Коли жили наші предки кожен родом сво́їм,
Зводили міста і села над Дніпром-рікою,
Вчились землю обробляти та хліби ростити,
Бо ж без того, ой, як важко було би їм жити.
Та і то життя нелегке було в землероба,
Доки він собі ділянку зготує, обробить.
Доки вирубає лісу, коріння скорчує,
По землі тій із сохою добре погарцює.
Та посіє, та догляне, та ще поки скосить,
Не один раз його тіло рясно потом зросить.
Та ж не тільки від роботи урожай зростає,
Ще ж його дощами рясно поливати має.
Рясно, але не настільки, аби не згноїти.
Бо ж не буде землеробу тоді чого їсти.
А дощі ж то від людини зовсім не залежать.
Цим займались, кому саме це робить належить.
Тож звертались наші предки тоді до Дажьбога
І просили, як належить, помочі у нього.
Приносили дари йому, низько уклонялись,
Бо ж онуками Дажьбога здавна величались.
Був Дажьбог великим богом, він і сонцем правив,
І дощами завідував, знав, куди направить.
Був він богом незлостивим, з онуками ладив
Та підтримував надійно у них княжу владу.
Тож надіялися предки, славили Дажьбога,
Бо без нього, розуміли, не було б нічого.
Йшли віки, зростали діти, онуки за ними,
Кожен рік міняло літо холодную зиму.
І, здавалося, незмінно так віками й буде.
Та міняється природа, міняються люди.
Міняються і на небі вікові устої.
Десь боги старі зникають години одної,
Їм на зміну ідуть інші, місце їх займають,
Бо ж говорять «святе місце пусте не буває».
За віки Дажьбог вже звикся до своєї ролі,
Слідкував, щоб тепла, світла і дощів доволі.
Щоб усе було то вчасно. Всі звикли до того
Та все славили постійно доброго Дажьбога.
Під кумирнями стояли завше на колінах…
Але став він помічати нехороші зміни.
Затесались між онуків шептуни безликі,
Що збивати узялися усіх з пантелику.
Узялися прославляти заморського бога,
Щоб покинули Дажьбога й перейшли до нього.
Не простим шептали людям – князям та боярам.
І ті стали зраджувати богам своїм старим.
Відвернулися поволі вони від Дажьбога
Та й молитись подалися до чужого бога.
Та Дажьбог був добрим богом, не мстився за теє.
Кожен має обирати душею своєю.
Відвернулись князь, бояри, то нехай як знають,
Зате більшість простолюду до нього звертають.
А йому і того досить, князі ж хліб не сіють,
Вони лише керувати й воювати вміють.
Та прокинувсь Дажьбог якось,поглянув донизу,
А в його кумирнях всюди панує залізо.
Січуть воїни кумирів, на землю кидають
І під тіла тих кумирів вогонь підкладають.
А онуків його ревних в Почайну загнали,
І ті, дивлячись на небо, плакали-ридали.
Не хотіли покидати свойого Дажьбога.
Як же вони тепер бідні проживуть без нього?
А Дажьбог поміг би може, так не має сили.
Бо небесні слуги божі за руки схопили.
Ухопили та й закрили в небесну темницю,
Замок важкий почепили, кайдани із криці.
І нема кому темницю небесну відкрити…
І заплакали по ньому і трави, і квіти,
І заплакали дерева сльозами рясними.
І укрили землю роси зорями ясними.
От відтоді землю часом і вкривають роси,
То природа за Дажьбогом плаче ще і досі.

Була у князя дочка-одиначка,
Красунею казковою росла,
Але при тому дуже зла була.
Таку уже нестерпну мала вдачу,
Що діставала, навіть і батьків,
Хоча самі були і винні в тому,
Адже відмови не було ні в чому
З іще зовсім малесеньких років.
Не по її – вона одразу в крик.
А що від неї служкам діставалось,
Уже ледь її бачили – ховались,
Із острахом дивились в її бік.
Бо ж в гніві і скалічити могла.
Пожбурить тим, що у руках тримає
І добре, коли лише гулю маєш.
А хлопців скільки з розуму звела?
Хто лиш побачить, то від неї мліє.
Краси такої ще не бачив світ.
Вона ж їм лиш плювалася услід.
Сама ж бо про якогось принца мріє.
Ходила, гордо задирала ніс,
Не бачила попереду нікого.
Всі мали відступатися з дороги,
Бо ж знали: в ній сидить добрячий біс.
Отак вона на самоті й жила,
Усе на принца на свого чекала,
По замку часом привидом блукала
Та гнів свій проявляла, де могла.
Коли ж уже їй замок набридав,
То на коня найкращого сідала
І по дорозі навстріч вітру мчала.
То для селян уже була біда.
Бо хто зійти з дороги не встигав,
Міг стати під копитами каліка,
Або і зовсім вкоротити віку.
А хто відскочив, тих нагай шмагав.
Якось летіла на коні селом,
А на дорозі діти саме грались.
Вона ж летіла і не зупинялась,
Їй ліньки навіть глянути було.
І раптом в якусь мить перед конем
Стара, неначе з-під землі з’явилась,
Стояла, мовчки на коня дивилась.
А він її уже не омине.
На дибки став і заіржав зо зла.
Князівна ледь на землю не звалилась.
І за нагайку тут же ухопилась,
Але руки підняти не змогла.
Якаясь сила стримала її,
Чи очі, що від гніву аж палали.
Вона в житті таких не зустрічала.
А тут така перед конем стоїть.
- Ти, мабуть, зовсім з розуму зійшла!-
Стара зловісним голосом сказала,-
Ледь діточок малих не потоптала.
Це добре – недалеко я була.
Я чула про потворність, про твою.
Багато чула, бо ж говорять всюди.
Та думала, що обмовляють люди.
І бачу не людину, а змію.
Пора спинити вибрики оці,
Уже змололи все, що треба, жорна,
Отож душа оця твоя потворна
Нехай проступить на твоїм лиці!
Сказала, розвернулась та й пішла.
Князівна довго ще конем стояла
І, що робити їй тепер, не знала.
Та піднімалась, врешті хвиля зла.
Вернулась в замок, тож дісталось всім,
Не знали служки, де ж би їм подітись.
Князівна ладна зжити всіх зі світу.
Але ж найперше дістається їм.
На ранок трохи злість її пройшла.
За звичкою в люстерко зазирнулась
І у страху від нього відсахнулась,
Бо там потвора, начебто була.
Усе лице у виразках страшних
Та бородавки все його укрили.
І закричала та, заголосила,
Піднявши в замку вмить на ноги всіх.
Три дні кричала й злилася вона
Лупила всіх направо і наліво.
А виглядала з кожним днем жахливо,
Що всі розбіглись служки, як одна.
Побігла вона жалітись батькам,
Кричала, щоб стару ту покарали,
Яка отак красу її украла.
Сама веліла слугам. Та де там.
Усяк тепер боявся й підступить.
А раптом відьма з ними таке зробить.
Чи слід на гнів її нарватись, щоби
Цю ненависну злюку захистить?
Нарешті мати вмовила якось,
Що покарання їй не дасть нічого.
Краси своєї не поверне з того.
І що вона повинна, а не хтось
Піти сама і вмовити стару,
Щоб та із неї це зняла прокляття.
Як треба, й на коліна має стати,
Хоч як самій їй це не по нутру.
Князівна злилась іще кілька днів
Та все в своє люстерко поглядала,
Та з часом ще потворнішою стала
І, хоч кричала на весь замок: «Ні!»
Усе ж таки наважилась й пішла.
Довгенько перед хатою стояла
І на ту відьму на стару чекала.
Та дочекатись так і не змогла.
На другий ранок знов прийшла туди
І знову лиш даремно простояла.
В щілину, мабуть, відьма позирала.
А ти тут стій отак, на неї жди!
Минали дні. Змирилася вона.
Уже стояла, жалібно дивилась
Аби стара на очі появилась.
А та лиш зрідка визира з вікна.
В якиїсь день до того вже дійшло –
Вона відчула, що зробить повинна
І на дорозі вклякла на коліна.
Її при тому не діймало зло.
Коли смиренну позу прийняла
І голову покірно нахилила.
Стара, нарешті двері відхилила
Й до неї на дорогу підійшла.
- Благаю, зжалься,- шепотить княжна,-
Я всі свої помилки зрозуміла.
Та жити отакою вже не сила.
І у поклоні хилиться вона.
Стара стояла мовчки якийсь час,
А далі тихо так заговорила.
- Я помогла б тобі, якби уміла.
Ти розізлила дуже у той раз.
То ж я таким прокляттям прокляла,
Що не спроможна досі щось змінити.
- Що ж, я тепер такою й буду жити?
- Кажу, що я б прокляття і зняла,
Але не в силах. Можеш тільки ти.
- Тоді скажи, що маю я робити.
Готова, навіть, я тобі служити,
Аби мети своєї досягти.
- Мені служити хочеш? Зовсім ні!
Є, бачиш, в мене чарівне насіння.
Якщо у себе ти його посієш
І поливатимеш багато днів.
Та не водою, а лишень слізьми.
Слізьми своїми та ще можеш потом.
Я думаю, не будуть квіти проти.
Ось на, у цьому вузлику візьми.
Іще одне при тому не забудь:
Щодень робити маєш добру справу.
Чим більше справ, тим швидше цвіт розправить.
А вже, коли ці квіти зацвітуть,
Нарви та і відвару навари.
І тим відваром мий лице щорана.
І воно скоро зовсім чистим стане.
Таким, як Бог його і сотворив.
Змінилася князівна із тих пір,
Вже на людей не кидалась від злості…
А скоро зачастили в замок гості
І принц жаданий зазирнув у двір.
Хоч ще з дитинства визначений їй
Та чув плітки, яка вона потворна.
Та ще яка душа у неї чорна
А тут в красі втопився неземній.
Від неї очі відірвать не міг.
- Скажи, як ти така красива стала.
Князівна засміялась і сказала:
- То чистотіл мені в тім допоміг.

Ішли якось дід з онуком без дороги полем,
Роздивлялись, розмовляли про усе навколо.
А онук усе питає, все йому цікаво,
І дідусь відповідає на питання справно.
Де які пташки літають, де які рослини,
Бо ж онуку передати дід знання повинен.
А він так багато знає, за життя настачив,
Скільки чути довелося, скільки всього бачив.
Онук ловить кожне слово, від діда почуте,
Він таким, як дід, розумним також хоче бути.
А при тому ще дитинство таки в ньому грає,
Бо ж дивується усьому, про що він питає.
Йшли, ішли та говорили. Тут онук спинився
І здивовано на землю раптом подивився.
- Дивина,- кричить,- дідусю! Он рослину бачу,
А листочки, як ведмеже вушко в неї, наче!
Усміхнувсь дідусь на теє:- Ти, як хочеш знати,
Дивиною цю рослину люди й стали звати.
А іще ведмеже вушко, коров’як, бувало,
Царський скіпетр чи свічка іще називали.
- Ого, скільки у рослини різних назв буває?!
А чого народ цю квітку отак називає?
Дід подумав та й говорить: - Довелось чувати.
Іще прадід мені теє взявся розказати.
То було в часи далекі ще до Катерини,
Вже під царською п’ятою була Україна.
Москалі вже розповзлися по містах і селах,
Тож життя на Україні було невеселе.
Бо заводили московські в нас кругом порядки,
Щоб ми вольності козацькі стали забувати.
І, можливо, то би швидко москалям вдалося,
Якби вільному козацтву в Січі не жилося.
Не скорилося козацтво ні турку, ні ляху
Та і перед москалями не відало страху.
Ті, хто вільний був душею, не хотів скорятись,
На козацьке Запоріжжя могли сподіватись.
Тож стікались ручаями, а то і річками
На Січ ті, хто не скорився перед москалями.
Як більмо була на оці царю Січ та стала,
Через неї й Україна часом бунтувала.
Бо ж дивилась, як на Січі козакам жилося,
Пам’ятала, як з Богданом теж отак велося.
Врешті взявся цар московський Січ зі світу звести
І свою орду велика на неї навести.
Аби вона Січ козацьку взяла потоптала,
Щоб і в пам’яті народній її не бувало.
Зібрав силу незчислену з Московії всеї,
Узяв скіпетр та й рушив на чолі із нею.
Слід сказати, що той скіпетр мав велику силу,
Поки цар в руці тримає, доки він і смілий.
Доки й бігають круг нього бояри-лакизи,
Виціловуючи руки та чоботи знизу.
А без скіпетра бояри на нього плюються,
Не виконують накази та іще й сміються.
Тож тримав цар отой скіпетр міцною рукою,
Коли вів орду велику над Дніпром-рікою.
Як дізнались запорожці, яка суне сила,
Стали думати-гадати, як би її стріли.
Не лякалися, звичайно. Й не такі ходили,
Потім довго їхні кості в степу дощі мили.
Але ж треба було знати про силу ворожу,
На що саме вона здатна і до чого гожа.
Тож відправили сміливців на орду поглянуть,
Аби знати її силу і всі її плани.
Поміж іншими подався й Коров’як Микола.
На Січі козак відомий, бо вже там відколи.
Як насправді його звати ніхто і не знає,
Бо ж на Січі товариство як хоч називає.
Чому звали Коров’яком, то теж невідомо,
Вже, напевно, не згадати й Миколі самому.
Був Микола між козацтва вже багато років.
Сам по собі чоловічок зовсім невисокий
Та верткий і хитруватий, куди хоч пролізе.
Та і шабля в руках його дуже зброя грізна.
Був, як в ті часи водилось, секрет один в нього.
Як узнав від ворожбита колись він одного,
Аби доля його мала скрізь обороняти,
Мав завжди ведмеже вухо при собі тримати.
Він носив те вухо в торбі, талісман, неначе.
І поганого нічого із тих пір не бачив.
Шабля його не дістала й куля оминала,
Мабуть, те ведмеже вухо, справді силу мало.
Тож відправився Микола москалів стрічати
Аби визнати їх плани, орду зрахувати.
Ходив-блукав,хоч дороги знав доволі добре,
Відчував себе хоробрим, доки в руках торба.
Якось вранці у тумані заблукав небога,
Завернула його доля не на ту дорогу.
Чи, можливо, саме тую вибрав він дорогу,
Бо ж залежав отой вибір зовсім не від нього.
Простував в густім тумані, ледве-ледве плівся
Та й забрів аж в середину ворожого війська.
На шатро якесь наткнувся, у діру проскочив.
Від побаченого в нього аж розбіглись очі.
Все там сяяло у златі та срібно блищало,
Поряд нього якась палка золота стирчала.
Він не довго думав, хутко палицю у торбу
Та швиденько з шатра виліз на вулицю, щоби
Його часом не зловила була охорона.
Бо ж потрапити їй в лапи – хай Господь бороне!
Хаміль-хаміль, задки-задки, вибрався подалі.
Аж почув, як раптом крики в таборі підняли.
Піднялась орда ворожа, всі заворушились,
Стали бігати, шукати чогось, як сказились.
А Микола шмиг до лісу та і заховався.
Він такого гармидеру і не сподівався.
Думав трохи пересидіть, хай паніка втихне.
А воно іще гучніше стає, як на лихо.
Став до криків дослухатись, хоч мова й ворожа,
Але все ж на українську таки добре схожа.
Щось про скіпетр кричали, чи ніхто не бачив,
Бо без нього цар московський і не цар, неначе.
Тут Микола здогадався, що саме поцупив,
На ту цяцьку в позолоті подивився тупо.
Рішив не ризикувати, до своїх тікати,
Аби ту москальську цяцьку козакам віддати.
Але висунувся з лісу – москалі навколо.
А дорога на Січ-матір іде степом голим.
Якщо зловлять москалі, то він те не боявся,
Аби лише клятий скіпетр знов їм не дістався.
Отож вирив на узліссі невелику яму,
Кинув туди свою торбу з усім, що в ній прямо.
Закопав, прикидав листям, приховав надійно.
Тепер можна вирушати у розвідку вільно.
Зробив, правда, ще зарубку аби не забути,
Де захована торбина в лісі має бути.
Ходив довго круг табору та все придивлявся,
Зрахувати орду кляту усе намагався.
А вона ж, як мурашвою навкруги кишіла,
Але з місця не рушала. Шляхи перекрила.
Перехожих всіх ловила та перевіряла,
Усе скіпетр той царський, напевно, шукала.
Чим скінчилось все, Микола не скоро дізнався,
На сторожу на ворожу якось та й нарвався.
Забув він ведмеже вухо із торби дістати,
Не було кому козака та й охороняти.
Москалі з своїх мушкетів вцілили нівроку
І упав козак Микола у траву високу…
Скільки часу проминуло, як прийшов до тями
На Січі вже в лазареті поміж козаками.
Поки рана заживала, багато дізнався,
Що московський цар до Січі так і не дістався.
Постояв ото на місці, військо колотилось,
Потім раптом повернуло й назад покотилось.
В чім причина, то на Січі ніхто і не знає,
А Микола лиш у вуса усмішку ховає.
А коли вже став на ноги, то взяв побратимів,
Бо сказав: за незвичайним трофеєм ітиме.
Ну, не міг же він сказати, що він та причина,
Яка змусила орду ту піти з України.
От коли дістане торбу, тоді все й розкаже,
Та ще й скіпетр той царський золотий покаже.
Прийшли врешті-решт на місце, ось зарубка, наче.
Та спинився враз Микола, мов диво побачив.
- Дивина! – одне і мовив, - Дивина та й годі.
Я ж отут свою торбину і залишив…вроді.
А тепер тут якась квітка виросла, пригожа,
Листя в неї,наче вухо у ведмедя схоже.
А стебло із жовтим цвітом, як скіпетр, наче!..
А козаки лиш сміються: - Де б ти його бачив?!
От відтоді й повелося квітку різно звати.
І ведмежим вушком люди звуть її багато.
Царський скіпетр бувало й свічка називають.
Хтось козака Коров’яка іще пам’ятає.
А найбільше дивиною квітку оцю кличуть,
Бо вона іще й хвороби дуже гарно лічить.

Пішли два кума рибки половити.
У жі́нок відпросилися своїх.
Ті неохоче відпустили їх
З умовою: там не багато пити.
З собою по «півлітрі» узяли,
Погрітися та і улов прилити,
Бо ж рибки сподівались наловити,
Із вудками бо недарма пішли.
Ще сонечко не випило росу,
Адже воно, по правді, не вставало.
Ще лише обрій рожевів помалу,
Ховаючи в півтемряві красу.
Стежиною знайомою пройшли,
Якою не один вже рік ходили.
Тож в сутінках зовсім і не блудили,
Одразу і до річки підійшли.
Усілися удвох, де очерет
Давав можливість плесо проглядати
Та стали свою вудки розкладати,
Дістали черв’ячків і… уперед!
Поки там риба здобич розбере,
Поки вона надумає клювати,
Потрібно вже ж почати приливати,
Бо й в горлі від холодного дере.
Перехилили вдвох по гранчаку,
Солоний огірочок розділили.
Вже й сонечко над обрієм висіло,
Червоно позираючи в ріку.
Качаються ліниво поплавці,
Напевно, риба довго любить спати.
Хлібцем її взялись підгодувати,
Розтрушуючи крихти по ріці.
Але і те не дуже помогло.
Тож довелося знов за пляшку братись,
Аби не надто з того знервуватись.
А вже за другим третє вслід пішло.
Як застрибав у кума поплавець,
Вони уже добряче наприймались,
Але на ноги швидко похапались.
Прокинулася риба, накінець!
Кум надто різко вудлище вхопив,
На березі слизькому поточився
Та за очеретину ухопився,
Поки ото сторчма в траву летів.
Петро не знав, чи кума рятувать,
Чи вудочку хапати і тягнути.
Стоїть, не знає, як йому і бути.
Лежить Іван, не поспіша вставать.
Долонею долоню затиска,
А звідти вже червоне проступає.
Таж очерет листочки гострі має,
Тож, мабуть, і порізалась рука.
Потрібно чимось зупинити кров,
А вже «півлітра» зовсім опустіли.
Коли устигли? Наче, ж тільки сіли?
Петро свою непевність поборов,
Провітрилося миттю в голові.
Чого б узяти аби кров спинити?
Й побачив жовто-золотаві квіти,
Що добре були видні у траві.
І тут, немов прозріння надійшло,
Нарвав тих квітів та приклав до рани.
Знав точно – кров точитись перестане.
І справді, не багато і пройшло,
Як кров спинилась, рана затяглась.
Він від сорочки відірвав шматину,
Закутав куму руку, як дитину,
Зв’язав тугенько, щоб не розійшлась.
На тім рибалка скінчилась для них.
Петро зібрав всі їхні причандали,
Хоч жодної рибинки не впіймали.
Та й подалися до жінок своїх.
Кум по дорозі у Петра пита:
- Ти звідки знав про ті цілющі квіти?
Що саме ними можна кров спинити?
Потилицю Петро почухав: - Та,
Було давно, я геть уже забув.
А це побачив і згадав одразу.
Пішов я на качок одного разу,
Рушницю взяв та чоботи не взув,
В яких бува рибалити ходжу.
Якраз пернатих зграї налетіли,
Тож залишалось тільки лиш поцілить.
Я заховався у кущах, сиджу.
Аж бачу – гуска раптом виліта.
Я підхопився та «бабах» із ходу.
Крутнулась гуска та шубовсть на воду.
Помчав її чимдуж шукати та
Вона десь очеретах залягла.
А без чобіт я ж не полізу в воду.
Ходив-ходив над очеретом. Шкода,
Але ні з чим вернувся до села.
На другий день подався знов туди,
Сів у кущах та здобичі чекаю.
Сьогодні ж, певно, пофартити має.
Аж бачу, гуска у траві сидить.
Ледь-ледь з трави тієї вигляда
Та пильно озирається навколо.
Тоді схопилась й подалася полем.
Дивлюсь, а в неї із крилом біда.
«Моя вчорашня»,- зрозумів ураз,
Підняв рушницю, вже хотів добити.
Та думаю: куди б це їй спішити
Пораненій у цей ранковий час?
Аж бачу – зупинилася вона,
Трави якоїсь дзьобом прихопила
І до своєї рани притулила.
Потримала отак от. Дивина.
А потім ще зробила кілька раз.
«Невже отак лікує свою рану?
Ні, убивати я її не стану
Та подивлюся ще якиїсь час».
Ще кілька раз на місце те прийшов.
Траву, що гуска скубла ту примітив,
Її великі золотаві квіти,
Що схожі на наперстки, віднайшов.
Та гуска скоро й зовсім не прийшла,
Мабуть, своє крило залікувала
І далі десь собі помандрувала.
А я, коли вернувся до села,
То в діда Гната гарно розпитав,
Що то за квітка, як її назвати.
А діда ж, знаєш, варто лиш спитати.
Надвечір все про квітку тую знав
Перстач ту квітку, гусячий зовуть.
Давно вже люди нею користують
І кров зупинять, й рани полікують…
Запам’ятай, згодиться як-небудь.

Зупиніться ось тут…
Подивіться: йому – дев’ятнадцять,
а його вже нема,
і зима побілила портрет…
Скільки їх тут лежить
під зірками
ще юних "афганців"–
Їм би жить!
Хто їм дав кулемет?!

Не поступиться ніч
перед сяйвом фанерної зірки.
Не відсунеться сніг
від могили сирої землі…
Розстріляти б ту ніч
до кінця,
до останньої дірки,
що убила тебе!
й не дала народитись мені…

7 грудня 1988 р., Київ

Ледве-ледве із-за гори сонечко гляділось,
Туманцем легким холодним долина укрилась.
Йшов Петро селом раненько, дивився навколо.
Вже дерева жовтолисті стоять напівголі.
Зимний вітер все частіше селом пролітає,
Від зими привіт, напевно, передати має.
Йшов Петро селом повільно, нікуди спішити.
Вихідний та вже й немає в полі що робити.
Роздивлявся, що за тином робиться у кого.
Де господар, то, звичайно, і порядок в того.
А де ледар, зрозуміло – його зразу видно.
Як то, думає, людині буває не встидно.
Дійшов врешті і до хати, до кума Івана,
Бачить, той сидить на призьбі чи хворий, чи п’яний.
Бо хитається та стогне чогось, неборака.
Зайти треба, запитати, чи поміч ніяка
Не потрібна куму. Виліз через перелаза.
Підійшов. Та кум помітив його не одразу.
- Здоров куме! Чого стогнеш? Перебрав учора?
- Та ні, куме. Не до того. В мене таке горе.
Хоч сказати – засміють же мене добрі люди.
- Кажи, куме, сміятися я точно не буду!
- Розумієш, другий день вже мучуся. Та де там!
А ніяк сходить не можу я до туалета.
І сидить, як каменюка, виходить не хоче,
Хоч і тужуся, бувало, аж вилазять очі.
Хотів сходить до ворожки баби Катерини,
Та ж в селі то буде знати й остання людина.
Ти ж ту бабу добре знаєш, пліткувати любить.
Репутацію навіки всю мені погубить.
І не знаю, що робити і куди податись,
На чию таку пораду мені сподіватись.
- Знаєш, куме, - Петро каже,- знаю що робити.
Ще колись зовсім маленьким я ходив по світу,
То покійниця-бабуся мені говорила,
Що крушина у цій справі має справді силу.
В дідуся колись подібні проблеми бували,
Так бабуся із крушини гілок наламала.
Принесла та заварила дідусеві чаю.
Так дідусю, я сам бачив, зразу полегша́ло.
Тож біжи мерщій до лісу крушину шукати.
Вона зможе твою хворість умить злікувати.
Ще хотів чогось додати та кум вже схопився
Та, тримаючись за пузо, у ліс покотився.
Хотів крикнути услід та…а як хто підслуха.
То сміятимуться з кума в очі й поза вуха.
…Минув тиждень. Знову кума Петро зустрічає:
- Як ся маєш? –у Івана весело питає,-
Помогла тобі крушина? Чи знайти вдалося?
- Знаєш, куме, без крушини усе обійшлося.
- Як то сталось? Розкажи-но, послухати хочу.
А Іван сопе під носа й опускає очі:
- Розумієш, як подався я ото до лісу…
Як крушина виглядає – я то знаю, звісно.
Знаю, що вологу любить, пішов до болота,
Хоч таскатися по лісу не було охоти.
Ще здалеку запримітив кущики крушини,
Взявся гілочки ламати, класти до торбини.
Коли чую, десь позаду хтось по лісу пхає.
Я спочатку і уваги на те не звертаю.
Але кроки усе ближче. Повертаюсь. Мамо!
Величезний ведмедисько йде на мене прямо.
Став на дибки, заревів так, що заклало в вухах.
Я забув про все на світі та й рвонув щодуху.
Вже не знаю, чи він гнався, а чи ні за мною.
Зупинився, озирнувся вже аж під горою.
І хвороба без крушини вся минула клята.
Довелося…штани, правда...біля річки прати…
Кум сміється: - Ти ж, Іване, мене не дослухав.
А кричати ж я не буду, як ти мчиш щодуху.
Справа в тім, що ще бабуся мені розказала,
Звідки люди про крушину, її силу взнали.
Затіявся прадід в осінь до лісу ходити,
Назбирати сухостою, щоб хату топити.
Ходив якось, раптом бачить – ведмідь лісом пхає,
Роздивляється навколо, мов чогось шукає.
Причаївся прадід, стиха дивиться, що далі.
Знайшов ведмідь кущ крушини, наламав цурпалля
Та й став кору обгризати, тішитися нею.
А наївся, до барлоги подався своєї.
Прадід, звісно, знав багато про звірину всяку,
То ж для нього те не мало загадок ніяких.
Укладався ведмідь спати аж на зиму цілу,
Не хотів, щоб все у шлунку у нього сиділо.
Перед тим , як уже йому у барлозі спати,
Він крушиною свій шлунок брався очищати.
А тоді уже спокійно спати укладався,
Що воно йому «заграє» в шлунку – не боявся…
Тож для прадіда у тому не було секрета.
Я хотів тобі сказати про ведмедя…Де там?!
Ти помчав, аж за тобою слідом закурілось.
Я й подумав, що, навряд чи, ви б з ведмедем стрілись.
А воно, ти глянь, як дивно усе обернулось…
- Ну, нічого,- Іван каже, - було та й забулось.
Ти ж дивись, лишень, нікому не кажи про теє,
Як позбавився хвороби клятої своєї.
Бо ж сміятимуться люди, не дадуть проходу.
Навигадують усяке про мою пригоду.

У часи, як руським родом знать іще гордилась
І під польського магната поки не рядилась.
І жила іще ідея про власну державу,
Щоб здобути собі честі, а для неї слави.
Між Москвою і Литвою метались, бувало,
Все підтримки у тій справі для себе шукали.
Та питалися даремно, бо тим лиш і треба
Аби руські усі землі підгребти під себе.
В ті часи у місті Овруч в шляхетській родині
Народився син Остафій. В буремну годину
Виростать йому прийшлося, гартувати волю,
З Україною зв’язавши усю свою долю.
Де би доля норовлива часом не кидала,
Все робив, щоб Україна його сильна стала.
А нещасній Україні тоді діставалось,
Бо ж Москва й Литва за неї постійно змагались.
А до того не давали й татари спокою,
То воюючи з Литвою, а то із Москвою.
А шляхи ж лежали їхні нашими краями,
Тож найбільше діставалось Україні саме.
Попервах служив Остафій литовському князю,
Кажуть, може місяцями із коня не злазив.
На Москву ходив походом не раз і не двічі.
Били литву московити – не впадав у відчай.
Набирався знань у полі, вчився воювати,
Адже, сидячи удома – досвіду не мати.
Потім з гетьманом Острозьким в Москві опинився,
Князь литовський дуже сильно на нього озлився.
Від Москви став вимагати «зрадника» віддати,
Аби міг його належно за те покарати.
Та ж не був Остафій зрадник, не чувався винним.
Не чужим князям служив він – лише Україні.
А в Москву пішов служити не князю Івану,
А полоненому в битві своєму гетьма́ну.
Доки той був у полоні, доти й служби було.
Правда, тільки-но повстання в Литві спалахнуло,
Що підняв Михайло Глинський за волю країни.
То Остафій привів військо в поміч Україні.
Не вдалося князям тоді вибороти волю,
Не вдалося повернути українську долю.
Бо ж не вся знать Україні вірна залишилась,
Не взялась за зброю, князю Литви поклонилась.
Не пішла разом із Глинським волю здобувати,
Тож залишилась в неволі Україна-мати.
Прослуживши кілька років в Московській чужині,
Із Острозьким повернувся втікач в Україну.
Заступивсь за нього гетьман, не дав покарати,
Навіть, випросив для нього старостівство дати.
Бунтаря такого поряд хто ж тримати стане?
Тож відправився Остафій старостою в Канів.
Там тривожне прикордоння, там татари поряд
І бунтарський дух із нього вивітриться скоро.
Та Остафія татари зовсім не лякали,
В нім татарського в самому знайшлося б чимало.
Бо на вигляд він і справді, як татарин, наче,
Як у одязі татарськім його хто б побачив,
Та почув, як по-татарськи ловко розмовляє,
То подумав: перед себе татарина має.
Взявся в Каневі й Черкасах Остафій рядити,
Став дивитися, як краще край цей боронити.
Де і як орду стрічати на шляхах широких,
Де поставити застави із якого боку.
Хоч мав війська й не багато, але не журився
І добряче з супостатом в прикордонні бився.
Не один раз і не двічі давав клятим чосу
І лягала орда клята, як трава під косу.
Мав він військо невелике, але все завзяте.
І знайшов, де рубак гарних для себе узяти.
В ті часи в степових балках та і по байраках
Вже збиралися сміливці, що звались «козаки»
Не хотіли у магнатів жили надривати,
Подалися в чисте поле, щоб козакувати.
Жили кожен в своїй балці, кожен своїм станом,
Керувалися окремим своїм отаманом.
Жили з того, що траплялось, у степу добудуть ,
Тож до часу уважались розбійницьким людом.
От зібрав таких Остафій, вийшов перед ними
І звернувся зі словами до них отакими:
- Чи не досить в очеретах як таті сидіти,
Може краще бусурманів на шляхах глядіти?!
Ідіть хлопці, збирайтеся під мої корогви
Та послужим Україні і Господу Богу!
Зібрав хлопців відчайдушних Остафій до себе.
Із такими й Литви поміч йому вже не треба.
Перестріли орду в полі не раз і не двічі,
Довго чухались татари після тої стрічі.
Довго мимо все ходили та все озирались
Аби часом на козацьке військо не нарвались.
Та ж татари без грабунку, то вже не татари.
Ворожнеча між Литвою і Москвою стара
Знову вилилась війною, гуркочуть гармати.
На Московщину татари подались гуляти.
І Остафій теж козаків повів Москву бити,
Щоби Сіверщину врешті у Москви відбити.
Розгромили військо враже, стали міста брати,
Та татари розбрелися, взялись грабувати.
Що їм дертися на мури та під кулі пхатись,
Якщо можна лиш грабунком простим наживатись.
Та й Остафій із походу повернувсь не бідним,
Удалось повоювати йому дуже плідно.
Ледь гармати перестали землю шматувати,
Як татарам закортіло знов пограбувати.
Без Литви в Московські землі не схотіли лізти,
Тож рішили з України поживитись, звісно.
Стрів Остафій орду кляту над Дніпром-рікою.
Цілий день тривала січа Врешті-решт із боєм
Удалось козакам знову татар відігнати,
Та Остафію прийшлося полоненим стати.
Узяли його татари, в мотузя зв’язали
І у Крим живим ясиром хутенько погнали.
Довго плакали козаки, гетьмана шукали.
Де подівся, що з ним стало – нічого не знали.
Ой, не солодко в полоні йому там жилося
Та втекти із Перекопу тим часом вдалося.
Повернувся у свій Канів злий на орду кляту,
Обіцяв, що їй спокою не буде давати.
Повів військо молодецьке на Очаків скоро,
Було туркам і татарам з тим велике горе.
Попалили козаченьки усе передмістя.
Врятувались, хто в фортеці устигли засісти.
Потім взяв Іслам-Керменя над Дніпром-рікою,
Щоби плавали козаки по ріці в спокої.
А тоді до Криму взявся, пролетів, як вітер.
Узяв здобичі багато, полон пригнав звідти.
Ой, озлилися татари, прийшла орда вперта
Аби Канів і Черкаси на пороха стерти.
Та даремно сподівались, даремно збирались,
Як отримали добряче, то й назад подались.
Там зібрали більшу силу і знов підступили.
Князь Острозький і Остафій ту орду зустріли
Біля річки Ольшаниця. Добре шанувались,
Майже вся орда в тім полі навіки зосталась.
А тоді пішов Остафій на Очаків знову,
Із ордою була в нього коротка розмова.
Попалив, набрав в поході здобичі багато,
Буде чим велике військо йому годувати.
А під славнії корогви сходилось чимало,
Собі славу, Україні волю здобували.
Пішла слава про ту силу вже кругом по світу,
Вже козаків і сусіди прагнуть запросити.
Вже опальний хан із Криму в Черкаси втікає,
Де від помсти Саадата схованки шукає.
Новий хан прийшов з ордою аж під самі стіни.
Видай, каже, втікача нам, а то й сам загинеш.
Не злякала Остафія та ворожа сила,
Яка місто, наче зграя, навкруг обступила.
Місяць билися татари, місяць колотились,
Але, облизня зловивши, врешті відступились.
Дивувався хан татарський, в захваті дивився,
Як Остафій сам без війська в таборі з’явився.
Говорив як рівний з рівним із великим ханом,
Не зважаючи на помсту, не боявсь обману.
Хан, нарешті відступився та у Крим подався,
А Остафій за козацьке військо своє взявся.
Розділив його полками й сотнями до того.
В тому війську панувала дисципліна строга.
Закріпив за кожним полком відповідне місто,
Стали полки називатись з його назви, звісно.
В місті тім сидів полковник, вибраний на колі,
Всі козаки підкорялись в полку його волі.
Кожне місто полковеє було, як фортеця,
А то раптом чи татарин, чи москаль припреться.
На валах його чекали готові гармати.
Окрім шаблі козак мав ще і рушницю мати.
Отож, ворога стрічала не якась ватага,
Добре навчені загони під гетьманським стягом.
А Черкаси у козацтва столицею стали,
Тому довго ще козаків черкасами звали.
Чигирин тоді ж поставив, де тримав до часу
Необхідні для козацтва військові припаси.
Так з’явилось в України своє власне військо.
Він хотів був заснувати ще й Січ запорізьку,
Щоб стрічати орди вражі в підступах далеких.
Та добитися від влади то було нелегко.
Хоч послухали на сеймі гетьманську ідею,
Але сили налякались, напевно, тієї.
Як би там воно не було та козацтво стало
І татарам, як раніше, гулять не давало.
Зустрічало, коли треба та і проводжало
Так, що кості просто неба довго ще лежали.
Знав Остафій все зарані, як орда рушає,
Бо ж він очі свої й вуха у тих степах має.
Сам бувало виряджався степом побродити,
Від татарина ж нелегко його відрізнити.
Пробирався по аулах, як у себе вдома.
Всі йому татарські плани ставали відомі.
Лише хан собі надума по ясир податись,
А із ним вже ціле військо виходить стрічатись.
Тож коли Литва з Москвою знов завоювали
То із радістю татари у похід пристали.
Пішов з ними і Остафій Московщину бити,
Хоч уже мав вік поважний, дома би сидіти.
Та душа його гаряча не всидить удома,
Давай коня, давай шаблю, давай битву йому.
Йшов не сам – козацьке військо ішло за спиною,
Булаві його послушне, зрощене війною.
Те козацтво, яке згодом реєстровим звали,
Коли вже по його смерті ті реєстри склали.
Йшло козацьке військо полем, шляхи торувало,
А за ним іще розмиті постаті вставали
Тих, хто гетьмана продовжить справу розпочату,
Хто найпершу Січ козацьку буде будувати.
Хто згуртує запорожців у єдину силу,
Хто супроти панування ляхів стане сміло.
Хто прославиться в походах проти бусурманів,
Проти Криму і ногаїв, і проти османів.
Хто підніме народ, врешті на велику справу,
Щоби вільна, незалежна постала держава.

Читав я книжку про часи сумні
Далекого тепер середньовіччя.
І було страшно й боляче мені,
Бо ж гинув люд, згоряв, неначе свічка.
І у прямому сенсі, звісно, теж.
По всій Європі вогнища палали.
Людей, які виходили із меж
(А і тоді таких було чимало),
Хапали і на вогнище тягли,
Аби вогнем очистить душі грішні.
Чи то часи такі тоді були?
Чи люди були набагато зліші?
А скільки відьм згоріло у вогні,
Лише за те, що відали незнане.
Читав і було гірко так мені,
Пекла якась іще одвічна рана,
Бо ж уявляв, як боляче було
Отак живому на вогні горіти.
Ще й бачити, як місто все прийшло
Аби на твої муки поглядіти…
Перегорнув сторінку і… дива:
Та й не такі вже й злі попи, одначе,
Бо ж знали, як конає плоть жива
І як душа і корчиться, і плаче.
Тож відьмі, перед вогнищем самим
Давали зілля одного попити.
Багато чого було в зіллі тім,
Що помагало болі притупити.
І серед всяких мінералів, трав
Була і беладона в зіллі тому.
Я, звісно, про таку рослину знав,
Росла в нас недалеко біля дому.
Батьки мені казали: «Не чіпай!
Бо і до смерті може отруїти».
Тож я і не чіпав. Росте нехай,
Мені ж не заважає вона жити.
А тут задумавсь: знаю стільки літ,
Але нічого, справді, геть не знаю.
Звідкіль вона з’явилася на світ?
Чому таку цікаву назву має?
Старих людей потроху розпитав.
Щось по книжках порився, подивився
І, що почув, і все, про що узнав –
У цій легенді з вами поділився.
Колись, вже кілька сотень літ тому
До нас приїхав знатний італієць.
Схотілось світ побачити йому
Чи то у справах…Звісно, ця подія
В літописах ніде не збереглась.
Тож я не знаю, як там його звати.
В Італії він був, можливо, князь
І був, напевно, знаний і багатий.
Узяв з собою він сестру свою,
Яку, я точно знаю, Белла звали.
Була красуня у своїм краю,
Відбою від закоханих не мала.
По нашим міркам захуда була
Та і занадто, мабуть, блідувата.
В тіснім палаці все життя жила,
То де ж було їй там позасмагати.
Та й модно так в Італії було.
Але у нас жили своїм порядком…
І от оцю красуню занесло
До України, краєм мандрувати.
Вважаючи чарівною себе,
На всіх вона дивилась гордовито.
Якщо воно в Італії «цабе»,
То в цім краю лиш павою ходити.
Отак вона й ходила, звисока
На «дикий» люд місцевий поглядала.
Тримала горностая на руках.
Так модно у Європі тоді стало,
Щоб воші перелазили хутчій
На ту тваринку. Іншого не знали.
Бо ж митися тоді в Європі тій
Аристократи звички ще не мали.
Духами забивали сморід свій,
Косметикою бруд свій прикривали.
І це за звичне видавалось їй.
Тож «дикуни» її і дивували.
А люди озирались їй услід
Та за спиною закривали носа,
Бо ж тягся слідом той «духмяний» слід,
Що дибки піднімалося волосся.
Якось, йдучи по Києву, вона
Зустріла козаченька молодого.
Спинилася на мить, немов дурна:
От, коби запопасти їй такого!
Та миттю себе в руки узяла
І повелася, як їй і годилось.
Побіля нього павою пройшла,
Лиш крадькома у очі подивилась.
А далі очі томно підвела,
Мовляв, поглянь, яка я вся із себе.
Я сотні вже із розуму звела,
Прийшла пора узятися й за тебе!
Але козак уваги не звернув,
Пройшов, немов її і не помітив
І голови услід не повернув.
Ох,же яка вона була сердита.
Та вирішила досягти свого.
Зі скринь найкращу вдяганку дістала,
У очі щось накрапала того,
Від чого очі, як в кота блищали.
Натерла щоки теж не знати й чим,
Аби вони, немов огнем горіли.
Та і пішла. Хоч Київ і не Рим,
Але народу сновигає сила.
Як би не пропустити козака!
Ішла, а по боках очима стригла.
Аж ось удача їй, та ще й яка,
Помітити його краєчком встигла.
І знову мимо павою іде
І, наче, очі скромно опускає
Та все уваги від коза́ка жде.
А він її, немов не помічає.
Пройшов та і очей не повернув.
Хіба отак в Італії бувало?
Там перший-ліпший шию би звернув,
Якби вона повз нього простувала.
На третій день полює знов вона.
Уже сама рішила не чекати.
Бо ж час її у Києві мина,
Вже скоро далі вирушати з братом.
Знов одяглася, наче на банкет,
Духів пів пляшки вилила на себе.
Взяла не горностая, а букет.
Сказала брату, що пройтися треба.
Іде, очима знов людей пасе
Та поміж ними козака шукає.
Аж знов назустріч юнака несе.
Тепер вже в сіті його упіймає!
Вона впритул до нього підійшла,
Всміхнулась криво, як належить донні.
І руку для цілунку простягла.
Манери козакові невідомі.
Тож донні руку лиш злегка потис,
Боявся, видно, щоб не розчавити.
Не став рукою прикривати ніс,
Хоча духи розпочали смердіти.
А він до таких запахів не звик.
Вона прошепотіла: - Донна Белла.
Він відступив від неї трохи вбік,
Заграла в нього посмішка весела.
- Говориш, Белла. Ну й ім’я твоє?!.
А я Максим, було б тобі відомо.
- Я донна Белла! – знов та за своє.
-Ну, добре Белла, хай вже буде донна,-
Всміхнувсь козак,- пробач, та маю йти.
Багато справ, ще забіжу додому.
Але, ще перед тим, як далі йти:
- Прощай,- сказав іще раз,- Белла…донна.
Піймавши знову облизня, вона
Розлючена додому подалася.
І думка її мучила одна:
Чому її задумка не вдалася?
Козак її краси не оцінив?
Ну, що ж, вона знайде на нього силу
(В Італії в цім зналися вони,
Он скільки Борджа люду потруїли)
Дістала вдома скриньку з багажа:
Всілякі трави, порошки та мазі.
Все має бути, як вона бажа!
Вона нікому не проща образи.
Але зі світу встигне ще звести,
Спочатку треба змусити кохати,
Коханням тим до сказу довести,
А потім відштовхнути… Стала брати
Зі скриньки все, що лиш у ній було,
Щось там товкла, мішала, колотила.
Від того стільки смороду було,
Що вона навстіж вікна всі відкрила.
Враз залетів в кімнату вітерець,
Вхопив те зілля, у обличчя кинув.
Вдихнула повні груди. Хай їй грець!
В безсиллі раптом впала на коліна.
Схопилася, рвонула до вікна
Аби повітря свіжого вдихнути.
Та раптом зникла, наче та мана.
Лиш одяг залишився, мов забутий.
Брат всю округу в пошуки підняв,
Просив, грозився, сам ходив шукати.
Хоч він великі гроші обіцяв…
Прийшлось самому в рідний дім вертати.
А у садочку, де вони жили
У Києві хтось дивну квітку бачив.
Згадати й старожили не могли
Нічого, навіть схожого, одначе.
Брудно червоним цвітом зацвіла,
А далі чорні ягоди вродила.
Отруйна, люди бачили, була,
Тож не чіпали, ягоди не їли.
Козак,що цю історію узнав,
Згадав про дивну стрічу перед того,
Й ту квітку беладоною назвав,
А люди підхопили вже від нього.

Життя, що згасло, свічка не продовжить
І не відродить ту останню мить,
Яка ввібрала стогін перероджень
Багатих літ і злидні лихоліть.

Судьба картає, крає і карається
На схилах днів, коли на схилі літ
Ховає дід під подушку окрайця,
Немовби шрам – глибокий смерті слід.

Його дитинства радість рукотворна
І благодатна як сама земля,
Вросла у землю полиново чорну.
Дарма її гукати звідтіля.

Старий як світ, давно чекає стрічі
Із болем, що весь вік переорав,
Запалює над світом чорні свічі
На спомин незворотних переправ.

28.11.2020

Спекотний день зміняла врешті ніч,
Навколо все примарніше ставало,
Бухикати гармати перестали
І пил, і дим поволі осідали.
Вже б можна було чути людську річ,
Але у вухах наче шмаття вати,
Хіба до ранку відновиться слух.
Як віспою подовбано навкруг
Аж ген до тих далеких лісосмуг.
Та в темряві хоч можна буде встати,
Попити…Ет, закінчилась вода.
І від учора вже нема й краплини.
А джерела немає на вершині…
Він витер губи репані і сині.
Надбігла раптом думок череда.
Під вибухами думка лиш одна:
Як вижити. Тепер же їм просторо.
Одна на одну лізуть, як на гору.
Згадалось раптом рідне Чорне море
І він у хвилі без кінця пірна…
Заплющив очі та відкрив за мить.
Не спати! Ніч – то подруга ворожа.
Він в темряві підкрастись тихо може
І пропадай тоді подоба Божа.
А як почуєш, як в вухах шумить.
Підвівся, подивився пильно вниз,
У темряву, що далеч огорнула.
Десь там машина світлом фар змигнула.
Але далеко. Вітерцем війнуло.
Як хороше у тиші – аж до сліз.
Бо ж цілий день як пекло на Землі:
Снаряди й міни пагорб люто рвали,
І голови підняти не давали.
Вже й стела пошматована упала
Й навкруг живого місця взагалі.
Чи хто живий ще? Чи зостався сам?
Ні, бачить, он підводяться поволі.
Їх лише кілька на вершині голій,
Кому життя продовжила ще доля…
Надовго? Чи вже завтра дев’ять грам,
Чи то осколок прямо в серце вцілить.
Ні, ці думки потрібно гнати пріч.
Спочити треба поки іще ніч.
А завтра знов зі смертю віч-на-віч.
Й душа чиясь полишить бренне тіло…
Ні, таки гнати геть лихі думки.
Раз вижив він в смертельній круговерті,
То, значить ще не час йому для смерті.
Він буде жити. Хлопець він упертий…
Далася втома врешті-решт взнаки.
Він не помітив, навіть, як заснув.
Хоча те сном назвати важко бýло.
Його немов туманом огорнуло.
Туман той вітерцем злегка війнуло
І поряд він когось іще відчув.
Рука миттєво стисла автомат.
Огледівся й здивовано побачив:
На камені сидить людина, наче…
Одягнута незвично, чуб козачий.
І люльку справжню у руках трима.
«Ти хто?» « Я – Сава, чи Савур, бо так
На Січі мене здавна охрестили».
«То це виходить, тут твоя могила?»
«Тут поховали побратими тіло.
Душа ж, як бачиш, ще жива, однак.»
«Як то було?» Той люльку запалив.
Неспішно разів кілька затягнувся.
Відкинув оселедця, усміхнувся,
Навколо подивився-озирнувся
І врешті-решт неквапну річ повів.
«Колись стояла наша чата тут
І на орду татарську чатувала.
Он там «фігуру» ми побудували…»-
Махнув рукою в бік, де стела впала,-
Щоб попередить навколишній люд
І побратимів на сусідній чаті,
Якщо, не дай Бог, з’явиться орда.
Бо ж буде краю усьомý біда.
Ходили в степ, читали по слідах.
Чи часом не скрадалися прокляті.
Але дарма. Усе ж не встерегли.
Підкралися в ранковому тумані
І кожен при шаблюці, при аркані.
Як ми їх не помітили зарані?
За шаблі все ж схопитися змогли.
Харциз «фігуру» кинувся палить,
А ми його взялися прикривати.
А татарви набігло так багато,
Що довго проти них не простояти,
І клята діжка чомусь не горить.
Та бачим: все ж позаду запалало.
Я побратимам: «Швидше на конѐй!
Та у тумані по степу гайнем!»
Аж тут аркан перехопив мене…
Я бачив, як душа моя злітала,
Що хлопці вже далеко у степу,
Пала «фігура» на сусідній чаті,
Орді ні з чим прийдѐться повертати,
Як будуть козаки її стрічати
То перемелять на дрібну крупу…»
«І я б хотів загинути отак,
Аби свій рідний край порятувати…»
«Ні, хлопче, тобі рано помирати,
Бо в Батьківщини ворогів багато.
Хто ж порятує, коли не козак?
Хай помирають краще вороги.
А козаки повинні довго жити
Аби орду нарешті зупинити,
Бо ж вона ладна світ весь полонити.
Поки є ми – їм те не до снаги!»
І враз туман розсіявся, пропав.
Савура теж неначе й не бувало.
Нічна навколо тиша панувала.
У небі зірка вранішня палала.
Так то був сон? То він, напевно спав?
Підвівся подивився навкруги:
Донецький степ. Закінчується літо.
І гамлетівське: жити чи не жити?
Хто має Батьківщину захистити,
Коли її шматують вороги?
Загинути – то найпростіша річ.
А вижити, завчасно не згоріти,
Щоб цю орду нарешті зупинити?!
Він буде жити! Він повинен жити!..
Кінчалася серпнева темна ніч.

В давнину в любистку дівчаток купали,
Щоб вони із того гарні виростали.
Щоб любили хлопців гарненькі дівчата,
Хлопчиків в любистку слід було купати.
Ще дівчаткам в ліжко той любисток клали,
Щоб не чуже – власне щастя обирала.
І щоб було щастя з нею то навіки,
Щоб жила з коханим своїм чоловіком.
Аби було щастя і достаток в домі –
Любисток в садочку – запорука тому.
Спасе од пристріту, заздрісного ока
Поряд біля хвіртки кущик невисокий.
Щоб завжди дівчині коханою жити,
Треба біля дому любисток садити,
А вже молодиці - для сім’ї міцної…
Зв’язано багато з квіткою отою
Було в Україні з прадавнього віку.
Звідки ж узялася оця дивна квітка?
Чому скільки всього зв’язано із нею,
Начебто, простою квіткою тією?
У селі одному у часи вже давні
Жила собі дівка уже на вида́нні.
Добра і розумна та іще вродлива.
Та була не зовсім дівчина щаслива.
Був у неї хлопець гарний, синьоокий,
Ходив коло неї уже більше року.
Клявся у коханні, дарував їй квіти,
Обіцяв довіку лиш її любити.
Вона з ним ходила по селу, як пава.
Говорили люди – яка гарна пара.
Юнака дівчина серцем всім кохала
Але…одну рису нехорошу мала,
Бо була ревнива та дівчина дуже,
Їй щодня та ревність колотила душу.
Все їй видається, що її коханий,
Хоч і біля неї, а на другу глянув.
А коли не було його поряд неї,
То аж закипала з ревності тієї.
І, хоч був коханий чесний і порядний,
Та вона шукала в ньому якісь вади.
Сама колотилась, його колотила,
А це ж на рушник ще вони не ступили.
Він вже намагався звести все на жарти,
Що, мовляв, немає чого ревнувати.
Часом і сам злився, коли діставала.
Та ж кохав безтямно…І вона кохала.
І мирились, наче. Наче забували…
Але ж не надовго. Ревність не давала.
Бачила дівчина, що добра не буде,
Що коханий кине і навік забуде,
Тож кожної ночі спати не лягала
Та все у богині Мокоші питала:
«Мокоша, Мокоша,
Будь мені хороша.
Прошу не багато,
Та дай мені знати,
Коли мій коханий
Та й на другу гляне.
Поможи ж, мати,
Про мене згадати».

Так вона просила, так вона питала,
Поки аж богиня вві сні завітала.
Завітала й каже: - Дам тобі пораду,
Як здолати ревність й хлопця не відвадить.
Піди на Купала до лісу раненько,
Знайдеш на галяві кущик чималенький,
Листя – як в петрушки, в кущика отого.
Запах – як в селери. Накопаєш з нього
Ти собі коріння. Посади при хаті
І тоді не будеш біди-горя знати.
Полоскай волосся у відварі з нього,
Парубки не будуть давати дороги,
Будуть за тобою табуном ходити,
В тебе попід тином до ранку сидіти.
Заший його листик у весільне плаття
І проблем сімейних ти не будеш знати.
Буде поміж вами вірність і кохання,
Доки і надійде мить твоя остання.
А як твій коханий десь поїде з дому,
То заший листочок у підкладку йому.
І тоді ніяка найгарніша з себе
Твого чоловіка не відбере в тебе.
Можеш відпускати на край світу сміло,
Бо я в цвіт звичайний вклала таку силу,
Що чаклунство, навіть, її не здолає,
Хай яку завгодно воно силу має.
Отаке сказала й стала пропадати.
Кинулася дівка: - Хочу ще спитати –
Як же я ту квітку називати маю?
- Зви її любистком!- та відповідає.
Мовила й пропала. Чи була? Чи снилась?
Дівка із постелі раненько схопилась.
Піднялася дівка, наче і не спала.
«Та ж сьогодні ранок Івана Купала!»
Сонечко краєчком вийшло із-за хати,
А вона вдяглася, схопила лопату,
Подалась до лісу шукати те зілля,
Як не як, а скоро вже її весілля.
Недовго й шукала, недовго й ходила.
Чи її Мокоша за руку водила?
Нарила коріння та й хутко додому
Аби посадити у садочку свому.
Посадила квітку, рясно поливала
Та вже свого хлопця так не ревнувала.
І волосся мила, і в плаття зашила.
Парубки і справді табуном ходили.
Вже від неї, навіть, не відходив милий.
Все боявся, щоби хлопці не відбили.
А приспіла осінь, весілля згуляли
І жили та діток собі наживали.
Донечку, а потім зразу двох синочків.
Розрісся любисток у її садочку.
Розрісся любисток, злагода у домі,
Бо ж і справді скільки сили було в ньому.
Все би було гарно, все би було добре.
Але ж доля часто викрутаси робить.
Пролетіла чутка, що в чужу столицю
Козаки посольством їдуть до цариці.
І так уже долі повернуть вдалося,
Що і чоловіку їхать довелося.
Жінка у дорогу все, що слід, зложила,
А ще і любисток в підкладку зашила.
Бо ж і гарний з виду, і такий пригожий.
Чи ж перед дівками устояти зможе?
Прибули в столицю козаки й чекали,
Щоби до цариці їх скоріш позвали.
А, поки чекали, всякого чували,
Що, мовляв, цариця «женихів» міняла
Ледве не щоночі. Красеня побачить
І уже на нього має види, значить.
А хто ж їй відмовить? Та ж вона – цариця!
Чутками такими повнилась столиця.
Козаки на теє не надто зважали,
Бо ж свої питання вирішити мали.
Врешті звані були у царські палати.
Було там, звичайно, гарного багато.
В когось, може й очі розбігались з того.
Але не зманило багатство нікого.
А сама цариця на троні усілась
І все на козацтво пильно так дивилась.
Бо ж усі вже ставні, чується в них сила…
І тут молодого козака уздріла.
Як тільки уздріла, душа запалала.
До своєї спальні його забажала.
Слуги уже знані, миттю похопились
І до козаченька тихцем підступились.
Давай шепотіти, давай умовляти,
Щоб вночі привести у царські палати.
Це ж сама цариця! Хто ж то їй відкаже?
- Не піду, хоч ріжте! – козак на те каже.
Ті подивувались, наче відступились.
Та цариця люто на них подивилась.
«Хто ж посмів відмовить у її коханні?»
Хоч не хоч, а треба виконать бажання.
Зрозуміло, сила тут не допоможе.
Що не може сила, то чаклунство зможе.
А було в столиці чаклунів багато,
Деякі і справді вміли чаклувати.
І біля цариці теж такі крутились,
Тож до них ті слуги миттю й покотились.
Набралися зілля в них для привороту
І тихцем взялися за підлу роботу.
Козакові в їжу всипали те зілля.
А воно і справді, мало таки силу.
Якийсь провал, наче, в голові вчинився,
Не зна, як в палатах царських опинився.
Лежить та цариця на пухких перинах.
Чи Єлизавета, чи то Катерина
Та козака кличе – йди, мовляв, козаче.
А він, наче сонний, лише її бачить.
«Роздягайсь, козаче! Йди мене кохати!
Час дорогоцінний не слід марнувати!»
Скида козак шапку та свитку знімає
І тут крізь підкладку листок відчуває,
Той, який удома кохана зашила…
І всі привороти утратили силу.
Де чаклунство й ділось, в одну мить пропало.
Усе козакові зрозуміло стало.
Глянув на царицю, низько уклонився
Та не став кричати, хоч і розізлився.
Сказав: - Можеш мені голову зрубати,
Лиш свою дружину буду я кохати.
Бо ж я перед Богом вінчаний із нею
І не хочу знатись з ласкою твоєю.
Шукай собі того, хто заради чину
Може і забути кохану дружину.
Я ж своїй коханій вірним залишуся
І самої смерті, навіть, не боюся.
Не стала цариця козака карати,
Хоч, слуги й хотіли кинути за грати.
Може, пожаліла, може, здивувалась,
З вірністю такою давно не стрічалась.
А, може й Мокоша за ним слідкувала
Та й від смерті хлопця тоді врятувала.
От такий любисток. Вірте чи не вірте
Але не забудьте в садку посадити.

Село стояло над Дніпром колись.
Можливо, й досі ще стоїть – не знаю.
Бо й назви вже ніхто не пам’ятає.
Там всі оці події й відбулись.
Жила в селі тому вдова одна,
Козачка ще від прадіда і діда.
На ті часи вже й посивіла з виду,
Бо ж стільки бід пережила вона.
Вдова та, кажуть, мала двох синів –
Степана і молодшого Івана.
Хоч вийшла заміж за коза́ка рано,
Та чоловік в походах і борні.
Тож народила вже в роках вона
Одного, через кілька літ другого.
Вже й поховала чоловіка свого
Й синів на ноги ставила одна.
Тряслась над ними, не спала́ ночей
Аби синів від лиха захистити.
І виросли, нарешті, її діти.
Та й красені – не відвести очей.
Хотіла все аби при ній були
Та в них уже козацька кров заграла.
Пішли на Січ. Вона все визирала
Аби хоча б на хвильку прибули.
До Січі недалеко там було,
Тож юнаки частенько зазирали.
Від щастя мати, що робить – не знала,
А радості її на все село.
Якось сини приїхали разом,
Бо у похід далекий вирушали.
Донці до Січі посланців прислали
Аби на басурманський йти Азов.
Отож на Дон рушали козаки.
Й сини також у той похід пристали.
Хоч мати серцем і не відпускала
Та відпустити мусила-таки.
Зібрала їм, що треба у торби,
Благословила у похід далекий,
Хоча самій далося то нелегко,
Але що мала супроти зробить?
Сини сказали, що похід легкий,
Що там іти до того до Азова?
За місяць, може і пове́рнуть знову.
Та мати відчувала щось-таки.
Що не побачить більш синів своїх.
Отож тихенько сльози витирала,
Аж до самої річки проводжала,
Благословила на дорогу їх.
Сини на «чайку» з берега зійшли,
Вклонилися до ніг матусі звідти.
Й вона лишилась в далечінь глядіти,
Де всі байдаки й «чайки» попливли.
І кожен день виходила вона,
На березі, вдивляючись, стояла,
Синів з походу того виглядала
Й надвечір поверталася сумна.
Уже давно і місяць пролетів,
За ним другий. Вже скоро й рік минає,
А про синів і звісточки немає,
Немов пірнули в невідомість ті.
Вона все ходить, сльози не спиня,
Що капають на польову дорогу.
Уже її заледве носять ноги.
Але іде та вигляда щодня.
П’ять літ минуло, як сини пішли.
П’ять літ вона виходила стрічати
Та серце своїм горем надривати…
Одного дня вже мертвою знайшли
Її на тому березі, де ждала.
На тому місці жінку й поховали.
По іншому зробити й не могли.
Хай вигляда душа синів своїх,
Нехай чекає, раз чекала доки.
Насипали могилку невисоку…
А що ж сини? Що трапилося в них?
Чому не повернулись до цих пір?
Що саме їх затримало в поході?
Людині свою долю знати годі.
Коли брати ще полишали двір,
То думали, що місяць, може, два
Та і вони повернуться додому.
Затримала, проте, їх доля в тому
Азові на роки. Й таке бува.
Спочатку місто штурмом узяли
Та вирізали бусурман геть чисто.
Тоді від турок боронили місто.
Хоч важко та відбилися були.
Кружляла навкруг міста татарва,
Додому повернутись не давала.
А потім нова, ще страшніш навала.
Отож похід той не на рік, на два.
Аж на п’ять літ «сидіння» затяглося,
Бо ж мусили від турка боронить.
Коли ж нашестя удалось відбить
І турку відступити довелося,
В царя Москви просилися узять
Здобутий град «під царську руку сво́ю».
Та цар махнув на той Азов рукою,
Не захотів із турком воювать.
П’ять літ в Азові пробули брати,
П’ять літ із бусурманом воювали.
Молитви мами їх оберігали,
Бо ж цілих між козацтва не знайти:
Усі в боях дістали якісь рани,
А в них - а ні подряпини в обох.
Всі кулі відлітали, мов горох
Відскакували гострі ятагани.
Та вже, як турок взявся відступать,
То сліпа куля звідкись прилетіла
І вп’ялася Іванові у тіло.
Степан все кинув – брата рятувать.
Перев’язав, щоб зупинити кров,
Відніс подалі з колотнечі бою,
Постійно прикриваючи собою.
«Не помирай!»- звертався знов і знов.
Уже скінчились за Азов бої,
Де половина тих, що місто взяли,
На його мурах голови поклали.
Хоч турки й подались в свої краї
Та сил тримати місто не було,
Тож вирішили стіни підірвати
Та вже тоді додому повертати.
Іван же з того часу, як на зло,
Ніяк не міг поранення здолати.
Йому весь час у грудях щось пекло
І сил на ноги стати не було.
Отож Степан опікувався братом.
Відніс на «чайку» на своїх руках
Там кожухами теплими укутав.
Весь час був біля нього, як прикутий
Та все, що той оклигає, чекав.
Час все минав, долали «чайки» шлях,
Іванові на краще не ставало.
А десь там мама на обох чекала,
Мабуть, щодень виходила в сльозах?!
Вночі вони на «чайці» підпливли
До берега, де у похід рушали.
На «чайці» смолоскипи запалали
Аби пристать до берега могли.
Степан на берег брата переніс,
Поклав його під горбиком над річку.
Приніс йому напитися водички,
Подякував козацтву за підвіз.
Ті смолоскипи кинули й гайда,
На Січ свою козацьку подалися.
Степан один із братом залишився,
Вслухаючись, як жебонить вода.
Чекаючи, як сонечко зійде,
Прийти –таки до рідної до хати.
Там рідні стіни, там рідненька мати,
Вона рятунок синові знайде.
Побачив вранці, що Іван лежить
Під горбиком у заростях незвичних,
Якіїсь квіти, наче довгі свічки,
Цвіт пурпуровий, як вогонь горить.
А листя , наче на вербі, стирчать.
І з нього краплі - прямо на Івана,
Як сльози омивають йому рану
Й затягується рана на очах…
Тож і назвали цвіт – плакун-трава,
Від того, що вона, здається, плаче,
За дітьми побивається неначе.
Душа в ній б’ється мамина жива.
Другі ж говорять інше про той цвіт,
Що він з козачих смолоскипів взявся,
У червні пурпуровий цвіт займався,
Горів, аж осінь сходила на світ.
Хай би там як –плакун-трава росте
Там, де завжди вологи забагато…
Хтось взявся цю легенду розказати,
А я почув і написав про те.

Коли то все було, ніхто не зна.
Давно було. Років тоді не знали.
Отож жили собі й не рахували.
Коротше, одним словом – давнина.
Тоді ще гір Карпатських не було,
Все було рівне аж до океану.
Одні ліси й степи, куди не глянеш.
В той час ще плем’я велетів жило
На цих просторах. Люду було мало,
Бо ж не давали велети пройти.
Аби набити шлунок свій пустий,
Усе, що лише рухалось, хапали.
Та злі були страшенно на богів,
Що ті їх завеликими створили.
Якось з богами битися рішили,
Зібрались до Егейських берегів
Та на Олімп подерлися юрбою.
Жбурляти цілі скелі почали,
Що відірвати від гори змогли…
Як мурашва, укрили схил собою.
Боги ж на бій не вийшли проти них,
А вояків сторуких надіслали.
Ті велетів швиденько подолали
І винищили в битві майже всіх.
Тож плем’я їхнє зникло з тих часів,
Хіба якісь втекли і збереглися.
Подалі від Олімпу подалися,
Сховалися поміж густих лісів.
Один, можливо і останній з них
Жив у лісах, де нині є Карпати.
Щодень шукав чим шлунок свій напхати.
Живе навколо винищити встиг.
Вцілілий люд з країв отих втікав,
Аби не стати за обід для нього.
Важкою була втікачів дорога,
Далекий тупіт їх весь час лякав.
Здавалось їм, женеться той услід
Аби все плем’я до останку зжерти.
Але кому хотілося померти,
Не встигши ще нажитися, як слід?
Сиділо плем’я втомлене якось,
Спинилося, щоб трохи відпочити,
Холодну воду з джерельця попити.
Та лячно дослухалося… Аж ось
Йде парубок назустріч по шляху
Із торбою легкою за плечима.
Усе навколо озира очима.
Не зна, що в пащу попаде лиху.
Тож на обличчі ні сліду журби,
Всміхнувся людям радісно, спинився.
«Здорові будьте!»- до землі схилився.
«Здоров і ти!»- доне́слося з юрби.
«Чого такі зажурені усі?
Що вас із місця звичного зігнало?»
«Таке тяжке життя у нас настало,
Бо ж людожер на плем’я напосів.
Вдень і вночі спокою не дає.
Весь час повинні ми остерігатись,
Бо ж уже люду винищив багато.
Оце, що бачиш – все від нас, що є.
Отож тікаєм у чужі краї,
Де, може, людожер той не дістане».
Послухав мовчки парубок, поглянув.
В якісь думки заглибився свої.
А далі мовить: «Не журіться так.
Я вам допоможу порятуватись.
Не треба буде більше вам ховатись.
Але, просити буду вас, однак,
Мені у тому трішки помогти».
«Ми згодні. Та що маємо робити?»
«Велику діжку треба спорудити
Та ще для мене трав, грибів знайти.
І швидко, доки людожер отой
До цього місця ще не нагодився».
Люд швидко на частини розділився.
Хто ліс рубати тут же взявся, хто
Для діжки дошки із дерев стругати.
Жінки із дітьми подалися в ліс,
Шукаючи гриби і трави скрізь.
Взявсь парубок багаття розкладати.
Забулькала вода у казані,
Куди юнак кидав гриби і трави
Та готував якусь незвичну страву,
Мішаючи на тихому вогні.
Поки він дивну страву готував,
Чоловіки вже й діжку доробили,
Цеберками водички наносили.
Один заліз нагору, виливав.
Бо ж діжка-таки вийшла чимала,
Рукою до вершечка не дістати,
Якщо би, навіть, і навшпиньки стати.
Коли вода по вінця вже дійшла,
Велів юнак казан з вогню знімати
І все, що в ньому, в діжку віднести.
А далі всім зніматися і йти.
Він сам лишиться велета чекати.
Подався люд по шля́ху втечі знов
Та злякано усе ще озирався.
Бо вже здалеку тупіт відчувався,
Десь людожер по їх сліду ішов.
Уже і далеченько відійшли,
Коли один спинився, став кричати:
«Агей-но, хлопче, як же тебе звати?»
«Карпом,- в отвіт почулось,- нарекли!»
Ледь за ліском сховалася юрма,
Як вже і велет скоро появився.
Карпо стояв спокійно і дивився,
Як той до нього прямо шлях трима.
Коли уже близенько підійшов,
Карпо гукнув: «Здоров був, пане-брате!
Втомився, мабуть, здобичі шукати.
Спочив би, може, трохи, охолов!
І спрага вже замучила, мабуть?!
Попий узвару, тобі легше стане!»
Як на комаху, на Карпа той глянув,
Але спинився. «Так тому і буть!
Візьму і вип’ю! Потім тебе з’їм.
На один зуб та все ж якась пожива».
Схопив він діжку, усміхнувся криво
І все за мить забулькало у нім.
Утерся велет, гикнув аж луна
Від того розлетілася навколо.
І раптом…люто заревів від болю,
Зігнулася аж до землі спина.
Як розігнувся – більше заревів:
«Що із очима? Я зовсім не бачу!»
Навкруг руками замахав, неначе
Так ухопити юнака хотів.
Та той чекати на таке не став,
Відбіг подалі та і став кричати:
«Тобі мене тепер не наздогнати!»
Та швидко-швидко по шляху помчав.
А велет слідом наосліп погнав,
Обмацуючи все навкруг руками.
Юнак же біг та все дражнивсь словами,
Щоб той від нього часом не відстав.
Юнак біжить, поки здола дорогу,
Яка лиш крок для велета того.
І вже от-от наздожене його,
Але вхопить ніяк не має змоги.
Отак вони і гналися весь час,
Поки й дійшли великого провалля.
Таких і зараз в тих краях чимало.
Юнак щось крикнув у останній раз
Й тихенько трохи в сторону відбіг.
А велет же помчав з розгону далі
Й сторч головою полетів в провалля.
Він, навіть і злякатися не встиг.
Упав, в якусь печеру закотивсь,
Яких вода давно понамивала.
Коли очунявсь, злість його підняла,
У підземеллі він заколотивсь,
Став грюкати і землю піднімати,
Аби нагору вибратись якось.
Звичайно, то йому не удалось.
Але ж, дурної сили мав багато.
Тож тужився і землю піднімав,
То у одному місці, то в другому.
Здавалося, що він не знає втоми,
Весь край від тих зусиль його дрижав.
І виростали навкруги горби,
Які із часом виростали в гори.
Не скоро той вспокоївся, не скоро.
Багато гір високих наробив.
Та врешті заспокоївся, затих.
Мабуть, таки лишили його сили.
Те підземелля стало за могилу
Останнього із велетів отих…
Коли позаду затряслась земля,
Все плем’я в страху кинулось тікати
Та по дорозі все майно кидати,
Аби лише скоріше звідсіля.
А гуркіт довго-довго не стихав.
Щось там страшне позаду їх чинилось.
Лише тоді живі аж зупинились,
Як отой гуркіт затихати став.
І стали на шляху тоді вони
І почали тривожно озиратись.
Мабуть, той велет вже покинув гнатись.
Чи справді той юнак його спинив?
Мабуть, пропав в нерівній боротьбі,
Лежить тепер нещасний просто неба.
Хоча б по-людськи поховати треба,
Подумали чоловіки собі.
Отож сміливців декілька знайшлось,
Які повинні по слідах пробратись
Та про усе, що трапилось дізнатись.
А плем’я швидко далі подалось.
Пішли назад сміливці по слідах,
Уважно роздивлялись, дослухались,
Постійно насторожено тримались.
Бо ж, хоч сміливці, але страх – є страх.
По шляху недалеко і пройшли,
На пагорб піднялися невисокий
І зупинились… бо з тамтого боку,
Де вони кілька день тому були,
Усе змінилось… Не рівнина тут,
Перед очима їхніми лежала,
А гори й гори , як стіна стояли.
Вершини голі. Як то може буть?
Кругом лежать повалені ліси,
Немов якась їх сила покосила
Та каменів повсюдно наносила.
Не полякавшись дикої краси,
Пішли сміливці парубка шукати,
Здіймались в гори та спускались вниз,
Шукали та гукали його скрізь.
Але не удавалось догукати.
Їх крики голосні: «Карпо, де ти?»
Поміж горами тими розлітались
«Карпа…ти!» із луною повертались.
І, щоб ім’я навіки зберегти,
Так гори ті відтоді і назвали.
Не скоро повернувся люд туди,
Все ще чекали з тих країв біди.
Тривожно лиш здалека позирали.
Та з часом повернулись в ті краї
І гори, й полонини заселили.
Та й зажили, ті гори оживили.
І вони стали за домівку їм.
А в тім проваллі, велет де пропав,
Велике з часом озеро з’явилось.
Як перші люди поряд зупинились
Із тих, хто через гори простував,
Побачили велику синь вони.
Наскільки це чудово виглядало,
Що Синєвир йому і назву дали…
Отак от саме з тої давнини
З’явилися у нас стрімкі Карпати.
Як хто не вірить, можете спитати
Місцевих. Це потвердять вам вони.

На згарищі Риму блукали спустошені люди,
На попелі теплім лишаючи чіткі сліди
І рвали волосся, і били у розпачі в груди
Від тої нежданої, тої страшної біди.
Батьки над тілами загиблих дітей побивались,
А діти із плачем шукали загиблих батьків.
Ще диму клуби де-не-де у руїнах здіймались
І сморід палений над містом спустошеним плив.
І сотні очей піднімалися в гніві до неба,
І з сотень горлянок зривалось питання: «Чому?»
І сотні людей розглядалися навколо себе
У пошуках того, хто винен у тому всьому.
Чутки поповзли, що виною всьому імператор,
Що він забажав подивитись, як місто горить,
Щоб потім пожежу в поемі своїй описати
І справжній шедевр про Троянську війну сотворить.
Спочатку чутки ті розгублено лиш шепотіли.
Та згодом той шепіт почав переходити в крик.
Коли бачить мати дитяче знівечене тіло,
Її вже не спинить ні чин, ні посада, ні вік.
Розлючений натовп ставав усе більшим і більшим,
Вже крики лунали: «Хай згине проклятий Нерон!»
Здавалось, все місто у гніві на вулиці вийшло
І вже не зупинить нікого ні страх, ні закон.
І тут перед очі людські вийшов сам імператор.
Скуйовджена тога, такий же скуйовджений вид.
І натовп, до цього розлючений, став затихати,
Мов річка, яку у морози прихоплює лід.
І мовив Нерон: «Справедливі і горді римля́ни!
Що місто згоріло – немає моєї вини.
Повинні у тім лише підлі оті християни,
За смерть свого вчителя хочуть помститись вони.
Та вірте, римля́ни, цього я їм не подарую
І кожен із них пожаліє, що досі живий.
А Рим, обіцяю, я сам, за свій кошт відбудую
І стане він ще красивіший, ніж бачили ви!»
І натовп, що досі кричав: «Геть Нерона – тирана!»
Зненацька у криці зайшовсь: «Хай живе наш Нерон!»
Та ще: «Хай загинуть на світі усі християни!»
Бо слово Нерона для натовпу – то як закон.
Гнів натовпу впав не на справжнього зла винуватця,
На голови тих, хто покірливо муки терпів.
І натовп виходив із себе, і натовп старався
Аби хоч на когось та вилити праведний гнів.
І ті, хто повірив, і ті, хто зробив тільки вигляд,
Прийшли подивитись, як будуть невинні вмирать.
Тварини супроти беззбройних – неронівський вигад
І натовп у сотні горлянок – оруть і свистять.
Одні християни, не знаючи, в чому їх злочин,
Приречено йшли і приймали покірливо смерть.
До неба, навколішки стоячи, зводили очі
І душі до неба летіли наповнені вщерть.
Чому так буває, що часто невинні страждають
Лише із-за того, що винні при владі сидять.
Коли таке бачу, то зразу Нерона згадаю
І хочу «неронам» про смерть його теж нагадать.

НЬЮ-ЙОРК

Сто перший поверх.День і ніч змішались.
Що сталося – ніхто іще не зна.
Якісь хвилини жити їм зосталось
А далі – невідомості стіна.
В душі іще десь теплиться надія.
А розум б’ється, виходу шука.
Та вже від вікон смерть незрима віє
І жах в огні і у диму блука.
Хто молиться, звертаючись до Бога,
Хто до людей благає з висоти,
Хтось упова на голову і ноги
І вихід сам старається знайти.
Але все марне. Виходу немає.
Вогонь нестримний пожирає плоть
І в ненаситній пащі все зникає.
Життя не владне смерті побороть.
Усе даремно. В братнюю могилу
Уже перетворився хмарочос
І не існує в світі більше сили
Аби змінити у фатальній долі щось.
Вогонь, бетон, дорослії і діти –
Усе змішалось. Але із вогню
Луна останній поклик з того світу –
Просте й трагічне: - Я тебе люблю!.

БЕСЛАН

Він перший раз ішов у перший клас
І був такий розгублено-щасливий.
Усе навколо видавалось дивом,
Немов потрапив у казковий час.
Весь світ, здавалось, разом з ним радів,
Всі погляди схрестилися на ньому,
Як він з букетом від самого дому,
Немов на крилах, радісний летів.
За руку перша вчителька вела
І в мами сльози радості котились…
Та враз за мить якусь усе змінилось,
Кривава доля крізь життя пройшла.
Крик, стрілянина, плач, дядьки якісь,
Обличчя перев’язані хустками,
Його букет, розтоптаний ногами,
Десь на асфальті у крові лишивсь.
А їх усіх – дорослих і малих
В спортзал загнали, покотом поклали
Ні їсти, а ні пити не давали,
Все, як у казках, але казках злих.
Він все чекав, коли вже закінчиться,
Як всі казки – щасливо для усіх.
Весь час тулився то чиїхось ніг
Та квилив, щоб дали води напиться.
А, як усі побігли, й він побіг.
Куди? Чому? Не знав і не питався.
Щасливого кінці не дочекався,
Бо тільки й встиг, що стати на поріг.
Догнала куля. Швидшою була,
Уп’ялась в спину, штурхонула долі,
Асфальт угризся у колінця голі
І біль пройшов, і спрага теж пройшла.
Уже не чув ні пострілів, ні крику,
Лежав затихлий, зморений, важкий,
Дзвінком останнім колотився бій
Над його тілом. Господи, як дико!


ДУБРОВКА.
І
Що там чужі – свої не пожаліли,
Ідею звівши вище за життя.
У них це називається – звільнили,
Але у мене інше відчуття.
Чого вони в Чечню оту вчепились?
Чи їм замало власної землі?
Чи нафтою ще досі не упились
Їх нафтові тузи і королі?
Чи, може, за маленькою війною,
Проблеми більші легше приховать
Та ще й із себе корчити героя,
Мовляв, Вітчизну здатні захищать?
Пробачте, а від кого захищати?
Від громадян, таких же, як вони,
Які свою державу хочуть мати
І, так , як ми, не прагнуть до війни.
Не хочуть люди вашої Росії,
Невже це вам так важко зрозуміть,
Уже б давно їх мовчки відпустили,
Хай спробували б самостійно жить.
Їм захотілось кров’ю все залити,
Щоб не знайшли ні правди, ні брехні.
І хто із них насправді є бандити
Ніхто не може пояснить мені.
Прибічник я чеченського народу
І хочу, щоб він все переборов
І знаю, що є прагнення свободи,
Бо мій народ крізь це усе пройшов.

ІІ
І нічого, власне, вже не зміниш,
Бо не знаєш, навіть, і того́
Від чийого ти ножа загинеш:
Від чужого, а чи від свого.
Втім, це, власне, значення не має.
Це цікава політична гра.
Нас весь час в заручниках тримають,
Мабуть, вже і звикнути пора.
Влада терористів провокує,
Ті нас у заручники беруть,
Потім влада нас від них рятує
Так от полюбовно і живуть.
Тож зовсім не терористи винні,
Влада нас в заручниках трима.
Слава Богу, в нашій Україні
Поки терористів ще нема.
Не тому, що влада в нас на місці
І спроможна цьому раду дать.
Просто усі наші терористи
Вже давно з портфелями сидять

ІІІ
Лишивши по собі десятки трупів,
Ми їх усе-таки перемогли
І гамлетівське «бути чи не бути»
До спрощеної формули звели:
Кому тут бути, а кому не бути
У цьому всьому скопиську людей.
Біду велику встигли відвернути
Хай і такою кількістю смертей.
Я думаю, це героїчний вчинок,
Сам Путін нам усім про це сказав,
Але чомусь стоїть перед очима
Залитий кров’ю театральний зал.
Нічого я не можу поробити.
Але з тих пір щоночі уві сні
У чорному з’являються бандити
І не дають спокійно спать мені.
Прийдуть і мовчки дивляться у вічі
Із ран повільно витікає кров.
Я убиваю їх і двічі, й тричі,
Але вони приходять знов і знов.
Питаюсь: чому так вони вчинили,
Чи кимось одурманені були?
І власного життя не пожаліли,
Ще й смерть невинним людям принесли.
Потроху починаю розуміти,
Хоча не зрозуміть мені всього,
Бо це лише для нас вони бандити
Але не для народу свойого.
Як ми колись звільнялись від монголів,
Хоч двісті літ прийшлось під ними жить,
Так і вони сьогодні свої гори
Від іга намагаються звільнить.
Коли я так на це усе дивлюся,
Крамольна думка часом промайне.
Та я щоразу Богові молюся,
Щоб так він не випробував мене.

IV
Тепер вони казатимуть, звичайно,
Що інших варіантів не було,
Обставини попались незвичайні,
Тому не так, як слід, усе пішло.
В них виправдання знайдеться для всього,
Усе вони спроможні пояснить.
Усе, звичайно, але крім одного:
Як ними вбитих можна оживить?

V
Заручників навчились вже звільняти.
Гей, терористи, миттю розійдись!
Якщо так далі будем воювати,
Без вас спокійно зможем обійтись.

Як Сірко з козацьким військом з Криму повертав
Після того, як у гостях в хана побував.
Відомстив за його спробу зруйнувати Січ.
Ледве встиг з Бахчисарая той податись пріч.
А коли догнав хан його коло Сиваша,
Дав добрячого татарам Сірко одкоша.
Утікало ханське військо, попереду хан.
Вмів добряче проучити Сірко басурман.
І тепер на Україну ідуть козаки,
Луна: «Слава отаману за похід легкий!»
На возах добра чимало козаки везуть
Ще й ясиру кілька тисяч за возами йдуть.
І своїх сім тисяч бранців з Криму поверта.
Аж Сірко конем літає, хоч і у літах.
Ой, літає Сірко полем, радісно йому:
Що невольників поменше стало у Криму.
Та не бачить у всіх бранців радість на лиці
- Що ж не радісні, дівчата й хлопці-молодці?
- А не радісні ми, пане, бо ти не спитав,
Чи бажаєм, щоб з неволі ти нас визволяв.
Хтось давно магометанську віру з нас прийняв,
Хтось завівся діточками, господарство мав.
Що вертатись в Україну? Що нас там чека?
Доля змученого люду і нужда гірка?
Тяжко стало отаману з того на душі.
Чи ж хотів таке почути у похід йдучи?
Як же мусить Україна бідна далі жити,
Як зрікаються так легко її власні діти?
Ті у ляхів з москалями вже перевелися,
Інші в віру басурманську гуртом подалися.
Від обурення Сіркові відібрало дух.
Скликав він до себе бранців. Стали всі навкруг.
І сказав отаман грізний слова свойого́:
- Я неволити не буду нині нікого́.
Хто куди собі захоче, хай туди і йде.
Хто захоче в Україну – тих ми доведем.
Інші хай у Крим вертають, якщо захотять,
А козаки їм не будуть шлях перепинять.
Як зачули теє бранці, полегшало їм.
Зо три тисячі зібралось повертати в Крим.
Отаман дививсь на теє і губу кусав,
Щоб ніхто не здогадався, що на думці мав.
Пішли шляхом потурнаки, за горбом уже,
А отаман все очима за шляхом стриже,
Може вернуть, вражі діти, не введуть у гріх,
Та не видно вже й не чути на дорозі їх.
Скликав Сірко навкруг себе юних козаків,
Хто ворожої ще крові, навіть не пролив
І звелів їм доганяти перевертнів тих
Й до ноги повитинати шаблями усіх.
Хай гартують козаченьки молоді серця,
Пригодиться на майбутнє їм наука ця.
Сам же повагом за ними направля коня,
Та криваву різанину зовсім не спиня.
Трупом вкрилася долина. Струменіє кров.
Ледве жаль в своєму серці отаман зборов.
І сказав в гіркій задумі отаман до них:
- Простіть мені, брати мої, мій великий гріх,
Але ліпше вам тут спати доки й Суд страшний,
Ніж плодити басурманів на набіг новий.
Краще вже в оцій долині вам кістьми лежать,
Ніж відступниками в пеклі вічну кару мать.
Гірка доля України, що дітей своїх
Змушує добро шукати по краях чужих.
Ще й кара, буває часом, за свою ж вину,
Як Сірко скарав нещасних в сиву данину.

Під Чернечою горою, де Дніпро гуляє
Славний отаман Підкова лежить-спочиває.
Не змогли його здолати татари і турки
Та скарали підлі ляхи, як дався їм в руки.
Заманили та в кайдани його закували,
А у городі у Львові голову зрубали.
Думали, що покарали, ім’я його стерли.
Але пам’ять про козака ще й досі не вмерла.
Ще і досі ім’я славне поміж люду чути.
Був, говорять, йому братом Іон Вода Лютий,
Той, що став на люту січу з турецьким султаном
Та склав голову зі славним Свірговським Іваном.
Ще малим, говорять люди, татари напали
І маленького Івана у ясир забрали.
Не судилося малому рабом в Криму жити,
Бо козаки в степу встигли їх перехопити.
В лютій січі положили орди половину
І звільнили із полону з ясиром дитину.
Як звільнили, то забрали, на Січ подалися.
Там козацької науки учити взялися.
Не дарма учив науку та їв саламаху,
Бо вже скоро аж свистіла у руках домаха.
Пішла, мабуть, лиш на користь козацька гостина,
Бо в добрячого козака виросла дитина.
Сам високий та кремезний, як дубок, неначе.
І такий – кому завгодно може дати здачі.
Кажуть, дишло об коліно міг переломити,
А волячим рогом дошку дубову пробити.
Іще кажуть за колесо спинив якось воза,
Що його шість добрих коней мчали по дорозі.
Міг загнати в дошку таляр, що так не дістати,
Тільки треба його було ножем вирізати.
А підкови його руки без зусиль ламали,
То ж Підковою козаки його і назвали.
Молодим ходив в походи з козаками морем
Разом з Кішкою Самійлом султану на горе.
Бо й Очакову дісталось, Гезлеву і Кафі.
Запорозькому козацтву Самійло потрафив.
В тих походах Іван вчився, як слід воювати,
Як топити флот ворожий і фортеці брати.
Не пропала та наука, згодом пригодилась,
Як посли молдавські раптом на Січі з’явились.
Взнали якось, що живе там брат Іона Води,
Та й схотіли, аби став він в Молдові господар.
Бо Петро Кульгавий клятий під турка лягає,
Добро знаті боронити не допомагає.
То ж вона готова стріти на кордоні дружно
І підтримати Підкову в боротьбі оружно.
Хоч і віри тому слову не було у нього,
Та ж володарем зробитись – хто ж не хоче того?
Зібрав Іван собі військо – три сотні голоти,
Кому на Січі сидіти не було охоти,
І подався у Молдову господарювати.
Та Петро Кульгавий вийшов його зустрічати.
А у нього й війська більше і гармат багато,
Довелось ні з чим Івану назад повертати.
А з Молдови у Варшаву скарга полетіла
Аби славному козаку віку вкоротили.
Повелів король негайно козака схопити,
Не хотілось йому, бачте, турка розізлити.
Та піди візьми такого. Стали коло броду,
Польських жовнірів загнали у холодну воду.
Тут підмога підоспіла знову до Підкови,
Можна новий починати похід до Молдови.
Пішло військо козацькеє на Ясси-столицю,
Вийшов Петро з своїм військом проти нього биться.
В нього й війська знову більше, і турки при ньому.
Та козаки добре знають, як зарадить тому.
Ледве турки запалили на мушкетах гноти,
Як попадала на землю козацька голота.
Тільки-но турецькі кулі мимо пролетіли,
Як козаки перед турком піднялися сміло.
Загриміли їх мушкети, ударили разом,
Половина яничарів полягла одразу.
Ті, що лиши́лись, зайцями врозтіч подалися.
Сам на сам із козаками Петро залишився.
Не став долю спокушати, битись з козаками,
Вслід за турками подався до волохів прямо.
Став благати свого брата, володаря краю,
До султана також слізні скарги посилає.
І одне лише прохання чується від нього:
Поможіть із Ясс прогнати самозванця того.
А Підкова, як господар сидить у столиці,
Випуска нещасних, котрі сидять у в’язниці.
Призначає на посади козацьку старшину,
Відповідно його вкладу й відповідно чину.
До султана посилає посольство чимале,
Аби його господарем і в Стамбулі мали.
А тим часом на Молдові хмари все чорніші,
Бо зібрав Петро Кульгавий військо іще більше.
Тут і турки, й трансільванці, і семигородці,
Ще й частково знать молдовська на Петровім боці.
Та хіба велика сила козака злякає?
У столиці своє військо Підкова збирає.
Збира військо й вирушає ворога стрічати.
А надумав ворог його хитрістю узяти.
Назганяли із околиць табуни худоби
Та пустили попереду свого війська, щоби
Потоптала та худоба та ряди змішала,
А тоді вже б на козаків все військо напало.
Ще й гарцівників пустили перш худоби тої,
Щоб зманили ті козаків кинутись до бою.
Та кого вони хотіли, кляті, одурити?
Козаки з мушкетів стали гарцівників бити.
А, коли усіх побили, за худобу взялись –
То стріляли, то кричали – худоба й злякалась.
Завернула з переляку на свої ж порядки.
Не чекало того військо, кинулось тікати.
Але тут іще й козаки вдарили із боку.
Сам Петро тікав із поля, як заєць, нівроку.
Утекло вороже військо, гармати лишило.
А у ті часи гармати – то велика сила.
Притяг в Ясси ті гармати Підкова з собою.
Але знову готуватись потрібно до бою.
Нове військо підступає,знову битві бути.
А боярство на Молдові уже носом крутить.
Вже готове і під руку Петрову податись.
Тож на військо на молдавське не варт сподіватись.
Взяв Підкова всіх козаків, прихопив гармати
Та й рішив на Україну тоді повертати.
А зима була холодна, снігу навалило
У степу усі дороги-шляхи перекрило.
Не пройти на Січ степами, хіба лиш Поділлям.
А там уже королівське повеління діє.
Знов король отримав грізні скарги від султана:
Як розбійника не спинить – воювати стане.
Тож велів король негайно Підкову схопити
І відправить до Варшави аби там судити.
Але ж як його узяти, в нього ж ціле військо,
Не підпустить воно ляхів до Підкови й близько.
Узялися тоді ляхи Підкову вмовляти,
Щоб сам їхав до Варшави себе виправдати.
Мовляв, король у Варшаві не все добре знає,
Як почує виправдання, то не покарає.
Та заледве-но Підкова війська відділився,
Як одразу у в’язниці ляській опинився.
Ой, повірив козак чесний у ляську порядність,
Опинився у кайданах зовсім безпорадний.
Силою не сміли взяти, то хитрістю взяли
І, закутого в кайдани, до суду призвали.
А там уже й засудили козака до страти,
Аби знав, як без дозволу з турком воювати.
Привезли його до Львова, зігнали народу,
Кат з сокирою чекає вже біля колоди.
Королеві було сором чи просто злякався,
Бо зрання́ на полювання, начебто, подався.
А Іван по-королівськи між жовнірів ходить
Та слова свої останні каже до народу:
- Я, шановні громадяни, смерті не боюся.
Скільки себе пам’ятаю – з невірними б’юся.
Не ламав ніколи слова, не чинив розбою,
Тож неправду королівську бачу над собою.
Я хотів від бусурманів свій край захистити,
Та король не хоче, бачте, того допустити.
Дав султану турецькому себе залякати,
Тож мене і присудили сьогодні до страти.
Я звертаюсь до одного єдиного Бога:
Хай же моя кров невинна упаде на нього!-
Випив склянку за здоров’я своїх побратимів,
Попрощався, як годиться козакові,з ними.
А тоді уже до ката підійшов без страху,
Поклав голову спокійно перед ним на плаху.
Піднялась сокира ката і з силою впала…
Ще одного запорожця славного не стало.
Ой, не стало запорожця, славного козака
Та із пам’яті не зітре сила то ніяка.
Доки буде ще лунати українське слово,
Буде народ пам’ятати Івана Підкову.

Хвилю вітер гонить, синє море грає
Отаман Сулима у похід рушає.
У похід рушає, чайки споряджає,
До турка у гості усіх припрошає.
А козаки й раді – що його сидіти
На Січі журитись та горілку пити?
Краще з товариством у похід податись
І розвеселитись, і Січі придатись.
Одяг ізносився, пора б замінити,
Козак із походу тільки й може жити.
Там пошарпа турка, там татарів кілько
Дивись, у кишені задзвенить копійка,
А при тім невірним голови рубати
І братів з неволі своїх визволяти
Правда, і самому голову зложити,
Може. Та не вічно ж козакові жити?
Він на те і взявся був козакувати,
Щоб життям постійно та й ризикувати.
Тож, як кинув клич свій отаман Сулима
Аби йти походом до самого Криму,
Не було одбою в Січі від охочих,
Кинули горілку і вже шаблі точать.
Місяць на високих очаківських вежах,
А козацькі чайки понад узбережжям
Пропливли лиманом, веслом не скрипіли,
Турецьку сторожу та й не розбудили.
Турецькі галери на хвилях гойдали,
Паші яничарські спокійненько спали,
Та й проспали чайки всім туркам на горе,
Бо уранці чайки вже були у морі.
Підняли вітрила мов пташина зграя.
Та чомусь Сулима в Крим не повертає?
В Крим не повертає, та все морем, морем
Козакам говорить: «Почекайте, скоро!»
Обійшли козаки той Крим стороною,
Летять чайки морем одна за одною.
Отаман на чайці стоїть позирає
Та якуюсь думу думає – гадає.
То наморщить лоба, то кулак стискає,
То зубами креше, то тихцем зітхає.
Згадує, напевно, свою тяжку долю
І козакування, й турецьку неволю.
Якось молоденьким іще козаченьком
У похід подався в море далеченько.
У похід подався та й не повернувся
У морі скупався, ледь не захлинувся,
Коли їхню чайку гармата зустріла,
Майже всіх козаків на той світ пустила.
Він же якимсь дивом та й урятувався,
Хоч до рук турецьких отоді й попався.
На козацькі руки кайдани наділи,
До весла важкого навік посадили.
Плавала галера по всім Чорнім морі,
Побував Сулима в Варні й на Босфорі,
У Криму й Синопі, навіть в Трапезонді.
Ті часи, напевно згадував сьогодні.
Плавала галера, по морю носилась
Козацькою кров’ю і потом живилась.
Налягали хлопці на важкії весла
Аби морська хвиля її легше несла.
А по їхніх спинах канчуки гуляли
І на віки – вічні розписи лишали.
Так п’ятнадцять років мимо пронеслося,
В Сулими по пояс відросло волосся,
Заріс і завшивів, страшно і згадати,
Як тоді прийшлося козаку страждати.
По тих страшних роках, що й згадати гірко
Зійшла знов на небі Сулимова зірка.
Султан тоді з папой римським ізчепився
Тож корабель їхній скоро опинився
В Середземнім морі. Знов бої, походи
Й канчуки нещадні замість нагороди.
Хто зна, як би доля далі повернулась,
Але ж таки щастя козаку всміхнулось.
Біля Італійських берегів далеких
В довгу нічку темну, коли спала спека
Й розімлілі турки спокійненько спали,
Невільники - браття кайдани ізняли.
Кайдани ізняли, шуму не робили,
А усю сторожу мотуззям душили.
Подушили клятих, за яничар взя́лись,
А ті міцно спали та й не відбивались.
Пов’язали руки, ноги пов’язали
І господарями на галері стали.
Кілька день потому по морю блукали,
Накінець у Римі берега пристали.
Вийшли всі на берег, а їх аж хитає,
Вже й ходить відвикли, ноги не тримають.
А такі зарощі, а в такім лахмітті.
Чи то і людина йде по білім світі?
Та що козакові – аби кості були,
Наросте і м’ясо. Коли в Рим прибули,
До самого папи в гості завітали,
Триста турок – бранців йому дарували.
Із того дарунка папа дуже радий,
Козакам у нього залишатись радить,
Бо йому вояки на війні потрібні.
Але ж на козаків десь чекають рідні?!
Та й чого їм було в чужині робити?
Краще в Україні голови зложити.
То ж гуртом зібрались в свою Україну.
Папа перешкоди у тому не чинить,
Ще і своїм коштом поїть, одягає,
На дорогу дальню гроші виділяє.
А вже козакові Івану Сулимі,
Що за отамана був тоді над ними,
Він свого портрета в золоті дарує,
Козака за мужність велику цінує.
Отак повернулась козацькая доля,
Отак посміхнулась знов до нього воля.
Повернувсь Сулима знов на Україну,
Стріли його радо січовії стіни,
Стріло його радо товариство славне.
Та й обрало скоро уже й в отамани.
Згадує Сулима ті часи нелегкі,
А навколо море далеко – далеко.
А навколо хвилі високі гуляють.
Пливуть чайки морем, в Крим не повертають.
Не іде Сулима на татарство враже,
Має щось на мислі, але що - не каже.
А на мислі в нього не Козлов чи Кафа.
На Азов націлив, як би Бог потрафив.
Довелось бувати йому в місті тому
Коли ще кайдани дзвеніли на ньому,
Коли ще на веслах довелось сидіти,
На галері клятій по морю ходити.
Місто було видне і було багате,
А для православних дуже ж уже кляте,
Скільки того люду гинуло в неволі.
Скільки проклинало свою гірку долю?
Наче і під боком, не за морем синім
Православні люди у неволі гинуть,
Та степи безводні, та орда у полі
Не дають нещасним вирватись з неволі.
Та й козакам степом дійти не під силу.
Он за Скалозуба були захотіли
Та в степу пропали разом з отаманом,
Десь уже й могили поросли бур’яном.
Все то в отамана в голові клекоче,
Дуже він Азова захопити хоче.
Покарати врешті клятих бусурманів,
Братів православних звільнити з кайданів.
Оті чайки морем Крим той облетіли
Аби раніш часу татари не вздріли.
Татари не вздріли та й ґвалт не підняли,
Туркам до Азова сигнал не подали.
Пройшли чайки морем, далі у протоку,
Крим вночі лишили із лівого боку,
Ну, а далі морем до Дону самого,
Наче сніг у липні упали на нього.
Скільки бусурманських голів порубали,
Здобич величезну у Азові взяли,
Залили за шкуру туркам добре сала
Аби ту гостину довго пам’ятали.
Щоб не забували козацького бою,
Визволили бранців, узяли з собою,
По собі лишили попіл та руїну
Та і подалися назад на Вкраїну.
Пливуть морем чайки, додому вертають
Козаченьки славні все пісні співають
Про козацьку долю та про вільну волю
Та про те, як славно жити в чистім полі.
Раді, що живі ще, вбитих поминають
Зустрічі із Січчю – матір’ю чекають.
Та до тої Січі ще плисти та плисти,
На шляху до неї ще Очаків – місто.
А там флот турецький, галери здорові,
Ще проллють чимало козацької крові.
Знають то козаки, хоч й веселі, наче,
Але неспокійно на душі козачій.
Та про той Очаків і отаман знає,
Та, видать, на мислі ще щось таки має.
Бо не поспішає, та чекає ночі.
Чи то серед ночі прориватись хоче?
Не схотів Сулима як розбійник крастись,
Вирішив до турка добре привітатись.
Ой, Іван Сулима, голово гаряча,
Не одна дівчина за тобою плаче.
А ще більше плаче бусурман по світу
Від твойого того славного привіту.
Нічка була темна, сон у турок кріпкий,
Зачепились чайки за галери чіпко.
І на сонних турок козаченьки впали
Та і заходились, славно гостювали.
Кого порубали, кого потопили,
Половину флоту туркам попалили,
А вже коли сонце зійшло над лиманом
Подались козаки разом з отаманом
По Дніпру до Січі, до свого порогу,
Славлячи Сулиму, дякуючи Богу.
Але Січ козацька щось не надто рада
І смутні козаки, і немає ладу
Й раді б привітати козаків з походу,
Але кляті ляхи не дають проходу.
Доки козаченьки у похід ходили,
Ляхи на порогах Кодак спорудили.
Кодак спорудили , військо посадили ,
Як овід уп’ялись в козацькеє тіло.
Ні на Січ, ні з Січі не дають проходу,
А човни козацькі пускають під воду.
Ні куліш зварити, ні риби зловити,
Зживають козаків з білого зі світу.
Як почув Сулима протаку недолю:
- Не дамо ми ляхам, - каже, - нашу волю.
Доки ляхи з шведом десь собі воюють,
А оті в Кодаці навіть в ус не дують,
Візьмемося, братці – те гніздо осине
Та і поруйнуєм. Нехай воно згине!
- Добре, отамане! Любе твоє слово,
Ми вогонь і в воду з тобою готові!
Але ж, кажуть стіни в Кодака високі,
А рови навколо глибокі – глибокі.
І стіни високі, й на стінах гармати.
Як же таку силу зможем ми здолати?
- Чи ж ми не козаки? – отаман питає, -
Чи ж козацька сила лядську не здолає?
Чи є в світі стіни аби нас спинили,
Від яких без бою ми би відступили?
- Ні, - кричать козаки, - Веди отамане!
Ніщо на заваді нам тепер не стане!
Взяв Сулима військо – тисячу охочих,
Дочекавсь, як стали найтемніші ночі
І, коли в фортеці ляхи мирно спали,
Козаки тихенько їх сторожу зняли.
Лиш один устиг ще крикнути: «Тривога!»
Що все військо лядське підняло на ноги
Та поки то ляхи очі продирали,
Та штани вдягали, та шаблі хапали,
Козаки рови всі хмизом закидали,
По драбинах швидко на стіни помчали.
Ляхи лиш на стіни вилізли спросоння,
А тут вже козаки звідтіля їх гонять.
Голови рубають та униз скидають,
На поляків сонних гуртом насідають.
Хвалилися ляхи, що стіни високі,
Що Кодак не взяти ні з якого боку.
Та козаки того і не чули наче.
Хвальків, мабуть, слухать, діло не козаче.
В ніч одну козаки Кодак захопили,
Усе лядське військо у ньому побили.
А саму фортецю ущент зруйнували,
Кодацькі гармати на Січ відіслали.
Полякались ляхи, як про те почули,
Вони ще Трясила досі не забули.
Невже знов козацтво за зброю візьметься,
Знову кров шляхетська рікою поллється?
Йшло велике військо з шведського походу,
Степи толочило і дніпрову воду.
Гетьман Конєцпольський йшов проти козаків
Аби їх побити, у кайдани взяти.
Але ж то Сулима, спробуй його взяти,
В нього і козаки, в нього і гармати.
І не підступитись, і не захопити
Хоч і до морозів у степу сидіти.
Тож він реєстровців собі викликає
Хитрістю Сулиму взяти намовляє,
Сипле обіцянки та кида погрози,
Бо не за горами уже і морози.
Знайшлись реєстровці на зраду готові,
Прийшли до Сулими: - Ми ж одної крові!
Візьми нас до себе, поміч тобі буде,
Бо женуть за нами гетьманськії люди.
Знав би ти, Сулимо, кого ти приймаєш,
Кого коло серця свого пригріваєш.
Наказав би зразу голови зітнути
І прохань їх слізних навіть і не чути.
Та піддався слову брехливому тому,
Пустив підлих зміїв до свойого дому.
Думав братів кревних, певно, врятувати
Та й сів було з ними тоді чаркувати,
А вони, негідні, споїли, приспали,
А тоді Сулиму у кайдани взяли.
І Сулиму взяли, і усю старшину.
Зрадили козацтво і усю Україну.
Вивезли тихенько, як козаки спали,
Щоб ті не почули та й не врятували.
Кинулись козаки – нема отамана.
Куди подівався з козацького стану?
Доки зрозуміли, за шаблі вхопились,
Бачать, що вже надто вони запізнились.
Зрадників хотіли було покарати,
Та вони сховались за лядські гармати.
Голови схилили козаки від горя,
Краще б потопитись їм у Чорнім морі,
Краще було б згинуть від чужого бога,
Ніж віддати ляхам отамана свого.
Але що робити? Отаман далеко
І порятувати його, ой, нелегко.
Хто ж візьме козаків? Хто ж скерує ними?
Де іще узяти такого Сулиму?
Тож сумні вертались на Січ козаченьки.
Як же їм без батька до своєї неньки?
А Сулиму ляхи везуть до Варшави,
Хочуть покарати козацькую славу.
Ні дарунок папи, ні його звитяга,
Мабуть, не врятують – таки, бідолагу.
Бо і ляхи тиснуть й турки насідають,
Покарать суворо його вимагають.
Відвернулось, видно, щастя від козака,
Не простили йо́го турки та поляки.
У самій Варшаві голову відтяли,
А стражденне тіло ще й четвертували.
Та козак, говорять їм в лице сміявся,
Видно тої смерті зовсім не боявся.
Не страшна, бо в очі скільки раз дивилась,
Що й сама, напевно, із рахунку збилась.
Стратили поляки, та зраділи марно,
Бо та смерть для Польщі не пройшла безкарно.
І не встигли звестись знов Кодацькі стіни,
Як взялась за зброю ненька – Україна.
Знову кров лилася і пани втікали
«Це вам за Сулиму!» - козаки казали.-
«Це вам за Сулиму, щоб не забували,
Якого козака ви замордували!»
Та ще і сьогодні пам’ята Вкраїна
Славного козака та вірного сина.

Козача вдова Марія хутір в степу тримала,
Який король козакові надав за пролиту кров.
Вдова козача Марія три сина-соко́ла мала,
Схожих, як три краплини – Андрій, Микола й Петро.
Була вона жінка гарна і добра, і працьовита,
А що молода вдовою, так то не її вина.
Багато тоді у краї лишалось у вдовах жити,
Бо ж навкруги вирувала, вважай, постійна війна.
Татари ясир шукали тоді в українських селах
І ляхи уже поча́ли під себе усе гребти.
Козача ж вдова Марія завжди привітна, весела,
Нікому не відмовляла, як в змозі допомогти.
У полі, в дворі і в хаті щодень вона працювала,
З мушкетом вправлялась добре, ще батько її навчив.
Але й січове козацтво про неї не забувало,
Бо ж був чоловік поважним, шанованим на Січі.
Росли, як з води синочки на радість матусі рідній,
Вже їй і по господарству старалися помогти.
Та ж пам’яті чоловіка повинні були буть гідні
Й відправились в Запорожжя, щоб там навчання пройти.
Вернулись за кілька років всі три високі та гарні.
Не може від них матуся очей своїх відвести.
Її надії і мрії були, як видно, не марні,
Бо ж їй удалось одною таких синочків зростить.
А схожі ж, як три краплини, сама ледве розрізнила
Де то Петро, де Микола, а де на мазунчик Андрій.
Фігурою всі у батька, вчувається його сила,
А очі її блакитні… Не сумно вже їй одній.
Та ж їм уже й не сидиться удома побіля мами.
Вони усі три готові іти Вітчизні служить.
Не хочуть в землі длубатись, їм мріється козаками,
Аби їх татусь із неба поглянув й міг порадіть.
Петро подався в надвірні служить до князів Острозьких,
Микола до реєстрових вписався до козаків.
Андрій же на Січ подався, щоб на берегах дніпровських
Продовжити справу, котра була тут ще од віків.
Жилось в Україні тяжко, а далі ще тяжче стало,
Коли узялися ляхи добро не своє ділить.
Спочатку магнати ляські всі землі кращі забрали,
А потім дрібнота всяка примчала, щось ухопить.
Колись іще вільні землі зненацька панськими стали.
Хто вільним був хліборобом, чиєюсь власністю став.
Прийшли і ні в кого згоди на те усе не питали,
Бо ж польський шляхтич, вважали на те повне право мав.
Петро у князів Острозьких служив у сотні надвірній.
Були на той час Острозькі не ті вже, що князь Василь.
Все більше на ляхів схожі, змінили мову і віру,
Щоб край рідний захищати, не докладали зусиль.
Якось Петра сотник кличе, чи хто не слуха поглянув:
- Ти бачив, тут гарували якіїсь польські пани?
Тепер вже геть подалися… Я чув, як один з них сп’яну
Хваливсь, що забрати хутір козацький хочуть вони.
Якиїсь панок Пшибенський зібрав підпанків ораву ,
Отримав від воєводи на землі оті папір.
Тепер, говорить, на землі ті має він повне право.
Я думаю, хлопче, часом не твій то батьківський двір?
Петро не довго і думав, коня осідлав й подався.
Хотів на шляху догнати отой розбійний загін.
Та так і не зміг, хоч шляхом без перепочинку гнався.
А вже недалеко дому дим чорний побачив він.
Коли влетів на подвір’я, жахливу картину бачить:
Лежить вже мертва матуся, мушкет тримає в руці.
Панки попід стіни тулять та озираються лячно,
А двоє посеред двору. Мабуть, вже не встануть ці.
В Петрові кров зашуміла, він вихопив шаблю миттю
І заходився рубати, не дивлячись: пан чи ні.
А ті хто куди щурами. Бо хто ж ризикне спинити
Коза́ка, як той при шаблі та ще й на баскім коні.
Панок, головний, напевно, щось там верещить з-за плоту.
Петро коня розвертає аби дістати того.
Та звідти лунає постріл…Зна куля свою роботу
І в саме козаче серце вона влучає його.
Упав коневі під ноги, закривши навіки очі.
Але пани іще довго не сміли і підійти.
Нарешті отой, що стрілив, хоча й не надто охоче,
Наблизився до козака, ногою торкнув: «Гей,ти!»
Побачивши, що то й мертвий, він став над коза́ком гордо,
Дивіться, мовляв, як треба себе з тим бидлом вести́.
Тепер уже й інші вийшли, вже їх зупинити годі,
Взялися хвалити пана, дурниці всякі верзти.
Пшибенський, а то він саме, лишивши пахолків троє,
Подався чимдуж на Білу папери у суд подать.
Мовляв, на нього напали, а він боронився з боєм,
А так і в думці не мав він аби когось убивать.
Ледь-ледь осіла пилюка слідом за тими панами,
Як в хутір влетів Микола із шаблею наголо.
Він пахолків з хати вигнав на вулицю стусанами,
Велів їм розповідати, як саме все тут було.
Почувши, що пан від’їхав від хутора недалеко,
Знов сів на коня й подався, щоб зграю перехопить.
А ті по дорозі сіли ще й перекусили легко,
Бо ж, як шляхтичам, їм треба поїсти й вина попить.
Тут їх і настиг Микола. Пшибенський аж рот роззявив,
Коли побачив живого того, кого тільки вбив.
Тоді метнувся уліво, спіткнувся, метнувся вправо,
Адже таке не побачиш і між найстрашніших снів.
Микола ж не довго думав, узявся панів рубати,
Поки вони ще не встигли сховатись в ліску бігом.
Один упав на коліна та й став Миколі кричати,
Мовляв, то не я. Пшибенський он той – то й рубай його.
Микола услід метнувся, Пшибенського взяв за карка,
Жбурнув коневі під ноги та шаблею замахнувсь.
А той: «Невмирущий» - лише, неначе ворона карка.
Здавалось, що він од страху слова геть усі забувсь.
Там, де не поможе сила, там хитрість є і підступність.
До чесного бою стати ніхто із них не посмів.
Але, як побачив спину, то вистрілив в неї тупо
І, дивно – не промахнувся, хоч, навіть, очі закрив.
Не встиг Микола і шабля на голову не упала.
Скотився козак на землю і шаблю випустив з рук.
Пшибенський, як то побачив, хоч ноги іще дрижали,
Велів, щоб уже напевно, козака тягти на сук.
Коли змордоване тіло повисло на осокорі,
Ще довго пани стояли, боялись, щоб не ожив.
Коли ж упевнились, наче, манатки зібрали скоро
Та й подалися на Білу… В один із наступних днів
В покинутий мертвий хутір ввігналися запорожці.
Андрій залетів найперший на білім своїм коні.
Знайшли й поховали мертвих, лишили напис на дошці,
Хто саме й чому загинув та і по чиїй вині.
Ще кілька день перебули, та все на панка чекали.
Об’їздили всю округу, шукаючи хоч сліди.
Знайшли Миколине тіло, на хуторі поховали.
А пан як у воду канув, піди-но, спробуй, знайди.
Андрій на могилі братній помститись за смерть поклявся
І не зупинятись, доки панка того не знайде…
Та рік за роком минали, пан, навіть, не потикався
Нічого не було чути про того панка ніде.
Та ось, як наруга ляська, нарешті, народ дістала,
То спалахнуло зненацька вогнем Подніпров’я все.
Пани, покидавши лахи, у Річ чимскоріш втікали,
Боялись: народ у гніві їм голови вмить знесе.
Набігло панів до Польщі, про поміч усі волають,
Самі бо погамувати не в силах народний гнів.
Нехай бо владарі Речі туди війська направляють,
Аби володіння їхні не згинули геть в огні.
Зібравши війська, поволі Потоцький туди подався.
А слідом за ним і браві тепер вояки-панки.
І кожен своїм геройством весь час перед інших пхався,
Хоча воя́ка із нього, признатися, ніякий.
Між ними і пан Пшибенський геройством своїм хвалився.
Мовляв, власноруч убив він кількох таких зарізяк.
Та чомусь побіля війська той пан увесь час тулився
І випхати його далі ніхто би не зміг ніяк.
Нарешті біля Кумейок зустрілись в бою дві сили.
То козаки насідали та ляський табір товкли,
То потім уже поляки хід бою перехопили
І насідати на табір козацький розпочали.
У тій колотнечі лютій козацтво на смерть стояло.
У кого не було зброї, той дишло у руки брав.
Полякам від тої зброї добряче перепадало.
Аж ось і вечір спустився ледь видний крізь дим заграв.
Козацтво, зібравши сили, дісталося Боровиці.
А там в кількаденній битві поляки в кільце взяли.
І почались розправи, пішла лютувати криця,
Виловлювали поляки всіх, що на Січ не втекли.
Панки теж сміливі стали, взялися селян карати,
Це ж їм не на полі бою на шаблі ворожі йти.
Вигадували усякі селянам і кари, й страти
Аби свій страх у їх криках, нарешті перемогти.
Пшибенський також носився з такими ж, як сам «орлами»,
Шукав, на кому б зігнати свою невгасиму лють.
Хоча весь час озирався, щоб не дай Бог, з козаками
Й на мить не пересіклася його кривавая путь.
Та ж долю не оминути, хоч як би не намагався.
Якось великим загоном ввірвались вони в село.
Зігнали селян на площу, знайшли, коли хто ховався
І почали творити вже звичне криваве зло.
І тут, якось непомітно, козацький загін під’їхав.
Він саме був проривався з-під Чигирина на Січ.
І враз на площі великій зробилося тихо-тихо.
Хоча козаків з десяток, але не у тому річ.
Як тільки Пшибенський раптом ота́мана їх помітив,
Полізли на лоба очі і голос пропав, мабуть.
Хапатися став за серце та в остраху шепотіти
Одне лише: «Невмирущий!» і було найближчим чуть.
Андрій і шаблі не витяг, потреби в тому не було,
Бо пан Пшибенський без того під ноги коню зваливсь.
А всіх тих панів-героїв із площі, мов вітром здуло.
Один лише пан в пилюці лежати і залишивсь…
Із тих часів Невмирущим Андрій на Січі став зватись.
А згодом і одружився, в свій хутір жону привів.
Та скільки разів по тому за шаблю прийшлося братись
І скільки ще пережити кривавих в житті боїв.
А скільки їх невмирущих ставали до бою сміло,
Бо ж навкруги вирувала, вважай, постійна війна.
Мільйонами невмирущих країна свій шлях встелила,
Аби могли ми співати, що ще не вмерла вона.

Микола ще недавно на Січі,
Три роки, як почав козакувати
Та вже устиг навчитися багато,
Бо ж їх козак-харакнерник учив.
І шаблею вже добре володів,
І з лука вмів без промаху вціляти.
Та й ворога в степу прослідкувати
Так, щоб його ніхто не углядів.
І от найперший у житті похід.
В Стамбулі вони гарно погуляли,
Добра собі у басурман набрали
І, тільки-но червоним взявся схід,
Вони гуртом у море подалися,
Щоб флот турецький наздогнать не зміг.
Але він проклятущий таки встиг,
Тож козаки за шаблі узялися
І кинулись одразу з ходу в бій.
Обсіли чайки каторги високі,
Подерлися коза́ки з усіх боків.
Микола по мотузці по своїй
Одним із перших на галеру втрапив.
Неначе, чорт з шаблюкою в зубах.
Та озирнувся і на серці страх,
Бо ж проти нього басурманів натовп,
А він один, ніхто за ним не встиг,
Мабуть, мотузки турки порубали.
Що ж, козаки так завше помирали,
Жаль, ворога убити ще не зміг.
Тут його мов серпанок оповив
Й почув він голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Тобі вмирати рано, поживи!
І раптом бачить, на другім кінці
Товариша по куреню Степана.
Оточений юрмою басурманів
Він ледве шаблю вже трима в руці.
Незнана сила пробудилась в ньому,
Він кинувся один проти юрми,
Ворожі шаблі зустрічав грудьми
Й на крок не зупиняючись при тому.
Хтось заркричав пронизливо: - Шайтан!
І натовп миттю в страху розступився,
А він біля Степана опинився,
Спиною до спини у того став.
Що було далі, вже не пам’ятав.
Як козаки на каторгу забрались,
Хоч турки іще люто відбивались,
Аж доки і останній мертвим впав.
Похід той досить вдало закінчивсь,
Невільників багато позвільняли,
На Січ добра понатягли навалом,
А там уже ділити узялись:
Що у скарбницю, на загальну справу,
А що собі - кров не дарма пролив.
Микола, хоч героєм не ходив
Та на Січі зажив собі вже слави.
Бо ж врятував товариша свого,
Один проти юрми не побоявся.
Вже й курінний з повагою вітався
Й старі до гурту кликали його.
А він в думках прокручував одне:
Що з ним на клятій тій галері стало.
Що ті слова почуті означали?
Що має він зробити головне?
Було тоді, можливо, головним
Товариша в бою порятувати?
Та з часом став потроху забувати,
Думки другі заволоділи ним.
За кілька літ він якось правував
Аби «фігури» у степу дістатись
І треба ж було саме тоді статись,
Що хан з ордою свій похід почав.
Один з його роз’їздів й перестрів
Посеред степу голого козака.
Одні позаду вимчали з байраку,
Других він ген попереду уздрів.
От-от уже затягнеться петля
На шиї недолугого козака.
Не порятує сила вже ніяка.
І грізний тупіт доліта здаля.
Себе Микола не збиравсь жаліть.
Сам винен, небезпеки не помітив.
Та ж на «фігурі» не чекають звідти
І татарва пов’яже всіх умить.
А він не зможе бути в поміч їм,
Бо крізь такі лабета не прорватись.
Лишається з життям своїм прощатись,
Козак не дасться ворогу живим.
Та ось крізь тупіт, в шелесті трави
Почув він голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Отож, вмирати рано, поживи!
І тут туман, не знати й звідкіля
Степ огорнув. Не видно за два кроки.
Козак коня направив з того боку,
Татарська де не затяглась петля.
Поки татари у тумані тім
Козака одинокого шукали,
Микола прошмигнув і далі чвалом
Пустив коня, і як стріла летів...
Поки з туману вибралась орда,
Вже на «фігурі» чорний дим здіймався,
Загін козацький вже на Січ умчався.
Похід нічого б ханові не дав.
Адже раптовість втрачена була.
Хіба що б з військом січовим зіткнувся.
І він назад до Криму повернувся,
Зігнав на мурзах силу свого зла.
Микола на Січі героєм став.
Хоча таким себе не відчуває.
Він з голови ніяк не випускає
Той голос що його порятував.
Що ж він зробити має головне?
Чи, може, Бог не дав йому вмирати,
Щоб міг він козаків порятувати?
І стало тоскно. Бо ж життя одне.
За пару літ розпочалась війна.
Султан турецький до Хотина рушив.
А в нього війська, кажуть, ріки сушить
Та й землю виміта, як сарана.
Микола з військом рушив на Хотин.
Йшов Сагайдак, збираючи загони,
Щоб стати під Хотином в оборону.
Із ляхами там мав з’єднатись він.
Від війська розлітались посланці
Аби зібрати козаків докупи,
Султан бо скоро під Хотин підступить,
Там всі потрібні будуть молодці.
Миколу теж послали за Дністер,
Аби такий загін перехопити.
Устиг їх Бородавка розпустити
По всій Молдові. І збери тепер!
Отам він і нарвався на татар,
Які миттєво узяли в аркани.
Не думав, що закінчить так погано,
Коли ж татари віддали, мов дар,
У руки турок. На душі замліло,
Бо ж знав, як люблять турки козаків.
Та й бачив в їх очах пекельний гнів.
Згадав життя, що швидко пролетіло.
Сторожу порятовану згадав.
Під головним Бог, мабуть, це і мав.
Це додало йому душевні сили.
А турки вже колоду притягли,
З одного боку гарно загострили,
Його зовсім до голого розділи,
Волів до місця страти привели.
Ех, хіба так вмирати мріяв він?!
На полі бою, з шаблею! А, бачиш,
На палі помиратимеш, козаче!
Не на очах товаришів, один!
І тут крізь гомін табору вловив
Знайомий голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Отож, вмирати рано, поживи!
Він стрепенувся, озирнувсь навкруг.
Якийсь паша із почтом наближався,
І увесь табір перед ним схилявся.
Почт перед бранцем зупинив свій рух.
Паша до себе бея підізвав,
Став його щось по-своєму питатись.
Микола став розмови дослухатись.
Турецьку ж бо й татарську трохи знав.
Із перемовин дещо зрозумів:
Паша схотів Миколу відібрати,
До Сагайдака посланцем послати,
Щоб він про те, що бачить, розповів:
Яке численне військо у султана,
Хай Сагайдака добре наляка
І той нехай на свою Січ тіка.
А на шляху турецьке військо стане.
Шлях до Хотина друге перейме
І візьме в кліщі ту козацьку зграю.
І так, і так їх знищення чекає,
Султан же потім і Хотин візьме.
Отак вони про себе говорили,
Не відавши, що розуміє він.
Нарешті бей зробив низький уклін
І повелів, щоб козака звільнили.
Миколу тут же наспіх одягли,
Дали коня і драгоман гугнявий
Знов пояснив Миколі усю справу.
А ще його між військом провели,
Що не могло, і справді, не вражати.
Такої сили ще не бачив він.
Не втримати, мабуть, хотинських стін,
Бо де ж супроти стільки війська взяти?
Ніхто Миколу, чомусь, не спитав:
А де ж те військо Сагайдака бродить?
За ним, напевно, слідом турки ходять.
Микола тим морочитись не став.
Сів на коня, що турки йому да́ли.
Його коня вже хтось собі забрав.
Та й на схід сонця через степ погнав
То ступою неспішно, а то чвалом.
Уважно гетьман вислухав його,
Про все, що бачив в таборі ворожім
Та зупинявся на дрібничці кожній,
Поки з Миколи не дістав всього.
А далі лише хитро посміхнувсь:
- Ну, що ж, почнем із турком в сховки грати!
І джурі повелів коня сідлати.
За мить козацький табір повернувсь.
Поміж двома ворожими військами,
Де турки зовсім не чекали їх,
Козацький шлях аж на Хотин проліг.
А там поляки разом з козаками
Такого чосу ворогу дали,
Що мало хто додому повернувся.
Султан ледь голови був не позбувся,
Вернувся у Стамбул страшенно злий.
І знов Микола, згадуючи знак,
Подумав: військо врятував від згину,
Мабуть, те головне, що він повинен
Зробити був. Можливо, саме так!
Вертаючись з Хотину, захотів
Заїхати до матері провідать.
Вона, мабуть, вже помарніла з виду
Його все виглядаючи з путі.
Заїхав по дорозі у село,
Під’їхав до найближчої криниці,
Щоб свіжої напитися водиці.
Коня теж напоїти слід було.
І тут побачив дівчину одну,
Що саме воду із криниці брала.
Його вона, немов, зачарувала.
Забув про Січ, козацтво і війну.
В селі отому і заночував.
До ранку все про дівчину дізнався,
Сватів заслав та скоро обвінчався.
Вже з жінкою до матері й примчав.
А матері подвійна радість в дім:
І син вернувся, і невістка в хаті.
Тепер не сумно буде й помирати.
Микола ж сумувати став за тим,
Як на Січі він вільно почувався.
Сидіти, склавши руки не умів,
Але ніколи в полі не робив,
Та й за роботу за другу не брався.
Не витримав, нарешті, та й подавсь
Він за пороги знов козакувати.
Часу пройшло відтоді не багато,
Козак знайомий у курінь упхавсь:
- Агов, Миколо, доки бліх кормив,
У тебе син удома народився!
До мене тут знайомий нагодився,
Він крізь село твоє переїздив
Та і почув таку там новину.
Так, що із тебе оковита, брате!
Не став Микола звичай порушати,
Замовив діжку на курінь двійну.
Сам на коня та і погнав учвал,
Аби скоріше сина в руки взяти.
Тепер він тато! Це ж велике свято!
В душі його неімовірний шал.
І не помітив, як стрімка стріла
Йому під серце вдарила. Вхопився
Її рукою і в траву звалився,
Яка так густо по степу росла.
Він болю в грудях майже не відчув,
Бо все чекав на голос... Не діждався.
І лише тут він врешті здогадався,
Про що той голос, який тричі чув.
Що може бути головніше всіх,
Коли на ньому рід його скінчиться?
У нього син повинен народиться,
Без сина вмерти - то великий гріх.
А й, справді, хто ж іще, коли не син
Продовжить справу, батьком розпочату,
І рідний край свій буде захищати.
Візьме батьківську шаблю в руки він
І стане на шляху у ворогів,
Немов непереборна перешкода.
Заради того й помирать не шкода!
Всміхнувся й очі навіки закрив…
Коли над ним розбійники зійшлись
Й побачили ту посмішку козачу,
То з криками: - Шайтан! Шайтан, одначе!
В страху назад за річку подались.

То не вітер гуля степом і не грім гуркоче,
То Молдова проти турок воювати хоче.
Зворохобив всю державу від Дністра до Пруту
Славний витязь і господар Іван Вода Лютий.
Не схотіли молдавани далі в ярмі жити,
Заповзялись свою землю від турок звільнити.
Але що тії Молдови супроти османців?
Всю країну закувати вони можуть в бранці.
Хто нещасним допоможе? Хто на захист стане?
Чи загине славна справа славного Івана?
Не загине! Є надія! Є такая сила,
Що не раз уже османів у степу громила.
Славні хлопці-запорожці, козаки низові.
Собирайтесь на підмогу, будьте наготові!
Виглядає вся Молдова на тую підмогу.
Ми ж бо віруємо, браття, у одного Бога!
Піднялася Січ козацька, сили собирала
І Свірговського Івана гетьманом обрала.
Йде Свірговський у Молдову, та кінь під ним грає.
Тільки тисячу і двісті козаків він має
В Яссах – місті зустрічає їх Івоня Лютий,
Радий –радий, що козаки успіли прибути.
Не біда, що небагато, зате кожна сотня
Може вдесятеро турків в бою побороти.
Закричали у Тягині й Бреїлові турки,
Заповзялися козаки ті міста здобути.
А за ними в Акермані галас теж піднявся,
Бо то славний Покотило у нього ввірвався.
То не хмара на Молдову степом насуває,
То з Буджаку оттоманське військо виступає.
Як гороху яничарів і татар до біса.
Де вони в тому Буджаку тільки узялися?
Іван Лютий отамана до себе гукає.
Дає вершників три тищі, все, що тільки має.
Мало війська у козаків, але що робити?
Воювати в малій силі їх не треба вчити.
Під Бендерами зустрілись дві ворожі сили.
Козаків зусюди турки в полі обступили.
Б’ються славні козаченьки, як січуть капусту.
Лежать голови турецькі по всім полі густо.
Але турки лізуть, лізуть, бо козаків купка.
Порубаєм всіх, гадають, буде їм наука.
Оточили козаченьків, раді, аж стрибають,
Та, що смерть на них чекає, того ще не знають.
Наче яструби з-за лісу налетіли кінні
Молдавани. Туркам дружно вдарили у спину.
Хитрий був козацький гетьман, обдурив османів,
Заховав зарані в лісі кінних молдаванів.
І ударили зненацька на ворожу силу,
Кого в полі порубали, у Дністрі втопили.
А вже скільки захопили вражого полону,
А вже скільки з бою мали оружжя і коней.
Сам ага в полон потрапив, що привів те військо.
Гарний, статний і багатий. Хотів відкупитись,
Каже: - Дам вам купу грошей аби відпустили:
Одну свою вагу в перлах. Три ваги у сріблі,
Та ще й золотом удвоє. Відпустіть додому.
Не відмовиться, гадає, від грошей сірома.
Та Свірговський – славний гетьман, турку відмовляє:
Ні за які, козак, гроші слова не зламає.
Ми господарю Молдови слово честі дали
І від нього за підмогу лише гроші брали.
Відведем тебе у Ясси, там уже й торгуйся
А до нас з таким дріб’язком навіть і не сунься
Отак от відповідає козак і сміється,
Щоб не думав, що на світі усе продається.
Звістка чорна із Молдови досягла Стамбула
Вже давно такої звістки султани не чули.
Розлютився тоді Селім дуже тоді на козаків,
Наказав велике військо в Молдову послати.
Двісті тисяч турок в поле виступили разом,
Щоб скінчилися в Молдові їхні негаразди.
Була з степу чорна хмара, а це ще чорніша.
Суне військо, нищить, палить, стріляє і віша.
Хто його спинити може непоборну силу?
Іван Вода зі Свірговським назустріч ступили.
Під Кілією зійшлися десять на одного.
Бились-бились, не здолає щось ніхто нікого.
То натиснуть турки дужче, то козаки вдарять.
Бойовище вкрила пилу й диму сіра хмара
Вже готові були турки і «Аман!» кричати,
Як зрадливі молдавани почали тікати.
Зрада! Зрада! – між козаків по полю лунає
Притискають козаченьків турки до Дунаю.
Уже бачить Іван Вода – загибель настала,
Козакам говорить аби за Дністер тікали.
Я із вірними військами вам відхід прикрию,
А ви, братчики, рушайте у степ за Кілію.
Вам за поміч красна дяка і уклін низенький,
А я смерть тут свою прийму за Молдову-неньку.
Відказав тоді Свірговський: - Ні, не буде того,
Не ламатимуть козаки слово перед Богом.
Ще ніколи побратимів вони не кидали
І найбільшу небезпеку грудьми зустрічали.
Хай далеко Україна, наша рідна мати,
Та і тут ми її можем гідно захищати.
Як буєм багато турок чи татар безбожних
То вільніше Україні заживеться, може.
Будем битись до останку, скільки буде сили!
- Будем! Будем! – козаченьки дружно підхопили.
Чорне поле коліївське вкрите вражим трупом
Та й козацької розмови по полю не чути.
Полягли козацькі сили усі до одного,
Взяли турки отамана до полону свого.
Не взяли б. Живим не дався, та тяжкая рана
Без свідомості лишила славного гетьмана.
Повезли його в Стамбула, купити хотіли:
То грошей пропонували, то терзали тіло,
Але він лише сміявся: - Даремна робота!
Пожалійте свої сили та свойого поту!
Не бувало, щоб козаки слова відступали,
Не бувати, щоб козаки туркам слугували.
Полякались тоді турки, голову зітнули
І тоді лише від страху спокійно зітхнули.
На бунчука почепили голову козачу.
Той, хто мимо проїжджає, хай її побачить.
Щоб могли по всьому світу звістку передати:
Всіх, хто з турками воює, буде це ж чекати.
На таке турецькі зайди марно сподівались.
Кажуть, голова на палі, навіть, посміхалась.
Глузувала із султана та з візирів клятих.
Що султан сказав негайно ж її закопати.
Закопали отамана та не його славу.
Рознеслася тая слава по усіх державах.
І казали запорожці, як турок рубали:
- Це, щоб гетьмана Івана ви не забували!

Ой, ти, гетьмане Богданку – Богдане Ружинський,
Як татари вбили матір та забрали жінку,
Загорілася у серці жага помсти сильна,
Згадав тоді, що ти, княже, з роду Гедиміна
І подався в степ широкий до татар поближче,
Щоби крові їм пускати та оселі нищить.
Щоб дещицю твого горя на собі відчули.
Вже давно в степу такого лицаря не було.
Став грудьми в степу супроти клятих бусурманів,
Щоб не йшли на Україну, як гості незвані.
Не ляка його ніяка уже вража сила,
Головне, аби від нього утекти не встигла.
Січовому товариству такий гетьман любий,
Що не свою, а ворожу в бою силу губить.
«Веди, княже! – йому кажуть, - нас всіх за собою,
Під орудою твоєю станемо до бою!»
Тут якраз орда татарська суне на Поділля.
Проти них відомо добре отаману зілля.
Зібрав військо низовеє, у степи подався,
Тільки так, щоб хан про теє чимскоріш дізнався.
То не буря з полуночі на степ насуває,
То Богданко з козаками помстою палає.
Пройшли вогнем по улусах та жалю не мали,
Мук нелюдських всім татарам вони завдавали:
Чоловікам очі колють, жінкам груди ріжуть,
А діточок кіньми давлять, душу свою тішать.
Така ненависть у грудях до татар палала,
Що лиш муки бусурманські її вдовольняли.
Сам Богданко конем править, вогнем горять очі,
Кров татарську без упину проливати хоче.
По татарських по аулах лиш вороння зграї,
Сірий попіл, кров засохла землю укривають.
А Богданку того мало, він у Крим подався,
Там так само зойк нелюдський до неба піднявся.
Козаки не згірш татарів у Криму лютують
І благання про пощаду наче і не чують.
Докотився зойк нещасних ажно до Поділля,
Де справляла орда з ханом криваве весілля.
Як зачули, що Богданко в Криму їхнім чинить,
Все покинули й помчали геть із України.
Мчить орда через Очаків на чолі із ханом,
Щоб належно покарати клятого Богдана.
А коли іще уздріли козацьку гостину,
Кров’ю очі налилися від тої картини.
Знищить, вирізать негайно козаків бажають.
Та не знають, що до смерті све́ї поспішають.
Ледь довідався Богданко, що хан повертає,
Своє військо навкруг себе у Криму збирає.
Перестрів орду татарську над Дніпром в Прогноях
І вчинив жорстоку учту тоді над ордою.
До озер її притиснув, вигубив до біса.
Ті, що вирвались, до Криму чимдуж подалися.
Повернулось військо славне з походу до Криму
І невольників чимало повернулось з ними.
Сам король Баторій визнав козацькі заслуги,
Дав їм місто Трахтемирів і землі від Буга.
Аж до Дону, та клейноди козацькі військові.
Та козаки і без того битися готові.
Не залила кров татарська за рідними туги,
Душа в гетьмана палає, жадає наруги.
Ще помщатися готовий татарам за кривди.
Аж тут знову виникає для походу привід.
Цар московський листа пише із прохальним словом,
Бо дізнався, що орда вже у похід готова.
Йде Московщину палити, ясир забирати.
Цар козакам пропонує її не пускати,
Шле чимало подарунків гетьманові з військом,
Щоб вони за тую справу скорше узялися.
Та Ружинський –козак хитрий. Та й не поспішає,
Низових з городовими козаків збирає.
Дочекався, як татари в похід подалися
Аж тоді знов за улуси козаки взялися.
Знову зойк страшний піднявся над татарським краєм
Та козаки ні пощади, ні жалю не знають.
Як зачула орда кривди, що козацтво чинить,
Довелось напівдорозі свій набіг покинуть.
Мчить назад, щоб свої землі скоріш рятувати.
Аж тут взялися козаченьки їх перестрівати.
Перестріли, кого вбили, кого розігнали
І невольників відбили, і здобич відняли.
Завдали татарам жаху, не скоро забудуть
І набіги іще довго чинити не будуть.
Поховалися татари у фортецях сво́їх,
Не хотять проти козаків ставати до бою.
А Богданко –непосида все бою шукає
З військом до Аслам-Керменя тоді підступає.
Збудували її турки над Дніпром-рікою,
Щоб козаки не дістались широти морської,
Щоби «чайки» не спустились до Кара –Денізу,
До Стамбулу не добрались з військом своїм грізним.
Обложив Богданко кріпость, миша не проскочить,
Але чомусь кляті турки здаватись не хочуть,
А в Богданка, як на теє, ще й гармат бракує.
Чим він вежі-бастіони без гармат зруйнує?
Почали підкоп робити козаки під стіну,
Щоб закласти попід неї чималеньку міну.
Не судилося Богданку ту фортецю взяти,
Підірвалася завчасно міна розпроклята.
Згинув гетьман там Богданко під стіною тою,
Все козацьке вірне військо лишив сиротою.
Поховали отамана козаки у полі,
Щоб йому вітри шуміли в степовім приволлі.
Щоб йому козацьке військо шану віддавало,
Коли знов на бусурманів в похід вирушало.

Онуки діда радісно зустріли,
Вони вже свята справжнього хотіли.
Вони на нього цілий рік чекали.
Вже через тиждень свято наступало,
А в них ялинки досі ще немає.
Щось тато й мама лише обіцяють.
А тут дідусь з’явився на порозі,
Червоний, розпашілий на морозі.
Живу ялинку у руках тримає.
Тож дітвора так радісно стрічає.
«Ура! Ялинка! В нас ялинка буде!»
Нехай про теє знають усі люди.
Але дідусь поправив їх з порогу:
«Це не ялинка, а сосна,їй Богу!»
«А в чім різниця?» - діти здивувались.
«А ви б самі уважно придивлялись.
Ось бачите, які тут голки довгі?
Одне тим і різниться від другого.
Адже в ялинки голочки маленькі,
Порівняно з сосновими – тоненькі».
Поки дідусь сосну в кімнаті ставив,
Онуки геть забули усі справи,
Навколо нього й дерева крутились.
Їм вже сосну прикрасити хотілось.
І тут онучка діда запитала:
«Дідусю, як сосна такою стала?
Чи вона завжди отака була?»
Дідусь всміхнувся: «То усе від зла
І заздрощів, що зсередини точать,
Як хтось за когось кращим бути хоче.
Як хочете, то зараз розповім».
І він повідав цю легенду їм:
«Раніш сосна такою не була.
Росла низенька і зовсім мала.
Маленькі голки на гіллі стирчали
Такі, що, навіть, їх не помічали.
Поки іще маленькою була,
З деревами маленькими росла,
Тоді на це уваги не звертала,
І з усіма, як і всі діти, «грала»:
З ялинкою, березою і кленом,
Все рівно, чи червоним, чи зеленим.
З тваринками і птахами дружила,
Вони в гіллі ховалися, сиділи.
Від віхоли і вітру захищала
Та шишками своїми годувала.
Була привітна з усіма навколо,
Не відмовляла в помочі ніколи.
Та час ішов і друзі виростали,
Високими і гарними ставали.
А, особливо, подруга-ялина
Висока, гордо випростала спину
І лапами зеленими укрилась.
Сосна лише із заздрістю дивилась,
Адже сама маленькою зосталась,
Хіба з кущами тільки і рівнялась.
Та думала: «Хіба то справедливо,
Що хтось зроста високий і щасливий,
Природною наділений красою.
Вона б також хотіла буть такою…»
Дивилась на березу і на клена,
Які могли вдягтися у зелене,
А потім в золоті убратись шати.
Хотілось їй би і такою стати.
Уже й сама не знала, чого хоче,
Але росло бажання дні і ночі.
І заздро озирала всіх навколо
Та проклинала гірку свою долю.
Тож заздрість її врешті довела,
Що на усіх навколо стала зла.
Постійно настовбурчує голки
І той поганий,інший - не такий.
Обходили уже усі її,
Одна серед галявини стоїть
І зле на всіх навколо погляда,
Радіє – в кого трапиться біда.
Яко́сь йшов лісом гном-лісовичок,
Втомився, ліг під нею на бочок
Та і заснув. Вона ж бо добре знала,
Що гноми чародійну силу мали.
Тож вирішила скористатись тим.
Схилилася усім гіллям над ним,
Обплутала йому і руки, й ноги,
Що й ворухнутись він не має змоги.
Від того він прокинувся одразу
Та й висловив сосні свою образу,
Мовляв, чого вона його зв’язала,
Чи ж то вона на теє право мала?
Він же ішов, її не зачіпав,
Лише під гі́ллям у тіньочку спав.
Вона ж на нього хижо позирала
І на свого тріумфу час чекала.
Аж ось він запитав: - Чого ж ти хочеш?
Чи просто мені голову морочиш?
Отут вона і висловила враз
Те все, що її муляло весь час.
Що дуже хоче буть вона така,
Як та ялинка-подруга гінка,
Висока…Хоче голки мати
За неї довші, й довші набагато.
Та хоче ще аби її краса
Підносилася аж під небеса…
А крона…буде хай, немов у клена…
Щоб цілий рік була вона зелена…
Іще вона багато говорила,
Бо й те хотіла, і друге хотіла.
Чого конкретно – і сама не знала,
Але бажала…Як вона бажала.
І гном не стримавсь: - Та ж якою бути
Ти врешті хочеш? Хочу я почути.
Вона багато знов наговорила,
Усе, що вона мріяла-хотіла.
І мовив гном: - Зроблю, як ти бажаєш.
Хоча, я бачу, ти й сама не знаєш
Чого ти хочеш…Відпусти-но лише
І, обіцяю, я тебе потішу.
Сосна швиденько гнома відпустила.
Він став, зібрав усі чарівні сили
І чарівні слова свої промовив.
Як лиш останнє пролунало слово,
Тут на очах вона ураз змінилась,
Маленькі голки довгими зробились
І крона її вгору піднялася,
На стовбурі високому знялася.
Неначе все, чого вона й хотіла,
Але…якесь неоковирне тіло.
А гном внизу сміється: - Що, дістала?
Тепер мене ніяк ти б не зв’язала.
Дістань-но, спробуй з висоти отої!
Й подався, задоволений собою.
Поглянула сосна і гірко стало,
Вона ж бо зовсім іншого чекала.
Хотіла б знов зробитися малою.
Заплакала смолистою сльозою,
Яка на землю по краплині впала
Й бурштином за мільйони років стала.
З тих пір, як таке трапилося з нею,
Все тулиться вона поміж ріднею.
І заздрити нікому тут не треба,
Бо ж всі навколо схожі лиш на тебе.
Збираються докупи сосни бором,
Пісні співають разом з вітром хором.
Зимою, влітку завжди зеленіють.
Стоять високі і, напевно, мріють.
Але про що – поміж своїх шепочуть
Та вголос зізнаватися не хочуть».
«Дідусю, та такого буть не може.
Глянь, ця сосна так на ялинку схожа.
Хіба що тільки довші голочки…»
«То усе гном тоді зробив-таки.
Сосна ж малою всім була привітна,
Могли пташки і звірі посидіти,
Сховатися на ній з очей чужих,
Щоб хижаки не вихопили їх.
Тож гном зробив – коли сосна мала,
Щоб на ялинку схожою була.
А як стає дорослою сосна,
То тягне вгору стовбуром вона.
Стоїть, згори печально погляда,
Якою була гарна молода».

Біля старої школи ріс бузок.
Ліловий, білий…Розквітав у квітні.
І полюбляв я ще малим ходити,
Мов у країну чарівну казок.
Вдихав бузковий аромат п’янкий
І до суцвіть уважно придивлявся,
П’ять пелюсток зустріти намагався,
Бо, як казали старші, цвіт такий,
Якщо знайти – то принесе удачу.
І я знаходив та щораз радів,
Неначе справжнє диво углядів,
Якого до цих пір ніде не бачив.
Так захопився пошуком своїм,
Що не помітив вчительку стареньку.
Чи то вона так підійшла тихенько,
Я зовсім кроків не почув її.
- Красиво, правда?! – раптом пролунав
Позаду голос тихий. Повернувся.
І враз з очима добрими зіткнувся.
- І, справді…- лиш у відповідь сказав.
- І я люблю приходити отак,
На цю красу часом помилуватись,
Можливо, навіть, сил нових набратись,
Хоч часу не завжди бува, однак.
Такий в бузку приємний аромат,
Що хочеться стояти і вдихати,
А згодом із приємністю згадати,
Немов одне з найважливіших свят.
Ти знаєш, звідки цей бузок узявсь?
- Хто посадив? – я відповів, - Не знаю.
- Та ні, я не про те тебе питаю.
Хто посадив, звідкіль би ти дізнавсь,
Коли було усе ще до війни.
Тебе тоді й на світі ще не бу́ло.
Батьки ж, я знаю, з інших місць прибу́ли.
Навряд чи аби знали щось вони.
Питаю я: звідкіль оця краса
З’явилась на планеті нашій гарній?
Я спробував щось пригадати – марно,
В книжках про то ніхто не написав,
У тих, які я встиг вже прочитати.
Отож зізнався вчительці у тім.
Немов зрадівши тим словам моїм,
Вона спитала: - А хотів би знати?
- Ну, звісно, хочу дуже, розкажіть.
А сам одразу ж нашорошив вуха.
Люблю цікаві розповіді слухать
Так, щоб і слова в них не пропустить.
- Був квітень місяць і уже земля
Із нетерпінням на дари чекала.
Вже скоро пташки повернутись мали
В домівки свої рідні звіддаля.
Кущі, дерева голі ще стоять,
Не зеленіють пагорби й долини,
Хоча уже, здавалось би, повинні.
Щось надто довго там на небі сплять!
Те прагнення передалось весні,
Що заходилась сонечко будити:
- Вставай, - сказала,- уже перше квітня.
Земні зітхання чуєш вже сумні?
Почувши поклик, сонечко ураз
Схопилося з небесної постелі
Та розчесало промінці веселі,
Бо ж, справді, працювати уже час.
Взяло до себе в супровід весну
Та з вірною супутницею І́рис –
Веселку так зовуть іще допіру,
Розпочали роботу чарівну.
Весна, з’єднавши промені його
З веселкою, те чародійство брала
І пригорщами навкруги кидала
На луки, на поля і там кругом
Зростали квіти – жовті і червоні,
Рожеві, сині, блідо-голубі,
Смугасті, і строкаті, і рябі.
Прокинулись простори напівсонні
Від зірочок, дзвіночків і суцвіть,
Від чашечок і колосків грайливих.
Летіла з рук весни яскрава злива.
Аби землі від змін отих радіть.
Так кілька день трудилася весна
Аж доки Скандинавії дісталась.
Там від зими ще сніг і лід зостались,
Тож раптом зупинилася вона.
Тут сонце по півроку не бува
І квітів обмаль, голо й непривітно.
Вже сонечко хотіло й припинити
Свою роботу. Та весна : - Овва!
Страждає й так холодний бідний край.
Дозволь його нам одягнути в квіти.
Дай і землі цій трохи порадіти.
Вже обмаль фарби є у нас. Нехай.
Лілової чимало залишилось.
Дозволь хоч цим прикрасити її.
Взяла лілове в пригорщі свої
І кидати навколо заходилась.
І падав на кущі ліловий цвіт
Й на них бузкові грона виростали.
Вже скоро так його багато стало,
Що став бузковим навколишній світ.
Аж сонечко не стрималось: - Стривай!
Хіба не бачиш – все навкруг лілове?!
- Нічого!- і весна взялася знову
Цвіт розсипати. – Ти не заважай.
Цим землям не побачити троянд,
Духмяної фіалки не пізнати.
Хай буде хоч бузку у них багато
І то вже кожен буде тому рад.
Та сонце не послухалось весни,
Взяло усі ті фарби, що лишились
І змішувати разом заходилось,
І вийшов в нього білий цвіт ясний.
Тим цвітом і посипало воно
Кущі і деревця. І грона білі
Враз виросли на них в великій силі,
Яскраві й ароматні все одно.
Отак бузок, говорять, і з’явивсь.
Ліловий, білий – все одно чудовий,
Щоб навесні нас радувати знову…
Як бідний скандинавський край колись.

Пливуть чайки Чорним морем,
Пливуть з полуночі,
Сагайдачний на Царгород
Подивитись хоче,
Обкурити його димом
Козацьких мушкетів,
Щоб дісталося, як Криму
З козацьких бешкетів.
Пливуть чайки Чорним морем
До султана в гості,
А він виїхав у гори
Розім’яти кості.
Йому ловів закортіло,
Звірини побити.
Аж козаки налетіли,
Що його робити?
Пройшли чайки по Босфору,
Нікому спинити
І заповзялися скоро
Цареград палити.
Запалили Архіокой,
Мізовня здиміла,
Стрілянина на всі боки
Містом полетіла.
Розгулялася голота,
Ріже, тягне, палить
Попід самії ворота
Уже зуби скалить.
А султан усе то бачить
І усе то чує,
У Царгород швидко скаче,
Яничар мордує,
Гонить клятих на галери
Козаків ловити,
А ті вперлися у берег,
Не бажають плити.
Вже султан зубами креше,
Грізно брови супить,
Непокірним палі теше
Та киями лупить.
Ледве впер їх і відправив
Козаків догнати,
Бо вже ті, зробивши справу,
Встигли повтікати.
Загрузили чайки свої
Усіляким крамом,
Ледь видніють над водою
Своїми бортами.
Козаки не поспішають,
Успіхові раді,
А вже й турки насідають,
Видніють позаду.
А ще ж тільки до Дунаю
Дістались небоги,
Попереду ще чекає
Далека дорога.
Налягають козаченьки
На весла щосили,
Просяться в Покрови-неньки
Аби захистила.
Увесь день летіли чайки
Неначе на крилах,
Без гармидеру, без лайки
Козаки пітніли.
А як тільки сонце сіло
І пітьма упала,
Чайки біг свій зупинили
І назад помчали.
Пливуть турки, не чекають
Ніякого лиха,
Весла по воді плескають,
Вітер віє стиха.
А паша сидить у себе,
Каву попиває
Та на зоряне на небо
Скоса поглядє.
Усе думає, чи завтра
Козаків впіймає
І усяку кару-страту
На них вигадає.
Та козаків йому довго
Шукать не прийшлося,
Бо вони самі до нього
Завітали в гості.
Налетіли, обступили
Галери високі
Та гаками зачепили
За борти широкі.
А другії дьогтем мажуть
Та галери палять,
Треті ж ті галери кляті
В сокири цурпалять.
Лементує вража сила,
Не зна, що робити.
Ледве кілька галер вспіли
Вирватися звідти.
Подалися на Царгород
І звістку поне́сли,
Полетіли Чорним морем
На усіх на веслах.
Від турецької ж від сили
Мало що лишилось,
Що втекло, а що згоріло,
А що потопилось.
Кілька цілими козаки
Лише захопили,
Яничарів-небораків
В морі потопили.
А пашу в полон узя́ли,
На Січі згодиться.
До Очакова помчали
По легкій водиці.
Турок трохи подражнили,
Посміялись в вічі
Та галери й попалили.
Нащо вони в Січі?
Побували ж запорожці
В султанській столиці
У п’ятнадцятому році,
Сімнадцятім віці.

Проживши в світі вже багато літ,
Дідусь любив виходити у поле,
Огледітись у просторі навколо,
Щоб по-новому розпізнати світ.
Бо ж кожен раз, минає якийсь час,
І змінюються враження людини.
Колись звичайне видається дивним,
Неначе його бачиш перший раз.
А те, що дивним в юності було,
На старість зовсім звичним виглядало.
Дідусь пройдеться по степу, бувало,
Із пагорба погляне на село,
В якому він свій довгий вік прожив.
Прожите і полишене згадає.
Діждеться, доки й сонечко сідає.
І з пастухом, який жене корів,
Поволі повертається до хати,
Набравшись вражень у степу нових.
Він довго буде згадувати їх
І час від часу подумки вертати.
Найбільше любить вийти навесні,
Як степ зелений буйно розквітає.
На повні груди аромат вдихає…
І мріє цілий рік про такі дні.
Якось весною донька привезла
Погостювати спритного онука.
У місті де б він бачив степ чи луки,
А тут безмежна широчінь була.
Тож вдома він сидіти не хотів,
А все його кудись піти тягнуло.
Заледве теплим вітерцем війнуло,
Він вже схопився та й полопотів.
Хоча дідусю й додалось турбот,
Тепер не сам – з онуком в поле вийде.
Не горбиться, аж надто гордий з виду:
Погляньте – це ж онук у мене! От!
Удвох, ідучи по степу, якось
Вони тюльпана жовтого зустріли.
Обоє, наче дивові, зраділи,
Мов щось їм неймовірне удалось.
Схилилися обоє понад ним,
Замилувались сонячним тим цвітом.
Здавалось, що навкруг від нього світло,
Він зігріва лиш виглядом своїм.
- А розкажи мені про квітку цю.
Ти ж про усе на світі, мабуть, знаєш,-
Онук дідуся, поміж тим, питає.
Той повернувсь назустріч вітерцю,
Який грайливо сивину куйовдив.
- Почути хочеш про тюльпан, малий?
Колись, коли я бігав ось такий,
То до сусіди-дідуся заходив,
Який мені тоді переповів
Історій всяких про усе чимало.
Багато що із пам’яті пропало,
А записати чомусь не схотів.
Та про тюльпан ще й досі не забув
Історію, яку сусід повідав.
В часи далекі цей тюльпан із виду,
Неначе й схожий, але інший був.
Казали люди, що боги у нім
До часу щастя лю́дське заховали.
Тож квітка пелюстки не розкривала,
Цвіла бутоном зімкнутим, тугим.
Ніхто дістати щастя те не міг,
Хоч спробувати без кінця ходили.
Які його навколішки молили
Аби розкрився й ощасливив їх.
Другі хотіли хитрощами взять,
Якісь закляття поряд говорили.
Але не досягли, чого хотіли.
Тож довелося їм ні з чим вертать.
Хтось намагався силою добуть
Та розсипались пелюстки від того
І не лишалось взагалі нічого…
А люди йдуть…І дні, і ночі йдуть.
Ідуть туди старі і молоді.
Ідуть здорові та бредуть каліки.
Царі із почтом зі своїм без ліку
І жебраки на хлібі і воді
З ковінькою, щоб щастя те дістати.
Багаті марнотрати й бідаки,
Коцюб не випускаючи з руки…
Але даремна сил і часу трата.
Приходив сюди натовп і щезав,
А щастя так у руки й не далося.
Ні з чим вертатись людям довелося…
Але яко́сь, весняний день стояв,
Ішла цим степом одна жінка бідна,
Дорогою натомлена була,
За руку сина – ще маля вела.
З країв далеких – із усього видно.
Ішла вона й помітила нараз
В траві того бутона золотого,
Що стільки чула за життя про нього
Та бачить не могла аж по цей час.
Тож вирішила ближче підійти.
Не відкривати… Знала, що даремно.
Боги те щастя зберігали ревно.
Але, хоча б, зблизька поглянути
На квітку, в якій сховане оте
Людськеє щастя. Вік вона прожи́ла
Та й іскорки його не угляділа
І лиш зітхала потайки про те,
Що десь, колись вона його і стріне.
Тож краєм ока глянути лишень.
Добра ж бо не поменшає з кишень.
Тримаючи за руку свого сина,
Вона тихцем наблизилась туди,
Аж серце в її грудях завмирало.
Аби із того гірше не бувало –
Прогнівиш квітку – набереш біди.
Та раптом син ту квіточку уздрів
І радісно від того засміявся,
До квітки, в мами вирвавшись, подався.
І диво - цвіт той пелюстки розкрив.
Розцвів тюльпан і щастя в світ пустив.
Що сила, хитрість не змогли здолати,
Зробив веселий сміх того маляти…
Дідусь замовк, немов забракло слів.
А потім до онука повернувсь:
- Мабуть, дитинство – то пора єдина,
Коли бува щасливою людина
По-справжньому!..- і тихо посміхнувсь.

Згадалося, як то колись було.
Поїхали ми з мамою в село
Провідати у гості до бабусі.
Квитки назад узяти не вдалось,
Затриматися трохи довелось
І мама каже: - Що ж, піду, пройдуся.
Провідаю околиці села,
Згадаю, де я бігала мала…
Мені самому теж цікаво стало.
- А можна, мамо, і мені піти.
Побачить хочу, де ходила ти,
Коли років, як мені нині, мала.
- Ходімо, синку. Чому би і ні?
Я покажу тобі місця чудні.
Якщо вони донині збереглися.
Зібрались швидко та і подались,
По тихій сільській вулиці пройшлись.
Аж раптом мама каже: «Зупинися!
Поглянь уважно на подвір’я те.
Он бачиш – «вушко заяче» росте!
Ти його маєш зразу упізнати.
Вона біолог, в школі виклада
Зна – як яка рослина вигляда,
Та і мене навчила вже багато.
Я ближче до паркану підійшов,
Очима кущик вказаний знайшов.
Його і справді важко не впізнати,
Бо ж, наче вуха заячі стирчать,
Пухнасті, сірі…От-от побіжать…
- Їх ще овечі вушка можуть звати, -
Сказала мама… Ми село пройшли.
А далі уже луками пішли
Над річкою, що тихо жебоніла.
- Он журавлині носики ростуть.
Їх ще в народі грабельки зовуть, -
Над трав’янистим кущиком присіла.
Я нахилився, придивлятись став,
Бо ще такої до цих пір не знав.
Рослина листя по землі стелила.
На пагонах рожеві пелюстки.
Плодів іще не бачив я таких:
Такі собі товстенькі гострі шила,
Що, справді, дуже схожі на дзьоби.
Я, навіть, фото декілька зробив.
Аж чую, мама знову мене кличе:
- Дивись, а ось голівка їжачка!
Я підійшов до берега ставка
Здивований, адже звучить незвично.
Трава, скоріше схожа на рогіз,
Якби на ній той дивний плід не ріс,
Увесь, мов голки їжачка колючі.
Росте в воді або біля води.
Як воно лиш забралося сюди?
Над цим питанням довго я не мучивсь.
Бо мама через луки подалась
До лісу, що стіною піднімавсь
Зовсім близенько. Раптом зупинилась.
- Поглянь-но, синку, бачиш лисохвіст!
Я підійшов. Трава ледь не в мій зріст
Мов лисячі хвости заколосилась.
Та й колір – наче лисячі хвости.
Схотілося торкнутись підійти.
Неначе справжні: і м’які, й пухнаті.
Хотів зірвати кілька та, проте,
Подумав: краще хай собі росте.
Хтось, може, ще прийде помилуватись…
А в лісі, теж, зізнаюся, чудні
Котячі лапки стрілися мені.
Бо, справді, на котячі лапки схожі.
Іще я око вороняче стрів.
Там синій плід, неначе око, зрів.
Чотирилисник з одним плодом кожен.
Коли ще ми зустріли копитняк,
Не стримався, спитав у мами: - Як
З’явилися на світ оці рослини?
Чом така назва – можна зрозуміть.
Та хтось же мав це диво сотворить?
Хтось знати їх походження повинен!
Всміхнулась мама: - Звісно, так і є.
Я на питання відповім твоє,
Бо теж колись бабусі задавала.
Вона мені таке розповіла,
Що я забути й досі не змогла,
Можливо, тому вчителем і стала…
Була тоді ще сива давнина.
У лісі відьма кублилась одна.
Собі хатинку серед хащ зліпила.
Казали люди – навчена була,
Тож на весь люд вона страшенно зла,
Постійно людям капості робила.
То видоїть в якімсь селі корів,
То зробить так, аби хтось захворів,
То відбере у когось собі років.
Старою зовсім вже вона була,
Вже й чародія їй не помогла
Буть молодою. Та жила ще поки.
Ніхто не відав скільки відьмі літ,
Та пам’ятав її найстарший дід,
Який уже ледь дибав по подвір’ю.
Казав: ще мати як була мала,
То відьма та у лісі вже жила.
Хоч дідові тому не всякий вірив.
Так от, та відьма зла на увесь світ,
Жила у лісі вже багато літ,
Ходила уже ледве із клюкою.
Та ледве день до ночі поверта,
Кудись ночами на мітлі літа,
А поверталась іще більше злою.
Хотіла бути вічно молода,
А бабою старою вигляда.
Отож і злиться, аж виходить з себе.
Бо знає – десь до неї смерть спішить,
А їй іще так хочеться пожить,
Ще стільки зла пустити навкруг себе.
Жила у лісі відьма не одна.
Колись дитину викрала вона,
Аби комусь найбільше зло вчинити.
Дитина так у лісі і росла,
До справи прилаштована була,
Бо ж самій відьмі важко вже робити.
Тож хлопчик ріс у відьминій норі,
П’ятнадцять літ йому о тій порі
Було. Він вже багато в чому знався.
Для відьми трави, корені збирав,
Привчався до її таємних справ,
Але від неї злості не набрався.
Хотів втекти, але куди втікать?
А на мітлі не вміє він літать.
Тож мусив тихо поки що терпіти,
Щоб дочекатись слушного часу,
Як, може, відьму в пекло віднесуть.
За нею не збирається жаліти…
Якось під ранок відьма приліта
Зла, як собака. Хлопець не пита,
Бо видно і по ній, як зло хлюпоче.
Мітлу жбурнула, дибає кругом,
Не може зла утримати свого
І щось весь час під ніс собі бурмоче.
Прислухавсь хлопець та і зрозумів,
Що, аби трохи втишити свій гнів,
Рішила відьма воду отруїти.
Тож ходить, хоче гарно пригадать,
Що саме треба до води додать,
Аби весь люд навколишній споїти.
Вони ж усі з джерела воду п’ють,
Отож себе отрутою і вб’ють.
А їй не вперше гріх на душу брати.
А вже ж стара та і зовсім сліпа.
Ще із клюкою по двору ступа,
А далі в ліс - боїться заблукати.
Тож хлопчика покликала вона,
Веліла готувати казана,
Води налити, пічку розтопити.
Самому ж повеліла в ліс іти
Та звідти їй, що треба, принести.
- По-перше, треба кінського копита.
Котячі лапки, лисячі хвости,
Заячі вушка треба принести.
Іще дзьоби потрібні журавлині.
Голівок їжачка мені добудь
Та око вороняче не забудь.
І це усе потрібно мені нині.
Не став нічого він її питать
Та обіцяв усе, що слід дістать,
Узяв свій лук та і у ліс подався.
Тварин, птахів з дитинства ще жалів,
Тож не збирався бовтатися в злі,
А обдурити відьму, як удасться.
Від злої відьми він вже дещо знав,
Багато в старих книгах прочитав,
Які вона у скрині зберігала.
Тож відійшов, аби не чула те.
А навкруги лиш папороть росте,
Бо ж відьма квіти всі повиривала.
Згадав закляття та і проказав.
За мить туман густий понаповзав,
Усе сховав у пелені молочній.
А, коли він, в кінці кінців, зійшов,
То навкруг себе хлопець і знайшов
Те, що від нього злая відьма хоче.
Він миттю у торбину все нарвав
І з нею перед відьмою постав.
- Щось ти занадто швидко обернувся!
- Ти ж попросила , я і поспішив.
Бач, скільки звіра й птаха «порішив»?!
- А дай-но, я поближче роздивлюся.
Хвости щось і голівки замалі.
- Так вивівся вже звір на цій землі.
Все зма́лилося, скільки літ минуло.
А от на вушка заячі дивись.
Такі пухнаті, тільки доторкнись.
Та відьма нетерпляче лиш зітхнула.
- Кидай усе мерщій до казана,-
Веліла гнівно хлопцеві вона,-
Та дай мені копистку дерев’яну.
А сам тепер подалі відійди
Та за моєю річчю не сліди,
Коли закляття я казати стану.
А хлопцеві навіщо вже того?
Він і без того вже досяг свого –
Не буде так, як відьма захотіла…
Хоч «отруїла» відьма джерело,
Але туди ходили всім селом,
Казали, що вода та має силу,
Бо ж і здоров’я людям додає,
Здається, й не нап’єшся, коли п’єш.
Про джерело пішла по світу слава.
Коли почула відьма, затряслась,
Від гніву аж червоним узялась,
А далі впала мертвою на лаву…
Рослини ж ті по світу рознеслись,
Десь зачепились та і прижились.
Теж не прості, велику силу мають.
Людей лікують від хвороб лихих.
Бо ж для добра творив той хлопець їх.
А на що схожі – так і називають.

У широкому полі буйний вітер гуляє,
У високому небі жайвір пісню співа,
А коня вороного козаченько тримає
І з глибокої річки він його напува.
Шлях далекий позаду залишився у нього
І гіркого полону відчуття, наче ніж.
У татарськім аулі вкрав коня вороного
Аби рідного дому досягнути скоріш.
З гіркотою неволі не зрівнятись нічому,
Чи ж душа вільнолюбна довго може так жить?
Чим їй дихати можна в тому трюмі тісному
І роками не бачить над собою блакить?
Аж пече, як згадає, як в бою під Стамбулом
Захопила зненацька яничарська рука
І, немовби сьогодні, хоч і роки минули
Все встає перед очі та хвилина гірка.
І не встиг навіть крикнуть, щоб прийшли на підмогу
Не дала і дихнути та туга тятива.
І на роки скувала йому ноги і руки,
Дзвін кайданів й нагайка замінили слова.
Хто на каторгу втрапив – сподівань вже не має,
Бо для більшості бранців це могила-тюрма.
Із веслом проклятущим він живе і вмирає.
І побачить свободу вже надії нема.
Але він, як то кажуть, у сорочці родився –
Шторм галеру на морі на шматки розтрощив
І козак, як за рідне, за весло ухопився
І до берега Криму він отак і доплив.
Мабуть, за козаченька хтось так сильно молився,
Мабуть, хтось його вдома скільки років чека,
Що він все переніс, не помер, не втопився
І у руки татарські у степу не попав.
Кінь неквапливо п’є прохолодну водичку,
А козак у задумі огляда небокрай.
Там за річкою вже його рідна землячка,
Там уже його рідний, майже втрачений край.
Скільки сил і бажань він поклав задля того,
Скільки він перенести мусив бід і страждань,
Аби оком одним подивитись з чужого
На свій берег на рідний. А тоді помирать.
І бажання збулось. Навіть, лячно від того.
Він стоїть, як і мріяв, на чужій стороні
І рукою подати вже до берега свого.
А він кроку не ступить, наче закам’янів.
Що чекає його в стороні його рідній?
Чи живі ще батьки, чи здорова рідня?
Мне козак у руках нетерпляче повіддя,
Але не поспішає підганяти коня.

І

Пил в небо здіймався над битим шляхом,
Йшли піші і кінні, загін за загоном.
Вук Бранкович перший зі смутним чолом,
За ним воєводи пришпорюють коней.
Чомусь не на місці у Вука душа,
Думки усілякі її спокушають:
Не знає – чи треба йому поспішать,
Чи краще назад хай коня повертає.
Князь Лазар закликав до зброї усіх,
Щоб туркові стрічу вчинити належну.
Ну, як би він тестю відмовити міг?
Хоч був в розрахунках своїх обережним.
І от тепер тестю на поміч ішов,
Хоч сумніви душу постійно терзали?
Чи вартою буде пролитая кров
Того, ради чого її проливали?
Чи ліпше скоритися туркові всім,
Нехай і під турком, лишитись при владі.
А що, як невдача в бою буде їм?
У кого би Вуку спитатись поради?
Аж вийшов із лісу відлюдник старий
Із сивою аж до колін бородою.
Рукою стискаючи посох кривий,
Спинився, побачивши перед собою
Озброєне військо. Хоч страху не мав.
Дивився спокійно, чекаючи чогось.
І Вуку здалося – на нього чекав
Оцей посланець. І під’їхав до нього.
- Скажи мені, старче, що маю робить:
Іти чи вертати? Скажи мені прямо.
Відлюдник звів очі на нього й за мить
Сказав таке: «Вукові умира самі!»
Сказав, повернувся і в лісі пропав.
Ще більше сум’яття вніс Вукові в душу.
Він довго ще з військом під лісом стояв
У роздумах. Врешті до Косова рушив.

ІІ

З самого ранку, ледве спав туман
І сонця край над горами з’явився,
Прокинулись турецький, сербський стан.
І там, і там штандарт угору звівся.
Зім’яли землю тисячі копит,
Стоптали трави, вкриті ще росою.
Лише благословлялося на світ,
А смерть уже пройшлася із косою.
Не розбирали: правовірний – ні,
Косила всіх підряд, не озиралась.
Чи піший ти, чи, може, на коні.
Конали всі, що під косу попались.
Хоч менше сербів, але налягли,
Зібравши вкупу ненависть і віру
І турки подаватись почали.
Князь Лазар, мов орел метавсь допіру,
Весь час у всього війська на виду,
За спини за чужії не ховався.
Міняв коней, загнавши, на ходу
І знову в бій попереду кидався.
Вук Бранкович також не відставав,
Його загони турків потіснили
До Лабу, що червоним з крові став,
В якім багато хто знайшов могилу.
Чіплялись турки із останніх сил
За схили, за вози свого обозу.
Встелили землю рясно купи тіл.
Та відвернути не могли загрозу.
І тут до Вука «зрада» донеслось,
Спочатку тихо, потім – голосніше.
Те підле слово між людей пройшлось.
Що може бути у бою страшніше?
Хто зрадив? Милош – любий князя зять.
Вук посміхнувся криво: «Боже, Боже!
Я ж знав! Ще й уночі устиг сказать
Про зраду князю. То на нього схоже!
Подавсь Мураду чоботи лизать
В таку хвилину. Що ж його робити?
Чи далі битись, чи то відступать,
Щоб усе військо в полі не лишити.
І тут згадав відлюдника того
І, мов прозрів. Так от у чому діло!?
Хотів пророцтвом зупинить його,
Як жаль, що пізно стало зрозуміло.
А чому пізно? Є можливість ще.
Вовки –таки на самоті вмирають.
Хай хоч і Лаб угору потече,
То його вибір вже не поміняє.
Що йому, власне, Сербія ота?
Він про свою вітчину має дбати!»
І Вук коня до річки поверта,
Велить своєму війську відступати.
Тоді іще ніхто того не знав,
Що Милош був не зрадником – героєм.
Своє життя за Сербію відав,
Життя Мурада взявши із собою.
І тут би сербам вдарити ураз,
Зім’яти турків, доки ще можливо.
Але, не знав, що сталося, ні князь,
Ні жоден з сербів. Баязид же живо
На себе все командування взяв
І кинув в бій усе, що під рукою.
А Лазар в яму вовчую попав
І поплатився зразу ж головою.
Вук з військом поле бою полишив.
Боснійці – ті до бою й не вступали.
А дехто туркам вірою служив,
В їх війську проти сербів воювали.
Ті, хто лишився – бились, як леви.
Тесть князя Братко з усіма синами
Один по однім склали голови
Отам поміж рудими пагорбами.
Кривава жертва Сербії була
На невеликім Косовому полі.
Найкраща частка воїнства лягла
Так і не змігши захистити волі.
Бо не змогли об’єднання знайти
В тяжку годину її рідні діти.
І довелося Сербії піти
Попід ярмо турецьке на століття.
Вук Бранкович радів, що він живий,
Що не лишив на полі тому тіло,
Вертався в край південний сербський свій,
А слідом його військо поріділе.

ІІІ
Далеко позаду криваві жнива
На тому на Косовім полі.
Немає вже Сербії, хоч і жива,
Але на віки у неволі.
Вук Бранкович думає думу важку,
Самотньо схилившись до столу.
Оплакує Сербії долю гірку,
А також і власную долю.
Що має він нині від того, що мав?
Для сербів став зрадником вічним
І зустрічний кожен, хоча і мовчав,
Дивився з ненавистю в вічі.
Лунали по Сербії гучні пісні,
Де славили тих, хто загинув.
На нього ж у них лиш прокльони одні,
Неначе в усьому він винен.
Для турок він був лише підлий слуга,
Що опір посмів учинити.
Щодень небезпека на нього чига
Від того невдалого літа.
Самотній лишився і вік доживав,
Безсонними мучивсь ночами,
Але зрозумів, чом відлюдник сказав,
Що «Вукові умира самі».

Мазунчик долі, красень, мрія дам –
Усе це зовні, а усередині
Нахабство, підлість, жадібність, гординя
Й багато ще багато чого там.
Таким він був – Рено із Шатільйона,
Коли у Антіохію прибув.
Та хто про нього що до цього чув?
Був у Європі майже невідомий.
Та себе марив в золоті всього,
На троні і готовий був для цього
Забути про обов’язок, про Бога
Аби збулися марення його.
Почав одразу не із поля бою,
Щоб в боротьбі супроти сарацин
Міг показати свою доблесть він,
А у вдови правителя в покоях.
І так затуркав бідную вдову,
Що дуже скоро з нею повінчався,
Хоч патріарх посилено пручався,
Мовляв – ніколи, доки я живу!
Та, ледь Рено корону начепив,
Велів старого взяти й роздягнути,
Облити медом й до стовпа припнути
На розтерзання ос і комарів.
Так почалося сходження Рено.
Чи то падіння? Важко розібрати.
Давав він слово, щоб одраз зламати.
Для нього мало значення одно –
Багатство – гроші, гроші, гроші, гроші.
За них він ладен був усе продать
І хоч весь світ примусити страждать
Аби відчути цю приємну ношу.
За гроші візантійські він напав
На свою ж християнську Кілікію,
Багато міст там попелом розвіяв,
Багату здобич і рабів узяв.
А Візантія вперлася платить,
Він тут же з Кілікієй замирився
І Візантію шарпать заходився,
Мовляв, він має право відомстить.
Та похвалявся силою дарма,
Бо Візантія, то не Кілікія.
І ось він вже з мотузкою на шиї
У рясі шлях в Візантію трима.
В ногах у імператора валявся,
Кричав так довго, милості просив,
Ні сліз, ні обіцянок не жалів,
Що імператор, врешті, плюнув й здався.
Хто бачив це приниження, тому,
Казали, з того ледве не вернуло.
Але Рено, мабуть, все рівно було
Аби лиш владу лишили йому.
Він ладен був і ноги цілувать
У сильного. А зло, що в нім кипіло,
Він виміщав на слабших. Свою силу,
Не знаючи, куди йому вкладать.
У замку Крак – осиному гнізді,
Він звив кубло з бандитами такими ж,
На каравани нападав із ними
І разом з ними здобичі радів.
Та якось втрапив в руки сарацин,
Яким чимало влив за шкуру сала,
Шістнадцять років просидів в підвалах
У сарацинських у кайданах він.
Ніхто за нього викупу не дав,
Вдова і та від нього відвернулась.
А інші так зраділи, що й забулись,
Що тут такий негідник князював.
І він шістнадцять років своє зло
В собі носив, плекав його. І тішив
Себе лиш тим, що хай би лише вийшов,
Усьому б світу місця не було.
І таки вийшов він на білий світ
І сарацинам непотрібним здався.
Не до дружини, а у Крак подався.
А за плечима вже чимало літ.
Та мудрості не додали роки,
Душа одною помстою палала,
Рука агнця жертовного шукала,
Йому все рівно, хто б не був такий –
Чи християнин, а чи сарацин.
Усі для нього ворогами були
І знов місця навколишні здригнули,
Бо на дорогу знову вийшов він.
Не було меж жорстокості його,
Шляхи торгові трупами укрили,
Горіли села, жінки голосили,
Страх і непевність сіялись кругом.
Аж Саладін, чию сестру бандит
Схопив в дорозі і забрав з собою,
Пообіцяв, що власною рукою
Негідника відправить на той світ.
Хисткого миру як і не було,
Знов сарацинське військо суне грізно.
Назустріч військо рицарське залізне
На смерть свою й приниження ішло.
Хіттім розвіяв сумніви ураз:
Хто не загинув, опинивсь в кайданах
Поперед очі грізного султана.
І серед них той недолугий князь.
Стоять магістри, маршали, король,
Барони – очі в землю опускають
І Саладіна присуду чекають:
Кому яку він визначає роль?
А Саладін із шаблею в руках
Поперед ними грізно походжає,
У кожні очі гнівно поглядає
І погляд той вселяє в душі жах.
Спинивсь султан якраз перед Рено
І мовив тихо, а від того страшно:
- Твого життя вже випита вся чаша!
Ти мертвий, враже, і уже давно!
Та…може, я й помилую тебе,
Як ти перейдеш в мусульманську віру.
На якусь мить Рено йому повірив
І вже зібрався продавать себе
Та в очі глянув й зрозумів усе:
Там тільки смерть безжальна й невблаганна.
- Ні! – майже крикнув в очі наостанок.
Знав, що уже нічого не спасе.
Зблиснула шабля й голова Рено
Шатром під ноги рицарям скотилась.
Вік прожила й нічого не навчилась.
А в світі завжди, бачиш, як воно:
За все завжди доводиться платить.
Нехай інакше, може, хтось вважає
То про Рено оцього хай згадає,
Можливо, це чомусь його навчить.

Пололи ми із мамою город,
Бо трохи бур’яну понаростало,
Мишій, щириця голови підняли
Та молочай пробився і осот.
Полізла молоденька лобода,
Березка вже стелитися поча́ла.
Ми бур’яни ті сапами рубали,
Аби не залишилось і сліда.
Я намагавсь від мами не відстать,
Але доволі скоро притомився,
Спинився й на березку задивився,
Що почала картоплю обплітать.
Цікава квітка, все-таки вона,
Хоч і бур’ян, а вигляд гарний має,
Біло-рожевим цвітом розцвітає.
То стелеться, якщо росте одна,
То в’ється, як рослину іншу стріне,
По ній повзе швиденько догори.
Нічної закривається пори
Та на погодні реагує зміни:
Перед дощем теж цвіт свій закрива.
Так научив мене давно вже тато
Погоду по прикметах визначати.
А я запам’ятав його слова.
А от цікаво, чому це колись
Березкою рослину цю назвали?
З березою єдна їх зовсім мало:
І цвіт не той, і зовсім інший лист.
Рішив про те матусю запитать.
Вона ж таке, мабуть, повинна знати.
Та й не мені ж одному спочивати,
Хай і вона спочине хвилин п’ять.
Почувши, що цікавило мене,
Матуся стала, на держак обперлась,
Від поту швидко краєм хустки втерлась,
Бо ж спека, вітерець і не війне.
- Чому берізка? – мовила вона,-
О, то була історія вже давня.
Я від бабусі чула у останнє…
Жила на світі дівчина одна…
Ні-ні, не так… Раніш берізка звалась
Бересткою. Народ перекрутив.
Хтось не дочув, а хтось не зрозумів.
Тож назва перша з часом помінялась.
Так от… Жило-було одне село.
Таке собі – не бідне й не багате.
Таких у ті часи було багато.
Як і усі тоді з землі жило.
Робили в полі, часом торгували,
Везли добро на ярмарок своє
І продавали, що у кого є.
Якусь копійку додаткову мали.
Одружувались, діточки росли…
Все, як звичайно… Що там і казати…
Якось вночі постукала до хати
Одної якась дівчина. Були
У ті часи гостинніші, неначе.
Як стука подорожній – то пусти.
Колись до когось стукатимеш ти
Й тобі відчинять, за добро віддячать.
Та дівчина ще зовсім молода
Заночувала та і залишилась,
Сказала: жити в місті утомилась…
Сама ж незвично якось вигляда.
Здається, і нема нічого в ній
Та чоловічий погляд привертає.
Коли іде, роботу всяк кидає
І відвести не може погляд свій.
Як її звали – хто там пам’ята.
У ті часи ім’я не надто важить.
Як особливе в комусь хтось завважить
Й пристане до людини назва та.
Пізніше стане прізвищем воно,
Бо так людей простіше розрізняти.
Тож вже забулось, як дівчину звати,
Запам’яталося лише одно,
Що із Берестя прибула вона,
Так в ті часи Брест білоруський звався.
Тоді ще українським він вважався.
Пройшла селом така от новина
Й Бересткою дівчину стали звати…
Тож прижилась вона у хаті тій.
Та сохли парубки уже по ній
Та і жонатим не давала спати.
І небагато ще часу пройшло,
Як поповзли чутки, як то буває,
Жінки завжди що розповісти мають
Аби підняти на вухах село.
Мовляв, зманила чоловіка та
І він живе із дівкою тією.
- «Повійниця!»- кидали вслід за нею.
До речі, назва ця через літа
У деяких місцинах збереглася
І там берізку називають так…
Тут мама зупинилася однак
І фарбою червоною взялася,
Немов сказала щось не те зовсім
І язика невчасно прикусила…
Помо́вчала і знов заговорила:
- Чи так, чи ні казалося, утім
Селом Берестка павою ходила,
Обнови в неї ледве не щодня,
Ледь поносила і уже міня.
Де брала? Бо ж нічого не робила.
А чоловік, що з нею жив, хирів.
Возив на торг усе аби продати,
Якусь обнову дівчині придбати.
Аж поки зовсім все продав, збіднів.
Вона ж частіш виходила в село
Та парубкам заклично так всміхалась
І потай вже з одним із них стрічалась.
Добра у нього більше всіх було.
Тож незабаром кинула вона
Той дім, в якому перше проживала
І в парубка отого жити стала.
І знову кожен день, як новина –
Берестка ходить у новій обнові.
«Бач, як її той дурень одяга!»
«Щодень на торг з товаром сновига!»-
Ділилися жінки про неї знову.
Та час минув і парубок лишивсь
Ні з чим, бо геть усе устиг продати
Аби її, як пані одягати.
І від роботи, й від кохання звівсь.
Вона ж уже на інших погляда,
Шукає, з кого може добре мати.
Знов перебралась до другої хати,
А з нею перебралась і біда…
Отак вона роками і жила,
Добро чиєсь по вітрові пускала
І все її «кохання» пропадало.
Дивись, уже і іншого знайшла…
Але з часом зістарілась вона,
Ніхто на неї вже не задивлявся,
Жила в будинку, який їй зостався
З останнього «кохання». Вже одна…
Прикраси продавала, що колись
Чоловіки для неї купували.
На хліб й до хліба з того вона мала.
Бува, із односельців хтось діливсь.
Незчулась, як і смерть її прийшла.
Зібралися сусіди, поховали,
Незлим та тихим словом пригадали…
Із часом вже й забутися б могла.
Та на могилі виросла її
Така от квітка, що раніш не знали.
Чи то насіння з ві́трами примчало,
Чи пта́шки принесли в дзьобах своїх.
А, може, й справді, як казав народ:
То проросла тієї жінки доля.
Та незабаром рознеслась по полю,
Розсіялася від її «щедрот».
Тепер рослинам жити не дає.
Як вчепиться, то сили відбирає
Так, що та бідна ледве не вмирає,
Березці все поживне віддає.
Так, що рубай синочку, не лінуйсь
Аби картоплю нашу врятувати.
То буде з чим нам зиму зимувати.
А я, тим часом, за осот візьмусь.

Червоні прапори – і прапори "Пори"!
Гранітний Ленін – Золота Софія!
Комуністичне "геть!" з безбожної юрби –
ламається об "так!", що вільним вітром віє!

Нащадки вбивців пруть, нена́висть несучи,
з прокляттям жертв двадцятого століття!
Це шлях в еСеРеСеР! Їх горло верещить:
за табірний совок і скрізь колюче дріття!

Та в Україні більш цей номер не пройде́!
Ці трюки нашу юнь дивують і лякають!
Їх глиняний коло́с упав – і пропаде!
Процеси нюрнберґські на більшовизм чекають!

Понеділок, 7 листопада 2005 р., Богдани́

Сьогодні встали рано з дідусем,
Бо в ліс сходити з вечора зібрались.
Наготували в торбинки усе.
Хоч і весна та ще тепленько вбрались,
Поснідали та й хутко подались,
Щоб повернутись встигнуть до обіду.
Шлях по травичці по м’якій стеливсь,
Що пригиналась до землі по сліду.
Ліс нас пташиним гамором зустрів,
Я йшов та розрізнити намагався.
Дідусь же попереду мене брів
Та до усього пильно приглядався.
Шукав він трави й квіти, що якраз
Збирати треба (знає він, що робить).
До нього всі приходять повсякчас
За ліками від всякої хвороби.
Він і мене потроху приуча,
Розказує: коли, де й що збирати.
Я трохи й розбиратися почав,
Хоч, звісно, знаю зовсім не багато.
Сорока десь озвалася нараз,
Мабуть, почула, що чужі у лісі.
Це вона точно сповіща про нас.
І гамір стих… От страхопуда бісів!
Я озирнувся – де ж вона сидить,
Що нас змогла побачити здалека.
Ах, он вона, клятуща, скрекотить!
На дуба її винесла нелегка.
Аж тут дідусь: - Онучку, йди сюди!
Я покажу тобі цікаву штуку.
Сороку кинув та й подавсь туди,
Освоювати знахарську науку.
Дідусь попід горіхом зупинивсь
І щось в траві там пильно видивлявся.
Я підійшов, а він : - Ось подивись.
Ти ще з таким, мабуть, не зустрічався.
З-під листя тогорічного й трави
Якась незнана квітка виглядала.
Я ароматні запахи вловив,
Які вона навколо роздавала.
На стебельці усіяно квіток,
Нанизано, мов дзвоники рожеві.
Дрібних кружляє різних комашок
Навколо них та ще й джмелі важенні.
- Дивись, онучку, бо цей цвіт такий –
Лиш пару тижнів відцвіте й немає,
Сховається в підземний сховок свій,
Тоді уже його попошукаєш.
Вона отруйна… Так, що не чіпай.
Я сам зберу…. Якраз пора настала.
А помага від раку, пам’ятай,
Лікує і других хвороб чимало.
- А як же зветься диво це нове?
- Та як народ його не називає:
І хрест-трава, і цар-трава зове,
Семіугодник ще він назву має.
Чешуйник, можна в декого почуть,
Трава мишина, боровець, іно́ді
Ще виноградом земляним зовуть
І, навіть, потаєнниця. В народі
Багато назв, але частіш всього
Петровий хрест рослину називають.
- А чому саме так зовуть його?
- Бо, як його коріння виривають,
Воно росте у вигляді хреста…
Галузиться хрестом у різні боки.
- Чому Петрів? – дідуся я спитав.
- Ну, кажуть, що колись, в далекі роки
Петра розп’яли на хресті такім…
Того, що браму в рай охороняє.
Він був поміж апостолів одним.
Можливо, так, можливо, ні – не знаю.
Бо чув від діда інше я колись
Про те, чому цей цвіт так дивно зветься…
Онучку, ти уважно придивись,
Можливо, ще зустріти доведеться.
А я тим часом квіточок нарву
Та ще коріння трохи накопаю.
Бо оці квіти скоро відживуть.
Ти ж бачиш – листя взагалі не мають.
Насправді – це рослина – паразит.
В чуже коріння вчепиться й жирує.
Лиш навесні прогляне в білий світ,
І під землею цілий рік гарує.
Росте, з дерев всі соки випива,
Там, під землею сили набирає.
До пів центнера вироста бува…
А звідки назва? Добре пам’ятаю,
Як мій дідусь мені розповідав
Одну легенду чи то байку, може
Про те, звідкіль цей хрест Петрів постав.
Я й досі пам’ятаю слово кожне,
Так ця легенда вразила мене…
Колись село стояло попід лісом,
Коли хто їде шляхом – не мине.
Жили там люди-землероби, звісно.
Одна сім’я в селі тому жила.
Про неї всяк поважно одзивався:
І жінка працьовитою була,
І чоловік роботи не цурався.
Тож було і у полі, і в дворі….
Одне погано – що дітей не мали.
У всіх вже місця мало дітворі,
А ці іще й одного не надбали.
Й молилися, й до знахарів ішли,
Вона уже і плакала ночами…
Аж якось (вже й не молоді були)
Вона відчула – скоро стане мама.
Ото уже їм радості з того….
Як строк прийшов - то сина народила.
Петром в честь діда нарекли його.
І вже ж носились, так його любили.
Він ледве хлипне, вони тут як тут.
Не дай то Бог, якщо іще й заплаче.
Ледь не поклони біля нього б’ють,
Нікого крім Петра свого не бачать.
А він росте, неначе із води,
Вони навколо нього метушаться:
«Туди, синочку, краще не ходи…
Тобі ще рано братися до праці».
Самі ж працюють, б’ються, аби він
Мав що вдягти, та що смачне поїсти.
І день, і ніч не розгинають спин,
Немає часу, навіть, і присісти.
Вже син і батька зростом перегнав,
А все маленький, все не до роботи.
Вже звик, що хтось за нього працював,
Йому ж до того не було охоти.
Проспить пів дня, на лавці посидить
Та і горлає : - Мамо, їсти дайте!
Вже люди почали їм говорить:
- Та ж ви синка до праці приучайте!
А ті: - Ще рано. Та ж воно мале.
Нехай ще трохи підросте, змужніє.
Хтось, може, і повчив би їх, але…
В чужу сім’ю хто ж влазити посміє.
Отак і виріс, вибехкав синок.
Уже пора й женитися настала.
Вже мати придивляється одно,
Кому б вона синка свого віддала.
Така, щоб працьовитою була
І щоб Петру не надто дорікала.
Хоча з дівчат нікого із села
Вона до свого сина не рівняла.
Та і яка б за ледаря пішла.
Всі ж добре знали, що воно за птиця.
Тож мати десь в чужім селі знайшла
Сирітку, працьовиту молодицю.
Поставили і хату молодим,
І шмат землі одрізали чималий.
Та батько всім опікувався тим,
А вдома мати бігла, помагала.
Два господарства вже тепер тягли,
А син не брався й за холодну воду.
Невісткою вдоволені були,
Бо синові вона, здається, годить.
А він сидить та чухає живіт:
- Який мій хрест? Важкий мій хрест!- зітхає.-
На світі вже живу багато літ,
Але не все, чого хотів би, маю…
З тяжкої праці матінка злягла.
А через рік і батечка не стало.
Тяглася жінка, як лише могла,
І в полі, і удома працювала.
Усе годила ледарю тому.
Та, врешті, і сама зійшла в могилу.
А як же йому жити одному?
Він же ледачий та іще й невмілий.
Лише сидить про хрест тяжкий зітха.
І як йому його нести одному?
Чому до нього доля так лиха?
На світі не потрібен він нікому.
Знайшлася, правда, на селі одна,
На господарство чимале зманилась.
Та запряглася, кажуть, як дурна.
За рік до невпізнаності змінилась.
Лиш очі залишилися одні,
Бо ж дні і ночі мусила робити.
А він то спав, то сонний чуманів,
Хотів лише поїсти та попити.
Коли і цю жону в могилу звів,
Устиг із неї висмоктати соки,
Знов про свій хрест тяжкий заговорив,
Який несе він вже багато років.
Зітхав, зітхав, від голоду марнів,
Бо ж не умів і їсти зготувати.
Ніхто ж за ним глядіти не хотів.
Тут і своїх проблем у всіх багато.
Так скоро він від голоду й помер.
Душа на небо піднялась поволі.
Зустрів її святий Петро тепер,
Проглянув пильно книгу його долі
І мовив: - Ти прожив, як паразит,
З батьків, жінок ти висмоктав всі соки.
Тож повертайся знову у цей світ,
Живи так далі, аж до часу, поки
Навчишся не лише про себе дбать,
Але корисним і для інших бути.
Людиною тоді знов зможеш стать…
Останнє, що Петро устиг почути –
Як голос незнайомий пробасив:
- Хотів ти легший хрест собі дістати?!
Ну, що ж, Петро, оце твій хрест. Неси!
І довелось Петру цим квітом стати.

У Василя сьогодні перший день
Роботи у бригаді лісорубів.
Він вже звалив з десяток сосон, дуба
Та й сів, відпочиваючи, на пень.
З незвички руки, як дроти, гудуть
І у вухах немов шматочки вати.
Сидить, зовсім не хочеться вставати.
Чи ж то без нього ради не дадуть?
Але потрібно братись до роботи.
Бригаді ж треба виконати план,
А він розсівся, наче на диван!
Втер рукавом із лоба краплі поту,
Встав, звичним оком на пеньок скосив
Й здивований ледь не перехрестився:
Бо з білого червоним зріз зробився,
А добре ж бачив, що на білий сів.
Він озирнувся – дерево лежить,
Хоч пізня осінь – у зеленім листі.
Стоїть Василь заклякнувши на місці,
Бо й зріз на ньому взявся червоніть.
Тут бригадир : - Чого роззявив рот?
Вільхи ніколи у житті не бачив?
Давай, працюй! - Василь зітхнув: - Пробачте!
Й подавсь туди, де ліс валив народ.
Вже по обіді сіли відпочить.
Василь підсів до бригадира свого,
Хотів спитати про вільху у нього,
Хоча й боявся того розізлить.
Але насміливсь якось та й пита:
- Скажіть, чому вільха почервоніла?
І чому листя колір не змінили?
З дерев он інших жовте обліта.
Задумливо поглянув бригадир,
Здавалось, навіть, не почув питання.
Але, відчувши хлопцеве бажання,
Всміхнувся, хоч суворий був допір.
- Тебе, я бачу, вразила вільха!
Вона і справді, на другі не схожа.
Але про неї знає майстер кожен…
От ми на душу узяли гріха,
Зрубали… А у деяких краях
Колись подібне злочином вважали.
Бо ж дух вільхи такому й хату спалить…
Про неї чув багато чого я.
Та для майстрів то гарний матер’ял –
Приємний колір, не страшить волога,
Музичні інструменти роблять з нього…
Будинки он в Венеції стоять
На її палях уже сотні років.
А в нас криничні зруби теж з вільхи,
Бо не боїться наслідків лихих
Підводного безжального потоку.
Чому, питаєш, зріз почервонів
І чому листя до цих пір зелене?
Легенда є у пам’яті у мене,
Її дідусь ще розповів мені.
Жив у часи прадавні князь один.
Як його звали - то ніхто не знає.
А от доньку вже кожен пам’ятає,
Адже назвав її Вільхою він.
Вільха ота красунею була.
А яке добре серце вона мала,
Ніколи від роботи не тікала,
Усе робила і усе могла.
Навколишні бояри і князі
На неї ще з малого задивлялись,
Увагу заслужити намагались,
Ледь не крутились на одній нозі.
Бо ж княжий зять та ще й така жона,
Якою можна довго милуватись.
Чому ж її руки не домагатись?
Хороша пара кожному вона.
Свати пішли, як виросла дочка
Просити за жону її узяти.
Та женихів взялися вихваляти.
Але у неї відповідь така:
- Пробачте, бо я дівчина проста.
Мені багатства всякого не треба.
Одної сукні вистачить для себе,
Одного дому на усі літа.
Кохання мені сили надає,
З коханим я готова вік прожити,
Дітей, із ним народжених, ростити.
У цьому щастя бачу я своє.
Ніхто в князівстві ще тоді не знав,
Що дівчина вже хлопця покохала.
Йому все своє серце віддавала,
І він її теж віддано кохав.
Але, на жаль, був бідний сирота,
Не мав, а ні багатства, а ні дому.
Про те кохання дівчина нікому
Не говорила, хто би не питав.
Бо знала, що впаде батьківський гнів
На хлопця. Тож таємно зустрічались,
Під співи солов’їні милувались
Й були щасливі в ночі ті і дні.
Аж доки зрозуміли, що вони
Не зможуть далі поодинці жити.
Надумали таємно одружитись
Й втекти десь до чужої сторони.
Сережки хлопець їй подарував
Родинні (хоч Вільха і відмовлялась),
Все, що йому від матері зосталось.
Та він її і слухати не став.
Якраз весна вступала у права.
Вдягла Вільха сережки, милувалась.
Якась рахуба про таке дізналась,
Лихі до батька донесла слова.
Розсердивсь батько, викликав її,
Став про сережки (де взяла) питатись.
Вона ж тоді не стала відмовлятись,
Про почуття повідала свої.
Упала на коліна перед ним,
Просила про його благословення.
Та батько не прийняв те одкровення,
Велів порвати з милим зі своїм.
Забути його раз і назавжди,
Він для дочки князівської не пара.
А, коли ні - його чекає кара…
Але накликав більшої біди.
Втекла Вільха з коханим в ліс глухий
І стали там удвох таємно жити.
Сховалися вони від злого світу
І думали, що не знайде лихий.
Та батько, як про втечу ту узнав,
Велів втікачку й хлопця відшукати.
Дочку велів додому повертати,
А хлопець хай би навіки пропав.
Хоч як ховались в лісі молоді
Та хтось про те довідався, повідав
І княжі слуги подались по сліду.
Ніхто ж не може не лишать слідів.
Зустріли хлопця (йшов він полювать)
Й меча у серце з засідки встромили.
Вмирати серед лісу залишили,
Самі ж помчали дівчину шукать.
Вона ж відчула серцем ту біду
І кинулася милого шукати.
Поки то слуги підійшли до хати,
Вільха їх оминула по сліду.
Побігла, серце підказало шлях.
Як тіло свого милого уздріла,
Від горя враз завмерла, заніміла
І деревом зробилась на очах.
Надбігли слуги, щоб схопить її,
Але нічого не змогли зробити.
Не спромоглись забрати її звідти.
Отак відтоді в лісі і стоїть.
Стоїть жива, надріж кору її
І кров проступить із тієї рани.
Сережки навесні вдягає рано,
Гілля ще голі прикраша свої.
Коли зелену сукню одяга,
То до зими її вже не міняє.
Це від других її і відрізняє,
Бо ж вільха вірність досі зберіга.

Простір просотано просом простим,
прісно просіяним – лиш прорости!
Лиш оживи! Шилом вийшовши в шал!
Колос шовко́во сховавши під шаль!

Коло по колу котила літа
зе́рном по зе́рну земля прасвята!
З гречки – на просо, з роси – по стерні
босо гасали й згасали ті дні!

Захистком визріло золото нив
з пам’яті тих, кого голод гонив!
Зжер він жита́ й пшениці́, і ячмінь!
Проса ж – не вижав! За просом – АМІНЬ!

16 березня 2003 р., Київ

Степи безмежні, степи широкі
Лиш вільний вітер по них гуля.
Бредуть неспішно степами роки,
Не відчуває їх ця земля.
Все так же вітер колише трави,
Все так же степом табун летить,
Та час від часу встають заграви
Аби хоч трохи степ обновить.
Орел у небі розправить крила
І жайвір пісню свою співа.
Та по усьому степу могили,
То його пам’ять одна жива.
Їх тут багато: малі й великі
І кожна – свідок і доль, і тих
Подій далеких, яких без ліку
Було в цім краю часів булих.
Але могили, як крапля в морі
Того, що бу́ло в степах колись.
Мільйони крапель людського горя
Скропили землю, як пролились
Потоки крові на трави м’яті,
Коли із раттю зійшлася рать.
Не було ко́му їх поховати,
Так і зостались в степу лежать.
І довго степом біліли кості,
Поки із часом не зник і слід.
І лише трави шумлять ще й досі
Про той незнаний тепер похід.
Як прислухатись, почути можна
Іржання коней і дзвін мечів.
До вітру мовить травинка кожна,
Що степ прадавній цей пережив.
А там і річка у берег б’ється,
Що їй відомо, теж розповість.
Закриєш очі і вже здається
Ти розумієш ту давню вість.
Ось славний Київ. Не той вже, звісно,
Яким бував він ще за Русі,
Як куполами сіяло місто,
Стрічало гостей у всій красі.
Сваволя княжа, Батий з ордою
Віки старання ущент знесли.
І те, що видно понад Горою
Лиш тінь старого. Часи пройшли,
Що удалося – відбудували
І нові стіни навкруг звели.
Давно вже місто того не знало,
Як того року. Війська ішли.
Князь Вітовт кинув клич войовничий
І звідусюди стікавсь народ
Аби монголам дать гідну відсіч,
Як колись Ольгерд у Синіх Вод.
Сам Вітовт славний конем правує
І оглядає свої війська.
Вже переможні він труби чує,
Вона здається така близька..
Не мав бо Ольгерд такого війська.
Як у Писанні про Вавилон,
Народи різні сюди зійшлися.
Його литовці гарцюють он,
А он кияни і волиняни.
І Полоцьк військо своє прислав,
Смоленські, брянські є росіяни,
Волоський лінник теж не відстав.
Ось хрестоносці в броню закуті,
Загін із Польщі слідом іде.
А ще й татари на хана люті,
Що Тохтамиш їх сюди веде..
Похід цей, власне, теж через нього.
Темир-Кутлук бо, як ханом став,
Зібрав він лишки від війська свого,
В литовські землі із ним помчав
Просить Вітовта під руку взяти.
А князю ж шабля не зайвина.
Дав хану землі, не став питати
Чи є у нього яка вина.
Темір-Кутлуку ж не до вподоби,
Що втікачів князь собі пригрів,
Став вимагати від нього, щоби
Той його видав без зайвих слів.
Та гордий Вітовт всміхнувся лише,
Послів ординських геть одіслав.
І от війна вже в обличчя дише.
Хан усе військо в степу підняв.
Та Вітовт змалку зростав війною,
Збирати військо не в новину.
Та й бачить добре він силу свою.
Що ж, на війну, то вже на війну.
Такого війська не мав він зроду,
Аж збурунився Дніпро старий,
Як воно разом ступило бродом,
Почавши в липні похід той свій.
Земля дрижала, трава стелилась,
Гарячий вітер завмер в страху,
Звірина, птаство кудись поділись
В пору військову, для них лиху..
До Ворскли-річки зміїлось військо,
Аж тут спинилось, щоб дати бій.
Десь і монголи блукали близько
Поза рікою. Тож табір свій
Литовці добре в степу зміцнили,
Дніпро і Ворскла із двох сторін
За течією його прикрили
І неприступним став наче він.
Монгольська хитрість всім добре знана,
А князь про неї забув, мабуть.
Монголи впали на табір рано.
Та ж гін ординський здалеку чуть.
Отож зустріли орду, як треба
Стіною списів і хмарой стріл,
Що від ординців сховала небо
І вражим трупом встелила діл.
Несамовита монгольська хвиля
У хвилі Ворскли ввірвалась вмить
І чисті води зачервоніли
І помутніли. Та вже летить
Навстріч монголам литовське військо.
Зім’яло мокру орду назад.
І враз монголи в степ подалися.
А Вітовт з того безмежно рад.
«Вперед, литовці!Доб’єм монголів!
Мечами ли́шим навік печать!
Ворожим трупом устелим поле,
Щоби не сміли сюди вертать!»
Та спробуй степом піймать ординця
На його легкім стрімкім коні.
Орда розбіглась вмить поодинці
І вже литовці в степу одні.
А хан, тим часом, ударив з тилу,
Литовський табір умить зім’яв.
Литовці опір чинить не в силах,
Загін татарський у степ помчав.
У Тохтамиша нема бажання
З Темір-Кутлуком на віч зійтись.
Хай у степу він його дістане.
Але Тимуру вони здались!
Він розвертає орду у поле
І на Вітовта веде її.
Ті, що монголів уже збороли,
Зібрать не в силах війська свої.
Як хижа зграя монголи впали,
Вернулись з степу і втікачі.
Земля від болю аж застогнала,
Нестримні ріки крові п’ючи.
Дві сотні тисяч зійшлося люду
На цім маленькім шматку степу
У битві лютій у груди груди
Аби зустріти тут смерть сліпу.
А вже вона-то роботу мала,
Уже ж косила підряд усіх
І трупом густо траву услала
Кривавим серпнем живим до ніг.
Лягло на Ворсклі Вітовта військо,
Стоптала грізна його орда,
Пройшла по землях по українських.
Не проминула їх та біда.
Вітовт лиш дивом урятувався,
Хоч залишились на полі тім
Одних князів лиш заледь не двадцять
З тих, що на битву пішли із ним.
Так і лишились посеред поля,
Не було ко́му їх поховать.
Біліли довго їх кості голі.
Та став із часом степ забувать.
Укрили трави те поле брані,
Сховали з часом усі сліди.
Лежать загиблі, лежать незнані,
А ми не можем прийти туди.
Бо де – не знаєм. Нема могили,
Немає знаку в степу про те.
Лиш трави з того набрали сили,
Полин від того буйніш росте.
Та ми, напевне, не надто й хочем
В степу безкраїм сліди шукать
Аби побачить на власні очі
Де нашим предкам прийшлось вмирать.

Як на озеру Долобську князі засідали
Святополк і Володимир раду тут тримали.
Ой, тримали князі раду і дружини з ними:
Що робити? Що чинити з половцями тими?
Не дають Русі спокою: розор за розором.
Чи найти на них війною чи походом скорим?
Говорила Святополка вірная дружина:
- Навесні не слід ходити, то лиха година.
Бо загубимо ми коней, ріллю не засієм,
Що тоді збирати будем? Що узимку вдієм?
Володимир їм на тее: - Дивно мені чути.
Ви жалієте худобу. А як смерду бути?
Ну, засіє своє поле. Половець наїде,
Уб’є смерда, коня візьме, в оселю заїде.
Забере жону і діток, майно усе візьме
Не залишиться нікого, щоб зросити слізьми.
Тож коня ви пожаліли, пожалійте й смерда
І промовила дружина Святополка ствердно:
- Добре, князе, ми готові, веди нас у поле.
Хай звершиться та, що Богом визначена доля.
Ще весна стояла рання, як усе то стало.
До Давида і Олега посланці помчали
Зі словами: - Ідіть оба бити половчина
І або живі всі будем, або всі загинем.
Давид славний Святославич у похід готовий,
А Олег іти не хоче. «Нездоровий !» – мовить.
- Нездоровий, то як хочеш. Якось обійдемось.
Хоча, звісно, не на гульки, на війну ідемо.
Кожен меч там буде важить, кожен буде треба.
Та що зробиш, як ти, княже, думаєш про себе.
В Переяславі зібрались хто ще був охочий.
В’ячеславові, Мстиславові та ще Ярополчі,
А іще Давид Мстиславич військо своє вивів.
Вже давно такої сили Мономах не видів.
П’ять князів війська привели на клич Мономаха,
Щоб у полі половецькім наробити страху.
Місяць березень, тим часом, був уполовині
Піші по Дніпру спускались, степом ішли кінні.
Полоскалися на вітрі князівські корогви.
Мономах у Дике поле військо вів хоробре.
По Дніпру униз спустились, перейшли пороги
Аж на Хортичів на острів привела дорога.
Там на острові в Протолчах ледь перепочили.
Треба було лад навести у військових силах.
В степ безкраїй половецький рушили походом
Ну, а далі, вже хто кінно, а хто пішим ходом.
Десь там на ріці Сутені гніздо їх осине,
Там Бурчевичі напевно, вже збираються сили
Мономах на усі боки розіслав сторожу
Аби знати, що затіють половці ворожі
День ідуть, другий і третій. На четвертій днині
Дійшли врешті до Сутені (то Молочна нині)
А там часом половчини звістку теж дістали,
Що князі Русі супроти них похід зібрали.
Тож зібралися докупи без числа на раду.
І найстарший Урусоба так ханам порадив:
- Треба миру запросити у князів у руських,
Бо ви знаєте, як кріпко вони з нами б’ються.
Ми ж бо зла Русі вчинили справді забагато.
Доведеться, мабуть, кров’ю нам відповідати.
Наші коні ще охлялі, зима ледь скінчилась,
Наші воїни ще силой як слід не налились
Біда буде, як почнемо битися із Руссю.
Говорити, чим скінчиться, навіть, не беруся
А молодші закричали, таке почалося:
- Якщо, хане,ти боїшся, ми не боїмося.
Цих поб’єм , у їхню землю подамося миттю
І ніхто тоді не зможе нас перепинити.
Тож послали Алтунопу – хана у сторожу.
Він сміливий, хай узнає: де військо вороже.
Та даремно Алтунопа, як вовк степом крався.
Бо у засідку у руську у степу попався.
Посікли усіх мечами: і хана, і воїв.
Наклав мужній Алтунопа в степу головою,
Та йде військо половецьке – не окинеш оком.
Серед степу широкого наче бір високий.
Руське військо помолилось пред станом ворожим
Сподіваючись на милість і підтримку Божу,
А тоді уже всі разом вдарили щосили:
Мчали кінні, бігли піші на половців сміло.
І злякалось половецьке військо, і побігло,
Ледве коней розвернути серед балки встигли.
Та сильніші руські коні їх перехопили.
Почалась кривава битва. Били руси, били
І помщались за убитих, за міста і села,
За розорені домівки ворог трупом встелить
І ту балку, й степ навколо, ажно до Сутіні.
Не питав ніхто: чи винні, чи, може, невинні.
Двадцять ханів половецьких русичі убили,
А одного з них – Белдузя у полон схопили
Бойовище закінчилось нема вражой сили.
Князі тут же, серед поля обідати сіли.
Привели до Святополка Белдузя лихого
Той давати почав злато, щоб пустили його.
Але князь до Мономаха хана відправляє:
Хай, як хоче, так із ханом тепер поступає
І питає Володимир поганського хана
- Не забув разів по скільки клятва вами дана?
Скільки раз ви, підлі хани, на Русі клялися,
Що припините набіги. Нумо , подивися,
Як дотримали ви клятви, як синів учили,
Щоби згідно тої клятви на Русь не ходили?
Нехай тепер кров зрадлива на тебе проллється,
Щоби знали, як з такими на Русі ведеться.
І убили вони хана, посікли на шмаття.
А тоді взяли худобу, оружжя і плаття.
Челядь і полон великий, половецькі вежі,
Вежі торків й печенігів, що Русі належать
З перемогою і славой на Русь повернули.
В тисячу сто третім році усе оце було.
По усіх містах і селах славу їм співали.
І часи тоді спокійні на Русі настали.
Орди дикі половецькі набіг не чинили,
Бо відчули єдність русів, їх велику силу.
Славний княже Мономаше, то заслуга твоя.
Змусив ти князів забути інтереси свої.
Об’єднав за Русь велику і за Русь єдину
Усі землі і народи у одну країну.

У степу широкім, вольнім козаки гуляли,
Серед степу, серед поля орду чатували.
Орда люта татарськая неспішно збиралась,
Чамбулами й загонами по ярах ховалась.
Як зібралося багато татарського війська,
Отоді уже всі разом в похід подалися.
Йшла орда в великій силі, степ-траву топтала
За собою широченну сакму залишала,
В усі сторони летіли татарські чамбули,
Щоб козацькії застави вічним сном заснули.
Налетіли , наче круки, на козацьку чату,
Ледве встигли козаченьки шаблі похапати.
На високій на могилі закипіла січа,
Бились люто козаченьки з ворогом одвічним.
«Помремо, - усі кричали, - Та не піддамося!
Ні татар, ні, навіть, смерті, ми не боїмося!»
«Та померти – то не штука,- отаман озвався,-
Та потрібно, щоб хто-небудь у живих зостався,
Як помрем , то хто ж козакам про орду розкаже,
Бо інакше Україна під копита ляже.
Знов сплюндрують тата рове землю аж до Львова,
Знов сп’яніє Україна з пролитої крові.
Тож давайте, мої други, вдаримо оружно.
Усі разом натиснемо на татарву дружно.
Може комусь-таки вдасться вирватись на волю,
А в степу нехай впіймають, у широкім полі.»
І рвонули козаченьки з могили у поле,
Повалилися татари із коней додолу.
А козаки кіньми топчуть, шаблями рубають,
Крізь орду собі дорогу у степ пробивають.
Ось і поле. Коні бистрі винесли козаків,
Попереду степ широкий, татарва позаду.
Розлетілись козаченьки лавою по полю.
На коней тепер надія на щасливу долю.
І татари похопились, услід їм помчали,
Натягають свої луки, аркани дістали.
А у кожного по двоє та по троє коней.
Не втекти козакам, видно, від татар ніколи.
Все погоня ближче й ближче, хриплять коні в спину.
Отаман гука одному: «Гони без упину!
Поспішай, лети як сокіл та вужем звивайся,
До Січі як лише можеш, але добирайся.
Донеси сю звістку чорну. Хай готують стрічу,
Хай збираються походом усією Січчю!»
А сам крикнув: «Пугу-пугу!» і витяг шаблюку
І козаки за ним слідом взяли шаблі в руки.
Розвернули козаченьки коней стріч татарам
І, як сокіл, стрій козацький, на татар ударив.
Коні здибились, зіткнувшись,і герць розпочався,
Тільки шаблі миготіли й пил стовпом здіймався.
Крики, стогони, прокляття і «Алла!» , і «Слава!».
Але що то тих козаків на таку ораву?
Хоч десятками татари на траву летіли
Та й козацьке не однеє валилося тіло.
Усе менше козаченьків. Татари гелгочуть,
Хоч одного та живого захопити хочуть.
Вже аркани засвистіли та не сплять козаки,
Один одному рубають кляті мотузяки.
Ось один уже лишився отаман єдиний,
А навколо тьма татарів кружляє невпинно.
Засвистіло із десяток арканів навколо,
Спеленали отамана, як дитину кволу.
Татарва загелготіла радісно від того,
Ізтягнули козаченька з коня вороного.
Ізтягнули, роздягнули й поряд на могилі
Козарлюгу бойового на кіл посадили.
Подививсь козак на північ помутнілим оком
І побачив, чи здалося у степу широкім
Ледь видніється козацький жупан, малиніє.
Значить встигне, добереться, поміч підоспіє.
Не гуляти орді лютій та й по Україні,
Не топтати малих діток ординськими кіньми.
І всміхнувся козарлюга з високої палі,
Аж татари з переляку зеленими стали.
Бо ж вони собі чекали стогону та крику
А щоб сміху?! Та такого не було одвіку.
Хутко скочили на коні та й ноги у руки,
А козака залишили помирати в муках.
Не дійшла до України орда того року,
Пошарпали її в полі козаки нівроку.
І тікали ті ординці аж до Перекопу,
Гнали коней, заганяли, увесь шлях галопом.
А козаки проводжали та все примовляли:
«Не ходіть на Україну. Вас туди не звали!»
На могилі на високій козацька могила,
В ній уся козацька чата навіки спочила.
Ідуть шляхом козаченьки,то шапки знімають,
Своїх вірних побратимів зазвичай вітають:
«Спіть спокійно, побратими,ви своє зробили,
А ми будемо продовжувать ваше святе діло.
Захистимо Україну від лиха й напасті,
Щоб було на Україні лиш добро та щастя!»

Сидить старий на лавці попід пло́том,
На сонці гріє кісточки свої,
Колишні, мабуть, згадує бої.
Які іще на старості турботи?
Заплющив очі й ду́мками вита
У тих часах, коли був воїн бравий,
Ходив для князя добувати славу,
Степами на баскім коні літав…
І раптом крик: «Дідусю, ти вже чув?
Наш князь верта із вдалого походу.
Поганих, кажуть, і догнати годі.
Князь їхні вежі без крові́ здобув.
Полон женуть за військом чималий.
Там люд уже збирається стрічати.
Так їм і треба, тим поганам клятим!
Вони ж не здатні стати і на бій
Супроти сили руської дружини.
Ми їх без бою можем пов’язать!
Яка із тими половцями рать?
Весь степ поставим скоро на коліна!..»
Старий всміхнувся гірко на оте
Онукове невпинне щебетання,
А, особливо, на слова останні…
Скорити степ – то діло не просте.
Хто, як не він, те дуже добре знає…
«Сідай, онучку, поряд, посиди.
Поки ще князь дістанеться сюди,
Повідати тобі про дещо маю».
Старий заплющив очі, наче знов
Поринув у часи минулі давні,
Напевно, битви пригадались славні
І молодість, коли буяла кров.
«Так, половці – то ворог,- розпочав
Неспішну мову дідо до онука,-
Та гудити його – нехитра штука.
Але я хочу, щоб ти добре знав:
Не треба зневажати ворогів,
Не треба слабаків із них робити,
Бо потім доведеться пожаліти,
Пізнавши на собі їх силу й гнів.
Так, князь Мстислав – достойний батька син,
Науку ратну добре він засвоїв,
Тож недарма його так люблять вої
І на Русі Великим зветься він.
Але, онучку, ще часи були,
Коли погані нас добряче били,
Немов голодні круки налетіли
А ми нічого вдіять не змогли.
Князь Всеволод якраз помер тоді,
(Останній син від князя Ярослава).
Без князя залишилася держава,
Бо ж Києвом ніхто не володів,
Аж поки Святополка не звели́,
Що небожем покійному доводивсь.
Син Володимир на Чернігів згодивсь,
А Перея́слав братові дали.
Поки князі ділили отчий стіл
І визначали – де кому сидіти,
Кому яким князівством володіти,
Заворушились половці навкіл.
Вони прислали в Київ посланців,
Які від князя плату зажадали,
Щоб половці на Русь не нападали.
Зачувши ледве про вимоги ці,
Князь Святополк зібрав свою дружину,
Яку з собою з Турова привів,
Порадився і тут же повелів
Схопити посланців і в поруб кинув.
Вони отам у Турові своїм
Із половцями досі не стрічались.
І немічними ті чомусь ввижались,
З якими легко справитися їм.
Нас не спитались, батькових мужів,
Ми б їм розумну подали пораду.
Так ота їхня турівська бравада
Поставила зі Степом на ножі.
Не так багато і часу́ пройшло,
Як торк у Київ прилетів із вістю,
Що половці по всім степу знялися,
Їх військо уже Торчеськ облягло.
Тут розуміти Святополк почав,
Яку дурницю він устиг вчинити.
І посланців велів всіх відпустити,
І відкуп заплатити обіцяв.
Та ложка, кажуть, добра під обід,
А після – що там користі із неї.
Уже ордою Степ прийшов всією,
Чого ж би мав переривать похід?
І запалали села і міста,
«Живий товар» орда в степи погнала.
А в Святополка воїв зовсім мало,
Дружинників не більше вісім ста.
Але почав збиратися в похід,
Киян до війська до свого покликав.
Ми відмовляли: військо ж невелике,
Других князів покликати би слід.
Послухав князь, усе ж, послав гінців
В Чернігів, Володимира просити.
(Ех, ко’б йому у Києві сидіти
У ті часи. Можливо , біди ці
І обійшли б тоді нас стороною)
Тож Володимир швидко рать зібрав,
І брата з Перея́слава позвав.
І повели вони дружини сво́ї
До Святополка в поміч. Хоча той,
Сказати правду, ратник був ніякий,
Хоч гонору, як Ізяславич всякий,
Мав о-го-го! Ото ж, його ніхто
Не зміг умовити ще трохи почекати,
Поки дружини з дальніх міст прийдуть.
Велів збиратись і рушати в путь,
Аби на рать зі Степом швидше стати.
У Треполі зібралися усі
Та стали раду радити, рядити.
Князь Володимир радив мир вчинити,
Мав на підтримку доста голосів.
Та Святополк уперся: «Перейдім
За Стугну, хоч вона і розлилася».
Й дружина на слова ті піддалася.
Хоч, краще б Стугну не долати їм.
До бою зготувавшись, почали:
Одесную – князь Святополк з своїми,
Ошуюю - чернігівці, між ним
Переяславці з Ростиславом йшли.
Здолали Стугну, вийшли між вали.
Аж ту назустріч половецька сила.
Стрільці тут наші хмару стріл пустили
Аж сутінки навколо залягли.
Та половці теж стрілили в отвіт
І темрява від їхніх стріл настала,
А далі сила половецька впала
На Святополка. Зупинився світ.
Ми бачили, як мчить орда на нас.
Міцніше вперли ратища, стояли,
Аж поки під коней копита впали,
Хоча іще тримались якийсь час.
Та першими побігли молоді,
Які на рать ще досі не ходили.
В них не було ні досвіду, ні сили.
Князь Святополк іще стояв тоді,
Хоч половці вже обійшли його,
Відрізати від Стугни намагались.
Тоді уже і туровці злякались,
Пішли і князя потягли свого.
Ми ж відійшли під руку Ростислава,
Бо добре знали – кинешся тікать,
То голови одразу й полетять,
Орда тоді потішиться на славу.
Погані ж за чернігівців взялись,
Натисли на них силою всією.
Чернігівці не справилися з нею,
Спочатку ледь помітно подались.
Рубалися ще люто та багато
Супроти них постало ворогів.
Одних побили, налетять другі…
Ми почали поволі відступати.
Та половці натисли ще і ще,
І вже не відступ – втеча почалася,
До Стугни колотнеча подалася,
Що досі іще повнилась дощем.
І річка здобич теж свою взяла:
Збивала з ніг стрімкою течією,
Не кожен сили мав змагатись з нею.
Вона ж червона від крові була.
Кінь Ростислава серед річки впав,
Мабуть, стріла поцілила у нього.
Напевне, князь не встиг звільнити ноги,
Бо зник у хвилях і уже не встав.
Хоч Володимир кинувсь рятувати,
І ми йому у поміч надійшли,
Та Ростислава так і не знайшли.
Тут половці нас стали настигати.
То, щоб не стати здобиччю для них,
Нам довелось зі Стугни вибиратись,
Гадаючи: куди тепер податись?
Й помчали на Чернігів з усіх ніг…
Багато на тім полі полягло.
Нічого з війська майже не лишилось.
А половці ще більше напосілись,
Бо їх кому спинити не було.
Отож, не треба гудити дарма.
І половці уміють воювати.
Добро, як князь на рать уміє стати.
А кеби, бачиш, в декого нема».
«А Святополк? Що сталося із ним?»
«Відсидівся у Треполі до ночі,
А там на коні, з ким лишився, скочив
Й галопом аж до Києва стрімким.
А половці землею розбрелись.
Одні міста і села грабували,
Другі на Торчеськ знов-таки напали.
А Святополк нічому не навчивсь.
Зібрав, що зміг та і подавсь на рать.
А ж під Желанню половці зустріли
І Святополка в другий раз побили.
Знов довелось до Києва тікать».
«А Ростислав?» «Того пізніш знайшли
І у Святій Софії поховали».
«А чим же закінчилась та навала?»
« Таж половці і Торчеськ узяли
І міст, і сіл тоді пограбували,
В полон людей багато повели,
Що не забрали, те вогню дали.
Князі ж, то зупинити, сил не мали.
Тож, Святополк був змушений тоді
І мир ганебний з ханом підписати,
І дочку хана собі в жони взяти,
Аби якось зарадити біді.
Отак, онучку у житті бува.
Не знаєш броду, то не пхайся в воду.
Усяка самовпевненість – на шкоду.
Запам’ятай як слід оці слова.
Ну, а тепер давай, біжи хутчій.
Он чуєш, ріг князівський вже лунає,
Мстислав, мабуть, до Києва вступає.
А я посиджу, хочу відпочить.

Із криком: «Руса, руса упіймали!»
Немов, новин важливіших нема,
Спочатку містом дітвора промчала,
А далі вже посунула юрма.
Із гиком, свистом, мов поганське свято.
А перші замість ідола тягли,
Зв’язавши, хоч і бу́ло їх багато,
Когось одного. Був він чималий,
Могутні груди, як міхи здіймались,
Але в обличчі страху ні сліду,
Немов, його все це не стосувалось,
А люди когось іншого ведуть.
На стусани ніякої уваги,
На дику радість хижої юрби.
В очах, хіба, прихована зневага,
Готовність кожну мить до боротьби.
Його приве́ли до царя булгарів,
Що в ті часи над Ітілем жили
Аби той бранця сам послав на кару,
А всі повеселитися могли.
Цар воссідав на троні попід дубом,
Дивився зверхньо на усе оте,
В ненависті копилив свої губи,
Готовий підхопитися. Проте
Себе в руках тримати намагався.
Але весь вид його, немов, казав:
«Ну, що, нарешті, підлий, ти попався?
Іди, на тебе я давно чекав!»
З десяток воїв, шаблі напохваті,
Царю під очі бранця підвели.
Тримали міцно. Чи ж бо їм не знати
На що ці руси здатнії були.
А уже поряд й толковин крутився,
Видать, з купців, що у Русі бував.
Він запитально на царя дивився.
Та цар, чомусь, нічого не питав.
Нарешті, мабуть, сумніви здолавши,
Промовив: «Ра́бе, як тебе зовуть?»
Та толковин то переклав інакше,
Про «ра́ба» краще русові не чуть.
А той, почувши раптом рідну мову,
Всміхнувся щиро, мов рідню зустрів:
- Звідкіль тобі відомо наше слово?
Бо ж ти не рус!? – Ні, але я там жив!
Так як тебе, могутній воїн, звати?
- Я – Турд із роду Руара! Не знав?
- Чому ж? В Русі доводилось чувати.
Цар слухав мовчки, не перебивав.
А толковин, немовби, похопившись,
Знов на царя поглянув. Той мовчить,
Але, здається, трохи тяжче дише,
Немов, в душі у нього гнів кипить.
Чомусь тоді здалося толковину,
Що цар боїться та ховає страх.
Хоч в нього ціле військо поза спину,
А в руса ще й мотузки на руках.
Та перед русів бігла їхня слава.
Булгари вже пізнали на собі,
Коли дійшла до битви з ними справа –
Немає рівних русам в боротьбі.
Три дні минуло, як вони зустрілись
З булгарським військом на Ітиль-ріці.
Від сходу й до заходу сонця бились,
Мечі і шаблі блискали в руці.
Що їх було? Зо кілька сотень, може?!
Прийшли в булгарські землі від хозар.
Але забрав в бою з собою кожен
По кілька вбитих. Ще й сьогодні цар
Забуть не може виграної битви,
Бо заплатив за те таку ціну,
Що не було з чого йому радіти.
Як знав би – краще б русів обминув.
І от тепер, пізнавши руську силу,
Він від тривоги уночі не спав.
Звідкіль ці руси? Що вони хотіли?
Чи то загін грабіжників напав?
Чи слідом йтиме іще більша сила,
Що легко скорить весь його народ?
Думки лихі так голову обсіли,
Що не до сну було йому. І от
Живого руса в лісі упіймали,
Він на питання відповість усі.
Вже наготові вогнище тримали.
Вони ж там не залізні на Русі.
А зовсім поряд ще страшніше – яма,
Звідкіль виттям і смородом несе,
Голодними наповнена вовками,
Що вмить готові розтерзати все.
- Хто ви і звідки? – цар нарешті мовив,-
Чого прийшли у землі у мої?
Рус подивився, не сказав ні слова,
Немов, в думки поринувши свої.
Цар розізлився: - Підведіть до ями!
Нехай побачить, що його чека!
Ну, що й тепер мовчатимеш так само?
Життя твоє лиш у твоїх руках.
Розкажеш все, то далі будеш жити,
Продам в раби чи в Рум, чи до хозар,
А ні – й сліду не лишиться на світі,
Ну, звісно ж, після найлютіших кар!
Цар удивлявся русові у очі,
Хотів побачить переляк у них.
Але, здається, бранця страх не точить.
Стоїть, спокійно дивиться на всіх.
А далі мовить: - Не лякай даремно.
Я не боюсь ні смерті, а ні мук!
Твої погрози не страшні для мене!
Я – рус! А слово це не просто звук!
Звідкіль і хто ми, хочеш запитати?
Ну, що ж, як хочеш – я скажу тобі,
Але умову виставлю,як плату:
Мене не продавати до рабів.
Як хочеш яму, то хай буде яма
Та розв’яжіть і дайте меч до рук,
Я слово дам не битися із вами,
А покажу, як помирає рус.
Задумавсь цар, а далі «Згода» мовив,
Велів негайно руки розв’язать.
І рус почав неспішну свою мову,
А толковин узявсь перекладать:
- Хакан Олег, що править Руссю нині,
Послав нас злата-срібла пошукать
В краї далекі поза гори сині.
В похід зібралась чималенька рать.
На п’ятсот лодій військо наше сіло
І по Дніпру до моря подалось
І далі морем-морем аж до гирла
Стрімкого Дону. Доном піднялось
Аж до застав хозарських. До кагана
Хозар вожді послали посланців
Просити(ні, то гірше йому стане!),
Щоб він крізь свої землі пропустив.
Кагану з печенігами морока
Якраз була. Тож він дозволив з тим,
Як будем ми вертатись з того боку,
То здобиччю щоб поділились з ним.
Він половину вимагав від того,
Що нам в поході цім перепаде.
Ми дали згоду. Пройдемо дорогу,
А там уже як доля поведе.
Перетягнувши лодії по суші
В Ітиль, спустились ним. І ось воно
Те, що нам довго зігрівало душі –
Хвалисське море, про яке давно
Купці заморські нам розповідали,
Де в златі-сріблі сяють береги.
Спочатку ми на Абескун напали,
Вороже військо стерли до ноги.
Пройшли весь острів з краю і до краю,
Рубали, били, у полон тягли
Туди, де наші лодії чекають.
Усе, що цінне, теж туди несли:
Оружжя, плаття, купи срібла, злата
І все, чого лише душа бажа.
Обносили будинки і палати,
Кривавлячи меча або ножа.
Забравши все, що в око нам упало,
Пройшли ми вздовж гілянських берегів
І тут ми жалю й співчуття не мали,
Лише бажання, ненависть і гнів.
Тих, хто хотів нас, було, зупинити,
Чекала смерть безжальна від мечів.
А в лодіях вже й здобич ніде діти
І кожна ледь не че́рпає з бортів.
Та ми іще й в Албанію гайнули.
Багатий край, чого ж його минать?
Щоб лодії, бува, не потонули,
Нам дещо довелось повикидать.
Та втрати ми сторицею вернули,
Бо то, і справді, край багатий був.
Так непомітно й літо промайнуло,
А слідом осінь,- бранець аж зітхнув,-
Ми бачили, що до весни не встигнем
Вернутись знов до рідних берегів.
Як стане на Дону й Ітилю крига,
То геть погинем посеред степів.
Тож зимували тут же. Серед моря
Знайшли ми непоганий острівець.
Зимою ж там не холодно надворі,
Не замерзає море, накінець.
Там ми спокійно перезимували,
Ніхто нам перешкоди не чинив,
Хоч даниною ми навкруг обклали
Усіх, хто понад узбережжям жив.
А по весні зібралися додому,
Знесли у море лодії свої
І налягли на весла без утоми
Аби у рідні поспішить краї..
Коли, нарешті, досягли Ітиля,
Всю здобич, що в поході здобули,
Як домовлялись, навпіл розділили,
Кагану його частку віддали.
Але ж хозари підлі і підступні!
Хіба про це мені вам говорить!?
Зібралися з каганом своїм вкупі,
Надумались усім заволодіть.
Каган, щоправда, вирішив, що ліпше
У друзях бути в тих і у других.
Тож Хорс за обрій заховався лише,
Як вже од нього посланець прибіг.
Мовляв, знялись хозарські мусульмани,
Хто у кагана в гвардії служив
І попросили дозволу в кагана
Залити кров’ю свій священий гнів
За мусульман-братів, які на сході
Від нас зазнали кривд страшних і лих.
Каган, ну, звісно ж, дав на теє згоду.
Та нас про все те повідомить встиг.
І, ледве ми до бою зготувались,
Вони полізли із усіх боків.
Мабуть, на опір наш не сподівались,
Але наш меч їм шлях перепинив.
Три дні й три ночі битва йшла кривава.
Супроти нас і сила, і обман.
На третій день лягла там руська слава
Під шаблями хозарських мусульман.
Лягли вожді і з ними воїв сила,
Але частині удалось-таки
Пробитись. Звідти ми і відступили
Сюди на північ вздовж Ітиль-ріки…
- І всі лягли під нашими шаблями!
Рус осміхнувся: - Може і не всі!
Доки отут я розмовляю з вами,
Вони на півдорозі до Русі.
Цар, те почувши, підхопивсь на ноги
Та взяв себе у руки й знову сів.
- Ну, рус,тепер молись своєму богу,
Бо смертний час твій,врешті-решт, наспів!
Ти нас потішив. Я, як і дав слово,
Тобі даю померти, як хотів.
Як передумав, може – теж готовий
В раби продати. Хочеш до рабів?
Рус знов всміхнувся: - Ні, не передумав.
Щось промайнуло у його очах,
Якесь зухвальство з відблисками суму:
- Ти ж не забув, що обіцяв меча?
Цар лиш кивнув і меч йому пода́ли.
Той взяв хапливо, зваживши в руці.
Юрба навколо з острахом мовчала,
Немов, загрозу вчула в молодці.
А він щось раптом по-своєму крикнув,
Піднявши сині очі догори
І кинувсь в яму, до страшного рику,
Який давно чекав ції пори.
Там піднялася люта колотнеча,
Рик, скавуління, войовничий крик.
За матерів сховалася малеча,
Жінки лиш позирали у той бік.
Чоловіки ж метнулися до ями
Аби побачить той пекельний бій.
А він стояв, обвішаний вовками,
Піднявши вгору меч кривавий свій.
І крик його здіймався войовничий
Аж до небес, здавалось…Раптом змовк.
Юрба, широко розпахнувши вічі,
Дивилася на той страшний клубок.
Так він помер, як русу і належить,
З мечем в руці, аби душа його
Могла спокійно перетнути межі,
Де предки вже очікують свого.

- О, слава тих далеких літ,
Солонкуватий присмак крові.
Ми в ті часи були готові
Мечем скорити білий світ.
Чи вам, розніженим, тепер
Із нами давніми зрівнятись.
Вам би за вівцями ганятись
Та слухать байки про Химер.
Ні, розчинилась скіфська кров,
Вже не така густа, як бу́ла.
Та вороги, було, як чули,
Що ми коней сідлаєм знов,
Уже з дарами поспішали,
Щоб не спізнати скіфський гнів,
А нині ворог знахабнів –
Вже у степу і місця мало…
В глибокій балці степовій
Під небом з місяцем-печаттю,
Сиділи скіфи круг багаття,
Готуючи спожинок свій.
Вогонь потріскує, димить,
Від юшки запахи духм’яні.
І скіфи вже у сподіванні,
Що м’ясо скоро докипить,
Ведуть неспішнії розмови
Про те, що в голову збреде.
Вже зовсім сивий скіф веде
Про свою давню юність мову:
- Коли ми в ці степи прийшли,
Жило тут плем’я кіммерійців,
Не захотіло нам скориться.
Царі у битві полягли,
А інші кинулись тікати,
Ми вслід за ними по степах
На південь. Кіммерійців страх
Гнав так, що і не наздогнати.
Ми не виймали вже й мечі,
Лиш канчуки в руках свистіли.
Навіщо витрачати сили,
Тих боягузів женучи?
Позаду ли́шивши Кавказ,
Ми прямо в Мідію попали.
Ви, певно, й назви не чували?
А я там був аж кілька раз.
Мідійці вийшли нам на стрічу
Нас, скіфів, прагнучи спинить!
Та ми здолали їх умить
В жорстокій і кривавій січі.
І найбездарніший вояк
Із наших скальпом обзавівся,
Крові із черепа напився.
Тоді це легко було так.
Віддавши данину мечам,
Ми подались походом далі.
Міста ворота відчиняли,
Відразу покорялись нам.
Та що міста – країни цілі
Схилялися до наших ніг
І цар Мадай без бою зміг
З Єгипту. Чули про такий?
Сам фараон Псамметіх вийшов
Аби дарами гнів наш втишить,
Скорився, не прийнявши бій.
Ви, бач, про ті краї й не чули,
А ми там силою пройшли
І ріки крові пролили.
Здається, то як вчора бу́ло.
Папай нам сили надавав,
Вайю приносив перемогу.
Ми не боялися нікого.
Хто на дорозі нам ставав,
Того разили наші стріли,
Стинали голови мечі.
Ще й досі їхній дзвін звучить
В моєму вже старому тілі.
Ми майже три десятки літ
Далеко від степів привільних
Були безжальні і всесильні,
Втираючи кривавий піт.
І врешті-решт скорили всіх
Куди ступали наші коні.
Вайу ми видались достойні
Аби перемагати їх..
Бо не було у тих краях
Нам досі рівного по силі.
Всі данину нам приноси́ли
Тамуючи безмежний страх.
У піхвах ржавіли мечі,
Що ми роками не виймали
І лише страхом підкоряли
Кудись походом ідучи.
Від того всі ми знудились,
Забувши про жнива криваві.
Уже не тішила нас слава
В боях звойована колись.
Давно вже присмаку крові́
Ми на губах не відчували.
Старі вже скальпи постирали,
А де здобути нам нові,
Якщо немає ворогів?
Всі справно данину приносять
І, навіть, помочі не просять.
Як від того не впасти в гнів,
Нам, хто мечами лише клявся,
Живе війною увесь час?
Вайу розгнівався б на нас –
Жертовна кров йому не ллється.
Для воїна що може буть
Найгірше? – Не в бою померти,
Із ворогів зібравши жертви,
Посмертні крики їхні чуть.
Тож ми застояних коней
Урешті знову осідлали
І проти всіх похід поча́ли,
Хто власних вже боявсь тіне́й.
Аби примусити-таки
Їх знову за мечі узятись
І з нами силою змагатись,
Згадати славнії роки.
І знов заграла наша кров.
І кров ворожа полилася,
Щаслива доля підвелася
І посміхнулась до нас знов.
Якби ж не підлий Кіаксар,
Отой недобиток лідійський.
В бою у чеснім наше військо
Не зміг збороть підступний цар,
Тож хитрістю рішив узяти.
Він посланців до нас прислав:
Бенкет готується, мовляв,
На честь якогось там їх свята.
Тож він запрошує вождів
До нього на бенкет прибути,
Відмови і не хоче чути.
І цар наш їх туди повів.
А там примчала чорна вість:
Вождів мідяни всіх споїли
І всіх безжально перебили
Зганяючи і страх, і злість.
Ми залишились без вождів
І змушені були вертатись
Аби навіки не зостатись
Серед отих чужих країв.
Так, славні то часи були
І воїни були ми славні.
Але пройшли часи ті давні,
На зміну їм другі прийшли.
Та не рівнятись вам до нас,
Бо ви у цих степах засіли,
Крові ворожої не пили.
Як ми у той далекий час.

Звиваючи в ду́мках мереживо слів
Тепер, стільки років потому,
Про славний похід я повісти хотів,
Вже майже не знаний нікому.
Ми бу́ли гарячі, стрімкі, молоді,
Ми слави і влади хотіли тоді.
Був в Ігоря-князя племінник один,
Якого теж Ігорем звали.
І князем, як дядько, хотів бути він
Та прав було в нього замало.
Лиш синові князя дістався би трон,
Такий на той час на Русі був закон.
Надумався Ігор до князя прийти,
Щоб дозволу в нього спитати:
Чи можна йому в чужі землі піти,
Державу якусь звоювати,
Щоб правити там, будувать городи́.
Князь Ігор подумав і мовив: «Іди!»
Взяв Ігор дружину свою та позвав
Охочих іти за собою
І військо-таки чималеньке зібрав
Із русів, готових до бою,
Які не хотіли вмирать на печі
Та щоб поржавіли геть їхні мечі.
Всі, наче дуби ті, один в одного
І кожен на щось сподівався.
Взяв Ігор з собою і сина свого,
В якого вже вус пробивався.
Хай славу здобуде, подивиться світ,
Утре із чола закривавлений піт.
Принісши пожертви до Хорсових ніг,
Покля́лися руси мечами,
Просили, щоб Хорс у поході поміг,
Свої йому долі вручали.
І, ледве на сході нам Хорс посміхнувсь,
Як парус на кожному судні зметнувсь.
Нелегкі дороги, незнані путі
Дніпром, крізь пороги, до моря,
Крізь землі ворожі, крізь землі пусті
Де з боєм, де волоком. Скоро
Лиш мовиться слово. Півсвіту ж пройти
Нелегко. Не скоро долають світи.
Не буду детально описувать шлях
У землі далекі, незнані,
Де світом усім заправляє Аллах,
Де лише одні мусульмани,
Бо саме туди Ігор військо повів.
Про їхнє багатство багато чув слів.
Дійшовши по морю до гирла Кури,
Нарешті на берег ступили.
Стрибогові внуки – могутні вітри
Нам пісню удачі пропіли.
Ось тут і зібрався наш Ігор почать
Державу для себе й дітей звоювать.
А вище по течії там, на ріці
Багатеє місто стояло
Бердаа. По світу і в нас на Русі
Про його багатства чували.
Туди і направили ми свій похід,
Не знаючи, скільки ще матимем бід.
Назустріч правитель нам військо привів
Іх тисячі стали навпроти.
Нам Ігор до бою ставати велів,
А нам і самим вже в охоту.
Набридло степами-морями блукать,
Нам більше бажання мечами махать.
Ударила сила ворожа на нас,
Зламати, зім’яти хотіла.
Та руси(хіба то для нас перший раз?)
Стіною щитів її стріли.
Зіткнулись дві сили, зійшлись на крові
І мертвим упасти не дали живі.
Та битва кривава – розвага для нас,
Для русів, що в битвах зростали.
Ми вдарили стрімко, попереду князь
І військо вороже зім’яли.
Хто був на коні, той устиг утекти,
А іншим прийшлось від мечів полягти.
До самого міста рубали ми їх,
Ні сил, ні крові не жаліли,
А ворог й воріт зачинити не встиг,
Як ми у Бердаа вступили.
Князь битву криваву спинити велів,
Чим ледве у війську не викликав гнів.
Та ж не грабувати він місто прийшов,
А княжити в ньому збирався.
І руси утерли з мечів своїх кров,
Ніхто з князем не сперечався.
І сказано жителям міста було,
Що не для грабунку їх військо прийшло,
Що їхньої віри не будуть чіпать,
Князь хоче лиш правити містом.
Тож можуть спокійно всі жителі спать,
Молитися, пити і їсти.
Він буде від ворога їх захищать,
Вони ж мають князем його визнавать.
Нелегке життя почалося тоді:
Щодень, майже, битви й походи.
Йшов ворог по суші, ішов по воді,
Кривавлячи землі і води.
Хотіли нас вигнати з міста вони
Та ж ми були ріднії діти війни.
Виходили ми проти всіх ворогів
І трупом їх поле встеляли.
А дехто із тих, хто у Бердаа жив,
Нам камені в спину кидали.
Ми довго терпіли, тамуючи гнів,
Бо ж князь не чіпати нікого велів.
Ми їм говорили, хай вдома сидять
І в справи у наші не лізуть.
Але до цих слів дослухалась лиш знать,
А нерви у нас не з заліза.
Тож князь повелів аби через три дні
У місті лишились лиш руси одні.
Не хочуть коритись – хай геть собі йдуть
Та кращої влади шукають.
На тих, кого руси потому знайдуть,
Жорстокії кари чекають.
Невдячні до слів не дослухались тих,
У місті лишилася більшість із них.
Четвертого дня ми взялись за мечі
І так надто довго терпіли.
Аби за непослух тих підлих провчить,
Ми їхнюю кров не жаліли.
Всі вулиці вкрилися трупом ураз,
Аж доки спинив нашу вольницю князь.
Хто помсти уникнув, лишився живий,
Докупи ми разом зігнали,
Під розпачу крики і плач голосний,
Жінок і дітей відібрали,
Загнали в фортецю, а чоловікам
Веліли: «Хай всяк викупля себе сам!»
Тож той, навіть, хто бідняком прикидавсь,
Скарби свої сховані витяг.
Як ловко додумавсь до цього наш князь,
Тепер ми багаті і ситі.
Жінок – скільки хочеш, то стільки й твоїх,
Рабів і прислуги – не злічено їх.
А ворог, тим часом, все більш насідав,
Не мали ми в місті спокою.
Заледве одного наш князь відганяв,
Як сунули інші юрбою.
А тут ще й хвороби взялись, як на гріх.
Ми вже й не встигали ховати своїх.
Удень червонили від крові мечі,
Кривавий ми піт утирали,
А сонце ховалося, то уночі
Могили померлим копали.
Там місце було і мечу, і жоні,
Бо він же загинув, як рус – на війні.
Ми бились завзято і тисячі тіл
Встеляли все поле навколо,
Залили ми кров’ю ворожою діл,
Бо ж рус не відступить ніколи.
Він ліпше загине, аніж побіжить.
Між нас боягузу ніколи не жить.
Бої і хвороби знесилили нас,
Нас зовсім лишилося мало
Із сумом дивився на все те наш князь,
Душа його з горя палала.
Жадобою стільки він люду згубив,
Вже б ліпше під князем у Києві жив.
І вирішив князь: повертатись пора
І край негостинний покинуть,
Бо з цього походу не буде добра,
Усі до одного загинуть.
Тож краще, ніж згинуть вони тут усі,
Ще користь якусь принесуть на Русі.
І всі, хто лишився, зібрались вночі,
Що можна – на плечі звалили:
Добро, злато –срібло. У руки мечі.
Що взяти не в силах – спалили.
Жінок-полонянок з собою взяли,
До річки Кури швидким кроком пішли.
Там флот на повернення наше чекав,
Загін його охороняє.
Аж на півдорозі син князя Рулав
Побачив – красуні немає.
Він думав – вона разом з ними іде
Та кинувсь – її не знаходить ніде.
Красуня – донька одного із купців
В полон, як і інші попала.
Рулав ледве очі на неї підвів,
Душа його вмить і пропала.
Він так закохався, що сили не мав,
Без неї він жодного дня не бував.
І от її разом із ними нема.
Рулав просить батька вернутись.
А князь біля себе його не трима,
Лиш просить скоріш обернутись.
Він зна сина, наче себе самого
І жоден наказ не зупинить його.
Діставшись до річки, князь довго чекав
Й даремно повернення сина.
І, врешті, піднять паруси наказав,
У безвісті сина покинув.
Останньої миті уздріли гінця,
Червоного з крові, блідого з лиця.
Він князю й повідав, що трапилось там
В покинутім русами місті.
Князь слова не мовив, лиш слухав, а сам
Аж згорбивсь від чорної вісті.
А воїн кривавії сльози втирав
І батькове серце на клаптики рвав.
«Ще Хорс не піднявся, а ми вже прийшли,
Нас пусткою місто зустріло.
Жінок-полонянок в фортеці знайшли,
Красуня із ними сиділа.
І сльози змивали рум’яна із щік,
Гадала: Рулав її кинув навік.
На довгі розмови часу не було,
Забравши красуню й прислугу,
Помчали назад ми. Вже й сонце зійшло.
Тут галас на всю, на округу..
Довідались, мабуть, якось вороги,
Що русів у місті нема вже й ноги.
Ми рушили садом й наткнулись на них.
Їх, наче горохом сипнуло.
Якиїсь начальник, напевно, прибіг,
То ми по командах відчули.
Вони оточили нас ті́сним кільцем
І ми подивилися смерті в лице.
А Рулав, побачивши міць ворогів,
Сказав: «Ось хвилина настала!
Помремо, як руси, щоб дзвоном мечів
Нас в ірію предки стрічали.
Як час нам померти, то гідно помрем,
З собою по кілька життів заберем!»
Ми бились, як леви і ворог встелив
Всю землю навколо нас валом.
Ми знали, що гинемо, та ворогів
Мечі наші грізні стрічали.
Та ворог вмирав, але гинули й ми,
Бо були, на жаль, усього лиш людьми.
Ось нас із Рулавом лиш двоє всього,
Він крикнув: «Ти маєш пробитись
Крізь ворога, мчати до князя бігом
Аби йому тут не баритись.
Скажи, хай на сина свого не чека.
Я чую, як бог вже до себе гука!»
Він ще сміливіше на військо напав,
А я також стрімко пробився
Крізь декількох воїнів й швидко помчав,
Лиш раз зупинивсь, оглядівся.
Рулав вгородив у красуню меча,
На дерево виліз і щось закричав.
А далі, як рус,щоб не бути в рабах,
Кинджалом став бити у груди.
Я бачив, який був для ворога жах,
Ніколи того не забуду.
Так смертю героя загинув Рулав,
Проткнутий кинджалом на землю упав!»
Верталися ми із походу сумні.
Нас мало зовсім уціліло.
Князь горе топив у заморськім вині,
Невдачі його підкосили.
Але він нікого в тому не винив,
Бо ж сина на смерть власноруч відпустив.

Іде Олег на греків, зібрав багато воїв
Варягів і словенів, і кривичів, і чудь,
Полян, древлян і мерю веде він за собою,
Хорвати, сіверяни, радимичі ідуть.
І тиверці при ньому ідуть, як толковини,
Вони до греків ближче, тож знають що і де:
Куди які дороги і де які там стіни.
Та й мову грецьку знають. Отож, Олег веде
І кінно, і човнами своє пістряве військо.
І берегом, і морем іх, наче, мурахів.
Хоч шлях до Цареграда не надто вже й близький
І весь похід розтягся аж на багато днів.
Тікають звірі, люди, зачувши грізний тупіт,
Углиб пірнають риби від безлічі човнів.
Лишається пустеля де теє військо ступить.
Сам грецький імператор за стінами засів
І греки із околиць сховались теж за мури,
І цеп перетягнули через Золотий Ріг.
Та все зі стін високих дивилися похмуро,
Як варвари під містом господарюють в них.
Блищать мечі ворожі і чорний дим валує,
Ті, хто не встиг сховатись, конають на хрестах.
І морем гонить трупи. Хто місто порятує?
Єдина лиш надія на Бога в небесах.
Все ближче ворог лютий під стіни підступає,
Вже витягли на берег ворожі кораблі
І на колеса ставлять і парус напинають,
Немовби, як по морю, плистимуть по землі.
Комусь то, може, смішно, та не до сміху грекам,
Бо бачать: хитрий варвар таки їх обхитрив.
Від моря до затоки шлях зовсім не далекий,
А звідти вдертись легко у місто з кораблів.
І цеп не порятує, і мури не закриють,
І військо не спроможне спинити ту орду.
До того ж, воювати ці варвари уміють.
Отож, миритись треба, щоб відвести біду.
Схилився імператор перед слов’янським князем,
На всі умови згоден аби лиш він забрав
Свою орду подалі. Затамував образу
І договір, як з рівним, з Олегом підписав.
Верталась Русь додому вдоволена і рада
І паруси шовкові їй вітер напинав.
А на воротах міста, що ли́шилось позаду,
Щит, як тавро, неначе, на сонечку блищав.

Лети, мій коню, по степу широкім,
Я маю звістку чорну донести
До городищ і до поселень, поки
Жорстокий ворог встигне надійти.
Ми – уличі, потомки славних антів,
Віддавна жили у степах оцих.
Від них навчались землю обробляти
І вигравати на конях баских.
Вже скільки літ, як у степу не було
Того, хто нас би викликав на бій.
Хіба які ватаги завернули
Аби на гостей учинить розбій.
Але з такими довго ми не грались.
В степу сторожа наша не дріма
І тих, що не втекли чи не сховались,
Уже давно на світі цім нема.
Орач спокійно працював у полі,
Спокійно гості везли свій товар.
Ніхто й не помічав на видноколі
Іще далеких чорних – чорних хмар.
Хоч гості часом мимохідь казали,
Що десь на берегах Ітиль – ріки
З’явилися невідомі хозари –
Жорстокі степові кочівники.
Та де Ітиль, а де Дніпро – Славута?
Ми були сильні – думалося так.
Якби тоді увагу нам звернути
На загадковий і зловіщий знак.
Сторожа втікача перехопила,
Чи то болгарин, чи якийсь буртас
І в нього зі спини стріла стриміла,
Якась іще невідома для нас.
Він впав з коня на руки нашим воям,
Щось шепотів на мові на чужій.
З останніх сил махнув на схід рукою
І захлинувся у крові своїй.
Вожді тоді не надто схвилювались,
Бо з русами за землі виник спір.
То ж цим вони скоріше переймались.
Лише один поважний Будимир
Із Хвалибудом – меншим своїм братом
Зібрав дві сотні воїв молодих
І вирішив у полі побувати,
Сторожу перевірити, сліди
На бродах і по степу подивитись,
Бо щось у нього на душі шкребло.
Не встиг Ярило ще росою вмитись,
А наше військо уже степом йшло.
Попереду вожді на добрих конях,
Орел ромейський весело блищить,
З усіх боків від нас на кілька гонів
Сторожа серед степу майорить.
Один, другий і третій день проходить,
Ніщо поки не провіща біди.
Ні ворога не видно, ні негоди,
Лиш степової звірині сліди,
Вночі, щоправда, вовче завивання
Коней лякало. Та іще одне
У воїв викликало здивування:
Раніш табун буває промайне
Тарпанів. Чи сайга промчить, як вихор.
А то і турів можна було стріть,
А тут за день нічого, як на лихо,
Лиш орел у висоті кружить.
Та десь на схід вороння пролітає.
Їх каркання тривогу виклика.
Летять туди, куди напевно знають,
Їх трапеза недобрая чека.
Четвертий день уже перед обідом
Уздріли чорні хмари вдалині
І кінського в степу багато сліду,
Як то буває часто на війні.
Ті хмари чорні – воронячі зграї,
Що вказують на бойовищ місця.
В степу вони даремно не літають -
Відома всім прикмета чорна ця,
І справді – попереду бойовище,
Хтось степ навколо трупами услав.
І піднялися з карканням зловіщим
Ворони, глянуть, хто їх налякав.
Ми поле те об’їхали за вітром,
Напружено стискаючи мечі.
Яку загрозу може степ таїти
Удень, а особлива уночі?
Та ночі нам чекать не довелося.
Проїхали ще степом кілька гін,
Аж мчить сторожа в полуденнім боці.
Миттєва насторожився загін.
Примчали швидко: - Там загін ворожий.
Три чи чотири сотні верхових,
Ні на болгар, ні на алан не схожі.
Ми можемо ударити на них!
Заграла кров у молодецьких жилах,
Мечі на сонці зблиснули ураз
І коні, ледве стримані, присіли.
Що скаже вождь у цей важливий час?
І Будимир махнув орлом ромейським
Туди, у степ, де ворог причаївсь.
Зірвались коні. Посвист молодецький
І блиск меча над степом, наче ліс.
Як соколи у воронячу зграю
В загін ворожий врізались вони.
І крик, і стогін, дзвін мечів витає
В просторах степової цілини.
Хоч уличів було удвічі менше,
Та натиск наш зім’яв ворожий стан.
Хоч, видно, їм теж битися не вперше
І помирати від смертельних ран.
Та кожна мить їм дорого дається.
Вже скільки їх скалічених лежать.
Бо кожен улич наче тур той б’ється,
Смерть не встигає урожай збирать.
Ось – ось уже не витримає ворог.
Іще удар слов’янського меча.
І він легку ворожу шабля скорить.
Та чому це так вороги кричать?
Не у страху, а з радості, неначе?
Нова орда по степу мчить до них,
А уличі іще її не бачать.
Під блиск мечів скривавлених своїх
Побачили. І Будимир негайно
Усім до кола стати наказав.
Усіх, хто меч не втримає від рани,
Всередину, під захисток послав.
Ще гарячіша почалося січа,
Від хмари стріл аж сутінки зійшлись.
А смерть ще швидше свою здобич лічить.
Дивись, кістлява, десь не помились!
Кривавий піт аж очі застилає
І руки вже німіють від мечів.
Та ллється кров і битва не вщухає.
Рубаються напружено, без слів.
Ось Будимир упав коню під ноги,
Стріла у грудях пісню допіва.
Хоч Хвалибуд живий ще, слава Богу.
Орла підняв і далі бій трива.
Лише надвечір він затих поволі.
Чи то від втоми, чи з нестачі сил,
Народ незнаний відступив у поле
І уличів в спокої залишив.
У променях червоного Ярила
Ми узялися втрати рахувать.
Услала трупом степ ворожа сила
Своїх же вбито лише двадцять п’ять,
Та восьмеро поранено смертельно,
До ранку, мабуть, не дожити їм.
Найгірше, що у смерті на постелі
Вождь Будимир, два сотники із ним.
У Хвалибуда рани дві у грудях,
Та й іншим теж не солодко прийшлось.
Отож, за повелінням Хвалибуда,
Зібравши вбитих, військо здійнялось
І рушило на захід, до Славути,
Де острів Хортичь і Крарійськийц брід.
Там в городищі щоб передихнути
І поминальний справити обід.
В степу лишилась незначна сторожа,
Щоб ворог був зненацька не напав.
Бо Хвалибуду тепер цінний кожен,
Хто меч в руках упевнено тримав.
Всю ніч за сонцем уличі спішили
І ледь воно за спинами зійшло,
Побачили, нарешті, що хотіли –
То городище на Дніпрі було.
Високий берег і балки навколо,
Похилий схил до самої ріки
І городище в вигляді підкови,
Камінне. Будувалось на віки.
Сторожа валку суму перестріла
І всі за стіни кам’яні зійшли.
А ледве від дороги відпочили,
Багаття готувати почали.
Аби легким був їхній шляху вирій,
Загиблих треба на вогні спалить.
Так вимага від нас священа віра
І так покон прадавній нам велить.
І Будимир, і сотники, і вої,
Їх тридцять три жорстока смерть взяла,
Лягли, як вимагається, при зброї,
Поклали і ромейського орла.
Того, що предки-анти звоювали
Десь в глибині ромейської землі.
І ось тепер його вождю поклали,
Як пам’ять про проведені бої.
Весь день палав вогонь на городищі
І звуки тризни над Дніпром неслись,
А душі вбитих піднімались вище,
Аж поки в небеса не піднялись.
Коли багаття згасло з сонцем разом,
Сторожа з степу звістку принесла,
Та, що вже кілька день з коней не злазить
Орда хазарська по сліду ішла.
Тож часу щоб дарма не витрачати,
Вождь Хвалибуд збиратися велів,
Хоч на коня не в змозі був сідати,
Та було не до сліз і не до слів.
Збирались швидко. Попіл в ями склали
І в темряві спустились до ріки,
Крарійським бродом на той бік помчали,
Орди іще не бачачи поки.
Вождь вирішив хозарів обдурити
І від осель подалі відвести.
Тож мчав загін куди Ярило світлий
Своє червоне лико опустив
Позаду ніч, а далі день в дорозі,
Десь там позаду курява встає.
Вождь Хвалибуд триматися не в змозі,
Йому вже зовсім сили не стає.
Потрісканими до крові губами,
Біля ріки спинитися велів
І між двома крутими берегами
Два рови прокопати. Сам сидів
Поблідлий. І мене позвав до себе,
Сказав: - Немає більше сил моїх,
Мабуть вже час збиратися на небо,
А я іще не все зробив, що міг.
Тож слухай добре. Мчи у наші землі,
Бери мого коня і не жалій.
Скажи: часи чекають невеселі
І, навіть більше того, дуже злі.
Нехай усі готуються до битви,
Хто здатний лише меч в руках тримать.
Для нас уже скінчилась гонитва
І тут ми, мабуть, будем бій приймать,
А ти лети, хай боги помагають
Тобі цю чорну звістку донести.
Із степу чорні хмари насувають
І тільки єдність може всіх спасти.
Єднайтесь всі, згадайте славу антів.
Їм серед степу рівних не було.
Хозарам підлим гідну відсіч дайте,
Щоб військо їх погибель тут знайшло.
Аби не сміли носа свого сунуть,
В оселях наших здобичі шукать,
Збирати наші вевериці й куни
І по степу по нашому блукать.
Сказав він це й закрились його очі.
Я ж миттю скочив на його коня
І він помчав мене до полуночі,
Де простягалась улицька земля.
Лети ж, мій коню, по степу широкім,
Я маю звістку чорну донести
До городищ і до поселень, доки
Жорстокий ворог встигне надійти.