ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Юрій Гундарєв
2024.03.28 19:13
Фігаро - де?


Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей

Микола Дудар
2024.03.28 17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…

Євген Федчук
2024.03.28 17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.

Світлана Пирогова
2024.03.28 14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.

Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.

Наталія Кравченко
2024.03.28 14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх

Лава Вулкана
2024.03.28 13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.

В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані

Артур Курдіновський
2024.03.28 13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.

Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!

Микола Дудар
2024.03.28 11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?

Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа

Юрій Гундарєв
2024.03.28 10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален

Леся Горова
2024.03.28 08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.

Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма

Віктор Кучерук
2024.03.28 05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.

Іван Потьомкін
2024.03.27 22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана. Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху: по президентах чи по тобі самому? Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить, бажаючи добра в майбутнім.

Микола Дудар
2024.03.27 22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра

Микола Дудар
2024.03.27 22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для

Світлана Пирогова
2024.03.27 10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.

А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.

Леся Горова
2024.03.27 08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.

Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,

Лава Вулкана
2024.03.27 07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.

Віктор Кучерук
2024.03.27 06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на

Артур Курдіновський
2024.03.27 00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.

Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша

Козак Дума
2024.03.26 22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…

На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,

Іван Потьомкін
2024.03.26 22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо

Сергій Губерначук
2024.03.26 21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –

Юрій Гундарєв
2024.03.26 19:26
Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего

Світлана Пирогова
2024.03.26 10:31
Весна вже дихає на повні груди,
Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.

Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,

Леся Горова
2024.03.26 09:08
Так вияснилось небо, ніби погляд
Твоїх очей, відкритих і живих.
Ти бачиш зараз, хто з тобою поряд
На довгій-довгій вулиці притих

У розпачі. Це горе непоправне.
Підставив друг тобі своє плече,
Та не рука твоя на ньому, рану

Козак Дума
2024.03.26 07:07
Жага наживи – гірше за ганьбу,
яку уже і кров’ю не відмити!
Добра і зла одвічну боротьбу
нащадкам доведеться ще узріти…

Вона згубила не одне життя,
ламала мрії, імена і долі,
стирала найпалкіші почуття,

Віктор Кучерук
2024.03.26 05:57
Всю ніч вовтузився й притих
Причаєно в долині, -
Немов продовжує нічліг
У світлу вже годину.
Уздрівши тільки звіддалі
Світання жар на сході, -
Припав лякливо до землі,
Затамувавши подих.

Володимир Бойко
2024.03.25 21:06
Інстинкт влади – найстрашніший із людських інстинктів. Чималенька країна пишається маленькою гідністю. Ефект стадності спричинений дефектом індивідуальності. Що більші гроші, то приємніший їхній запах. Копаючи іншому яму пам’ятай, що ти не од

Юрій Гундарєв
2024.03.25 15:09
Лава вулкана


Побачив сьогодні в «Актуальному» одразу сім (!) віршів Олени Студникової:
«вулкан почуттів», «думка лавою», «промені слів» тощо…


Приголомшена читацька публіка -

Іван Потьомкін
2024.03.25 13:53
Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як

Ольга Олеандра
2024.03.25 09:29
любов тасьмами ніжності натягнута між мною і тобою
весь цей шалений сплав ласки і пристрасті,
відокремленості і близькості,
несхожості і сумісност

Віктор Кучерук
2024.03.25 05:26
Ще тільки березень, а вже
Погожим надвечір’ям, –
Сусідка в гарнім негліже
Завмерла на подвір’ї.
Бентежна й ніжна, як весна
Ця молода і рання, –
Теплом втішається вона
Й своїм прозорим вбранням.

Шон Маклех
2024.03.25 01:09
В Едемі знов зацвіли проліски,
Наче безхмарне посліпле Небо
Знову тикало тремтячими пальцями
В землю м’яку і омріяну.
Час міряють вітряні годинники:
Вітряки стали хвилинниками,
Календариками і хронометрами:
Прийди, Капелло, квітневої ночі –

Артур Курдіновський
2024.03.24 23:31
Я - не жебрак! Я - біженець, панове!
Приїхав я сюди не від нудьги.
Будинок мій на вулиці Чудовій
Вже місяць, як розбили вороги.

А доля, та жорстока господиня,
Мені розбила вщент віконне скло.
Не кидайте мені монети в скриню!

Ігор Деркач
2024.03.24 21:54
Ми ще пізнаємо уповні
зачаєне комічне зло,
що вивертається назовні
як явне ще одне пуйло.
Є паралелі історичні,
але реакції нема...
рішає, нібито, величний
і не відповідає, звично,

Євген Федчук
2024.03.24 17:38
Загубив чоловік воли.
Задрімав десь на хвильку, може,
А воли ті пішли й пішли,
Завернули до лісу, схоже.
Він по лісі пішов шукать,
Доки й зовсім уже стемніло.
Тож уклався під дубом спать,
Бо ходити не мав вже й сили.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Ігор Мартинюк
2024.03.28

Василь Марківський
2024.03.26

Вадим Водичка
2024.03.26

Лава Вулкана
2024.03.20

Надія Богодар
2024.03.18

перо Христя Чорне
2024.03.15

Володимир Назарук Одеса
2024.03.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Юрій Лазірко - [ 2022.12.31 19:58 ]
    жiнка i мужчина
    жінка
    і мужчина
    келихи
    вина
    хто
    свята причина
    хто
    одна вина

    ліжко
    поєднає
    розлучають
    сни
    розжують
    ковтають
    дні пісні
    вони

    в шафі
    сплять скелети
    в серці
    таргани
    родичі
    лабети
    нерви
    ковзани

    діти
    вічне свято
    збори коляди
    кожне хоче мати
    сто чудес
    і див

    отака то пара
    небо
    і гора
    вівчар
    і отара
    кольт
    і кабура

    дим
    і сигарета
    зерня
    і пташа
    кров
    іржа стилету
    пісня
    і душа

    ватра
    й попелище
    вітер
    і вода
    натяки
    на хвищу
    вибухи
    обав

    море
    по коліна
    на витрати
    шлюз
    жінки
    і мужчини
    невгамонний
    блюз

    16 Січня, 2019


    Рейтинги: Народний -- (5.64) | "Майстерень" -- (5.67)
    Коментарі: (2)


  2. Юрій Лазірко - [ 2022.12.14 18:34 ]
    вiн iз тих вiдьмакiв
    він із тих відьмаків
    перетрушує душі
    у храмах
    скільки є диваків
    що вимірюють
    серце
    у грамах
    він великий знавець
    перевтілення
    з риби у птаха
    грає морем слівець
    уночі
    напивається
    страхом
    як бере за живе
    не питається дозволу
    зовсім
    нудь у нього
    Жуль Верн
    а Кустуриця
    куряче просо
    і невдаха з невдах
    сам себе поважає
    і носить
    по вай-фай-них світах
    по прокурених кнайпах
    і просить
    як не лайків на біс
    то думок
    що святе спопеляють
    він зажив би в тобі
    охрестивши свій побут
    на Каїн
    обзавівся би сном
    що ходив би
    в нашийнику ночі
    наливав би вино
    і про все
    що літає
    пісочив
    ти його би впізнав
    по розкислих
    сльозистих манерах
    в нім страшна
    як війна
    та душа
    побіліла пантера
    в нім малішає суть
    і збігаються чорне з чорнішим
    і тримає косу
    над нескоєним злочином
    тиша

    6 Жовтня, 2018


    Рейтинги: Народний -- (5.64) | "Майстерень" -- (5.67)
    Прокоментувати:


  3. Юрій Гундарєв - [ 2022.12.08 11:51 ]
    Анна Ахматова
    Анна Ахматова - поэт мирового масштаба.
    Жизнь Ахматовой, украинки по происхождению, тесно связана с Украиной. Она родилась в Одессе, жила, училась и венчалась в Киеве, переводила на русский язык поэзии Ивана Франко.
    Имя Анны Ахматовой носит одна из киевских улиц.

    Есть пять имён в женской поэзии:
    Лина, Белла, Марина, Леся и
    одно особо, осанно -
    Анна.

    Автор: Юрий Гундарев
    2022 год


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.48)
    Коментарі: (2)


  4. Сергій Губерначук - [ 2022.11.11 12:12 ]
    Відьма
    Ти виростаєш із пі́тьми
    суцвіттям бузку з весни
    як спогад у дослід.
    Коли ми були ще дітьми,
    ти вголос читала сни
    як вірші дорослі.

    Телепортуєшся вко́тре
    з майбутнього – в давнину
    повз час і крізь простір.
    Побудеш хвилини зо́ три,
    насправді ж, це рік – збагну,
    лиш кі́нчаться гості.

    Вічна мана́ за маною –
    з реальним тісни́й контакт
    підтримує нами.
    Ти так переймаєшся мною!
    А як розірву контракт,
    що стане зі снами!?

    Дзеркало в дзеркалі знову
    наближує нас в одне,
    єдино те ж са́ме!
    Подай мені хоч би слово,
    як милостиню, нудне,
    але з небесами!

    Ти повертаєш у пі́тьму,
    у морок, у тінь з весни
    як здогад про марне.
    Я знаю тебе як відьму,
    як я́сний кінець війни,
    як зориво гарне!

    16 серпня 2002 р., Богдани́


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Коментарі: (1) | ""Перґаменти", стор. 104"


  5. Юлія Івченко - [ 2022.08.07 02:16 ]
    Як говорить каміння.
    Ми всі звикаємо до війни, як чоловіки звикають до міцності алкоголю.
    Я знаю дівчинку Олю з хрестом червоним на грудях і калиною на устах.
    Їй не соромно різати солдатські штанини до тіла срібла оскалу голого,
    щоб, хоч комусь із котиків- солов’їв не рани шипшин колючих, а Божий осяяв знак,
    щоб, у якоїсь: дружини, чи у матері шелестом упалого листя серце не закололо!
    Та , якби вона хутко не повзла Розалією в’юнкою...

    Смерть — на те вона й смерть, коли вже доста напоїть!
    І Оля стає — не медик, а, майже, розп’ятий птах,і різко затягує турнікета до кісточки жилок.

    ЗНОВУ —БАБАХ!

    — ВОЗДУХ!

    А ОЛІ У СКРОНЯХ ЛУНАЄ: « Бєлиє рози… Бєлиє рози… Бєзопасни шипи!!!»

    Орлиний Орест шепоче на вушко:

    — Олю, давай ми будемО, уже на ти?
    Оля різко йому відповідає:

    — Йди ти під три чорти!

    В госпіталі польовому Оля встигає писати трагічний, до сліз роман.
    У снах їй мариться батьківська сад і ріднесенький братик: , мов квіти- братки — Роман...
    З яким вона передивилася усі дитячі фільми й вірить наївно що той десь — тут? Чи там?
    Ніжність приходить до неї хвилями, закусює губи, виймає з соснових ван…
    Оля знає, що Роман іде в камуфляжній футблочці без броніка грудьми на таран!
    Але вона — парамедик…
    У неї не має права їхати дах!

    — Це — каже Оля — рівнина впала з крутої, таточку, Зміїної балки?
    Це, може, вовчиця прийшла шукать вовченят у моїх зелених очах, чи вже забило баки?
    Ось, я маленька така, а ти мені даєш пензлика і я покриваю лаком ляльку у ванній.
    Оля сама по-ра-не-на….
    А потім до неї чалапає ліс на одній лапі …
    Перелесник із « Лісової пісні», ласо гойдає кістлявими пальцями, обвітрену орками Мавку.
    Оля приходить до тями, затягує турнікет, а потім чує знайомий голос:

    — Хлопці! Термічну ковдру! Андрію, розріж їй светра на грудях!

    — Бляха!

    Просто, Оля з дитинства ангел - невдаха.
    (Такі бувають у цьому лісі)...
    Де було мокро? Де було сухо?

    — Реве Джавелін у бідного Баха?
    Оля закочує очі… Хтось б’є каменем у « Сосну кохання»!

    — Понесли пацани! Що там тієї Олі…

    Камінь лягає і мовчки холодом думає:

    —У цих дубових планетах є нЕлюди, а є люди…
    І середина його загорається, і душа, як пожежа палає!

    — Хай би лягла піді мною. Хай би собі лежала,
    Бігли б під нами струмочки, хай би спокійно спала!

    Сни бувають казково-ніжні, неначе мама,
    сонце буває одне і то, коли кармінно світить,
    ночі бувають печальні — їм туго вигнуто брови,
    слова не відразу приходять, бо їм забракує мови.
    Щойно. Більше я нічого не можу сказати.

    Юлія Івченко. 6 серпня. 2022. р.


    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.76)
    Коментарі: (3)


  6. Сергій Губерначук - [ 2022.07.11 14:50 ]
    Хліб артиста…
    Хліб артиста.
    Сіль актора.
    Фільм досвідченого майстра.
    Титри йдуть по тлах прозорих.
    Кожне прізвище – шахрайство.

    Іменини.
    Ностальґія.
    Плебісцит думок великих.
    Анґел, мов стара повія,
    візажує в різних ликах.

    Добрий день.
    І добра осінь.
    Сцена. Сцена. Сцена. Сцена.
    Навіть тиха роль голосить.
    Всіх нас грає Мельпомена.

    Той, хто зрадив –
    став артистом.
    Хто ще вірний – є актором.
    Пан, який з найгіршим хистом,
    стане ґеніальним скоро.

    1 листопада 1995 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 82"


  7. Сергій Губерначук - [ 2022.07.08 14:00 ]
    Ой, оскільки ти мене взяла́…
    Ой, оскільки ти мене взяла́
    просто проти ночі й край села,
    заваливши в сіножать святу
    й показавши штуку непросту,

    я змовчу, але за це тобі
    доведеться витримати бій!
    Стати зранку якнайто́ншим шовком
    на моїх зубах, бо буду вовком.

    А на день, як очерет присохне,
    норов твій в моїх обіймах здохне!
    Розпливеться, вивітриться к’ ночі
    і покаже тілько очі в очі.

    За́вжди вечір, не розказаний, як ти,
    буде прямувати крізь вітри
    у мою сволочу казку…
    й ласку.

    28 березня 2004 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Поезії розбурханих стихій", стор. 99"


  8. Сергій Губерначук - [ 2022.06.25 14:05 ]
    Актор – це месія…
    Актор – це месія,
    а місія в тому,
    що те, що посіяв
    крізь радість і втому,
    збираєш потому.

    Збираєш потому
    так, ніби востаннє,
    по світу простому
    складні запитання,
    прокльони й вітання.

    Прокльони й вітання,
    як дірка в кишені:
    в нетворчому стані
    усі навіжені
    б’ють мимо мішені.

    Б’ють мимо мішені –
    заходять у побут.
    Актори ж – блаженні,
    їх нищить добробут..,
    бо добре – должно буть?*

    Вівторок, 20 грудня 2005 р., Київ

    * у першому варіанті автора цей рядок:
    «актор їсть-п’є, що заробить.»


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Коментарі: (2) | ""Переді мною...", стор. 91"


  9. Сергій Губерначук - [ 2022.05.27 19:18 ]
    Я еру мав свою…
    Я еру мав свою
    давно-давно.
    А ти, від молодої парості
    стеблинко,
    витаєш поруч,
    поруч все одно!
    Чекаєш ча́су для…
    такого ж вчинку!

    Гадаєш, вчиш
    прамудрості мене?
    Дурна,
    запеленґована віками!
    Я вмру тоді,
    коли життя мине,
    а Ти блукатимеш
    з ногами і з руками.

    Я маю пульт
    до току джерела,
    багряну кров розкраплюю
    між Миру.
    А той, хто зміг,
    чи потайки змогла,
    зламали словом злим без-
    -мовність щиру…

    6 лютого 2003 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 216"


  10. Сергій Губерначук - [ 2022.05.23 11:56 ]
    Ворожба
    Зараз кину монету.
    Що випаде – так і буде.

    Об стелю блакитну – вдарилось.
    По жовтій підлозі задзеленчало.

    Чи обманули мене?
    і випало, що обманули.

    А тільки в житті мало що помінялось.
    Тільки стеля – вже жовта, а підлога – блакитна.

    Я завтра йду до ворожки.
    А після завтра до знахаря.

    Але ж рідко я кидаюсь грошима!
    Монетами ще рідше.

    Завтра мені розстелили карти.
    Знахар знімає пристріт після завтра.

    Якби ворожити я сам умів,
    я б знав, звідки загроза.

    Карти казали, що я король.
    Зараз – червовий, а був би – хрестовий.

    Якби ворожити я сам умів,
    то був би піковим, то був би піковим!

    Знахар з ножем, чиє серце – піка,
    вирізує серце з хреста.

    Якби ворожити я сам умів,
    то мав би такого ножа.

    І ті, хто був дамою хрест і король бубна,
    були б сині.

    Тепер я дивлюся на всіх людей
    через пі́кову призму монети.

    Спасибі, що є ворожбити,
    а то б я лише моливсь.

    2 серпня 1995 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Коментарі: (1)


  11. Сергій Губерначук - [ 2022.05.06 09:39 ]
    На!
    Не посміхайся у мене за спиною,
    це однаково, що сліпому
    дулю до носа підносити.
    Заклей таку усмішку слиною
    або подаруй скупому
    чи оскопленому.

    Краще вже будьмо разом
    ідіотами,
    поведеними на саркастичних жартах
    роботами.
    Я теж зловживаю тобою,
    перемежовуючи з вульгарними анекдотами.

    Якби не наші загальні регалії,
    що рогами обростають,
    укорінившись в ґеніталії –
    я легко воздвиг би себе у ранг
    падла чи бидла,
    але я питаю:
    – Тобі не набридло?

    Я ж гриф,
    що тебе заклює як графиню.
    Я тебе переполовиню.
    А ти і надалі будеш зі мною
    така лагідна,
    така одіозно аудіо…

    Я гриф.
    На мене чекає риф.
    Самота і сліпота.
    Гніздо зі скряжок
    чи з черепахових панцирів.
    Шматочки роздертих пташок
    і поздоровлення канцлерів.

    Я окремо курсую маршрутами світу,
    я катапультую найдотепнішу Афродіту.
    Мене не дратують смішки.
    Я – вуаль твою! – voila*;
    під очима твоїми – мішки,
    переповнені дурневалянь,
    під зав’язку сліз,
    під маску сліз,
    наших розізольованих сліз.

    Вийми я очі пестливі,
    випий крові дурної до дна –
    знову ми рівні-сліпі-щасливі:
    я – один; ти – одна.
    На!

    15 січня 1994 р., Київ

    ______________________
    * voilà (франц.) – вуаля


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Поезії розбурханих стихій", стор. 98–99"


  12. Ярослав Чорногуз - [ 2022.04.13 00:33 ]
    Господар земного раю
    Два дні тому перестало битися серце мого дорогого друга, прекрасної людини і видатного ученого, керівника, господарника, багаторічного директора Національного дендрологічного парку НАН України Івана Семеновича Косенка.
    Пам’ятаю першу нашу розмову по телефону. Я відрекомендувався, сказав, що письменник і хочу написати поему-екскурсію про чудову, незрівнянну “Софіївку”. Він запитав коротко:
    - Що для цього треба?
    Я сказав, що хотів би приїхати в “Софіївку”, пожити кілька днів, ходити екскурсійними маршрутами, надихатися красою дендропарку, спілкуватися з фахівцями, знавцями його історії.
    У відповідь почув знову коротке:
    - Приїжджайте.
    Три чи чотири дні я жив у окремому маленькому номері готелю “Софіївський”, харчувався, спілкувався найбільше з Галиною Нікітюк, заступником директора з екскурсійної роботи, найкращим фахівцем у цій сфері, бродив “Софіївкою” навіть уночі, коли не спалося і шукав натхнення. Мене катали безкоштовно на конях, бусах екскурсійних. Коли написав перші поезії — описав об’єкти — вхідні ворота, альтанку Грибок, Женевське озеро, головну алею, зайшов до Івана Семеновича, прочитав йому.
    Можливо, він побачив, що я — не випадкова людина в літературі, бо всі витрати мого перебування в “Софіївці” з його волі дендропарк узяв на себе. Я був цим дуже приємно вражений. Мене підкупав діловий, добрий, якийсь дуже людяний стиль спілкування Івана Семеновича, увага. Ніякої зверхності, пихи, все коротко, по суті, по-діловому, і уважно, доброзичливо. Розмовляв завше спокійно, жартував, розповідав про своє багаторічне знайомство з президентом НАН України Б. Патоном, і скільки він поміг “Софіївці”. Згодом я побачив, яким величезним авторитетом користується директор у колективі, де його слово — закон, і його не просто поважають, а люблять. Якщо не помиляюсь, чи не кожні два роки колектив “Софіївки” обирає собі директора. Іван Семенович пропрацював на цій посаді 42 (!) роки і кожного разу колектив його обирав знову на посаду ледь не одноголосно!
    Він очолив дендропарк у 1980 році, коли страшна повінь залила “Софіївку”. Під його керівництвом за кілька місяців усе в основному було відновлено і наведений зразковий порядок. Вся Умань піднялася рятувати улюблений парк і дослухалася до його розумних порад. Парк став процвітаючим, науковим центром. Тут проводилися постійно наради, наукові конференції, фестивалі поезії, на одному з яких мені навіть довелося стати Королем Рими з легкої руки уманської поетеси Софії Кримовської, яку, так сталося, я познайомив з Іваном Семеновичем, хоч вони обоє — уманці, а я киянин. “Софіївка” стала для мене щасливим місцем, приваблювала мене грецьким язичницьким романтизмом, що відповідало моєму віросповіданню українського рідновіра і поетичністю її прекрасних куточків, він ніби весь зітканий з поезії, спасибі графу Потоцькому і прекрасним будівничим парку, серед яких Івану Семеновичу за 225 років існування “Софіївки” належить одне з найпочесніших місць. Член-кореспондент НАН України, заслужений працівник культури, автор десятків книг і брошур, господарник феноменальний. Він із 7 години ранку пішки обходив увесь парк, о 9 приблизно збирав керівників підрозділів парку, садівників, ремонтників, будівельників, екскурсоводів і давав рознарядку на день — що треба зробити. Його не обдуриш — він бачив усе своїма очима. Увечорі ще раз об’їздив парк своїм маленьким директорським електромобілем.
    За роки його керівництва, які вже зараз називають “золотою епохою” територія парку розширилась мінімумум на 10, а то й 20 гектарів, збудований другий готель, адміністративне приміщення, господарські будівлі. Все, що надбане попередниками краще, цінне — збережене і примножене. Відновлено грот Аполлона, Звіринець-зоопарк, де ходять прекрасні олені, збудовано нові водоспади, нових кілька парків за сприяння народного депутата Антона Яценка, дві статуї Софії Потоцької і одну графа Потоцького, статую Пегаса — крилатого коня поезії встановлювали в мене на очах... Та хіба все перелічиш. І під керівництвом І.С.Косенка працює і прекрасний добірний колектив, закоханих у “Софіівку” і відданих парку людей.
    11 років писалася моя поема і 12 — тривала наша дружба. Я приїздив у різні пори року, різні часи, але незмінно зустрічав теплоту і увагу до найменших деталей з боку директора дендропарку. Він завжди був спокійним, витриманим, виваженим, господарем свого слова, ніколи не підвищував голосу, я ніби жив у Земному раї, господарем якого був ІВАН СЕМЕНОВИЧ КОСЕНКО, золота людина, людина з великої літери в усіх смислах. Свою поему, як і ці спогади, присвячую йому. Вічна пам’ять Вам, дорогий, незабутній мій друже, наводьте порядок тепер у небесному раї так, як Ви порядкували у земному. Спочивайте на Луках Сварожих з миром!

    уривок з поеми "Смарагдовий рай"

    Пам'яті Івана Семеновича Косенка

    Печаль краси колон дорійських,
    Застигла велич кам`яна,
    Трав розмаїття – ніжне військо,
    З одноманітністю війна…

    І ці ставів розкішні плеса,
    І водоспадів шум хмільний,
    І співи духів безтілесних
    У підземеллі кам`янім…

    І Божі статуї величні,
    І таємничий гротів шум,
    Весіль усміхнені обличчя –
    Лети, уяво, розкошуй!

    Заходь в наскельную альтанку,
    В долину Кам`янки заглянь,
    І про звабливую гречанку
    Наслухайся оповідань.

    Це – рай земний. Зайди у нього,
    Залиш життєву каламуть.
    І сам – за пазухою в Бога
    Хоча б годиноньку побудь.


    Рейтинги: Народний 7 (6.99) | "Майстерень" 7 (7)
    Коментарі: (2)


  13. Ігор Деркач - [ 2022.02.25 11:26 ]
    Вчителька
    І
    Її ще пам’ятають молодою.
    Із вогником у погляді яснім
    і з довгою русявою косою –
    вона являлась дітям уві сні.

    А нині помічають на порозі.
    Узимку і до самої весни
    вона чекає щастя на дорозі
    як вирію пташина восени.

    Щось у подвір'ї порає уранці,
    рубає дрова, відрами гримить
    та час од часу дмухає на пальці,
    аби зігріти руки хоч на мить.

    Нічого, – каже, – маю те, що маю...
    байдуже, що посивіла уже.
    Її на світі праця ще тримає,
    хоча – усяке пам’ять береже.

    Її таємно тероризували
    за те, що вчила думати дітей
    боротися не за високі бали,
    а за добро у пам'яті людей.

    Та як уміла захищала мову –
    єдиний наш надійний оберіг,
    який забороняє людолову
    переступати за чужий поріг.

    Не відали корисні ідіоти,
    що їхнє ЗА тоді було не ПРОТИ
    сьогоднішньої спільної біди...
    не думали, що діями своїми
    наводили понтони і до Криму,
    й до Києва – сучасної орди.

    ІІ
    Горює серце, що немає долі,
    а на зорі щемить у самоті.
    Її надії – як вітри у полі,
    хоча і буйні, та усе не ті.

    Помолиться, буває, у зажурі
    і думає, що ось... іде війна...
    «а молодість – не вернеться вона...»
    були літа веселі і похмурі...
    а нині Ярославною на мурі
    гірку сльозу втирає край вікна.


    ІІІ
    Згадається посіяне насіння,
    утрачене зелене покоління,
    історії лукавій завдяки...
    ..........................................
    Але надія додає їй сили...
    у бій ідуть за неї вояки –
    бешкетники, які її любили.

    02/22


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  14. Юлія Івченко - [ 2022.02.02 06:22 ]
    Кармен.
    коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
    малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
    спідниця її циганська увесь рубін серця позичить,
    синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.

    бо Київ тобі не Севілья, де ридає струною гітара,
    каштани в зимових вуалях снять на Софіївській площі.
    кохання й ненависть зачинили сліпці у єдиній брамі,
    хіба, ж ти побачиш як гнівом самотність її голосить?

    тобі ж і не видно, як латунні ножі летять у неї?
    зелений ліхтарик сіпнеться десять раз лілею в ноутбуці.
    можливо, за інших обставин перетворилась у фею
    та пестила тіло гаряче та голубила мужні руки...

    лишився єдиний танець — мережити рими віршів,
    якщо вже й шовкове мовчання просвічують на ренген...
    і ти сам себе заспокоюй, що чорний лебідь облишив
    оту про яку шепочуть, що не буває білява Кармен.

    коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
    малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
    спідниця її циганська увесь рубін серця позичить
    синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.
    2022-01-26 05:45:49.



    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.76)
    Прокоментувати:


  15. Олександр Козинець - [ 2022.01.12 21:30 ]
    Дідові коні
    Діду, знову твої коні вірші нові принесли.
    Дякую, що відпускаєш їх час від часу па́стись.
    Спасибі, що захищаєш, коли бракне сил,
    І не даєш здатися, зневіритися, впасти.

    Запроси до себе за широкий дубовий стіл,
    Поклади на плече мою голову, як в дитинстві,
    Твої істини вічні, глибокі й такі прості:
    До всього мати любов, все робити з хистом.

    Так лагідно липень солодить гарячі сни.
    Учора наснилось, що в хаті твоїй нові вікна.
    Передай від мене вітання, діду, Божому Сину.
    Й подякуй, що розумію все більше з віком.


    Рейтинги: Народний -- (5.28) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (2)


  16. Юлія Івченко - [ 2022.01.07 05:37 ]
    Ти не умієш слухати....А, НУ, ХТО СМІЛИВИЙ--СКАЖІТЬ ЯКИЙ ВАРАНТ КРАЩИЙ ? ОБИДВА МОЇ, ВЕСЕЛОГО РІЗДВА
    От ніч волоку не спати — схлипвати губами…
    Той чоловік вів машину по полохливому льоду.
    Його торкала відповідальність, телефонували дами
    у театральних беретах, а одна, як погашена сода…

    Де їм там знати, що в нього діти летять на крилах,
    де відчувати, що внук у дитячому кріслі сонний?
    Його уже високе сонце взяло та й несе на вилах
    і лише злипання повік відчуває, що він є — Сонях!

    Може, він хоче, щоб мовчки послухали маківкою?
    Чи вірні пси зализували на лапах роз’ятрені рани?
    Може, б і приїхала до хмарами звитого Харкова,
    коли він зрозуміє свідомо, що на Різдвяна моя байдана…

    От впала Зірка Вертепна, хоч розбий уже телефон!
    Я б йому розповіла, що втечу, хоч уплав до теплої Індії,
    де, ніхто, і ніколи не бере у полон мої руки тополь,
    але він звик до уваги жінок, як море звикає до мідій.

    Чи за гріхи мої горіхові Бог пошепки дав Рабле?
    В телефоні голос — такий проникливий правдою…
    Він не знає, як пахнуть нещастя моїх вербен,
    але я обожнюю ночі, коли ми формуєм характери!

    *******************************************************

    Ніч волоку не спала — схлипвала вогкими губами…
    Той чоловік вів машину стрімку по полохливому льоду.
    Його торкала відповідальність, телефонували дами
    у театральних беретах, а одна, як погашена лимоном сода…

    Де їм там знати, що в нього діти летять на кармінних крилах,
    де відчувати, що внук у дитячому кріслі лоскоче сонний?
    Його уже високе сонце взяло та й несе пекучо на вилах
    і злипання повік відчуває, що він є — космічний Сонях!

    ****************
    Він мріє, щоб мовчки його послухали зрілими маками,
    наче вірні пси зализали на лапах роз’ятрені рани...
    Може, б і приїхала до хмарами звитого його Харкова,
    коли він зрозуміє свідомо, що Різдвяна моя байдана…

    Гей! Впала Зірка Вертепна, хоч розбий уже телефон!
    Я б йому розповіла, що втечу, хоч уплав до теплої Індії,
    де, ніхто, і ніколи не бере у полон мої руки тополь,
    але він звик до уваги жінок, як море звикає до мідій.

    Чи за гріхи мої горіхові Бог пошепки дав того Рабле?
    В телефоні голос — такий проникливий правдою…
    Він не знає, як пахнуть нещастя чагарникових моїх вербен,
    але я обожнюю ночі, коли ми формуєм свої характери!
    Юлія Івченко. РАНОК РІЗДВА 2022.р.


    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.76)
    Коментарі: (4)


  17. Саша Горбач - [ 2021.12.02 20:38 ]
    ***
    Ніч.
    Вікно.
    Ліхтар.
    І знову я в полоні
    Твоїх чар.
    Тії очі,
    Немов парад
    Прекрасних хмар,
    А вуста
    Гарячі мов
    Пекельний жар.
    Ніжна й тендітна,
    Та в душі
    Бунтар.
    Зізнаюсь,для мене,
    Ти, дорогоцінний дар.
    Та все це завтра...
    А поки...
    Ніч..
    Вікно..
    Ліхтар..
    2021


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  18. Юлія Івченко - [ 2021.11.29 05:08 ]
    Ігри дорослих дітей.
    —Що ж... Задоволений? Усе, як ти хотів!
    Квартиру вимито, а душу й поготів…
    Може, в останню нашу листопадну осінь?

    І палітури книг не викличуть сварок.
    І слів свіча палає… Солоний огірок
    скуштуєш? Бо у тебе все іде за планом.

    І сексу море.
    Вітром віршу не грішу…
    Як блідне кров! Нуртує... Шу- шу-шу —
    моя гірка любов сама собі омана...

    —Ну і для кого ж ти здалася, мила?

    —Ти , милий, не обламуй мені крила.

    —От графоманка.

    — Сіль, любов і манка!!!
    Бо я мілію й з малахіту лист мій…

    —Та хто ж ти?

    —Я— Блакитна Кішка
    Юля, Христя!

    Я та котра уже розп’ята на христі!
    Розхристана, немов сумна зима,
    Знамена лестощів, що тягнуть день до дна…
    Ще чорна кава і квитки на Відень…
    У київській квартирі –чисто ! Плюнуть ніде!
    І всі бажання—кулі холості!

    —Пиши, проклята, Господи, прошу!
    Пали гашиш віршІв і прози анашу.
    А хочеш ми придбаєм в Бога шубку?
    —Він й так зігріє. Хочу маму, квітку, грубку…
    І те тепло, де квітиться найкраще...
    Дитяче щастя... Материнське щастя!

    —Та ти пропаща? Показала зубки?
    —Облиш, коханий, бо в мені згориш!
    Я в моднім черевичку відшукала вірш,
    бо прибирала….

    —Що? Якийсь листок?
    —Ні в тім’я Божий поцілунок! Вин вінок!
    Читай, як він пролився на папір.... На білий!

    —Та ти вже, моє сонечко, зомліла…
    Сама, як тінь, слова, як срібний ніж!
    Не ріж мене, злотоустосміло!

    — Осанна слову, — кажеш — вбоге дно?
    Ну, що ж… Сідай. Дивитимось кіно.
    Воно у нас не мелодрама — мідний трилер!
    Хотілось миром, а життя-пунктиром —
    збира врожаЇ із ковідних зірок.

    Купити хліба, мила і осінніх мрій.
    Покласти все на скривджені вітрила.
    А він сидів і вовком вив в рукав…
    Була — дружина… Стала знов зима.
    Лукава кішка… Пелюсткове тіло…
    Пелюшку в колосках їй Бог тримав...

    В її зернятках було більше прав.
    Купити хліба, мила і осінніх мрій.
    Покласти все на скривджені вітрила.

    Юлія Івченко. 22 жовтня 2021. Київ.








    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.76)
    Коментарі: (2)


  19. Ірина Вовк - [ 2021.11.28 11:16 ]
    Богданові Козаку з нагоди уродин
    …А що, Богдане, чи ТЕАТР – не ноша
    На все життя – до праці й до меча?!
    Чи Мельпомена, дівка прехороша,
    Зронила шалю з білого плеча?..
    Чи Ангел-херувим на полі бою
    Прослав до ніг кирею золоту:
    Вести ТЕАТР до поступу й розвою –
    Посіяв в чолах пресвяту мету!
    Корінф чекав… Корінф благав: – Юначе,
    Відпий цю чару, цей гранат гіркий!
    Допоки серце в ранах не заплаче,
    Не звідаєш, АКТОРЕ, хто такий…

    Явилися… Підступність і кохання…
    …І Він прийшов… Отелло і Макбет…
    Пан Возний… Яго… - (видива туманні!) –
    Інспектор Гуль… Жевакін… Президент…
    Причулися нізвідки Небилиці,
    Промовилися мудро Байкарем…
    Множинні лики, характерні лиця –
    Сальєрі і Пилат – (і нерв, і трем!)…

    І ті жінки… Марія Заньковецька,
    Пантера Чорна в очі зазира…
    (Химерна Пані – Доленька мистецька!
    Химерна тінь на кінчику пера)!
    Окраденої Анни зойк тривожний –
    Назустріч їй Микола Задорожний.
    А там – у маскарадних масках Ніна,
    Арбєніна кохана половина…
    Магічне коло – в танцювальнім русі
    Гусари й Дами, Зосі і Жабусі…
    Сеньйори… Бургомістри… Невідомі…
    Аж ген – Тартюф сміється у Содомі!...
    А в небесах, що виснуть, як мана,
    Як скарб безцінний – шабля Богуна!

    І все оте – Твоє гірке причастя:
    Професії АКТОРА тихе щастя.
    Немов Орфей в передчутті обнови –
    За дар душі – ВІНЕЦЬ ЗАВЖДИ ТЕРНОВИЙ.
    Орфея чудо начебто й просте:
    ВІНЕЦЬ ТЕРНОВИЙ ЛАВРОМ ПРОРОСТЕ!

    …За чашу ту, що Богом ниспослана,
    Бо творча доля – ноша нелегка! –
    У Храмі Слова возвістим: ОСАННА!
    Ars longa… За БОГДАНА КОЗАКА!

    З щирою приязню і легкою рукою –
    Ірина Вовк.


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  20. Ігор Шоха - [ 2021.11.07 10:09 ]
    Контраверсія ( за мотивом Домініка Арфіста)
    А у мене терпець урвався
    нажимати на струни серця
    зі сліпими шукати щастя
    наче зайчика із люстерця
    не пульсує любов у вірші
    бо поети уже не маги
    і часи їм дістались інші
    і не маємо ще відваги
    що веде у бої за волю
    не прощає лихої зради
    та як воїн один у полі
    побудую я барикади
    де немає пісень абсурду
    ні у храмі ні на Майдані
    і сміятись ніде не буде
    ані перший ані останній
    не ламаюся у покорі
    буду важелем точці опори
    що міняє земну орбіту
    а якщо і не зрушу гори,
    то на мапі усього світу
    буду сіллю землі тієї
    що лікує у неї рани
    і немає вини моєї
    що ніхто не піде за мною
    коли якось мене не стане
    і не вижму сльозу ніколи
    як повернуся... «стрекозою»
    або являться мною бджоли
    пожалію я їхнє жало
    бо і їм цього світу мало.

    11.2021


    Рейтинги: Народний -- (5.56) | "Майстерень" -- (5.91)
    Прокоментувати:


  21. Ірина Вовк - [ 2021.09.04 14:06 ]
    ...І вкотре на зорі ми пролистаєм казку...
    …І вкотре на зорі ми пролистаєм казку
    Про Зло і про Добро, і про малих людей,
    Як в осінь літній ліс мінятиме окраску,
    І що про рух Землі домислить Галілей…

    На відстані Життя все повториться знову –
    Від танення льодів й малюнка на стіні…
    Я ж тільки – про Любов, Її всесильну мову –
    І про слова чудні́, не спалені в огні…

    Із попелу верби душа моя востане,
    З пошерхлого листка посіються рядки –
    Тендітна й молода у променях осанни
    Із покликом орла і тремом осоки…

    Небесна і земна – у травах і у цвітті,
    В купальському вінку і льолі надлегкій –
    Прокинуся колись у щебетливім літі
    І розгорну ущент розписаний сувій.

    А там – усе моє – і тепле, і болюче,
    І мамин щедрий сміх, і ялтинський прибій…
    А там уже і Львів… і Устиня співуче –
    І липа у вікні… а з нею й буревій…*

    Бурлить моя ріка – і над провалля хижі,
    Над тя́жбою громів, що б’ють із висоти –
    Ця розкіш чи мана – ота тяга́ до віршів,
    Ця розкіш чи мана – осягнення мети.

    Як солодко вмліва на липі сіра пташка,
    Як затишно гуде старенька в хаті піч.
    Доцільні в цім житті тварина і комашка,
    Так буде і колись у поступі сторіч.

    …Знов сонечко встає ласкаве і могутнє:
    У вирі часовім спинися, щастя мить!
    На проміжку Життя з минулого в майбутнє
    Я лишу по собі лиш серце, що горить!..

    (З ювілейної збірки-альбому "Туга за Єдинорогом". - Львів: СПОЛОМ,2018)



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (1)


  22. Ігор Деркач - [ 2021.08.02 09:57 ]
    Царі горохові
    ***
    Знову пандемія сліпоти
    падає на голови слабенькі
    і займають трони то шути,
    то невидимі із висоти:
    зелі, ліліпуті, лукашенки.

    ***
    Міль і тля обтяжує калину,
    смикають її мертвечуки,
    слуги... дуже хочуть Україну...
    потай точать їй ножа у спину
    ківи, рабіновичі, бойки.

    ***
    Аби були злодії непідсудні,
    а нація була щасливою,
    у владі є ще принципові дурні
    і дурні з ініціативою.

    ***
    Що не кажи, а Вова – не шериф
    ані у Кончі, ані в об’єктиві...
    але які б усі були щасливі,
    якби уміли плюнути на міф
    Наполеона й не чекати дива.

    ***
    Світ линяє як у сні дурному:
    у ціні не рупії, а шекель...
    танцями улещують Макрона
    як на коронації Бурбона...
    може, і посуне пані Меркель
    із посади на трубі «Газпрому».

    ***
    Ще чекають жара і морози,
    епідемія теж не нова...
    попираючи наші права,
    ділять землю царі-мафіозі,
    наближаючи Божі жнива.

    08/21


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  23. Сергій Губерначук - [ 2021.06.25 08:14 ]
    Ювіляру – Шептекіті!
    Зливаєш сотні тон потів
    у океан ударів серця!
    Вміщаєш тисячі життів –
    в одне, яке акторським зветься!

    Опісля сцени, у думках,
    стоїш над світом, як лелека,
    бо кожен о́браз твій, мов птах,
    сягає у блакить далеку!

    Хай замалюється чоло,
    високе, горде, надкосмічне!..
    Ти стешеш го́ру над селом –
    і місто з’явиться античне!

    Ти кожне слово пронесеш,
    мов дивну амфору з напо́єм,
    і хто почує – скаже те́ ж,
    бо заворожений тобою!

    Мистецтво – вишуканий гріх!
    Театр – розкиданий по світу!
    Продайте нам возів – на всіх,
    старий Кайда́ше-Шептекіто!!

    20 грудня 2000 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | "«Поезії розбурханих стихій», стор. 172"


  24. М Менянин - [ 2021.06.23 17:35 ]
    Та Ахматова (Горенко)
    1.
    Как звон благовеста Софии
    сквозь время несутся слова,
    свой глас отдала ты России
    имея для мира права.
    2.
    Как углей горящих жаровня
    ты в строках горела сама:
    по слогу для Пушкина ровня,
    философ по складу ума.
    3.
    Как жертва замужество стало –
    любви безответной крыло,
    как мало! как мало! так мало!..
    отпущено счастья было.
    4.
    Как вдох ароматов вокзала
    хранит в нашей памяти рай
    об этом когда-то сказала
    пролив nostalgi через край.
    5.
    Так родиной стал храм Софии
    и в Духе Святом голова,
    о русах как плач Еремии
    в сокрытом контексте слова.

    22.06.2021г. по Р.Х.
    Чернигов, Святое

    http://youday.tilda.ws/reportage


    Рейтинги: Народний -- (5.19) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати: | ""


  25. Юлія Івченко - [ 2021.06.11 15:16 ]
    Смерека- Сократ.
    опісля сьомої починає спадати набридла спека,
    відчувається вологість вечора і свіжоскошеної трави,
    під балконом, грає косою старенький двірник—Смерека,
    який ніколи не соромиться злиднів і срібної сивини.

    не пліткує…. говорить шедеврально-розкішні речі....
    таким речам варто позаздрити політикам і геніям:
    У мене розум,—буркотить,— стає яснішим під вечір,
    а коли втомлються ноги, голова не мучиться одкровеннями…

    Якщо я зараз один, то не значить що одинокий…
    не важливо, яку обгортку на себе натягнеш сьогодні:
    фольгу, чи фантик із «Божої корівки»…
    А ви виносьте уроки!
    Щоб не було на землі війни, катастроф і голоду!

    Піджак від Valentino, чи зелене пляшкове скло,
    ненависний пластик, чи голос труби жовто-мідний,
    як би ти не старався заховати за пакуннями свою кров,
    її склад завжди залишається відповідним!

    Вибачення не завжди просить той, хто винен,
    а той, хто більшу цінність віддає відносинам світлим!!!
    Чорний "ящик" завжди перебільшує відстань і суспільні новини…
    Книжки помирають через оте всесвітнє павутиння...
    А в будинках затихають сварки, коли кублиться літо!...

    він так говорив і говорив… і матіолою пахли руки,
    і здавалося, що втомлені то-по-лі мудрішають звуками.

    я, може, зараз за нього щось і замовчу,
    як він сумує сам… як вирощує жовті сливи…
    коли я учора гуляла з дитячим візочком,
    він мене перехрестив у слід... як рідну дитину…







    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.76)
    Прокоментувати:


  26. Сергій Губерначук - [ 2021.06.07 08:52 ]
    На вулиці, під брамою базару…
    На вулиці, під брамою базару,
    соромлячись, у сутінках стоїш
    між продавців неясного товару
    і темні ягоди, не кваплячись, їсиш.

    Ти роздаєш по скляночці чорниці,
    з коробки ликової мовчки беручи, –
    на дні очей шуга́ють дикі птиці,
    давно приручені, як хустка на плечі.

    Ці рухи тихі лагідно лягають
    вздовж рук на боки чи в колиску кіс,
    коли зітхаєш – птиці завмирають,
    коли всміхаєшся – летять назад у ліс.

    У хащах диких ягоди збирала,
    за гроші мріяла продати сльози ці,
    але пташки, яких ти в лісі вкрала,
    склювали все в твоєму ґаманці.

    Ти безкоштовно роздаєш чорниці,
    бо чуєш, як співає й кличе ліс,
    немов дочку, тебе – свою черницю;
    а я – "сеньйоро!", "фрау!", "пані!", "міс!"

    Але поважності тобі не вистачає,
    ти б кинула це місто і втікла.
    "Сеньора!", "міс!" – це надто величаво,
    бо навіть ягід спро́дать не змогла.

    На вулиці, під брамою базару,
    соромлячись, у сутінках стоїш
    між продавців неясного товару
    і чорні ягоди, не кваплячись, їсиш…

    6 серпня 1995 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 97"


  27. Юлія Івченко - [ 2021.06.06 21:42 ]
    Перехідний вік.
    у тобі зараз, чи зелена трава, чи грубе каміння…
    все це дуже важливо, коли стукає юна азбука морзе.
    ти розриває мене на найменші атоми мовчки, Євангеліно,
    як розриває невдалі ескізи на площі старий художник.

    ворожнечу в картатім костюм кольору глини, скоріше вимкни,
    я тобі у кімнатах натягнутих струн рівняю русяве волосся,
    в тебе завжди був погляд дорослої, а зараз жорстокої жінки,
    повні кишені питань, що киплять у звилинах гострого розуму.

    ... у цьому житті зими висохлі… літо до кісток холодне…
    прокидайся— твій сон із казки про зачаровану Білосніжку,
    якщо ти завтра запалишся і повстанеш, як гашена оцтом сода,
    знай, що на принців минала мода, як і минула на якісні вірші.

    у твоєму горлі виростають бурульки гострі і скло розбите,
    ти уже доросла до неба і скуштувала кохання з терпкого глоду,
    наче із шкільної дошки, батистовим серцем страждання твої всі змию.
    те, що жалить, як осінні оси, те що затягує у конопляні болота.

    чи мелодрама, чи бойовик, чи триллер про пересмішницю сойку,
    чорне авто татуся… і сльози твої розсипані перлами на парковці…
    натягуєш лука, наче у "Голодних іграх", і вибухаєш кулями каштанових зойків,
    а війни не мають сенсу, бо палють дерева душ і підривають останнє сонце.










    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.76)
    Прокоментувати:


  28. Сергій Губерначук - [ 2021.05.21 11:38 ]
    Про́ща
    Уко́тре я прощу́ тобі таке?
    А слово в тебе, звісно, не тривке.
    А пісня довгоспівана, стара.
    А зрада, вже й не зрада, а мара́.

    Маґніт, який тримає нас обох, –
    лише в моїх руках, але не Бог.
    Навіщо турбуватися Йому,
    якщо комусь так хочеться в тюрму.

    Тому сьогодні крапку ставлю я.
    Нехай тебе терпітиме земля.
    Нехай тебе прощатиме Господь.
    А я зникаю геть, ні в кров, ні в плоть!

    14 серпня 2001 р., Богдани́


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 62"


  29. Сергій Губерначук - [ 2021.05.20 05:20 ]
    Чий сон не мине
    Знову ніч пропливу
    і до ранку причалю
    на Великім Ковші
    з перекинутим дном.
    Знову в синій полин
    з гіркотою й печаллю
    побреду і впаду
    переповнений сном.

    Хай наснить лиш вона
    і ніколи нічого,
    й золотий горизонт
    переріже мене,
    молодого вдівця
    від роси голубого,
    від утрати сліпого,
    чий сон не мине.

    10 грудня 1994 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 69"


  30. Юлія Івченко - [ 2021.05.18 03:55 ]
    ****************
    і коли сонце заходило за старі гаражі,
    вона гуляла по місту в чорнім, як ніч плащі.
    не лякалася темряви, за спільників мала весняні дощі,
    вона сама була схожа на дощ і не боялась дощів.

    хапалась за ручку , обирала новий папір,
    і швидко виливала на нього заворожений наговір,
    добрий, звичайно, бо інше, як кажуть,—великий гріх,
    а в думках одні заметілі—пелюсток вишневий сніг.

    зачиняла свій сум на десять ключів, скидала зайві одежі,
    лишала свої вірші, як виловлену рибу у верші.
    розуміла, що на цій землі лише квіти бувають довершені,
    і якщо вона зараз усе покине, то нікому не стане легше.

    шепотіла собі утомлено:
    — Досить уже не гріши…
    скільки вже там залишилося... пішки...і до межі...
    вона завжди знала: де її діти, вечеря, столові ножі,
    вона знаходила сотні причин ховати в рукав його «калаші»…

    потім засинала і, напевне, їй снилося щось хороше,
    поряд лежав персидський кіт і сукня біла в горошок,
    яка пахла жасмином і мала безліч горошин—
    вона тільки вчора її купила за власні гроші.





    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.76)
    Прокоментувати:


  31. Сергій Губерначук - [ 2021.05.17 05:35 ]
    Жасмин
    Еміле-Еміле,
    потрощені хвилі
    в одне твоє око вмерзають,
    а з іншого море –
    зелено-прозоре,
    де хитро інтриги гасають.
    Ти голий шантаж.
    Ти брехлива комета.
    Однаково,
    зіткнень не буде.
    Малюєш міраж,
    де одна сигарета
    в диму твій Содом розбудує.
    Не треба хворобу свою вихваляти, –
    помилуй себе
    і дитину,
    що знати
    хотіла б,
    а не проклинати;
    що звати
    любила б
    не катом,
    а татом,
    що
    вже
    не боїться
    себе
    дозволяти
    під запах жасми́ну
    дурити невпинно!

    7 грудня 1992 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 108"


  32. Юлія Івченко - [ 2021.05.14 22:43 ]
    Для Єви.(серія стодесята.)
    дівчинка добра, дівчинка з ніжним лицем,
    озорений погляд твій дихає паленим ялівцем.
    коней гривастих припнула шифоновим шаликом
    і кожен крок я твій бачу і дую на перші набряки—
    поночі—ярим цвітом, днем—у заплутаній схемі.
    що тобі зараз звірують дідові чорноземи?

    знаю усі твої мрії дорослі і ще дитячі фобії,
    ось на екрані—ти – поміж зітхань і флешмобів,
    і тільки мама пізнає із тисячних фотографій—
    оце—моє світле дитя, оце— його почерк і графіка!
    це—його погляд розумний і кожного дня – перемога!
    дівчинка моя рідна—послана праведним Богом.

    оце—твої очі бездонні… і дякувати – щаслива…
    дівчинко моя мила, ти знаєш що ти красива?
    дівчинко моя світла, ти ліплена з м’ятного тіста,
    зірочка моя ясна, з вишень— червоне намисто.
    дівчинко моя тепла, донечко—свіжа злива…
    ти— моє сонце квітневе… з персня—камінчік дива.

    доню моя солодка, і чорна туго безжальна!
    досить розлук печальних, досить чергових спалень!
    я тебе обіймаю й русяве цілую волосся,
    серце тріпоче, мов пташка,—долі для тебе просить…
    дівчинко моя добра, чаєчко сподівальна,
    ти, моя пелюстка півонії,— між пелюстками травня!
















    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.76)
    Прокоментувати:


  33. Юлія Івченко - [ 2021.05.04 21:05 ]
    **************
    Милий, я пам’ятаю кожну зморщечку, кожну рису,
    всі твої бездоганні слова ,які підслуховує грішний світ,
    Але одна, я знаю, як цілунки твої пахнуть пилком ірисів,
    І я постійно шукала , хоч десь той загублений цвіт!

    Моря хмільного сіль, вітряну спеку золотавих долонь.
    Хіба ж забудеш оті ще дівочі несмілі зітхання?
    Як же безможно ми падали в таємні казки безсонь,
    Потайки кроки скрадалися крізь перші весняні плавні…

    Наші карти побило життя безжально піковим тузом:
    додало три сивинки, приборкали пристрасті дикі.
    Бо ж пристойно в чужому колі сховатись за горизонт,
    але ж ми безтямно пірнали у глибшу - лиш нашу ріку!

    Хтось погляне і мовить:
    - Ну й добре, і слава Богу!
    Хтось порядно осудить:
    – Смішний пуританський звичай…
    Сніжно-біла лебідка на край світу нестиме вишеньку допомоги,
    чорна-чорна ніколи не знатиме, як-то сріблиться відчай…

    Хай ті люди і ґречні, та шерхіт їх все одно за спиною.
    Хай собі заливаються позаочі хоч і сорок раз сіроокі сороки…
    Милий, дай мені руку і завжди іди зі мною!
    До останнього подиху, до відчайного впертого кроку!

    Милий, ти розумій, що жінка – це діамантові сходи…
    Вона віддаватиме тобі все і завжди, і до останку,
    може кохати на відстані, не благаючи нагороди…
    З кожним днем самій собі підвищуватиме зоряну планку!

    Але, якщо ти хоч раз її образиш,
    хоч раз упустиш вітер до голови…
    Кожна квітка шукає землі – не вази.
    Милий, а в мене в серці - аж квітки три!


    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.76)
    Прокоментувати:


  34. Сергій Губерначук - [ 2021.04.27 12:27 ]
    Ставицькому
    Не встиг Ти цей день зачепити
    прожогим жестом, сценкою з життя.
    До забуття погорджене знаття
    не в стані Твої навички вхопити.

    То друзі Твоєї кончини,
    невинні – зовні, внутрішньо – праві.
    Є легковажна фраза "се ля ві",
    з якої висновків, їй-Богу, до причини…

    Спинилося стомлене серце,
    геть зникли нерви, ясно мозок згас.
    Але, насправді, смерть – то тільки час,
    який лише для нас тече й не рветься.

    У вічності, Вчителю, нині
    Тобі видніше, чи життя – театр
    і чи театру присвятити варт
    усе життя, як нені чи дитині.

    За колом малим і великим
    Твоя увага, більша, ніж любов,
    переглядає наші ролі знов
    тим про́зиром живим, багатоликим.

    Хай пам’ятним словом для Тебе
    слугує короте́нький епізод,
    коли Твій учень після всіх гризот
    іде на сцену, бо веде потреба.

    Хай пізно, хай прі́сно – він "мушу", –
    і поринає в таїнство старе.
    Лише актор на щоглі сцени вмре,
    підкинувши до неба грішну душу!..

    Прощай..!..

    27 серпня 2003 р., Богдани́



    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 32"


  35. Юлія Івченко - [ 2021.04.23 09:50 ]
    *********
    їй би давно почисти після нього папки,
    змінити паролі,
    перейменувати місто, вулицю і квартиру,
    але для неї ця суєта абсолютно не грала ролі —
    вона і так за все давно заплатила…

    іноді, людям здавалося,
    що вона проблеми лузає, наче горішки,
    що дощ у її вікні зовсім не моросить,
    а вона научилася ходити пішки і не чути набридливі голоси.

    пила каву у тій кав'ярні, що навпроти його вікна,
    мусила відвертатися коли вбачилися якісь тіні,
    ніколи не замовляла тістечок і не хотіла вина,
    любила коли надворі пахло жасмином.

    коли її волосся ворушив свіжий вітер із сусіднього парку,
    вона уміла однією рукою схопити його за хвіст.
    часто сама із собою говорила невідомими знаками,
    ніколи не забувала перейти на наступний зміст

    і коли весняні громи час-від-часу заставали її у ліжку,
    можливо вона жалкувала що зараз одна,
    — краще уже не на цьому, а на тому тижні
    хай уже підійду до його вікна…


    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.76)
    Прокоментувати:


  36. Сергій Губерначук - [ 2021.04.01 08:20 ]
    Не коханим ти став у моєму промінні…
    Не коханим ти став у моєму промінні,
    не яснішим ти був, хоч затьмарював довго,
    не навмисне знайшлась я в твоїм розумінні,
    а лише починала до тебе дорогу.

    Я звикала до тебе, десь музику чула,
    під високим торшером напам’ять читала,
    я до тебе зайшла, я з тобою заснула –
    і, як бачиш, ще більше з тобою проспала…

    Ти водив мене в ліс на красиві розмови,
    був замкнув у порожній ведмежій барлозі,
    ти глумивсь наді мною, мій хлопче хрестовий,
    поки я не помститись була вже не в змозі.

    Я не вбила тебе, а лише приглушила,
    осліпила і руки собі розв’язала.
    Я в лісах сиротою тебе залишила,
    хоч не вбила тебе, а цю правду сказала.

    Сяй, коханий мій звіре, в чужому промінні.
    Я яснішою йду з-під твоєї опіки.
    Ти великий творець всемогутньої тіні,
    де повіки ти й будеш
    і будеш повіки.

    12 березня 1996 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 141"


  37. Сергій Губерначук - [ 2021.03.25 08:30 ]
    Цигарки…
    Цигарки.
    Пива пляшка.
    Порожні тарілки.
    Арахіс.
    Сіль.
    Радіо.
    Кухня.
    Зошити.
    Авторучки.
    Рукою пишу.
    Запальничка.
    Попільничка.
    Салфетки брудні.
    Повечеряли.
    Хліба окрайці.
    Цукор.
    Банани.
    Три.
    Ха-ха-ха.
    "А-ХА" – група така
    західна.
    Пива наллю.
    Чекаю бабусю.
    Голодну.
    Холодну.
    Мою.
    Свято Пасхи минуло.
    Попереду День Перемоги.
    Подзвоню вночі тобі?
    Чи не так оп’янію?
    Гавкіт.
    Музика.
    Інша.
    Не "А-ХА".
    Стан тупий.
    І вологий від пива.
    Ще трохи – і сон.
    Друга година ночі.
    Усе.
    Не вистачає
    паперу.
    Але на полях
    напише
    рука:
    /арабськими
    літерами/:
    Хочу в пустелю.
    Де без цигарок
    спрагло.
    І без пива
    сухо.
    І не росте
    арахіс,
    а смажиться.
    Де радіо – сам
    собі.
    Де пише міраж
    обстановки.
    І бабуся
    в Україні
    під гавкоти псів
    засинає
    о другій годині
    ночі.
    Усе.
    Не вистачає
    пісків,
    щоб арабом
    лишатися
    стільки.
    Я хочу тебе.
    Я голодний.
    Стан тупий
    і вологий від пива.
    Але ти по руках…
    Не вистачило
    паперу.
    Цигарки.

    6 травня 1995 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Поезії розбурханих стихій", стор. 106–108"


  38. Сергій Губерначук - [ 2021.03.17 08:27 ]
    Бездітність
    Протяжливі звуки тонкі
    застудженим голосом – ти.
    Я – саламандра суха,
    покритий ковдрою німоти.
    Заповзай у постіль мою пустельну –
    отримаєш дозу смертельну
    доброти.

    Чи я руки ці не цілував,
    що вони так мене обв’язали?
    Чи в кружалах нічної зали
    я на горлі тебе не катав?
    Наші очі – сирени, ліхтарі, фари.
    Наше ліжко – машина примар і кошмарів,
    і наших особистих справ.

    Я не спав.
    Ти не спала.
    Ковдра мокрою стала.
    Це злилися докупи дощами ми
    і сохнемо між звуками протяжливими.
    Де вони, наші діти,
    маленькі космополіти?
    зашорених політиканів
    з волами пеліканів…

    7 липня 1994 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Поезії розбурханих стихій", стор. 65"


  39. Сергій Губерначук - [ 2021.03.07 08:44 ]
    Я – яра…
    Я – яра. Я – яскрава.
    Готуюсь весну завагітнити.
    Май мене, маю. Ти маєш право
    заграву на стегнах помітити.

    Я – самка. Я – самотинка.
    Між фраків строкатих стривожилась.
    Хочу від кращого з вас – дитинку.
    Забий в мене клин – я здорожилась.

    Я – грішна. Я – ґротескова.
    Екстраваґантно вагі́тнію.
    Не проявлю поведінку зразкову,
    поки не стану столітньою.

    Я – жінка. Я – вічноплинка.
    Покликана, та непокликана.
    Сексу весною наснилося, синку.
    І я свою роль виконала.

    6–7 березня 1995 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Поезії розбурханих стихій", стор. 144"


  40. Сергій Губерначук - [ 2021.02.27 08:49 ]
    Зринув ранок на день…
    Зринув ранок на день
    з круговерті туману.
    Ніч загине
    в найдальшому вирі від нас.
    Знов одурена ти,
    біла, мов порцеляна,
    ніби статуя
    біля вікна на весь час.

    Терпко запах світанку
    занурився в скроні –
    у сережках розтанув,
    мов лід, хризоліт.
    Знову поїзд пішов,
    десь в останнім вагоні
    з шибки блимаю я
    на твої сорок літ.

    Долетіти б тепер,
    попередивши темінь,
    повним вражень сердечних
    і вільним від пут
    потопати вві сні,
    розстібаючи ремінь,
    у новій резиденції
    там, а не тут.

    Добре знають жінки
    цю природу юнацьку –
    першу стиглість
    і впертість у ліжку лише…
    Як баского коня
    осідлаєш зненацька?
    Адже він утікає,
    скидає й ірже.

    26 грудня 1996 р., Київ




    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 172"


  41. Ігор Шоха - [ 2021.02.25 10:30 ]
    Дочка Прометея
    Дівча... Наївне і святе –
    за це недугою розп'яте –
    це юна Леся... а проте
    вона, на подив ескулапів,
    жива і досі... між гігантів
    дедалі вищою росте...
    .........................................
    а я люблю її за те,
    що ненавиділа кацапів.

    25.02.2021





    Рейтинги: Народний -- (5.56) | "Майстерень" -- (5.91)
    Прокоментувати:


  42. Сергій Губерначук - [ 2021.02.24 08:07 ]
    Хор
    Чуєш?
    Хор у одній людині…
    Вона намагнічена піснею жити.
    Є ноти-дерева.
    Є ноти-струмки.
    Кульмінаційна нота – ти,
    хто слухає
    нині,
    хоч чує
    людину –
    хор
    між суєти.

    31 липня 1994 р., Київ







    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 74"


  43. Сергій Губерначук - [ 2021.02.21 08:11 ]
    Я приверну тебе оце до себе…
    Я приверну тебе оце до себе
    самим червінцем чи одним притулом,
    скую з любові, ле́беде, для тебе
    зручну й простору клітку золотую.

    Твій білий стан вустами розмалюю,
    в губів гарячім спаренні дводзьобім
    так само лебедем себе не уявлю я,
    бо чорний ко́ршак я з вогнем в утробі.

    Я прагну забуття твого і млості,
    що шквалом ґраду б’ють усе довкола.
    Зі спо́кою – в стихію, в жертву – з гостя
    з-під кігтів вирвешся, моя любове квола.

    Добудеш пастки ти в таких обіймах,
    старчиху-смерть дівицею застанеш,
    труною попливеш в російських зимах, –
    бо я купив тебе, і ти це знаєш.

    20 вересня 1995 р., Богдани́


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 185"


  44. Сергій Губерначук - [ 2021.01.21 08:25 ]
    Бранець
    О, вража душе!
    О, харци́зо люта!
    О, лиходійко з мармуровим серцем!
    Різдвя́на стужа
    чорта в свято втрутить –
    мій затишок шовковий роздереться,
    трусне́ться пам’ять,
    заімля́ться скроні,
    непрошені думки заколядують,
    тебе покваплять
    ве́рхи на драконі,
    тебе, харцизо, мною нагодують!
    Ти явиш сили
    чорні ореоли,
    де в засідках – скаженство вуст блудливих,
    де чудом схилиш
    в ароматні смоли,
    щоб я кипів у почуттях примхливих.
    Таке кохання –
    із джерел мерто́вних,
    бо що краса твоя? – упир під нею.
    Бо що бажання? –
    вогнище жертовне,
    в якім кремуєш ти бутон лілеї.
    Я полоні́ю,
    потюпцем крадуся,
    намацуючи слід чужого серця
    по тьмах, де скніють
    го́рдощі в задусі,
    де вихід мій навряд чи одверзе́ться.
    Любов від впливом –
    не просте злодійство –
    панічний час з преображенним гадом!
    З волоссям сивим
    ледь живе дитинство
    покірно служить за старим обрядом.

    3–5 жовтня 1995 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 111–112"


  45. Тата Рівна - [ 2020.12.31 02:04 ]
    Жені
    я добре не знаю її –
    не вийшло пізнати
    юна дівчина років середніх
    білява дрібна
    коси бавовни квітка або
    вовна
    очі сині
    справді сині не для слівця
    сині як вицвіла
    хустка
    лиця

    вуста – оксамитова
    ясна пастель
    коли ніби насухо витерте –
    не говірка
    ця дівчина тиха ріка
    її акварельна рука жестикулює
    наче навколо німа
    стіна
    з якою їй домовлятися про союз

    живе утраченим –
    я трохи її боюся
    але чим довше на неї дивлюсь –
    тим виразніше проступає
    вона із глибин
    свого дна

    мінчанка киянка
    в долонях – донька і сни
    красиві плаття –
    екіпаж у минулі часи
    ілюмінація час від часу дружніх
    розмов
    про неважливі речі про все чудово
    вона нагадує пташку
    з води й роси
    їй не позичати краси

    якби я обирала дороговкази
    шляху свого то
    хотіла б зустріти її знову

    © Тата Рівна, 2020


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.39)
    Прокоментувати:


  46. Сергій Губерначук - [ 2020.12.14 06:02 ]
    Ковзанка
    Не вмію на ковзанах їздити.
    Ходити на ковзанах незвично.
    Каток розкішний.
    Маєво казкове на катку.
    І музика казкова на катку.
    Добра жінка просить ковзани.
    У касі за долари не може
    згадати свою пору довгокосу,
    легкокосту, молоду.
    Хоче так, просто, безкоштовно – за так.
    Беріть, жінко, їздьте.
    Мої беріть, жінко, – їздьте.
    Упадіть хоч раз.
    Об лід чи сніг, обі все,
    або вбийтесь на смерть.
    Я не вмію вас зрозуміти.
    Я маю лише 37 хвилин
    на світ ілюзій,
    що через 37 хвилин
    розтане разом з вами.
    Ви уб’єтесь? Я вас благаю –
    упадіть,
    наверніться ось цими са́мими,
    са́ме цими ось ковзанами.
    Фіґурне катання під льодом,
    підлідне катання у фіґурах –
    Браво!..
    Браво,
    ви чуєте – я вам кричу Браво!
    10 разів браво!
    110 разів браво!
    Блискуче!..
    Я був неправий!
    О, ви!..
    даруйте,
    що я вас образив –
    ви королева спорту,
    а не простий аматор,
    ви зробили потрійний тулуп,
    ви зробили чотири! рази
    потрійний тулуп,
    ви четвертинний тулуп зробили!
    На рівному місці!
    Ви виконали...
    ви зробили ... і вбились на смерть...
    о – ви!
    Об лід чи сніг, обі все...
    Ви, королева спорту,
    красуня, вродлива...
    Бідна...
    У моїх ковзанах загинула,
    талант загинув у моїх ковзанах,
    фіґурне катання загинуло,
    загинуло в моїх ковзанах
    серце фіґурного катання...
    фіґурна фіґура
    накрилася
    чорними-чорними
    моїми черевиками
    з такими сталевими
    злими лезами,
    що крила порізали в кров
    справжньої,
    справжньої,
    рідкісної
    такої,
    дійсно такої!.,
    моєї
    беладонни...

    Вона, справді, нежива
    лежить,
    красива ця
    жінка...

    13 грудня 1993 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Переді мною...", стор. 32–33"


  47. Сергій Губерначук - [ 2020.11.13 09:08 ]
    Якби не твій глумливий вигук…
    Якби не твій глумливий вигук,
    що вдерся в аз, який ще вчу;
    якби не був твій ниций вирок,
    мов горб у спину горбачу;
    коли б тобою я хоч трохи
    у цьому світі володів
    і молодив ту ветху похіть,
    та ще коли б того хотів;
    якби краси я більш не видів
    і не моливсь у тлі церков,
    і без кохання нив та нидів –
    й узяв тебе під свій покров;
    коли б я плакав через силу
    й сміявся з пальця мудреця, –
    я б мав твоє лайливе рило,
    я був би – ти, і до кінця!

    12 лютого 1999 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 73"


  48. Сергій Губерначук - [ 2020.10.30 15:11 ]
    Жінка хоче
    – Скажіть,
    чому ви не приєднуєтесь до компанії?
    чому ви тікаєте з балу на свій корабель?
    Ви чините, як громадянка
    консервативної Анґлії, чи то Британії,
    або як міністр,
    у якого поцупили портфель.
    Я, власне, перейняв її,
    тому що мені завжди подобалось,
    як вона вимірює мене оком
    ось уже скоро четвертий рік.
    Я чув, і не раз, що вона в мене влопалась –
    влопалась!
    але мене завжди зупиняв її похилий вік.
    У мене б удома знайшлася для неї
    чаїнка і цукру крупинка,
    аби заварити міцний нашатирний чай –
    я високо ціную в ній те, що вона жінка,
    жін-ка!
    жінка зі стажем,
    яку ще піди відгадай.
    Може б, вона хотіла,
    щоб перед нею я впав на коліна?
    щоб на її ґанку щоранку чекали на неї
    квіти живі?
    але ж це абсурд!
    це досить сумна картинка –
    поєднувати колір мій
    з тим, що вже перецвів.
    – А якщо я спитаю у вас,
    чого б вам більше всього хотілося,
    що означає ваш погляд,
    який поступово ґвалтує мене?
    Вона ще мовчала,
    але вже ... просто наскрізь дивилася
    все нижче і нижче
    на місце одне і ... одне.

    29 листопада 1995 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Переді мною...", стор. 64"


  49. Ірина Вовк - [ 2020.10.23 15:14 ]
    ...і світ цей земний возлюби!
    Над серцем палаючим тричі свіча засльозиться –
    Над серцем палаючим зблисне одвічний вогонь…
    Над серцем палаючим зоряно світ змерехтиться
    І питиме сяйво із чистих небесних долонь…

    Над серцем палаючим, серцем, що повне любові,
    Над димом їдким, що офірою йде в небеса -
    Розкриється Всесвіт, вбереться у шати шовкові –
    Витай, вільна душе!.. Оце тобі, брате, яса!..

    Сповняючи правди священні нетлінні обіти,
    Даруючи людям із серця живильні слова…
    Витай, вільна душе, бо велено душам летіти
    Аж ген в високості і там жнивувати жнива…

    А що тому серцю із палу, із крові, із жару,
    А що тому слову, що рутою з серця зросло –
    А вже ж тому серцю палати звіздою в Стожарах,
    І слову палати, як рути безсмертне зело!

    Над серцем палаючим тричі ще чара проллється
    І в небо злетять наче вірші, стрімкі голуби́…
    Десь там, із-за хмар, пан Микола у вуса сміється:
    – Не думай про вічність… і світ цей земний возлюби!

    23 жовтня 2020.



    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  50. Сергій Губерначук - [ 2020.10.18 08:00 ]
    Ґламур
    Знов обличчя це – не налице́,
    а навиворіт, як після лому!
    Я – великий. І знаю про це!
    Не вміщаюсь ні в чому малому!

    Я надмірно – в самому собі –
    у самому мені не самому!
    Розкотив би губу по губі –
    покатав би ґламурну знайому!

    Знов у дзеркалі – рана, мов рай!
    Ще не пізно знімати побої?
    Хай би гори звернулися вкрай
    на кордоні грози світової!

    Хай би був я маленьким, як щур,
    і розносив по людях заразу,
    ніж отак мордувати ґламур –
    з бійки в бійку, відразу й щоразу!

    23 листопада 2006 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 100"



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   6   ...   16