостанеться пам’ять недобра
Про підле поріддя орди...
Ятритимуть рани ще довго,
Кривавитимуть сліди.

ІРеліквії прапращурів-дідів,
що найдені у сховищі віків,
даруються історії навіки..
і найцінніші – зіткані зі слів,
нанесені рукою чоловіка
на бересту, на олов’яну плівку,
а жінкою із роду сіячів
добра, культури раннього бароко,
що радує і досі наше око –
на полотно одеж і рушників.

ІІАле і досі ще існують орки –
нахабні, віроломні племена...
і досі не будується стіна,
як у Китаї, вічна і висока.
Такі сусіди. Їм усе ще треба:
ікони наші, мощі, письмена,
аби себе прославити у себе,
що це вони велика Русь одна
від Піренеїв і до краю неба,
готові докопатися до дна
Дніпрового... попри усі загати
і вивезти у темні каземати
кричущу правду...
                бо на те й війна.

ІІІАле, нічого... маємо напам’ять
історії, що ранять і болять,
і рукописи є, що не горять,
а вірою й надією палають
і манять душі у мої краї,
де ще гудуть моїх думок рої...
готує небувалі фоліанти
фантазія і мрія емігранта,
аби почули рідні і свої
живої мови різні варіанти,
якщо не полінуються читати
і ширити алюзії мої.

07.2023

Василю Буколику

Читаючи переклад есею Еріха-Марії Ремарка
«Чи тенденційні мої книжки?»

«Без змін на Західному фронті» -
це вже історія, здавалось нам…
Сьогодні в молодих сивіють скроні,
коли у вікна дихає війна.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Заграва малиновим джемом намазала вікна .
О, як полюбляє Настуня малиновий джем!
І сонечко завжди до неї лилося привітно
У західні шИбки, малюючись там вітражем.

Багато у нього роботи осінньої днини,
Та впав чомусь погляд сьогодні в засмучений сад:
На стежку обсипала ягоди пізня малина,
А яблука, соком налиті , і досі висять.

Тому й заглядає так пильно в кімнату Настуні:
Мала господиня не встигла зібрати дарів,
Якими воно вже вдесяте щоліта частує.
Ось так дивувалось, допоки і не відгорів

Останній промінчик, відбившись у тріснутій шибці.
А місяць - той бачив, не світиться в домі давно.
Він знає, Настуня далеко, й щоночі їй сниться
Малинова стежка і сад за найкращим вікном.

І
Я не умію ні за що хвалити,
нізащо не іду на рандеву
та селфі самозваної еліти...
і друзями нікого не назву
із тих, кому живі – дереворити.
Не відкидаю за ніщо копита,
тому до перемоги доживу.

Не вороги... але як сіль на рану
всілякі «різновіри» і погани,
що обожають ідолів пітьми
у час, коли улус батия-хана
і нехристи скаженого тирана
толочать наше жито чобітьми,
вишукуючи здобичі для пана.

ІІ
Немає Василя на упиря...
і поки воля нації не вмерла,
пора би заарканити царя...
..........................................
Дивуюся, чого його поперло,
туди, де знає – не його земля.
Усе одно не забере у пекло
накрадене у бункери кремля.
Але панує нице і ніяке
і буде панувати, позаяк
поменшає у нації вояк,
а це... Європі – немічі ознаки.
І першими очуняли поляки,
бо, – цо то є? Лише манюнє пу,
у школі неотесане, плюгаве,
балда народу, затичка попу,
гузно у пір’ї півнячої слави,
ганьба усіх народів і часів,
але усюди пхає підле рило
і не бере його нечиста сила...
.................................................
Он Зе і той уже йому довів,
що не рятує ані сан кумів,
ані шамани, ані дим кадила.

ІІІ
Від нечисті очистимо поля,
із пам’яті зітремо москаля,
а заодно – паяців утопізму,
які смішили нас до отупізму,
і може, ще побачимо здаля
кілок у... спині бестії рашизму.

Звільняємо від ворога своє,
та нелюдів не меншає... одначе
Отець із ними горщики поб’є,
очумається чаполоч ледача,
зійде вода, яку ніхто не п’є,
коваль війни усе перекує
на літаки із купи залізяччя.

Московію чекає Божий суд
і поки український Робін Ґуд
винищує лукаве і несите,
аж поки буде rusia kaput,
зростає мотивація дожити,
аби іще побачити салют.

06.2023