ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2020.08.15 08:45
Прохолодне сонце ледве-ледве гріє,
Де-не-де жовтіє листя й обліта.
Де ти заховалась – моя світла мріє?
Чи втекла у вирій літа теплота?!

У саду схололім затужила туя,
У зелених косах – пасмо золоте.
В самоті замерзлій тихо засумую,

Віктор Кучерук
2020.08.15 08:03
Благословила сина мати
На долю світлу і легку, –
Щоби щасливим і багатим
Він був на довгому віку.
Але не сталось, як бажалось,
А відбулося навпаки, –
Тому і крає серце жалість
За нагромаджені роки…

Сонце Місяць
2020.08.15 00:36
матусин синок
перестріне
таткову доню

їм буде нормально
нічого що все без гроша
океани небесні
від самого інколи ранку

Іван Потьомкін
2020.08.14 23:04
В Израиле многое связывается с чудом. Вот так и я, без году неделя израильтянин, совершенно непонятным образом будто бы заглянул в саму историю Государства Израиль. Как живые, выходили ко мне Хаим Вейцман, Бен-Гурион, Голда Меир, Моше Даян, Ицхак Рабин...

Тата Рівна
2020.08.14 21:33
Пані А. помирала одна у незатишнім схроні
Там фіранки засмикнуті ще від минулого літа
Там немає нікого кімната порожня й закрита
Ніби бутель з-під вишень. І вуста мала пані — червоні

Пані А. — Не Аманда, не Аннушка, не Амелі —
Просто пані, яку вже

Ігор Деркач
2020.08.14 21:11
А на Русі помішані усі
на Україні, троні і на Путі.
А чудаки, мерсі,
у білої Русі
гадають, що вони не майдануті.

***
А у миру триває пандемія

Євген Федчук
2020.08.14 20:02
Тривожно у Плоскині на душі.
То зайде у шатро, то вийде з нього,
Посидить біля вогнища курного
І знову до шатра свого спішить.
Вже завтра битва, а йому ніяк
Не розігнати сумніви й тривоги.
І слово клятви, дане перед Богом,
Пече у воєводиних грудях.

Олександр Сушко
2020.08.14 18:32
Є в Едемі цар. Ума - палата,
У державних справах ні бум-бум.
Спільники його цілують ззаду,
Я ж гризу за вухо і губу.

Сиплю сатиричної цикути,
Аби влади увімкнувсь оркестр.
Пропоную і тобі гризнути,

Віта Парфенович
2020.08.14 16:05
Я стою біля вікна і вдивляюся у лінію горизонту, з висоти багатоповерхівки видно набагато більше, аніж знизу. Околиця міста, далі дачні ділянки. Повітря прозоре, сьогодні можна роздивитися набагато далі, аніж іншого дня. Перебираю пальцями рук, заводячи

Сергій Губерначук
2020.08.14 10:34
Біле каміння
у синьому небі –
Софія стара,
золота собою.
В сонячнім тлінні
майнули молебні –
ликів священних
мара над тобою.

Віктор Кучерук
2020.08.14 08:52
Палає вогнище на лузі
І звівся дим на повен зріст,
Бо позбирались давні друзі
Із ближчих сіл і дальніх міст.
Ясніють мрійно темні хащі,
Іскринки сяють повсякчас, –
І теплі згадки про найкращі
Часи витають поміж нас.

Микола Соболь
2020.08.14 08:34
Малесенька шавка лякливо
іззаду так хоче кусь-кусь,
дивлюся на неї глумливо
і сміх пробирає чомусь.
І шкода стає недолугу,
бо може ж творити добро,
але соціальну напругу
породжує шавки нутро.

Дума Козак
2020.08.14 00:03
Завітало в гості мальовниче літо
і заколосились сонячно хліба.
Налилась пшениця, достигає жито,
віти свої миє у ріці верба.

Голубі волошки заплело у косу.
дарувало щедро лагідне тепло,
та лягли у лузі морогу покоси

Євген Федчук
2020.08.13 19:51
Хан Куря хитрий, справжній, син степів,
Він голови дарма не підставляє,
Коли потрібно – не жаліє слів,
А коли треба – вовком налітає.
Тут тільки так і можна виживати,
Бо у степу своїх – чужих нема.
Хто не навчивсь хитрити і вбивати,
На долю сподіва

Сонце Місяць
2020.08.13 13:00
Поет спав би, але не спиться йому. Тьмяно зелений злотий надвечір. Серпокрили в серпанку позлітковому хаотично гасають за власним вереском. Те саме й на землі, дітлахи розпущені й маніпулятори, хаотично гасають etc. Ще не зовсім призахідне сонце плавить д

Іван Потьомкін
2020.08.13 11:04
Благословляю вас, єрусалимські хмари,
Хоч влітку в Єрусалимі ви не такі, як у Литві,
Оспіваній Міцкевичем в шедеврі «Пан Тадеуш».
Наважуюсь, хоч хист і літа уже не ті.
Благословляю вас, єрусалимські хмари.
Пропливаючи понад Єрусалимом,
Ви парасолько

Сергій Губерначук
2020.08.13 10:31
Коли мій мозок розтане
під сонцем твоєї любові,
коли я забуду пам’ять
і кинусь тобі під ноги,
коли серце іскрою блимне,
а попелом тіло кане
на дно…
але так інтимно,

Ярослав Чорногуз
2020.08.13 10:19
Закохувався сильно, як поет,
Засліплено… В житті – суцільні біди.
Лише у творчості – печальний злет,
В реальності - хоч кидайсь до Аїда*.

Але шукав розраду і знайшов,
Писав про це сонети і ронделі.
За гроші легко здобував любов,

Віктор Кучерук
2020.08.13 07:38
Багато зір, а світла мало
Знедавна сіється згори, –
Вже захололи й довші стали
Серпневі сірі вечори.
Вже так густішає щоночі
Пропахла злаками пітьма,
Що тишу будить неохоче
Уранці когута сурма.

Тетяна Левицька
2020.08.12 21:13
Я все одно тебе люблю,
Кохання сваркам – не підвладне..."
(Ярослав Чорногуз)

І все ж таки, тебе люблю,
таким розбещеним і вірним,
допоки світиш, все стерплю,
для мене - сяйвом неймовірним.

Олександр Сушко
2020.08.12 20:16
Ох і ловко півень топче курку!
Зразу видно: в цьому ділі - ас.
Я ж - слабак. Лежу, мов труп, без звуку,
Кожну ніч жона по носі "ляпс!".

Пишуть про кохання пишні дами,
Я ж - чутливий, щось не так - у плач.
Бо у мене серденько - не камінь,

Зоряна Ель
2020.08.12 12:35
Ти, Пане, маєш часу міх
і дім у хмарах і блакиті.
Я ж –повно клопотів дурних.
І лиш одне життя на світі.
Ти знаєш порпання моє,
згори нас бачиш-бо щомиті.
скажи чому мені так є,
що часом тільки сльози й лити.

Сергій Губерначук
2020.08.12 11:33
У часи фінансово-промислового капіталу
і оліґархічно-стереоскопічного світобачення
наше кобзарство на відмілині стало
і підлягає покозаченню!" –
таким формальним експозе
Никифорович одкрив засідання профкому.
("От голова! А таке верзе!" –
подума

Лесь Українець
2020.08.12 11:03
Україна - непотрібна!
Заберіть із гербу серп!
У 33-му від безхліб'я
Помирала житниця СРСР...

Нам потрібна залізниця,
Нам потрібні літаки;
Колосилася пшениця,

Олександр Сушко
2020.08.12 07:51
Був як тертушка залізна, нині - шовковий,
Навіть ворог - й той джергоче: "Ти - святий!".
Обійнявши правду йду важкими кроками
По земельці. От тому і не щастить.

Може, в ліжко тепле? Рахувати слоників?
Ні. Іду й міркую. Думи - просто жах:
До

Микола Соболь
2020.08.12 07:28
На плечі падають літа,
здавила серце аритмія,
але для мене ти все та –
квітуча ластівка, лелія…
Дарунок сонця і небес,
щоденні розпач і розрада
з тобою поруч я воскрес
і хай тобі ця серенада

Віктор Кучерук
2020.08.12 06:51
Лиш тільки про час кукурікнув
Зраділий світанню когут, –
Пітьмою гартовані вікна
Звільнились від темряви пут.
І знову відкрилася зору,
Прискоривши серцебиття, –
Красива, ясна, неозора
Глибінь нетривкого життя.

Сонце Місяць
2020.08.12 04:40
шо ж арлекін
де зневірялись
глядач не вллє сльози
але ж

богемне щастя за нещастя
чи до роздмуханих пожеж

Іван Потьомкін
2020.08.11 21:30
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує

Ігор Шоха
2020.08.11 21:13
Міняються і мода, і смаки.
І класика поезії – не диво.
Аматори-новатори, таки,
опанували форму залюбки,
малюючи елегії красиво.

Фонетику шануємо... однак
граматика уже іде на мило.

Олександр Сушко
2020.08.11 20:45
Хочу світла, радості та спокою,
По земельці йти легкими кроками,
Щоб живі сусідоньки аговкали,
Кликали на чарочку вина.

А вони в рову лежать постріляні,
Для чортяк із пекла стали цілями,
Накриваю їх своїми крилами,

Євген Федчук
2020.08.11 20:18
Задумавшись сидів полянський князь
В своїй світлиці за столом дубовим,
На двері поглядаючи щораз,
Вслухаючись до кроків знову й знову.
Від роздумів вже й сивіти почав,
Шукаючи, як би біді зарадить.
Вже і старійшин скільки раз збирав
Отут в світлиці

Володимир Бойко
2020.08.11 18:13
З чаші гірко п'ємо
І у злі живемо
По законах, здебільшого вовчих.
А відтак і дочасно
Зо світу йдемо,
Бо затруєні власною жовчю.

Сергій Губерначук
2020.08.11 10:07
Хай кожен твій сон
обрамляється сірим папірусом ранку.
Мов чудний агат
поглинаєш у себе й загублюєш чисто.
Ти, ніби дитина,
чиї безсистемні питання, мов допит,
збивають мене з пантелику
й розхитують пам’ять і дійсність.

Микола Соболь
2020.08.11 08:21
Піском крізь пальці, водою у ситі…
Як дні вигорають швидко у серпні.
І літо шепоче: «Досить, ми квиті,
Ваші тіла мені більше нестерпні.
Все остогидло, не хочу ілюзій,
плачуть у небі нічнім Персеїди,
тумани готують наступ у лузі,
сонце допалить трав

Віктор Кучерук
2020.08.11 07:35
Пустоту безкраю
Зором обійму
І собі співаю,
Як нема кому.
Щось робити мушу,
Поки не закляк, –
Звеселяю душу,
Часом, і отак.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Лариса Маковей
2020.08.01

Тарас Баш
2020.07.28

М Менянин
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Таня Тарасюк
2020.06.30

Ядвіга Руда
2020.06.20






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Євген Федчук - [ 2020.08.14 20:13 ]
    Легенда про Плоскиню
    Тривожно у Плоскині на душі.
    То зайде у шатро, то вийде з нього,
    Посидить біля вогнища курного
    І знову до шатра свого спішить.
    Вже завтра битва, а йому ніяк
    Не розігнати сумніви й тривоги.
    І слово клятви, дане перед Богом,
    Пече у воєводиних грудях.
    Він – воєвода бродників. Відколи
    Утік у степ від княжого ярма,
    Йому нікого рівного нема.
    Ні, не було… Поки прийшли монголи.
    Ох, ці монголи! Що від них чекать?
    З’явились звідкись… Може скоро згинуть.
    І він, можливо, то даремно чинить,
    Що згодився в союзники пристать.
    Але ж і здобич гарну обіцяє
    Цей їх союз. А бродник тим живе.
    Він не упустить, що до рук пливе.
    А у степу хто клятву ту тримає?
    Від давніх пір в навколишніх степах
    Не половці одні лиш кочували.
    З Русі частенько у степи втікали,
    Кому набридло рало у руках.
    Хто мріяв про свободу й незалежність
    Хто був охочий до легких хлібів
    І не боявся диких цих степів,
    Але у мів буть хитрим й обережним.
    Ці втікачі збивались до ватаг
    І обирали добрих отаманів.
    Та й кочували войовничим станом
    По балках у навколишніх степах.
    Жили розбоєм. То прихоплять часом
    Кочів’я половецької орди,
    Худобу вхоплять, заметуть сліди
    І є уже ватазі свіже м'ясо.
    Але найбільше шарпали купців.
    Перестрівали звично біля броду
    І тільки валка-но уступить в воду,
    Як з верболозів хлопці-молодці.
    Від того й звались бродниками, мабуть,
    Що увесь час бродили по степах,
    Розбійничали часто на бродах.
    Та так, що не могли їм дати раду.
    Таких ватаг багато по степу
    У ті часи незатишні блукало,
    Легкого хліба і життя шукали
    І лише в долю вірили сліпу.
    Із половцями чубилися часто
    І-таки часто діставали їх,
    Господарів просторів степових.
    Бо славна бійка їм була за щастя.
    Плоскиня із ватагою бродив
    Від Дону до широкого Славути,
    Понад Сутенню шлях купецький плутав
    І коней у Бурчевичів ловив.
    Як на Русі розмножилось князів
    І ті за землі стали воювати,
    В союзники до себе закликати
    Тих, хто на цьому заробить хотів.
    Туди ходили з половцями разом,
    То Київ, то Чернігів захищать.
    Їм все одно – аби мечем махать.
    Яка різниця, за якого князя?
    Плоскиня й сам на Липицю ходив
    За суздальського князя воювати.
    Хоч довелося звідтіля тікати,
    Та здобич він усе таки вхопив.
    Так що рубати православний люд
    Для бродників не новиною було.
    То чому ж сон очей йому не стулить?
    Які думки спокою не дають?
    Коли в степах з’явилися монголи
    І потоптали половецький стан,
    Плоскиня сам тоді до них пристав,
    Домовившись про відповідну долю
    У здобичі. Плоскиня їм за це
    Усі шляхи навколишні покаже,
    І проведе. А там як карта ляже.
    В степу потрібно вміти буть гравцем.
    Союз монгольський видавався вдалим.
    Плоскиня поряд з ханом воссідав,
    Йому поради корисні давав.
    Монголи гори злата обіцяли.
    Та час ішов, а злата не було
    І хан до нього вже не посміхався,
    А наче до раба свого звертався.
    Втекти би може? Але, як на зло,
    Очей монголи з нього не спускали.
    А тут ще звістка: Русь на них іде.
    Князь київський других князів веде
    Їх половці із поміччю позвали.
    І завтра битва. Як же йому буть?
    Давав він клятву: Русь не воювати.
    Хоча ж ходив у Суздаль помагати.
    А як монголів русичі поб’ють?
    Йому цю зраду зразу ж пригадають.
    Він же князям поклявся на хресті.
    Чи утекти? А гори золоті
    Що їх монголи все ще обіцяють?
    Йому князі і так вже не простять,
    А нині вони з половцями дружать.
    Отож життя чека його сутужне
    І ніякі мечі не захистять.
    Зробивши крок, роби тоді вже й другий,
    Бо вже назад немає вороття.
    А у монголів не легке життя
    І без монголів доведеться туго.
    Вже й не за злато, за життя своє
    Монголам доведеться помагати.
    Яке непевне це життя прокляте:
    Хтось робить ставку – інший виграє…
    Криваве сонце піднімалось в небі,
    Зачервоніла в ріці вода.
    Монгольська прокидалася орда,
    Справляючи уранішні потреби.
    Утомлений від роздумів нічних,
    Дивись Плоскиня на криваву Калку.
    Йому себе було страшенно жалко.
    Але змінить нічого він не міг.
    Не він обрав, його обрала доля,
    Щоб зрадником свого народу став,
    Проти своїх меча свого підняв
    І десь безслідно згинув серед поля.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  2. Євген Федчук - [ 2020.08.13 19:07 ]
    Хан Куря
    Хан Куря хитрий, справжній, син степів,
    Він голови дарма не підставляє,
    Коли потрібно – не жаліє слів,
    А коли треба – вовком налітає.
    Тут тільки так і можна виживати,
    Бо у степу своїх – чужих нема.
    Хто не навчивсь хитрити і вбивати,
    На долю сподіватися дарма.
    А він уміє. На рожен не лізе.
    Терплячості йому не позичать.
    Своє він завжди, безумовно, візьме
    І того в нього вже не відібрать.
    Як печеніги крізь хазарів рвались,
    Щоб у степах оцих запанувать,
    Його стада спокійна кочували.
    Він не спішив у бійку устрявать.
    І дочекався. Доки князь Куяби,
    Невідомий тоді ще Святослав,
    Своїм набігом так хозар ослабив,
    Що печенігам вільний шлях проклав.
    Він був найпершим, хто з кочів’їв знявся,
    Свої стада у ці степи погнав,
    Найкращі пасовища сподівався.
    Собі забрати. І – таки забрав.
    На берегах стрімкого Борисфену,
    Понад Сутенню в низині заплав
    Його стада пасли траву зелену,
    А він їх спокій вірно вартував.
    Робив, бува, набіги до порогів,
    Коли купці там валкою ішли.
    Брав відступне, коли траплялась змога,
    Чи грабував, коли слабкі були.
    Проте розбоєм не займавсь постійно –
    Нащо купців дарма лише лякать,
    Бо ж можна втратить приробіток вірний,
    Та й гнів у князя русів викликать.
    Тож пас стада, бува, сусідів шарпав,
    Тих , що послабші, звісно же , були.
    У пастку жодну поки що не втрапив,
    Бо його боги, мабуть, берегли.
    Коли дізнався, що з великим військом
    Вниз по річці прямує Святослав,
    Відвів свій рід, не став під ноги лізти.
    В степу далеко все перечекав.
    І не тому, що надто вже боявся.
    Міг би пошарпать трохи уночі.
    Та гарну здобич взять не сподівався:
    Хто ж бере злато у похід йдучи?
    От коли військо буде йти додому,
    Ослаблене, обтяжене добром,
    Тоді й потрібно буде думать йому,
    Як би своє поповнити шатро.
    Усі роди в степу наполошились,
    Ловили кожну звістку із війни,
    Коней сідлали, по степу носились,
    Немов чекали на сигнал вони.
    Як тільки звістка про поразку русів
    З країв далеких досягне степів,
    Тоді вони в Куябу увірвуться
    І наберуть хто і чого хотів.
    Та час ішов, але утішна звістка
    Так печенізьких вух не досягла.
    І б’ють копитом коні печенізькі,
    І ніяк не робляться діла.
    Аж тут говорять: із країв ромейських
    Прибули в степ багаті посланці.
    Почали із ханами мову вести
    Які багатства ждуть їх на Русі.
    Що Святослав устряв в війну надовго,
    А Русь лежить беззахисна зовсім.
    Хіба нічого не говорять боги
    Аби випадком скористатись цим?
    А цар ромейський ще й за це заплатить.
    Він дуже щедрий, той ромейський цар.
    А в нього срібла й золота багато.
    І все то за один лише удар.
    Чи треба було ханів умовляти?
    Вони й самі вже думали про це.
    Знялися орди, щоб на Русь помчати.
    Він теж тоді не вдарив в грязь лицем.
    Але поки Куябу всі обсіли
    Й чекали, поки місто упаде,
    Він у Поросі пошарпав уділи
    І в степ. Не ждав, поки біда прийде.
    І та прийшла. Князь з військом повернувся,
    В степах знайшов пожадливих хонів,
    Багато хто свого і то позбувся,
    Не те щоб у Куябі щось нажив.
    А Куря з того також скористався
    І поживився з їхнього добра.
    Чого б і ні? Якщо випадок стався
    І вдала надто випала пора.
    Йому все рівно: печеніги; руси,
    Ромеї угри. Степ не розбирав.
    Дивився добре: ледве хто спіткнувся,
    Відразу налітай і оббирай.
    Та Святослав в Русі не засидівся
    І знов подався з військом на війну.
    Летіли звістки, як він добре бився,
    Як його цар ромейський завернув.
    Десь Святослав в фортеці зачинився
    І там постійні велися бої.
    Але ніхто їх ханів не рішився
    Напасти знов на його краї.
    І тут прибули посланці ізнову
    З якогось Переславиця чи де.
    З ханами нову почали розмову,
    Що Святослав з малим загоном йде.
    Все його військо степом повертає.
    А він пливе угору по ріці
    І ще з собою гарну здобич має,
    Одних перстнів з десяток на руці.
    Чого б то печенігам не зустріти
    Біля порогів стомлений загін?
    Могли б своїх загиблих відомстити.
    Навряд чи опір сильний вчинить він.
    Усі хани як з глузду поз’їздили:
    Із гиком, свистом до порогів мчать.
    Всі береги, як коршуни обсіли.
    Дурних таких доводилось стрічать.
    Ну, звісно, ледь помітивши загрозу,
    Князь Святослав в пороги не пішов.
    Подався вниз рікою. Й на морози
    В Білобережжі прихисток знайшов.
    Потовкшись дарма, хани відступили
    І на зиму до моря подались.
    Та Куря хитрий. В нього вдосталь сили,
    Тож зимувати тут таки лишивсь.
    Він добре знав, що тільки крига скресне,
    А у степу ще кінь не пробіжить,
    Знов сядуть руси у човни на весла
    І вже ніщо не може їх спинить.
    Тож зиму всю терпляче ждав удачу
    Хоч і померзнуть у степу прийшлось,
    Але боги віддячили терплячість.
    Весна нарешті сталася. І ось
    Сторожа повідомила, що знизу
    Від моря показалися човни.
    Та Куря русам на очі не лізе,
    Хай у безпеці чуються вони.
    Флотилія до острова пристала,
    Що його Хортичь звикли називать.
    Всі в ніч поснули і сторожа спала,
    Як Куря наказав своїм почать.
    Тихенько коні в воду уступили.
    Ні шереху,ні шелесту навкруг.
    Протоку нешироку переплили
    І швидко оточили сонний луг.
    І лиш тоді зненацька налетіли
    На сплячий табір. І різня пішла.
    Відразу руси і не зрозуміли,
    Яка це саме напасть їх знайшла.
    Щоправда, бій був довгий і жорстокий.
    Ці руси вміють битись до кінця.
    Хоч їх і залишилось зовсім трохи,
    Та видно молодець до молодця.
    Сам Куря в бійку, звісно ж, не улазив
    Лиш поглядав на все зі сторони.
    Він бачив, як відходять руси разом,
    До скелі притискаються вони.
    Сам князь нічим від всіх не вирізнявся
    І Куря зразу його і не взнав.
    Хіба що чуб здоровий теліпався
    Та перстень гарний на руці блищав.
    Поволі піднімалось сонце в небі,
    Коли упав останній Святослав.
    Устиг багато вкласти кругом себе
    Із рук меча свого не випускав.
    Лише тоді під’їхав хан до нього,
    Туди, де князя голова лягла.
    Так, справді, витязь, хай дарують боги,
    Та хитрість силу все ж перемогла.
    Сам Куря мужність й силу поважає
    І щоб вони йому передались,
    Він мати чашу з черепа бажає.
    Такі уже часи були колись.
    І череп князя, в золото окутий,
    Ще довго Курі чашею служив.
    А через нього й Куря не забутий,
    А не за те, що славно він прожив.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  3. Євген Федчук - [ 2020.08.11 20:35 ]
    Легенда про хозарську данину
    Задумавшись сидів полянський князь
    В своїй світлиці за столом дубовим,
    На двері поглядаючи щораз,
    Вслухаючись до кроків знову й знову.
    Від роздумів вже й си́віти почав,
    Шукаючи, як би біді зарадить.
    Вже і старійшин скільки раз збирав
    Отут в світлиці на велику раду.
    І до Перуна скільки раз ходив,
    Биків зі стада віддаючи в жертву.
    Питав, як саме вибратись з біди,
    Як родові полянському не вмерти.
    Одна біда, кругом одна біда.
    Що їх – полян тих на горах дніпрових?
    А тут древлянське плем’я насіда,
    Полянської бажа напитись крові.
    Бо, бач, усілися на їх землі,
    Їх пагорби без згоди їх зайня́ли.
    Так то ж все бу́ло ще бог зна коли.
    Чому тоді вони про те мовчали?
    Але древляни – то ще півбіди.
    От з русами, із тими важче буде,
    Вони уже намірились сюди.
    А руси дуже войовничі люди.
    Їх там, над Россю стільки, аж кишить
    І кожен – воїн, пошукай такого.
    Вони як прийдуть, то розчавлять вмить,
    Не пожаліють в Києві нікого.
    Як врятувати весь полянський рід?
    Як змусити з собою рахуватись?
    З надією дивився він на схід.
    Там десь хозари. З ними б згуртуватись?
    Він чув від проїжджаючих госте́й,
    Що вже й слов’яни данину́ їм платять.
    І він уже би згодився й на те,
    Щоб захисток якийсь надійний мати.
    Тим більше, що там тої данини́:
    Лише по білі й вевериці з диму.
    А, в разі чого, захистять вони,
    Не будуть руси зв’язуватись з ними.
    Та і древлян то зможе остудить.
    Не ризикнуть проти хозарів битись.
    Він вже послав гінців хозар просить
    І ті от-от уже могли з’явитись.
    Та ледь ця думка промайнула, тут
    І стукіт в двері, гридень на порозі.
    - Даруйте, князю, вже хозари йдуть,
    По Боричевім рухають узвозі.
    - Як тільки будуть на Горі, проси,
    Госте́й не треба змушувать чекати.
    І знов на лавку за столом присів,
    Не знаючи: сидіти чи вставати,
    Коли зайде кагана посланець?
    Аж ось і кроки. Двері відчинились
    І той вступив в світлицю, накінець.
    Один другому в очі подивились.
    Побачив князь в хозарина в очах
    Пиху і зверхність…Але, що робити?
    Майнув за рід свій знов миттєвий страх.
    Загнав подалі й взявся говорити:
    - Послу кагана шану віддаю
    І дякую, що швидко він з’явився.
    Прошу, аби під руку він свою
    Узяв мій рід. – Хозарин подивився
    Кудись назад. Тут виріс толковин ,
    Щось по-хозарськи взявся джеркотіти.
    Скидається, по виду слов’яни́н.
    Де тільки зміг чужинську мову вчити?
    Посол все мовчки вислухав, кивнув,
    Щось мовив зверхньо, покрививши губи.
    І князь із толковина уст почув
    Немов наказ, та й то доволі грубий.
    - Каган великий згодний взяти вас
    За підданих з умовами такими:
    По-перше, данина щороку раз,
    Як з інших - біла й вевериця з диму.
    По-друге, тут стоятиме загін
    Озброєний хозарської залоги.
    Від нападів вас оборонить він,
    Тож не боятись можете нікого.
    По-третє, зброю маєте звести,
    Сюди під догляд нашої залоги.
    - Як ми без зброї землю захистим?
    - Боятися не треба вам нікого.
    Залога вас надійно захистить,
    Хозарська шабля нині в світі важить.
    Хай тільки хто надумає посміть
    Піти супроти, то одразу й ляже.
    Та й зброю здати можете не всю,
    А лише шаблі… - Шабель в нас немає.
    - Ну, схоже щось. Адже не в тому суть.
    А покажи-но, що ти саме маєш.
    Князь головою гридеві махнув
    І той меча свого подав послові.
    Посол меча того вертів і гнув,
    Напевно, справді то для нього нове.
    А далі щось собі пробурмотів
    І гридеві меча віддав у руки.
    Здавалося, додати щось хотів,
    Якісь думки народжувались в муках.
    Та промовчав. А далі мовив: «Все!
    Як згоден, князь, то підемо на роту.
    Хай клятву богу кожен принесе…
    Якщо ти, княже, все іще не проти?!»
    На капищі Перуна князь поклявсь
    І його гриді також поклялися.
    Посол вже до від’їзду готувавсь
    І біля нього толковин крутився.
    Його до себе князь тихцем позвав:
    « Хотів у тебе, друже, запитати:
    Які слова хозарин той сказав,
    Коли меча узявся він вивчати?»
    Всміхнувся хитро толковин на те:
    «Сказав про меч, що то не добра зброя.
    Хозарська сила шаблею росте,
    Що гостра лиш одною стороною.
    А у меча дві гострі сторони.
    Й не нам прийдеться данину збирати.
    До нас за нею являться вони
    І будем ми біду із того мати!»
    Вже посланець із почтом подались
    Спустилися ген на Поділ узвозом.
    Уже і тупіт, й курява вляглись
    За їх останнім із припасом возом,
    А князь стояв ще довго на Горі,
    Дивився на пусту уже дорогу,
    Не знаючи: чи врятував він рід
    Чи смертний вирок підписав для нього.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  4. Євген Федчук - [ 2020.08.10 19:43 ]
    Легенда про Іскоростень
    Було в часи це давні, знані мало,
    Як боги вже на небесах жили,
    Хоч іноді й спускатися могли,
    Як люд звичайний по землі ступали.
    Жив рід древлянський в ті часи не тут,
    А в болотах Мазовії далеких.
    Хоча жилося в ті часи нелегко,
    Та ж рідні землі вмерти не дадуть.
    Отак, можливо, й далі би жили,
    Якби не готи, що з’явились з моря.
    Вони принесли із собою горе,
    Отож, древляни змушені були
    Покинути прадавні землі сво́ї
    І рушити подалі від біди.
    Втікали, замітаючи сліди,
    Бо готи не лишали у спокої.
    Йшли крізь ліси дрімучі, болота,
    Перепливали повноводні ріки.
    Багато люду там лягло навіки,
    Їм дорого далась дорога та.
    І от, коли вже не зосталось сил
    Й від роду мало що і залишилось,
    Вони побіля річки зупинились,
    Що пробивалась між гранітних брил,
    Звивалася між них, немов змія.
    Зібралися старійшини на сході
    Та й вирішили, що втікати годі.
    Отут, де в’ється річки течія,
    Вони і стануть усім родом жити,
    Бо, якщо підуть далі – пропадуть.
    Вже кращого нічого не знайдуть,
    А рід, вважай, лише жінки та діти.
    Їм би на схилах збудувати град,
    Що захистить від ворога лихого.
    Та де узяти сили задля того?
    А місце ж гарне. Тут навести лад,
    Прибрати геть усі гранітні брили,
    Що вкрили густо весь високий схил,
    Поставити дубовий частокіл
    І жоден ворог не знайшов би сили
    Здолати неприступну міць його.
    Дубів он море. З берега цього
    Їх добре видно - протилежні схили
    Укриті густо деревом отим.
    Одне питання: сили де узяти,
    Аби каміння якось це прибрати
    І на цей бік дуби перенести́?
    Жінкам і дітям не по силах то,
    Чоловіків же залишилось мало.
    Сидять старі, носи поопускали.
    Хто підсобить? Хто допоможе? Хто?
    Аж тут до старців підійшов юнак.
    Його у роді Іскоростем звали.
    Питаєте: ім’я те звідки взя́ли?
    Бо ж не слов’янське, начебто, ніяк.
    Та ні, слов’янське…От як то було.
    Ще у тих землях, до пришестя готів,
    В будиночку при самому болоті
    Жила вдова. Про неї все село
    Гуділо, що вона таємне віда.
    Хоча боялись трішечки її,
    Але болячки всі несли свої
    До неї, звісно. А куди ще пі́деш?
    Вона всіх лікувала, як могла
    І багатьох на ноги піднімала.
    Та сумувала, бо ж дітей не мала.
    А якось була зникла із села.
    Прийшла не скоро та уже із сином,
    Зовсім маленький згорток у руках.
    Він швидко ріс, мужнів не по роках.
    Хоч довго смакували ту новину
    Та все ніяк дізнатись не могли,
    Звідкіль вона дитину ту узя́ла.
    Вона ж, коли спитала, відказала,
    Що боги їй дитину ту дали.
    Вона, мовляв, зробила із кори
    Собі дитятко та його носила,
    Немов живе. А боги пожаліли,
    Якийсь його в живе й перетворив.
    Слов’янською ж «кора» буде́ «корста́».
    Тож хлопчик «із корсти»… Так і назвали.
    Давно уже і матері не стало,
    Та Іскоростем так він і зоставсь…
    Отож, юнак до старців підійшов
    Та й мовить їм: «Я знаю, що робити!
    Хай тільки рід на час подасться звідти,
    Коли скажу, тоді поверне знов».
    Старі питань не стали задавать,
    Бо ж рішення свого вони не мали,
    А матір хлопця добре пам’ятали.
    Можливо, й він таке щось може знать?!
    Коли весь рід за обрієм пропав,
    Юнак велике розіклав багаття.
    Почав пожертви у вогонь кидати
    Й Даждьбога вголос закликати став:
    «Прийди Даждьбоже, дітям поможи!
    Врятуй, Даждьбоже з лиха і напасті!
    Ми ж про таке прохаємо не часто.
    Останніх, боже, з роду збережи!»
    Отак просив й пожертвами манив,
    Що бог на землю, й справді, опустився.
    Немов гора над юнаком схилився:
    «Чого, юначе, ти мене спинив?»
    (Даждьбог – бог Сонця, якщо хто не зна,
    Йому слов’яни давні поклонялись.
    Древляни також його дітьми звались…)
    «Спаси, Даждьбоже! - одізвавсь юнак,-
    Наш рід ослаб, нема тієї сили.
    Як не поможеш – вимремо усі!..»
    «Чого ти хочеш? Всі кричать: «Спасіть!»
    Ні, щоб усе спокійно пояснили!»
    «Нам треба звідси камені прибрать,
    Щоб можна було град побудувати
    Й дуби з-за річки якось передати,
    Бо нам таку роботу не здолать!»
    «Ну, що ж, з камінням поможу я вам.
    Для мене тут роботи не багато.
    А от з дубами… Мушу я сказати,
    То вотчина Перуна. В мене там
    Немає права, щоб порядкувати.
    Хоча і тут також земля його,
    Але в дубах я геть втрачаю сили…»
    «Що ж, почекай!...- юнак промовив сміло,-
    Не кидай брили поки. Я бігом!»
    Він кинувся у річку, переплив
    І у дубових хащах заховався,
    Ходив там довго, довго приглядався,
    Аж доки дуб найбільший не зустрів.
    Тоді узяв сокиру і почав
    Гілки на тому дубові рубати
    Аж доки з хмар не почало бурчати
    Й Перун – бог грому над рікою став.
    Хотів спитати, хто ж оце посмів
    Над його дубом отаке чинити.
    Негідника вогнем своїм спалити…
    Й Даждьбога на тім березі уздрів.
    «Як ти посмів у край прийти у мій!
    Та я тебе зітру на порох миттю!»
    А той: «Дістань мене спочатку звідти!»
    І розпочався поміж ними бій.
    Перун дуби з корінням виривав
    І їх жбурляв із усієї сили.
    Вони за річку раз по раз летіли.
    Даждьбогу він спочинку не давав.
    А той великі брили брав до рук
    І кидав їх не з усієї сили.
    Вони на той бік зрідка лиш летіли.
    Всі падали у річку. Гуркіт… Стук
    Стояв навколо. Все живе сховалось,
    Бо ж боги захопились не на жарт,
    Під руку потрапляти їм не варт.
    В Даждьбога вже й каміння не зосталось.
    Останню брилу він до рук узяв,
    Пожбурив так її, що вона впала
    На дуб священний і його зламала.
    Перун зненацька зупинився, став.
    Десь його сила вся умить поділась.
    Махнув рукою і на небі зник.
    Коли юнак вернувся на той бік,
    По каменях, що річка ними вкрилась.
    То там лежали купами дуби.
    Бери, рубай, чухрай, став частоколом.
    Каміння не валяється навколо.
    Даджьбог всміхнувся: «Що ж, тепер роби!»
    І зник у хмарах, наче й не було.
    Рід Іскороста скоро повернувся
    І довго працював – не розігнувся.
    Тож, може кілька літ всього пройшло
    І виріс на гранітній скелі град.
    Могутні стіни його захищали
    І зайди лиш облизуватись мали
    Та і ні з чим верталися назад.
    Як хто з проїжджих запита, бува:
    «А чий то град?» Йому відповідали:
    «То Іскоростень-град!» Віки минали
    Та рід древлян його не забував.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  5. Євген Федчук - [ 2020.08.09 20:56 ]
    Легенда про дулібів
    Маленький Нестор полюбляв із дідом
    Перепливати на той бік Дніпра.
    Дідусь косу з собою в човен брав,
    Косив траву на сіно. Нестор слідом
    Її потроху до човна носив.
    Бо ж в Києві суту́жно із травою.
    Та й, мабуть, соковитої такої
    Він біля дому би не накосив.
    Поки дідусь під дубом спочивав,
    Онук встигав побігати, погратись,
    Та у Дніпрі по кілька раз скупатись,
    Хоча далеко ще не запливав.
    То ненадовго забрідав у ліс,
    Можливо, там цікаве щось зустріне
    Та обдивлявся кожну деревину
    І кожен кущ, що по дорозі ріс.
    А якось трохи далі він забрів
    Й побачив чи то озеро, чи річку,
    На березі хатинку невеличку.
    А на колоді дід якийсь сидів.
    Цікаво стало хлопцеві ураз:
    Що ж то за хата, що за дід під нею?
    Розбурханий цікавістю своєю,
    Він потихеньку вийшов: - Добрий час!
    - І тобі добрий! – одізвався той, -
    Яким макаром ти забрів, юначе?
    Тут близько і людей немає, наче?
    - Траву ми косим! А ти, діду, хто?
    А ти живеш у лісі у цьому?
    А озеро яку це назву має?
    - Повільніш, хлопче, бо я не встигаю!-
    Хоч, видно, то сподобалось йому,
    Бо бісики заграли у очах.
    Не часто, мабуть, удавалось діду
    З ким-небудь вести отаку бесі́ду.
    - Сідай, немає правди у ногах.
    Хто я – спитав? Дулібом мене звуть.
    Живу один, бо сам один лишився.
    Мій древній рід на світі перевівся,
    Хоча десь там ще родичі живуть…-
    Дідусь махнув рукою десь на захід.
    - Так ви прийшли з тієї сторони?
    - Не я, а предки. Подались вони
    Із тих країв, рятуючись від жаху.
    - А хто були? Як звалися, скажіть?
    - Були вони дулібами од віку,
    Слов’янське плем’я древнє і велике.
    Їх край на річці Богові лежить.
    - Я знаю, знаю…чув про Бог-ріку,
    На ній живуть, здається, волиняни!
    Здивовано дідусь на нього глянув,
    Сприймаючи обізнаність таку
    Із інтересом. – А ти звідки знаєш?
    - Дідусь, було, мені розповідав.
    А що ж в дулібів була за біда,
    Бо ж просто так рід землю не кидає?!
    - Так, справді, синку, просто не кида…
    Жили дуліби довго у тім краї,
    Орали, сіялись , збирали урожаї,
    Не думаючи, що прийде біда.
    Мужі дулібські – сильні і хоробрі,
    Та що вони удіяти могли,
    Як орди обрів зі степів прийшли…
    - А, знаю! Чув! «Загинули, як обри»-
    Здається, так говорять на Русі?!
    - Так, найлютіші із усіх народів,
    Великі тілом, розумом же горді.
    Та бог згубив, померли геть усі.
    І не лишилось жодного із них,
    Ні племені нема їх, ні нащадка…
    Та оповім, давай, все по порядку.
    Було то хто зна скільки літ тому,
    Коли прийшла зі степу та навала,
    Що на шляху усе поруйнувала.
    Лишила степ в пожарищах й диму.
    І до дулібів черга надійшла,
    Хоч думали, що їх мине ця доля,
    І обри підуть за Карпати полем.
    Та в бо́гів думка іншою була.
    Коли гінці страшну вість принесли́,
    Що та навала на дулібів суне,
    Мужі зібрались: від старих до юних,
    Навстріч орді тій поспіхом пішли.
    Три дні, говорять, билися вони.
    Три дні на бойовиську кров лилася
    І обрам наша сила піддалася,
    Бо ж ми прожили довго без війни
    У мирі із сусідами своїми.
    Забули, як потрібно меч тримать.
    Тепер прийшлося на собі спізнать
    Всю силу обрів. Клятих. Перед ними
    Схилились наші села і міста,
    Але того їм виявилось мало,
    Бо всіх, які їм опір учиняли,
    Вони тоді не жа́ліли. Отак
    Народ дулібський і спізнав те лихо.
    Чоловіки всі в полі полягли.
    А що жінки й старі з дітьми́ могли?
    Приходять обри, віхоть попід стріху
    І вже село, як вогнищі пала,
    А далі все добро позабирають,
    Кого захочуть, того покарають.
    Дивись – уже немає і села.
    Прийшли й туди, де рід мій проживав.
    Зігнали всіх: жінок, старих, малечу,
    Сказали нести все, що є, на плечах,
    Щоб обрин добре їсти-пити мав.
    Коли вже люди, що могли, знесли,
    Велів все обрин на вози складати
    Та в них волів чи коней запрягати.
    А все ж тягло до лісу одвели?!
    Тут розлютився обрин головний,
    Сказав жінок усіх підряд хапати
    І по чотири-п’ять у віз впрягати.
    Ще й сам усівся на один такий.
    А він гевал, такий, що пошукати,
    Що і одного годі потягти.
    Мерщій велить батіг йому нести,
    Щоб рухатися швидше спонукати.
    Та й ну жінок по спинах батогом,
    Одну, другу… Жінки у крик, у сльози,
    І здвинути не можуть того воза.
    Та ж не вблагаєш обрина того.
    Знов замахнувсь…Тут звідкілясь стріла
    Та прямо в око обрину уп’ялась.
    Поки у страху обри розглядались,
    Усіх з майдану віхола змела.
    А ж ліс кругом. Хто встиг добігти, той,
    Вважай, від помсти обрів врятувався,
    В кущах, ярах хутенько заховався,
    Хоча за ними і не гнав ніхто.
    Злякались обри чи стрільця того,
    Чи то боялись засідки, можливо.
    Спалили все та й подалися живо,
    Забрали, звісно, вбитого свого.
    - А хто ж стріляв? Хто ту стрілу пустив?
    - То був мій предок! Мав тоді дванадцять.
    Устиг від обрів в лісі заховатись.
    Стрілою білку, навіть, в око бив.
    Отож, не схибив. Як усі зійшлись,
    Убитих підібрали й поховали,
    На згарищі все, що могли, зібрали,
    Та й лісом на схід сонця подались.
    Бо знали: обрин того не простить.
    Якщо лишаться – кари слід чекати…
    Тож довелося їм усім тікати
    І землю предків назавжди лишить.
    Так опинились у полянськім краї
    І оселились за Дніпром отут.
    Тому, можливо, озеро це й звуть
    Долобським чи Дулібським. То не знаю…
    Аж тут дідусь від річки погукав
    Подякував хлопчина та й подався.
    Цей оповідок йому пригадався,
    Коли писати «Повість…» він почав.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  6. Євген Федчук - [ 2020.08.08 19:21 ]
    Наше, ваше і моє (щось на зразок легенди)
    В часи далекі в степовім краю,
    Можливо й тут, де я тепер стою,
    Маленьке плем’я над рікой жило,
    По нашим міркам, що у них було?
    Овець з десяток, коней пари дві,
    Що паслись собі поряд на траві.
    Кибиток кілька, от і все, мабуть.
    Та їм здавалось – хороше живуть.
    Удосталь їжі, у ріці вода
    Прозора, чиста. Гарна череда.
    Чого ще треба аби в світі жить?
    Ріка біжить і час, також, біжить
    Наввипередки, хто скоріш із них.
    Ніщо не здатне зупинить той біг.
    Та якось люди по степу ішли
    Пораненого у траві знайшли,
    Лежав безсилий, майже помирав
    І люд хороший його підібрав.
    А знали б люди – краще б обійшли.
    Вони ж занадто добрими були.
    В біді лихій не кинули його
    Взяли лише для горя для свого.
    Знайшли для нього місце у візку
    І полотно на рану на тяжку.
    І доглядали разом, доки він
    Знов не прийшов до тями. І в один
    З весняних днів на ноги сам не встав,
    А далі вже потроху й помагав.
    Одужуючи, череду пасе,
    Відром води від річки принесе.
    Даремно хліба їсти не хотів,
    Вилежуватись – то і поготів.
    Так у роду, у племені прожив,
    Нікуди повертатись не схотів..
    Й кого шукати в ті часи в степах?
    Десь його рід вже в тисячі верстах,
    А ці його за свого прийняли,
    За порятунок з нього не взяли.
    Живеш – живи, ніхто і не пита,
    Чого він до своїх не поверта.
    Якось питає чоловік у них:
    «Чиї ж це вівці?» «Як чиї? Усіх.»
    «Ну, як це так – господаря нема?
    Хтось біля себе цих овець трима,
    Пасе в степу, рахує, догляда?
    Хай і маленька, але ж череда».
    «Ну, якщо хочеш, то й займайся цим.
    І кінь оцей хай буде теж твоїм.
    Бо ми не звикли між собой ділить,
    Нам якось разом веселіше жить».
    І заходився той овець глядіть
    За ними степом цілий день ходить.
    А ще, бува, як їде на коні,
    То не вертає і по кілька днів.
    Зате ж отара як з води пішла
    І гладша стала, й чисельно зросла.
    Малих ягнят вже більше, ніж овець,
    Іде на користь тирса і чабрець.
    Та м’яса люди більше не їдять,
    Господар просить трохи почекать,
    То у вівці ягня, то ще мала,
    То краще б ще ягняток привела.
    А сам не хоче просто віддавать:
    Він наробився, а вони з’їдять.
    Другі, на нього дивлячись, взялись
    Ділитися, хто скільки потрудивсь.
    Той більше інших риби упіймав,
    А той найбільшу здобич вполював.
    І кожен собі дума: «Це ж моє».
    І нехотя другому віддає.
    А далі вже й відкрито почали
    Казати те, що в душах берегли.
    Мовляв: «Я більше нього працював,
    А він, бач, кращий мене кусень взяв».
    Чи хтось працює, інший тільки спить,
    А коли їсти – перший всіх біжить.
    Як завелися та й давай кричать:
    «Чого ми маєм інших годувать?»
    «Чого ми будем за других робить?!
    Давайте краще будемо ділить!»
    «Ділить! Ділить!» - народ увесь загув,
    Як жили добре швидко геть забув.
    Та й розділились. Кожен мав своє.
    Тепер сусід спокою не дає,
    Бо до сусіда тільки й загляда,
    Яка у нього стала череда.
    І чи не більше в нього всього є,
    Бо це ночами спати не дає.
    І ворожба поміж людей пішла
    І проросли маленькі зерна зла,
    А з них велике вибехкало зло.
    З тих пір багато вже віків пройшло,
    А зло живе і довго буде жить,
    Поки й не перестанемо ділить
    На ваше й наше, на твоє й моє.
    Для ворожби то перший привід є.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  7. Євген Федчук - [ 2020.08.07 19:58 ]
    Легенда про легенду
    Україна – край благословенний,
    Степ безкраїй і ясна блакить.
    Скільки раз ворожі сили темні
    Намагалися тебе скорить?
    Скільки раз приходили охочі,
    Щоб хлібів набратися дармових
    Та безсилі були сили ночі –
    Ти завжди перемагала їх.
    Твоїй силі люди дивувались.
    Вороги, немов побиті пси,
    Утікали. Але повертались –
    Надто ласий шмат, щоб не вкусить.
    В році сорок першому, у червні
    Черговий знайшовся «загрібай».
    Наче пітекантропи печерні,
    Поповзли тевтони у наш край.
    Обіцяв їм Гітлер біснуватий
    «Яйко, млеко» вволю принесе.
    Треба Україну звоювати
    І тоді – бо матимуть усе.
    Всі в хрестах полізли, наче прорва,
    Потоптали буйнії поля.
    Устелили трупом степ і гори,
    Кров’ю напиталася земля.
    Засмердівши танками Вкраїну
    І людей беручи за сміття,
    Гітлер, кажуть, падав на коліна
    В лігві. І радів, як те дитя.
    Землю нашпиговану залізом,
    Він урешті – решт завоював.
    Його орди вже за Волгу лізли,
    На Кавказі прапор теліпав.
    Вся Вкраїна в нього під ногами,
    Хоч топчи, в хочеш – засівай.
    Буде Рейх з дешевими хлібами,
    Сам до рота лізе коровай.
    Та радіти довелось недовго,
    Бо зі Сходу звістки поповзли:
    Там тевтонам обламали роги,
    Навіть Сталінграда не взяли.
    І його захвалені вояки
    Поповзли у рідний фатерлянд,
    Полишивши літаки і танки.
    «Дранг нах Остен » звівся
    в «Драп назад».
    Гітлер скаженів, ногами тупав,
    Генералів власноручно товк,
    На вояків грізно брови супив
    І гарчав, як недобитий вовк.
    Гнав і гнав нові війська до бою,
    Все про зброю про якусь кричав.
    Але знов під Курською дугою
    Стусана добрячого дістав.
    Бачить Гітлер, що не має діла
    І тоді задумуватися став:
    Звідкіля взялася така сила
    В тих, кого він вже завоював?
    Викликає своїх генералів,
    Обіцяє голови з плечей,
    Щоб вони негайно розгадали
    Звідки сила у отих людей.
    Генерали голови ламають
    І підлеглих без кінця товчуть,
    Хай вони цю таємницю взнають
    Й більш нічого не бажають чуть.
    Вже й лампасам на штанах не раді,
    Вже і апетит у них пропав.
    Але тут знайшовсь якийсь зрадник,
    Що, говорить, таємницю знав.
    За варення й хліба паляницю
    І на пуп залізного хреста,
    Обіцяв відкрити таємницю,
    Звідкіля береться сила та.
    Хрест йому відразу почепили.
    Коли що, то легко відібрать
    І гуртом обсіли, обступили –
    Таємницю ж хочеться узнать.
    Плямкаючи хлібом і варенням,
    Розпочав той оповідь свою:
    - Ще в часи далекі Сотворення
    Бог сидів, говорить, у раю
    І ділив поміж народів землю,
    Щоби кожен що хотів – те й мав.
    І дістались персам землі теплі,
    А казкові Бог індійцям дав.
    Для англійців і японців в морі
    Острови великі наділив.
    Йшли і йшли народи. І вже скоро
    Кожен у своїй країні жив.
    А коли Бог наділив народи
    І уже забрався відпочить,
    Тут до нього дівчина приходить.
    Довгі коси, у очах блакить.
    У сорочці гарній вишиваній.
    Ноги босі, збиті до крові.
    Мабуть, шлях у дівчини був дальній –
    Промайнуло в Божій голові.
    Що ж їй дати? Роздані всім землі.
    Залишивсь, хіба що, степ один.
    Та тут вітер дме на всі легені.
    Хмари пилу піднімає він.
    Взимку люті аж тріщать морози.
    Влітку спека землю спопеля.
    І лише людськії піт і сльози
    Коли зросять – ожива земля.
    І квітує, і несе достаток
    Тим, хто буде на землі цій жить.
    Але треба добре працювати,
    Щоб цю землю гарну оживить.
    Степ відкритий ворогам на заздрість,
    Тож ітимуть без кінця вони.
    Треба буде людям захищатись
    І готовим бути до війни.
    Є у мене зброя потаємна –
    Чудодійний Перемоги меч.
    Як насуне часом сила темна
    Він зруба їй голову із плеч.
    Та той меч одному не під силу,
    То лише громаді по плечу.
    В боротьбі за справедливе діло
    Можна довірятися мечу.
    Меч той було сховано в священих
    Пришибських висотах. Відтоді́
    Ворогів він переміг численних
    І народу допоміг в біді.
    Доки меч той сховано надійно,
    Україну не скорить нічим…
    Як послухав Гітлер ту новину,
    Став відтоді іще більше злим.
    Наказав усе перекопати
    Але меч із – під землі знайти.
    І взялись тевтони за лопати,
    Стали землю рити, як кроти.
    Риють і по Пришибських висотах,
    І уздовж Молочної ріки.
    Кротовище те назвали «Вотан»
    Із легкої Гітлера руки.
    Риють – риють, вали насипають.
    А із сходу гуркіт все сильніш.
    І тевтони чимскоріш втікають
    За отой покопаний рубіж.
    Хоч меча і не знайшли вояки,
    Та нарили оборонний вал.
    Настромляли всюди залізяки,
    Щоби супротивник не прорвав.
    І засіли у поритих норах
    За рікою й на висотах тих.
    Одним краєм вперлися у море,
    А другим у плавнях у густих.
    І кричали: - Тут ми неприступні!
    І поможе меч не їм, а нам!
    А самі тулилися докупи,
    Бо й своїм не вірили словам.
    Осінь сорок третього настала,
    Впало листя із дерев униз.
    І вся їхня неприступність впала,
    Мали, кляті, в гриву і у хвіст.
    Гітлер рвав і так рідке волосся,
    Своїм генералам пуза м’яв,
    Та зробить нічого не вдалося –
    Їхній «Вотан» все – таки упав.
    І звелась на ноги Україна,
    Та взяла у руки меч святий.
    І ніякі неприступні стіни
    Не спинили гнів її страшний.
    Полетіли голови тевтонські
    По землі від вірного меча.
    Не ходіть непрохані у гості!
    Є нам чим непроханих стрічать.
    Приїздіть, ми завжди раді гостям,
    Але хто з мечем сюди прийде,
    Залишить у землях наших кості,
    Меч святий завжди його знайде.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  8. Євген Федчук - [ 2020.08.06 21:00 ]
    Легенда про людину
    Було це у часи настільки давні,
    Що тільки Бог їх, мабуть, рахував,
    Бо він тоді якраз велику справу
    Світобудови тільки розпочав.
    По молодості, що там його роки!
    Експеримент він вирішив почать:
    Створити світ і дочекатись, поки
    Не з’явитися, кому б міг передать
    Хай не весь світ, хоча б його частину.
    Я думаю, що власне – бо, того
    На цій Землі створив Господь людину
    Подібною до образу свого.
    Створив. А сам узявсь спостерігати,
    Для нього ж, мабуть, також дивина,
    Як на землі почне порядкувати
    І швидко розумнішати вона.
    Але дарма. Світ був занадто гарний -
    На всій Землі неначе справжній рай.
    Навіщо сили витрачати марно,
    Бери собі плоди з дерев зривай.
    У затінку лежи та плюй у небо
    І можеш хоч нічого не робить,
    Бо дав Господь усього, що їй треба
    Для того аби безтурботно жить.
    Ні, бачить Бог, не буде з того діла.
    З легкого хліба розуму нема.
    Що легко далось й сліду не лишило,
    Бо хто ж таке у пам ‘яті трима?
    Легким достаткам і ціна подібна.
    Тож, у якийсь там, теж далекий рік
    Бог зрозумів – змінити щось потрібно
    І надіслав на Землю льодовик.
    Це було наче вигнання із раю.
    З достатків повних зразу у нужду.
    Навколо землю сніг і лід вкривають,
    А від плодів немає і сліду.
    Як хочеш жити, то берись за розум,
    Як хочеш їсти – добувай іди.
    А по землі розгулюють морози
    Не доберешся, навіть, до води.
    В нужді великій гартувались люди,
    В борні щоденній добували хліб.
    І виживали лише сильні й мудрі,
    Бо інші того просто не змогли б.
    Пройшли віки важкого виживання,
    Ціною всього були кров і піт.
    І кожен день, прожитий, як останній,
    Складався у потік прожитих літ
    Людина важко пізнавала ціну
    Того, що їй потрібно для життя,
    Але інакше бути й не повинно,
    Бо пам’ять краща через відчуття.
    Побачив Бог, нарешті, що людина
    Навчилась жити, а не існувать,
    Що і собі, і світу знає ціну
    І вирішив полегшення їй дать.
    Прийшло на Землю Божим повелінням,
    Що людям вже й не снилося, мабуть,
    Таке жадане всьому потепління,
    Усе росте, річки із гір течуть.
    Хоча не було того раю,
    З якого Бог творіння починав.
    Щорічно холод налітав до краю,
    Щоб льодовик ніхто не забував.
    А людям за старання в нагороду
    Бог дав немало від своїх щедрот,
    Для спраги прохолодну чисту воду,
    Хліб для життя – найвищу з нагород.
    Ту нагороду, як найвищу ціну
    Людина потом має здобувать.
    На це спроможна лиш вона єдина:
    І добувать і іншим дарувать.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  9. Євген Федчук - [ 2020.08.05 19:28 ]
    Легенда про Буса
    У Таврії спів готських дів луна
    Плекають вони помсту Шарукану
    Оспівують оті часи преславні
    Як вирувала Бусова війна.
    Тоді самого Буса із синами
    Розп’яли готи на своїх хрестах
    І в землях антських поселився жах
    Що готський меч їх звідусіль дістане.
    Хіба до того прагнув гордий князь,
    Коли прийшли посланці росомонів
    Аж почорніли від шалених гонів:
    - Благаєм, князю, помочі для нас!
    Дрібний осколок скіфського народу
    Чий гордий дух над степом ще витав
    Не захисту у відчаї питав
    А спільно битись з готом за свободу.
    У антів давній з готами був спір
    І степом кров не раз уже лилася
    Та не один іще не піддавався:
    Ні гот, ні ант другому до цих пір.
    А що тепер часи були непевні
    Зі сходу десь насунула орда
    Із нею ще небачена біда.
    Свої би землі захисти кревні.
    З другого боку – обезсилів гот.
    Тій темній силі, що зі сходу лине
    Один скорився. Друга половина
    Пішла на захід. І лихий народ,
    Що покорив навколишні простори
    Тепер не той, з ким билися колись.
    Якби-то анти дружно узялись
    Могли би готів скинути у море.
    Але потрібно об’єднатись всім
    Тоді це буде справжня антська сила
    Яка колись ромейский стан зломила
    Ходила вільно у ромейский дім.
    Що росомони? То краплина в морі
    Численних антських бойових племен.
    Сам Бус не знає навіть всіх імен
    Племен що населяють ці простори.
    Тож, зваживши всі «проти» і всі «за»
    Бус кинув клич між антського народу
    Що час настав і треба за свободу
    Меча підняти - з півдня йде гроза.
    Поки гінці по степу коней гнали
    Поки рішалось - йти чи не іти
    Бус вирішив дружину в степ вести
    Де готські зграї втікачів шукали.
    Шалений гін потомлених коней.
    Жінки і діти сил уже не мають
    Чоловіки мечів не випускають
    Забули лік невиспаних ночей
    Проте готові битись до останку
    Якщо загроза з степу налетить.
    То всім здається наче воїн спить
    Вві сні криваві бачачи світанки.
    Сльозавить очі вдаль з – попід руки:
    Що там чекає у чужих просторах?
    Уже давним - давно не видно моря
    Землі Трояні біля Дон - ріки.
    Могили предків там вони лишили
    Які ще дід і прадід захищав
    Де кожен камінь славу пам’ятав
    І кожен кущик наче троїв сили.
    Але зостатись – то на смерть піти
    У племені всього життя забрати.
    Єдиний шлях на північ утікати
    У антських землях свій народ спасти.
    Як чорні круки готи від ріки
    На втікачів зненацька налетіли
    Жінки і діти за вози засіли
    Доки вступили в бій чоловіки.
    Але у готів значно більше сили.
    Кривавим потом вкрилася трава
    І не одна скотилась голова
    І не одного смерть уже скосила.
    І вже, коли здавалося, кінець
    Лишилось вмерти від мечів ворожих
    З’явися Бус. Під крик: «Перун поможе!
    Іще сильніший розпочався герць.
    Не витримали готи – відступили
    Лишили степ для воронячих зграй
    Що вже як хмари вкрили небокрай
    А все іще летіли і летіли.
    А втікачі продовжили свій шлях.
    За пагорбами жде їх порятунок.
    І тих хто уже випив смерті трунок
    Везуть слідом з собою на возах.
    Але не всім судилося добратись
    До рятівної близької землі.
    Сторожа мчить ледь держиться в сідлі.
    На добрі вісті марно сподіватись.
    А слідом хмара чорна з-за горбів
    Стрімка, немов прибійна хвиля в морі.
    Не утекти - вже буде слідом скоро.
    Хтось має вмерти щоб другий вцілів.
    І Бус приймає рішення єдине:
    Він з антами шлях готам перетне
    А плем’я хай коней чимдуж жене
    Воно урятуватися повинне.
    І слухати нічого не бажа
    Щоб росомони поряд антів стали.
    - Вас і без того залишилось мало.
    Рятуйтесь від готського ножа!
    Ви – наші гості. Звичай наш велить
    Гостей від небезпеки захищати.
    Ніколи не допустять горді анти
    Аби хтось зло міг гостеві вчинить.
    Утікачі на північ подались
    А анти в груди ворога зустріли
    І серед степу січа закипіла
    Де ант один з десятком готів бивсь.
    Все оглядались горді росомони.
    Вже й за горбами бій давно затих.
    Чужий народ там помирав за них.
    Таке не забувається ніколи.
    Чужим життям врятовані вони
    А їхні смерті хтось узяв на себе
    Мабуть, такою була воля неба
    І Хорс великий свій народ хранив.
    Тоді й поклявсь кожен росомон
    Доки й один із них ще жити буде
    Той мужній вчинок антів не забуде.
    Віки й віки справлявся той покон.
    Хоч готські діви в Таврії співали
    Про славу перемогу тих часів.
    Та пам’ятає кожен на Русі
    Як то усе на справді відбувалось.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  10. Євген Федчук - [ 2020.08.04 19:43 ]
    Легенда про Германаріха
    Хай покара Бог клятих росомонів
    Від них нещастя готські всі пішли
    Нехай потопчуть їх же власні коні
    Нехай помруть від власної стріли.
    Великий і могутній Германаріх
    Король всіх готів і усіх земель
    Був скорений на розправу чи на кару
    Не жалів ні людей, а ні осель.
    Проживши не один десяток років
    Державу міцно у руках тримав.
    Вона весь час росла на усі боки,
    Але й для нього смертний час настав.
    Було це в час коли незнані гунни
    Прийшли за сонцем у степи оці.
    Чув Германаріх що навала суне
    Тож стиснув меч міцніше у руці.
    Збираючись народ свій захисти
    Почав збирати військо у похід.
    Тим часом довелось йому судити
    Як робив завжди королівській рід.
    Упав до ніг йому вельможа готський
    За честь його вступитися просив.
    Він мав одну дружину росомонку
    Сунільду. І до цього кілька днів
    Вона втекла від ложа чоловіка
    Заледве встигла стати за жону.
    Він взяв законно боги тому свідки
    І рідним повну заплатив ціну.
    Яка невдячність і яка образа.
    Він прагне помсти. Смерті вимагає
    Аби ніхто більш не посмів ні разу
    Від чоловіків кидатись «в біга».
    Велів король втікачку ту привести.
    Сторожа миттю виконала це.
    І от стоїть ця «полонянка честі»
    Йому спокійно дивиться в лице.
    Вродлива надто хоч в подертім платті
    Синцям і ранам не сховать краси.
    - Ну, розкажи, чого взялась тікати?
    Що ти на це усе відповіси?
    Презирливо всміхнулася у вічі
    - Я не люблю його,- відповіла,-
    А забаганки його чоловічі
    Все рівно б я терпіти не змогла.
    Ми горде плем’я, плем’я росомонів
    І в нас жінки то не товар живий.
    Вельможа твій тобі брехав сьогодні.
    Він вкрав мене привіз у табір свій.
    Жоною я його не хочу бути
    Та і не буду - іншого люблю
    А як посміє ще хоч раз торкнути
    Богам клянуся: я його уб’ю!
    - Ти, жінко, забагато говорила,-
    Король озвався, - На землі моїй
    Мої закони. Ну, а ти посміла
    Порушить давній звичай наш святий.
    У нас жінки у чоловічий владі
    І кара за непослух їхній жде.
    Скорися жінко, бо не будеш рада
    Коли на тебе кара упаде!
    Сунільда знов презирливо всміхнулась:
    - Для мене воля над усе миліш.
    Я не боюся, якщо ви забулись
    Я - росомонка. То ж, король, облиш.
    Ти може смертю хочеш залякати
    Так і твоя слідом тоді прийде.
    У мене є ще два хоробрих брата
    Від них ти не сховаєшся ніде.
    Король від гніву побілів увесь:
    - Хотів, можливо, та не пожалію.
    Тому порука королівська честь!
    За втечу за образу чоловіка
    І за образу свого короля
    Ти маєш вмерти, згинути навіки
    Щоб не лишилось навіть і ім’я!
    А смерть твоя нехай уроком буде
    Всім тим хто схоче так же учинить.
    Сюди скликайте якнайбільше люду
    Коней четвірку диких приведіть!
    Страшною смертю дівчина вмирала
    Коней баских на площу привели
    До рук і ніг мотузки прив’язали
    Щоб коні в різні сторони тягли.
    Чекав король чи стогону чи плачу
    Даремно. Дочекатися не зміг.
    Сказала на останок: - От побачиш
    Ти смерть свою закликав на поріг.
    Гордячка була - вмерла, як гордячка.
    Король був вправі так її скарать.
    Бо він король і має право, значить,
    Від підданих покори вимагать.
    Не утаю не кожному під силу
    І чоловіку так себе вести́.
    Та росомони підлії не сміли
    За смерть її законну відомстить.
    Пройшло часу із того небагато
    До короля прибули посланці.
    Король велів їх добре обшукати
    І привести. Два хлопці молоді
    Беззбройні підійшли до його трону
    Злегка вклонилися. І один сказав:
    - Ми посланці народу росомонів.
    Я Сар, він Аммій. Наш народ узнав
    Що у одного готського вельможі
    Є викрадена дівчина одна …
    Король подав сигнал своїй сторожі
    Аби була насторожі вона
    І мовить: - Так я все це добре знаю
    Вона непослух сміла проявить
    Тож десь душа її уже літає
    А все що залишилось не болить.
    Вмів Германаріх весело сказати
    Щоправда, зблідли посланці ураз.
    І мовив інший: - Хочемо віддати
    Тобі королю в цей ранковий час
    Послання росомонского народу.
    І грамоту, що у руці тримав,
    Вже навіть не схиляючись і гордо
    До короля підносити почав.
    Хто сподівавсь на підлість росомонську?
    Рукою грамоту одною подає
    А іншою рукою в охоронця
    Із піхов меч зненацька дістає.
    Ніхто не встиг нічого зрозуміти
    Як королю він бока проштрикнув
    А інший встиг двух охоронців вбити.
    Меткий, нівроку, парубійко був.
    А там як свисне. Збивши охорону,
    Влетли коні: білий і гідний.
    Чи то вже готські воїни як сонні?
    Чи то вже росомон був чародій?
    Та скочили вони оба на коней
    І крикнувши: - Це за сестру тобі!
    Помчали в степ. Слідом мерщій погоня.
    Та коні готські були заслабі
    І не догнали. Германаріх славний
    Від тої рани час якийсь прожив
    Й, мабуть, прокляття дівчина наслала
    Бо у човні до Одіна відплив.
    Данапростад і навколишні готи
    Зійшлись ховати свого короля.
    Рабів коней прийшлося заколоти
    І жінку - хай його там звеселя.
    Не стало Германаріха настали
    Часи нелегкі в готській стороні:
    То орди гуннів як гроза промчали
    То анти не скорилися в війні.
    І все що ми терпіти маєм нині
    Від ворогів і недругів своїх
    У тому тільки росомони винні.
    Хай наші боги покарають їх!


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (5)


  11. Євген Федчук - [ 2020.08.03 19:34 ]
    Легенда кургану Солоха
    Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
    Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
    Тепер я розповім історію свою,
    Нехай і грецький світ також її почує.
    Я хочу, аби ти, відомий майстер, взявсь
    Із золота мені зробити гребінь гарний
    І оповідь моя на ньому збереглась.,
    Нагадуючи всім про злочин і про кару.
    Я – Октама́сад – сколотів всіх цар,
    Аріапафа син, що був колись могутній,
    Аж поки восени з ним трапився удар
    І він на все життя до ліжка став прикутий.
    Мав батько двох жінок, а з ними двох синів
    І зведений мій брат від мене був молодший.
    Тож я по старшинству батьківський трон посів
    Але і брат хотів отримати цю ношу.
    Із матір’ю удвох розпочали вони
    Супроти моїх прав плести свої інтриги.
    А я в поході був, тож вчасно не спинив,
    За Танаїс прогнав розбійників-язигів.
    Тим часом брат пустив між скіфів поголос,
    Що, начебто, богам я грецьким уклонявся.
    І свідків два чи три десь звідкілясь взялось,
    І Табіті клялись, що я із цим ховався.
    У скіфів за таке одна покара – смерть.
    Хто зраджує богів, той і народу зрадить.
    Спасибі мій слуга почув цю круговерть,
    Примчав і утікать мені мерщій порадив.
    Я ледве вскочить встиг на вірного коня,
    Як слідом і загін,що брат послав за мною.
    Я степом мчав три дні, коня не зупиняв
    І відчував весь час погоню за спиною.
    Слуга мій десь подівсь і кінь вже ледве йшов.
    На щастя, вдалині погоня десь відстала.
    У тихім байраку я прихисток знайшов,
    У затінку з конем ми майже разом впали.
    Я , як убитий, спав, забувши про усе,
    Від втоми аж забув про всі перестороги.
    Прокинувсь, аж мене хтось за плече трясе.
    Сон миттю відлетів і я скочив на ноги.
    То був загін бродяг, що по степу блукав,
    Жив тим, що упійма та ще бува розбоєм.
    Ким був я, звісно, їм нічого не сказав,
    Лиш попрохав аби взяли мене з собою.
    І почалось моє розбійницьке життя.
    Єдине добре, що, я сам собі належав.
    Хоч з часом у них став щось наче за вождя
    І ними керував. Та все за братом стежив.
    Бо помсти почуття жило весь час в мені
    І я молив богів, щоб брата покарали.
    Та місяці ішли та пролітали дні,
    Але покара та так брата й не дістала.
    А якось узяли ми грецького купця,
    Що до Гелону вів вози свого товару.
    І, мабуть, до царя дійшли пригода ця,
    Бо з військом поспішив нам учинити кару.
    Наївшись досхочу купецьких різних страв,
    Напившись по самі, по вінця оксюгали,
    У байраку глухім загін спокійно спав,
    Як царськії війська на нас мов грім упали.
    І знову вірний кінь мене порятував.
    Поки сікли усіх сп’янілих акінаки,
    Я крізь кільце прорвався і у степ помчав
    Подалі від того кривавого байраку.
    Та брат мій, цар, мабуть,щось знав чи відчував:
    Погоня мчала вслід, ніяк не відставала.
    Втікав я, поки кінь мій від утоми став.
    Моя остання мить урешті-решт настала.
    В похмурому кільці насуплених облич
    Я на коні сидів, що так надсадно дихав.
    І кинув родовий тоді свій царський клич,
    Папая і Вайю собі на поміч скликав.
    Зачувши царський клич,завмерли всі навкруг,
    Спинили свій танок смертельний акінаки.
    У відповідь знялось до неба сотні рук,
    Віддавши, як і слід, царю пошани знаки.
    - Я – Октамасад. Я – син вашого царя,
    Засуджений на смерть без всякої провини.
    Наклепника на бій тут викликаю я,
    Хай дивляться боги і присуд свій учинять.
    Це був не той загін братових посіпак,
    Яким мої слова і обола не варті.
    Це сколоти були і їм мій царський знак
    І ці мої слова – то ніякі не жарти.
    Так звичаї велять: щоб захистить ім’я,
    Міг кожен вільний скіф суддею меч узяти.
    Цим звичаєм тепер міг скористатись я,
    Тож викликав на бій оманливого брата.
    Він виклик мій прийняв, надіючись на те,
    Що стомлений і я, і кінь, що підо мною.
    Крім того ще й покон для сколота святе.
    Тож готуватися ми почали до бою.
    За звичаєм слуга мав помагать бійцю.
    Брат виїхав з своїм високим пішим скіфом,
    А я був сам один, але різницю цю
    Я зовсім не вважав великим надто лихом.
    У скіфському кільці почавсь смертельний бій.
    Неначе у танку, ми по степу кружляли.
    Не витримав, упав кінь від утоми мій,
    Брат зі слугою вдвох на мене враз напали.
    Та це був божий суд і був невинним я,
    Тож зовсім не злякавсь – досвідчений рубака,
    Прикрившися щитом, пірнув я під коня
    І знизу увігнав у брата акінака.
    Звершився божий суд. Брат із коня упав
    І зрозуміли всі, що я невинний справді.
    І я з тих пір царем у царських скіфів став.
    Без сумніву, цьому і я, і вони раді.
    Тож хочу я, аби цей гребінь золотий
    Нагадував мені весь час про ту подію.
    Нехай в мені підтримує надію,
    Що боги назавжди зробили вибір свій.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  12. Євген Федчук - [ 2020.08.02 20:16 ]
    Легенда про сарматів
    «Нишкни усе у степах приазовських!
    Геть із дороги – сармати їдуть!
    Хто не скорився їх силі ще й досі,
    Того мечі закривавлені ждуть.
    Бійтеся всі їх нещадного гніву,
    Як він на голови ваші впаде,
    Годі тоді сподіватись на диво,
    Вам не сховатись від нього ніде…»
    Посеред степу у балці широкій
    В тіні сховалося кілька возів.
    Річка струмує повз них неглибока
    Поміж зелених пласких берегів.
    Скуба травичку овеча отара,
    Жінки перуть білизну на ріці
    У казані хтось обіда вже варить,
    Ложку велику трима у руці.
    З степу віддалений чується тупіт –
    Скіфи полюють цієї пори.
    Небо то хмарами брови насупить.
    То посміхнеться сонцем згори.
    В колі дітей дід старенький розсівся,
    Голосом хриплим щось розповіда
    В їх оченятах вогонь розгорівся,
    Кожен старому у рот загляда.
    Дід зупинився на хвильку спочити,
    Дух перевести, водички попить.
    Дітям не хочеться дарма сидіти:
    - Діду, що ж далі? Скоріш розкажіть!
    Самий цікавий, дід ледве затнувся,
    Тут же до нього з питанням пристав:
    - Звідки ж взялись ці сармати, дідусю?
    Хто і коли їх на степ наш наслав?
    Дід неквапливо допив собі кухоль,
    Витер краплини води з вусів:
    - Хочеш дізнатися? Добре, послухай,
    І ось таку от розмову повів:
    - Було давно це, мене ще й на світі
    Білому в час давній той не було.
    Та і батьки мої були ще діти.
    Сколотське плем’я в степах цих жило.
    Було ще сильним воно і могутнім,
    В страху навколишні землі жили.
    Досить було кінський тупіт почути,
    Тут же царям подарунки несли.
    Греки частенько сюди заглядали,
    Везли товари з далеких країв
    До Танаїсу, який заснували
    Он там на сході. У грецьких купців
    Всяких дрібничок водилось чимало:
    Різні прикраси, вино і мечі,
    Сколоти їх на пшеницю міняли
    Та на рабів, із війни ідучи.
    Кажуть, за морем в часи ті далекі
    Жили – були войовничі жінки,
    Що амазонками звали їх греки.
    На берегам Фермодонту - ріки.
    Якось зійшлись амазонки і греки
    В битві жорсткій. І склалось той раз,
    Що амазонки програли. Нелегко
    Грекам також перемогма далась.
    Воїнів грецьких лягло там чимало.
    Довго здіймався над річкою дим
    Доки полеглих усіх поховали
    Греки на полі кривавім отім.
    Потім в свої кораблі вони сіли
    Аби додому вертатись на них,
    Та й амазонок також прихопили,
    Що у полон захопили живих.
    Від перемоги сп’янілі надміру,
    Греки забули, що то за жінки.
    І заплатили сповна за довіру.
    Місяць заледве піднявся стрімкий,
    Як полонені на греків напали
    І ні одного не лишили жить.
    Трупи у море усі покидали,
    Потім спинились… Що ж далі робить?
    На кораблях–бо не плавали зроду.
    Як керувати? Куди їм пливти?
    Тут ще боги напустили негоду.
    Вітер страшеннії хвилі котив.
    Він розметав кораблі ті по морю,
    Довго і страшно по хвилях носив,
    Доки на радість, чи, може на горе,
    До берегів Меотиди прибив.
    Там вільні скіфи тоді проживали,
    Бігали степом коней табуни,
    От амазонки коней тих покрали,
    Верхи взялись роз’їджати вони.
    І грабували всю Скіфську країну,
    Наче злочинців якихось орда.
    Степом гасали собі без упину,
    Слідом за ними котила біда.
    Скіфи ніяк не могли зрозуміти,
    Що то за військо в степи їх прийшло.
    Але зібрались, вступили у битву.
    Билися довго. Та скіфів було
    Надто багато – отож войовниці
    Змушені були – таки відступить.
    Перед могутністю скіфської криці
    Й кілька загиблих своїх залишить.
    Лише тоді скіфам стало відомо,
    Що із жінками воюють вони.
    Чи то від сорому. Чи від утоми.
    Але зібрались Папая сини
    І порішили жінок не вбивати –
    Мужні й сміливі не мають ціни –
    А юнаків рівно стільки ж зібрати,
    Скільки було амазонок. Вони
    Мали б свій табір десь поряд розбити
    Від амазонок безстрашних отих
    І, не вступаючи з ними у битву,
    Завоювати довіру у них.
    Скіфам хотілось дві крові з’єднати
    В дітях, що б їм народили жінки.
    Коли такі будуть батько і мати,
    То вже які будуть в них діточки?
    Вибрали, звісно, найкращих із кращих.
    Ті все робили, який був наказ.
    Звісно .спочатку, як левові в пащу
    Їм довелося іти. Але час
    Трохи одних до других призвичаїв
    Бачачи: хлопці не хочуть їм зла,
    І амазонки вже їх не чіпають.
    Далі пора розуміння прийшла
    І, накінець, табори об’єднались,
    Жити , як плем’я одне, почали.
    Жінки до скіфської мови привчались,
    Їхньою скіфи так і не змогли.
    Тож говорили по – скіфськи невірно
    Так , як сармати говорять тепер.
    Скіфи спочатку велися покірно,
    А, як непевності час перетер,
    Стали жінок в свої землі просити,
    Щоб із батьками продовжити рід.
    Скіфами щоб народились їх діти,
    В скіфських оселях побачили світ.
    Та амазонки уперлись: нізащо
    Жити не будем, як ваші жінки
    За Танаїс помандруємо краще,
    За течією тієї ріки
    Знайдемо вільні для себе простори,
    Звичаї власні собі заведем
    І, сподіваємось дуже, що скоро
    Щастя із вами разом ми знайдем.
    Довго йшли амазонки і скіфи
    За Танаїсом ще декілька днів
    Доки, як кажуть прадавнії міфи,
    Землю знайшли, де народ їх осів.
    Там і з’явились на світі сармати
    І розійшлись, як круги на воді.
    Меч в них однаково вміли тримати
    Чоловіки і жінки. І тоді
    Діти і сколотів, і амазонок
    Сильні й жорстокі в степи ці прийшли
    Із – за далекого синього Дону,
    Сколотів навіть скорити змогли.
    З нас хто скорився, хто далі подався,
    Хто залишився, як ми, кочувать,
    В балках, байраках надійно сховався
    Аби сарматських мечів не спізнать.
    Минула сколотів слава зі світу,
    Степ у сарматських незлічених орд.
    Та пам’ятайте, ви – сколоти, діти,
    Гордий, сміливий і вільний народ.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  13. Євген Федчук - [ 2020.08.01 21:55 ]
    Легенда про скіфів
    На березі нічного Борисфену
    Багаття троє скіфів розвели,
    Натягли хмизу, ще було не темно
    І стиха мову між собой вели.
    Про те, про се, про війни, про походи
    Та про здобуті скальпи ворогів,
    Про скорені й невідомі народи,
    Та про жінок, героїв і царів.
    Щоправда, тільки двоє говорили,
    А третій зрідка слово уставляв.
    У нього й вуса ще не почорніли
    І він, мабуть, ніде ще не бував.
    Тож слухав мовчки та мотав на вуса
    Розмову двох досвідчених вояк,
    Із роздумами власними не пхнувся,
    Хіба перепита там коли як.
    Коли згадали всі походи й битви.
    Усі народи і усіх царів
    Й спинилися на мить перепочити
    Юнак розмову про своє повів:
    - Скажіть, ви скільки бачили по світу,
    В яких краях ви тільки не були,
    Тож знаєте, напевно, добре-звідки
    Самі ми, власне, сколоти пішли?
    В яких краях нас Боги сотворили?
    У степ оцей з яких країв прийшли?
    Де наших предків по степах могили
    В яких вони спочинок свій знайшли?
    Озвавсь один: -Послухай-но, юначе.
    Якось зустрів я грецького купця
    І він повідав, буцімто, що бачив
    Якогось чи жерця, чи мудреця
    І той мудрець розповідав охочим
    Прадавній міф про греків і про нас.
    Тож я тепер, якщо ти вже так хочеш.
    Його повім, як чув тоді в той час.
    Казав мудрець, що був у греків витязь
    Геракл –напівлюдина – напівбог,
    Він увесь час блукав по білім світу
    Заради подвигів своїх дванадцятьох.
    А якось їхав оцим степом кіньми
    Стомився, ліг в траву перепочить
    Коней пустив, що станеться із ними?
    Тим більше, він сторожко дуже спить.
    Та й спить собі. Пасуться його коні.
    Шумить - співа ріка, немов Морфей.
    Та й степове повітря таке сонне,
    Що геть забув Геракл за коней.
    А тут якраз дочка Дніпра гуляла,
    Чужинця встріла, що так славно спить,
    Отож мерщій коней його украла
    Аби до себе якось підманить.
    Прокинувсь той - немає його коней.
    Туди –сюди –немає, хоч убий,
    А пішки йти –хай Бог його бороне
    По цій землі безмежній степовій.
    Аж тут богиня: - Знаю я де коні!
    - Скажи ?! - Е, ні, умова є одна.
    Я, бачиш, хочу, аби ще сьогодні
    З тобою жити, як твоя жона.
    А той не проти. Троє літ прожи́ли.
    Вони тоді на берегах Дніпра,
    Аж трьох синів гарненьких народили.
    І тут Геракл збиратись став – «Пора!»
    Богиня коней йому повернула,
    А він їй лук свій вірний залишив
    І не для того, щоби не забула,
    А для своїх народжених синів.
    Для Агафірса, Скіфа і Гелона.
    Мовляв, коли у силу увійдуть,
    Навчаться об’їздити диких коней,
    Нехай тоді батьківський лук візьмуть,
    Нехай по черзі випробують сили.
    Хто найсильніший-хай лишиться тут,
    А інші хай мандрують світом білим
    І собі місце для життя знайдуть.
    Поїхав він. Промчали швидко роки.
    Уже і хлопці зовсім підросли,
    Уже шкребуть ножем колючі щоки.
    Тож каже мати, аби підійшли.
    Дає їм лук, велить стріляти з нього.
    Спочатку взяв найстарший Агафірс.
    Всю силу вклав, але, на жаль, нічого,
    Лише пером пошкрябав собі ніс.
    За ним Гелон хапає того лука,
    Але і він нічого не зробив.
    Так вже старався, аж потерпли руки,
    Та на п’ять кроків лиш стрілу пустив.
    Молодший Скіф узяв той лук у брата
    І без зусиль стріла у ціль лягла.
    Отож його і залишила мати
    У цих степах. І владу надала.
    Він став царем і усім скіфам батьком.
    Від нього ми, говорять, і пішли.
    Гелони ж з агафірсами початки
    Від двох братів нездатних узяли.
    Вони тоді по світу подалися
    У землі незаселені ніким,
    Там поселились та і прижилися,
    Батьками стали племенам своїм.
    З тих пір ми, скіфи, в цих краях живемо,
    Як наші предки, вже віки й віки
    І череди у цих степах пасемо
    На берегах прадавньої ріки.
    - Неправда то,- тут другий обізвався
    І грекам я не став би довірять.
    Звідкіль їм знати , звідки скіф узявся?
    Їм би свою лиш зверхність показать.
    Ми, бач, потомки їхнього героя!
    Та їх іще й на світі не було,
    Як наше плем’я над Дніпром – рікою
    Свої отари й табуни пасло́.
    Мені дідусь в дитинстві ще повідав
    Всю правду про великий наш народ.
    А він по світу білому поїздив.
    І знав багато чого. Ну, так от.
    Був Таргітай найпершим чоловіком
    (То син Папая і Дніпра дочки),
    Який прийшов у ці степи одвіку,
    Щоб заселити його на віки.
    Він трьох синів мав, кажуть - Ліпоксая,
    Ще Арпоксая й Колаксая. Й ось,
    Якось із волі самого Папая
    Із неба наче полум’я взялось,
    І золоті на землю речі впали:
    Ярмо і чаша, ще сокира й плуг.
    Побачив старший, здивувавсь немало,
    Хотів узяти їх мерщій до рук.
    Та золото зненацька запалало
    І він тоді у страху відступив.
    І Арпоксая те ж саме чекало,
    Коли він речі взяти захотів.
    Лиш Колаксай зумів їм дати раду.
    Вогонь погас і він дарунки взяв.
    Ото ж брати йому віддали владу
    І Колаксай царем у скіфів став.
    Від Ліпоксая узялись ахати –
    Це скіфське плем’я, мабуть, знане вам,
    Від Колаксая плем’я паралатів.
    До нього, власне, я належу сам.
    А катіари й траспії вважають,
    Що Арпоксай їх рід колись зачав.
    А всіх їх разом греки називають
    Народом скіфів. Так дідусь казав.
    І цьому я все ж більше довіряю.
    Аніж тій грецькій черговій брехні.
    І сколотами ми себе вважаєм,
    Що значить – «царські», недаремно, ні!
    Адже ми діти самого Папая
    І ці степи він нам подарував,
    І він за нами ревно приглядає,
    Що б хтось дарунки в нас не відібрав.
    Та й ми також за степ цей ладні вмерти
    І битись з будь-ким, хто би не прийшов,
    Своє життя богам принести в жертву,
    Щоб ворог кожен тут кінець знайшов.
    Сіяли зорі ген над головою,
    Переливались в річки течії.
    Сиділи скіфи над Дніпром-рікою,
    Вели розмови про діла свої.
    Лилася мова тиха і неспішна.
    Куди в степу-бо скіфу поспішать?
    Вже й місяць, мабуть, їх послухать вийшов
    І заходився зорі рахувать.
    До ранку часу ще було чимало.
    Розмов ще було в трьох чоловіків,
    Але ріка ось цю запам’ятала,
    А я почув і вам переповів.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  14. Євген Федчук - [ 2020.07.31 19:22 ]
    Легенда про кіммерійців
    У дуже давній ще доскіфський час
    Степи оці зовсім не пустували,
    Тут кіммерійці, кажуть проживали
    Всього за кілька тисяч літ до нас.
    Могутнє плем’я, чий військовий клич
    Лунав тоді по всіх краях відомих,
    Чиї мечі, мабуть, не знали втоми.
    З ким всі боялись вийти віч на віч.
    Раби і злато їм рікой лилися,
    Царі могутні відкуп їм несли,
    Держав далеких знічені посли
    Царям їх у покірності клялися.
    І загордився кіммерійський рід,
    Вже у походи, навіть, не ходили,
    У битвах не відточували сили,
    В краях далеких заростав їх слід.
    Людей злінила слава їх батьків,
    Мечі іржа у піхвах покривала,
    Сусіди вже й боятись перестали,
    Давно вже не приносили дарів.
    Піти б війною, підлих покарати,
    Та якось вже й не хочеться чогось,
    Вже не погано без війни жилось.
    Чого б ото іще і воювати?
    А в ті часи за річкою Аракс
    (тоді так Волгу греки називали),
    Від массагетів скіфи утікали,
    А край наш був на їх шляху якраз.
    Були ті скіфи войовничим родом
    І їх не страх від массагетів гнав
    Бо кожен воїн вміло меч тримав,
    Щоб битися за землю і за воду.
    Їх було менше, аніж ворогів
    І устояти б сили не достало,
    Тож вони рід свій просто рятували,
    До меотійських рушивши степів.
    Попереду їх посланці спішили,
    Щоб підходящі землі віднайти,
    Туди народ весь скіфський відвести,
    Як треба, в бій за них вступити сміло.
    І от ті скіфські посланці прийшли
    До цих степів безмежних і прекрасних,
    В яких і звіра, й риби було рясно
    І трави не потоптані були.
    Тут є де жити, де отари пасти
    І де коней ганяти табуни.
    Спинилися захоплені вони:
    Та ж жити тут, то кому хоч за щастя!
    Хто ж заселя цей благодатний край?
    Вже скіфи ладні і мечі вхопити:
    Ховайся ворог, шлях не заступай!
    І ось вони зустріли кіммерійців,
    Сказали гордо: - Степ цей буде нам!
    Так і скажіте ви своїм царям,
    Нехай виходять, будем з вами биться!
    Помчали кіммерійці до царя,
    Той тут же скликав всіх царів до себе.
    Та бачать, що й народ скликати треба.
    І скоро, як піднялася зоря,
    Зібравсь в полі рід весь кіммерійський
    І цар сказав: - Зі сходу ворог йде.
    Тож треба швидко готувати військо
    І захищать від нього ці степи,
    Які колись ще предки звоювали,
    Своєю кров’ю щедро поливали.
    Шлях треба дружно зайдам заступить!
    Піднявся гамір над широким полем
    І заявив царям народ простий:
    - Ми вже й забули, що то воно бій,
    Не діставали зброю вже відколи.
    Та і чого нам битися, скажіть,
    Хіба замало ще степів широких?
    Підем собі, знайдемо мир і спокій
    Та й будем далі безтурботно жить.
    - А предки ж як ? – царі усе свойого, -
    Це ж наші землі! Їх могили тут!
    Але народ не хоче навіть чуть.
    Почав в дорогу ладитись далеку.
    Царі лишились радитись одні,
    Вирішувати, що ж його робити:
    Чи із народом разом відступити,
    Знайти спочинок в дальній стороні!
    Найгарячіший меч свій ухопив:
    - Ми будем битись навіть без народу!
    Хай помремо за землю, за свободу.
    Але такий уділ усіх царів!
    Озвався інший: - Геть проклятий страх!
    Помрем у битві, як і має воїн
    І кожен буде з нас тоді достоїш
    Жить між богів на синіх небесах!
    - Так! Так ! – вхопились інші за мечі, -
    - Помрем в бою, хай наш народ побачить,
    Що ці степи для нас, царів їх, значать.
    І тут найстарший мовив: - Помовчіть!
    Це було б смішно двом десяткам нас
    Супроти всього війська скіфів битись,
    Та ми не встигнем за мечі вхопитись
    Як вже для нас настане смертній час.
    Не забувайте про народ про свій.
    Хай він такий, але він наш, одначе.
    За наш учинок ворог їм «віддячить»
    По кіммерійській пройдеться крові.
    Ви таку долю хочете для нього?
    Я – ні! Але не хочу і втікать,
    В чужому краї спокою шукать,
    Мені той спокій зовсім ні до чого.
    Як воїн, хочу вмерти від меча
    Аби душа до раю полетіла,
    Та не в чужині полишила тіло,
    Бо там не будуть предки зустрічать.
    Отож, як тут ми хочемо вмирать
    З мечем в руці, як воїнам належить
    І, знаючи, що душі предків стежать
    І будуть нас на небі зустрічать,
    Ми битись маємо тільки між собою.
    Тоді помремо справді від мечів
    І приводу не буде в ворогів
    На наш народ кидатись із боєм.
    Замовкли всі, але лише на мить,
    А далі встали, за мечі вхопились
    І дуже довго серед степу бились,
    Щоб меч своєму в груди устромить.
    Останні два самі грудьми упали
    На гострі супротивника мечі
    І душі їх, на небо ідучи,
    За вбитими раніш услід помчали.
    Народ із жахом бій спостерігав
    І не втручався, щоб розборонити.
    А, вже коли усі були убиті,
    Їх над рікою в полі поховав.
    Курган насипав понад них високий
    І, залишивши скіфам ці степи,
    У край чужий далекий відступив.
    І зник він там через багато років.
    А той курган ще й нині десь стоїть,
    Поріс травою та осунувсь сильно,
    А попід ним навік полегла, вільна
    Вся слава кіммерійськая лежить.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  15. Євген Федчук - [ 2020.07.30 18:54 ]
    Легенда про повір’я
    Колись давно, уже й не знать коли
    Повір’я, кажуть, по степу блукало,
    В байраках, балках прихисток шукало.
    Роки шляхами степовими йшли,
    Траву топтали, пилюгу здіймали,
    В могутніх кронах вікових дубів
    Вели рахунок місяців і днів,
    Але дубів самих тих не чіпали.
    І шепотілись з вітрами дуби
    Про те повір’я, що про нього чули,
    Чого іще з роками не забули.
    Розповідали вітрові аби
    Розносив він повір’я те по світу,
    Щоб по степу про нього кожен знав.
    А той все слухав і на вус мотав,
    Його таке не треба і просити.
    І шепотіли трави і кущі,
    Птахи у небі вітер зустрічали
    Й собі над степом про оте кричали,
    Про що сьогодні степ, чомусь, мовчить.
    Жив у степу колись один народ,
    Ім’я його нам нині невідоме.
    Та степ прадавній був їх рідним домом,
    Вони жили всі від його щедрот.
    Орали землю, сіяли пшеницю.
    Кочівників тоді ще не було.
    Тож над річками від села село
    Стояли густо. Люди брали крицю
    Лише для рал, але не для мечів,
    Бо поміж себе мирно уживали
    І на добро чуже не зазіхали,
    Тому не мали зовсім ворогів.
    А, як немає ворогів, тоді
    І мурів не потрібно будувати.
    Біліли степом землеробів хати
    Ховаючись хіба поміж садів.
    Нужди ті люди у степу не знали:
    Земля давала вдосталь усього
    І було досить кожному свого.
    А мудреці їх їм розповідали,
    Що, коли Бог творив цей дивний світ,
    Моря і ріки, гори і долини,
    Він витратив лиш день один-єдиний,
    Хоча для нас це як мільйони літ.
    А степ у нього аж останнім був.
    Вже й на річки не стачило і гори,
    Отож і вийшли ця рівнина гола,
    Як він рукою, накінець, махнув
    Та і сказав ще, що степи оці
    Дарма людей не будуть годувати,
    Щоб їсти – треба добре працювати,
    Тримати міцно рало у руці.
    Бо, якщо взяти з ралом ще й меча,
    Людською кров’ю густо степ зросити,
    Тоді земля не буде вже родити,
    Даремно лише сили витрачать.
    Хтось тому вірив, хтось, можливо,ні,
    Казали, що то вигадки та й годі
    Та працювали в полі й на городі,
    Всі сумніви лишали в стороні.
    Так і жило поміж людей повір’я,
    Нехай, можливо, в сумнівах, проте
    Було оте повір’я не просте
    І час настав, що його перевірить.
    З’явились у степах кочівники:
    Чи забрели сюди з країв далеких?
    Чи то свої, що хліб шукали легкий.
    Та запалали по степу хатки.
    І пролилась на землю перша кров,
    Спустіли села, заросли городи,
    Не стало землеробського народу,
    Меч рало досить швидко поборов.
    Лише повір’я у степу жило,
    В байраках, балках прихисток шукало
    І свого часу, над усе, чекало,
    Щоб рало знову по степу пройшло
    І степ ожив не лементом орди,
    Дитячим сміхом і пшеничним полем,
    Що знову села у садках навколо
    Понад річками чистої води


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  16. Євген Федчук - [ 2020.07.29 19:10 ]
    Легенда про Амагу
    Крізь ніч і степ коней шалених лет.
    Як чорна тінь, попереду цариця
    Амага на коні своєму мчиться
    Під дріб копит – вперед, вперед, вперед.
    Чи то в передчутті близького бою,
    Чи від напруги, коні аж хриплять,
    Але вперед летять, летять, летять,
    Пінявий слід лишивши за собою.
    На півдні табір скіфського царя.
    Туди і мчать тепер сарматські коні
    Аби на скіфів налетіти сонних,
    Як тільки-но підніметься зоря.
    Гнів ще кипить в царициних грудя́х ,
    Але не він тепер керує нею,
    А упивання владою своєю,
    Яку лиш зміцнить непокірних страх.
    Хоч літ пройшло не так уже й багато,
    Коли дочка сарматського вождя
    По волі батька, Бог йому суддя,
    Царицею сарматів мала стати.
    Їй властолюбство до душі було.
    Вона з коня ізмалку не злізала,
    Мечем не по-жіночому вражала.
    Їй верховодить вже тоді тягло.
    Та Мідоссак – цей бабник і п’яниця
    Царем ніколи справді і не був.
    За нього люд навколишній забув,
    Що то, коли сарматське військо мчиться.
    За жінку буть в такого тюхтія
    Ніякій жінці в радість не буває.
    Але ж Амага силу волі має
    І думка у неї на усе своя.
    Вона - сарматка. Її баба й мати
    Тримали меч не згірш чоловіків
    І головами вбитих ворогів
    Могли навколо себе степ услати.
    Отож удатись в кого їй було.
    Цариця стала – довго не терпіла.
    П’є чоловік - то його власне діло,
    А її серце в бій її вело.
    Рукою жорстко смуту придушила,
    Що була серед знаті поповзла
    І владу над сарматами взяла,
    Щоб знов вернути їхню давню силу.
    Дрижать усі навколишні степи,
    Як і колись, від кінського галопу
    І непокірно кров’ю землю кроплять,
    Там де лишень сарматський кінь ступив.
    Цар Мідоссак? Який – то цар насправді?
    Вона, Амага, за царя була,
    Вона всі справи царськії вела.
    До неї йшли по захист і пораду.
    Про неї слава степом рознеслась.
    Вся Скіфія про неї лиш говорить:
    Слабких підтрима, буйних упокорить
    І суперечить слову її зась.
    Розправа буде коротко і швидко.
    Тому до неї із дарами йшли
    Народів різних і країв посли.
    Таких, що і не чутно, і не видно
    Сам Херсонес прислав своїх послів,
    Страждаючи від войовничих скіфів,
    Які навкруг кружляли, наче грифи,
    Він допомоги піддано просив.
    І ладен був в союзники пристати
    Аби лишень Амага помогла.
    Цариця згоду тут-таки дала
    Послам від скіфів місто захищати.
    Ще корабель вітрила не підняв,
    До скіфського царя гінця помчали
    Амаги слово, що попереджало
    Аби він Херсонеса не чіпав.
    Та цар був самовпевнений, аж ну.
    Його слова не тільки не спинили,
    А, навпаки, ще більше розпалили.
    Він з Херсонесом знов почав війну.
    І от крізь ніч коней шалений лет.
    Як чорна тінь, попереду цариця.
    Пече у грудях лиш одне – помститься
    І дріб копит – вперед, вперед, вперед.
    Навколо неї лише скіфський степ.
    Сарматські землі лишились позаду.
    Слабенька думка зупинитись радить,
    Але вона лише прискорить темп.
    Нема за нею армії всієї,
    Що витоптати може все навкруг,
    Лиш двісті сорок вправних в бою рук,
    Лише сто двадцять воїнів за нею.
    Та це добірна гвардія її,
    На кожного вона покластись може,
    А у бою десятка вартий кожен
    Бо за плечима в кожного бої.
    Зоря зійшла на темнім небосхилі.
    За ніч здолавши неймовірний шлях,
    Упав загін, неначе хижий птах
    На скіфський табір. І мечі умілі
    Зрубали вмить пости біля воріт.
    Вони й на сполох вдарити не встигли.
    І хвиля помсти табором побігла
    Ізмішуючи з пилом кров і піт.
    Нестримний тупіт зняв усіх на ноги.
    Метались скіфи в паніці навкруг.
    І до царя, не покладавши рук,
    Прорубували воїни дорогу.
    Як ніж у масло табором пройшли
    І у палац у царський увірвались.
    І цар упав, і ті, що захищались,
    Кривавим жнивом на землі лягли.
    Коли зійшло нарешті сонце в небі.
    Уже усе закінчено було
    І місто упокорення знайшло,
    Лиш прощення бажаючи для себе.
    Амага в кріслі царському сидить
    І царський син, єдиний, що лишився,
    В поклоні біля ніг її схилився,
    Чекаючи, мабуть, на дозвіл жить.
    Шалена ніч царицю не зморила,
    Її ще битви шал не покида.
    Вона на полонених погляда,
    Неначе ще їх долю не рішила.
    Хоч це не так. У правилах її
    Все наперед як слід прорахувати.
    Без цього неможливо царювати
    І втілювати задуми свої.
    Нарешті мовила: - Я покарать прийшла
    Не всю країну, але лише виних
    І ви мене боятись не повинні,
    Бо кого треба кара вже знайшла.
    Але і ви повинні відробить
    Не царський гріх, лише свою провину.
    Я землю вашу віддаю віднині
    Під владу Херсонесу. Не чиніть
    Наруги більше еллінам й сусідам,
    Не забувайте смерть царя свого.
    Царем лишаю сина вам його,
    Хай править вами справедливо й гідно.
    Сказавши це, знов на коня зійшла,
    Помчала в степ, шлях сонцю перетнувши
    Відважна жінка літ давно минувших,
    Чиє ім’я легенда зберегла.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  17. Євген Федчук - [ 2020.07.28 19:10 ]
    Кизил - шайтанова ягода (з Кримських легенд)
    Як світ Аллах нарешті сотворив,
    То ліг він від роботи відпочити.
    А тут і райський сад зазеленів,
    З’явилися у ньому перші квіти.
    І потяглось все живе у сад,
    Той те хапає, а той друге тягне,
    Нема кому між них навести лад,
    Бо ж кожен краще собі взяти прагне.
    Прокинувся Аллах на шум отой,
    Зібрав усе живе навколо себе.
    Сказав: - Ох, нерозумні діти мо́ї.
    Трощити райський сад мені не треба.
    Як хочете, то виберіть собі
    Одне щось кожен – те і буде мати.
    Подумайте і вибір свій зробіть
    Розумно, перед тим, як попрохати.
    І тут одразу кинулись усі.
    Той вишню просить, тому абрикоса,
    А той біжить за яблуню просить,
    Тому здається, що і груші досить.
    Підходить до Аллаха і Шайтан.
    - А ти, Шайтане, що для себе вибрав?-
    Аллах його з цікавістю пита.
    - Кизил. – сказав і поглядає хитро.
    - Чому кизил? - Та…- й очі опустив.
    - Ну, що ж, бери кизил, якщо бажаєш.
    Шайтан сльозу на радощах пустив,
    Вже рахував прибуток з урожаю.
    Бо ж він помітив, що кизил зацвів
    Раніше всіх, отож раніше вродить.
    А він усіх так гарно обдурив -
    За ранній плід втридорога заробить.
    І буде найбагатший серед всіх.
    З думками тими під кущем усівся.
    Уже і літо. Абрикос достиг,
    Черешень, вишень, яблук всяк наївся.
    А той усе ще під кущем сидить
    І ягоди ніяк не достигають,
    Ще й досі плід зелений і твердий.
    Сидить Шайтан, на всі заставки лає:
    - Шайтанів плід, скоріше дозрівай!
    А той не зріє. Осінь нагодилась.
    Він дути вже на ягоди давай,
    Що аж вони червоними зробились.
    Але такі ж і кислі, і тверді.
    Вже й люди насміхаються із нього.
    - Ну, як кизил? - Озливсь Шайтан тоді.
    - Беріть собі! Не хочу вже нічого!
    І плюнув так, аж плід весь почорнів
    Та і подався злий у свою нору.
    Кизил аж пізно восени доспів.
    Зійшлись до лісу люди у ту пору.
    Плоди солодкі стали обривать
    Та заодно з Шайтана насміхатись:
    - Як міг Шайтан такого маху дать?!
    - Як той хитрун міг так прорахуватись?
    А той в норі сидів страшенно злий
    І думав, як би людям відомстити.
    І вигадав нарешті спосіб свій.
    Вродив кизил утричі більше літом.
    Раділи люди: от заживемо,
    Утричі більше зберемо врожаю.
    Собі залишим, ще і продамо.
    Шайтан сидить, лиш лапи потирає.
    Бо ж знає, що, чим більший урожай,
    Тим більше сонце виснажиться літом.
    А на зиму й нема тепла, вважай,
    Воно не зможе землю обігріти.
    Прийшла зима, мороз так лютував.
    Посіви в полі і сади пропали.
    Худобу мало хто порятував.
    І не всі люди до весни діждали.
    Таких холодних ще не знавши зим,
    Вони відтоді стали помічати:
    Якщо уродить восени кизил,
    То на холодну зиму слід чекати.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  18. Євген Федчук - [ 2020.07.27 19:41 ]
    Легенда про Молочний лиман
    Колись привільне море Меотида,
    Що ми Азовським звикли називать,
    Не мала того, як сьогодні виду,
    Хоча, як нині хвилі могла гнать.
    Чи голосно, чи тихо гомоніти,
    Чи сердитись, чи в спокої лежать,
    А навкруги її лимани-діти,
    Які не хоче мати відпускать,
    Вона їх завше хвилями підтрима,
    Якщо потрібно - нажене води,
    Бо все іще вважа дітьми малими,
    А за малими устигай гляди.
    Та й діти чіпко матері тримались,
    Її водою все життя жили,
    На степові річки не сподівались.
    Що ті річки їм принести могли?
    Але знайшовсь один лиман Молочний,
    Сказав: у мене річка є своя
    Але ні з ким ділитися не хочу,
    Та хочу бути незалежним я!
    І відділився насипом піщаним,
    І називатись озером почав.
    Хоча й вслухався тихими ночами
    В морський прибій,що поряд десь гуляв.
    Життя спокійне, тихе було в нього:
    Шум очеретів, гомін дітвори,
    Ще дух п’янкий повітря лісового.
    Та все змінилось однії пори.
    Стояла осінь в сорок третім році,
    Зі сходу вже котилася війна.
    Вже гуркотіло десь у тому боці.
    Та озеру то все не новина.
    Вже був і гуркіт, і снаряди рвались,
    Але якось уже пережило.
    Та того, що у жовтні розпочалось,
    Мабуть, іще ніколи не було.
    І день, і ніч снаряди, бомби рвуться,
    Нестримний гуркіт день у день луна,
    Потоки крові берегами ллються
    І наповняють озеро до дна.
    І вже вода не біла, а червона,
    А смерть усе жнива свої справля.
    Вода солона, як і кров солона
    І солоніє від того земля.
    Хіба таке можливо пережити?
    Злякалось озеро, давай на поміч звать.
    А мати що: хай блудні, але ж діти.
    Мерщій помчала сину помагать.
    На той Пересип хижо налетіла
    Всю ніч терзала хвилями його,
    Але до ранку все-таки розмила,
    Пробилася до сина до свого.
    Розбавила його криваву воду
    Своєю материнською водой.
    А поступово стихла і негода,
    І смерть пішла на захід за війной.
    Так озеро те знову лиманом стало,
    Тримається за матір з тих часів.
    Що то самотність на собі пізнало,
    Не хоче бути не таким, як всі.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  19. Євген Федчук - [ 2020.07.26 19:31 ]
    Легенда про шовковицю
    Жив-був у Китаї один мандарин,
    Який дуже гарно любив одягатись.
    Придворні тому поспішали змагатись
    Аби їх помітив і виділив він.
    Того, хто йому услужити зумів,
    Чекали і почесті, і нагороди.
    Але догодити правителю годі –
    У моді й красі добре він розумів.
    І був серед інших придворний один,
    В якого великого хисту не було.
    Крутивсь між всіма, аби лиш не забули
    І лише у мріях підносився він.
    А мріяв він стати найпершим з усіх,
    Піднятися враз аж до трону самого.
    Та чомусь ніяк не виходило в нього
    Й на сходинку, навіть, піднятись не зміг.
    Якось він по берегу моря блукав,
    Та в мріях підносивсь високо-високо.
    Аж пляшку побачив над берегом збоку,
    Підняв він її і потер об рукав.
    А тут, наче в казці, являється джин:
    - Що хочеш від мене отримати, пане?
    Той зразу злякався, тоді вже поглянув:
    Чи джина і справді оце бачить він?
    Коли вже повірив, то дуже зрадів:
    - Я одіж дістати правителю маю,
    Якої ні в кого на світі немає…
    - Чекати до завтра прийдеться тоді.-
    І зник, мов ніколи його й не було…
    Тож мрійник опісля безсонної ночі
    На берег прийшов і чекати почав.
    Знов пляшку узяв і потер об рукав.
    І джин тої ж миті постав перед очі.
    В руках же тканину незвичну трима,
    Якої в житті той ніколи не бачив.
    - Тримай,- і подав, мов пір’їнку, неначе,-
    Такої ні в кого на світі нема.
    - А як називається диво таке?-
    Устиг чоловік іще в джина спитати.
    - Шо…шо,- зазбоїв,- шовком можеш назвати…
    І зник… Взяв той диво у руки легке
    І став перед очі правителя свого.
    - Ось, я вам тканину на одяг дістав!
    Побачивши те, мандарин аж устав.
    Кравців повелів хутко звати до нього.
    На другий же день вийшов в одязі тім
    І звати до себе велів чоловіка.
    - Ти знаєш, навіщо тебе я покликав?
    Я дуже вдоволений вчинком твоїм.
    Хотів би я щедро тебе одарити,
    Але… надто мало мені ти приніс.
    Іди, принеси мені ще, та дивись,
    Не думай, що зможеш мене одурити.
    До речі, як ти цю тканину назвав?
    - То шовк, повелителю!- низько вклонився,
    На джина страшенно при тім розізлився.
    І від мандарина до моря погнав.
    Там пляшку вхопив, об рукав її тре.
    Тут джин появився, спросоння, неначе.
    - Чого хочеш, пане? Розгніваний, бачу.
    А той ледь за барки його не бере.
    - Негайно тканини такої ж неси!
    Але не шматок, а багато-багато!
    Щоб міг мандарина я довго вдягати!
    - Не можу. Щось інше мене попроси.
    Ти ж сам говорив, щоб не було ні в кого.
    Тож більше ні в кого на світі нема.
    - За дурника ти мене тут не тримай!
    Давай мені шовку негайно такого!
    - Ну, добре, до завтра тоді почекай.
    Можливо, знайдуться якісь варіанти…
    - Дивись, аби було багато-багато,
    А то покараю тебе, так і знай!
    На другий день після безсонної ночі,
    Він знов біля моря, знов пляшку потер.
    З затримкою джин появився тепер
    І погляд відводить, не дивиться в очі.
    - Немає тканини. Остання була.
    Тримай ось метеликів. Будуть у тебе
    Робити тканину, яку тобі треба,
    Аби лиш пожива в достатку була.
    Поселиш в саду, де багато дерев,
    А далі побачиш, що треба робити…
    І зник, доки встиг той все переварити.
    Але, що робити? Той горщик бере.
    Удома його у садочку відкрив.
    Метелики звідти всі повилітали
    Та і на дерева навкруг посідали.
    І поки тканини ніхто не робив.
    Тоді під листочки відклали яєць
    І зникли, неначе їх і не бувало.
    А тут у палац чоловіка позвали,
    Бо вже мандарину урвався терпець.
    І ледве той зміг заспокоїть його,
    Сказав: для багато – і часу багато.
    Хоч злий мандарин, але мусив чекати,
    Бо ж дуже хотілося мати того.
    Додому прийшов чоловік, а в саду
    Вже гусінь дерева усі обліпила,
    Але, чомусь, навіть, листочка не з’їла.
    Відчув чоловік тоді близьку біду.
    На берег помчав, знову джина гукає.
    Той зовсім нескоро з’явився-таки.
    - Чого ти набридливий,- каже, - такий?
    Невже в тебе справ більш ніяких немає?
    А той ледь не в сльози. Мовляв, так і так.
    Метелики здохли. А гусінь голодна.
    Якщо їй не дати поїсти сьогодні,
    До завтра вона не дотягне ніяк.
    - Ну, що ж, почекай. Піду, спробую взнати.
    Я ж тільки учуся. Екзамен здавав,
    А ти мене звідти оце відірвав.
    Тепер доведеться повторно здавати.
    І зник. Десь годину його не було.
    З’явився, в руках деревця невеликі.
    - Ось на, посади і щоб більше не кликав!..
    А тут раптом щось в небесах загуло
    І ще один джин чи то ангел з’явився:
    - Так от хто із раю дерева потяг?
    - Прости! – джин у розпачі руки простяг,-
    Це він винен, наче смола причепився!..
    Подай йому те, принеси йому це.
    А я ще не вмію такого робити!
    - За то будеш знову у пляшці сидіти!-
    Промовив суворо той джину в лице.
    І джин заховався у пляшку, яку
    Той ангел закинув у море подалі.
    І також пропав. І побрів у печалі
    Додому той мрійник, ніс ношу важку.
    Бо ж саджанців тих ангел не відібрав.
    Забувся чи просто того не помітив.
    Прийшов чоловік, став дерева садити.
    Садив та водою як слід поливав.
    Та ледве закінчив, за ним вже прийшли.
    Взяли попід руки і до мандарина.
    Той злий: - Де, - питається, - моя тканина?
    Й до ката відвести нетягу велить.
    Отак поплатився за те чоловік,
    Що мати схотів без зусиль так багато.
    Але замість трону потрапив до ката,
    Де він і закінчив короткий свій вік.
    А сад його кинутий ріс собі сам,
    Ніхто не хотів зазирати до нього.
    Аж поки бешкетники ранку одного
    Залізли, щоб яблук наїстися там.
    І дивні дерева уздріли вони,
    В солодких плодах і у коконах білих.
    Плоди вони,звісно, од пуза поїли.
    Згадали, хто жив тут і як завинив.
    І скоро по місту чутки поповзли
    Про дивні дерева з плодами чудними.
    В палаці ураз зацікавились ними.
    На стіл мандарину плоди піднесли.
    Йому той незвичний сподобався смак.
    Спитав: чий то сад, пригадав небораку,
    Згадав і про шовк, про свою тому «дяку».
    Але вже назад не повернеш ніяк.
    Із коконів, що на деревах знайшли,
    Тонесенькі нитки взялись добувати,
    І «шовком» тканину із них називати.
    Навколо палацу сади розвели
    З шовковиць, як дерево стали те звати.
    Сторожу поставили навколо них,
    Щоб хтось таємниці дізнатись не зміг
    Й тканини такої ніхто не міг мати.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  20. Євген Федчук - [ 2020.07.25 18:04 ]
    Легенда про могилу Корсак
    Хто їздив повз Манойловку хоч раз,
    Той бачив у степу Корсак-Могилу.
    Мені вона нагадує весь час
    Шолом, що їх богатирі носили.
    Тому я вам легенду розповім,
    Як виникло в степу таке творіння.
    Її початок у часу такім,
    Заледве не у роки Сотворіння.
    Степи ці наче створені були
    Творцем для того, щоб на них робити.
    І перші люди, що отут жили
    Сохою вміли землю обробити.
    Жили осіло та ростили хліб,
    Хоча, також, розводили й худобу,
    Але богам несли найперший сніп,
    Як те робили справжні хлібороби
    По балках понад річками росли
    Оселі їхні, чисті й чепурненькі,
    Сади вишневі коло них цвіли
    І дітки грались коло свої неньки.
    Ніхто осель тоді не городив,
    Бо ворогів іще в степу не було.
    Тоді – бо степом велетень ходив,
    Що його кроки за сто верст всі чули.
    І звали того велетня Корсак.
    Його Творець послав в степи для того,
    Щоб він їх боронив від забіяк,
    Тих, що занадто ласі до чужого.
    Одягнутий, як справжній богатир,
    З мечем в руці він степ віками міряв
    І тому панував тут завжди мир.
    Коли ж комусь хотілось перевірить,
    Що буде, як вчинить сюди набіг
    І поживитись чимсь на дармівщинку,
    Вже звідси повернутися не міг,
    Лишався тут для вічного спочинку.
    Одним ударом тисячі голів
    Той велетень стинав у всіх злодіїв.
    І вже століття, як ніхто не смів
    Приходити сюди, як лиходії.
    Одна була у велетня біда:
    Земля ваги такої не тримала.
    Тож він не зупинявся, не сідав,
    Ходив весь час, щоб не застрять, бувало.
    Ледь спиниться – вже по коліна вгруз
    І спробуй тоді вирватися з пастки.
    І, хоча зовсім був не боягуз,
    Але боявся оступитись й впасти.
    І день, і ніч луна його хода
    На радість тим, хто на землі працює,
    На страх тому, хто ласо погляда
    На дармове і за чужим полює.
    Під неусипним наглядом степи
    Із кожним роком більше розквітали
    Та блиск багатства очі всім сліпив
    Сусідам злим, що заздро поглядали.
    Їм і трава здавалася густіш
    У цих степах, аніж у їхнім краї,
    Вода в річках за їхньої смачніш.
    Наскочили б, та велет заважає.
    Кругами ходять круг ції землі,
    Своїми кіньми витоптали трави.
    Від безнадії іще більше злі.
    Не знають, як би заладнати справу.
    Зібрались якось їхнії вожді,
    Сиділи довго – довго гомоніли
    І от рішили накінець тоді
    Аби боги їм їхні пособили.
    І вже надвечір вогнище пала,
    Шамани в бубни, як скажені, луплять.
    Зарізали найкращого козла,
    Можливо, цим чиюсь прихильність куплять.
    Товклися довго, поки знемогли,
    Пісні свої скажені завивали.
    І ось боги пораду їм дали
    Аби, лишень, вони позамовкали.
    З поради тої підлість віддає:
    Із сон – трави зварити сонне зілля
    І у ріку, з якої велет п’є
    Те вариво якнайскоріше виллять.
    Нап’ється велет сонної води
    Засне натрохи і в землі застрягне.
    А їм то й треба – забирай іди
    Усе, чого душа твоя запрагне.
    Уся орда блукає по степах
    І сон – траву посилено збирає,
    А вариво вже булька в казанах,
    Шамани в бурдюки його зливають.
    Коли набрали чималий запас,
    Повезли все у ці краї возами.
    Мовляв, купці, тож не лякайтесь нас,
    Везем товар, щоб торгувати з вами.
    А вся орда у засідці сидить.
    Як стихнуть кроки велета, негайно
    На землі багатющі налетить
    Усе хапати, що лежить погано.
    Дісталися злодії до ріки
    Де, кажуть, велет часто п’є водичку
    І узялись очікувать, поки
    Той богатир наблизиться до річки.
    Все ближче кроки. Ось, нарешті, він.
    Мерщій взялися зілля виливати.
    Струїли річку на багато гін.
    Схилиливсь Корсак, аби води набрати.
    Не зупинився. Випив раз, другий
    І раптом став. Подіяла отрута.
    Заснув миттєво і в землі оцій
    Почав нестримно усе більш тонути:
    Вгруз по коліна, під пахви, по ніс,
    Ось видно вже лише його шолома.
    Ото тоді він тільки і спинивсь.
    А злодії страшенно раді тому.
    Дали сигнала схованій орді
    І ті негайно коршуном знялися.
    Що у степах зчинилося тоді!
    До неба зойк і стогін піднялися.
    Орда топтала ниви і сади,
    Орда палила чепурненькі села.
    Лишилась лише згарища сліди.
    Картина, скажем прямо, невесела.
    Із землеробів хто в бою поліг,
    Кого з полону продали у рабство,
    А хтось в ліси податися устиг.
    Пішло вогнем усе їхнє багатство.
    На безкінечно довгії віки
    Степ став своїм для кочового люду.
    Земля вже не оралася ніким,
    Бо кочівник із того жить не буде.
    Степи, які давали людям хліб,
    Приносили достаток хліборобам
    Тепер зробились і підступні й злі.
    Загроза вічна, як страшна хвороба.
    І хлібороб меча не випускав
    В своїх лісах. І городив оселі.
    Тії загрози кожен день чекав.
    Як налетять, то трупом землю встелять.
    Та все зітхав: де богатир Корсак?
    Коли проснеться, прожене злодіїв?
    Та він не прокидається ніяк
    І з – під землі лише шолом видніє.
    Пройшли віки, поки зібравсь народ
    І повернув собі степи із боєм,
    Та знов живе зі степових щедрот:
    І хліб росте, зерно тече рікою.
    Степ вже втомився від віків спання
    І радий знову людям догодити.
    І хліб, і сад, і скошена стерня –
    Він вчиться знову усьому радіти.
    А серед степу височить гора
    Корсак – могила зветься поміж люду.
    Чи то шолом, чи то природи гра,
    Не знаю я, отож брехать не буду.
    Та, як не мене, пам’ятник того,
    Щоб на чужих дядьків не сподівались.
    А брались разом всі до одного
    І всі надії би тоді збувались.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  21. Євген Федчук - [ 2020.07.24 19:33 ]
    Легенда про пролісок
    Вкладає мама синочка спати:
    - Спи, мій маленький, заплющуй очі.
    - Не буду спати! Я казку хочу!
    - Яку ж ти хочеш? Казок багато.
    - Таку, якої не чув ніколи.
    І, щоб цікава обов’язково.
    - Щось розказати тобі із нових?
    І тут згадала, як вчила в школі
    Про те, як мати нерідна взя́ла,
    Послала взимку дитя до лісу,
    Другій дитині, вже рідній, звісно,
    Аби та квітів там назбирала
    - Ти чув, як в грудні одній дівчині
    Проліски в лісі знайти вдалося?-
    - Не чув такої я казки досі…-
    Та і питає слідом дитина:
    Що то за диво – проліски, мамо?
    Чому їх взимку пішли шукати?
    - З-під снігу можуть ще розцвітати
    Ті гарні квіти, найперші самі.
    Таке малому цікаве стало,
    Забув про казку та і питає:
    - І зима люта їх не злякає?
    Як же ті квіти повиростали?
    - Коли Зимі вже кінець приходив
    Й Весна, нарешті, в права вступала,
    То їй зробити, щоб пам’ятала,
    Зима рішила побільше шкоди.
    Вони зустрілись в лісі густому,
    Що ріс на схилах гори крутої.
    Весна всміхнулась до Зими злої,
    Хоча з дороги відчула втому.
    А та сердита, очима кліпа
    Та дума, як би все заморозить,
    Аби замерзли і сміх, і сльози.
    Морозом диха та снігом сипле.
    Весна в печері на ніч сховалась,
    А та їй снігом забила вихід:
    «Нехай посидить собі на лихо,
    Аби не надто тут задавалась».
    Та уже ж сили тої не мала,
    Тож утомилась, спочити сіла
    На те, що з вітром сама ж звалила
    Та розмовляти з собою стала:
    «Чого оце їй так себе ставить?
    Все рівно завтра цей ліс покине,
    Спочатку вище, де лід полине,
    А потім крила білі розправить
    Та і подасться на північ білу,
    Туди, де літу не зазирати.
    Там буде сили знов набирати
    Аби за рік їй вернутись сміло.
    Цікаво, як там Весна в печері?
    Що вона робить? Чи спочиває?
    Чи, може, квіти свої збирає
    Аби розсіять по лісі щедро.
    Лиш вона піде і все розквітне,
    Усе навколо зазеленіє…
    А вона квіти ростить не вміє…
    А було б добре так учинити,
    Щоб вона також зростила квітку,
    Яка весняних нічим не гірша.
    Невже спроможна морозить лише?»-
    Прийшла їй думка не знати й звідки.
    Набрала снігу вона в долоні
    І квітку гарну зліпила білу.
    Замилувалась : «Таки зуміла!»
    А нічка темна уже на сконі.
    Піднялось сонце, схил освітило,
    Весна з печери назовні вийшла.
    І Зиму бачить, що душу тішить,
    Бо з снігу квітку собі зліпила.
    Весна зібралась Зимі помститись
    І розтопити ту квітку гарну,
    Щоб тої праця зійшла на марне.
    Побачить, як та ще буде злитись.
    Проміння сонця взяла гарячі
    Та і на квітку їх направляє.
    І та пелюстки униз схиляє,
    І краплі котять, мов вона плаче.
    Зимі так стало жаль тої квітки,
    Що і кричати не мала сили,
    Тож тихо-тихо прошепотіла:
    «Прошу, не треба цього робити.
    Пощади квітку, хай собі квітне.
    Хай така гарна не пропадає.
    Хтось її стріне – мене згадає,
    А я на північ буду летіти».
    Отак з’явилась ця квітка дивна.
    Як тільки сніг десь трохи розтане,
    Вже звідти квітка на сонце гляне,
    Щоб стріти Весну, провести Зиму.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  22. Євген Федчук - [ 2020.07.23 19:41 ]
    Легенда про звіробій
    - А що це за квіточки жовтим цвітуть?-
    Питає синочок у мами своєї.
    Вони до села саме луками йдуть
    І він поспіша у траві перед нею
    Побачити щось незвичайне таке,
    Чого він раніше ніколи не бачив.
    А що воно бачило, коли міське
    Приїхало вперше за місто, на дачу?
    А мама в селі із дитинства росла,
    Тож знає багато про трави і квіти.
    Неспішно до сина вона підійшла,
    Схилилася аби той цвіт розглядіти.
    Хоча і без того вже знала тоді,
    Що то звіробій, їй з малого відомий.
    Дідусь її часто на луки водив,
    Вони різні трави збирали додому.
    - То жовтим, синочку, цвіте звіробій.
    Такий непримітний та дуже корисний.
    - А звідки він, мамо, з’явився такий?
    Розкажеш про нього? – Синочку, ну, звісно.
    Було то у давні, далекі часи,
    Коли ще єдиного Бога не знали.
    Дари богам різним небесним несли,
    Самі ж на родючій землі працювали.
    Хоч спільною була вся їхня земля,
    Та вже були й ті, хто за сво́є чіплявся,
    Заводив собі і окремі поля
    Та і господарством уже відділявся.
    Казали, що хочуть себе годувать
    Й за ледарів досить вже їм працювати.
    На сході й рішали – чому ж і не дать,
    Як хочуть самі - що ж насильно тримати.
    Так от, за пожертви, що люди несли,
    Боги їм в роботі й житті помагали.
    Аби люди мати удосталь могли,
    Дощі вчасно їм на поля посилали.
    Злітав із небес тоді Птах золотий,
    Громи й блискавиці приносив з собою.
    І вал дощовий за ним слідом котив,
    Щоб землю суху напоїти водою.
    А ще, як хвороба, бува, насіда,
    То люди до Птаха в надії звертали.
    Тоді він пір’їну на землю кидав,
    Яка від хвороби людей рятувала.
    Був щастям для люду той Птах золотий,
    Вони його радо у небі стрічали
    І кожен хоч чимось віддячить хотів…
    Та були і ті, що друге в думці мали.
    В одному поселенні жив чоловік,
    Що землю свою обробляв самостійно.
    Він з кимось ділитись прибутком не звик
    І, бачачи Птаха, злостився постійно.
    І думав, якби ж того Птаха зловить,
    То можна у клітку його посадити.
    Й за те, що над полем чужим пролетить,
    Усім треба буде йому заплатити.
    Він тільки б вирішував – дать чи не дать
    І він би у світі був найголовнішим.
    Став гроші великі у скрині складать…
    Не лише надією сам себе тішив,
    А й вирішив втілити мрію свою.
    За Птахом уважно щораз придивлявся:
    Коли дощик піде, як блискавки б’ють,
    Де б саме до Птаха найближче добрався.
    Помітив, що птах біля річки сіда
    Щораз, коли понад селом пролітає.
    Чи то у воді чогось там вигляда,
    Чи перепочинок утомлений має.
    Тож вирішив засідку там учинить.
    В кущах заховався і взявся чекати.
    Аж бачить, що Птах у блакиті летить,
    Вже здалеку й грім почина долітати.
    Вже й небо поволі чорніє від хмар.
    А Птах потихеньку до річки спустився.
    Від тіла гарячого чується жар,
    Аж лист на деревах найближчих скрутився.
    Зловмисник уваги на те не звернув,
    Бо жадібність очі йому засліпила.
    Схопився на ноги, до Птаха майнув,
    За ноги вхопив і тримає щосили.
    Та руки зненацька від жару обпік
    І випустив того із криками болю.
    Птах знявся у небо, але чоловік
    Схопив свого лука і вцілив стрілою.
    Потрапила Птахові прямо в крило
    І крові краплини на землю упали.
    Спочатку його трохи в бік понесло
    Та вирівнявсь й скоро його вже не стало.
    Розлючений той ледве лук не зламав:
    Пропала так гарно задумана справа.
    Він Птахові вслід кулаком помахав,
    Мовляв, я знайду ще на тебе управу.
    Та ледве устиг він два кроки ступить,
    Як хмара нізвідки на небі взялася
    І дощ вогняний став на голову лить,
    Аж одіж на ньому вогнем зайнялася,
    А потім і сам він вогнем запалав,
    За мить тільки попелу купка лишилась…
    Та Птах з того часу літать перестав,
    Хоч люди богам дні і ночі молились.
    Дощі йшли й без нього та, звісно, не так –
    То густо, то пусто - то сонце попалить,
    То дощ заливає, зібрати ніяк.
    Тож роки голодні, бува наставали.
    Хвороби косити людей почали,
    Бо ж пір’я у поміч нема золотого.
    А що люди їм протиставить могли?
    Бо ж з ліків, крім пір’я не знали нічого.
    А тут через рік після всіх тих подій,
    На місці, де краплі крові пролилися
    На квітах розцвів раптом цвіт золотий,
    Ніхто і не знав, звідки він появився.
    І квітка така собі непоказна,
    Звичайна, якої багато у полі,
    Та сили такі зберігає вона,
    Що допомага й від хвороби, й від болю.
    Назвали ту квітку тоді звіробій…
    - Вона, справді, звіра спроможна убити?
    - Так, є щось такого отруйного в ній.
    Та знані такими не лише ці квіти.
    Але звіробій він зовсім не тому,
    Що, наче, худобу спроможний вбивати.
    Колись «джерабой» дали назву йому
    Ті, хто в цих степах узялись кочувати.
    По нашому значить «цілителем ран»
    Він був для усіх, хто до нього звертався.
    Ну, синку, вже далі іти нам пора,
    Аби, часом, дощик, бува не почався.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  23. Євген Федчук - [ 2020.07.22 19:44 ]
    Легенда про річки Великий і Малий Утлюк
    Якщо піднятись птахою
    у сині небеса
    І з висоти поглянути
    на море, на Азовське,
    То там, де простягається
    Федотова коса
    Лиман, який нагадує
    ступню людини босу.
    В народі називається
    Утлюкським той лиман,
    Великий і Малий Утлюк
    у той лиман впадають.
    І є легенда, може то, хай гарний,
    та обман,
    Та розкажу, бо люди так
    мені розповідають.
    В далекий час, коли ще
    тут татари кочували,
    В однім аулі жив старий
    на прізвисько Утлюк.
    Він двох синів виховував,
    що матері не знали,
    Любив їх, доглядав, як міг,
    і не спускав із рук.
    Він добрим чоловіком був.
    Хоч і татарин, наче,
    Але з ордою у набіг
    ніколи не ходив,
    Нікого за життя своє
    він не довів до плачу,
    Не грабував, не ґвалтував,
    нікого не убив.
    Тож і синів своїх ростив,
    щоб добрі вони бу́ли,
    І з малечку годив усім,
    ні в чім не відмовляв.
    Лихого слова діточки
    із уст його не чули.
    А виросли, майно усе,
    що мав, він їм віддав.
    Були якісь в них імена.
    Які? Ніхто не знає.
    Великий та Малий Утлюк –
    отак і звали їх.
    Тож, як шукають
    тільки так, бувало і питають.
    Інакше, мабуть би, ніхто
    і відшукать не зміг.
    Роздав майно старий Утлюк,
    нехай сини клопочуть,
    А сам у мазанці своїй
    тихенько поживав.
    Та чомусь поратись в землі
    сини його не хочуть
    Їх манять легкії хліба
    і далеч степова.
    Пішли з ордою у похід,
    розжитись забажали.
    Ясир пригнали, продали,
    ще й непоганий зиск.
    Любили батька, то ж йому
    нічого не казали.
    Та батькові про те усе
    все рівно хтось доніс.
    Приїхав батько до синів,
    полаяв їх добряче
    І обіцянку взяв із них,
    що більше не підуть.
    Сини тримались якийсь час,
    та знову орда скаче.
    І не утримались вони,
    відправилися в путь.
    Дізнався батько, та уже
    синів своїх не лаяв.
    Приїхав, так уже просив,
    та так уже благав.
    І обіцяють знов сини,
    що хай Аллах скарає,
    Якби то знову хтось із них
    в похід коня погнав.
    Та час пройшов, забулися
    синам їх обіцянки.
    Мабуть, натура кочова
    в них гору узяла,
    Таки відправились в похід
    з ордою на світанку.
    І скоро вже батьківських вух
    та звістка досягла.
    Розсердивсь батько на синів.
    Сказав: «Як мені жити?
    Хіба такими я хотів
    аби вони були?
    Я думав: лицарі вони,
    а вийшло, що бандити.
    Забули слово, що мені
    й Аллахові дали.
    Я все життя у них уклав,
    виходить, що даремно?
    Не хочу знати я таких
    жорстоких брехунів.
    Нехай Аллах їх покара
    за їхні вчинки темні,
    А я не хочу далі жить
    через таких синів!
    Піду втоплюся!» І пішов
    до синього, до моря.
    А тут вернулися сини
    зі здобиччю ізнов.
    Жінки стрічають їх в сльозах:
    «Таке велике горе
    Бо батько в морі синьому
    топитися пішов».
    Злякалися тоді сини,
    бо батька все ж любили.
    Помчали вслід, кричали вслід:
    «Татусю, почекай!
    Це бу́ло у останній раз,
    як у набіг ходили!
    Ми кинем це, забудемо!
    Ти в море не стрибай!»
    Біжить старий, за ним сини.
    Аж ось і море синє.
    Не оглянувсь, не зупинивсь.
    Із берега стрибнув.
    За ногу у останню мить
    вхопили оба сина
    І за собою він обох
    у море потягнув.
    Гіркії батькові слова
    почув Аллах, як бачиш.
    З тих пір сини весь час біжать
    за батьком навздогін
    Та їм його не врятувать
    не хоче їм пробачить.
    Не хоче помочі від них
    отримувати він.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  24. Євген Федчук - [ 2020.07.21 19:08 ]
    Легенда про річку Атманай
    Кохання не лише із насолод,
    У ньому ще така велика сила:
    В закоханих мов виростають крила
    Аби здолати сотні перешкод
    І поєднати дві душі в єдину,
    Зігріти в холод, освітити в ніч.
    І це настільки загадкова річ,
    Що дошукатись справжньої причина,
    Чому воно з’єднало саме тих,
    А не других, ніхто того не може.
    Здається, і багатий, і пригожий
    Та серце, бач, скорити і не зміг.
    А інший глянув раз і вже готово:
    Миттєво серце вразила стріла.
    Такі от в світі дивнії діла
    Бувають часом. Справді, загадкові.
    Мій у житті батьківський перший дім
    Стояв колись в верхів’ях Атманаю.
    Про річку ту легенду пам’ятаю
    І вам тепер її переповім.
    Жив в цих степах колись татарський рід
    Своїм аулом понад морем синім.
    Від нього й сліду не лишилось нині,
    Лиш від подій тих залишився слід.
    Аул жив бідно, розкоші не знали.
    Отари пасли, але все чужі,
    В набіг ходили в руські рубежі,
    Хоч зиску з того небагато мали.
    Жили в аулі дівчина й юнак,
    Яких кохання щастям поєднало.
    Вже, може, скоро й одружитись мали
    Та у житті трапляється і так,
    Що виника зненацька перепона,
    Яка закреслить плани всі навскіс.
    Якось мурзу шайтан в аул приніс
    Із ним загін чималий охорони.
    Мурза багатий був, але старий
    Та і з лиця не пити краще воду,
    Товстий, незграбний, як ота колода,
    А з рота наче нахлебтавсь помий.
    І так вже доля визначила їм,
    Що цей мурза зустрів оту дівчину.
    Від захвату ледь не вдавився слиной,
    Завмер на місці, наче вдарив грім.
    Вона мурзу хотіла обійти
    Та він до неї реп’яхом вчепився.
    Хоч на той час вже десять раз женився,
    Але не міг красуню пропустить.
    Вона додому , він за нею слідом,
    Батькам калим великий обіця,
    А в них багатство: мазанка й вівця
    Тож ладні дочку одружити й з дідом.
    Вона благає не робить того,
    Але вони і слухати не хочуть.
    З мурзи не зводять жадібнії очі,
    Мовляв , давай, тягни калим бігом.
    Мурза поїхав по калим додому,
    Батьки весілля стали готувать
    Та на багатство на своє чекать.
    Вмить рознеслася по аулу всьому
    Ця новина. До юнака дійшла.
    Він кинув все й скоріше до дівчини,
    А вона сліз своїх ніяк не спине.
    На нього очі в відчаї звела:
    - Що нам робити? - Утікати, мила,
    В краї далекі, далі від біди
    Аби мурза не віднайшов сліди.
    Ходи, збирайся. Бо уже стемніло.
    Я у ярку чекатиму отім.
    Дивись аби батьки чого не взнали,
    Раніше часу щоби не шукали,
    Бо гроші, бачу, застять очі їм.
    Поночі степом подались обоє
    Аби кохання врятувать своє.
    У небі місяць світить-виграє
    Та зорі сяють ген над головою.
    А їм – скоріше б далі утекти
    Аби мурза не зміг їх наздогнати.
    Немає часу небо розглядати
    І мову про красу ночей вести.
    Де пробіжать, а де на крок перейдуть
    Та все назад поглядають – не йде
    Мурза по сліду, зграю не веде.
    А шлях іще ж далекий попереду.
    Мурза тим часом і калим привіз
    -Де ж наречена? – у батьків питає,
    А ті туди-сюди – доньки немає.
    До юнака додому подались
    Та його також вдома не застали.
    Сказали люди, що кудись подавсь.
    Мурза про все одразу здогадавсь.
    Отож в погоню по слідах помчали.
    Летить погоня, степ навкруг дрижить
    Із криком птахи навкруги кружляють,
    А звірі в розтіч від страху втікають,
    Гадюччя з шляху уповзти спішить.
    А втікачі біжать з останніх сил
    І до ріки якоїсь добігають.
    Та вже й погоні звуки долітають.
    Не утечеш коли не маєш крил.
    Ще й береги багнисті у ріки
    Хоча сама і невелика, наче.
    Дівчина зі страху вже ледь не плаче,
    Здолати шлях цей їй не до снаги.
    Мурза ж радіє, руки потирає,
    Ще трохи і він схопить втікачів,
    На хлопця виллє праведний свій гнів,
    Як слід за підлий задум покарає.
    Та раптом коні сповільнили біг,
    Почали в багнюку загрузати,
    Все важче й важче ноги витягати.
    Мурза коня спинив та наполіг,
    Щоб слуги далі коні свої гнали
    Та втікачів до нього привели.
    І слуги далі уперед пішли,
    Хоч загрузати все сильніш почали.
    А втікачів мов вихор підхопив,
    Чи, може, крила в них повиростали,
    Над тим болотом, над рікой промчали
    Вже й заховались ген за виднокіл.
    Вернулись слуги до мурзи ні з чим.
    «Де втікачі?» - той грізно в них питає,
    А ті все: «Ат – маная! Ат – маная!»,
    Бо виправдатись хочуть перед ним.
    Мовляв, у річки береги багнисті
    Тож недоступні для коней зовсім.
    І довелося злодіям отим
    Назад вертатись, коней своїх чистить.
    А втікачі? Аллах їм допоміг.
    Жили ще довго у краях далеких,
    Ще й діточок принесли їм лелеки
    У щасті до останніх днів своїх.
    А вітер часу пил століть жене,
    Віки й віки над степом пролітають.
    Ріка з тих пір зоветься Атманаєм,
    Що значить: «недоступна для коней».







    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  25. Євген Федчук - [ 2020.07.20 21:48 ]
    Легенда про сливу
    Приїхала онука у село
    Аби від міста трохи відпочити.
    А чом би й ні? У місті що робити?
    А тут і тихо, й хороше було.
    І річка поряд, хоч щодень ходи,
    І сад великий, можеш їсти вволю.
    А ще ж город!...А які трави в полі!...
    Хоч назавжди сюди переїзди.
    Та перше – сад. Вона б у нім жила.
    Таке блаженство – аромати саду.
    Хотіла в ньому й ночувати, правда,
    Від комарів відбитись не змогла.
    Та вдень в тіні під деревом густим
    Полежати спокійно на ряднині…
    Чого іще бажалося б дитині,
    Коли не заклопотаний нічим?
    Садок чудовий викохав дідусь.
    Одне лише її і дивувало.
    Не стрималась якось і запитала
    В бабусі: «Я ніяк не розберусь,
    Чому у дідуся пів саду слив?
    Я б насадила яблуні чи груші.
    А сливами, ну, як відвести душу?
    Дідусь же он їх скільки насадив».
    Бабуся посміхнулася: «Чекай.
    А знаєш, чому сливу так назвали?
    А коли вперше їх ростить поча́ли
    У краї українському? Тож знай,
    Найперше наш далекий пра-прадід
    Почав ростити в Україні сливи».
    «А як то саме трапилося диво?
    І скільки із тих пір минуло літ?
    Чому мені ніхто не розповів?..» -
    Онуці, звісно, вмить цікаво стало.
    «Ну, ти про те ніколи не питала…
    Коли він жив?.. Хто зна, коли він жив,
    Той предок наш. Та й чи було так, справді,
    Як родовий переказ повіда.
    Хтось, може, з предків, щось не так згадав.
    Тож нині не дізнаємося правди.
    Ото, послухай, як розповіла
    Мені колись про те бабуся мо́я.
    Я теж тоді була ще отакою,
    Як ти оце… В однім селі жила
    Колись сім’я – і бідна, і багата.
    На край села стояла їхня хата.
    І зовсім бідна та сім’я була,
    Бо нічим було діток годувати,
    Хоча батьки робили день по дні,
    Не знаючи, що значить – вихідні.
    А діточок було у них багато –
    То головне багатство їх було.
    Найстаршою між них була Оксана.
    Ні розуму, ні вроди Бог не дав,
    А от таку вже душу в неї вклав,
    Що ладна людям дати і останнє.
    Для меншеньких сестричок і братів
    Була вона і мамою, і татом.
    Уміла пеленати й годувати
    Та й заспокоїть, коли плачуть ті.
    Батьки в роботі, а вона одна
    Й по господарству поратись встигала,
    Бувало, ще й батькам допомагала…
    В селі прозвали дівчину «Чудна»,
    Бо й справді, наче не від світу цьо́го.
    На вечорниці кілька раз пішла
    Та парубкам цікава не була
    Тож вирішила так собі: для чого?
    Якось, як вже найменшенький підріс
    І в неї вільна видалась хвилина,
    Сусідська попросилася дівчина
    Аби сходила з нею разом в ліс.
    Оксана ж надто доброю була,
    Як просять, чому має відмовляти.
    Хоча й розповідала якось мати,
    Що десь із недалекого села
    Недавно одна дівчина пропала.
    Та що боятись – ліс же он стоїть.
    Взяли торбинки та і подалися.
    Збирати трави з квітами взялися.
    Незчулися, коли в якуюсь мить
    З кущів на них накинулись піші.
    Закутані, не розглядиш облич.
    Сусідку ухопили, звісна річ,
    Вона Оксані: «Утікай скоріше!»
    А та: «Тебе я не залишу так!»
    І кинулась сусідку визволяти.
    Вони ж здорові, їх не подолати.
    Один хотів прирізати, однак
    Другий сказав: «Візьмемо, ще згодиться.
    Якусь копійку зможем заробить!»
    І от вона вже на коні лежить,
    Пов’язана, що й не поворушиться.
    Їх стежками лісами провезли
    І в балці із татарами зустрілись.
    Поторгувались, ледве не побились.
    Отак обох татарам й продали.
    Сусідку, звісно, за красу її
    У гроші чималенькі оцінили,
    Оксану ж взяти ледве упросили
    Та заробили копійки свої.
    Везли їх довго степом аж до Криму.
    Красуню, ту ординці берегли,
    Щоб взяти гарні грошики могли.
    Оксані ж довелося йти своїми.
    Всі ноги собі збила по путі,
    Ледь плентала аби не відставати.
    Та все жаліла, що вже рідну хату
    Ніколи не побачить у житті.
    І така туга на душі була,
    Що, коб’ могла, то на весь степ завила…
    Але терпіла і не голосила,
    А мовчки, озиралася та йшла.
    Красуню в Кафі швидко продали
    В гарем якогось бека чи то хана.
    Лишилася на самоті Оксана,
    Її ніяк продати не могли.
    Аж ось на ринок жіночка прийшла
    З прислугою, дитиною. Одначе
    Дитина аж заходилась від плачу,
    Прислуга заспокоїть не могла.
    Щось у душі прокинулось її,
    Устала мовчки, узяла малого,
    Прошепотіла … і не чути того.
    Усі роти роззявили свої –
    Чого-чого – такого не чекали…
    Так вирішилось все її життя.
    Ростити стала те чуже дитя
    Та ще по господарству працювала.
    Трудилась вона тяжко цілі дні,
    А уночі ставала і молилась –
    Аби скоріше вдома опинилась,
    У своїй хаті, у своїй рідні.
    Та роки йшли, в дітей малі росли,
    І вона знову няньчилася з ними
    Десь в самій глибині чужого Криму.
    Ті молитви до Бога не дійшли.
    Ні, на життя не жалілась вона.
    Її не били, як других бувало.
    Вони б, можливо, радість з того мали…
    А голову укрила сивина.
    Додолу старість вже її зігнула.
    Тепер вона молитвами жила,
    Аби померти в тій землі могла
    Де вічність тому родженою бу́ла.
    І Бог, мабуть, молитву ту почув.
    Велів господар всі манатки взяти
    (Не захотів стару вже годувати)
    І аби він про неї більш не чув.
    Взяла з собою клуночок легкий,
    В садочку слив із дерева нарвала
    (Татари їх інакше називали),
    Та і поча́ла шлях останній свій.
    Ішла, ніхто її не зачіпав,
    Та і кому вона стара потрібна.
    Поїсть, бувало, як отару стріне,
    Чабан ділився, коли сам щось мав.
    Татарські закінчилися степи.
    Тепер уже отари не стрічались.
    На сливах і воді перебивалась.
    Та день такий , нарешті, наступив,
    Коли одна лиш слива і зосталась.
    Хотіла аж додому зберегти,
    Аби з руками не пустими йти,
    Бо ще дійти до рідних сподівалась.
    Та сил уже ніяких і нема.
    І марево якесь перед очима.
    Подумала: спочине й далі йтиме.
    І до останку вірила дарма,
    Що дійде… Та не дав того Господь.
    Не втрималась і у траву упала.
    Не пам’ятає, скільки пролежа́ла
    Під сонцем, що сушило її плоть.
    Відчула, що торкає її хтось.
    Відкрила очі – чоловіка вздріла.
    «Це Україна?»- ледь прошепотіла.
    «Так, Україна. Нате, пийте ось».
    Та їй уже було не до води.
    Їй зовсім легко на душі зробилось:
    Вона дійшла, тож недарма молилась…
    «Що з вами? Як потрапили сюди?»-
    Все чоловік старенької питав.
    Промовити хотіла: «Я щаслива!»
    Та ледь прошепотіла лиш: «Я…слива».
    І її душу Бог до себе взяв.
    Козак стареньку поховав у полі
    З усім отим що при собі несла.
    Могилка неглибокою була,
    Але для тіла висхлого доволі.
    Поставив з палиць на зразок хреста
    Та і подався, бо ж ходив не в гості…
    Але за кілька років довелося
    Знов побувать йому у тих місцях.
    А на могилці дерево зросло
    Із синіми солодкими плодами.
    І пам’ять йому швидко нагадала
    Слова бабусі. Із тих пір пішло,
    Що сливою то називати стали.
    А той козак – то наш пра-прадід був.
    Він, коли старість вже свою відчув,
    Зимівник біля дерева поставив.
    І сад великий у степу розвів.
    Жив іще довгі роки там щасливо,
    Ходив найбільше коло тої сливи
    Та всім її ростити заповів.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  26. Євген Федчук - [ 2020.07.19 19:17 ]
    Легенда про грецький горіх
    Росте горіх великий біля хати.
    Ще прадід його, кажуть, посадив.
    Уже і стовбур в нього в два обхвати
    І, як родив він, то уже родив.
    Як осінь – ми горіхи все збираєм,
    Та набиваєм ними лантухи́.
    І нам, і всій родині вистачає…
    Казала мама, за часів лихих,
    Коли навколо з голоду вмирали,
    Лише горіхи й врятували всіх.
    Їх восени у стіни заховали…
    Тож він від смерті всю сім’ю зберіг.
    Набивши лантух черговий плодами,
    Із мамою ми сіли спочивать.
    І я спитав: - Горіх цей грецький, мамо,
    Звідкіль узявся? Ти ж повинна знать?!
    Вона, всміхнувшись, глянула на мене:
    - Здається, чула від людей колись.
    Хто саме був оповідач – не певна
    Та в пам’яті слова ті збереглись.
    Якщо цікаво, можу розказати.
    - Цікаво, звісно, бо ж незвичний плід.
    На мозок схоже, якщо розлузати.
    Уже від цього дивуватись слід.
    - Колись давно, як давні предки наші
    Ще на деревах в Африці жили.
    Була країна, наче повна чаша,
    Де Сирдар’я й Амудар’я текли.
    Пізніше Согдіана її звали,
    Як звалася вона в той давній час,
    Ніхто не знає. Та в ній проживали
    Маленькі люди, менші, значно, нас.
    Ну, розміром, із ховраха, можливо.
    Але питання зовсім не у тім.
    Жили вони усі гуртом щасливо
    І вся країна була спільний дім.
    Вони у полі плуга не тягали,
    Не сіяли, лише з того жили,
    Що у степах і у лісах збирали,
    Їм вистачало, бо ж малі були.
    І хат у них не бу́ло, як нам звично,
    Жили в печерах, рили землянки́.
    І, як для нас, то жили вони вічно,
    По нашим міркам – то віки й віки.
    За довгий вік багато чого взнали,
    Багато що навчитися могли.
    Вони скарби підземні здобували
    І у своїх печерах берегли.
    Були вони великі чародії,
    Могли багато чого сотворить .
    Та поодинці сила їх міліє,
    А коли разом – здатні все зробить,
    Коли вони зберуться всі докупи,
    То можуть гору здвинути умить.
    А, як збереться небагато - купно
    Важенні брили запросто носить.
    І не руками, сила їх в другому.
    Напевно, в мозку щось у них було.
    Бо не під силу нині з нас нікому
    Те, що їх плем’я в ті часи могло.
    Жили ті люди, скільки їм хотілось,
    Проте задовге втомлює життя.
    Вже все пізнали і всьому навчились,
    Вже хочеться якогось забуття.
    Уже усе потроху обридає
    І пропадає все бажання жить.
    Та права йти з життя ніхто не має,
    Лише жерці і можуть то зробить.
    Бо ж кожен мозок – то частинка сили,
    Яку народ їх від природи мав.
    Жерці ж той мозок зберігати вміли,
    Аби своєї сили не втрачав.
    Коли таких знаходилося двоє,
    (Бо один мозок швидко пропадав)
    Їх клали до посудини одної,
    А потім жрець надійно закривав.
    Два мізки довго зберігали силу.
    Їх у глибоких норах стерегли.
    Як було треба, то наверх носили
    І їхню силу користать могли.
    Жили ті люди, камені складали.
    Ми до цих пір не можем зрозуміть,
    Як вони їх, хоча би піднімали,
    Або могли на сотні верст носить.
    Так от, жили вони отак віками,
    Знання копили, але мудрість – ні.
    Гординя обуяла їх з роками.
    Рішили, що боги́ вони земні.
    А чому ні – могутні і безсмертні –
    Не пробував ніхто з них вічно жить,-
    Чому богам повинні нести жертви?
    Чому небесним змушені служить?
    Й богам вони не стали поклонятись,
    І жертви нести перестали їм.
    Дивились гордо, наче позмагатись
    Кидали виклик тим богам своїм.
    Обурились боги з гордині тої
    І вирішили плем’я покарать.
    Тож якось ночі темної одної,
    Коли народ весь повкладався спать,
    Боги на них направили всі води,
    Які тоді лиш на Землі були.
    Порятуватись людям було годі.
    Ті води усі нори залили,
    Наповнили дове́рху всі печери.
    Хто врятувався, той тікав мерщій.
    Під божий гнів розлізлись, наче черви,
    Зі свого краю по землі усій.
    Одні із них сховалися у горах,
    Печери рили і у них жили.
    Довбали в скелях довжелезні нори,
    Де самоцвіти й золото найшли.
    В своїх печерах все добро збирали
    Потомки давніх чародіїв тих.
    І гномами їх люди називали
    Та трішечки побоювались їх.
    Вважали і підступними, і злими.
    Та злими вони зовсім не були.
    Хоча бували різні поміж ними.
    Гординю ж подолати не змогли.
    Нічому кара божа не навчила…
    Другі ж, що поодинці утекли,
    Утратили практично свою силу,
    Хоч дещо, звісно, все-таки могли.
    Вони в оселях у людських тулились,
    У припічку ховались від очей.
    Коли із тим господарі мирились,
    То не робили капосних речей.
    Допомагали, хату захищали.
    Коли ж господар зло їм учиняв,
    Тоді вони усю сім’ю карали…
    Їх всяк у нас домовиками звав.
    - Що ж сталося із мізками отими,
    Які в печерах плем’я берегло?
    - Вода потопу бавилася ними.
    Одні в глибини темні занесло.
    Другі ж з водою виплили нагору.
    Вона їх по долині рознесла.
    Коли вода зійшла в долині скоро,
    Земля їх пригорнула, зберегла.
    Пройшли віки, а мізки все чекали,
    Коли народ їх в поміч призове.
    Адже лежали, сили набирали,
    Чекали, поки плем’я оживе.
    Але нічого з часом не мінялось.
    Про них забули? Трапилося щось?
    І, врешті, сили сховані прорвались,
    Пробили землю догори і ось:
    Дерева горді з-під землі з’явились,
    Які незнані досі тут були.
    А скоро і плодами розродились,
    Такими ж, із яких самі зійшли.
    Ще сподівались силу відродити
    Народу півзабутого свого.
    Аби із ним разом для нього жити,
    Та сил вже недостало для того.
    Та й хто ту силу буде користати?
    Нема народу, згинув по світах.
    Став звір поживу із плодів тих мати,
    Став прилітати годуватись птах.
    А скоро й люди споживати стали,
    Адже пізнали користь їх і смак.
    - Чому ж тоді їх грецькими назвали?
    Хто саме і чому придумав так?
    - Говорять, Олександр Македонський
    Колись в краях тих з військом воював.
    Йому тоді сутужно довелося,
    Адже на військо мор якийсь напав.
    Щоб якось ту хворобу подолати,
    Покликав він місцевих лікарів.
    Веліли ті горіхи споживати…
    І мор пройшов, усяк перехворів.
    Тоді й велів цар ті горіхи взяти
    І в Греції далекій розвести́.
    А уже звідти стали їх саджати
    І розійшлись вони на всі світи.
    Тоді то вони грецькими і стали
    І оту назву досі зберегли…
    Ми посиділи,відпочили, встали
    Й збирати знов горіхи почали.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  27. Євген Федчук - [ 2020.07.18 20:41 ]
    Легенда про ялинку
    Пішли ми якось взимку з дідусем
    Гуляти парком. Снігу навалило.
    Під білим покривалом геть усе
    І двірники стараються щосили,
    Щоби хоча б розчистить доріжки́,
    Можливість дати парком прогулятись.
    Уже щебечуть у парку пташки,
    Ледь вітер снігом перестав кидатись.
    Вже сонечко крізь хмари прогляда
    І білий сніг аж засліпляє очі.
    Он білка раптом шаснула руда,
    Мабуть, знайти свої запаси хоче,
    Які вона збирала восени,
    Що їх зима під снігом заховала.
    Тепер знайди, де сховані вони.
    Хіба що в дуплах, може, ще тримала.
    Усі дерева у снігу стоять
    Ще й шапки снігові понадівали.
    Не встиг з дерев їх вітер познімать,
    Бо ж сніг ішов, як вітру вже не стало.
    А от ялинка шубу одягла.
    Одна зелена серед парку всього.
    Як вона зелень зберегти змогла,
    Коли навкруг зеленого нічого?
    Усі дерева голі, а вона,
    Бач, як в зеленім гарно виглядає!
    - Скажи, дідусю, а чому одна
    Ялинка свою одіж не скидає?
    - Цікаво? Правда? То давно було.
    Зима занадто рано завітала.
    Ще листя лиш жовтіти почало
    І міцно за гілля іще тримало.
    А тут уже примчали холоди,
    Мороз узявся по ночах гуляти.
    Пташки, щоб не діждатися біди,
    У теплий край взялися відлітати.
    Лише маленька пташка не змогла
    З товаришами в ті краї летіти.
    В крило вона поранена була
    І довелося їй одній сидіти
    У чистім полі серед полину.
    Сиділа і від холоду дрижала.
    Полин донизу зимний вітер гнув,
    Тож захисту від нього було мало.
    А недалеко був дрімучий ліс.
    «А що, як я до нього дострибаю?
    Там захисток знайду хоча б якийсь.
    Якесь з дерев серед гілля сховає».
    І пострибала пташка в ліс отой.
    Просити стала захисту для себе.
    Але назустріч не пішов ніхто.
    Березі за гіллям дивитись треба,
    Бо в неї їх багато і тому
    Нема часу ще й пташок доглядати.
    А дуб сказав, що ніколи йому
    І, якщо буде він усіх пускати,
    То й жолудів не лишиться тоді.
    Верба ще її й лаять заходилась:
    - Я говорю у річці до води,
    А ти тут невідомо як вродилась!
    Іди звідсіль, мені не заважай,
    Нема про що з тобою говорити!
    Що їй робити? Хоч бери – вмирай:
    Ні їсти, а ні тіло хоч зігріти.
    Стриба-стриба, не знаючи – куди,
    Одним одна на всьому білім світі.
    Як їй порятуватися з біди?
    Де цю холодну зиму пережити?
    Помітила ялиночка її:
    - Куди ідеш, небого? – запитала.
    - Йду, куди очі дивляться мої!
    - Чому ж летіти в теплий край не стала?
    - Крило моє поранене, тому
    Не можу зовсім, поки що, літати.
    Дерев питалась в лісі оцьому,
    Ніхто не захотів мене пускати.
    - Ах, бідна, бідна! То ходи сюди!
    У мене поживи, застрибуй вище!
    На цій пухнастій гілочці сиди,
    Вона у мене, мабуть, найтепліша.
    Тут обізвалася сосна стара,
    Що поряд із ялинкою стояла:
    - Я шлях холодним заступлю вітрам
    Аби вони тебе не зачіпали.
    Тут ялівець до неї обізвавсь:
    - Я ягодами буду годувати
    Всю зиму. Тобі вистачить якраз.
    І стала бідна пташка зимувати.
    А якось буйний вітер налетів,
    Гілки хитав і листя став зривати.
    Сподобалось. І роздягти схотів
    Усіх, хто ще не встиг їх поскидати.
    Та перше у Мороза запитав,
    Бо ж він господар головний зимою.
    А він сказав, аби той не чіпав
    Лиш тих, хто став на захист пташки тої.
    - А інших роздягни хоч догола,
    Якщо вони лише про себе дбають.
    Відтоді, кажуть, справа і пішла,
    Що всі дерева листячко скидають,
    Лише сосна, ялина й ялівець
    Стоять всю зиму у зелених шатах.
    Отут тобі і казочці кінець!..
    Колись онукам зможеш розказати.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  28. Євген Федчук - [ 2020.07.17 19:40 ]
    Легенда про яблуню
    Іде дідусь доріжкою в парку,
    На палицю спирається, кульгає.
    Хоч палиця не надто й помагає,
    Але вже звичку давню мав таку.
    Ішов неспішно, поглядав навкруг,
    Чи може щось побачити нового.
    Напам’ять знав доріжки парку того.
    Не поспішав, щоб не забився дух.
    Уже ж роки зовсім не ті його,
    Коли він бігав по оцих доріжках,
    Тепер ото пройдеться парком трішки
    І вже втомився від путі того.
    Десь би присісти, бо уже втомивсь,
    Аж ось і лавка під густим каштаном.
    Сюди пекуче сонце не загляне,
    Сиди собі та навкруги дивись.
    Щоправда, хлопець молодий сидить,
    Сумний занадто для такого віку.
    Щось, мабуть, не вдалося чоловіку,
    Отож, не знає, що йому робить.
    Сів, привітався. Хлопець відповів.
    - Чого сидиш зажурений? – питає.
    - Та що, проблем, дідусю, вистачає,
    Не знаю, як кінці з кінцями б звів.
    - А що, нема кому допомогти?
    Пораду дати чи матеріально?...
    - У всіх своє – життєві і навчальні.
    Й звик самостійно по життю іти.
    - А що батьки? Чи, може, сирота?
    - Не сирота. Не хочу турбувати.
    У них і так своїх проблем багато.
    Тож я у них про поміч не питав.
    - А що, якісь з батьками нелади,
    Чи то вони відносились погано?
    - Та ні, ну що ви, вони в мене гарні.
    З села лиш зрідка приїздять сюди.
    Нелегко їм, а тут і я іще
    Свої на них навергаю проблеми.
    А їх у мене цілий оберемок.
    Так уже тяжко, аж на серці щем.
    Задумався дідусь на якусь мить,
    Немов хотів щось давнє пригадати.
    - А хочеш, можу дещо розказати?
    - Та, звісно, якщо можна, розкажіть…
    - В садку велика яблуня росла.
    Маленький хлопчик біля неї грався,
    На її віття часто забирався.
    Вона з того щасливою була.
    Наїсться яблук, подріма в тіні,
    Аж на вершечок забереться часом.
    Їм хороше, спокійно було разом.
    Але минули безтурботні дні.
    Підріс той хлопчик і не кожен день
    Тепер до тої яблуні приходив.
    Чи зайнятий, чи не було нагоди.
    І їй із сумом виглядать лишень.
    А то прийшов якось такий сумний.
    Вона зраділа: - Нумо, гратись разом!
    - Я не дитина по деревах лазить.
    Тепер у мене інтерес другий.
    Купити хочу іграшок собі,
    Та я, на жаль, грошей таких не маю!
    І де їх взяти – я також не знаю.
    - З грошима я не поможу тобі.
    Я їх не маю… Яблука візьми,
    Піди, продай і будуть тобі гроші.
    Зрадів хлопчина, вибрав всі хороші
    І з яблуками десь пропав тими.
    Знов яблуні одній сумній стоять,
    До неї хлопчик довго не приходить.
    Вона дарма в надії родить, родить,
    Нема кому ті яблука збирать.
    Та час минув і хлопчик повернувсь.
    Зраділа та: - Давай удвох пограєм!
    - Я часу на таке, пробач, не маю.
    Бо кожен день без вихідних труджусь.
    Завів сім’ю, але нема де спати.
    Будинок треба, де ж його узять?
    - Будинку, вибач, теж не можу дать.
    Та можеш віття на мені спиляти
    І збудувати з нього власний дім!
    Зрадів хлопчина, обрубав все гілля
    Та і подався знов на вічність цілу.
    А їй лишилось сумувать за ним.
    Якось спекотним ранком він прийшов.
    Вона зраділа: - Нумо, гратись, хлопче!
    А він їй: - Вибач, утомивсь, не хочу.
    Я постарів, до ігор охолов.
    Мені б спочити, світом попливти.
    Але не знаю, де човна узяти?!
    - Ти можеш стовбур, хлопчику, спиляти.
    Із нього човен зробиш гарний ти.
    І він зрубав, собі човна зробив.
    Та знов пропав на довгі-довгі роки.
    А яблуня усе чекала, поки,
    Він світом на човні своєму плив.
    І от він знов прийшов через роки.
    Вірніш, причовгав згорблений і сивий.
    Та яблуня стояла нещаслива,
    Бо відчай на душі її гіркий.
    - Пробач, мій хлопче, та не можу дать
    Тобі вже яблук. В мене їх немає.
    - Та я беззубий, яблук не вживаю,
    То ж можеш, навіть, не переживать.
    - Пробач, у мене стовбура нема,
    Аби ти міг аж на вершок забратись.
    - Я вже старий, куди мені збиратись.
    Тут хоча б тіло на ногах тримав.
    Мені би просто сісти, посидіть,
    Набратись сили, трохи відпочити,
    Бо ж довелось помандрувати світом.
    - Від мене пень один старий стоїть!-
    Заплакала у відчаї вона.
    - Це ж дуже добре! Пень мені і треба.
    Давай, посиджу трохи біля тебе.
    Бо ти ж ці роки все одна, одна.
    І гарно стало дереву тому,
    Лишилися позаду бурі й грози
    І потекли пеньком чи сік чи сльози,
    Адже вона потрібна знов йому…
    - Це про батьків? - Ти вірно зрозумів.
    Повір, вони тебе завжди чекають.
    Від себе і останнє одривають.
    Бо ж діти – завжди діти для батьків.
    І їм за щастя дітям помогти.
    А ти їх щастя того позбавляєш!
    Ти того , навіть, і не уявляєш,
    Яким жаданим гостем будеш ти.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  29. Євген Федчук - [ 2020.07.16 19:04 ]
    Легенда про різдвяну ялинку
    Зібралася на свято вся сім’я:
    І мама, й тато, і дідусь, бабуся.
    І головний учасник, звісно – я,
    Навкруг ялинки цілий день кручуся.
    Люблю Різдво і, звісно, Новий рік.
    У хаті гарні хвойні аромати.
    Я наряджати вже ялинку звик,
    Прикраси мамі й тату подавати.
    А потім подарунки принесе
    Мені Дідусь Мороз попід ялинку.
    І так святково виглядає все,
    Прикраси і маленькі, і великі,
    Гірлянди, що виблискують вогнем,
    Яскраві кульки, пташки та звірята...
    Все ніби заворожує мене…
    Якби ніколи не кінчалось свято!..
    - Хто наряджати першим розпочав
    Ялинку, мамо? – став якось питати.
    - В Німеччині, говорять, проживав
    Один священик, Мартін Лютер звати.
    Він, кажуть, прогулятися пішов
    Узимку містом. Позирав навколо.
    Рогатий місяць в небесах зійшов,
    Зірок у небі сяяло доволі.
    Помітив він, як крізь гілля ялин
    Зірки далекі гарно проглядають.
    Тож вирішив, що в себе вдома він
    Прикрасити ялинку також має.
    Він на ялинці запалив свічки
    Маленькі, що у домі всі тримають.
    Засяяли вони, мов зірочки.
    З тих пір ялинку люди й прикрашають.
    Бабуся лиш всміхнулася на те:
    - Я зовсім інше від бабусі чула.
    - То, може, й нам усім розповісте?
    - Та ж розповім, бо геть, було, забула.
    Онучку, добре, що ти нагадав.
    Було тоді то, як Ісус родився.
    Він у колисці у печері спав,
    Але весь світ про те оповістився,
    Засяяла зоря у небесах,
    Вітаючи Різдво – велике свято.
    У горах її бачили й в лісах.
    Пішли новонароджене вітати.
    На світло Віфлеємської зорі
    Прийшли і пастухи, й волхви зі Сходу.
    Допоки в небесах вогонь горів,
    Багато понаходило народу.
    А ще пташки і звірі подались,
    Дерева , квіти слідом потягнулись.
    І подарунки усіма несли́сь,
    Щоб немовля щасливо посміхнулось.
    Одні несли чарівний аромат,
    Другі – плоди смачні і соковиті,
    Яскраві квіти, листя – наче, сад,
    Зробилася печера тої миті.
    Останньою ялиночка прийшла,
    Бо шлях її із півночі далекий.
    Чого б подарувати – не знайшла,
    Та і нести у таку даль нелегко.
    А тут ще Пальма і Маслина вдвох
    Від гонору взялись її повчати:
    «Що в тебе є крім шишок, тих кількох?
    Дитя смолою можеш закаляти.
    Та ще поколеш го́лками його,
    Бо ж ними віття твоє густо вкрито.
    У таку далеч йти було чого?
    Могла б собі в лісах своїх сидіти!»
    Стоїть вона скромненько в стороні,
    Боїться до печери зазирати.
    «Чому не йдеш?» - питаються одні.
    «Боюсь малого чимось налякати.
    Та й подарунків при мені нема.
    Без подарунків соромно заходить!»
    Тут яблуня схиляється: «Тримай!»
    І яблука дає. Піон підходить.
    Він рясно її віти уквітчав.
    Тут стали всі ділитися із нею.
    Хтось ще плодів, хтось квіти свої дав,
    Усяк красою поділивсь своєю.
    Кульбаби пухом вслали голочки,
    А павуки обпле́ли павутинням.
    Засяяли яскраві зірочки
    На кожній ніжній гілочці ялини,
    Бо Ангел, що за тим спостерігав,
    Побачив, як всі дружно помагали
    І зірочки маленькі з неба взяв,
    Поклав на віти, щоб вогнем палали.
    Такою вона гарною була,
    Що сміло підійшла до немовляти.
    А Віфлеємська зірка, що зійшла,
    Над її верхом почала палати.
    І раптом посміхнулося дитя,
    Побачивши красу перед собою.
    І забуяло навкруги життя
    Від тої його посмішки ясної.
    І скільки було радості у ній,
    І скільки неймовірної любові,
    Що круглий рік ялинці зеленіть
    На радість людям сам Господь дозволив.
    Вона приходить раз на рік у дім,
    Приносить радість, бо приходить свято,
    Нагадує найперше нам усім
    Про посмішку Ісуса-немовляти.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  30. Євген Федчук - [ 2020.07.15 19:45 ]
    Легенда про грушу
    Коли з сестрою ми були малі,
    В село сусіднє часто зазирали.
    У ньому ми раніше проживали.
    Тепер жили в великому селі,
    А це на той час майже опустіло,
    Зосталося всього лиш кілька хат.
    Та нас чомусь весь час тягло назад,
    Туди, де ми зовсім малі ходили.
    Там ще дідусь з бабусею жили,
    Вони пізніше трохи перебрались.
    Ми в них на день, бувало, зоставались,
    Хоча й заночувати теж могли.
    Там поряд починався Атманай.
    Ріка, хоча не надто і велика.
    Та ми любили нашу першу рі́ку,
    Для нас була найкращою вона.
    За річкою три дерева росли:
    Шовковиці дві і одна грушина.
    Я до цих пір іще пускаю слину,
    Такі смачні на ній грушки були.
    Ми бігали до неї кожен раз,
    Шовковиці і грушок наїдались,
    На кладці понад річкою всідались,
    Дивились, як вода пливе повз нас.
    Були біля грушини ми якось,
    А тут дідусь вітається, підходить.
    - Ну, що, грушина ця і досі родить?
    А ми у пелену набрали: - Ось!
    Дідусь не наш, сторожував, мабуть.
    Тут ферми поряд, де працює тато.
    Дідусь, напевно, має його знати…
    А він: - Давно ці грушки тут ростуть.
    Ми теж малими куштували їх.
    Бува, що і од пуза наїдались.
    Від голоду хоч ними рятувались.
    Бо не було що їсти, окрім них…
    - А що воно за дерево таке?
    Звідкіль взялися ці дерева – груші?
    А дідові розкрити аби душу,
    Бажання від самотності палке.
    - О, груші! Чув я розповідь одну.
    Якщо цікаво, можу розказати?!
    А нам про те цікаво, справді, знати.
    І я з сестрою водночас кивнув.
    - Розказували люди нам старі,
    Колись у лісі дерево зростало.
    Мале, колюче. А навкруг стояли
    Високі сосни, буки, явори.
    І тісно тому дереву було,
    І сонця йому мало припадало.
    Та ті на це уваги не звертали.
    Росло внизу, то й хай собі росло.
    Образилося дерево на ліс.
    Як вибратись з гущавини – не знало.
    Отож стояло в самоті, страждало
    Та мріяло, щоб хтось його відніс
    В краї далекі, у степи широкі,
    Де би ніхто не заважав рости…
    Бува, до нього пташка прилетить
    І на гілляці спочиває поки,
    То дерево у неї й розпита:
    «Куди літаєш? Що на світі бачиш?»
    І слухає, і ледве що не плаче,
    Про те, як пташка в небесах літа
    І світ широкий бачить вона з неба.
    Тож стає гірко дереву за себе.
    Така далека його мрія та.
    І вирішило дерево тоді,
    Якщо воно вже вирватись не в силах,
    То хоча б дітям шлях отой відкрило,
    Щоб хоч вони не жи́ли в тій біді.
    Та як, в насіння, жаль, немає крил,
    Та й вітер в глушину не зазирає,
    Він десь отам, у верховітті грає.
    Невже і дітям теж оцей уділ?
    Але бажання хоч дітей спасти
    Такої сили дереву надало,
    Що соками плоди поналивало.
    І падали плоди ті з висоти.
    Таке солодке і смачне лежить,
    Що назбігались звірина і птиця,
    Аби плодами тими поживиться.
    І розхапали всі плоди умить.
    А потім розлетілись - розійшлись
    І рознесли насіння те по світу.
    Пройшли роки. Принесла пташка вістку,
    Де діточки зродились, прийнялись.
    Одно в горах, друге десь у долині,
    А третє взагалі в чужім краю.
    На долю не жалілися свою,
    Жили і гарно почувались нині.
    Отож щороку дерево взялось
    Плоди такі родити соковиті,
    Щоб дітям всі шляхи були відкриті,
    Щоб скніти в глушині не довелось.
    Сумні й веселі вісті від дітей
    Щороку пташка дереву носила.
    Вона уже й гніздо на ньому звила,
    Хоч відлітала в теплий край, проте.
    А дерево те грушею зовуть.
    Чи за плоди смачні, що вона родить?
    Чи за журбу за дітьми? Взнати годі.
    Та і не треба знати то, мабуть?!
    Дає тобі цю смакоту - тримай.
    Радій, що є таке на білім світі -
    Оці плоди солодкі, соковиті
    І голови собі не забивай.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  31. Євген Федчук - [ 2020.07.14 19:12 ]
    Легенда про вишню
    Прийшов якось до бабуся я погостювати,
    А вона в садочку вишні в цеберко зриває.
    Взявся я тоді хутенько їй допомагати,
    Бо вже лазити на вишні гарний досвід маю.
    Доки вона ходить знизу, ягід там не густо,
    Я заліз по віттям вгору та відерце повню.
    Допадуся, на гілляці доки й стане пусто.
    Вже і руки мої й губи червоні-червоні.
    Як же вишні не поїсти такої смачної.
    У бабусі вона родить велика й солодка.
    А ходив, вважай, щоранку я до вишні тої,
    Обходив її навколо і об’їв нівроку.
    Скоро й ягід не лишилось. Усю обірвали.
    Сіли разом у тіньочку трохи відпочити.
    Я й питаю: «Чому вишню вишнею назвали?»
    А бабусі, я ж то знаю - дай поговорити.
    «Ой, було то все, онучку, в часи уже давні,
    Ще коли козакували козаки на Січі.
    Був між тими козаками гарний хлопець Сава,
    Що походами й боями всю Вкраїну вивчив.
    І на турка ходив морем та степом до Криму,
    Зустрічався в бою з ляхом, коли випадало.
    Заслужив козацьку шану походами тими,
    Січове все товариство його поважало.
    Якось вони в чистім полі орду перестріли,
    Що вертала з України з ясиром великим.
    Посікли орду татарську та полон звільнили,
    Хоч лягло тоді й козацтва у тім полі Дикім.
    А була серед полону красуня Оксана.
    Як побачив її Сава – то голову втратив.
    Запитав, чи за дружину вона йому стане,
    Буде він її кохати, буде шанувати.
    Закінчилася для Сави вольниця козацька,
    Завів собі господарство, зимівник поставив.
    Хліборобської поволі став вивчати праці,
    Хоч козацької, як треба, не цурався справи.
    Народила йому жінка гарних п’ять синочків.
    Росли вони соколами, удалися в батька.
    А ще шоста народилась в них красуня-дочка.
    Жили вони собі гарно та множили статки.
    Чоловік по господарству порався щоднини,
    Жінка в міру сил частенько йому помагала.
    Та удвох дітей ростили. Щасливі хвилини,
    Хоч ніколи від роботи спочинку не мали.
    Збудував козак зимівник в глухому байраку,
    Між деревами густими зорав собі ниву.
    Тож сюди не зазирали заброди ніякі.
    Можна було працювати і жити щасливо.
    А, як виросли синочки, мов дубочки стали,
    То вже зовсім не боялись ворожої сили.
    Бо з мушкета могли стрілить, і шаблі тримали,
    І уже не згірше батька воріженьків били.
    Та прийшла напасть, якої зовсім не чекали,
    Бо цариця Катерина Січ поруйнувала,
    Все козацтво розігнала, старшину забрала,
    І вельможам землі вільні всі пороздавала.
    А на землі на козацькі вояків наслала,
    Щоб зимівники по степу усі геть спалили,
    А козаків чи побили, чи порозганяли,
    Щоб вельможам вони клопіт були не чинили.
    Дійшли вони й до байраку, де зимівник Сави,
    Узялись ламать ворота, обійстя палити.
    Але Сава із синами знають свою справу,
    Стали опір отим зайдам добрячий чинити.
    Полягло уже навколо посіпак чимало.
    Та лягли один за одним Савині синочки,
    А вже скоро і самого кулею дістало.
    Залишилися живими Оксана і дочка.
    Стала жінка із мушкетом (козацька дружина),
    Не пускає заброд клятих до своєї хати.
    Тільки каже: «Біжи, доню, поки є хвилина,
    А я буду, поки можу, тебе прикривати!»
    Зупинилися заброди - що його робити?
    А вона мушкетом цілить прямо в отамана.
    Він не встиг і кроку, навіть, до неї ступити,
    Як вона йому у серце поцілила вправно.
    Ухопилася за шаблю – підступитись годі.
    Тоді вони усі в страху стали з рушниць цілить.
    Обірвали життя кулі, знівечили вроду.
    Та ступити через тіло зайди не посміли.
    Узяли своїх побитих та тіла козачі,
    Мабуть, щоб відзвітувати про свою роботу.
    Залишилася дівчина. Над матір’ю плаче
    І ніяк не може тугу свою побороти.
    Поховала вона маму у саду при хаті,
    Окропила рясно-рясно сльозами могилу…
    На тім місці деревина стала виростати,
    Що ніколи у садочку вони не садили.
    Навесні вся білим цвітом вона була вкрита,
    А на літо налилися ягоди червоні,
    Наче кров, її батьками й братами пролита.
    Взяла вона кілька ягід собі у долоні,
    Скуштувала…та й заснула на траві зеленій.
    Сниться їй, що деревина стала говорити:
    «Видиш ня, моя дитино?! Це я – твоя неня!»
    Але голос такий тихий, не все зрозуміти.
    «Виш…ня…неня» - тільки й чує дівчина із того…
    Як прокинулась, то «вишня» дерево й назвала.
    От, онучку, пішла назва дерева від чого.
    Це щоб з пам’яті минуле наше не пропало».


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  32. Євген Федчук - [ 2020.07.13 19:04 ]
    Легенда про першого п’яницю
    Ще пам’ятаю, зовсім я малий.
    Сидим якось з бабусею на ганку.
    Я весь розмлів від ситного сніданку
    Та роздивляюсь двір безмежний свій.
    А тут сусід по вулиці іде
    І видно – не тримають його ноги,
    Бо йде, неначе міряє дорогу:
    Чи вона ширша, чи то вужча де.
    Бабуся тихо каже: «От, козел,
    І де ото зрання уже набрався?»
    А тут і я одразу обізвався:
    «Чому козел? Тому, що ледь повзе?
    Так, навпаки, козел бува грайливий.
    Він не повзе, а без кінця стриба».
    Бабуся одізвалася: «Ти ба,
    Який ти став у мене говірливий.
    Чому козел, питаєшся мене?
    То було, кажуть, ще в часи далекі.
    Тоді жилося людям, ой, нелегко.
    Село стояло у горах одне.
    Трудились люди, землю обробляли,
    Ростили все, що там рости могло.
    Та і худоби у селі було,
    Її на полонинах випасали.
    Окрім зерна, городів і садів
    Ще люди й виноград собі садили.
    З весни і аж до осені ходили,
    Аби він гарно на кущах вродив.
    Ті ягоди збирали восени
    І акуратно у підвал складали.
    Аж до весни, бувало, споживали
    Оті солодкі ягоди вони.
    Блукав селом тим і козел один.
    Уже старий, нікому не потрібний.
    Перебивався на травичці, видно,
    Ходив сумний селом постійно він.
    Бува, залізе у город чужий,
    Чиюсь капусту переполовинить.
    Тоді отрима палиці по спині,
    Тіка з села подалі ледь живий.
    Та знов верта і знов сумний блука.
    Ніхто уже уваги не звертає.
    Блукає, то й нехай собі блукає,
    Не шкодить хай , малечу не ляка.
    Але якось помітили в селі –
    Коли у гори осінь вже приходить,
    То на козла, немовби щось находить,
    Він молодів, неначе, веселів.
    І не блукав похмуро, а стрибав
    Та до людей на вулиці чіплявся.
    Не бився, ні, а, просто з ними грався.
    Відкіль і брались сили для забав?
    Цікаво стало людям у селі,
    Що може так козла того міняти?
    Взялись за ним потроху приглядати,
    Від чого він так раптом веселів?
    Помітили – худобина стара,
    Як виноградні ягоди знаходить,
    (Вони у цей час соком перебродять)
    То їх з землі одразу підбира.
    А, як наїсться, то тоді гайда
    Селом до перехожих приставати.
    І стали люди з соком мудрувати,
    Щоб він і їм таку грайливість дав.
    Отак на світ з’явилося вино.
    Козел же – перший на землі п’яниця.
    Отож людині, якій коб’ напиться,
    Козла ім’я ще з тих часів дано».


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  33. Євген Федчук - [ 2020.07.12 20:12 ]
    Легенда про лаванду
    Прийшла донька до матері в сльозах:
    - Не знаю, мамо, що мені робити.
    Мені коханий тільки-но сказав,
    Що він мене не може полюбити,
    Бо в нього, бачте, вже кохана є.
    А як мені з моїм коханням бути?
    Я ладна серце розірвать своє!..
    Але не можу я його забути.
    А мамі як доньці́ допомогти?
    І дуже хоче, але як – не знає.
    Якийсь рецепт у пам’яті знайти,
    Якого там, можливо, і немає.
    Та чує раптом легкий аромат.
    Лаванда пахне!...Справді, упізнала!
    Згадала, як багато літ назад
    Їй мама ще малій розповідала…
    Та й каже: - Сядем, донечко, давай,
    Одну легенду я від мами чула.
    Ти слухай добре й не перебивай,
    Бо я боюсь, щоб чогось не забула.
    Було давно то у горах в Криму.
    Якось вночі зійшла із гір лавина,
    Дісталося тоді селу всьому,
    Але ніхто, на щастя, не загинув.
    Лиш вранці хлопця у снігу знайшли,
    Живого ледве… Але все ж живого.
    В найближчу його хату принесли,
    Жінки хутчій взялися біля нього.
    Відтерли, бо ж вже майже захолов,
    Та рани його змазали глибокі.
    Заграла в ньому молодеча кров,
    Порожевіли скоро його щоки.
    Чорноволоса Ванда, що жила
    У тому домі, більше всіх старалась.
    Всю зиму біля нього провела
    І непомітно якось закохалась.
    Коли вже він до пам’яті прийшов,
    То розповів, що Лалом його звати.
    Що він за самоцвітами пішов,
    Щоб їх високо в горах назбирати.
    Та злий шайтан у горах підстеріг
    Й на нього раптом напустив лавину.
    І він усе, що, гинучи, зберіг –
    Лиш шпильку срібну гарну та єдину.
    Вже навесні піднявся з ложа він,
    Сказав: додому вирушати має.
    Хоч серед цих було і гарно стін,
    Та там дівчина, яку він кохає.
    А Ванді срібну шпильку простягнув:
    - Тримай за те, що мене рятувала!
    Якби не ти, то я б загинув був.
    Я розумію, що цього замало.
    Але, повір, кохання мене зве.
    Колись тобі по-справжньому віддячу.
    А їй від того, наче серце рве,
    Вона в душі сльозами гірко плаче.
    Вночі, коли уже він міцно спав,
    Вона до відьми подалась на раду.
    А та сказала: - Ти його зостав!
    Адже сама тоді не будеш рада.
    Не можна лізти в почуття людські,
    Бо можна зла багато наробити.
    Нехай лишаться спогади гіркі…
    Але, як хочеш його залишити
    Іще на кілька лише днів всього,
    То можу в цьому у пригоді стати.
    - Я згодна! Іще спробую його
    Якось у себе врешті закохати!
    І відьма Ванді скляночку несе:
    - Ось цим щоранку капай на волосся.
    Лиш три краплини! Лише три – і все!
    Щоб потім пожаліть не довелося.
    Як Лал прокинувсь, аромат відчув,
    Щось у душі боротись його стало,
    Але такий закоханий він був -
    Й чарівна рідина не подолала.
    Вона йому і так, і так: - Не йди!
    Залишся, будем разом ми щасливі.
    А він: - В нещасті я попав сюди.
    Я знаю – ти розумна і красива,
    Та я кохану дівчину люблю,
    Її із серця викинуть не в силах!
    Для тебе, Вандо, я усе зроблю,
    Але не те, що ти мене просила.
    Тоді вона у розпачі взяла,
    До краплі склянку вилила на себе.
    Його мов якась сила потягла:
    - Я все зроблю, кохана, задля тебе!
    Він упритул вже майже підійшов,
    Вона його готова обійняти,
    Та він себе якось переборов,
    Крутнувсь на місці та й пішов із хати.
    В селі з тих пір не бачили його…
    А Ванда все життя прогорювала.
    Коли ж століття стрінула свого,
    То вийшла з хати і кудись пропала.
    А скоро пастухи її знайшли,
    Лежала у ущелині глибокій.
    Спустились найсміливіші були,
    Спинилися від неї за два кроки.
    Волосся сиве вітер колихав
    І срібна шпилька поміж ним блищала.
    Чіпати тіло з них ніхто не став,
    Бо де волосся до землі торкало,
    Якісь незнані квіти проросли
    Із ніжним і приємним ароматом,
    Блакитно-фіолетові були..
    А люди, щоб про те не забувати
    В честь Лала й Ванди і назвали їх
    Лавандою. Цвіте вона і досі.
    Нагадує постійно нам про тих,
    Кому кохання стріти довелося,
    Але воно отвіту не знайшло.
    І невідомо, що його й робити?
    Тим цвітом, наче, сказано було:
    Із цим навчитись треба далі жити.
    Іще багато буде на шляху
    Того, що за кохання будеш мати.
    На долю не прогнівайся лиху,
    Адже того ніхто не може знати,
    Чи то кохання, чи захоплення,
    Яке мине та змиється сльозами.
    А, може, стрінеш ти одного дня
    Того, хто закохається так само.
    Не треба серце рвати до часу,
    В коханого кохання вимагати.
    Колись, повір, тобі ще піднесуть
    Букет лаванди, щоб коханим стати.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  34. Євген Федчук - [ 2020.07.11 19:23 ]
    Легенда про чорну бузину
    «На городі бузина, а в Києві дядько».
    Хто цю приказку не зна? Але, по-порядку.
    Стрів обідньої пори дідуся старого,
    Він із паличкою брів мимо двору мого.
    Я на лавочці сидів, у тіні ховався,
    Дідуся того уздрів, із ним привітався
    Та й кажу йому тоді: - Сядьте відпочиньте.
    А тоді вже далі йдіть… бо ж спекотне літо.
    Чи кудись ви спішите? Хтось на вас чекає?
    Встигнете, добіжите. Сонце ж не сідає.
    - Та нікуди й не спішу, вийшов, щоб пройтися.
    Справді, сяду, посиджу…- Та й розговорився.
    Запитав про те, про се. Тут і я питаю,
    Бо ж мені цікаво все: скільки літ він має.
    - Дев’яносто п’ятий рік восени вже буде.
    - О, та то поважний вік! І живуть же люди!
    Як вдалося вам прожить скільки літ на світі?
    Дід задумався на мить: - Аби довго жити…
    Хочеш, краще розповім побрехеньку «сиву».
    Із вельможею одним сталося то диво.
    Ішов якось через ліс, був на полюванні
    Та й завів його десь біс у яри і твані.
    Ледве вибрався, відстав від своєї свити.
    «Поаговкав», покричав…Що його робити?
    Не сидіти ж і чекать. Та й пішов поволі.
    Довелося поблукать лісом тим доволі.
    Йшов та йшов, аж чує – дим, може, поряд хата?
    Поспішив за димом тим вогнище шукати.
    Справді, бачить в лісі дім стоїть одинокий.
    Видно, хтось живе у нім. Тож пришвидшив кроки.
    Бачить – лавка, а на ній дід сидить ридає.
    «Слава Богу, що живий вибрався», - гадає.
    «Здрастуй діду, чому ти тут сидиш і плачеш?»
    Дід лиш плечі опустив, не замовк, одначе.
    Схлипує та розтира сльози по обличчю.
    «Ви ж людина вже стара, плакати не личить!
    Хто ж до сліз отак довів? Хто тому виною?»
    «Мене батечко побив!..» Блукач: «Отакої?!»
    Діду вже чимало літ, сивий, зовсім білий.
    Вже пора і на той світ – а його побили.
    Скільки ж батькові тому, що ще силу має?
    Зацікавилось йому, тож він і питає:
    «А за що він вас побив? В чім була причина?»
    «Я дідуся в ліс носив, посадив на спину,
    Щоб він квітів назбирав. Але я незчувся,
    Як не втримався, упав, упустив дідуся.
    От за це мене й побив тато мій лозою…»
    Знов лице своє умив чистою сльозою.
    А вельможа аж застиг: чи ж таке буває –
    Це ж який дідусь у них, скільки літ він має?
    І здивований зайшов він тоді до хати,
    Там ще двох старих знайшов, став у них питати,
    Як вдалося їм прожить стільки літ на світі.
    Став один з них говорить: «Як вдалось прожити?
    Дуже просто. Ми живем все життя у лісі.
    Що вполюєм, що нарвем – те і будем їсти.
    Розорали он шматок лісу, сієм жито.
    Не указує ніхто, як ми маєм жити.
    Кіз розвели, молоко й сир від того маєм,
    А, крім того, бузину чорну споживаєм.
    В бузині отій і є секрет довголіття.
    Чорна ягода дає сили довго жити!..»
    Змовк дідусь, а я тоді мовив: - Зрозуміло,
    Ви ще й досі молоді, бо черпали силу
    В чорних ягодах отих. Я не відав того.
    Звісно, дещо чув про них. Але не такого.
    То на бузині, мовляв, вішався Іуда,
    То її сам чорт узяв насадив повсюди
    І під нею сам сидить. Хто кущі корчує,
    Покара того умить. Навіть, смерть віщує,
    Тому, хто візьме палить бузину у печі.
    Тіло все буде боліть: руки, ноги, плечі,
    Як ламати віття їй. І не можна спати
    Під кущем, бо після сну хворим можна стати.
    Будуватись там не слід, де вона зростала.
    Там лишився чорта слід і тоді вмирали
    Люди невідь і чого у будинку тому…
    Бачте, скільки чув всього, а тепер самому
    Видається дивним те, що погане лише
    Чув про бузину. Проте я цікавість втішив,
    Бо нарешті зрозумів я помилку свою
    Й подружитися схотів з тою бузиною.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  35. Євген Федчук - [ 2020.07.10 19:43 ]
    Легенда про жасмин
    Іду якось по вулиці села.
    Уже зоря вечірняя зійшла
    І сутінки на землю опустились.
    А я іду, думками десь далеко.
    Нарешті трохи спала денна спека,
    Отож пройтися трохи захотілось.
    Іду, минаю хати і сади
    І бачу зразу – хто і як глядить:
    У кого сад, а в кого назва лише.
    Десь квітів повно, а десь бур’яну.
    Уже, напевно, пів села минув,
    Вслухаючись в п’янку вечірню тишу.
    Уже хотів вертатися назад,
    Але вловив незнаний аромат,
    Який із саду одного долинув.
    Я чув такий уперше у житті,
    Отож мерщій дізнатися схотів,
    Що ж то за квітка пахне отак дивно.
    А тут дідусь на лавочці сидить
    З ціпком. Присів, напевно, відпочить.
    За день роботи, мабуть, натомився.
    Я привітався, поряд нього сів:
    - Скажіть, я тут спитатися хотів…-
    Дідусь на мене пильно подивився:
    - Спитати хочеш, що за аромат?-
    Пів обернувся і кивнув на сад,-
    Зацвів жасмин…Невже не чув такого?
    - Зізнатись мушу: а таки не чув.
    Запам’ятав би, коб’ зустрівся був.
    Що за жасмин? Хоч глянути б на нього.
    - Та що побачиш, коли уже ніч.
    Приходь-но завтра трішечки раніш,
    То і побачиш. Вдень немає сенсу.
    Бо ж він на вечір тільки розцвіта,
    Увагу білим цвітом приверта.
    Приходь, коли вже маєш інтересу…
    До речі, знаєш, звідки той жасмин?
    Як на планеті появився він?
    - Ну, звідки я про теє можу знати?!
    Як вам відомо, розкажіть мені.
    Люблю почуть історії чудні,
    Хоча і сам я знаю їх багато.
    - Було то, кажуть, в той далекий час,
    З яким століття розділяють нас.
    У Індії усе над Ганг рікою.
    Жила там, кажуть, дівчина одна,
    Жасмин якраз і звалася вона.
    Була не проста – царською донькою.
    Говорять, гарна дівчина була
    І вийти за царевича могла,
    Та бога Сонця чомусь покохала.
    Стрічала його ранньої зорі
    І о вечірній кожен день порі
    Його у безнадії проводжала.
    Бо він не глянув, навіть, в її бік,
    Проїхався по небу та і зник.
    Вона ж всю ніч, чекаючи, проплаче,
    А потім знову на зорі стріча.
    Надія й розпач у її очах,
    А він не чує того і не бачить.
    Не витримала, врешті, мук вона,
    Рішила, що не буде жить одна,
    Коли її кохання безотвітне.
    І кинулася в розпачі в ріку,
    Собі смерть заподіяла легку,
    Батьків лишивши плакати й жаліти.
    Як тіло її витягли з ріки,
    За звичаєм, нещаснії батьки,
    На вогнищі великому спалили.
    Уранці бог звернув на землю лик,
    А там, де він дівчи́ну бачить звик
    Лиш пляма після вогнища чорніла.
    І докори сумління він відчув,
    Хоча, хіба у тому винен був,
    Що дівчину не зміг він полюбити?
    Зібрав він попіл з вогнища того,
    На гарний кущ перетворив його
    З яскравим ароматним білим цвітом.
    І от уже багато сотень літ
    Лиш уночі він розпускає цвіт,
    Дівочу душу випуска на волю.
    І та душа блука всю ніч одна,
    Щоб бога не тривожила вона,
    Аби їм не стрічатися ніколи.
    Дідусь замовк і я сиджу мовчу.
    Якуюсь тугу на душі відчув,
    Вдихаючи незвичні аромати.
    Отож, в житті усякого бува.
    Чиясь душа у квітах ожива
    Аби своє кохання дарувати.
    - А знаєте… - враз голос з-за воріт,-
    Чому в жасмина того білий цвіт?
    Я повернувся і уздрів бабусю.
    Вона, мабуть, давно вже підійшла,
    Але стояла мовчки, слухала…
    - Що ж ти людей отак лякаєш, Дусю?!-
    Сказав дідусь – Це жіночка моя.
    - Вітаю. – все, на що спромігся я.
    Бабуся ж лиш кивнула головою.
    - То знаєте, від чого білий цвіт?
    Було то теж тому багато літ…-
    Коли земля була ще не такою.
    Тоді всі квіти білими були,
    Троянди, айстри білим лиш цвіли,
    Другого вони кольору не мали.
    Художник якось в полі заблукав,
    Мабуть, натхнення творчого шукав.
    Враз, мов полуда із очей упала.
    - А що, як квіти розфарбую я?
    Чому вони однакові стоять?
    От ві́зьму фарби і займуся завтра!
    Почув слова художника жасмин,
    Хотів на сонце схожий бути він.
    Тож став іще із вечора чекати.
    Та мріяв, як він стане золотим,
    Схилятись буде сонечко над ним.
    Отак всю ніч і простояв в чеканні.
    Художник справді з фарбами прийшов
    Та до троянди першої пішов,
    Сказав жасмину: - Будеш ти останній!
    Троянда – королева, ти ж пропхавсь,
    Поперед неї бути намагавсь,
    І я тобі такого не пробачу.
    Чекай, як квіти розфарбую я
    І фарба ще залишиться твоя,
    Тоді…можливо…взагалі, побачим!
    І цілий день він квіти фарбував,
    Усіх, хто який колір обирав.
    Один жасмин засмучено дивився,
    Як зменшується фарба золота…
    Аж ось і вечір врешті-решт настав.
    Один жасмин лиш білим залишився.
    Мазнув художник пензлем золотим:
    - Ну, що, брат, скажеш? Чи готовий ти? -
    Насмішливо на нього подивився:
    - Бо ж фарби залишилося на дні.
    Коли б ти низько уклонивсь мені
    То вмить, повір мені, б «озолотився»!
    Але жасмин був гордим і сказав:
    - Я не якась податлива лоза.
    Скоріш зламаюсь, але не зігнуся!
    Художника цим дуже розізлив,
    Він на кульбаби фарбу всю розлив,
    Сказав: - Більш фарбувати не візьмуся.
    Отак і будеш білим назавжди.
    Хоча, я добрий, все-таки, зажди…
    І фарбу з пензля він змахнув на квіти.
    Так і зоставсь жасмину білий цвіт.
    Ламких не можна гнути його віт,
    Бо дуже легко віти ті зломити…
    Задер вже місяць роги догори.
    Подякував за розповідь старим,
    Пішов, поки ще зовсім не стемніло.
    Ішов, іноді озиравсь назад
    І досі чув той дивний аромат,
    Немов душа Жасмин услід летіла.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  36. Євген Федчук - [ 2020.07.09 19:18 ]
    Легенда про Кічкас
    Тече, тече Дніпро-Ріка
    І течія його стрімка,
    Не здатна сила ніяка
    Її спинити.
    А вище Хортиці колись
    Як за пороги трохи вниз
    Був кажуть гарний перевіз.
    І ним ходити.
    Було заввиграшки усім.
    Будь то чи пішим чи кінним,
    Усі користувались ним.
    Бо неглибоко
    І береги ріки вузькі
    Пологі схили і низькі
    Дно та і берег не грузькі
    Яким хоч боком.
    І звався перевіз Кічкас.
    Донині назва збереглась
    Хоч вже пройшов чималий час.
    Живуча, видно.
    Із тоді давньої пори
    Донесли шептуни - вітри
    Переказ про Дніпро старий
    Щоб вам повідав.

    Тож слухайте. В час дуже давній
    Дніпро був зовсім не такий як нині.
    Він не петляв по ненці -Україні
    А як стріла ніс в море води плавно.
    Його не горбили пороги й острови
    Ніщо йому текти не заважало.
    А яка сила звірини ховалась
    Між заростів високої трави.
    Дніпро всіх годував і всіх поїв.
    Як треба ніс човни униз неспішно
    А хто до моря йшов вздовж нього пішки
    То не блукав і зайвин не ходив.
    А жив тоді ще велетень Кічкас.
    Був злий як пес, та до усіх чіплявся
    І за рахунок інших намагався
    Собі урвати чогось кожен раз.
    Якось ішов та і Дніпро уздрів
    Який спокійно плинув ген до моря.
    Подумав велет (був на підлість скорий):
    Якби Дніпро лише йому служив.
    Такенна сила пропадає марно.
    А так би він над нею керував
    І воду б просто так не роздавав.
    І якби йому тоді було гарно!
    Тож сплів великий і міцний аркан.
    А що Дніпро на те не сподівався,
    Мотуз той міцно в тіло його впявся
    І перетис його рівненький стан.
    Відчув Дніпро, що давить якась сила
    Почав звиватись, щоб себе звільнить
    Немов змія що себе боронить,
    Звиває у нестямі своє тіло.
    Але дарма. Трима мотуз міцний
    Не вирватися й трохи не послабить.
    Кічкас рішив, що переміг він, мабуть,
    Але мотуз не послабляє свій.
    Дніпро ж побачив що звивання те
    Йому ніяку користь не приносить
    І вирішив що так боротись досить,
    Хоч і здаватись не бажа, проте.
    Лише напружив тіло все своє,
    Щоб той мотуз триклятий розірвати
    Що аж каміння стало проступати
    Там де воно і нині іще є.
    Чим більш Дніпро напружував всі сили
    Тим більше виступало островів,
    Порогів між гранітних берегів,
    Що вкрили колись чисте його тіло.
    Останній натиск Хортицю підняв
    І вмить мотузка з тріском розірвалась.
    Кічкас не втримавсь, тож йому дісталось:
    Задком, задком та й в океан упав.
    З тих пір Дніпро петляє повсякчас.
    На нім пороги й острови з’явились
    А де мотузка в тіло річки в’їлась
    Став перевіз, що ми зовем Кічкас.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  37. Євген Федчук - [ 2020.07.08 19:57 ]
    Легенда про острів Перун
    Як у Києві на горі крутій
    Жив колись страшний трьохголовий змій.
    Не в печері жив – на самій горі
    І в страху були і малі, й старі.
    Бо не їв той змій ні свиней, ні кіз,
    М’ясо лиш людське залюбки він гриз.
    І навкруг гори все кістки лежать,
    Та боїться люд навіть утікать,
    Бо літав той змій та людей ловив
    Навіть тих, хто десь і далеко жив.
    Хоч літав той змій, то було колись,
    А тепер роз’ївсь, зовсім розлінивсь.
    Тож при змії тім ще волхви були
    І людей йому на обід тягли.
    Наїдався змій і спокійно спав,
    А народ навкруг злякано чекав:
    От прокинеться незабаром змій,
    Вимагать почне знов сніданок свій.
    І кого волхви виберуть тоді?
    У чиїм дому знову буть біді?
    Хоч боявся люд, але й вірив він,
    Що відгонить змій лютих ворогів,
    Що ворожий кінь не ступне до них,
    Бо страшенний змій пожере усіх.
    Та летіли дні і текли роки,
    Ворог воду пив із Дніпра – ріки,
    Попід Київ – град пас своїх коней,
    А змій жер і жер лиш своїх людей.
    Аж з’явився тут Володимир – князь
    І сказав тоді змієві: «Вилазь!
    Вийди, лютий звір, на смертельний бій!
    Дай об тебе меч закривавлю свій!»
    А весь люд навкруг у страху завмер:
    Що ж то зробиться князеві тепер?
    Розлютиться змій, лихо станеться.
    Бо тоді ж усім їм дістанеться.
    Заревів тут змій лютий голосом,
    Аж земля, немов, розколовся.
    Підняв голови, щоб вогнем дихнуть,
    Та вогню того навіть і не чуть
    Захотів злетіть, крилами махнув,
    Але залишивсь там же, де і був.
    Наче і не змій, що людей лякав,
    Мабуть, постарів і ледачий став,
    Засміявся князь: «Ти ж, опудало!
    Може ти колись страшним і було,
    А тепер тебе я не буду й бить!
    Гей, беріть його, до коней в’яжіть
    І тягніть униз до Дніпра мерщій,
    Хай пливе кудись цей колишній змій!»
    Звеселився люд. Змій собі шипить.
    Крильцями маха, хоче полетіть.
    Хоче покарать цих непослухів.
    Та народ уже, накінець, прозрів.
    Потягли його кіньми у ручай,
    Потім по ньому у ріку – Пучай.
    Відтягли в Дніпро, ну, тепер пливи.
    У чужих краях відтепер живи.
    Плив рікою змій, люд за ним ішов,
    Гнав від берега, щоб не виліз знов.
    І лютився змій, з голоду аж вив,
    М’яса людського же давно не їв.
    Але ті, кого він би з’їсти міг
    Гонять геть його дружно за поріг.
    За один поріг, потім за другий.
    Ледве вже пливе той нещасний змій.
    За пороги аж його провели
    І тоді назад радісні пішли.
    Бо прийшов тепер змієві кінець!
    Він же на Дніпрі знайшов острівець
    У печеру вліз, що на нім була,
    Там і здох, мабуть, з голоду і зла,
    Може, правда, він там ще довго жив,
    А то мимо плив, тих ловив і їв.
    Бо в печері тій змієвій були
    Купами кістки людськії знайшли.
    Де подівся змій, те ніхто не зна.
    І легенд про те навіть не одна.
    А як в Києві він Перуном звавсь,
    То й за островом назва збереглась.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  38. Євген Федчук - [ 2020.07.07 20:16 ]
    Легенда про картоплю
    Садили картоплю ми у дідуся.
    Він ямки копає, а ми із сестрою,
    Кидаємо в ямки картоплю обоє
    В надії, що скоро закінчиться вся.
    Вже сонечко добре з небес припіка.
    Дідусь утомився та й ми ледве ходим.
    Уже посадили ледь не пів городу.
    Аж ось і бабуся обідать гука.
    Ми хутко докидали те, що лишалось,
    За стіл попід вишню в тіньок подались,
    А там, як наїлися і напились
    То відпочивати в траву повкладались.
    Я ж надто цікавий, щоб просто поспать,
    Питаннями став дідуся діставати:
    - Хто перший картоплю надумав саджати,
    Щоб можна його незлим словом згадать?
    - Раніше картоплі в Європі не знали.
    Колись у Америці інки жили,
    Тож перші саджати її й почали.
    - А як та картопля в Європу попала?
    - То вже як Колумб край далекий відкрив,
    То звідти іспанці й привезли те диво.
    Щоправда, в Європі дивилися криво,
    Вважали, що чорт в землю то посадив.
    Тож «яблуком чортовим» часом і звали.
    Бо ж їли не те, що росте у землі,
    А ягоди, бачили, ті, чималі,
    Які по цвітінню на ній достигали.
    А в них же отрута. Хтось часом вмирав.
    Верталися знову до каші та хліба.
    Воно, хоч жилося і голодно, ніби,
    Але краще їсти провірених страв.
    І, як не старались були королі,
    Щоб змусити люд ту картоплю садити.
    Один обіцяв за то гроші платити,
    Другий за непослух карати велів…
    Та темний народ за старого тримався,
    Від голоду пух та картоплю не їв.
    Як переконати тих впертих ослів?
    І, якось, француз Пармантьє здогадався.
    Ділянку картоплею він засадив
    Й, коли вже картопля взялась достигати,
    Поставив круг поля він роту солдатів
    І слух розпустити по селах велів,
    Що тих, хто посміє картоплю ту красти,
    Чекає уже із сокирою кат…
    А сам уночі прибирав тих солдат.
    Ну, як було людям у гріх не упасти?
    Солодкий же, бач, заборонений плід,
    Відомо то людям іще від Адама.
    Тож люди картоплю тягли лантухами,
    А згодом, як кажуть, і «тронувся лід».
    В Росії ж з картоплею лихо було.
    Петро ще з Голландії лантух доставив,
    Хоча й не довів до кінця тої справи.
    По ньому ще років багато пройшло,
    Коли Катерина за справу взялася.
    Та вперся народ забобонний, однак,
    І справа не рушила з місця ніяк.
    Уже при Миколі, що Палкіним звався,
    Був виданий ним «височайший указ»
    Ростити картоплю повсюдно… Якраз!..
    Російський мужик враз за вила узявся:
    Що їм замість ріпи підсовує «власть»?
    І бились до смерті вони «за свободу».
    Багато лягло у тих бунтах народу…
    Та, врешті, картопля і там прижилась.
    - А звідки картопля взялася у нас?
    - Завезли німецькі колись колоністи.
    Вони уже вміли й ростити, і їсти…
    Хоча… рідний дід мій розказував раз
    Історію трохи другу про ті справи.
    Тоді іще й німців не було у нас.
    А цар чи московський, чи інший якраз
    Купити картоплі в Європу направив.
    Купили чи лантух, чи, може, і два.
    Везуть із солдатами по оба боки.
    Бо ж час був непевний. Не ступиш і кроку.
    Хто зна, що байрак чи то пуща хова?
    Та, як не старались - з бідою зустрілись:
    У лісі напали на них гультяї.
    І голови склали солдати свої,
    А слідом на небі й посли опинились.
    Взялись гультяї злато-срібло шукать,
    Бо що ж можна везти в такій охороні?
    Огледіли все: і карету, і коні.
    Та лише два лантуха там і лежать.
    А в лантухах тих якісь овочі дивні.
    Хтось взяв та надгриз і одразу скрививсь:
    «Гидота! Тверде! - та й пошпурив у ліс,-
    Такого не їстимуть, мабуть, і свині!»
    Почухав потилицю був отаман.
    Він же сподівався багатством розжитись.
    Ну, коней візьмуть. Вони можуть згодитись.
    А більше чого і узяти нема.
    Карету у нетрі велів відтягти,
    На землю із лантухів повисипати.
    Ніколи не зайвина лантухи мати…
    «Гидоту» ж землею велів загребти.
    Було то все ранньої, кажуть, весни.
    А влітку із Криму верталася валка,
    Минули спокійно розбійницьку балку
    І на ніч спочити спинились вони.
    Поставили мажі навколо свої,
    Багаття розклали, вечеряти стали.
    І так комарі кляті їх допікали,
    Що ледь дочекались, щоб гурт весь поїв.
    Тоді отаман і говорить: «Давай
    Накидаєм зелені в наше багаття.
    Вогню нам не треба, а диму багато…
    Он, бач, над дорогою густо трава».
    І рвати бадилля вони почали,
    А з ним іще грудки якісь витягають.
    Не перебирають, в багаття кидають,
    Поки густий дим в небеса повалив.
    А потім спокійно уклалися спать,
    Лишивши, звичайно, надійну сторожу.
    Вночі гультяї ще навідатись можуть,
    Від ночі усякого можна чекать.
    Але, слава Богу, ніхто не напав,
    Ніякі розбійники їх не чіпали.
    Коли готувати сніданок почали,
    То кухар грудки оті повигрібав,
    Аби на вогні саламаху зварити.
    Хтось грудку узяв - вона тепла, м’яка.
    Почав куштувати – смачнюча така,
    Лиш трішечки треба її посолити.
    Допалися хлопці до дива, умить
    Поїли усе, а тоді гуртом взяли
    Ті овочі дивні з землі накопали,
    Щоб дома в городі собі посадить.
    А скоро від них розійшлася вона.
    Картоплею, правда, ще не називали,
    Десь бульбою, десь мандибуркою стала,
    А десь бараболя, бандурка. Одна
    Ще приказка в діда з часів тих була:
    «Бандурку Господь сотворив задля того,
    Щоб бідному шкуру було драти з кого!»
    Відтоді картопля у нас і пішла,
    Казав мені дід. Зовсім інше наука
    Розказує нам у розумних книжках…
    Так, біля картоплі робота важка,
    Але ж і смачнюча, скажу я вам, штука.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  39. Євген Федчук - [ 2020.07.06 19:13 ]
    Легенда про Муравський шлях
    Було це у часи у старовинні.
    Коли? Не знаю. Та давно було.
    Унадились татари в Україні
    Чи не щодень чинити своє зло.
    Ішли так часто. Йшло їх так багато,
    Що всю траву стоптали у степах
    Не стало чим й коня погодувати
    На широченних степових шляхах.
    Здавалося б радіти Україні,
    Бо не прийде нарешті татарва.
    Але хіба її лиху зупинить
    Те, що в степу не виросла трава?
    Татарин скочить на коня уранці
    Надвечір вже за Ворсклою гуля
    І мотузками в’яже собі бранців
    І тягне все що в очі потрапля.
    А Україна лишилась без солі,
    Бо сіль із Криму везли чумаки.
    Вози ж чумацькі рухались поволі
    Воли такі вже неповороткі.
    Їх у дорозі годувати треба.
    А чим? Коли в степу трави нема?
    З собою брати на усі потреби?
    Так тільки час потратити дарма.
    Тож і не їдуть чумаки за сіллю.
    А що без солі? Їжа вже не та.
    Та і здоров’я меншає і сили.
    Хто мав хоч дрібку - три́мав на свята.
    І чумаки журилися нівроку
    Тож заробіток їхній головний.
    А не рушали. Все чекали доки
    Степ знову вкриє килим трав’яний.
    Дарма чекали. Не росте травиця ,
    Лиш порох степом вітер підійма
    І засипає степові криниці.
    Бо то біда, коли трави нема.
    Сів молодий чумак понад рікою,
    Від неспокою серце аж щемить.
    Підпер в задумі голову рукою,
    Не знає, бідний, що його й робить.
    Аж тут дідусь старенький на дорозі.
    «Здоров був, синку!» «Й вам здоров’я теж».
    «Чого сидиш у задумі й тривозі?
    Чого із Криму солі не везеш?»
    Та то вам, діду, наче невідомо?
    Трава не хоче у степу рости.
    Даремно вириватися із дому.
    Без неї і до Криму не дійти.
    «Відомо, синку. Чому ж невідомо?
    Я саме тому й прийшов сюди.
    Я поможу, синочку, горю твому
    І порятую землю цю з біди.
    Є в мене торба з чарівним насінням,
    Росте із нього мурава-трава.
    От якби хтось ним степ увесь засіяв,
    То ожила б землиця степова .
    Я б сам пішов, та вже старий занадто,
    Боюсь, що може зовсім не дійду.
    Якби ж хтось захотів цю торбу взяти,
    То ми б, напевно, відвели біду».
    «Я згоден, діду! Де ота торбина?
    Хутчій давайте!» - підхопивсь юнак.
    « Торбина ось. Але послухай, сину,
    Ти маєш знати: що робить і як.
    Ітимеш, торбу почепи на спину,
    Бери насіння, рівно розсівай,
    Не заглядай в дорозі у торбину,
    Бо враз насінню тому буде край.
    Не оглядайсь ні разу аж до Криму,
    А то трава не зможе прорости.
    І не спиняйся, доки туди йтимеш.
    Все зрозумів? То можеш тепер йти».
    Взяв хлопець торбу і пішов додому.
    Шлях був далекий, слід перепочить.
    А вдома торбу положив додолу.
    Нехай до ранку долі полежить.
    А поки спав якась нахабна миша
    Прогризла дірку, щоб поласувать.
    З зорею хлопець торбу взяв і вийшов.
    Пішов степи травою засівать.
    Іде-іде, насіння розсіває.
    Зустріне річку – бродом перейде.
    Не бачить що у дірку просипає,
    Бо йде, не зупиняється ніде ,
    Позаду вже і Ворскла, і Самара,
    Іде між Кінських і Молочних Вод.
    Вслухається, чи не спішать татари.
    Здалось йому, щось сиплеться. І от
    Він вирішив заглянути в торбину,
    Чи ще до Криму вистачить йому?
    Та тільки хлопець зняв її зі спини,
    Відкрив, поглянув…І кінець всьому.
    Лишилось те, що ще тримав в долоні,
    А ще ж до Криму чималенький шлях.
    Тож наостанок сіяв досить скромно.
    Бо густо – то не вистачить ніяк.
    Укрився степ травою –муравою.
    А особливо там, де йшов юнак,
    Вона була високою, густою.
    Там і проклали чумаки свій шлях.
    До Криму їдуть по траві високій,
    Пісні співають, доки сіль везуть,
    Такі ж протяжні, як і степ широкий
    Їх у степу, ой, як далеко чуть.
    Високі трави степом аж до Криму
    І тільки там, де зупинивсь юнак,
    І у торбину глянув, не утримавсь,
    Так і до нині тільки солончак.
    За тою, за травою –муравою
    Муравським і назвали оцей шлях.
    Тут чумаки співали пісні свої,
    Як сіль везли із Криму на возах.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  40. Євген Федчук - [ 2020.07.05 20:13 ]
    Легенда про солов’я
    Сидів в саду і слухав солов’я,
    Що недалеко в гаї заливався.
    Під спів той задрімати намагався,
    Не міг заснути в душній хаті я.
    Дививсь крізь віття на громаддя зір,
    Якими щедро всипалося небо.
    Задумувався про життя, про себе,
    Про те усе, що бачив до цих пір.
    І, чи то непомітно так заснув,
    Чи то і справді сталося зі мною -
    Та когось чую поряд із собою.
    Я голову повільно повернув,
    Аж поряд біля мене сивий дід,
    Якого я до цього ще не бачив.
    Не здивувався, не злякавсь, одначе,
    Як, наче, все навкруг іде, як слід.
    - Чудова ніч! – озвався тихо дід,-
    А соловейко, бачиш, як виводить?!
    Комусь переспівати його годі,
    Хай, навіть, обійти прийдеться світ.
    Я тільки мовчки слухаю, сиджу,
    А дід, немов з собою розмовляє:
    - У світі, синку, всякого буває…
    А хочеш, я легенду розкажу
    Про те, звідкіль всі солов’ї з’явились?
    Я лише мовчки дідові кивнув.
    Той помовчав, немов про щось забув
    Та далі мова легко його лилась:
    - Були колись в краю оцім часи,
    Коли одні над всіми панували,
    А інших просто за худобу мали
    Та задирали без кінця носи,
    Хвалилися один перед другого,
    Що в кого є, чого в других нема.
    Один собак породистих тримав,
    Картин відомих назбиралось в того.
    Той кіньми в стайні без кінця хваливсь,
    У того парк розкішний і фонтани,
    Або й театр у якогось пана…
    Один поперед одного тяглись.
    А, щоб зібрати гроші на усе,
    То кріпаків трудитись заставляли,
    Їх за худобу чи знаряддя мали,
    Яке прибуток пану принесе.
    Їх за непослух без кінця сікли.
    Могли й до смерті засікти, бувало.
    Та, як худобу часом продавали
    Чи обмінять на якусь річ могли.
    Бувало, що й десятків кілька душ
    За цуценя породисте просили…
    І кріпаки противитись не сміли.
    Систему, гарну для панів не руш!
    Так от, жив-був на Україні пан.
    Чи, може, пан, то голосно занадто -
    Панок, що Дурнєв було його звати.
    За що потрапив він у панський стан,
    То ми не знаєм. Мав одне село
    Та кріпаків десятка три при ньому.
    Але хотілось слави пану тому,
    Хоч славитися чим і не було.
    Грошей на прожиття не вистача,
    Куди вже там бенкети із балами.
    Але хотів рівнятися з панами
    Й невдачі на селянах відомщав.
    Була між кріпаків одна сім’я.
    Із ранку і до ночі працювали,
    Угору коли глянути не знали,
    Тож свій лан необробленим стояв.
    Хоч як і важко жити їм було,
    Та усе ж жінка народила сина.
    Росла дитина, наче та билина.
    Таких було ще кілька на село.
    Коли дитина трошки підросла,
    Пан повелів в роботу її брати,
    Худобу пасти, ягоди збирати,
    Те, що вона робити вже могла.
    Так ще з малого він уже кріпак
    І змушений на пана працювати.
    Уже і вранці не дають поспати,
    Бо прийде хтось із панських посіпак
    І батогом робити пожене.
    Та якось звик хлопчина, не цурався
    І за роботу він без лайки брався,
    Бо гарне бачив у цьому одне:
    У полі, в лісі був він сам-один,
    Ніхто його не бачить і не чує.
    Тож він собі, як і усі, працює,
    Але й співати вголос може він.
    А він співати дуже вже любив.
    Бог голос дав такий, що пошукати.
    Як же було малому не співати,
    Коли він співом тільки тим і жив.
    Як він співав, то замовкали всі.
    У полі жайвір, в лісі всяка птиця
    Зліталися на нього подивиться,
    Скупатись, мов, у вранішній росі…
    Звикають люди, кажуть, до всього.
    І до кріпацтва також звикли люди.
    Нехай там як воно погано буде,
    Але ж так само і другим кругом…
    Та якось пан, залізши у борги,
    Рішив продати трохи свого люду.
    Розвішав оголошення повсюди.
    Й продав кількох, але серед других
    Купили також хлопця маму й тата.
    Ніхто дитину не схотів купляти.
    Тож він лишився сирота без них.
    Поплакав, звісно, але що робить,
    Хоча душа у хлопчика страждала,
    Та пісня його завжди рятувала,
    Допомагала йому далі жить.
    Так він і виріс, хоч і сирота,
    То пас худобу, то робив у полі,
    Не жалівся ніяк на свою долю.
    І скоро гарним парубком він став.
    Якось на луках був траву косив,
    Та заспівав, як звик завжди робити.
    Тут панові прийшлося проїздити
    І він почув отой незвичний спів.
    Негайно хлопця привести велів,
    Послухав, як чудово той співає
    І зрозумів, що він, нарешті має
    Те, чим він може здивувать панів.
    Так панове життя зазнало змін.
    Другі до нього стали приїздити
    Той спів послухать, пана похвалити.
    І став із того ще бундючний він.
    У парубка нічого не питав,
    Лише велів гостям своїм співати,
    Хоч став для того гарно одягати
    Та більш чи менш пристойно годував.
    Як слава між панами розійшлась,
    Просити стали хлопця в пана взяти,
    За гроші, звісно, трохи поспівати.
    А чого б пан від грошей відмовлявсь?
    Тож їздив хлопець та панам співав.
    А так хотів співати для народу,
    Щоб не дивитись на ці пики горді.
    Вже на них сил дивитися не мав.
    А була ще у їхньому селі
    Дівчина Галя, добра та вродлива.
    Сім’я була, як в хлопця, нещаслива,
    Тож на руках натерла мозолі
    Ще з літ дитячих. Та не сумувала.
    Із хлопцем зустрічалася пота́й.
    Бо ж панові лише зачі́пку дай,
    То вже б в обійстя панове попала.
    Лиш покритки вертались звідтіля,
    До смерті свою долю проклинали…
    Вони кохання в темряві ховали,
    Він піснею їй серце звеселяв.
    Коли ж дізнався пан про його спів,
    Стрічатись їм все менше випадало.
    Та вони часу кращого чекали,
    А раптом пан би взяв і подобрів.
    Якось купець до Дурнєва примчав,
    Просити став, щоб співака продати,
    Почав хороші гроші обіцяти
    І той на пропозицію пристав.
    Позвав він хлопця та велів збиратись,
    А той одне-єдине попросив,
    Аби пан з ним ще Галю відпустив.
    Та пан уперся, не схотів втрачатись.
    Купець хотів купити і її,
    Та Дурнєв ціну чималу загилив.
    Ціна для того була не під силу,
    Чи, може, гроші пожалів свої.
    І тут вже хлопець стриматись не зміг,
    Хоч із дитинства звик коритись пану,
    Але на нього гордовито глянув
    Й метнувсь умить стрілою за поріг.
    Поки-то пан покликав слуг своїх,
    Поки вони за хлопцем вслід побігли,
    То молодята вже зустрітись встигли
    І кинулись до лісу з усіх ніг.
    Тікали і молилися весь час,
    Аби Господь поміг їм врятуватись,
    Аби їм все життя не розлучатись
    Та в страху озиралися щораз,
    Бо ж чули тупіт панових лакиз.
    Здорові надто в пана посіпаки.
    Ще трохи й попадуться небораки,
    Не порятує, навіть, море сліз.
    Вже слуги поряд, руку простягни,
    Вже чути їхнє дихання у спину.
    Вже думали, що їх Господь покинув…
    І раптом стали пташками вони.
    Лишили посіпак тоді ні з чим
    І в ліс густий швиденько подалися…
    Отак от соловейко і з’явився,
    Щоб радувати співом нас своїм.
    Він, звісно, для коханої співа,
    Але та пісня – мов дарунок неба.
    І кращого закоханим не треба…
    Мені пора, бо вже і ніч сплива…
    Я озирнувся, але дід пропав.
    А, може, то мені усе наснилось?
    Вже сонечко над обрієм з’явилось,
    А я отак в саду всю ніч проспав.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  41. Євген Федчук - [ 2020.07.04 19:11 ]
    Легенда про острів Хортиця
    З прадавніх літ лежить серед Дніпра
    Великий острів - Хортицею зветься.
    Немов природи надзвичайна гра,
    В яку ріка віками з шумом б’ється.
    Високії гранітні береги,
    Могутні скелі хвилі ті стрічають.
    Шумить Дніпро. Йому не до снаги
    Тих скель здолати. Тож і оминає,
    Струмує, невдоволено бурчить,
    Але не в змозі що-небудь зробити.
    Та і до моря надто вже спішить,
    Щоб свої води в нього швидше влити.
    Звідкіль він взявся – острів дивний цей,
    Який казковим дехто називає,
    Який важким напруженим кільцем
    Дніпро могутній скільки літ стискає?
    Говорять, в давні – давні вже часи,
    Як Бог ще тільки брався до роботи,
    Коли тропічні скрізь росли ліси
    І всяка нечисть повзала в болотах,
    Коли з-під рук Всевишнього зійшли
    На Землю дивні монстри величезні
    І боротьбу за зверхність повели,
    Шматрали здобич кігті, наче леза.
    Їх розвелось до біса на Землі,
    Що аж вона від їх ходи двигтіла,
    Водились і великі, і малі,
    Все пожирали, ще і ще хотіли.
    Господь злякавсь,
    що монстри все пожруть
    І не лишиться на Землі нічого,
    Тож з залишків якихось, може буть,
    Він сотворив хорта на диво злого.
    Гасав той хорт по луках, по лісах,
    Рвав динозаврів, як курчат, на шмаття
    І лиш кістки хрумтіли на зубах,
    Коли вдавалось щось уполювати.
    Вже й динозаври зникли назавжди,
    Їх хорт подер, немов свиня кожуха,
    Лишились їх кістки та десь сліди
    І ще дрібнота, що хорту, як мухи.
    Пора б з хортом покінчити, мабуть,
    Він все зробив,
    для чого Бог призначив.
    Та він забув. Чому б і не забудь,
    Як за ділами спокою не бачив?
    А хорт ганяв. Вже витоптав ліси,
    Широкий степ розкинувся навколо,
    Річки до моря води з гір несли,
    Здавалось, їм кінця нема ніколи.
    Голодний хорт дрібноту вже ловив,
    Набігається, доки щось впіймає
    Та й до ріки – все пив і пив, і пив,
    Бува, аж річка зовсім висихає.
    А з того й в морі меншає води.
    Побачив Бог: щось діється не теє,
    Поглянув по Землі туди – сюди,
    Уздрів хорта, що бігає землею.
    Згадав, навіщо він його створив
    І бачить, що потреба в нім віддала,
    А той якраз дніпрову воду пив,
    Коли на нього Божа воля впала.
    І хорт відразу весь закам’янів,
    Завмер навіки поміж берегами,
    Дніпро могутній навпіл розділив,
    Упершись міцно скелями – ногами.
    Так і стоїть донині острів тут,
    Подій минулих мовчазливих свідок.
    Не вирватись йому з гранітних пут,
    Нікому в світі всього не повідать.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  42. Євген Федчук - [ 2020.07.03 19:40 ]
    Легенда про три гори
    Стоять у Призов’ї три могили.
    Найменша називається Корсак
    Найвища з них Бельмак, чи то Горіла,
    Та ще середня Синя, чи Токмак.
    Я вам легенду хочу розповісти
    Про три високі степові гори.
    Було то у часи прадавні, звісно,
    Якоїсь невідомої пори.
    Іще степів у цих краях не було,
    Сарматське море хлюпотіло скрізь,
    Вітри морськії в усі боки дули
    І лиш морськії коники паслись.
    А біля моря в ті часи далекі
    Жило три брата - ненажери три.
    Їм все одно – чи то мороз, чи спека,
    Завжди одне: жери, жери, жери.
    Зібрались якось усі три докупи
    Бельмак, Токмак і менший брат Корсак
    По всій окрузі неймовірний тупіт
    Зчинили, розігнали всіх зівак.
    Зустрілись, сіли, сперечатись стали
    Хто все – таки найбільший з ненажер.
    Один кричить: «Я їм – мені все мало.
    З ‘їв череду – ледь з голоду не вмер!»
    Другий собі: «Я снідати сідаю,
    Дві череди одразу по щоках,
    Ще й озерцем добрячим запиваю
    Аби лиш заморити черв‘яка !»
    А третій: «Я і море можу випить
    Аби було що, власне, запивать!”
    Кричать, давай один другого сіпать
    І кулаками в черево штовхать.
    Вже аж упріли з суперечки тої,
    Нарешті старший каже: «Підождіть!
    Давайте трохи, браття, заспокоймось,
    Бо так нам суперечки не рішить».
    Я пропоную влаштувать змагання,
    Хто вип’є з моря більше всіх води
    Той буде мати «Ненажери» звання.
    Ну як, братки, лади?» «Еге ж, лади!»
    От першим взявсь Бельмак із моря пити,
    Він , як найстарший, право таке мав.
    Не став далеко з берега ходити
    На мілині хлебтав уже , хлебтав.
    Роздувся весь і став такий високий,
    Що на братів дивився згори вниз.
    Та море все – таки іще глибоке.
    «Ні, - каже, - все, вже б і ковток не вліз»
    Узявсь Токмак за братом воду пити,
    Зайшов у море п’є і п’є, і п‘є,
    Але ніяк не може він налити
    Те ненаситне черево своє.
    Вже перепив далеко свого брата
    Роздувся дуже, як гора вже став,
    Але ніяк не хоче припиняти,
    Щоб менший брат його не перегнав.
    Та черево все ж не бездонна бочка.
    І бачить він, нарешті, що ніяк
    Йому вже не зробити і ковточка.
    В знемозі й ліг. Тож менший з них Корсак
    Продовжив справу, що брати поча́ли.
    А ті таки добряче попили,
    Аж море меншим і мілкішим стало
    І береги вже ген аж де були.
    Тож довелось на південь дибуляти
    Аби залізти у морську глибінь
    І там уже братів перепивати.
    Такий уже був хитруватий він.
    Сів у воді і ну її хлебтати,
    А потім ліг, щоб влізло трохи ще,
    Та не догнав і старшого він брата
    Ковток зробив і з нього вже тече.
    Дивився Бог на всю оту розвагу
    Та дивувався з дурнів отаких,
    А далі взяв і усіх трьох одразу
    Перетворив з живих на камя‘них.
    Від моря ж і третини не лишилось
    Отак брати із нього попили,
    Розділене до того ж на частини.
    Кавказ одну з них - Каспій відділив.
    Дві інші – то Азовське й Чорне море
    Лишились про цю сторону хребта.
    На північ степ простягся неозорий,
    Що утворився завдяки братам.
    Вони ж зостались кам’яним громаддям
    Стирчати вічно серед цих степів.
    А дощ і вітер їхні схили згладив,
    А час травою – муравой покрив.
    Ще Бог велів, аби вода верталась
    З бездонних черев в глибочінь морську,
    Знов хвилями в безмежжі хвилювалась
    Прибоєм пробігалась по піску.
    І з гір побігла випита водичка
    До моря, звідки випита була.
    З могили Корсак така ж сама річка
    У море у Азовське потекла.
    З гори Бельмак десь Гайчур тихо в’ється
    Щоб в Чорне море вилитись Дніпром.
    А з Токмака найбільше річок ллється,
    Бо був із найненаситнішим нутром.
    І Берда, й Конка, і ріка Молочна
    З ції гори початок свій беруть.
    Течуть і інші, якщо бути точним,
    Та води мало у собі несуть.
    Стоять в степу на дні колишнім моря
    Ті три гори – ті ненажери три.
    Ну, звісно, серед гір вони не гори,
    Але для степу таки три гори.
    Нагадують нам про часи прадавні.
    І, наче добре завчений урок,
    Давайте й ми цих ненажер згадаєм,
    Щоб їх не повторити помилок .


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  43. Євген Федчук - [ 2020.07.02 19:50 ]
    Легенда про Каховське море
    Каховське море, хвиля в берег б’є,
    Пінявий слід лишає за собою.
    Кигичуть чайки десь над головою,
    А вранці сонце із води встає,
    І враження, немов то, справді, море,
    Таке ж безмежне, як і всі моря.
    Та відчуттям не варто довірять:
    Оманливі чарівні ці простори.
    Коли тут ріс, як море, очерет,
    Ховаючись розлив Дніпра широкий.
    Тут розбігався він у різні боки,
    Немов стомився бігти уперед.
    І сотні більших-менших островів
    Ховались в тих безмежних очеретах.
    І таємниць заманливі сюжети
    Великий Луг від чужаків таїв.
    Колись тут панували козаки.
    Томаківку чи Базавлук, гадаю,
    Сьогодні кожен українець знає,
    Хоча з тих пір пройшли уже віки.
    Та крім козацьких січей на Лугу
    Жила ще, кажуть, Пам’ять України.
    Їй очерети заміняли стіни,
    Будило з сну козацькеє: «Пугу!»
    Вона про все, що бу́ло пам’ятала
    І свято славу нашу берегла.
    І ми були доки, вона жила,
    Бо за народ із нею себе мали.
    Віками нас старалися змінить:
    Вбивали, били, голодом морили,
    Та з пам’яттю ми зберігали сили
    І далі як народ єдиний жить.
    Тоді за душу нашу узялись.
    Ті, що народ наш прагнули скоротити.
    І нашу мову захотіли вбити
    І з нею те, чим ми жили колись.
    Та знов нічого з того не виходить:
    Живе і мова, і душа живе,
    Бо пам’ять по Дніпрові пропливе
    І заново убите все відродить.
    Тоді рішили пам’ять нашу вбить:
    Викреслювали, гудили, стирали,
    На пам’ять дружно в плавнях полювали,
    Та де її в тих заростях зловить!
    Вони звідсіль – Вона з другого боку
    І лиш луною голосне : «Пугу!»
    Нелегко на Великому Лугу
    Впіймати щось. Не видно за два кроки.
    Палили плавні – хай вона згорить,
    Та очерети знову відростали,
    І, як раніше, пам’ять зберігали,
    Щоб міг народ народом далі жить.
    Від тих невдач зібралися охочі
    І стали собі думати й гадать,
    Як їм ту Пам’ять назавжди сховать,
    Аби лиш не мозолила їм очі.
    Сиділи довго, радилися все.
    Вже ж і вбивали, гнули і палили
    Здавалось би: усе як слід робили,
    Та так невдало, що їх аж трясе.
    І тут хтось думку висловив таку:
    - А може ми утопим її в морі?
    Затопим усі ці плавневі простори,
    Як загородим десь Дніпро-ріку.
    І всі ті січі, вся козацька слава,
    Якими Пам’ять до цих пір жива,
    Підуть під воду. Буде голова
    Спокійна. І спокійно будем править.
    Сподобалась ця думка. І вони
    Мільярди вклали і таки зробили:
    Дніпро в Каховці перегородили
    При допомозі греблі, як стіни.
    Втопили кращі чорноземи світу
    І шахти, що вода їх залила.
    Така вже злість на Пам’ять в них була,
    Що були ладні аби що зробити.
    І розлилося море навкруги,
    Сховавши слави нашої простори .
    «Таки втопили кляту Пам’ять в морі!»-
    Раділи з того наші вороги.
    Дарма раділи, дивлячись на воду,
    Бо Пам’ять залишилась у нас.
    Не можна вбити те, що увесь час
    Живе у серці цілого народу.
    А море що? Сьогодні воно є,
    А завтра – хто зна, може і не буде?
    Зробили люди і зламають люди
    Це нерозумне дітище своє.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  44. Євген Федчук - [ 2020.07.01 20:19 ]
    Легенда про запорізький дуб
    Ми вже другий десяток розміняли,
    А дехто ще продовжує кричать,
    Що можем ми за гарний кусень сала
    І Україну – матінку продать.
    Що нації такої не існує,
    А наша мова – діалект і все.
    І нами то Америка керує,
    А то Росія звільнення несе.
    Ми ж, українці, ні на що не здатні,
    Хіба що відростити довгий чуб.
    Куди вже нам державу будувати,
    Якщо не в змозі врятувати дуб.
    Він сім віків ріс на оцьому місці
    І кожну весну зеленню вкривавсь,
    А нині , кажуть, не лишилось листя
    Хіба що яка гілка збереглась
    Найбільші затяті гудять незалежність.
    Мовляв, поки ми попід кимсь жили,
    Дуб собі ріс, як йому і належить
    А ми його до смерті довели.
    В полеміку не буду я вступати.
    Нехай кричать, якщо їм так кортить.
    Та хочеться легенду розказати,
    Вона, можливо, дещо пояснить.
    Як Бог надумав наш народ створити,
    А було це сімсот років тому,
    То він рішив Миколу попросити,
    Щоб у цій справі допоміг йому.
    Прийшов Микола у степи широкі,
    Пройшов від моря вгору вздовж Дніпра.
    Яка краса лежить на усі боки
    І навкруги неміряно доба!
    «Нелегка доля у народу буде, -
    Іще тоді подумав Миколай, -
    Бо завжди будуть лізти злії люди
    Аби привласнить цей жаданий край.
    Він зброю з рук не буде випускати
    Аби свою свободу захистить
    І врешті - решт свою державу мати,
    Самому всім багатством володіть.
    Йому для цього знадобляться сили,
    Причому сили, звісно чималі
    Щоб вороги нарешті відступили
    Від тої благодатної землі».
    Тож вибрав місце над Дніпром – рікою
    І там святого дуба посадив,
    Який давав би сили стать до бою,
    Беріг народ на протязі віків.
    І місце вибрав надзвичайно вдале:
    В степу відкритім із усіх сторін.
    Лише сміливі й мужні б виживали,
    Ті ,що не простять милості з колін
    Та за свободу ладні і померти.
    Їм отой дуб мав сили надавать,
    Нести в собі їх героїчні жертви
    І дух народу вірно зберігать.
    А коли ж весь народ запрагне волі
    І у своїй державі схоче жить,
    Дуб має вмерти – така його доля.
    Всі свої сили у народ улить.
    Щоби народ міг збудувать державу
    І зберегти її в найважчий час.
    Щоби не тільки спогади про славу,
    А й гарна слава йшла у світ про нас
    І дуб отой, що посадив Микола,
    Разом з народом українськими ріс.
    Степи безмежні простяглись навколо
    І він один – кремезний, наче ліс.
    До нього йшли, коли було сутужно,
    Славетні предки наші – козаки.
    А потім ворогів стрічали дружно
    І м’яли добре їх лихі боки.
    Сюди, говорять, приїздив Хмельницький
    Коли народ на битву піднімав.
    Ледь не дійшов до польської столиці,
    Таку, від того дуба силу мав.
    А вороги постійно дивувались:
    Звідкіль ще сила у народу є?
    І, навіть, дуб спиляти намагались –
    Лиш залізяччя втратили своє.
    Вже у народу відбирали мову,
    Ім’я міняли – ми, мовляв не ті.
    Але народ вертавсь до неї знову
    І не звертав з нелегкого путі.
    Але не всі ще прагнули свободи.
    Тож дуб лише сміливцям помагав,
    Бо ще не було відчуття в народу.
    Що цей народ народом таки став.
    І лише тепер, як більшість українців
    Свою державу захотіли мать,
    Дуб все віддав, що мав на довгім віці.
    Щоб міг народ державу збудувать.
    Віддав всі сили, як йому й належить,
    І сам відтоді сохнути почав.
    Тому я вірю в нашу незалежність.
    Не лише дуб мені надію дав.
    І я за ним жаліти не збираюсь.
    Навколо нього бігати з цебром.
    Він все зробив й спокійно помирає.
    Згадаємо ж за це його добром.
    Він все зробив, щоб мали ми свободу.
    А ми? Чи все що слід зробили ми?
    Адже, щоб відчувать себе народом,
    Іще не досить просто будь людьми.
    Я хочу, аби ми народом стали
    І спільна мрія нас вперед вела.
    Щоб Україна наша процвітала
    І, як той дуб, великою була.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  45. Сергій Губерначук - [ 2020.07.01 07:25 ]
    На горі козаки вогонь розкладали…
    На горі козаки вогонь розкладали.
    А в долині круки турок доїдали.

    Реготала вся Січ над їхнім султаном,
    що призначив сю ніч смерть своїм османам.

    Усміхавсь отаман: "Хай ще посилає!
    Видно, доля у них нещасна такая."

    Засміявсь осавул: "Най нагострять шиї.
    Бо макитру тоді ніхто не пришиє."

    Сотник теж не мовчав: "Хай везе гареми.
    Настругаю йому дарунків від мене!"

    Реготала вся Січ над їхнім султаном,
    що призначив сю ніч смерть своїм османам.

    На горі козаки кварти підіймали,
    поминали усіх, кого поховали:

    "Хай їм пухом земля та царські полушки…
    Ще на шаблях у нас не присохла юшка!

    Ми наш рід, наш нарід стережем щоднини,
    щоб завжди в Україні була – Україна!

    Краще всі як один вмремо по-отецьки,
    ніж почнем, як яничари, мовить по-турецьки.

    Поки ми ще живі, наш рід не зів’яне!
    Вип’єм, браття, -таки за батька Богдана!"

    Струсонулась гора, м’ята гопаками,
    мов Христос до Дніпра діставав руками.

    А за тим на ставах вороних купали.
    І ще довго луна грала над степами.

    Реготала вся Січ над отим султаном,
    що призначив сю ніч смерть своїм османам.

    На горі козаки вогонь розкладали.
    А в долині круки турок доїдали…

    26 листопада 1989 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Поезії розбурханих стихій", стор. 21"


  46. Євген Федчук - [ 2020.06.30 19:18 ]
    Легенда про пісні солов’їні
    Сидів у сквері чоловік і плакав.
    Не з горя, видно…Але краплі сліз
    Котилися з очей щоками вниз.
    Хотілося спитати його: «Дядьку,
    Що трапилося?» Зупинивсь на мить.
    А він, мабуть, побачивши питання
    В моїх очах, змахнув сльозу останню,
    Кивнув, мовляв – сідайте, посидіть.
    Я часу, справді, у запасі мав,
    Тож підійшов, на лавку опустився,
    На нього запитально подивився,
    Хоча, нічого вголос не спитав.
    Він прочитав питання у очах:
    «Чого я плачу, хочеться вам знати?
    Не знаю, справді, що вам і сказати.
    Хоч знаюся на багатьох речах.
    Іноді доля дістає – хоч вий,
    Але я зуби зціплю та не плачу.
    А тут батьківський край уперше бачу
    І чую голос український свій...»
    Я з вимови уже все зрозумів,
    Хоч українська чистою звучала,
    Але якісь чужі акценти мала,
    Мов чоловік не в школі її вчив,
    Не з друзями постійно спілкувався,
    Не із людьми звичайно говорив.
    Не було звичних суржикових слів,
    З якими я іще з дитинства знався.
    «Я із дитинства мріяв побувать
    В краю, де тато й мама народились.
    І моя мрія, накінець, здійснилась,
    Хоч перепон прийшлося подолать…
    Почув, нарешті, пісні солов’я,
    Почув наживо українську пісню
    І у грудя́х чомусь зробилось тісно,
    Тому, напевно, і заплакав я.
    Хоча і ріс на маминих піснях
    І вчив з батьками українську мову…
    Але, яке то відчуття чудове,
    Коли луна навколо, наче в снах».
    Я тут згадав, як чув від дідуся
    Одну легенду, може, й всім відому.
    Я не розповідав її нікому
    І думав, що вже геть забулася.
    А, бач, отак у пам’яті спливла,
    Неначе тільки вчора її слухав,
    Здавалося тоді, лише в піввуха.
    А пам’ять все до коми зберегла.
    - А хочете – легенду розповім
    Про нашу пісню гарну, солов’їну?
    - Та я ж тому й приїхав в Україну,
    Щоб із народом злитися своїм.
    Для мене все: легенди чи пісні –
    Усе нове, усе таке цікаве…
    Ви поспішали? Може у вас справи?
    - Гадаєте – затримали?! Та ні.
    Тож слухайте. Були часи колись,
    Як солов’їв не бу́ло в Україні.
    І не лунали їх пісні, як нині.
    Вони десь, кажуть, в Індії жили
    В саду царя індійського одного.
    Любив він дуже слухати їх спів,
    Тож у саду багато їх розвів,
    Вони усі й гніздилися у нього,
    Виводили маленьких діточок,
    До співу солов’їного привчали.
    І для царя пісні свої співали…
    Та, якось стали помічати, що
    Занудився володар їх від чогось.
    Все рідше став виходити у сад,
    Уже, неначе, і пісням не рад,
    Мабуть, занадто звик до співу того.
    Тож вирішили солов’ї тоді
    В чужі краї сусідні полетіти
    Аби нових пісень прине́сти звідти,
    Щоб їх володар, як раніш, радів.
    Літаючи по тих чужих краях,
    Пташки пісень незнаних переймали,
    А потім, повертаючись, співали.
    І знову він кохався у їх піснях.
    Але недовго. Знов засумував.
    Пісні якісь усе одноманітні.
    Чи то вже гарні закінчились в світі?
    Та цар у сад ходити перестав.
    І солов’ї ще далі подались,
    В такі краї, де досі не бували,
    Вслухалися, як люди там співали,
    Можливо би, нові пісні знайшлись,
    Які б змогли царя розвеселити.
    Один з таких сміливих шукачів,
    Якось аж в Україну залетів.
    Втомився, сів на вишні відпочити.
    Вже сонечко сховалося з очей,
    Управились жінки та й заспівали.
    Від тих пісень усе мов оживало.
    Такого соловей не чув іще.
    Затьохкало аж серденько його,
    Забув про втому. До самого світу
    Він ті пісні старався повторити,
    Щоб, не дай Бог, не пропустить чого.
    Літав він від села і до села,
    Пісні всі слухав, до зорі виводив.
    Вже й час летіти, бо ж чека володар…
    А того саме знов нудьга взяла.
    Сидить в палаці він біля вікна
    Й не знає – чим би душу звеселити.
    Вже чув пісні, мабуть, з усього світу,
    Мелодії усі напам’ять зна…
    І раптом чує – соловей співа
    Такої, що аж душу вивертає.
    Тужливе і веселе навіває.
    Душа від того співу ожива.
    І солов’ї в саду замовкли всі,
    Вслухаючись разом до того співу.
    А він лунав безмежний і красивий
    І все, немов, тонуло в тій красі.
    Володар вибіг із палацу в сад,
    Щоб тут зблизька почути пісні нові.
    Велів тому співати знову й знову…
    І той співав, повторював стократ.
    Всі солов’ї зібрались навесні
    Та й подались гуртом до України,
    З людської мови щоб на солов’їну
    Перекладати наші всі пісні.
    А потім з ними в Індію летіть,
    Володареві ті пісні співати.
    А в Україні стали гніздувати
    Та діточок з маленького ростить.
    Аби вони з народження могли
    Оці пісні найкращі в світі чути.
    А як воно інакше може бути,
    Бо ж вони кращих в світі не знайшли.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  47. Євген Федчук - [ 2020.06.29 19:45 ]
    Легенда про український край
    Земля благословенна України,
    Поля безмежні, ріки і ліси.
    Вам не знайти більш ні в якій країні
    Такої неймовірної краси.
    Такого степу більш ніде немає,
    Таких немає більш ніде морів.
    Лиш у моєму українськім краї,
    Який сам Бог, мабуть, благословив.
    Ходив я степом, краєм неозорим,
    Вдивлявся в чисті води річкові
    І думав: звідки понад синім морем
    Це все постало. У моїй крові,
    Не в пам’яті (коротка наша пам'ять)
    Далекий спомин випірнув з глибин
    Про час, тепер прихований віками.
    Такий далекий, що, напевно він
    Уже здається надто неймовірним
    Аби про нього згадували ми.
    Коли не було ще людей і звіра,
    Як не було ще літа і зими.
    Жили на світі лиш боги й титани
    І все ділили поміж себе світ.
    Вважали, що тоді лиш мир настане,
    Коли навік пощезне вражий рід.
    Богів тоді було, щоправда, трохи,
    Титанів же по світу розвелось,
    Мов хтось розсипав по землі гороху.
    І ось усе титанство піднялось
    Аби богів здолати вражу силу.
    Ідуть і йдуть, що аж земля гуде.
    Боги ж від ляку на Олімп засіли,
    Чекають, доки ворог надійде.
    Але самі не хочуть воювати.
    Вони ж боги́ – не личить їм робить.
    Отож, аби самим не працювати,
    Їм довелось на поміч запросить
    З печер підземних велетнів сторуких.
    Потвор таких, що годі і знайти.
    Вони Олімп обсіли, наче круки,
    Священну гору почали трясти
    І видирати камені великі
    Та у титанів з висоти жбурлять.
    Зригнувся світ від гуркоту і крику.
    Одні біжать, другі уже лежать.
    А Зевс з вершини блискавки метає
    Аби живих безжалісно добить.
    Чи довго той двобій тривав, не знаю:
    Чи довгий вік, чи то коротку мить?
    Та перемога за богами бу́ла,
    Вони раділи на своїй горі,
    Гуляли, пили, певно та й поснули.
    Прокинулися вранці на зорі,
    Поглянули й здригнулися від того,
    Яким постав світ перед очі їх.
    Не ли́шилося цілого нічого.
    Титанів рід у битві весь поліг.
    Земля навкруг сплюндрована лежала,
    Усипано каміннями кругом.
    Богів робота нелегка чекала –
    Прибрати землю. Та вони того
    Робити і не вміли, й не хотіли.
    Та й велетні сторукі лиш могли
    На руйнування витрачати сили.
    На себе ту роботу не взяли.
    Та слід сказати, що серед титанів
    Були й такі, хто добре розумів,
    Що для їх роду битва ця остання,
    Тому й пристав на сторону богів.
    І серед них був Прометей, той самий,
    Який вогонь пізніше людям дав.
    Хоча він і лишився між богами,
    Але, оскільки добру душу мав,
    Узнав, що Зевс зібрався землю нашу
    Знов заселити, вже тепер людьми,
    Надумав трохи їм життя покращить
    Аби не довелося їм самим
    Оте каміння без кінця тягати.
    Спустивсь з Олімпу, підіткнув хітон,
    Став від каміння землю прибирати,
    А там такенне, що й на сотні тонн.
    І день, і ніч працює без спочину:
    Збира, несе, на купи уклада
    Аби лишилась вільною рівнина
    І від безладдя не було й сліда.
    Нелегко було йому працювати,
    Але роботу видно й до цих пір:
    Бо із каміння виросли Карпати
    Та ще круті відроги Кримських гір.
    А поміж ними вільний степ без краю,
    Поля безмежні, ріки і ліси.
    І я країни іншої не знаю,
    І я не хочу іншої краси.
    А Прометей? Ми долю його знаєм.
    Він крім землі вогонь ще людям дав,
    Бо бачив, як нещасний люд страждає,
    За що в немилість Зевсові попав.
    Десь на Кавказі (греки так казали)
    Але насправді, то було в Криму,
    До скелі Прометея прикували
    І прилітав орел аби йому
    Печінку пазурами видирати,
    Довбати дзьобом плоть живу його.
    Чи за вогнем Зевс міг так жалкувати?
    Мені дається, злився він того,
    Що людям край дістався значно кращий,
    Аніж Олімп холодний у богів.
    І Зевс щоранку, як ту землю бачив,
    На Прометея виливав свій гнів.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  48. Євген Федчук - [ 2020.06.28 19:27 ]
    Легенда про жабу
    Мама на подвір’ї прибирає,
    Тут малий синочок прибігає:
    - Мамо, глянь - я жабку упіймав!
    Мамі, звісно, «радісно» від того,
    Каже йому: - Викинь, ради Бога!
    Нащо ти в руках її тримав?
    Та ж від того, кажуть добрі люди,
    В тебе, навіть, бородавки будуть!
    Викинь її, синку цюю ж мить!
    Син із сумом дивиться на неньку:
    Це ж всього лиш жабеня маленьке…
    Але мусив жабку відпустить.
    Подивився, як вона стрибала
    Та в траві десь скоро і пропала,
    А тоді у матінки пита:
    - Звідки, мамо узялися, жабки?
    - Ти , піди-но до бабусі Гапки.
    Он вона сорочечку лата.
    Про те в неї краще запитати,
    Вона зна історій тих багато.
    Хай вона тобі і розповість.
    І помчав онучок до бабусі,
    Що аж вітер засвистів у вусі.
    А у неї він – жаданий гість.
    Посадила, яблучком вгостила,
    Ще й цукерок винести хотіла,
    Але ж він прибіг не для того́:
    - Звідки,- каже, - узялися жабки?
    Що ще треба для бабусі Гапки,
    Крім онука просвітить свого?!
    - Жили-були чоловік і жінка.
    Господарство було в них велике,
    Яке жінка порала сама.
    Чоловік ледачий їй попався
    Й за холодну воду він не брався.
    Черево уже кругленьке мав.
    Спав та їв, і роздивлявсь навколо,
    Від неробства виросло вже воло.
    Цілий день проспиться у тіні.
    А, коли ідуть з роботи люди,
    Він бере у руки свою ду́ду
    Й починає вигравать на ній.
    І вже грав так гарно і тужливо,
    Не спинитись було неможливо.
    Людям в радість була гра ота.
    Вона, наче, й сили надавала.
    І під неї гарно засинали.
    Знать, та ду́да була не проста.
    Ще умів він комарів ловити
    З ліжка не встаючи, й мухи бити.
    Хляпавкою влучно дістає.
    Ото, мабуть, вся з нього робота…
    Але жінка, чомусь і не проти.
    Щось таке, напевно, в ньому є.
    Якось жінка на базар зібралась.
    З вечора іще приготувалась.
    Вранці гуси та качки взяла.
    Чоловік за нею теж попхався,
    Хоч нести нічого і не взявся,
    Усе жінка на плеча́х несла.
    Поки вона крамом торгувала,
    Він пивця у себе влив чимало
    Та й в тіні під ве́рбою заснув.
    Як вона все спродала, скупилась,
    Полотна на одяг надивилась,
    Бо старий уже подертий був.
    Шкіри ще на чоботи купила,
    Горщиків, макітер прихопила
    Та й гостинців діточкам своїм.
    Чоловіка кинулась будити,
    Але спробуй: розіспавсь – куди там.
    Стала вона в розпачі над ним
    - Уставай, додому час рушати!
    А він очі вилупив булькаті,
    Встать не може. Каже їй: «Неси!..»
    Що робити? Кинути – не гоже.
    Він й ногою двинути не може,
    Хоч проси його, а хоч тряси.
    Жінка вона дужа від роботи,
    Чоловіка понести й не проти.
    Крам у руку у одну взяла.
    Чоловіка ж, наче ту дитину,
    Завдала собі хутчій на спину
    Та й,зігнувшись у дугу, пішла.
    Йшла, аж ось і річка перед нею.
    Важко їй із ношею тією,
    Бо ж мостів у той час не було.
    Треба було бродом перебратись,
    З течією трохи позмагатись.
    Йде, ступає, щоби не знесло.
    Течія ж стрімка із ніг збиває.
    Відчуває, що вже сил немає.
    Потемніло раптом у очах.
    Бачить, що утопить чоловіка
    Та і крам весь пропаде навіки.
    І в душі піднявся її страх.
    Стала вона Мокоші просити,
    Щоб прийшла їй трохи пособити.
    Та богиня доброю була.
    Сиротам, удо́вам помагала,
    І вагітних всіх оберігала,
    Ще й навчити усьому могла.
    - Мокош! Мокош! Мати наша рідна,
    Поможи, бо потону я, бідна!..
    Справи Мокош кинула свої.
    Бачить: жінка тягне чоловіка,
    Що наїв з неробства добру пику,
    Гнів великий охопив її.
    - Ах, - кричить,- неробо ти бульката!
    Жінка має тяжко працювати,
    Ще й тебе носити на собі!
    В гніві його Мокош ухопила
    І на жабу вмить перетворила,
    Не гадала довго, далебі.
    І воно тепер мале, пузате
    Лише очі витріща булькаті
    Та дудить своєї: «Ку-у-ум!» та «Ку-у-ум!»
    Жінка сяде вечором на призьбі,
    Слухає дудіння те зі слі́зьми.
    Й душу огортає її сум.
    Кумкає створіння те булькате,
    Людям, кажуть, гарно засинати,
    Коли жаби кумкають в ставу.
    І тварина добра вона, наче,
    Та, що не кажи, таки ледача.
    Придивися, як вони живуть.
    Сяде собі, було, на лататті
    Та і буде цілий день дрімати.
    Схоче їсти – цвьохне язиком.
    Муха, що десь поряд пролітала,
    Миттю на обід її попала.
    Й прожива життя все отак о!


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  49. Євген Федчук - [ 2020.06.27 19:55 ]
    Чому вода в морі солона
    Поїхала на південь вся сім’я.
    А діти оце вперше море бачать,
    На березі розгублені стоять,
    Хіба у хвилю, що надбігла, скачуть.
    Як трохи звикли, глибше подались,
    Пірнути біля берега схотілось.
    Та аж сльозами очі налились,
    Плювати стали разом і скривились:
    - Фу, та ж вода солона… чи гірка.
    Її й до рота неможливо взяти!
    Хіба така із нашого ставка?!
    Чого вода така у морі, тату?
    А тато вже скупався й засмага,
    Ліг на пісочку і лежить розімлілий:
    - Питаєте, чому вода така? – Ага!
    - Сідайте в тінь, щоб сонце не спалило,
    А я, тим часом, вам і розповім
    Історію, що ще дідусь повідав…
    Раніше море не було таким,
    У ньому солі не було і сліду.
    Жили в селі одному два брати.
    Один був бідний, а другий – багатий.
    Багатий носом увесь час крутив,
    Як бідного лишень побачить брата.
    Бо в того діток купа чимала
    І всі ростуть, постійно хочуть їсти.
    Їх годувати зі свого стола,
    Багатий брат зовсім не хоче, звісно.
    Тож його бачить й очі відверта,
    Неначе він його не помічає.
    Аж якось той до двору заверта.
    Багатий на воротах зустрічає.
    - Дай хоч на хліб! Я поверну, клянусь,
    Як тільки зможу трохи заробити.
    - Іди до біса! – плюнув, відвернувсь
    Й до двору брата не схотів пустити.
    Заплакав брат та і пішов у ліс,
    Бо за сльозами йти куди – не бачив.
    А тут йому якиїсь дід зустрівсь:
    - Чого,- питає, - чоловіче, плачеш?
    Той все йому узяв і розповів:
    Про бідність та, що брат послав до біса.
    - Так ти оце в сльозах до біса брів?
    Я підкажу. Іди отак по лісі.
    Ця стежка до болота приведе.
    У нім той біс якраз і проживає.
    Гукай його, аж доки не прийде
    Та розкажи, чого його шукаєш.
    Млинок старий у нього попроси,
    А, як не схоче він тобі давати,
    Оцим от калаталом потряси,
    Скажи: не дасть, то будеш тут кричати
    І стукати та спати не давать,
    Аж доки він не згодиться віддати.
    Пішов бідак болото те шукать.
    Коли знайшов то біса став гукати.
    Гукав-гукав, ледь голос не зірвав
    Та калаталом торохтів добряче.
    Нарешті біс із мочарів устав:
    - Чого від мене хочеш, небораче?
    - Віддай мені отой млинок старий,
    Який в кутку валяється без діла!..
    - Чого це ради? Хто ти є такий?
    Тут калатало знов заторохтіло.
    - Як не даси, то спати тобі зась.
    Отут кричати буду й торохтіти!
    Біс пробурчав і в мочарі сховавсь
    Та скоро знову появився звідти.
    - На твій млинок та і ходи собі,
    Ти й так забрав часу мого багато.
    Взяв той млинок та і назад побіг.
    Що з ним робити геть забув спитати.
    Аж знов зустрівся з дідусем старим:
    - Дістав? – Дістав… я біса із болота…
    Та що робити із млинком оцим,
    Коли не маю вдома що змолоти?
    - Млинок цей, зовсім не простий, синок.
    Ти загадай чого захочеш мати,
    Скажи лише одне: «Мели, млинок!»
    Він зможе що завгодно тобі дати.
    - А як його я зможу зупинить,
    Коли достатньо буде мені всього?
    Скажи: «Млинок, пора вже відпочить!»
    І він одразу спиниться від того.
    Вклонився він старому аж до ніг
    Та і подався із млинком додому.
    Сім’ю нагодувати врешті зміг,
    Зажив, хоч ніс не задирав при тому.
    І новий дім собі побудував,
    Завів худоби у дворі багато.
    Землі для себе добрий шмат придбав.
    Аж брат почав вже заздро позирати.
    Якось прийшов, проситися почав,
    Мовляв, давай старе усе забудем.
    А той і зла ніколи не тримав:
    - Давай і справді, знов братами будем.
    Посиділи із братом за столом.
    Багатий нишком став його питати:
    Звідкіль багатство це йому прийшло
    Та чи млинок не можна йому взяти.
    - Бери, чому ж? Ми ж браття. Все одно,
    Я й так уже доволі всього маю.
    Скажи йому лише: «Мели, млинок!»
    Він дасть тобі усе, що забажаєш.
    Схопив млинок багатий і побіг,
    Подякувати, навіть, не спромігся.
    Удома, лиш ступив через поріг,
    На всю сім’ю звисока подивився
    І каже: - Відсьогодні, жінко, ти
    Біля плити не будеш працювати.
    Оцей млинок у брата не простий,
    Він дасть усе, що ми захочем мати.
    Поставив він того млинка на стіл:
    «Мели, млинок, нам на вечерю каші!»
    І каша враз посунула звідтіль.
    Уже тарілки повні, повні чаші.
    Вже повен стіл, а він все видає.
    Вже каша потекла і по підлозі.
    Вже всім аж під коліна дістає.
    Багач кричить та зупинить не в змозі.
    Він той млинок вже витяг і надвір.
    А той все меле, вже і двір залитий.
    Метається багатий, наче, звір,
    Але не знає, що його й робити.
    Вхопив тоді млинка він та й попер
    Назад до брата: «На, мені не треба!
    Не хочу, навіть, знатися тепер!»
    Злий неймовірно він подавсь до себе.
    А бідний миттю той млинок спинив:
    «Не хочеш, брате, то й живи, як знаєш».
    Та і безбідно далі сам зажив,
    Бо ж все, що хоче, то одразу й має.
    Якось по річці човен пропливав,
    Купці з товаром із верхів’їв пли́ли.
    Він у селі до берега пристав.
    Зійшли купці і новий дім уздріли.
    Дізнатися схотіли чи нема
    Чого купити чи чого продати.
    Гостинно всіх господар їх приймав,
    Все розповів, коли взялись питати,
    Звідкіль багатство в нього узялось.
    Млинок їм виніс, показав наочно.
    Купцям то вперше бачить довелось,
    Питати стали, чи продать не хоче.
    - Ні, не продам його! – бідак затявсь.
    Вони ж не стали надто насідати.
    Але, коли вночі він спати вклавсь,
    Вони тихцем пробралися до хати…
    Устав той вранці, а млинка нема.
    Та і човна під берегом не видно.
    Не став він надто плакатись – дарма
    І так живе сьогодні він не бідно.
    Купці ж, млинок як тільки потягли,
    Одразу сіли у човна й пода́лись.
    Як встало сонце, в морі вже були.
    Поклали весла й снідати зібрались.
    Дістали з торб усе, що кожен мав,
    Навкруг усілись та зібрались їсти.
    Аж тут: «Немає ж солі!» - хтось згадав.
    Воно й без солі їсти можна, звісно.
    Але, без неї - що то за їда,
    Хай, навіть, на столі всього доволі?
    «У нас же млин чарівний!»- хтось згадав,-
    Мели, млинок, нам якнайшвидше солі!»
    Й млинок почав їм солі видавать,
    Хоча й гуртом уже кричали: «Годі!»
    Став нижче човен у воді сідать,
    Вже скоро й зачерпне бортами воду.
    Хтось тямовитий ухопив його
    Та і пожбурив чимскоріш у море.
    Але млинка не зупинив того,
    Тож він працює десь і по цю пору.
    Тому й солона у морях вода,
    Млинок той солі намолов багато…
    Тепер усі купатися гайда,
    Ми ж їхали сюди не розмовляти!


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  50. Євген Федчук - [ 2020.06.25 19:54 ]
    Легенда про азалію
    Як хто на Рокитнівщині бував,
    А особливо на початку літа,
    Той міг уранці до околиць вийти
    По килиму росою вкритих трав.
    Під мідними свічками стовбурів
    Величних сосон і берізок ніжних
    Побачить можна диво дивовижне,
    Як хтось, неначе, золото розлив.
    То у цей час азалія цвіте,
    Для цього краю квітка досить дивна,
    Її далеко звідси батьківщина
    Та тут чомусь з’явилася, проте.
    Я у місцевих якось запитав,
    Коли намилувався отим цвітом:
    - А звідки тут з’явилися ці квіти?
    І відповідь на те таку дістав:
    - Не знаю, чи то так було, чи ні,
    Але легенда є у нашім краї,
    Що про подію цю розповідає…
    І ось про що розповіли мені:
    …Набігли якось турки на село.
    Доволі дивні турки. Оточили,
    Але наруги поки не чинили.
    Якесь начальство слідом увійшло.
    Якийсь паша чи бей, ніхто не знає.
    Всі люди тихо по хатах сидять,
    В страху крізь вікна на оте глядять.
    Чим закінчиться то усе - не знають.
    Паша ж під’їхав до одної з хат,
    Де мати із дочко́ю проживали.
    Дочка була красуня небувала,
    Вже не один її навідав сват,
    Але вона відмовила усім.
    Ще молода, куди їй поспішати.
    А тут чужинець підійшов до хати.
    Прийшлося вийти зустрічати їм.
    Паша на доньку лише позирнув
    І уже очі відвести не в силах.
    - Виходь за мене заміж, моя мила.-
    Й букет незнаних квітів простягнув.
    Вона букет той кинула до ніг,
    Поглянула на нього гордовито:
    - Ні, не діждешся! - мовила сердито.
    А він, хоча й образитися міг,
    Сказав: - Я тебе, мила, покохав,
    Лиш від купця заїжджого дізнався.
    Він тут в селі недавно торгувався,
    Тебе побачив й так розмалював...
    Виходь за мене. Будеш при мені,
    Відмов, повір, не матимеш ні в чому.
    Окраса будеш для мойого дому…
    Вслухається вона в слова чудні
    Та все ногою квіти пригортає.
    Боїться – не зів’яли щоб, бува.
    І обертом у неї голова.
    Як поступати їй тепер – не знає.
    Паша ж помітив сумніви її
    І каже: - Як не підеш, то узнаєш,
    Як я помщуся на усьому краї.
    Ще земляки наплачуться твої.
    І так дівчи́ні стало себе жаль,
    Сльозами вона землю оросила,
    Пробаченні у Бога попросила,
    Бо ж їхати в таку далеку даль.
    Букет також сльозами полила
    Та так в землі лежати й залишила.
    І на коня з пашею поряд сіла,
    Щоб більше не побачити села.
    …З пашею вона в розкошах жила.
    Йому гарненьких діток народила
    І викохала їх, і одружила.
    А все села забути не могла.
    За ним тужила і вночі, і вдень.
    Все мріяла: повернеться додому,
    В село таке їй рідне і знайоме…
    Одне її тривожило, лишень:
    Вже скільки літ вона тут прожила,
    Дітей тут своїх рідних народила.
    Уже і серцем, наче, прикипіла.
    Хоча і не туркенею була,
    Але уже й не українка стала.
    Як то зустріне там село її?
    Чи зможе роки ці забуть свої,
    Бо ж своє щастя тут вона пізнала.
    Отак весь час і мучилась вона,
    Не знаючи, як краще поступити:
    Чи їхати, чи тут лишатись жити?
    Бо й це вже стала рідна сторона.
    В саду паші азалія цвіла,
    Вона усе тим цвітом засадила,
    Годинами у тім саду сиділа
    І, наче, надивитись не могла…
    Коли ж помер коханий чоловік,
    Вона, нарешті, вибір свій зробила.
    І з першими пташками полетіла
    У рідний край, щоб доживати вік.
    Під’їхала в тривозі до села
    І раптом килим золотий уздріла.
    Азалія розквітла її стріла,
    Немов, з’єднати у одне змогла
    Тривожну юність й сивочолу зрілість.
    Земля сама благословила знов
    Гріховну, як то думала, любов…
    Отак отут азалія й з’явилась.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   11