ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
2024.04.18
05:58
Ширяє ластівка над мною
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
2024.04.17
21:42
У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
2024.04.17
14:19
А це не раша почала війну
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
2024.04.17
09:42
Основне завдання курсу —
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
2024.04.17
08:45
А-ж гілля гнеться бузу від суцвіть,
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
2024.04.17
07:58
Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
2024.04.17
06:34
У цій війні я сам себе зустрів.
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
2024.04.17
06:27
Ніби в камертон у підвіконня
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
2024.04.17
05:37
Затьмарить час чийсь світлий образ
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
2024.04.17
00:24
Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Совість
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Совість
- Хлопці, ближче до вогню. Нехай пропахнете димом – не біда, - припрошував жвавий дідок туристів, що, заблукавши, зупинилися біля його поля, - сьогодні він для вас прометеївський, тобто подарований, з казанком на розчохах, в якому ось-ось забулькає каша – вчасно нагодилися.
- Філософствуєте, дідусю, - долинуло з гурту, - тож підбадьорте нашу туристську групу.
- Філософія, друзі, започаткована теплом, - дідові ноги почергово відірвалися від чорнозему, - погляньте: чиїм ногам тепліше? Звичайно, моїм у валянках. А ви гадали, що бути філософом – витати в небесах? Не згоден! Справжня філософія приземлена, практична.
- Так і в багно потрапиш! – відмахнувся чорнявий турист.
- Е, ні! – виструнчилася дідова постать, - мірилом усіх мірил – совість!
- Здається, я знаю… - в розмову втрутився чоловік екваторних літ, - тільки тепер впізнаю в дідусеві давнього знайомця.
Усі з цікавістю повернули голови.
- Ну-ну, як там із совістю нашого філософа в минулому?
Дідусь і той, хто впізнав його, зустрілися поглядами.
- Іване! – старенький склав руки на грудях, - дав нам Бог побачитися ще раз!
Після обіймів з дідусем Іван не забарився з розповіддю.
В жовтні 1983-го, йому, Іванові, за місяць до демобілізації поталанило опинитися на віддаленому об’єкті військової частини на Тернопільщині.
- Прощавай, муштро! – вигукнув в унісон ще з кількома солдатами, - здрастуй, життя вільготне!
Прокидалися без наказу чергового, добре виспавшись, без поспіху снідали, справляли теревені й тільки згодом бралися зводити оборонну споруду. Тішилися, коли погодні умови чи затримка з будматеріалами сприяли справам душевним… За таких обставин, опівлітривши прапорщика Бутка, командира, - хутко в селище за горою. Одне слово – солдати.
В селищі, зазвичай, і жарти, і сміх, і залицяння до дівчат. Іван залицянь уникав, навіть гадки не мав, що місцева здатна витіснити з серця однокласницю Інну, красуню й розумницю, з якою повінчалися напередодні приїзду армійських «купців» у військкомат… З перших хвилин розлуки мислив лишень про неї, вчитувався в листи Інни, як у священну книгу, започатковану божеством, сповнювався вірою в гармонію стосунків з єдиною близькою жінкою в його житті.
- Ей, одружений, - скрикнула за спиною білява Катя, коли, залишивши своїх, військових, повертався на об’єкт , - ми попутники до окраїни села.
- І що з того?
- Будеш охороняти! – підморгнула.
Йшли поруч, розгойдували фразами полудень, а він, у свою чергу, мов гойдалка, то наближав, то віддаляв їх від властивої їхньому віку романтики. Іванова свідомість протестувала проти Катиної грайливості, схвильованого дихання, доки не прозвучало раптове, схоже на блискавку признання.
- Ти мені подобаєшся!
Не стямився, де поділася впевненість у собі, уважно дослухався дівочого щебетання й вихоплював боковим зором… коротку спідничку і стрункі, вельми красиві ноги попутниці.
- Ні – умовляв себе подумки, - не піддатися спокусі! Ще місяць - і солдатський піст для нього закінчиться…
Нараз від поштовху впав під копичку сіна, яку минали, відчув грудьми Катині гарячі перса й ніби на хвильку знепритомнів, а оговтавшись, не поспішав звільнитися від блаженства відчуттів, поки не зринула в пам’яті та, чари якої були міцнішими, навіть у цей момент після стількох місяців розлуки…
- Відстань! – зупинив нові пориви Каті.
Дурень! – дівчина образилася до сліз, - інший не відмовився б. Он-де дядько мій косить за селом, - повела рукою, - може там з косою в руках заспокоїш гормони…
Розлучилися, не попрощавшись. Здіймав куряву на польовій дорозі, а думки, ніби хмарки, затінювали його післяобідню пору, надвечір’я й, напевно, вечір і нічку, бо знав, що неспокій, пов'язаний із пригодою, хутко не минеться. Порівнявся з косарем, саме з тим, до якого спроваджувала Катя…
- Дай, Боже, щастя вам, дядьку!
- Дякую! Дай, Боже, й тобі! – оглянувся косар.
Стояв. Любувався дядьковими вправними рухами, пригадував і свою косарську юність, адже виріс у селі, де також оволодів нехитрим, а все ж мистецтвом рівного покосу.
- Дозвольте підсобити, - попрохав стиха.
Стиснувши кісся коси, посміхнувся лагідній природі.
- Трішки б роси не завадило.
Тепер уже дядькові очі бігали за ним. Тому старався не аби-як. Виходило краще, ніж у господаря лану. Коса не шипіла, вона, власне, озивалася співом, якому сприяли тонкі стебла третьої люцерні, молоді руки й натхнення умільця.
- Як звати, солдате? – допитувався господар.
- Іваном Гончарем.
- Звідки родом?
- З Харківщини.
- Мати, батько живі?
- Померли. Давно. Живу з дружиною, теж сиротою. Їй, щоправда, не поталанило знати кровних батьків: відмовившись, віддали в сиротинець.
- Хто ж тоді звів на ноги?
- - Зовсім чужі люди.
- Не шикуєте сім’єю, виходить.
- Так, але нам добре, в нас взаємопорозуміння, не вимагаємо одне від одного захмарного…
- Розумію…
На обличчі господаря відображення світлої загадковості, зазвичай така передує якійсь добрій справі.
Прапорщик Бутко, почувши стукіт у двері, виокремив запитання з харчання радіо і жужання мухи.
- Кого принесло?
- Відчиніть, будь ласка. Маю справу до солдата Івана Гончара.
- Хто такий?
- Місцевий, Северин Маходько.
- Ну, заходь, - прапорщика зацікавив неочікуваний візит штатського на військовий об’єкт.
Потисли руки.
- Немає солдатів, - прапорщикова рука злетіла вгору, - тю-тю в Тернопіль на основне місце служби. І я завтра услід за ними.
- Тоді передайте солдату Івану двісті рублів, - Северина втішила нагода здійснити задумане, - вартий солдатик пошанування – і добрий, і праведний!
- Ого! – від здивування служака заледве не присів, - передам, трясця його матері. Таланить же декому…
Декілька днів махнули на прощання хусткою з туманів, помережаних візерунками дощів і бахромою з листви, що почала облітати. Ранкова прохолода тепер скидалася на непрохану гостю, яка заглядає у кожен куточок, докучаючи настирливістю та різкістю, переінакшуючи плани того, хто її не очікував. Северинові не заладилося з лівою ногою: ще так-сяк човгала в теплу пору, а змерзнувши, допекла нестерпними болями. Вирушив автобусом до тернопільських лікарів, з автовокзалу шкутильгав до зупинки таксі - довезе на обстеження в поліклініку. Втомився. Сів перепочити в придорожньому кафе. Неподалік у гущі відвідувачів знайомий голос.
- На лохові гроші гуляємо, браття-алкоголіки. Бач, солдатові хотів втюкати – за роботу якусь чи так, з благородства.
- Прапорщик, – підвівся Северин, - обманув мерзотник!
Вхопив прапорщика за груди.
- Як міг не передати грошей?
- Чим доведеш? - відмахнувся обманщик, - ні свідків, ні розписки. А мої базікання… п’яна маячня для компанії.
Северина діймав відчай.
- Ні бійка, ні прохання – ніщо не допоможе! І хіба це важливо? Солдат, допомігши йому, повернеться додому без копійки! Такий солдат! Не мав твердої суми, щоб одразу віддячитись, а так хотілося зробити приємне сім’ї на скрижалях сирітства…
Поспішно на таксі в ощадбанк: благо – ощадкнижка в кишені, звідти – у військову частину. Нетерпеливився біля воріт. За півгодини повідомили.
- Рядового Івана Гончара демобілізовано в десятій ранку. Поїде потягом «Харків-Тернопіль» о дванадцятій.
- Господи, - спохопився, - вісім хвилин до відправки потягу!
На залізничному вчитувався у вагони-строфи: попливли, розповідаючи, вкрай засмученому, що вибрик лиходійства здатен звести нанівець добрий намір, що життя – нестримне миготіння подій, вражень і облич: якщо спізниться серце чи невпевнений крок – потьмянієш душею. Й молися, щоб не назавше. Северину вже бачилося те потьмяніння: відгуркотить остання вагонострофа і солдат, прописаний у ній, зникне за обрієм з образою. Все можна виправити згодом, але час домінування образи заспіває гучне соло…
- Прощавайте! – вигук солдата миттєво здмухнув смуток Северина. Жбурнув у відповідь пакет із карбованцями – вдало: зумів у худкоплинному дописати своє заперечення лиходійству…
Вони три роки листувалися, поки не загубилися кожен у своїй буденщині. З листів Іванові стали відомими перипетії цієї історії. Озвучивши її при вогні в полі, не здивувався оплескам друзів, доєднався до оплесків добродію й сам.
- А як живеться Каті? – запитав несподівано для себе самого.
- Самітня, - Северин таємничо посміхнувся, - племінниця моя кохала солдата – на жаль, одруженого…
- Тепер вдівця, - Іванові вуста здригнулися, - що ж, повертайся, минуле…
2014р.
- Філософствуєте, дідусю, - долинуло з гурту, - тож підбадьорте нашу туристську групу.
- Філософія, друзі, започаткована теплом, - дідові ноги почергово відірвалися від чорнозему, - погляньте: чиїм ногам тепліше? Звичайно, моїм у валянках. А ви гадали, що бути філософом – витати в небесах? Не згоден! Справжня філософія приземлена, практична.
- Так і в багно потрапиш! – відмахнувся чорнявий турист.
- Е, ні! – виструнчилася дідова постать, - мірилом усіх мірил – совість!
- Здається, я знаю… - в розмову втрутився чоловік екваторних літ, - тільки тепер впізнаю в дідусеві давнього знайомця.
Усі з цікавістю повернули голови.
- Ну-ну, як там із совістю нашого філософа в минулому?
Дідусь і той, хто впізнав його, зустрілися поглядами.
- Іване! – старенький склав руки на грудях, - дав нам Бог побачитися ще раз!
Після обіймів з дідусем Іван не забарився з розповіддю.
В жовтні 1983-го, йому, Іванові, за місяць до демобілізації поталанило опинитися на віддаленому об’єкті військової частини на Тернопільщині.
- Прощавай, муштро! – вигукнув в унісон ще з кількома солдатами, - здрастуй, життя вільготне!
Прокидалися без наказу чергового, добре виспавшись, без поспіху снідали, справляли теревені й тільки згодом бралися зводити оборонну споруду. Тішилися, коли погодні умови чи затримка з будматеріалами сприяли справам душевним… За таких обставин, опівлітривши прапорщика Бутка, командира, - хутко в селище за горою. Одне слово – солдати.
В селищі, зазвичай, і жарти, і сміх, і залицяння до дівчат. Іван залицянь уникав, навіть гадки не мав, що місцева здатна витіснити з серця однокласницю Інну, красуню й розумницю, з якою повінчалися напередодні приїзду армійських «купців» у військкомат… З перших хвилин розлуки мислив лишень про неї, вчитувався в листи Інни, як у священну книгу, започатковану божеством, сповнювався вірою в гармонію стосунків з єдиною близькою жінкою в його житті.
- Ей, одружений, - скрикнула за спиною білява Катя, коли, залишивши своїх, військових, повертався на об’єкт , - ми попутники до окраїни села.
- І що з того?
- Будеш охороняти! – підморгнула.
Йшли поруч, розгойдували фразами полудень, а він, у свою чергу, мов гойдалка, то наближав, то віддаляв їх від властивої їхньому віку романтики. Іванова свідомість протестувала проти Катиної грайливості, схвильованого дихання, доки не прозвучало раптове, схоже на блискавку признання.
- Ти мені подобаєшся!
Не стямився, де поділася впевненість у собі, уважно дослухався дівочого щебетання й вихоплював боковим зором… коротку спідничку і стрункі, вельми красиві ноги попутниці.
- Ні – умовляв себе подумки, - не піддатися спокусі! Ще місяць - і солдатський піст для нього закінчиться…
Нараз від поштовху впав під копичку сіна, яку минали, відчув грудьми Катині гарячі перса й ніби на хвильку знепритомнів, а оговтавшись, не поспішав звільнитися від блаженства відчуттів, поки не зринула в пам’яті та, чари якої були міцнішими, навіть у цей момент після стількох місяців розлуки…
- Відстань! – зупинив нові пориви Каті.
Дурень! – дівчина образилася до сліз, - інший не відмовився б. Он-де дядько мій косить за селом, - повела рукою, - може там з косою в руках заспокоїш гормони…
Розлучилися, не попрощавшись. Здіймав куряву на польовій дорозі, а думки, ніби хмарки, затінювали його післяобідню пору, надвечір’я й, напевно, вечір і нічку, бо знав, що неспокій, пов'язаний із пригодою, хутко не минеться. Порівнявся з косарем, саме з тим, до якого спроваджувала Катя…
- Дай, Боже, щастя вам, дядьку!
- Дякую! Дай, Боже, й тобі! – оглянувся косар.
Стояв. Любувався дядьковими вправними рухами, пригадував і свою косарську юність, адже виріс у селі, де також оволодів нехитрим, а все ж мистецтвом рівного покосу.
- Дозвольте підсобити, - попрохав стиха.
Стиснувши кісся коси, посміхнувся лагідній природі.
- Трішки б роси не завадило.
Тепер уже дядькові очі бігали за ним. Тому старався не аби-як. Виходило краще, ніж у господаря лану. Коса не шипіла, вона, власне, озивалася співом, якому сприяли тонкі стебла третьої люцерні, молоді руки й натхнення умільця.
- Як звати, солдате? – допитувався господар.
- Іваном Гончарем.
- Звідки родом?
- З Харківщини.
- Мати, батько живі?
- Померли. Давно. Живу з дружиною, теж сиротою. Їй, щоправда, не поталанило знати кровних батьків: відмовившись, віддали в сиротинець.
- Хто ж тоді звів на ноги?
- - Зовсім чужі люди.
- Не шикуєте сім’єю, виходить.
- Так, але нам добре, в нас взаємопорозуміння, не вимагаємо одне від одного захмарного…
- Розумію…
На обличчі господаря відображення світлої загадковості, зазвичай така передує якійсь добрій справі.
Прапорщик Бутко, почувши стукіт у двері, виокремив запитання з харчання радіо і жужання мухи.
- Кого принесло?
- Відчиніть, будь ласка. Маю справу до солдата Івана Гончара.
- Хто такий?
- Місцевий, Северин Маходько.
- Ну, заходь, - прапорщика зацікавив неочікуваний візит штатського на військовий об’єкт.
Потисли руки.
- Немає солдатів, - прапорщикова рука злетіла вгору, - тю-тю в Тернопіль на основне місце служби. І я завтра услід за ними.
- Тоді передайте солдату Івану двісті рублів, - Северина втішила нагода здійснити задумане, - вартий солдатик пошанування – і добрий, і праведний!
- Ого! – від здивування служака заледве не присів, - передам, трясця його матері. Таланить же декому…
Декілька днів махнули на прощання хусткою з туманів, помережаних візерунками дощів і бахромою з листви, що почала облітати. Ранкова прохолода тепер скидалася на непрохану гостю, яка заглядає у кожен куточок, докучаючи настирливістю та різкістю, переінакшуючи плани того, хто її не очікував. Северинові не заладилося з лівою ногою: ще так-сяк човгала в теплу пору, а змерзнувши, допекла нестерпними болями. Вирушив автобусом до тернопільських лікарів, з автовокзалу шкутильгав до зупинки таксі - довезе на обстеження в поліклініку. Втомився. Сів перепочити в придорожньому кафе. Неподалік у гущі відвідувачів знайомий голос.
- На лохові гроші гуляємо, браття-алкоголіки. Бач, солдатові хотів втюкати – за роботу якусь чи так, з благородства.
- Прапорщик, – підвівся Северин, - обманув мерзотник!
Вхопив прапорщика за груди.
- Як міг не передати грошей?
- Чим доведеш? - відмахнувся обманщик, - ні свідків, ні розписки. А мої базікання… п’яна маячня для компанії.
Северина діймав відчай.
- Ні бійка, ні прохання – ніщо не допоможе! І хіба це важливо? Солдат, допомігши йому, повернеться додому без копійки! Такий солдат! Не мав твердої суми, щоб одразу віддячитись, а так хотілося зробити приємне сім’ї на скрижалях сирітства…
Поспішно на таксі в ощадбанк: благо – ощадкнижка в кишені, звідти – у військову частину. Нетерпеливився біля воріт. За півгодини повідомили.
- Рядового Івана Гончара демобілізовано в десятій ранку. Поїде потягом «Харків-Тернопіль» о дванадцятій.
- Господи, - спохопився, - вісім хвилин до відправки потягу!
На залізничному вчитувався у вагони-строфи: попливли, розповідаючи, вкрай засмученому, що вибрик лиходійства здатен звести нанівець добрий намір, що життя – нестримне миготіння подій, вражень і облич: якщо спізниться серце чи невпевнений крок – потьмянієш душею. Й молися, щоб не назавше. Северину вже бачилося те потьмяніння: відгуркотить остання вагонострофа і солдат, прописаний у ній, зникне за обрієм з образою. Все можна виправити згодом, але час домінування образи заспіває гучне соло…
- Прощавайте! – вигук солдата миттєво здмухнув смуток Северина. Жбурнув у відповідь пакет із карбованцями – вдало: зумів у худкоплинному дописати своє заперечення лиходійству…
Вони три роки листувалися, поки не загубилися кожен у своїй буденщині. З листів Іванові стали відомими перипетії цієї історії. Озвучивши її при вогні в полі, не здивувався оплескам друзів, доєднався до оплесків добродію й сам.
- А як живеться Каті? – запитав несподівано для себе самого.
- Самітня, - Северин таємничо посміхнувся, - племінниця моя кохала солдата – на жаль, одруженого…
- Тепер вдівця, - Іванові вуста здригнулися, - що ж, повертайся, минуле…
2014р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію