Дощечка 11А
Се бо тайна велика єсть, бо ж С в а р о г –
П е р у н єсть і С в і т о в и д.
Тії два єсть удержувані у Сварозі
і обидва б і л о б о г і ч о р н о б о г борються,
їх С в а р о г держить, аби цьому світу
не бути поверженому.

Се бо, молячись, перше Т р и г л а в у
поклонятися маємо і тому велику славу співаємо.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Білобог – бог світла, дня.
Чорнобог—бог темряви, ночі.


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Ми богам співаєм славу,
поклоняємось Триглаву,
а Триглав є наш Сварог,
Чорнобог і Білобог.

В день ясний і білий з виду
поклонімось Світовиду.

В нічку темну, чорноруну,
поклонімося Перуну.

Білобог і Чорнобог
поділили світ на двох.
Та обурився Сварог:
я ж бо є верховний бог!

І щоб поділити славу,
поклонились ми Триглаву.

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі).Рік написання - 1990)

Дощечка 11А
Хвалимо і С в а р г а , діда божого,
бо ж той єсть роду божеського
начальником і всякого роду джерело
вічне, яке тече вліті од крині своєї
і взимі ніколи не замерзає, і його
воду живлячу п’ючи, живимося, доки
не перестанемо, як усі до нього
відійдемо до лук гойних райських.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Сварг,Сваро́г – бог Неба,сонячного вогню і місячного світла,
бог невидимого світу Нави.
Го́йний – багатий, щедрий.
Кри́ня – криниця.


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Солодка Молочна Дорога
веде до дідуся Сварога.

Бог неба і місяцебог,
і божий прапрадід – Сварог.

Де хата багата – не вбога,
там хвалять дідуся Сварога,
хоч грізний, та праведний бог
всевладний дідусьо Сварог.

Б'є сяйво від місяцерога –
то день уродин у Сварога.

Як місяць повненький, без рога –
то настрій хороший в Сварога.

Як темінь впаде, не дай бог,
то гнівно свариться Сварог.

Та гірше усіх засторог -
огненно палючий Сварог.

Пустеля пуста і розлога –
то кара дідуся Сварога.

Як будете чемні, онуки,
Сварог поведе вас на луки...
А луки ті гойні в Сварога,
там навіть Молочна Дорога!

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі).Рік написання - 1990)

Дощечка 11А
І богу С в і т о в и д у славу речемо,
сей бо став бог П р а в и і Я в и, і тому
співаємо піснями, яко свят єсь…
… і через нього бачимо світ видимий
І Я в і бути, і той нас од Н а в и уберігає…
… і тому хвалу співаємо, …бо ж той
землю, сонце наше і звізди держить,
і світ кріпить.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Світовид – бог осіннього рівнодення; бог видимого і невидимого світу, що бачить чотири сторони світу, яруси Неба, Землі і Підземелля, пори року, тому він Мудрий і Старий.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Був світлий дід,
він видів світ,
його назвали Світовид.
А скільки років
мав той дід?
Напевно, кілька тисяч літ!
Той дід був дивний чоловік:
північний бік – сніжком посік,
південний бік – на сонці спік,
а третій бік – на Сході зник,
четвертий бік – на Захід втік…
На цьому ми зупиним лік,
Бо як то можна, щоби дід
чотирибоко
бачив
світ.

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі).Рік написання - 1990)

Дощечка 11А
...живоття наше суть Я в а єсть текуща,
а творена в П р а в і. П р а в е бо єсть
невідомо уложене Дажбом…
Се бо Дажбо створив нам П р а в е і Я в е ,
яке єсть світ зорі, що нам сяє.
І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу,
аши тая удержана була.
…Я в а коли одійде, смерть єсть.
Н а в а бо єсть по смерті: до тої єсть Н а в а
і по тій єсть Н а в а, а в П р а в і єсть Я в.

Дощечка 7Е
…а хто умре, до л у к і в Сварогових іде.
І каже йому С в а р о г:
«Іди, сину мій, до теї краси вічної
і там узриш твоїх діда, і бабу, і тітку
в радощах і веселіях тебе зрячих…
Ти до їх прибув – возрадувалися о
житті твоїм вічнім до кінця кінців».

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Яве,Ява,Яв – видимий світ,у якому ми живемо.
На́ве,Нава,Нав – невидимий світ, у якому живуть душі предків.́
Пра́ве – правдиве, справжнє, все те, що з нами відбувається.
А́ши – щоб.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Ти бачиш оком буйність трав?
То, значить, око бачить Яв!
Очко ліве, очко праве
кольорово бачить Яве.
Те,що Яве, завжди Праве,
чи то ліве, чи то праве.

Ти чуєш вушком шепіт трав?
То, значить, вушко чує Яв!
Вушко ліве, вушко праве
галасливо чує Яве.
Те, що Яве, завжди Праве,
чи то ліве, чи то праве.

Ти брав рукою стебла трав?
То, значить, брав у руки Яв!
Ручка ліва, чи то права
доторкалася до Ява.
Тільки ось у чому справа:
брала Ява ручка права,
ну, а ліва несміливо
повернулася наліво.

Ти відчуваєш запах трав?
То, значить, носик чує Яв!
І наліво, і направо
квітнуть трави,
пахнуть трави.
Бачиш – трави,
чуєш – трави,
значить, ти в країні Я в и !

Якщо ти Яви не впізнав,
то значить ти в країні Н а в .

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі).Рік написання - 1990).

Дощечка 7Г
Прощайся, народе мій, з Ладом
і творячи люби іди до стягів наших
і захищай тоті од ворогів на Русі.

Дощечка 8
Єдність єсь… Я р о, К у п а л в а,
Л а д і Дажбо.

А коли ж К у п а л в а прийде у вінку,
який возляже на голові його, зотканий
з віток зелених, і квітів, і плодів, того
часу маємо бути далеко по Непрі,
о смерті нашій не мислячи, і життя наше
на полі єсть красне.

Дощечка 3А
…Речемо, які то єсть ласкощі
божеські до нас і одійдемо ко сну,
день бо прийде і темнява розтане.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Яро,Ярило – бог весняного сонця, родючості і плідності.
Купалва,Купайло,Купала – бог літнього дощу,
роси і води,бог жнив, він «купає» сонце
у найдовший день року,
день літнього сонцестояння 24 червня;
він «омиває» богів, очищає людей,
благословляє косовицю.
Лад,Ладо – бог любові і злагоди. Лада – його дружина.
Ладо та лада – коханий і кохана, наречені.
Люби – любов.
Непр – давня назва Дніпра.
Темнява – темрява.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

На Івана на Купала
красна зірка з неба впала,
лада ладонька шукала:
«Вийди, ладо, на Купала!».

На Івана на Купала
лада ладонька пізнала,
Лада з ладом Лад ладнала
На Івана на Купала.

На Івана на Купала
божа крапля з неба впала.
Гей. сльоза росою стала
На Івана на Купала.

На Івана на Купала
річка сонечко купала.
Красне мила-омивала
На Івана на Купала.

На Івана на Купала
зірка місяця кохала,
зірка серпика прохала
на Івана на Купала:
«Купайло,ану
пожни ярину,
косою майни
і май до весни!».

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги"
(у рукописі).Рік написання - 1990)

Дощечка 12
Коли сонце сяє, співаємо хвалу…
огнищу П е р у н а, що є званий П о т я т и ч
на вороги…

Дощечка 5А
«Це стріли і мечі маємо на вої тії і
не смієте боятися їх, бо знищу їх до поду,
і кмота їх буде змішана з землею, подібно,
як земля на багнах. Звірями будуть вони,
як поросята умазані гноєм, і смороди свої
понесуть у сліди свої, і тому говорено
буде про них – смердячі поросята і свині».
Се сказавши, П е р у н ь к о кував мечі…

Дощечка11Б
Слава богу П е р у н у огнекудрому, який
стріли кидає на ворогів…,тому що єсть
той воїнам честь і суд, і яко з л а т о р у н,
милостив, всеправеден єсть.

Дощечка 11А
І богу П е р у н е в і, громовержцю,
богу війни і боротьби,
… який нас веде стежкою
правою до бою і до тризни великої
по всіх павших, які ж ідуть у життя вічне
по полку П е р у н а.

Дощечка 8
Грім громихає у сверзі синім і маємо
летіти на ворогів, як ластівки швидкі,
єдині і гримаві, і та бистрота єсть
меча нового, руського.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Перун,Перунько – бог війни і боротьби,бог блискавки і грому.
Вой – воїн.
Под, до поду – до останнього, до дна.
Кмота – слід.
Руно – шерсть.
Правий – правдивий.
Сверг – небо.
Тризна – поминання мертвих, поминки.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Огнекудрий златорун,
громовержець наш Перун.
Він у кузні уночі
нам кує свої мечі.
Ті мечі, як блискавиці
шле Перунько з колісниці.
Громихає громом сверг –
русин ворога поверг.
Нам летіти ластівками,
брати верх над ворогами.
Знай,тримає сила юна
меч Перуна-златоруна.
Наш Перуне, пособи
воям нової доби,
ти ж бо праведний і мудрий,
Златоруне огнекудрий!

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990)

Дощечка7А
Ту бо діємо на спомин гори
Карпатської. У той час іменувалися
роди наші к а р п е н и, яке придбали ми,
бувши в лісах: тим іменем звалось д е р е в о…

… і старотцове всякого роду
йдуть судити родичів біля Перуневих д е р е в.
І також мають той день ігрища
перед очима старших, і силу юну
показують юнаші. Бігаючи прудко і танцюючі.

… а тії юнашів водили до січі зу́рої.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Перуневе дерево, Красне дерево – дерево, обпалене блискавкою, вважалось міченим богом Перуном, а місце навколо нього – святим, Духовим.
Красний ліс - ліс із Духовими (Красними) деревами.
Юнаш – юнак.
Січа – поле бою, там, де «січуть».
Зу́рий -- чорний, кривавий.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Котра Гора ясна,
тота Гора Красна
стоїть у Карпатах
в Перуневих латах.

Ті лати вогневі
палають на древі --
красніє вогнево
Перуневе древо.

І слава отцева
вертає до древа,
збирає на віче
і кличе до січі.

І сходяться юні
до Гірки – красуні
на ігри і танці,
на красні рум’янці.

«Гори, гори ясно,
Буде Горі красно
Стояти в Карпатах
В Перуневих латах».

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги". Рік написання - 1990)

Дощечка 3А
…Отак маємо боронитися від ворогів,
як ідуть з трьох кінців світу, звідки
свята ідуть до нас.
І ті свята – перше К о л я д ь, і друге Я р,
і К р а с н а Г о р а, і О в с я н а Велика
і Мала.

Дощечка 7А
Ми ж маємо польові жертви давати
і од трудів наших – просо, молоко…
тут ці тобо покропимо о К о л я д і
ягнячім і о Р у с а л і я х, в день Я р і в,
також і К р а с н а Г о р а.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Колядь,Коляда – свято народження новорічного сонця,
місяця і зорі; свято зустрічі пращурів з родиною в день
зимового сонцестояння – 25 грудня.
Яр, Ярів день – свято весняного сонця Ярила; свято кохання і шлюбу; свято зустрічі весни першою борозною.
Ярило – весняне сонце.
Ярина – зерно весняного посіву.
Овсяна Мала – урожай з ярини.
Красна Гора – весняне свято першого грому, свято
ратної доблесті наших пращурів.
Русалії – свято літа: водяних, лісових та польових духів; свято зелені, квітів, співучих пташок,всілякої звірини, криниць та джерел з «живою» водою.
Овсяна Велика -- свято осені; завершення обжинок.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

КОЛЯДА

З неба,суші і води
свята йдуть до нас сюди.
Народила немовля
взимку матінка – Земля,
і зимою у віконце
новорічне світить Сонце,
Місяць світить і Звізда –
Йде до хати К о л я д а.
Зірко, зіронько – Колядко,
засвітися Немовлятку.
Місяченьку, ясний братку,
засвітися Немовлятку.
Ти, Земелько, грій зернятко,
усміхнися Немовлятку.
А в зернятку житній дух,
а в куті спить сніп – Дідух,
а в снопі у Дідуху
спить Коза у кожуху,
а в Козиній бороді
буде тепло Коляді.

ЯРІВ-ДЕНЬ

Ой над лісом, ой над лугом
Місяць оре Землю Плугом:
губить Яр зимові сни,
Яр вертає до весни.
І пташиними ключами
відчиня зелені брами,
і щебече сто пісень
для малечі Ярів день.
Яре сонечко – Ярило
Землю з зерням відігріло,
і окрилене весною
Землю вкрило борозною.

Буде з тої борозни
повна повня ярини.

РУСАЛІЇ

Ховає у річці ізмалку
Водя́ник онуку Русалку,
Водяник Русалку жаліє,
як білу лелію леліє.

У літні Русалчині ночі
у річці Русалка хлюпоче:
шукай тую воду –
пізнай того броду,
а броду не знаєш –
минай тую воду…

Русалко – сестричко,
пильнуй нам водичку,
даруй в нагороду
здоров’я і вроду.


(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання- 1990).

Дощечка 11Б
…Сивий Яр…
…Білояр…
…Красич…
…Ростич…
…Зеленець…
…Сінич…
…Соломич…


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Яр, Яровод – рік, пори року.
Сивий Яр – «старий рік».
Білояр – зима, «новий рік».
Ростич, Красич – весна.
Зеленець – літо.
Сінич, Соломич – осінь.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Живописець і маляр
раз пішов Колендо в Яр,
взяв олію і папір
і малює до сих пір.

Не шкодує він кольору
і малює в різну пору:
осінь, літо чи зима
перешкод йому нема.

Хоч мінлива, та красива
у Календи барва сива.
Сивий Яр – старенький дід
Сивим був і раптом зблід.

То на діда налетіла
легкокрила барва біла.
Білояр у білім строю
сніжно сяє білизною.

А коли розтане сніг,
Красич вийде на поріг.
Хоч малий у нього ріст,
та росте зерно і лист,–
бродить Яром барва краса,
барва краса, як прикраса.

Ласа цвітом, ласа плодом
барва йде за Яроводом.
І Колендо, наш маляр,
зеленить Зелéнцем Яр.

Спіє плодом, квітне цвітом,
Яр прощається із літом,
По-осінньому гостинно
сушить Сінич жовте сіно.
Жовта барва на кінець.

Вийшло гарно!
Молодець!

(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990).

Дощечка 4А
…їжу і питво за часів своїх до смерти…
Ось їде зі силами многими Дажбо
на поміч людям, і так страхів не майте,
бо колись, як і тепер, за нас опікується
той, що рядить, як хоче. І ось ждемо
по всі дні на те, як маємо… К о л е н д о …

Дощечка 11Б
…Студець, Ледич, Лютець, Сніжич…
…Травич, Стеблич, Листвич, Квітич…
…Птичець, Пчолець, Звіринець, Рибич…
…Доздець, Вітрич, Громич, Звіздич…
…Липець, Березич…
…Плодець, Ягодець, Грибич…
…Житнець,Зернич, Просич, Овсянич…
…Ключець, Озерець, Водич…

Дощечка 5А
…ми походимо від Дажба і стали славні,
бо славимо богів наших…

Дощечка 4Б
…П’ємо суру питну на славу ту
п’ятикратноденно, огниці запалюємо
з дубів і також снопа втягаємо
і речемо хвалу за них.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Дажбо, Даждьбог – бог новорічного сонця, щастя і достатку,
«дай-бог» наших пращурів.
Рядити – управляти, порядкувати.
Колендо – календар.
Огниця – вогонь, вогнище.
Ректи – казати, говорити.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Жив безпечно, які слід,
праотцевий руський рід,
пильно слухався вимог,
що рядив йому Дажбог.
А Дажбог таке рядив,
Серед добрих діл та див:
радив русам всі роботи
поробити до суботи,
а на співи і дозвілля
залишалася неділя.
Так минали дні за днями
у роботі за піснями.
Так минали довгі зими,
зимували руси з ними,
а минала холоднеча –
пісня линула лелеча,
і малим лелечим кроком
крокував і рік за роком.
Серед добрих діл та див
Даж Колендо урядив,
І велів усім владар
шанувати календар.

«Календар-Колендо наш
урядив рядитель наш,
повелів велитель наш –
Дажбо, Даж-бо, Даж».

(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990).

Дощечка 8А
…ми співаємо, що єсьми р у с и,
…а маємо співи тії од отців наших…

Того не забуваймо завжди,
а як єсьми сини отців наших,
маймо любов до пам’яті їх…

Дощечка 8Б
…Кажемо єсьми од їх, які дбають
за нас. Тож не маємо мольбищ,
а рядимо ото при студнях і криницях,
де вода жива тече, і там воля є…

Дощечка 4А
… бо ж земля тая р у с ь к а є,
і тому не зрічетеся її і не забудете її,
там бо кров отців наших лилася…

Дощечка 4Б
Єсьми Д а ж б о в і внуки і не сміємо
нехаяти слави нашої і завітів.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Пращур – предок роду, праотець.
Мольбище – оселя для молитви, церква.
Рядити – правити.
Студня – колодязь.
Криниця – джерело.
Нехаяти – зневажити.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Ой стояла у полі криничка,
а в криничці – живуча водичка…
Ой там Доля по полю гуляла,
мала волю та віри не мала.

І побачила Доля криничку,
зачерпнула в долоньку водичку,
і просяяло сонечком личко:
на дай-боже, моя рятівничко!

І з тих пір ми від роду до роду
пам’ятаєм про Долю і воду,
а щоб сяяли сонечком личка,
нас вмиває живуча водичка.

На дай-боже, наш пращуре-Русе!
Лий на личко нам сонечко русе.
Мий, водичко, нам личка і руки,
єсьми руси і Дажбові внуки!

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990)

Дощечка 15Б
В л е с о научив землю орати пращурів…

Дощечка 4Б
…і зерно сіяти.
Так бо шукали тії пращурі огнищанами стати
і бути землетрудичами…

Дощечка 3А
Молимо В л е с а, отця нашого,
хай потягне в небі ко многості
суражів і хай зійде на нас
сурі віщати, золоті кола повертаючи.
Воспоємо славу суражжю
і той к о м о н ь злат суражій,
що скаче в небесі…

…то бо сонце наше, що світить
на доми наші, і перед його лицем
блідне лице огнищ домашніх.

…і речемо йому ім’я о г н е б о ж е
і йдемо трудитися, … як боги
веліли всякому мужу, що чинен є
трудитися на хліб свій.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Влесо, Велес – бог землеробства і скотарства у стародавніх слов’ян.
Комонь – кінь.
Сураж – зеленотрав’я.
Огнищанин – той, хто має домівку, «домашнє вогнище».
Віщати -- сповіщати, повідати.
Злато – золото.
Чинний – повинний.

СТОРІНКА_БЕРЕСТИНКА

Бачиш – золото-огонь
скаче в небі злат-комонь…
На комоні тім Велесо
переплив небесне плесо
і приніс до нас з небес
суру, просо та овес.
І сказав Велесо внуку:
-- Щоби мати дужу руку.
вчися труду, бо дано
люду сіяти зерно.
Сій зерно, і будеш з татком
мати хатку у достатку.
Той достаток дар небес:
сура, просо та овес.
Б’є підківкою комонь,
Сяє в небі злат-огонь,
гріє хатку, поле, плесо…

Дякуєм тобі, Велесо!


(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги"(в рукописі).Рік написання - 1990)

Дощечка 4Б
Боги Русі не беруть жертви людські, ані животини…
… єдине плоди, овочі, квіти і зерна, і суру питну…
і мед, і молоко…

… ніколи живу птицю, ані рибу.

І це варяги єланські богам дають жертву іншу і страшну чоловічу. А ми того не маємо діяти, бо маємо краснії вінки віри нашої і не маємо крячати за інших стопами чужими.
(За дощечками «Велес-книги»)


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Варяги єланські – племена древньої Скандінавії, які
осідали в Греції, переходили «з варяг» «у греки».
Красний – гарний, або ж огненний.
Крячати – рачкувати.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Божі ідоли Русі
брали жертви не усі:
брали в русів тільки квіти,
і любили суру пити,
брали овочі з городу,
брали з дерева по плоду,
і ніколи животини,
ні тварини, ні людини…

Крові дуже не любили
і за те варягів били,
що варяги нам чужі,
кров’ю лили на ножі.
Не крячати нам за ними
за стопами за чужими,
бо ми власні маєм стяги,
бо ми руси, не варяги!


(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги".Рік написання 1990).

Дощечка2Б
І потяглися ми до полудневого з е л е н о т р а в' я…

Дощечка 4Г
… до низин т р а в' я н и с т и х, де були ті злаками многими, там оселились… С у р о ж і бо святою бути над нами.

Дощечка 5А
… с у р а на дев'ятисилі і щавлі удяна і на сонці ставлена три дні, потім крізь вовну ціджена, і та буде жертва богам правим, які суть наші праотці…

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Сур’є – сонце.
Сураж – зеленотрав’я.
Сура – ритуальний напій, настояний на сонці з 9-ти зел.
Удяний – настояний


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Сонце – бог і голова,
сонця божий знак – трава.
Та трава дев’ятисила
повертала русам силу,
і вбивала сили вражі
питна сура із суражі.
Де ростуть зелені трави,
ми коней своїх направим,
і на ранок на осонні
будуть грітись наші коні.
Буде сила вража злитись,
буде сура з чаші питись,
і ніхто не переможе
руса з сурою з сурожі.

(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" за сторінками "Велес-книги" - у рукописі. Рік написання 1990)

Дощечка 2А
Зела бо знали і творити сосуди печені в огнищах, а були гончарі добрі…

Дощечка 1Б
… і із гончарних горшків споживані просини з бараниною…

Дощечка 3А
… зайняли ми землю нашу і орали… а торгували, міняючи скот,
шкури і товщі на срібні кола і питва поживні в шкурах.
І життя наше в тій порі було багате і мирне.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Зело – зілля, трава.
Скот – худібка.
Товща – тлущ (сало), тому «товстий».


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА:


То як в давнину праотці наші жили?
Купалися у молоці – не тужили.
Бо знали отці наші зела свячені,
і вміли творити сосуди печені.
Сосуди печені творили у печах,
і глиняні брили носили на плечах,
і брили дробили, і глину місили,
і тяжко робили, і стало в них сили,
аж сонце огненне сідало за обрій,
а були із них гончарі дуже добрі.
А з горщиків глиняних, просто з-під носа,
вони споживали баранину з просом,
І в божої сили про гоже просили,
отак в давнину праотці наші жили.
А тільки но сонце на обрій вставало,
вставали і руси, і землю орали.
Міняли худібку, і шкури, і товщі
на їжу, питво та на срібнії гроші…

Так жили бо руси у часі безмірнім,
І було життя їх багатим і мирним.

(З "Дощечкової читанки" (у рукописі). Рік написання - 1990.
Рік підготовки до видання - 1993 - і по сьогодні).

Дощечка 9
«У той час був Богумир, муж слави, і мав три дочки і два сини. Тії бо повели скуфів до степів, і там живучи у травах, Почті навчалися і Бояні, богам послушні, і розумом бистрі, і так ото. А тут мати їх, що звалася Славуні, і каже якось до Богумира: «Чи то цими днями я маю дочок своїх оддати і внуків побачити?»
-- Так, -- каже Богумир, і воза запрягає, І їде кудись собі. І приїздить до дуба, стоячого в полі, і стає на ніч біля вогнища свого. І бачить увечері мужі три на конях до нього прямуючі.

Сказали тії: «Здоров будь, а й що шукаєш?»

Повернувся Богумир на степи свої і привів три мужі дочкам. Звідси три роди вийшли і славні стали. З того бо походять древляни, кривичі і поляни, бо перва дочка Богумира імено мала Древа, а друга Скріва і третя Полева. Синове ж Богумира мали
свої імена Сіва і молодший Рус. Звідти і походять сіверяни і руси.
Три бо мужі були три вісники: ранку, полудня і вечора.
Утворились роди тії на Семи Ріках, де проживали ми за морем у Краї Зеленім, і де скотину розводили давніш нашого ісходу до Карпатських гір.»
(За дощечками "Велес-книги")

"СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК"

Почта – «почесть»-пошанування стародавніх вірувань, звичаїв та обрядів.
Боянь -- пісні та молитви, складені співцем Бояном.
Древляни, кривичі, поляни, сіверяни, руси – назви давніх слов’янських племен.

"СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА"*

За мужа слави – Богумира
богів усі любили щиро,
були розумні і слухняні,
і вчились Почті і Бояні.

І час минав, як божа міра –
росли сини у Богумира.
Що перший син – то диво сиве,
тому його назвали Сівом.
Що другий син – то диво русе,
тому його назвали Русом.

І час летів, як буйні коні –
росли у Богумира доні.
Що першу доню звали Древа,
А інших – Скріва і Полева.

Прийшла пора на зелен-квіти –
прийшла пора синів женити.
Прийшла пора на злоті шати –
прийшла пора дочок віддати.

І потекли у повні ріки –
слов'янські племена великі.
І поки сонця в небі стане –
Наш рід рости не перестане!

Від Древи – виросли древляни,
в Полеви –виросли поляни.
Від Сіва –вийшли сіверяни,
Від Скріви – кривичі-слов’яни.
А від русявого, від Руса –
пішло слов'янське плем’я русів.

Рік написання 1990.
"Дощечкова читанка: Єсьми русичі, Дажбові внуки" (у рукописі).

(Які незбагненно-мінливі інтонації стихії!..
Від глупої темряви гнівних туч - до сліпучих блискавиць знервованого неба,від всепожираючого рику повсталої води - до знесиленого шумхотіння розтраченої хвилі,від п'яного реготу морської безодні - до жалібного квиління розпластаної поверхні моря, що, наче живе дзеркало, відбиває самотню постать птаха, в якого буря украла найдорожче - його товариство.
Над усім тим збором інтонацій стихії, страшної у своїй власті над людським тілом і безсилої, водночас, над її пісенною Душею, розтікається мислію Дума, така ж далековидна, як серце сліпого Кобзаря).

ГОЛОС Кобзаря:
(співає)

"Гей, на Чорному морю на камені біленькім,
Там сидить сокіл ясненький,
Жалібненько квилить-проквиляє
І на Чорне море спильна поглядає,
Що на Чорному морю щось недобре починає.
Злосопротивна хвилечка - хвиля вставає,
Судна козацькі-молодецькі на три части розбиває:
Перву часть ухопило - у білоарапську землю забило,
Другу часть ухопило - у Дунай у гирло забило,
А третя часть тут ся має -
Посеред Чорного моря у бистрій хвилі,
На лихій хуртовині потопає".

ГОЛОС козака
(з морського дна):

- Гей, ти, дівко-чорнобривко,
подай білу руку!..

ГОЛОСИ Русалок:

- Лови, мене на наживку -
"ку-ку", милий, "ку-ку"!

- Як не зловиш мою руку,
пущу рибу-щуку…
А я тобі, козаченьку,
віщую розлуку!

- Утопив єсь головоньку
та й на чужиноньку,
пращай своїх отця-неньку,
пращай дівчиноньку!

ГОЛОС козака
(з морського дна):

- Ще не піяв красий півень
третє "кукуріку",
щоб я дівці заподіяв
та й журбу довіку…
Ще при боці щабля гарна,
чим вона не панна?
Гей, ти, шабелько-серденько,
поцілуй любенько…

ГОЛОС Русалки:

- З бусурманом зустрівалась,
тричі цілувалась,
із коханим козаченьком
спатоньки вкладалась.

ГОЛОС козака
(з морського дна):

- Гей, ти, шабле-шабелино,
тонкая стеблино,
прощавайте, отець-мати,
прощавай, дівчино!

ГОЛОС Русалки:

- Десь у тебе, козаченьку,
заблудила мила,
а що тобі, мій миленький,
фортуна зблудила.

ГОЛОС козака
(з морського дна):

- Ой чи мила, чи не мила,
не втечеш від долі…
Визволь мене, Божа сило,
із сії неволі…

ГОЛОС Русалки:

- Ловись, ловись, козаченьку,
неводом шовковим,
а я тебе залоскочу
пилом пелюстковим.

ХОР козаків
(з морського дна):

- Прийми, Боже, наші душі
у свої палати…
Краще - в морі, ніж на суші
волі не видати!..

(… Ще деякий час над морем стоїть холодна біла Мряка. Наче у сувій цупкого простирадла загортає вона від людських очей чайку гетьмана Петра Сагайдачного.)


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)

(Місяць уповні оглядає Сад своїм холодним блискучим Оком. Його луч облюбовує голівку Троянди кольору Темного Пурпуру).

ГОЛОС Рус-Хуррем, Роксолани
(Пурпурової Троянди Втіхи)

- … Втіка ріка. Біжить, тече вода …
Ох, я була весела молода!
Бувало, тільки сонечко - на тин,
а я вже сміхом буджу Рогатин:

(співає)
"Розлилися води на чотири броди.
Ой дівчата, весно-красна,
зілля зелененьке!

А в одному броду зозуля кувала,
зозуля кувала - літечко казала …

А в другому броду щука-риба грає,
щука-риба грає - кригу розбиває …

А в третьому броду соловей щебече,
соловей щебече - злоті трави кличе.

А в четвертім броду дівчинонька плаче,
дівчинонька плаче - за нелюбом йдучи …

Дала мати доньку в чужу сторононьку …
Гей,гей, мати - лихо знати,
за нелюбом жити!"

… Скресає лід на Липі … Ані лиха!
Весна уже в дорозі - юна, тиха …
Її чекають з миром на гостинці -
паски у церкві святять рогатинці …

На День Великий дзвони в небі грають.
Господарі свячену "долю" крають.
На рік погідний, днину ясну, гожу,
мій батько рідний править службу Божу …

(голосу набирає церковний спів
"Христос воскрес!", на тлі якого
виразно проступає Голос Батька,
що зупинився для благословення
в утворі "царських" воріт.)

ГОЛОС Батька Роксолани - Насті Лісовської:

- Дай, Боже, громаді
на той рік діждати,
та теє свячене
на Світле Воскресеннє
у щасті, здоров'ї
та при своїй хаті
споживати …

Христос воскрес!

Великоднє БАГАТОГОЛОССЯ:

- Воістину воскрес!

ГОЛОС Насті Лісовської - Роксолани
(по дії Пурпурової Троянди Втіхи):

- Мужі статечні, жіночки-лебідки …
Вінки … квітки … хустини та намітки …

Хрещаються брат з братом, батько з сином …

Великоднє БАГАТОГОЛОССЯ:

- Христос воскрес!
- Воскресне Україна!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

- А кругом церкви, тут же, на леваді
дівчата з парубками - в парі, в ладі -
"шуму́ють", "вороба́ють", "просо сіють" -
якої знають і якої вміють -
"ламають вражі мо́сти", "гатять пру́ди",
та налітають в жарт, як "тури-люди".

(Дівчата та парубки стають супроти у два ряди. Співаючи, ряди то наближаються, то віддаляються один від одного. Врешті парубочий ряд згинається в коло, "полонячи" руками дівочий гурт. Дівчата "лякаються", кидаються врозтіч. Парубки -"тури" поволі випускають їх з кола, "замикаючи" в середині облюбовану дівчину."Бранка" намагається втекти, вирватися "на волю" - та даремно…)

БАГАТОГОЛОССЯ великодньої перебранки:

- Наїхали тури-люди, матко наша!
Наїхали тури-люди, чи ти наша!

- Чого ж вони наїхали, - я ще ваша …

- Чи підеш ти за турина, матко наша!
- Ой чи старий, чи молодий? Я ще ваша …

- Старесенький, сивесенький, матко наша!
- Я сторожу, та й не можу. Я ще ваша …

- Молоденький, гарнесенький, матко наша!
- Я - по рожу, тепер можу. Я - не ваша …

(Дівчина - "бранка" обирає собі "турина" з кола, дарує йому квітку "на викуп". "Ланцюг" рук відкривається - і пара покидає коло).

- А нумо, гуртом до Гнилої Липи!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

- Смішки та співи … Мелодійні скрипи -
до серця – серце … руки - до руки -
то хлопці влаштували "гойданки" …

Бо кажуть люди: в гойданці – спасення …

Отож, на свято світле - Воскресення -
від злого духа, хворості, біди
ми гойдалку сплели біля води...

Парубоче БАГАТОГОЛОССЯ:

- Гой-да, гой-да -
висить Юда!

Дівоче БАГАТОГОЛОССЯ:

- Гой-да-да, гой-да-да -
а нам горе - не біда!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

- На дуду дме музика - гей, гуляночка!
В таночку личко миє "подоляночка",
а поруч неї плава "білодан" -
Остап, Івась, Микитка, чи Богдан …

І мліють груди - хто?.. по кім зітхає?..
Там видно буде - хто кого кохає -
чия голівка змаяна в барвінку,
і чий качурик в гороховім вінку …

(дівчата "плетуть" коло хороводу, підіймаючи руки вгору, а "качурик" в "гороховім" вінку проходить між руками, наче крізь ворота)

ДІВОЧЕ БАГАТОГОЛОССЯ хороводу (у співі):

- Ой не ходи, качуроньку, в горохо́вім ві́нку,
вибирай си, качуроньку, щонайкращу дівку.

- Не казала мені мати кралі вибирати,
а казала мені мати сиротоньку взяти …

- Теши, сину, ясенину - буде добре клиння,
бери, сину, сиротину - буде господиня …

- І та файна, і та файна, і та непогана,
межи ними Марусенька - як намальова́на!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

- … Заходить сонце за рогатим тином,
прощається надвечір з Рогатином,
а місяць з високості - на поріг,
заходить в гості, наставляє ріг …

Курні хати втомились, не димлять.
Щось димарі про зорі гомонять.
Пихтить від жару піч, байки скрегоче,
допіру розговілась - вже й не хоче!

Вляглися зручно спати на печі
миски та глеки, "вуса"-рогачі …
На ганку двері хрипло не риплять -
всебожа згода … мир … і благодать …

Ані шелесь тобі, ні "кукуріку" -
не чути ані лайки, ані крику …
Гульвіса-вітер зважує на тин …

… Ба, навіть в сні сміється Рогатин.

(В повітрі до пізньої ночі у супроводі дівочого та парубочого сміховиння дзвенить великодня гагілка... голосом Жінки з Лелечими Крилами):

"Кроковеє колесо,
кроковеє колесо
на гостинці стояло,
много дива казало…"

(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)

Із яблуневих пишних рожевіть
озвалась опромінена луною…
Із татарви опалених століть
упала в ґрунт – і стала КУПИНОЮ.

Де куп’я потоптала татарва,
де в купі гною корчилась отрута –
на попелищах бралася трава
і пломеніла там ЧЕРВОНА РУТА.

Де потопали вої в болотах,
ізвівши за собою вражу душу –
злітав у небо чорно-білий птах,
червінню серця окропивши сушу.

Скипала ніч. Змертвлялася пітьма.
У сказах таврувалась твар ворожа.
Здавалося – уже й землі нема…
Аж тут – НЕОПАЛИМА МАТІР БОЖА
ЧЕРВОНОРУТНЕ ЗІЛЛЯ засіва –
(запала в небі тиша урочиста:
ну хто б подумав, що вона – ж и в а,
і хто б подумав, що вона – П р е ч и с т а!)

В трясовині, в багні, на купині
вознісся божий дар ЧЕРВОНОРУТИ:
не п о г о р і т и більше у вогні
і у воді болотній не в т о н у т и.

… Усіх поглине ця трясовина!.. -
(висока Доле, Доле невмолима!) –
ЦЯ КУПИНА – всього лиш… купина,
лиш Купина – і все ж…
НЕОПАЛИМА – а – а!!

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Рано-пораненьку – перепілочка…
Рано-пораненьку встала дівочка:
личко рум’яненьке, очка зелененькі,
як м е д і в о ч к а!

Сорочинка біла тілечко увила аж по ніжечки…
Чи тобі не лячно, чи тобі не мрячно?.. Ані трішечки!
там, за небокраєм, сонечко вертає на доріжечку…
Уберися тепло – Осінь косу клепле - сколе ніжечку!
Пташечко маленька, пташко солоденька, пречудовая,
будь мені, рідненька – щасна, веселенька, ще й здоровая!
Будемо літати, будемо вертати, як ті пташечки –
на пороги квітні, де соньки́ досвітні, до нанашечки.
Там де котки сітечка виплели із Літечка над колискою,
а в нічних дібровоньках водяться в обновоньках Вовчик з Лискою.
Там де роси срібнії, там де сльози дрібнії сплели вінечка,
а у краснім пір’ячку спить собі на вінечку – п е р е п і л о ч к а !

“Б’є крилами птиця о боки свої,
вогнем сяючі, а у ній жар-перо інше:
червоне, синє, жовте і золоте, срібне і
біле, і ті бо світять, як сонце палаюче…
А та птиця сонцем не єсть, та од сонця
така стала бути. Красна птиця несе
нашим пращурам огонь до домів їх…
Бачиш – співає – огонь жару поймаючи
до нас, і головою порушує, та то є гребінь її.
Промовляє, співаючи, що як будемо боронити
землю свою, удержимося на ній:

- Лавровий вінець на чоло твоє -
аби було осяяне!
Лавровий вінець на груди твої –
аби були уславлені!
Лавровий вінець на руки твої –
аби були оспівані!

А Числобог числить дні наші
і каже богові числа свої, бути дневі
Сварожому, а чи бути ночі –
І про всякого те…

"У перепелички
ніжки невеличкі –
черевички вбрала.
Аби наша купа́вочка,
ясновида павочка,
росла-виростала,
а на той рік
ще кращою стала!”

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Україна дочекалася Спасів та Пречистих: І Спас - Маковій.
З Першим Спасом в Україну приходили жнива і народні обряди, пов'язані з ними. На Маковея в Україні святили букети-маковійки і мед, бо це і Медовий Спас, і Спас на Воді, бо ще сьогодні освячують криниці та водойми. Пропоную читачам Поетичних Майстерень етнографічні замальовки староукраїнського Обжинкового весілля і ті легенди та міфи, що його супроводжували.

З АРХІВУ ЛЬВІВСЬКОГО РАДІО

запис у студії Львівського радіо, автор сценарію і ведуча Ірина Вовк,
редакція музичних програм, ред. М. Кінасевич*


Сидить Ведмідь на копі, дивується "бороді":

-Ой диво мені
Об тій бороді!

Ой чия ж то борода красним шовком увита,
Сріблом-злотом улита?

-Іванова борода...

Як тільки поверне Велика Ведмедиця старого Воза у свій «зоряний барліг» -
у центральне сузір'я Пасіки, де смокче у сні медову лапу її Мала донечка, прокряче над Землею небесний Ворон і накаже людям «завивати бороду» Цапу...
Як тільки промине у старожитньому календарі найдовший день року, - літне сонцестояння - знай: Купайло Іван вже пильнує перший покіс, клепає косу і навчає її мелодії косовиці:

«Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі...
Приспів:
Гей, нуте косарі,
Бо не рано почали,
Хоч не рано почали,
Так багато утяли.

До обіда покосили,
Гострі коси потупили...
Приспів.

По обіді спочивали,
Гострі коси поклепали...
Приспів.

Увечері холодком
Йшли додому всі рядком...
Приспів.

А в стоги як поскладаєм,
То добряче погуляєм!
Приспів».

Так приглядаючись до ранкового і вечірнього Неба, взиваючи до мерехтливих богів Зодіаку (Ведмедиці, Ворона, Цапа чи Кози) справляв слов'янський люд магічний жнивний обряд - свято Овсяни Великої:

«На Овсяни-овсяниці
вийшли жаги в поле жниці».

Жали жниці зернисте поле і низько кланялися Годувальниці Світу, Землі – Берегині та богині Ладі, а косарі косили соковиту траву і вдячно схиляли голову перед єдиним «трудовим богом» слов'янського пантеону, богу землеробів та скотарів – Велесом.
«Се тобі, о Волосе, боже наш, офіруєм і кланяємось, що беріг нас через літо у здоров'ї та достатку, та рятував від вогню, води, мору та усіх ворогів».

Пам'ятка епохи Велеса - «Велес книга» розповідає:
«Влесо научив землю орати прадідів... і зерно сіяти... і збирати. Так, бо шукали тії прадіди огнищанами стати і бути землетрудичами».

Велес, або Волос, жив на Світлому Ранковому Небі. На Україні небо називали «Жаром». А Небо бога Вола – «Волосожаром». Бога Жаркого, Промінного Неба народна уява малювала у вигляді вола, чи бика-тура, тому Волоса, по-простому, називали Туром.
У космоміфології древніх слов'ян Волосожар-Тур був богом Ранкового Неба і, водночас, богом Сонця. В період, коли слов'янський світ пізнав сузір'я Тельця, себто Тура, у цьому сузір'ї підіймалося Сонце Весняного Рівнодення. Сонце сузір'я Тельця-Волоса-Тура на той час (IV—III тис. до Р. X.) вважалося наймогутнішим з усіх Зодіакальних Сонць, а саме сузір'я Волосожару -владикою Зодіаку.
Найпочеснішим іменем старожитнього Сонця було ім'я «Яр-Тур» -«Сонце-Бик»:

«то бо сонце наше, що світить на доми наші, - вимальовує «Велескнига» свого улюбленого бога, - і перед його лицем блідне лице огнищ домашніх...
І речемо йому ім'я огнебоже і йдемо трудитися, як Влесо велів усякому мужу, що чинен є, трудитися на хліб свій».

На честь Сонячного Бика в однойменному сузір'ї Зодіаку справляли наші пращурі свято Овсяни Малої:

Як на Яра-бокогрія
Тур овес у землю риє...

Неважко здогадатися, що на Ярів день, день Яр-Тура, приймала Земля разом із ласкою весняного Сонця і перше зерно - посів майбутнього врожаю.
Отак чекали русичі - орачі - землетрудичі на свята двох Овсян: перше -весною, а друге - восени. Одне при Плузі та Бороні, друге - при Косі та Серпі. І обидва під знаком Неба бога Вола.
Проте давні землетрудичі помічали, що «Сонячний Бик» закликає їх на поле, а «Місяцеріг» та «зоряна «Ключниця» завертають назад додому. Ранкове Небо знаменує початок роботи, а Вечірнє - кінець...

«А вже сонце заходить,
А місяченько сходить.
Женці вже дожинають,
Стигле жито кінчають.
Котився вінок з лану
Попід самую браму».

У народі кажуть: «кінець - ділу вінець». Отож ішли женці та косарі додому не з порожніми руками, а з обжинковими вінками - символами Сонця, а у співах зверталися вже до бога Вечірнього Неба - владики Місяця: «засвіти, місяченьку із рога, щоби нам була видна дорога...».

«Ой Місяцю, місяченьку!
Освіти нам доріженьку,
жеби ми сьмо не зблудили,
вінойка не згубили.
Бо наш вінойко красний,
мов теє сонце ясне,
іще вищий від плота,
іще дорожчий від злота,
іще вищий від горі,
ще ясніший від зорі».

Владика Місяць мав на небі побратима, бога Перуна, що керував Блискавками та Громом, усіма вогнями Темряви.
У війні за корону Неба - Зодіака, сузір'я Перуна-Стрільця озброїлось проти Велеса-Тельця...

«А хто ції ключі знайде
той собі на престол зійде.
А Перунько ключі знайшов –
та й собі на престол зійшов».

Під покровительством Місяця метнув Перун-Стрілець у Волоса вогненну стрілу.

«Зачорніла Чорная гора
Що не зродила жито, пшеницю,
Але зродила жемчужну траву,
Жемчужну траву, золоту росу...».

** *
«А ви, косарі, косіте,
Коня у траві знайдіте, -
Чи то коня вороного,
Чи молодця молодого...».

***
"Коню ж мій сивий,
будь ми щасливий.
Поїдемо ж ми у чистеє поле,
В чистеє поле, під темний лісочок
За Чорним Туром, за грубим звіром...

Та як надибав Чорного Тура,
Чорного Тура, грубого звіра:
У сніпок Стріла не долітає,
І тугий Лучок не достріляє,
Ясна шабелька не дорубає,
Та й сивий коник із ніг спадає.

Гордий молодець зі страху вмліває,
А Чорний Турець до него промовляє:
Гордий молодче, не бійся мене!
Не бійся мене, заб'єш ти мене,
Поїдеш ж ти в неділю раненько,
Тогди ж ти мене та постріляєш,
Яснов шабельков та й порубаєш,
А за славоньку Панну дістанеш»!

Поцілить Стріла Перуна у Чорного Тура - і поєдинок завершиться Зливою на щастя, на статок та плодючість Землі:

«Ой, дощику-поливайчику, поливай, поливай,
та нашої сторононьки не минай, не минай.
Скриплять наші воріточка на мороз, на мороз.
Горять наші білі личка:буде дощ, буде дощ.

- Чи не вийшла темна хмара з-за темного лісу?
- Ой не вийшла темна хмара з-за темного лісу,
тільки вислала дрібен дощику та й буйного вітру.

Повійте вітри, по чистому полю Рано, рано!
Несіте вісті пану-господарю,
що його жниці жито пожали,
жито пожали, у копи склали.

Ой часті, часті на небі зорі,
а ще частіші на полі копи.
Широкий, високий на небі місяць,
ой ширші, вищі на тону скирти».

Щойно зійде Перун на небесний престол у володіннях Місяця-князя, як Велес загубить корону «бога Сонця» і тікатиме з Неба на Землю, гнаний Блискавкою та Громом.

«У нас нині війна була:
усі поля звоювали
і все жито у полі зжали
в полі зжали та в копи зібрали...».

У народі подейкують, що, втікаючи, хитрий та спритний Велес поцупив з Неба для жителів Землі зелену траву, зерно та худібку, а ще вогонь для їхніх осель. Тому то вдячний слов'янський світ щоранку благав доброго бога:

«Молимо Влеса - отця нашого,
хай потягне в небі ко многості
суражів» - себто зелених трав та їстивних зел.

Благав - хоч і знав, що прирікає Велеса на трагічну кончину. За свою прихильність до людей поплатиться Велес власним добробутом та безпекою. Блискавка Перуна зажене його під Землю, а день Овсяни Великої стане прощальним «Велес-днем».
«Як ішов бог дорогою,
а за ним господар іде,
в руках шапочку смиче,
до себе бога кличе:

- Та ж до мене, боже, до мене,
та з густими снопами,
та з частими копами.
У мене точки великі,
переплетини високі,
є де снопи ставити,
є де скирти класти...».

Магічним закляттям перетворить Перун Велеса на Змія. Зате верткий Змій заховає під Землею від всюдисущого ока Перуна безцінний скарб - живородну Писанку. Писанка дісталася богові в обмін на жону Громовержця - Веселку, яку Велес завбачливо теж потягнув за собою...

«Що то в полі шумить-гримить?
Веселий посол іде,
веселі вісті несе
для славного для господаря…».

…Що в тій Писанці зелена трава, наче парость нового життя, і приплід худібки, і зерно майбутнього врожаю:
є де богові сидіти,
своє добро глядіти:
перше - житнє,
друге - яре,
а третє - пшеничне!
Тут, у підземному Сході терпеливо чекатиме Велес-Змій на весну, а тоді покине він царство Темряви, вийде на білий Світ - і винесе людям коштовну Писанку. А то ще по добрій волі перетвориться собі на Вола і покірно волочитиме Плуга і ритиме Рогом весняну Землю. Тоді люди навздогін йому скажуть:
«не зламай ріг
об весняний пиріг»...

А поки що, погляньмо на поле:

«А наш Волох сіно косить,
а Волошка їсти носить:
ой дай, Боже, докосити,
щоб їсти не носити».

* * *
«Ой не коси, бузьку, сіна,
бо росиця по коліна...
нехай тая чайка косить,
що великий дзьобик носить».

Жнивує Волох, витирає піт з чола і дослухає, як то «Ворон скрекоче, коли їсти захоче», полуднує з ним у серпневу спеку, дорікає небесному «Жарові» і прикликає до себе перунові «горобині ночі з дощами громавими та буревіями жвавими» - такими, що і птахам спати не дають:

-...а наша журавка малейка
піймала того горобейка, вечерю варила
у бога просила:

-Пошли, боже, Веселку
од полудня до вечерку
на веселу на справоньку,
тобі, боже, на славоньку.

* * *
Запрягаймо воли,
їдьмо до діброви
сосну витинати,
копу підпирати.

Там зозулька кує,
копойки рахує -не злічить!
Гей, милий боже,
хто їй допоможе? Не злічить!

А в лісі ожиночки,
а у нас обжиночки,
обжали-сьмо зараня —
заріжте нам барана!

А баран рогатий –
а наш пан багатий...

Дожинаючи ниву, женці, надоумлені Волохом, залишали на полі охапку стебел з колосками -«Цапові на бороду!»
Бо за повір'ям, той Цап (чи то Баран, а чи Коза) - не що інше, як душа ниви, котру переслідують завзяті женці, а вона втікає від них, шукаючи останнього притулку.

«Ой чиє ж то Козеня,
що задрало хвостеня,
по полю біжить,
аж земля дрижить».

Отож, первісно, в епоху старожитності «завивали бороду» Цапові, щоб і на той рік вродила нива, щоб не перевівся на ній польовий дух: виплітали з колосся китицю, прикрашали її квітами, та пригинали низько до землі. Траву навколо «бороди» пололи. А саму «бороду» виминали і зерном з неї трусили по ниві.

«Бороду пололи, ручки покололи –
потрясіте мучки на колені ручки».

До Цапиної «бороди» промовляли:

- Роди, Боже, на всякого долю,
лише не роди у житі куколю!

Парубки пролазили через ту «бороду», аби бути багатими, а молодиці ворожили «при бороді» на врожай, кидаючи назад себе серпа: як серп падаючи, вдариться гострим кінцем - поведеться зерно у господі, а як тупим, або держаком, то тоді прощайся з Цапом.
Любили древні слов'яни цю божу тварину, оточували її священними ритуалами, а Цапові роги вважали символом святості. Себе ж наші предки називали «пастушим» народом, позаяк кожен огнищанин тримав у своєму дворі цапа, барана чи козу. А в кожній господі «у божому» куті через зиму спочивав останній вижатий сніп жита, де покоївся Дух польового Діда - Дідух.

«А в снопі у Дідуху
спить Коза у кожуху» -

передавали з уст в уста, з покоління в покоління, від старого до малого таємничу легенду про те, що священна Коза вигодувала грізного бога Вечірнього Неба - Перуна, від якого нібито походять скіфи.
Перун - Вогонь Темряви неодмінно супроводжував Місяця - верховного Світила, Предка Духа українського народу. Отож, житній Дідух став постійним атрибутом Місяця.
Народна уява поєднала Місяця з Дідухом за ознакою «козиного рога»... Погляньте: на покуті - «Дідух», а Дідуха випинається Козиний Ріг, а з Рога Кози піднімається Місяцеріг.
До речі, пригляньмося до серпа, без якого і жнець - не жнець (а хай йому грець!), то ж справжнісінький Місяць-Молодик, що зійшов з Неба, аби і Дідові Онуки «пізнали тої науки»:

«А ми жито ізжали,
щоб на той рік діждали:
скільки на небі зірочок,
стільки на полі копичок».

Онуки «Духа Діда» пам'ятали з якого вони племені-роду. Українці з давніх давен світили свічу проти Місяця: «Це - предок Дідух, а зірки - то рідня його»,«Онде Цап на полі басує з цапенятами».
Онде... он... ген - там, на окраїні поля збиралася купно вся Дідухова родина, парувалися Цап з Козою. Женці ставили біля «бороди» сніп - осталець і поминали предків окрайцем хліба, дрібкою солі і ковтком води:

«Оце тобі «борода» -
хліб, сіль і вода!»

* * *

- Ой чия ж то борода
мочулами увита,
а смолою улита?..

Василева борода!

Україна поминала свого Божого Пращура на ім'я Василь. Україна вимовляла звучні імена священного пантеону: Купайло... Іван, а Місяць... Василь, значить «Той, що найвище!»,«Той, що в силі!».
Україна величала свого Бога «Ясен Княжичем» і вінчала жнивним вінцем його з Княгинею - Ясною Зорею. Україна, осяяна шлюбною злукою небесних світил, справляла обжинкове весілля.

«Завийся, наш вінче, завийся,
а ти, Молод-Дівче, відкрийся...

Було тобі жита хутенько не жати,
було тобі з літа ще рік дівувати,
а ти не пождала -все жито пожала,
мов зіронька ясна -
Княгинею стала!»
* * *

С Ц Е Н А Р І Й
"Обжинкового В Е С І Л Л Я"

(Обжинкова громада вибирала з-поміж косарів і жниць найкращих, найвродливіших, молодих, ще й закоханих!Так народжувалась КНЯЖА Пара):

«- Вибираймо Дозорця,
що косив ще за сонця,
а тепер не косити,
тільки Діда носити.

-Наш Дозорець складненький,
наче місяць ясненький»!

(Обжинкова громада з КНЯЖОЮ Парою, що тримає обжинковий вінок, перед ворітьми Господарів співають обжинкової):

«-Відкрий, панотче, ворота,
а наш віночок з золота.
Відкрий, панотче, нам брами,
а мані віночка з перлами.
Відкрий, панотче, кватирку,
А наш віночок,як зірка!
Відкрий, панотче, віконце,
а наш віночок як сонце!»


-Ой одчини, наш паночку, новий двір
несем тобі віночка на розвід
Не з золота вінок витий,
а з густого жита
ще із колосистого,
ще із ядренистого...

- Принеси ми полон
ізо всіх сторон:
і з гір, і з підгір'я
на господарське подвір'я».

-Дав Пан Біг пожати, нового врожаю надбати...

-Дай, Боже, повозити
з поля до обори,
з обори до стодоли,
з стодоли до комори,
з комори на ниву
у щасливу годину!

(КНЯЗЬ з Дідухом у руках):

-Як ти мене, Господарю, збережеш,
то на той рік ізбереш,
із кожного мого колосочка,
виросте житечка повна бочка.

(КНЯЖА Пара віншує ГОСПОДАРІВ іменем Купала - бога жнив і достатку):


-Ходив Бог по полю, загубив корону.
А женички-жали, корону підібрали.
Судив Бог пожати –
суди поживати,
в користі і в радості
в доброму здоров'ї!

-Дай же вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі - підходом,
а у печі - ростом,
а за столом ситтю!

-Суди, Боже, осені діждати,
дочок віддавати,
синів оженити,
пива наварити -
і нам погуляти!

-Нате ж вам вінець
А нам дайте на танець...

(ГОСПОДАРІ супроти КНЯЖОЇ Пари):

-Ой ясно, де ясне сонце сходить,
а ще ясніше, де наша пані ходить,
а ще там ясніш, де наш господар ходить,

в правій рученці золотий кубок носить,
своїх женчиків на медівойку просить:
Наливай-но, господине, золотую чару,
Повінчай-но, господине, молодую пару!

(Дар ГОСПОДИНІ - «ясної пані»):

-Я вас віншую зерном яблочним –
чистим коханням, ще й пожиточним,
щоб з того зерня древа зростали,
щоб ваші яблуні яблука мали.

(Дар ГОСПОДАРЯ - «ясного пана»:)

-Я вас віншую зерном пшениці,
щоб ви діждали з нього сториці,
пшеничне зерня - окраса поля,
най з нього зійде статок і воля.

(Дар за дар! Голос КНЯЖОЇ Пари):

-Майся, мов злото, добра господо,
Хліба і солі вашому роду!

(Голос ГОСПОДАРІВ):

-На доброму слові гуляйте здорові,
аби у достатку зростали і до шлюбного віна дістали.

(КНЯЖА Пара з ГОСПОДАРЯМИ, тримаючи обжинковий вінок заводить
«вінчальний» танок):

«Зеленеє жито, зелене -
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито женці жнуть.
хорошії гості в хату йдуть.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито за селом,
хорошії гості за столом.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито при межі,
хорошії гості від душі.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито ще й овес,
тут зібрався рід наш увесь»!

(ГОСПОДАРІ з КНЯЖОЮ Парою супроти челяді):

-А чи повна наша горіхова чаша,
хмільним питвом наливана?
-А так повна, не проллється, не сколишеться!

-А чи повно д'долу,
зерна - у стодолу
воловозом понавезено?
-А так повно, не пройдеться,
не об'їдеться!

(ГОСПОДИНЯ до челяді):

- То прошу громаду із Дідом у хату!
В мене - двори метені,
а столи - застелені,
а кубки - наповнені,
пирогів напечено,
і медів насичено,
і каші наварено...

(ГОСПОДАР до челяді):

-Садіть Діда на покуті - на покуті та й на злоті,
лишіть Діда при барильці - при солодкій, при медівці
будем Діда частувати та медівку попивати...

(ГОСПОДИНЯ до челяді):
-Пийте, женчики, пийте, лиш мені чарочок не побийте!

Частуватиме господиня Діда, а разом з ним і всю обжинкову челядоньку ліпленими пирогами - обрядовою стравою наших предків. Пиріг в українців -символ Божого Пращура Місяця-Дідуха, а йому наш народ зобов'язаний своїм хлібом насущним. Начинкою до пирогів служитиме картопля і сир, квасоля й горох, капуста й морква, м'ясо і риба, вишні й слива, яблука й груші... А чи вгадає хто, який найдавніший пиріг виліпила Господиня-Україна на свято Овсяни Великої?.. Мабуть, що вівсяний, адже овес дав назву обжинковому святу: «ой, овсень!» - і цей дикорослий хлібний злак із солом'яним стеблом та бронею замість колосся слугував старожитнім землеробам-орачам ще задовго до пшениці. За народним повір'ям, з вівса виродився овсець, який живив українців від роду до роду, тому і назвали овсець - житом. А пшениця - «ця, що дає пшоно», «колосяна цариця» до наших днів символізує Місяць умовні, і разом з тим - небесну Праматір, що дарує людям вогонь і воду. Паляниця з часником (зубчики частину - то фази Місяця) - жертовна подяка веселого люду щедрій Матері Неба.

«З жита та пшениці - гарні паляниці,
Всіх ми почастуєм, ще і затанцюєм.
Їжте молодці з медом паляниці,
Хлопцям та дівчатам – пиріжечки з маком.
А старій Тетяні ще й млинці в сметані,
-Весело гуляйте, нас не забувайте»!

Та і як забути веселу вдачу українського народу, який споживав млинці та вареники, пампушки та галушки, а в цей час піднімав очі до Неба і молився:
«Місяцю, наш Боже, а хто ж нам допоможе, хто нам буде богувати, коли Тебе не видати».

Звісно хто... Від Овсяни Великої до Різдва Світу, від обжинок до коляди стоятиме на покуті Житній Дідо, споживатиме з усім родом кашу - древню, як і він сам, і зоряними вечорами шепотітиме онукам про побореного могутнім Перуном свого божественного Родича, доброго Вчителя рільників - Велеса:
«... зайняли ми землю нашу і орали...»

«Бачиш, золото-огонь,
скаче в небі злат-комонь...
На комоні тім Велесо
переплив небесне плесо
і приніс до нас з небес
жито, просо та овес.
І сказав Велесо внуку:
- Щоби мати дужу руку,
вчися труду бо дано
люду сіяти зерно.
Сій зерно, і будеш з татком
мати хатку у достатку.
Той достаток - дар небес:
жито, просо та овес".

Прислухаються онуки до голосу Житнього Діда, а там, незчуються, як навесні випускатимуть Польового Духа на Ниву:
«А ми просо сіяли, сіяли,
ой Дід, Ладо, сіяли, сіяли...»
А потім ласуватимуть з Дідом як у старі добрі часи - просянкою, вівсянкою, гречанкою - що кому до вподоби, і звична усім каша стане свідком епохи «Велес книги» та русинів-орачів:

«... зела бо знали і творили сосуди печені в огнищах, а були гончарі добрі... І з гончарних горшків споживані просини з бараниною... А торгували, міняючи скот, шкури і товщі на срібні кола і питва поживні в шкурах...
І життя наше в тій порі було багате і мирне».

... Заходить сонце над «втраченим раєм», над старожитньою і новою Україною, заходить зморене Осіннє Сонце - Світовид - беззбройний старець, що став мудрим мудрістю сонцеликих «братів» своїх і привласнив собі обличчя Велеса, Перуна, Лади, а ще жіночого божества плодючості на імення Мокош з рогом достатку у руці.
А на Зоряне Небо виходить, як на велетенське пасовище сузір'я Волопаса. Паси, о Воле, своє мерехтливе «стадо», пильнуй заповітних Козу і Барана, оберігай душі предків наших, що світять нам зорями з вирію.
Ми влаштуємо тобі учту, найпишнішу з усіх жертовних учт - у хаті Господарів, поруч з Князем і Княгинею на святому посаді сядуть укупі Волопас з Боговицею*, яка «зібгає своєму небесному повелителю офірний коровай на ознаку свого пристрасного, самозреченого кохання. І буде коровай уподібнений до сонця, і пишатиметься, як молода на весіллі, і буде хліб коровайний барвитись черленим вином, як тіло і кров найближчої спільноти, родини, що злилася воєдине.

О Б Р Я Д вшанування К О Р О В А Ю та Д І Ж І

(ГОСПОДИНЯ перед Короваєм):

- Ой,Раю ж ти мій, Раю –
Пшеничний короваю:
З семи криниць водиця,
З семи снопів пшениця.

(ГОСПОДАР з Короваєм у руках):

-Несемо тебе, короваю,
як сонце високе над гаєм.
Щоб вився по небокраю,
як душа по небеснім раю!
Щоб плив, як те сонце по водиці,
Щоб ніс нам радість до світлиці!

(«Коровай на Посаді» -на віці від діжі -
ГОСПОДАРІ та КНЯЖА Пара, тримаючись за рушник, ходять довкола діжі):

-Рости, короваю,
Ще вище від гаю,
як душа до раю,
Як рибонька по Дунаю.

(«Коровай на Престолі» - ГОСПОДАРІ підносять віко з Короваєм над головами,а КНЯЖА Пара проходить через «коровайні» «Престольні Ворота»):

-Щоб наш коровай ясен бив,
Щоби рід наш весь весел жив.

(КНЯГИНЯ до КНЯЗЯ в «Воротах»):

-Був єси наречений,
а став тепер сужений!

(Обжинкова челядь, прощаючись з хатою ГОСПОДАРІВ
частується короваєм):

-Пий, наш Споришу, вино черлене,
Боже, сій споро на той рік і в мене.
Дай, Боже, споро росту діждати,
Росту діждати - жито пожати,
Совоньку нагнати...

А нам совоньки не треба,
А нам треба дитятко,
Щоб частенько плакало,
Матір накликало,
А ми його колисали —
Свій вік вікували...

*У програмі Львівського радіо «Музичне коло»,1991.Архів Львівського Радіо.

За виданням" Ірина Вовк."За нашим звичаєм Бога величаєм: Осінь". - Львів:Сполом,2015.

Коли вирветься втома,
як ноша мені непосильна,
коли хтось із знайомих
на мене скептично зиркне́,
я буденність покину
і в казку вернуся, наївна…
- О рятуй, побратиме,
рятуй, П е р е л е с н и к, мене.

І від злих язиків,
і від того скептичного ока
я у гущі лісів заховаюсь,
ніхто й не знайде.
Тільки мій П е р е л е с н и к
злетить над лісами високо
і озветься з берези:
- О де ти, о де ти, о де!..

Коли вирветься втома,
а вона ще чорніша від ночі,
і пітьма півпритомна
долоні безсонь простягне,
спалахне у мені,
заіскриться в мені,
затріпоче
твій високий вогонь:
- О рятуй, П е р е л е с н и к, мене!

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

ОЗЕРО НЕЧІМНЕ*

Спить озеро. Не розбуди словами
Його спокійну, древню сивину.
Дивися, як м'якими рукавами
Хвилюють верби тихий берег сну.
Про що мовчать? Невимовлений докір
У хвилях, що цілують береги,
І піниться минулого неспокій,
Що серцю, наче п і с н я, дорогий.
О,що те дно хова від зору ока?
Можливо, пестощі весняного тепла…

Любов -- як тайна вічна і глибока,
З якої вірність М а в к и проросла.

ТОЙ, ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ

...І знов щемить, і знов у серце стука
Дух темряви – Т о й, щ о в с к а л і сидить.
Змовкає день і час. Холонуть руки.
Зникай, маро́, була це тільки мить!
Яке ж то забуття, коли є пам’ ять:
Великий смуток, радощі малі.
Вони живі. Захочуть і поранять
Руїнами і Того, що в скалі.


«АЛЕ МИНАЙ ЛЮДСЬКІ СТЕЖКИ, ДИТИНО…»

Тривожу вдруге я те озеро Нечі́мне,
А поруч мій Л у к а ш байдуже розмовля,
Як вітер весняни́й, мінливий, непостійний,
Не зна, куди майнуть, війнути звідкіля.
А озеро мене у відповідь басами
І кумканням, і скреготом, і шелестом віта.
Голосить – не щадить і теплиться сльозами,
Що ось, мовляв, живе забута "Пісня" та!..
Той лісовий мотив, як дідуган прадавній,
Мудрує стільки літ, лунає відколи.
О дядьку Л і с о в и к, розрадь моє кохання.
Тут поруч – мій Лукаш! Зціли його, зціли…
Живучим дихом слів, що я сказать не вмію,
Пробудження весни нам плесо прорече.
І вітер жартівник обпалює плече,
Дарує ще одну, лишень одну… н а д і ю.

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Обличчя ближні, знані відколи ще,
промовлені слова щонаймиліші,
розтулені уста в пізнанні чуда,
розчулення з чутливості дитяти --
усе, що нам вдалося відібрати
у фрески пам'яті, фрагменти мозаїчні,
миттєвостей блискітки блискавичні --
усе приготувалося до лету,
усе затамувало дих в чеканні ...

Ми -- на землі -- не перші й не останні,
ми -- проміжні ... і все ж НЕПЕРЕСІЧНІ,
і кожен з нас вже сам по собі диво,
коли в душі доладно і вродливо
від повноти прекрасних почуттів,
немовби ми із безлічі життів,
в минулім і в майбутнім пережитих,
історією вписаних у нас --
у відповідний обрис, простір, час,
немовби ми на цій землі ОДВІЧНІ --
ми все відчули, все пережили,
і безліч раз за обрій відбули ...

... туди, де Ніл водою голубою
тече ушир промінною габою
і лики вимальовує богів
погаслих сонць, для людства недосяжних --
в ту еру гімнів, еру для поважних
гробниць усопших, храмів, молитов ...

... і кожен з нас цей відлік поборов --
від початків Історії до склону --
і ми були на ріках Вавілону,
і знали, як загинув Вавілон ...
(У часі Час -- страшний хамелеон!) ...

... шумів Шумер -- і ось нема Шумеру,
що нам навіяв героїчну еру
боголюдей, поборників добра.
А людству там відкрилася Гора --
Бескид, ворота в Царство Бога ...
(Така пряма, така крута дорога,
що людство всліпло, сплутало сліди --
і, як завжди, вернуло до води) ...

... на побережжя Тігра і Євфрату,
де рід людський приречений на страту
жертовним скриком, волею богів,
що поганяє воду з берегів
на судний знак "всесвітнього потопу" ...

... чи наші душі вибрали б Європу,
свобідних укрів злачні береги!
Знаття коріння -- це знаття тяги
душі за чимось зовсім підсвідомим --
за отчим краєм і за отчим домом --
скорботних ритмів співаний єлей ...
Праруський Ор, як віщий прометей,
відміряв нам нехитрії талани:
міцні тіла, гнучкі античні стани
й не менш гнучкий, до січі спритний ум,
що не дається ворогам на глум,
а хоч би й набува смертельні рани,
бо душі наші -- ВІЧНІ РОКСОЛАНИ,
зав'язані в життя могутнім в'язом ...

Ми вкотре народилися на світ --
із тих мільярдів, з тих мільйонів літ,
вступаємо в свої каріатиди,
щоб згаснути ... і знову пломеніти!
Горім до тла -- і линьмо УСІ РАЗОМ
над простором і часом,
над простором і часом ...

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

... Знав Орлеан відьмівну Жанну д'Арк:
уп'ється в карк, не діва – а тигриця.
Спалили Жанну. Крівця – не водиця.
На попелищі ізростили парк ...

Навіщо нам історія чужа! –
ми, руси, теж під лезвієм ножа –
он в Крилосі укрилася криниця –
(утопла відьма, спалена відьмиця...).

Навіщо нам дівиця Жанна д'Арк
між Настоньок, Даринок, чи Одарк!..

... А хто води з криниченьки нап'ється,
тому Чагрівни постать відіб'ється –
немов відьомська пара на воді,
в летючій шалі, в надлегкій ході –
незрячого завіє на горище,
на Тік, на Золотий, на попелище ...

... Там золотаві родять пшениці́,
там тужавіє золотом колосся,
там князь торкає золоте волосся –
золоторунні пасма-баранці ...

"... Там овечки окотились,
там ягнята народились ..." –
там родить Настя княжеє дитя,
і сходить Чагрів терем хлібом-сіллю...

... Черлене сонце сходить по весіллю ...

... Встеляє попіл золоте шиття ...

– Олеже, оберегова скарбнице!
– Настусенько, чом личко блідолице?
Скуштуй, дівице-красице, рум'ян !..
(Буян отерп ... Збуянився Буян.*)

... Сліпа юрба полінця підкладає –
химерні сильця М а р и ц я** пряде!

... Там Осмомисл десь сі́дельце ладнає ...

... Чагрівна у танку перед веде ...


-----------------------------------------
* Б у я н – за уявленнями древніх слов`ян – Острів Останнього Вечора по т у с т о р о н у світового океану, царство Місяця, Сонця та Зорі. Оселя богів язичницького пантеону та душ померлих родичів – предків, де панує тепло, буйноцвіття і благодать божа.

** М а р и ц я (похідне від М а р и н и, М о р е н и) – язичницька богиня Смерті.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Я повернулася:в Галичі квітне чебрець.
Чебрецева пора – чень, надовго... надовго – на вічність.
На приволлі ловлю віщий поклик зухвалих сердець,
що волають о щастя, уклінно так: “ваша Величність”...

А “Величність” – наруга, то серцю позірна подруга,
що убоге пожнив’я в осіб можновладного круга,
що пошлюблення їхнє – завжди обоюдний тягар,
а потому лиш дим... лиш мертвенний їдучий угар...

Ти спогадуєш, Галичу, – вихря зійшло, відшуміло:
у землицю лягло, в деревину пішло... оніміло,
та й не рухає пам’яті, лиш красномовно мовчить!
Лиш перо у руці літопомній, мов птаха, ячить.

Помовчімо і ми на погарищі, та й помовчім...
Ми ж бо в часі прибулі, до тіней старих ніпричім.
Але ж стрілися тут-таки, в Галичі, в вир’ї стрімких роздорож,
а на чолах у нас опочив і Стрибог*, і Дай-Бож,**
і не в силі ми милі, хоч прикрі, вернути навспак –
то на карбі правнуків пекучий, погрозливий знак!

Лики пращурів наших, що квітнуть тепер чебрецем –
увійдіть в нашу бутність, а хоч би навпотай, тихцем...
Увійдіть в нашу бутність! Та й купно усі помовчім!!
...Чебрецеве усластя... То – щастя?!

У чім... і по чім...

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008.

Вірші про Галич увійшли в розділ ІІ "Галич.Повернення" історичної поеми "Галицька елегія". - Львів:Сполом,2013.

Коли на луках го́йних Мармореї*
моя душа спочине від турбот,
я спогадаю, хто був мій народ
у нетрях зореносної ідеї.
Одвічний плужник… ратич та орач…
Одвічний Скіф в землі обітованій,
трагічний Бус при долі невблаганній,
шукач братів… і золотошукач…
О, злото уз! – ти братняя любове,
солодкий плід, що визрів на розбрат…
У всі епохи йшов на брата брат
і прагнув, як упир, нової крови…
Коли й за що? – питали з неборак
за Крим, за сіль, за шапку Мономаха…
Що ж до ціни – то вища, мабуть, плаха
чи, пак, ребро підвішане на гак…
О, мій народ як той пустельний Дух
поміж дібров, ланів та сіножатей –
комонне тіло Золотої Раті…
А на могилах – тополиний пух.
Чи то Сварог**, чи Див*** так повелів
по смерті в Ирій душам відлітати.
Усе там є для русів – спис і лати,
питво суроже, ласки доброгнів,
і присмак степу, і розлогі трави,
і заповітний спів Матиреслави.****
Там Марморея здійснює дозір
в оточенні сліпучо-білих зір…
Там Ра-ріка***** – межа країни Сонця,
там щука-риба плюха в ополонці
і сам Сварог гарцює, мов огир…

Та Цур вогнем пахне у людський вир…******

… В якій землі і на якій планеті
Розпалена в надривно-синім леті
Зійде зоря на ймення Богу-Мир?..


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997)

ВЕДУЧА: «Гей,око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.

ВЕДУЧИЙ:Гей, Ладо! І ти, Перуне,
Отче над Ладом…
Дай дочекати Ладе Купала.

ВЕДУЧІ: Гей, Купала»!

ВЕДУЧА: Хто ти, «Око Ладове», відкрийся, звідки дивишся ти на людей Землі?
ВЕДУЧИЙ:«Око Лада» – то Місяць, верховода божественної тріади світил, поряд із Сонцем та Зорею. Старожитній слов’янський міф розповідає нам про Три Ока Неба:

«… а що праве Око – ясен Місяць є,
а ще ліве Око – світле Сонечко,
а в середині красна Зоречка».

ВЕДУЧА: У давнину «Око Лада», тобто Місяць, символізував теж саме, що і богиня Місячної Води – Леля Ладова, відома під назвою Дана. Леля-Дана, як роз’яснює міф, одна з дітей-близнюків Зорі-Лади, виходить з води так само, як Сонце чи Місяць з Неба, і приносить СВЯТО КУПАЛА – ДЕНЬ ЛІТНЬОГО СОНЦЕСТОЯННЯ.
У цей день, за повір’ям, Сонце круглодобово «купається» у воді, навіть вночі, наче Місяць, – і втішена Зоря-Лада вмиває його дарами Неба і Землі: дощем і росою. Ще б пак: день літнього сонцестояння (24 червня за ст. ст. і
7 липня за новим) – свято одруження її дітей – Води-Лелі і Сонця-Полеля, прозваного в народі «Семияром».
Первісно слов’янський світ знав свято «Купали» – Матері Води і Сонця.
А назва «Купала» жіночого роду означала «Земля Небесного Сонця».

ВЕДУЧИЙ:«Землі Небесного Сонця» і справді було чому радіти – адже це той день, коли її Син-Полель пройшов 7 зодіакальних сузір’їв і дав початок косовиці. Магічне священне число «7» – перша частина імені великого божества Семиярила, бога Літнього Сонцестояння.
Свято Купали – то свято сонячного кола і коло бігу води в природі. Ось як про це розповідає міф, записаний Яковом Головацьким…

ВЕДУЧА:«Вода буйним весняним дощем, непорочною Дівою, гасає по світу на конях і в гніві пускає на Землю хмари-сльози, аж поки не стрінеться з Сонцем, щоб стати йому дружиною, і дати продовження життю під благословенням богині Лади.
Та трагічним стане для Діви її весілля. Обпече Сонце Діву палючим промінням і втече вона від нього під Землю, наповнюючи життєдайною водою її надра, і проллється її туга синім Морем, куди зіллються всі потоки і ріки. І, вичерпавши з себе всю воду до останньої краплини, стане Діва Мореною.
Не обмине лиха доля і Вогняне Сонце: спопеливши Землю вогнем пристрасного кохання і виснаживши себе до останнього променя стане Семияр Кострубоньком».

ВЕДУЧИЙ:Три дійові особи міфу: Зоря-Лада, Сонце-Полель і Вода-Леля – присутні в усіх календарних обрядах епохи старожитності. Варто лише змінитися порам року, як слов’янський світ відсвяткує чергове весілля і помирання богів Природи: і заспіває колискову, і справить тризну циклічно змінному Зодіакальному Світилу...

ВЕДУЧА: У старих писаннях знаходимо відомості про КУПАЛА – поганського бога земних плодів, якому приносили в жертву хліб – головний плід землі. «Велес-книга», літературна пам’ятка язичеських жерців ІХ століття згадує:

ВЕДУЧИЙ:«А коли Купалва прийде у вінку, який возляже на голові його, зотканий з віток зелених, і квітів, і плодів. того часу маємо бути далеко на Непрі, о смерті нашій не мислячи, і життя наше на полі єсть красне…».

ВЕДУЧА:Святкувалося Купала на території Русі, яка у хроніках ХІІІ століття мала подвійну назву – «Країни Танів» (дітей богині Тани, себто Дани) або «Країни Ванів», себто венедів-слов’ян. Тут текла річка «Танаїс» або «Ванаквіль», так у сиву давнину називали Дніпро-Славуту. А в «Країні Ванів» жили «вани» - «івани». Отож, відколи Купало став богом жнив і достатку, відколи втілив чоловіче начало родючості, відтоді нарікся Іваном.

(Звучить музична тема «Сьогодні Івана, а завтра Купала.
Рано-вранці сонце зійде.
Рано-вранці,
Та й на мій барвіночок
Зелененький»).

ВЕДУЧИЙ:Купало Іван носив епітет «СОБОТ», що означав «свобода». Рангом небесного божества дорівнював Купало Іван верховному божому Пращуру Диву , що був водночас богом Верхнього Неба та богом Підземного Вогню. Так народився образ Купала як «свободи Неба». На свято «собот-Купала» вшановували давні слов’яни і могутнього Батька Неба. Свято відбувалося над гирлом Почайни, де і побережжя, і гора над річкою, від обряду дістали назву «Собот».
«СОБІТКОЮ» назвала Купальську забаву Західна Україна і пісні співала «собіткові». Відомий музикознавець, фольклорист та етнограф Климентій Квітка виводив цю назву від слова «собити», себто добувати тертям «живий» вогонь для обрядового вогнища.

(Звучить музична тема «На святого Яна собітку палили»).

ВЕДУЧА:З обрядовим вогнем, образом літнього Вогняного Сонця, пов’язала Україна і назву «Купала». Народ витлумачив її по-своєму, мовляв, Купало «купить» - очищає, бо «купа» - то купа хмизу для багаття. А очищає Купало відразу двояко: вогнем і водою, бо ж «купає» богів і людей.
Разом із полум’ям очисного купальського вогню злітають щороку ген угору, аж під саме зоряне небо, ворожбитські «іванівські» пісні і чарами «іванівського» зілля прирікають Іванів на довічну муку кохання.

ВЕДУЧИЙ:– Погріймося ж і ми біля цього жаркого, невгасимого Багаття нашої нації.
ВЕДУЧА: – Відпиймо, спраглі, з невичерпного джерела нашої Духової Криниці.

(Звучить музична тема «Вийдіть, дівки, на вулицю –
Викопали вже криницю.
В ній водиця чудова,
Свіжа,питна, здорова»).


До нашого часу по селах зберігся обряд «ОСВЯЧЕННЯ КРИНИЦІ» з рук духовних осіб. Християнський світ передає з покоління в покоління таїнство хрещення – освячення водою, яке відкрив Іоанн Хреститель новонаверненому Ісусу Христу. І свято Івана Купала хрещений люд відзначає як день Іоанна Хрестителя. І ніхто не дошукається тепер в хрестоподібних рухах кроплення язичеської ритуальної магії, благословення іменем бога Сонця і богині Живої Води.

ВЕДУЧИЙ:«Кажемо єсьми од їх, які дбають за нас, – промовляє устами древності «Велес-книга». – То ж не маємо мольбищ, а рядимо ото при студнях і криницях, де вода жива тече, і там воля є…».

ВЕДУЧА: Стає зрозуміло, чому за християнської доби П’ятницькі церкви, що їх народ вважав присвяченими водній богині, будували на берегах річок або біля джерел та криниць. У річці, джерелі і криниці живе чиста, як біла лілея, непорочна богиня ЛЕЛЯ ЛАДОВА. «Хто хоче чистої води, нехай іде до джерела відпити».

(Звучить музична тема «Скрізь вода та лілеями…»).

Їй, Нареченій Літнього Сонця-Семияра, прийде вклонитися старожитній світ напередодні купальської ночі. Принесе уявній Нареченій символічного Нареченого «Івана» - зелену віху, скручену в колесо, подібне до сонця. Опустить «Івана» глибоко у воду, здійснюючи магію ритуального вінчання Сонця з Водою, і благословлятиме чотири сторони світу іменем шлюбної пари:

«Добрий день тобі, Водичко,
Найстарша сестричко!
Обливаєш ти гори і доли,
коріння, каміння,
облий і мене!
Від всякої мерзи, від пагуби,
абим була така щасна,
як та весна рясна,
абим була така красна,
як та зоря ясна.
Як радіють теплу,
Аби так мені раділи.
О,Водо-Водиле,
улий мені сили»!

ВЕДУЧИЙ:«Вода Дніпрова над усі здорова»!
ВЕДУЧА:«Що з неба краплею – то на землю сторицею»!
ВЕДУЧИЙ:«Як води боятися – то не купатися»!
ВЕДУЧА: «Куди водиця тече – там вербиця росте»!

(Звучить музична тема «Не стій вербо над водою рано-рано,
Не стій вербо над водою та й ранесенько…»).

ВЕДУЧИЙ:Не стояти тобі, вербо, над водою, а стояти просто неба на горі-соботі, оточеній галасливою юрбою дівчат, що наречуть тебе «МАРИНОНЬКОЮ-КУПАЙЛИЦЕЮ»…

(Звучить музична тема «А наші хлопці-недбайливці
не вирубали Купайлиці.
Ой, коли б вони за нас дбали,
Вони б Маринку вирубали»).

ВЕДУЧА: «Наша Маринка з верби, з верби,
А ти, Іване, прийди, прийди»…

(Звучить музична тема «Ой, там на Йвана, на Купала,
Там ластівочка купалася,
Там на бережку сушилася,
Та й на Івана дивилася».)

Дивитися і тобі, Іване, на Мариноньку-Купайлицю, і стояти супроти неї, оточеному гуртом Красного парубоцтва, що нарече тебе «КУПАЙЛОМ-КОСТРУБОНЬКОМ».

(Звучить музична тема «Ой, ніхто там не бував,
Де ся явір розвивав.
Ой, яворе, явороньку зелененький»).

ВЕДУЧИЙ:Для обрядових Купайла-Коструба та Мариноньки-Купайлиці вибирали символічні породи дерев: найчастіше гілки плакучої верби і буйнозеленого явора, інколи чорноклена, а то ще вершечки берези чи сосни.

(Звучить музична тема «На майдані на риночку…»).

ВЕДУЧА: До речі, зверніть увагу, з яким трепетом і шаною розповідає купальська пісня про обрядове Деревце – навіть місце навколо символічного божества вважалося священним. Тому воно і «обметене», і «барвінком обплетене».
На тому місці пізніше християнський люд поставить «святу оселю» - церкву: «Стій, Купало, стій, чуєш, Боже, дзвін…».

(Звучить музична тема «…А з того деревця зроблена церковця,
А у тій церковці чотири віконця,
А на тих віконцях чотири соколиця…
Купала, на Йвана!»).

Цікаво, що ж то за чотири «соколиця» у чотирьох віконцях молитовної будівлі?

ВЕДУЧИЙ:Якщо звернутися до міфології Стародавнього Світу, то Єгипет добре пам’ятає Сокола як уособлення бога Сонця.
Стародавня Україна теж боготворила цього могутнього птаха і втілила у ньому душі чотирьох зодіакальних Сонць.

ВЕДУЧА: А українська мова настільки вподобала пестливе «соколику», що вживає його до сьогодні, коли йдеться про коханого у подобі сонця: «А де наше Купало стояло, там місяць сіяв, там сонце сіяло…».

(Звучить музична тема «А там, де яснеє сонце сіяє,
Там мій соколик коня сідлає.
Там мій соколик коня сідлає –
Поможи, Боже, що він думає.
- Вези, мій коню, під нові ворота,
Ой, вийди, вийди, дівчино молода!»).

«- Чом ти, барвіночку, не стелишся?
Чом ти, Іванку, не женишся?
ВЕДУЧИЙ:- Я ще зелений – постелюся.
Я ще молодий – оженюся.

Чом ти, руточко, вгору не йдеш?
Чом ти, Мариночко, заміж не йдеш?

ВЕДУЧА: - Я ще зелена – вгору піду,
Я ще молода – заміж піду».

Зелену гілку верби, Мариноньку-Купайлицю, «наречену» Івана-Кострубонька, прикрашали «до шлюбу» стрічками, вінками, гірляндами квітів, спілими вишнями…

(Звучить музична тема: «Ой молодая молодице,
Ой вийди-вийди на вулицю.
Ой вийди-вийди на вулицю,
Розведи дівкам Купайлицю»).

Розведе молодиця дівкам Купайлицю – і поведуть дівчата довкола неї свій перший ритуальний х о р о в о д.

(Звучить музична тема:
«Коло Мариноньки ходили дівоньки –
Рано-вранці сонце зійде.
Рано-вранці,
Та й на мою руженьку
Червоную»).

ВЕДУЧИЙ:Ви тільки погляньте у палаючі дівочі очі… Дівчата наповнені чарами купальського зілля, духом польових і лісових квітів: «іванового цвіту», «ведмежого вуха», терлича та «тої»*. Кожна дівчина плете собі вінок, та ще й так, щоб можна було його відрізнити… Коси у кожної теж запашні, бо вплетені в них і липник – «щоб хлопці липли», і любисток, і м’ята, і волошки – для любощів. У кожної в руці «брунька» - звита з вишень і черешень велика китиця, мовляв…

ВЕДУЧА: – Дивіться, парубки, яка я солодка!

ВЕДУЧИЙ:Усі вбрані у традиційні полотняні сорочки, бо всі знають, що полотно і зелень оберігають від «нечистої сили», якій так вільно почувається серед людей у ніч під Івана Купала.
А щоб «нечиста сила» не спокушала дівчат у Купальську ніч, ходили за ними парубки-свояки та на дівочі сліди квітки розсипали. Тому стежки довкіл «Івана» та «Мариноньки» були барвистими, наче мальованими…

ВЕДУЧА: Чуєте, парубоцький голос до «Івана»:

ВЕДУЧИЙ: – Та не грай конем та понад морем,
Іване-Іваночку!
Бо як піймаєм – то зарубаєм…

Чий же то голос лугом іде?

ВЕДУЧА:– Іване, Іваночку!
ВЕДУЧИЙ:То ж «брат» «сестру» зарубать веде…

(Звучить музична тема: «Мій братику, мій голубчику,
Не рубай мене у суботоньку,
Зарубай мене у неділеньку…»).

ВЕДУЧА:«Іван Мариночку
Кликав в колосочки:

ВЕДУЧИЙ:– Ходім, Мариночко,
Глядіть колосочки.

ВЕДУЧА:А в колоссі нелюб сидить,
Нелюб сидить, косо глядить,
Косо гляне – вінок в’яне,
Просто гляне – зеленіє,
Знай, дівчина веселіє»!

(Звучить музична тема «Ой, на Івана та й на Купала,
Там дівчинонька квіти збирала,
Квіти збирала, віночок плела –
Ой, на Івана та й на Купала»).

ВЕДУЧИЙ:Так за ритуалом «розведення Купайлиці» та плетіння віночків минав вечір напередодні Івана Купала. Заходило сонце. Час розпалювати «собітку» - купальський вогонь на ознаку палкого кохання бога Семияра до животворної Води-Лелі.

ВЕДУЧА: Розпалити «собітку» - обрядова функція парубоцтва. Паливо для неї хлопці збирали з усього поселення. Просити не годилося і тому односельці утворювали «п е р е й м у»: виносили і складали на вулиці старі солом’яники, розсохлі бочки, подерті кошики, тріски та поліна…

– Здорові будьте! З Купайлом!

ВЕДУЧИЙ:– А чи нема у вас сякого-такого,
Давно застарілого, геть спорошнілого?

ВЕДУЧА: – В душі не тримаємо, а надворі може щось і маємо.
ВЕДУЧИЙ:– Тоді вимітайте! Щоб воно прахом пішло у вогні Купала!
ВЕДУЧІ:– Гей, Купало!
У нашу хату
Солод ладнати,
Щоб і онукам
Те пам’ятати,
Гей, Купало!

ВЕДУЧА: Усе, що добували «переймою», хлопці пакували у великий «козуб» і несли до Купайлиці, де під дівочі співи розкладали заповітне б а г а т т я:

ВЕДУЧИЙ:– Хай усе погане і зле пропадає,
а добре лишається і розростається!

(Звучить музична тема «Ой за гору сонечко сідає…»).

ВЕДУЧА: Чом же не застала «Мариночка» свого «Івана»?
ВЕДУЧИЙ:За якийсь час, коли вже дівчата «Купайлом» натішаться, хлопці нападають на «Івана» та обривають з нього зеленолисту «шубу».

(Звучить музична тема «Купала на Йвана,
Що у Йвана шуба рвана,
Купала на Йвана...»).

Запалювали ритуальне вогнище «РВАНОЮ ШУБОЮ ІВАНА» - котили з пагорба до «собітки» вогняне колесо – «тіло Івана», «зелену плоть» бога Сонця.

(Звучить музична тема «Ой на горі, на горбочку,
Склали дівки собіточку,
Прийшли хлопці – не впізнали,
Та й собітку розваляли.

Ой на горі, на горбочку
Склали хлопці собіточку,
Прийшли дівки – не валяли,
Тільки красно заспівали»).

ВЕДУЧА:Коли вогонь займався високо, хлопці й дівчата бралися за руки і стрибали через вогонь. Стрибаючи, загадували: коли руки не розійдуться – закохані поберуться.

ВЕДУЧИЙ:У сиву давнину пара закоханих біля собітки обмінювалася віночками на ознаку своєї причетності до шлюбу Сонця і Води. Чи не тому дівчата-відданиці молили руйнівне літнє Сонце:

ВЕДУЧА: – Ой світи Сонце, світи та не грій, щоби мій віночок та й не згорів!..

(Звучить музична тема «Ой світи Сонце, світи та не грій,
Щоб мій віночок та й не згорів.
Щоб мій віночок живим зостався,
А мій миленький мені достався»).

ВЕДУЧИЙ:Паруючись над купальським багаттям, хлопці та дівчата переспівувалися, жартували…

– Ходи, молоденька, біля мене ляжеш.
Чом ти мені, серце, правдоньки не скажеш…

ВЕДУЧА:– А я тобі, серце, тоді правду скажу,
Коли твою руку зі своєю зв’яжу.

ВЕДУЧИЙ:Так замовляли наречені над палаючою собіткою. І горе тому, хто необережно потрапляв у вогонь і зрушував ватру – це віщувало неминучу біду: адже полум’я, за віруваннями давнини, оберігало від темної чаклунської сили, запобігало злу. Чи не тому у народі ще й досі співають про «чорну кітку» - злу відьму, спалену дівчатами на обрядовому вогні?..

(Звучить музична тема «Ішли дівки на собітку,
Нашли собі чорну кітку…»).

Ще й досі живе у народі магічне замовляння проти «відьомської пари»:

– Збирайтеся, дівки, на Йвана співати,
На Йвана співати, трьох змій пильнувати…

ВЕДУЧІ:– Ви котіться, відьми, за мохи-болота,
За мохи-болота, за гнилі колоди,
Де кури не піють,
Собаки не брешуть,
Люди не говорять.
Цур вам, пек!

ВЕДУЧИЙ:«Цур вам, пек!» - заклинав християнський світ «відьомську пару» і при тому не зауважував, як слова заклинання промовляли до нього забутою молитвою предка-слов’янина, який поклонявся богові ЦУРУ і називав його батьком Блискучого, Вогненного Неба.

ВЕДУЧА:А ще поклонявся ЗМІЇ-ЦАРИЦІ, земному втіленню богині Місячної Води-Лелі Ладової. День її одруження з богом Літнього Сонцестояння вважався одночасно і днем водяних жителів: Русалки та Вужа-Водяника, якого наші пращурі кликали «Хаттом», звідси і назва нашої оселі – «х а т а», і пильнував він за тим, щоб у нашій хаті не перевелася живуча вода.

ВЕДУЧИЙ:У давнину вірили: зневажити «Хаттика»-господарика – то накликати на весь рід нещастя, а той зовсім позбутися здатності продовжувати його. Негосподарну жінку карав бог Хатнього Огнища безпліддям, так виникло повір’я про Вужа, який п’є у жінки молоко.

ВЕДУЧА:А щоб вберегтися від напасті лютої, кликали люди до себе ЧУГАЙСТРА-ЛЕЛЕКУ: йому на стрісі гніздо вити – хату глядіти, від усякого лиха боронити…

ВЕДУЧИЙ:Бо ще діди наші знали, що Лелека-Чугайстер – володар усіх стихій: і водяної, і вогняної,і польової, і лісової…

ВЕДУЧА:Чуєте, вже закувала в лісі зозуля…

(Звучить музична тема «Вже зозуля ховається…»).

То Душа невмирущої МАВКИ-РУСАЛКИ ЛІСОВОЇ кличе нас за собою, до заповітного місця цвіту папороті.
За народною казкою, у ніч на Івана Купала дерева переходять з місця на місце і шумом гілля розмовляють між собою. А хто знайде квітку папороті, той впіймає перо жар-птиці і на власні очі побачить, як розходяться дуби, як ведуть вони свою тиху розмову; той зрозуміє мову усякого створіння і віднайде заховані у землі скарби. Той навіки стане щасливим!

ВЕДУЧИЙ:Проте здобути її майже неможливо, бо цвіте чарівна квітка лише одну мить, до того ж, оберігається вона «нечистою силою», - так прозвав хрещений люд силу чотирьох стихій Вогню, Води, Землі та Повітря, мешканців потойбічного світу язичників – світу Н а в и, по-народному В и р і ю: усіх мавок, русалок, перелесників, Вужа-Водяника та Лісовика, того ж таки Чугайстра, що цілий рік ховали від людей своє найбільше диво, а тепер змушені відкрити його. Так заповіла ЖИВКА, богиня Життя: все, що на Землі – належить Людині і Стихія теж служить їй!
Проте Стихія не покірна, вона не вірить людині сповна, а тому рятує заповітний цвіт від ласих людських очей: шпурляє паліччям, завалює камінням, лякає трясовиною, загадує загадки…

(Звучить музична тема «А що росте без коріння,
А що сходить без насіння,
А що грає – голос має,
А що плаче – сліз не має.

Камінь росте без коріння,
Сонце сходить без насіння,
Скрипка грає – голос має,
Серце плаче – сліз не має»).

Добираються до цвіту папороті лише наймудріші, найвідважніші,
найдобріші… Північ… Пригадуєте, як у Гоголя…

ВЕДУЧА:«Дивіться, червоніє маленька брунька квітки і, як ніби жива, рухається. І справді дивно! Рухається і стає все більша, більша – і червоніє, як жевріюча вуглина. Спалахнула зірочка, щось тихо затріщало, і квітка розгорнулася перед очима, ніби полум’я».

ВЕДУЧИЙ:«… Або хвіст жар-птиці Матиреслави, - доповнить Гоголя літописна «Велес-книга», - що обертає кола Сварожі і несе пращурам нашим вогонь до домів їх.
А та птиця Сонцем не єсть, та все ж бо від нього така стала бути. Б’є перами птиця о боки свої, і ті бо світять, як сонце саруме…».

ВЕДУЧА:Такою бачили квітку папороті очі нашого далекого предка, який пильно вдивлявся у кожну стеблинку, що оточувала його. Вдивлявся і бачив, як у найкоротшу у році ніч перший промінь багряного сонця, виринаючи з води омитим і чистим, як сльоза, ніжно торкався тендітного стебла папороті і спалахував на ньому усіма кольорами веселки…

(Звучить музична тема «На Йвана Купала рано сонце грало…»).

Мить, коли цвіте папороть, грає сонце і виблискує «іванівська роса» - хвилююча мить єднання Людини з Природою. Природа щедро наділяє Людину здоров’ям, зціляє від недуг квітами і зелами. «Іванівська роса» дарує дівчатам вроду і юність, а парубкам палаючу енергію і силу. Мить щастя… Така ж летюча, як світанкова зірка.

ВЕДУЧИЙ:Але час повертатися до ритуального багаття, докинути до нього все, до останнього сухого паліччя, щоби «згинули у вогні всі недруги і вороги». І за обрядом утретє перескочити через вогонь, очищаючи душу і тіло своє, перш ніж доторкнутися жнивною косою до священних дарів бога Купайла.
Стрибали якомога вище,бо вірили, що таким чином допомагають пшениці рости. Стрибали – і прощалися з «собіткою», з опаленою віхою Івана-Коструба і «розплітали коси» Купайлиці. Надходив час «ПРОВОДИТИ РУСАЛКУ» та її зморену господиню – богиню Води. Дівчата беруть за руки Мариноньку, востаннє обводять її довкіл іванівської собітки і несуть до річки.

ВЕДУЧА:За ними слідом хлопці – знімають тліючу «голову» Івана і теж несуть топити, при цьому примовляючи:

ВЕДУЧИЙ:- Щоб наш Іван реготався,
Та у тугу не вдавався.

ВЕДУЧА:А як тільки пірне у річку «голова» Івана, хлопці веселою ватагою пірнуть собі теж.

(Звучить музична тема «Купала на Йвана,
Купався Йван та в воду впав.
Купався Гриць – та в воду тиць.
Купала на Йвана»).

Дивитимуться дівчата з берега, як хлопці купаються, а потім приступлять ближче, з таємничим тремтінням зніматимуть з голови вінки, гадатимуть собі долю: куди вінок пристане – туди за мужем стане; коли не пристане – жоною не стане. А то, боронь Боже, вінок закрутить виром і потопить – чекай гніву Божого, лихе знамення! Та не варто побиватися та нарікати на долю, треба дочекатися наступного Купайла і спробувати щастя ще раз.

(Звучить музична тема «У лузі-лузі червона калина…»).

ВЕДУЧИЙ:Хлопці з води впізнаватимуть вінки своїх коханих, перейматимуть їх, вимагаючи за вінок викуп-поцілунок:
«а в мої дівки –
у вінку стрічка,
а моя дівка –
перепеличка».

ВЕДУЧА: А чиї вінки залишаться «без викупу», тим дівкам доведеться самим брести через річку, аби не торкалися вінка небажані руки.

(Звучить музична тема «На Йвана Купала
прийшлось річку брести,
уплав пливти…»).

Пірнувши у світанкову купальську воду, проводивши Русалку, закликатиме громада до річки Марину-Купайлицю – «нема твого Іваночка, лишилася по ньому співаночка»:

ВЕДУЧІ:– У перепелички – ніжки невеличкі,
На гору не зійде – Купала! –
В долині не стане – на Йвана!
Щоб наша Купайлиця росла-виростала,
А на той рік ще кращою стала!

(Звучить музична тема «Від броду до броду йшло дівча по воду…»).

ВЕДУЧА:Так передвіщали люди Мариноньці-Купайлиці нове народження, «воскресіння» на «той рік», навесніі, з таких же буйних потоків вже не земної,
а Небесної Води.

(Звучить музична тема:
«А ти, Маринко, зостанься, зостанься!
Та з своїм Іванком звінчайся, звінчайся!»).

ВЕДУЧІ:– Благослови, Боже,
Косовицю тоже! –

ВЕДУЧИЙ:Благали люди у ранкового сонцяі плели з зеленого гілля ритуальну гойдалку,щоб здійснити останню магічну дію купальського обряду – розгойдати хліба на полях, що вже бриніли піснею обжинок:

– Ходив Бог по полю – загубив корону,
А женчики жали – корону підібрали.
Корону підібрали – господарю віддали.
Судив Бог пожати – суди поживати
В користі і в радості,
В доброму здоров’ї.

ВЕДУЧА:– Дай же, Боже, на току стогами,
А в діжі – підходом,
А у печі – ростом,
А за столом – ситтю!
ВЕДУЧИЙ:– Суди, Боже, осені діждати,
Дочок віддавати, синів оженити,
Пива наварити – і нам погуляти!

(Звучить музична тема «Вогню наш…»).


*Сценарій радіопрограми 6 липня 1991 року на Львівському радіо («Музичне коло»,
ст. редактор Марта Кінасевич).

Пора наспіє... Папороть розквітне –
і літо в осінь плавно перейде...
Пропаща сило, світло перелітне,
Ласкавице – ти де?.. ти де?.. ти де?..
Летюча спраго, спраго ненаситна
(дарма, що пнесь дороги крутизна!) –
ти все така ж: сліпуча, многоцвітна –
чи впізнаєш себе?
- Хто зна, хто зна...

Весна ще т а м, за дальнім небосхилом,
ще зим сипучих хуга неслаба!..
Ласкавице, розправ обмерзлі крила,
що виросли з відьомського горба.
Наворожила, витворила, маєш –
він поруч, Т о й що Л а д о м назовесь!
Вона йому: - Чом світ не осяваєш?
- Осяю завтра...
- Ні, о с я й бо д н е с ь!

- Та чи сягну, чи осягну, чи здужу,
коли надише стужа досхочу?
Вона йому: - Мій с о к о л е! Мій М у ж е!
Чи ж полетиш?

- Запевне, полечу!

... Бліда постава – сон, а чи знемога,
чи щойно походила по росі...
Стоїть собі – велична і убога –
Ласкавиця в розпущеній косі.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Люлі-люлі, дівча́точко, люлі – заколисує втома…
Сарни сплять, олениці й косулі
у косицях Весни-повітрулі,
що зірчаста на ній паполо́ма*.

Гаю-гаю… зелений розмаю – стели свої ло́жа! –
Бо як ранок напнеться,
в диво-цвіт убереться,
в оксамити м’які – дика рожа.

Раз на вік… раз на вік – так Пан-Бо́жич прирік –
злоті ба́вниці в косах…
Чей, не в наві, а в яві торкне чоловік
ружі-устонька, скупані в росах.

Ярів-день, Ярів-день –для весільних пісень–
свашечо́к зі свічками…
Хай насниться дівчаточку красний олень,
що весняно біжить потічками…

…Люлі-люлі, дівчаточко, люлі – повітруля лоскоче…
Олениці й косулі поснулі…
Дика ружа – у шлюбній кошу́лі**,
у косицях – зірки потонулі…

… доня спати не хоче…

*Паполома - архаїчне:покривало.
**Кошуля - діалект: сорочка.

(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

Мій чуйний Лелю пізньої весни,
Мій буйний хмелю втомленого літа,
Купайлоньку, сьогодні я – Леліта,
А завтра відійду у сни, у сни.

Я ще цей день і ніч переживу…
Засвічуся, освідчуся, а потім –
Немов бліда Морена у скорботі
Зійду у сон-траву, у сон-траву.

Відпий мене, допоки я жива,
допоки ще зозуля не кувала,
допоки світлі ночі на Купала,
а потім… що ж, нехай і сон-трава.

Хмелій… лелій мене посеред літ,
Серед сльоти осінньої незгоди…
Відпий мене, мої цілющі води,
бо, може, я остання із Леліт.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Княгине, ще твій серпень не пробив!
Ще на вінці женців ти не просила.
Іще журавка воду не носила,
Іще журавлик трав не покосив…
Навпроти, красень Місяць-Молодик
на тебе визира сліпучим Оком,
і білоткані ризи над потоком
пильнує з очеретів Водяник…
Серед латаття, паполо́м* із ряск,
ти наче вперше – диво-Королівна –
тебе вінча симфонія наспівна
тіарою людських, природніх ласк.
Ти над усім – у снах і наяву –
на пальчиках терни́ переступаєш,
на сім вітрів вітрила розпинаєш:
мій світоньку, я – світло, я – живу!

Семиярило, боже Семияр,
Спали мене купальськими вогнями,
Нехай згорю – без страху і без тями –
Як дар Землі, Природи щедрий дар!

…Чи то в роду у диво-королівн
без каяття вичерпувать скарбниці:
я – одержима! Рими світлолиці
сплітаються в огромний пісне-гімн!

Як молитовно тепляться уста –
То від Купайла жар-перо… жаринка,
То в папороті знайдена пір’їнка
Тобі вінець із Літа випліта.

*паполо́ма - архаїчне: покривало


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

***
Мольфарять гори над тобов,
А ти, задивлений у простір,
Лежиш навзнак і легко, й просто
Приймаєш чари і любов.

Росте крізь тебе первоцвіт,
І сон-травою день лоскоче
Твоїх думок стежки пророчі,
Що висихають, наче піт

На позолоті ран і скронь,
У зморшках марень. Білі хмари
У чані неба сонце варять
І підсолоджують, либонь.

Стікає мед із небесі
І губи липнуть до молитви,
А час, у келихи розлитий,
Чекає тостів. Звідусіль

Ідуть, мов янголи, корови.
Життя з тобою заграє.
Ти вже не знаєш: де ти є?
Та не здаєшся. Гонорово

Мовчиш і дихаєш. Лежиш.
Гойдають гори, мов колиска,
Твою любов. Ти надто близько.
Шепочуть трави: ворожи…

Вростає тіло у шовки
І пахне вітром тіло Бога.
І раю грішна насолода
Лежить на відстані руки.


12.06.17

ламана поцілунку коло обіймів ніби
чи квадратура кола чи теорема Ферма
ти у коханні бачиш проблиск бозона Хіггса
темну матерію наче там її і нема

дві паралельні долі не перетнуться у часі
через дві точки лінія тільки одна пряма
третій тут явно зайвий хай і до чорта ласий
мрією про трикутник але дарма дарма

три молоденьких бджілки сіли на білу стелю
сталося це ненароком всі у одній площині
ти їх зженеш і доки ліжко для двох розстелиш
взнай опинитися встигнуть знову у ній чи ні

в темній кімнаті кішку нам відшукати не вдасться
відповідь на риторичне є очевидно у сні
випаде з шафи тарілка і розіб'ється на щастя
поки читатимеш вірші і загадкові й сумні


06.05.2017

Згідно давніх ірландських легенд потойбічний світ
розташований на скляному острові, де все прозоре...

На кораблі скляному я пливу
Прозорому – як сниво наяву,
Пливу –
На острів кришталевий: диво скла:
Прозорий світ: туман, роса, імла
Забарвлюють прозорість в колір молока,
Крізь скелі світло місяця до нас
Пливе.
І срібло осені у цей спокійний час
Від острова майстрів та пастухів
Пливу –
В скляні вітрила дме вітрів двоспів,
Під дном скляним пливуть стада почвар
Що з тьми несуть нам споконвічний дар –
Забути. І примарний вітер-вечір.
Скляне весло. Нам ковдрою на плечі
Лягла пітьма. І моря хвиль солона гіркота
Гіркіша, ніж моє теперішнє життя,
Прозорим стану я –
Прозорішим від вітряного дня,
Прозорішим, аніж Ірландія моя...
І серед простору залишусь мандрівцем
Такого синього і синім ялівцем
Я проросту серед камінної землі
Ірландської і зоряні вірші
Кидати буду у «цвяховану блакить» -
Бо зорі цвяхи, хай не зовсім золоті,
А десь іржаві... На скляній траві,
На каменях скляних, які щомить
Дзвенять (бо скло) і музика скляна
Шляхами скла й прозорості вела...

В раю гуляла пустотлива Єва,
Над яблуком замислився Адам -
Враз блиснуло і загриміло зліва!..
Злякалась Єва й мовила: «Не дам...»

«Ах, так?!.» - Адам до неї люто -
«Піду я до Ліліт - і назавжди!..»
Адама Єва стиснула за руки
І в ноги кинулась: «Залишся, не іди!..»

Повів Адам її у райські ку́щі -
Удвох вкусили яблука й гріха,
Що насолодою для них став сущою…
Альтернативна є історія й така...


12.04.17

                          І
Осіння Гея дихає зимою.
І це не дивувало би, якби
стихія не явилася такою
останньої і першої доби.

У перший день зими – часи урочі.
Не хочеться печалі без вини.
Бо що розпочалось цієї ночі,
триватиме до самої весни.

Іду по лісу, у якому бродить
овіяний легендою Борей,
що віє, навіває, і ворожить,
і уникає, як і я, очей.

Та є надія, що повіє дужо,
позавіває язву морову,
і ницих, і лукавих, і байдужих
людей, поміж якими я живу.


                          ІІ
По колії, накатаній щороку,
уже не дожену я карооку,
що осінню нагадує весну.
Почимчикую ген у далину,
де без людей не так і одиноко
розвіювати білу пелену.

Не маюся оманою цією.
Нічого не взяла, не додала
до не чужої долі із моєї.
У іній кане осені зола.
А Берендей таємною лижнею
веде мене до кращого села.

                              01.12.2016

Очеретяний кіт і повітряний змій,
Ходіть слова мого почути.
Зазиваю у дім, вже не довго зимі,
Присідайте ось тут, на покутті.
Попеляста сова, цокотливий ховрах,
І для вас маю місце у домі.
Мої глечики слів наливають поля,
Але глеки насправді – бездонні.
Тож зі мною гайда проти ночі у ліс
На чотири хрести нести світло.
На чотири пори, рівно навхрест, навскіс,
Щоб добро повернулося світу.
Цокотливий ховрах, ти примножиш тепло,
Змій пробудить від сплячки любові.
Попеляста сова розіллє молоко,
Кожну душу ним спраглу напоїть.
А тобі, любий мій очеретяний кіт,
Злі вузли розв’язати прийдеться
І взивати людей поважати цей світ
Та навчити дивитися серцем.

Чи був за райськими кущами
Той спірний факт, чи не було,
А й досі бідними умами
Гуляє оповідь про ЗЛО...

…Один був створений так само
Як і вона, із «глин» земних,
А другий, звідки й хто – не знамо,
Мав розум й мудрість – не про них.
Один гуляв із нею Раєм,
Минали лíта, падав сніг.
А другий кинув ока краєм -
Пішла земля з-під її ніг…

Чи може думала й вагалась?
До свого серця прислухалась?
Проймали враз сльоза і сміх…
В розумні очі закохалась -
На Змія вибір її ліг…
(…Адам їх долю не вберіг –
До неї серце не схилялось,
Бо сумував ще за Ліліт,
Що кинула його й заклялась
Ходити в гості в Божий світ…)

Чи розповів їй Змій про себе,
Чи про межу землі, край неба,
Про вічний спір добра і зла?
Як довго розповідь тривала,
Чи все почула, що чекала?...
Та повернулася вона –
Знання нові у Рай несла!….

Чи то від ревнощів, чи туги,
Надрозумової натуги
Адам сказав: – То смертний гріх!,-
Що сам второпати не зміг.
І приструнив свою подругу –
Каструлі мий, готуй пиріг!
Ще й зараз нарізно міркують
І один одного не чують….

І досі крається й німіє,
Бо загубила свого Змія....
Жага пізнання – то не гріх, -
Дорога людства між зірками…
Та Зміїв мало між Адамів.
Тому вона притихцем править:
Підкаже, натякне, злукавить -
До знань штовхає нас усіх,
Дарма, що вигнана із Раю,
Світ не закінчився на них…
Вже і знання не під замками
Її ж і досі колють – гріх!

Жаль, Зміїв обмаль між Адамів…
Адами ж мріють про Ліліт…..
Щасливі ті під небесами
Хто досить мудрі й можуть самі
Єднати крайнощі в собі….

...З тих пір минуло безліч літ
Та все незмінне поміж нами…..

© 10.07.2016

Колись я знов на Ма́гуру** зійду,
Смерекою постану на вершині,
І вроду свою статну молоду
Віддам Бескидам неприступним синім.

Душею в скелі глибоко вросту,
Розлоге гілля блискавкам підставлю –
Відкрию руки стрічно божеству,
Бо не для мене настрої сльотаві!

Перуне-батьку! Кидай в мене спис!
Я тим вогнем випалюю оскверни.
Очистивши весь ненависний слиз,
Від краю бі́ди й злигодні відве́рну!

Угору крила зламані здійму,
Сини мої, звитяжні духом вої!
Свіча в серцях долатиме пітьму,
Не бійтеся лиш істини святої!

У мене – сотні, тисячі імен,
Тож ворогам ніколи не здолати!
Я гордовито струшую з рамен
Облуду лицемірну супостата!

Всім спраглим я живильної води
У хмарах грозових несу напитись.
Перуне-батьку! Ти – наш поводир,
Ми - лиш твої сліпі затяті діти.

Та врешті решт свій внутрішній запал
На діло праведне опришківське спрямуєм!
Із Магури пошлю усім сигнал,
Що час долати в душах хижих вуїв***,

Бо саме там вони уже давно -
Ходи прогризли, оселившись в серці.
Сини мої, вам силу всім дано
Здолати враже у нерівнім герці!

*Магура - божество з Велесової книги, донька громовержця Перуна, хмарна діва — прекрасна, крилата, войовнича. Магура схожа на скандинавську валькірію. Серце її навіки віддане ратникам, богатирям. .
**Магура - вершина в Українських Карпатах, у масиві Сколівські Бескиди
***Вуй - ведмідь

Усі задачі уряду нового
ті самі, що і плани у старого:
побільше накопичити бабла,
ходити за командою ла-ла
і насолити власному народу
конаючого де-не-де села
за те, що революція була,
коли у нього не питали броду.

І дмухаючи на холодну воду,
смакуємо її гіркий розсіл.
А у Європі на Росію спрага.
Нема уже ніякої Гааги.
Америку понесло у ІДІЛ.
А Україну дістає зі сходу
і має у ефірі переваги
уже агонізуючий дебіл.

Немає на Донбасі мирних сіл.
А у Європі є ще правий сектор.
Його годує Раша із руки,
І Путя усідається за стіл,
як той почесний у Сорбонні ректор,
який тасує карти і віки,
де Ахіллеса колесує Гектор,
хоча було у Трої навпаки.

Про це і говорити не з руки.
Але і наша братія ступає
у роз’ярілу течію ріки.
Народ сміється. Весело аж-аж.
Триває урядовий епатаж
і податі фіскал іще здирає,
і на маєтки, і на їжу має,
і видає субсидії на транш.

05.2016

Знаєш, що таке грудень?

Це коли небо горілиць проводжає Сонце у найдальшу дорогу
і на розгойданому маятнику поштиво готує Святу Вечерю.
І хтось у бесагах занесе на крем’яну гору медову кутю – на подяку
і повернеться з Колядою – визрілою громовицею на нову трембіту.

Це коли птахи задзеркально позирають на розкиданий вогнями бісер
і ціпкими міліметрами крил зупиняють здичавілий вітер.
Дрібні зорі, ухопившись за кожухи Вертепу, підспівують колядки
і світами галактик котиться Коляда – горіхи, яблука, бублики...

І узяв він сопілку...
І заплакали Карпати джерелами,
Й потекла музика ріками й озерами
Аж до самої Тереблі,
А там мостилася на греблі,
Ставала птахою, летіла знову до вершини...
І так щоднини...
Допоки не угледіла здалеку
Чарівну смереку.
І оселилася у її вітах,
Наче подих у мітах...
Тепер, як вітер теє дерево гойдає,
То чується, як сопілка грає...
Бо там музика жиє,
Є.....

Іде по лісі заєць, вмивається сльозами,
Іде на став топитись, хоч знає, що це гріх.
«Та як життя,--питає,--прожить між ворогами:
нікому не страшний я, а сам боюся всіх?»

І чує він зненацька, наблизившись до ставу:
лунає серед тиші раз-по-раз «хлюп» та «плиг».
Це жаби, що сиділи, крекочучи, у травах,
зі страху пострибали в води зелену глиб.

Зрадів тоді наш заєць—не хоче більш топитись,
зарожевіло сонце в душі його смутній.
«Ні, я ще не пропащий, коли у цьому світі
хоч хтось мене боїться, і я комусь страшний».

Отак по всьому світі—і люди, і країни
занепадають духом, як ніби не свої:
нехай би хтось боявся—чи рідні, чи сусіди,
чи літаки у небі, чи жаби у траві.
2014

Не дивись на талу воду
То оман , холодний біль
Не дивись - засліпить розум
Всюди ворог , стережись

Не віддай у здобич вроду
Бо пораниш - до крові
Перетворять серце в камінь
Ще й покотять - по землі

Не дивись бо пожалкуєш
Зачарує - хтивий звір
Не полюбиш вже ніколи
Стане світлий світ - чужий...
2011р

Коси розплітала - по воді пускала
Руки омивала , ворожила ніч
Мавки шепотіли - очі мерехтіли
Вгледіти єдиного - прагнула вона

Слова заклинання , по поверхні хвиля
Палко цілувала - марева вуста
Собі нагадала , себе утішала
Вірила у диво - квітами душа

Бачила у сяйві , як скакав по полі
Вершник гнав галопом - місяця благав
Сили дати духу , подолати відстань
Покохати щиро - тонкий лади стан

Час біжить , крокує , ранок сонце чує
Чари помирали - заіскрився став
Мрію проводжала , коси заплітала
Відпускала грішна - непокірний дар.
2012р

Старенькій торгівці

На вулиці узбіччі, де покИ
Міліція ще не здирає мито,
Старенька бабця продає грушки.
Я підійшов і зажадав купити.

Купити?.. Ні... Я гроші всі віддам
В твої від старості і праці спраглі руки.
Стою і сили не даю сльозам,
Збагнувши, як в житті терпіла муки

Від влади, від жорстокості людей,
Як зрадила тебе твоя держава,
Як "мусор" гроші вимагав з тебе,
Забувши, що таке і честь і слава...

Старенька, дай тебе я обійму!
Ти- честь. Ти- слава. Незалежна. Сильна.
Ти як могла, все йшла скрізь цю пітьму,
Як Україна. Вільна. І- не вільна.

Дай Боже, щоб ти вдало продала
Нехитрий свій товар, дарунок літа,
Доїхала щасливо до села,
І мала вдома їсти що і пити.

Онучкам любим щоби ти змогла
За продане гостинців накупити,
Для діток тягарем щоб не була...
І- щоб ніхто не заважав дожити...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481974
рубрика: Лірика
дата поступления 26.02.2014
автор: Сокольник

Літні люди

Старенькі кволі люди
В немодній одежині,
Як згорблені верблюди,
Крокують по стежині...

Вона його тримає
Щоб він, бодай, не впав.
А серце пам"ятає,
Як він її тримав...

Кохання відлетіло
Невідомо куди...
Лиш вірність залишилась-
Минулого сліди.

Немов шепоче доля-
Мине усе, мине!..
І серце мимоволі
Схиля до них мене.

Старенький та старенька,
Ви листя золоте,
Мов таїнство натхнення-
Високе та просте...

Вони, старі, пізнали
Всі таїни буття.
Як час телеканалу
Кінчається життя...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473941
рубрика: Лірика
дата поступления 20.01.2014
автор: Сокольник

Я вернусь…

Я вернусь. Непременно вернусь.
В этот край. В это самое место,
Где когда-то рассыпал я грусть.
Где когда-то ушедшего детства

Память яркие краски берет,
Память бледные краски теряет,
Где надежда на встречу живет,
Где фантазия меры не знает...

Где горит, как фантомная боль,
Недопетая песня с тобою.
Улетевшая в память любовь,
Как простуженный нерв, беспокоит...

Не иссох этот светлый родник
С философской живою водой.
Я вернусь... Я вернулся... Приник...
Малой Родины голос родной,

Что живительной влагой поил,
В час нелегкий напомнит опять-
Кто воды этой в детстве испил,
Тот вернется сюда... Умирать.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510496
рубрика: Лирика
дата поступления 10.07.2014
автор: Сокольник

Абсолютное зло

Это бремя страны. Долго нам не везло.
Но сегодня пришло АБСОЛЮТНОЕ ЗЛО.
Погляди в этот тупо-звериный оскал.
Это злоба и ложь. Это воет шакал
По тебе, по земле, по отчизне твоей.
Он вползает в твой дом. Он, гиены подлей,
Изнутри разрывает страну на куски.
Оглянись. Это злоба сжимает виски
За семью, за детей, за поруганный кров.
Оглянись. И услышь в тишине этот зов.
Это раненый крик Украины твоей.
Сохрани! Защити! Стань сильней и умней.
И уже никогда не позволь темной мгле
Править бал Сатаны на Родимой Земле!



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494289
рубрика: Гражданская лирика
дата поступления 22.04.2014
автор: Сокольник