ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче й булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
2024.04.21
22:16
МАГІСТРАЛ
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
2024.04.21
21:42
Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
2024.04.21
21:09
Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
2024.04.21
14:49
Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
2024.04.21
11:43
Життя таке, що їде дах,
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Викрадення
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Викрадення
Вони обійшли навколо труни. Придивлялися. Замовник – прискіпливо, майстер – з відчуттям гордості за свої мозолисті золоті руки. Помовчали, вдихаючи запах сосни й пилюку, яка не встигла осісти.
- Годиться, - вайлуватий, з азіатським типом обличчя молодик, зять покійного, кивнув на стіл у кутку майстерні - можна й випити.
Чаркували без поспіху, але кожна чарка – по вінця. Не бракувало й закуски, щоправда, торкалися її заледве – більше смакували спогади про того, хто мав приміряти майстрове творіння.
- Добрий був чоловік, - мозолисті золоті ворухнули столом, - прохвесіонал, хвайний директор школи.
- О так! – зятеві сподобалася похвала співбесідника, - чесний, хоч і дивакуватий…
Майстра, підігрітого оковитою, обійняли спогади.
- Чолов’яги місцеві розказують, як поїхав із ними Іван Петрович, царство йому небесне, на заробітки під час відпустки. Тож він і там педагогом себе відчував. Трапилося: чистив у приватника стайню на Київщині. Гною – достобіса, запахи та все таке інше, а тут сомпляк на ровері за спиною.
- Дядьку, дай закурить.
- А ти… ти знаєш, хлопче, кого прохаєш, - випрямився наш Петрович, я – директор школи!
- Тьху! – малий знизив плечима, - в говні колупається й каже, що він директор школи.
Із вічливості й зять, і оповідач затулили посмішки долонями, проте оповідачеві спала на гадку ще одна популярна в містечку історія, ноги якої виросли з педради… Розглядали питання про ведення класних журналів. Директор «прасував» молодих учителів за недбалість, зачитував занотовані в чернетку методичні огріхи, добавляючи зблисків емоціям, і зовсім роздратувався, коли перевів погляд на досвідчених колег.
- Степане Васильовичу, – вигукнув, - два місяці не записані уроки історії в журналі десятого класу! Майте совість!
Степан Васильвич, спокійний, як удав у джунглях, виповз із своїх роздумів про особисте.
- Перепрошую. Мушу зауважити: історію в десятому читаєте ви, пане директоре!
На цьому зі спогадами окошилося. Завантажили труну на причіп легковика і зять, поспішаючи, вирулив з подвір’я підприємства на польову дорогу – подалі від очей даішників.
Майстер допив рештки, витер губи рукавом і заповзявся довершити інші замовлення. Потрохи сутеніло в очах і надворі. Пора додому.
Стільки траплялося тих мандрівок під хмелем від місця роботи до рідної хати – годі й згадати. Тільки б ноги тримали й очі не брехали!
Рушив, насвистуючи «ти казала в понеділок…». А що скаже нині, занюхавши перегар? – подумав, - а нехай лементує шлюбна – звиклося.
Звідкись вигулькнуло хлопченя.
- І воно з цигаркою! Кидай, малечо, курити, - тупнув, - бо скажу вчительці!
- Не сказес, - малеча пихнула димом із беззубого рота, - я сце до сколи не хозю.
- А хай йому… - махнув рукою й навпрямки до автотраси.
Засніжило. Похолодало. Жестикулював на узбіччі.
- Ловися, машино, велика й маленька.
А машини, ніби риби оті в ополонці, не тішили ловця.
- Мерзне, мерзне, хвосте!
Ай справді відчував себе хвостом, не здатним що-небудь вдіяти. Тому й побіг відчайдушно на скрегіт гальм до дверцят BMW.
- У містечко. Доїду?
Рвонули з виском. Миготіли дерева, огорожі й будинки. Широкі плечі, здоровеча голова шофера скидалися на гору – ніякої реакції на майстрове благання зупинитися. Ось уже центр містечка. Поворот праворуч, поворот ліворуч – і містечко позаду.
- Ой Іване Петровичу, - заячав майстер подумки, - піду за тобою услід в потойбіччя!.. Викраде клятий бандит і … Тобі, директоре, легше, ти вже там, а з мене вирізатимуть органи для продажу. Ой леле! Чи не так пропала в сусідньому селі жінка торік? Вчепитися бандиту за горло! Нехай розіб’ються на швидкості… Все ж краще!
Назустріч потужне світло – «Камаз». На смузі викрадача купи каміння, вивезеного дорожниками. Пригальмував, розминаючись із «Камазом».
- Порятунок! – майстер відчинив дверцята й викотився на дорогу. Вмить підвівся й побіг. Ні, це радше можна назвати летом – над пеньками й колодами, ямами й калюжами – спочатку лісосмугою, згодом полями й луками.
- В миліцію не варто, - міркував, - чи не з бандитами за одне? Такого по телевізору надивишся!
Знесилений, упав на поріг домівки опівночі, докликався дружини, благав укріпити двері та вікна металічними прутами й полінами. Обнявшись, подружжя довго тремтіло в кутку кімнати.
Зранку постійний біль у ребрах привів майстра на поліклініку. Флюорограф наказав почекати, а сам довго вовтузився з віп-персоною місцевого значення, новим начальником ДАІ, принаймні, так шепталися медсестри. Нарешті віп-персона прочинила двері в коридор.
- Викрадач! – майстер притиснувся до стіни, - без сумніву! Запам’ятав гада назавжди! Негіднику, - вибухнув люттю, - не втечеш від покарання!
- Ми знайомі? – очі віп-персони так округлилися, що з їхньою допомогою доречно було б вивчати геометрію.
- Пригадай сьогоднішню ніч, - майстрові болючі ребра додали йому злості й відваги, - що творив? Прихопив людину, щоб викрасти?
- Ху! – звинувачений полегшено зітхнув, - знайшовся пасажир, якого я загубив. Загалом не дуже тямлю, де тебе підбирав, і де ти, чоловіче, подівся – перебрав шнапсу, будь здоров! – обеззброїв майстра відвертістю, - перепало мені не менше: довипробовував нову тачку до рова, тепер потрібен ремонт і їй, і мені, - і якось дуже по-дружньому майстрові на вухо, - будьмо знайомі!
- Будьмо, - на обличчі майстра вибарвилася подоба посмішки, - тут у швагра права забрали…
2014р.
- Годиться, - вайлуватий, з азіатським типом обличчя молодик, зять покійного, кивнув на стіл у кутку майстерні - можна й випити.
Чаркували без поспіху, але кожна чарка – по вінця. Не бракувало й закуски, щоправда, торкалися її заледве – більше смакували спогади про того, хто мав приміряти майстрове творіння.
- Добрий був чоловік, - мозолисті золоті ворухнули столом, - прохвесіонал, хвайний директор школи.
- О так! – зятеві сподобалася похвала співбесідника, - чесний, хоч і дивакуватий…
Майстра, підігрітого оковитою, обійняли спогади.
- Чолов’яги місцеві розказують, як поїхав із ними Іван Петрович, царство йому небесне, на заробітки під час відпустки. Тож він і там педагогом себе відчував. Трапилося: чистив у приватника стайню на Київщині. Гною – достобіса, запахи та все таке інше, а тут сомпляк на ровері за спиною.
- Дядьку, дай закурить.
- А ти… ти знаєш, хлопче, кого прохаєш, - випрямився наш Петрович, я – директор школи!
- Тьху! – малий знизив плечима, - в говні колупається й каже, що він директор школи.
Із вічливості й зять, і оповідач затулили посмішки долонями, проте оповідачеві спала на гадку ще одна популярна в містечку історія, ноги якої виросли з педради… Розглядали питання про ведення класних журналів. Директор «прасував» молодих учителів за недбалість, зачитував занотовані в чернетку методичні огріхи, добавляючи зблисків емоціям, і зовсім роздратувався, коли перевів погляд на досвідчених колег.
- Степане Васильовичу, – вигукнув, - два місяці не записані уроки історії в журналі десятого класу! Майте совість!
Степан Васильвич, спокійний, як удав у джунглях, виповз із своїх роздумів про особисте.
- Перепрошую. Мушу зауважити: історію в десятому читаєте ви, пане директоре!
На цьому зі спогадами окошилося. Завантажили труну на причіп легковика і зять, поспішаючи, вирулив з подвір’я підприємства на польову дорогу – подалі від очей даішників.
Майстер допив рештки, витер губи рукавом і заповзявся довершити інші замовлення. Потрохи сутеніло в очах і надворі. Пора додому.
Стільки траплялося тих мандрівок під хмелем від місця роботи до рідної хати – годі й згадати. Тільки б ноги тримали й очі не брехали!
Рушив, насвистуючи «ти казала в понеділок…». А що скаже нині, занюхавши перегар? – подумав, - а нехай лементує шлюбна – звиклося.
Звідкись вигулькнуло хлопченя.
- І воно з цигаркою! Кидай, малечо, курити, - тупнув, - бо скажу вчительці!
- Не сказес, - малеча пихнула димом із беззубого рота, - я сце до сколи не хозю.
- А хай йому… - махнув рукою й навпрямки до автотраси.
Засніжило. Похолодало. Жестикулював на узбіччі.
- Ловися, машино, велика й маленька.
А машини, ніби риби оті в ополонці, не тішили ловця.
- Мерзне, мерзне, хвосте!
Ай справді відчував себе хвостом, не здатним що-небудь вдіяти. Тому й побіг відчайдушно на скрегіт гальм до дверцят BMW.
- У містечко. Доїду?
Рвонули з виском. Миготіли дерева, огорожі й будинки. Широкі плечі, здоровеча голова шофера скидалися на гору – ніякої реакції на майстрове благання зупинитися. Ось уже центр містечка. Поворот праворуч, поворот ліворуч – і містечко позаду.
- Ой Іване Петровичу, - заячав майстер подумки, - піду за тобою услід в потойбіччя!.. Викраде клятий бандит і … Тобі, директоре, легше, ти вже там, а з мене вирізатимуть органи для продажу. Ой леле! Чи не так пропала в сусідньому селі жінка торік? Вчепитися бандиту за горло! Нехай розіб’ються на швидкості… Все ж краще!
Назустріч потужне світло – «Камаз». На смузі викрадача купи каміння, вивезеного дорожниками. Пригальмував, розминаючись із «Камазом».
- Порятунок! – майстер відчинив дверцята й викотився на дорогу. Вмить підвівся й побіг. Ні, це радше можна назвати летом – над пеньками й колодами, ямами й калюжами – спочатку лісосмугою, згодом полями й луками.
- В миліцію не варто, - міркував, - чи не з бандитами за одне? Такого по телевізору надивишся!
Знесилений, упав на поріг домівки опівночі, докликався дружини, благав укріпити двері та вікна металічними прутами й полінами. Обнявшись, подружжя довго тремтіло в кутку кімнати.
Зранку постійний біль у ребрах привів майстра на поліклініку. Флюорограф наказав почекати, а сам довго вовтузився з віп-персоною місцевого значення, новим начальником ДАІ, принаймні, так шепталися медсестри. Нарешті віп-персона прочинила двері в коридор.
- Викрадач! – майстер притиснувся до стіни, - без сумніву! Запам’ятав гада назавжди! Негіднику, - вибухнув люттю, - не втечеш від покарання!
- Ми знайомі? – очі віп-персони так округлилися, що з їхньою допомогою доречно було б вивчати геометрію.
- Пригадай сьогоднішню ніч, - майстрові болючі ребра додали йому злості й відваги, - що творив? Прихопив людину, щоб викрасти?
- Ху! – звинувачений полегшено зітхнув, - знайшовся пасажир, якого я загубив. Загалом не дуже тямлю, де тебе підбирав, і де ти, чоловіче, подівся – перебрав шнапсу, будь здоров! – обеззброїв майстра відвертістю, - перепало мені не менше: довипробовував нову тачку до рова, тепер потрібен ремонт і їй, і мені, - і якось дуже по-дружньому майстрові на вухо, - будьмо знайомі!
- Будьмо, - на обличчі майстра вибарвилася подоба посмішки, - тут у швагра права забрали…
2014р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію