ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
07:21
Сонечко квапливо по долоні
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе вийде все, лети.
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе вийде все, лети.
2024.03.29
05:31
Обплітало ноги осокою,
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Без терміну давності
Роки? Дев’яності, коли народилась омріяна здавен держава – незалежна соборна Україна.
Домініканський монастир у Жовкві знову почав жити своїми давніми турботами – літургіями, сповідями, молитвами до Бога. Скільки проминуло літ, відколи тут правилась остання Служба Божа? Напевне, п’ятдесят. За роки радянської влади в келіях розміщувались різні інстанції: паспортний стіл (як кажуть у народі), райвно, бюро інвентаризації. Навіть військова частина. Правда, і тепер монастир не відновив ще своїх функцій. Лише його складова частина – костел Святого Йосифа – здійняв руки в молитві, що полинула у святочному співі до неба.
Сьогодні тут празник. За кілька хвилин розпочнеться Урочиста літургія. З молитвою на устах входять парафіяни, хрестяться, стають на коліна перед вівтарем, щоби засвідчити смирення і свою любов до Бога.
Помолившись, звертаю погляд на стінний розпис, недавно завершений. Костел відновлює свою діяльність. Громада активно цьому сприяє.
Миттєві спомини, немов дзвони з минулого, торкаються чола. Роки? Вісімдесяті.
…Отак стою (я – школярка) посередині цього храму (вперше) і розглядаюся довкола. Від споглядання морозом обдало… Бачу зранені пострілами стіни, оббиту штукатурку, на долівці – мотлох. Що тут відбувалось, у цьому храмі пошани до Всевишнього? Чи не було вже отого смирення і любові? Стало моторошно, здалося, що хтось зараз вистрелить у спину. Оглядаюсь.
До мене підбігають схвильовані однокласники:
– Світлано, що ми тобі розкажемо! Слухай! Надя оступилась у тому підвалі й ледве не впала… але присіла на щось… на якийсь чи то ящик, чи що… оперлась руками і наткнулась, слухай… знаєш на що?.. на череп. Хлопці сірниками присвітили – дійсно череп, людський.
– О Боже! Та ви що!
– Агов! Ідіть усі сюди! – гукають до нас Андрій та Олег із, напевне, десятиметрової висоти. Вони стоять на пристінному уступі, що обрамлює вівтар.
– Впадете! Не просувайтеся далі! Там обрив! – застерігають їх дівчата.
– Ідіть сюди! Тут є прохід! Треба навпочіпки лізти!
І ми, охоплені цікавістю, юнацькою енергією і трохи страхом, посуваємося на колінах отим проходом чи, так би мовити, пролазом. Потім, піднявшись догори дерев’яною драбиною, опиняємося … під куполами. Крізь проріхи між дошками можна було побачити рідне місто з н-метрової висоти (скільки ж то має монастир?).
Жовква… Давня і завжди молода. Немов королева, спокійна у своїй величі. Яко вічний паломник, велична своїм спокоєм.
Чотири шляхи на чотири сторони світу біжать від її серця, площі Вічевої, і повертаються назад, до оборонних стін Жовківського замку, і ведуть зі собою прочан до церкви Святої Трійці, до костьолу Святого Лаврентія, до Василіанського монастиря Різдва Христового, до синагоги, до Домініканського монастиря, до церкви Різдва Богородиці на Винниках. Та лише нема доступу прочанам до цих святинь. Зачинено. Радянська влада у Бога не вірить.
Призахідне сонце зачепилося за гілля дерев на горі Гарай, блиснуло мінливим промінням по вежі міської ратуші, погладило зруйновані Глинську і Звіринецьку брами і помалу почало хилитися до землі.
– Красиве наше місто, – було думкою. – Та час повертатися.
Ми вийшли з костелу тим же ходом, що і зайшли, – через зруйновану стіну в підвалі з боку внутрішнього подвір’я. На вулиці Львівській зупинилися. З якимось незрозумілим тягарем на серці глянули на сірий обдертий монастир. Він видався нам закам’янілим похмурим велетнем. Ось стоїть і поглядає з-під насуплених брів на другу сторону вулиці, де пишається-величається своєю напудреною красою білий дім райкому партії. І чи не дарма це – один навпроти другого?
Та на цьому наша паломницька одіссея ще не закінчилася.
Наближався Великдень. Чи готувалися люди до свята? Напевне. Але ніхто дуже про це не говорив. Тихцем, таємно несли кошички з паскою на освячення. І то: хто ніс, а хто і ні. Адже не можна! Радянська влада до Бога не допускає, зачинила всі брами та двері церков. Хто піде? Ну хіба там яка бабця на схилі літ поплентається. То вже на тому і закінчиться та їхня віра (так вважала влада). Люди повинні вірити… У що, шановні товариші ідеологи? –У комунізм.
А коли розпач у душі і вже нема до кого звернутися, нема на кого надіятися, хіба лише на Бога?
Наближався Великдень. А це значило, що у православній церкві ( колишній василіанській), єдиній, де ще дозволяли проведення літургій, буде правитись усю ніч. Нам хотілося прилучитися до цього святкового дійства, діткнутися душею величі Христового Воскресіння.
Ще звечора біля церкви чергували вчителі, щоби не впустити туди учнів (гірка освітянська правда – такі були вказівки «зверху»). Ми, такі «несвідомі» школярі, домовилися зустрітись опівночі.
Велична ніч. Тепла, наповнена таємничістю. Хвилювання переповнює душу. А серце так колотиться в грудях, що, напевне, його стукіт чути всім довкола. Вчителів на сторожі вже не було. Ми ввійшли в церкву.
Чи можна зараз словами описати той стан душі? Чи можна згадати думки? Було осягнення тоді. Є осягнення тепер.
Давні розписи на стінах, великі лампади, мерехтіння свічок, величальний спів на хвалу Божу. Роздуми. Роздуми над «чи вічним?»: людина і Бог, людина і людина, людина і її буття у Всесвіті.
Людина і її діяння…
Погідний, на диво, листопадовий день 2006 року. На площі Вічевій вишукувався ряд… трун. Шістдесят! У них – останки двохсот сімдесяти невинно убієнних людей.
Пізніше преса напише: «25 листопада у Жовкві відбулося масове захоронення останків жертв політичних репресій. Дорослі та діти були розстріляні та закатовані у повоєнний період в підвалах монастиря отців Василіян.
Згідно інформації комісії Головного бюро судово-медичної експертизи України, яка проводила судово-медичні дослідження скелетованих залишків з 11 лютого по 30 лютого 2003 року, на 22-ох черепах було виявлено кульові вогнепальні пошкодження, з яких 16 спричинені пострілами з малокаліберної зброї. У переважній більшості постріли були в потиличну зону голови. На 11-ти черепах виявлено пошкодження, зумовлені ударами тупих предметів.
Комісією встановлені кістки 270 людей, серед яких дорослі й діти. За отриманими даними, із них не менше 50-ти жінок та 61-на дитина у віці від 1 до 15 років.
Згідно архівних даних, у зазначений період тут розташовувалися 88-ий прикордонний загін, 2-га рота 585 полку 231-ої стрілецької дивізії та провокаційна спецбоївка НКВС. Скоріше за все, це і є жертви цих структур, які намагалися приховати від людського ока свої криваві злодіяння.
На території Домініканського монастиря також зафіксовано останки людських тіл. Період смерті – післявоєнний. Похоронна процесія останків жертв сталінських репресій розпочалася панахидою за померлих».
А потім – обурення насильством людей над людьми, слова, слова.
Немов цвяхом у пам'ять : “Це злочин, який не підлягає терміну давності”.
Людина і її діяння… Терміну давності немає.
“Є я і ти. І є тривання Бога”.*
Іноді розказую дітям : уявіть собі, що на небі в Бога є великий-превеликий комп’ютер. І лише від одного дотику до нього пальчиком, а може, лише думкою, на екрані з’являється усе твоє життя, людино, твоїх діянь і навіть мислей.
… Розпочиналася Святкова літургія. Спогади відійшли, наче хвиля, щоби повертатися знову і знову.
Адже немає терміну давності в бутті твоєму, людино.
* “Є я і ти. І є тривання Бога” – цитата з поезії Маріанни Кіяновської
2012
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Без терміну давності
Роки? Дев’яності, коли народилась омріяна здавен держава – незалежна соборна Україна.
Домініканський монастир у Жовкві знову почав жити своїми давніми турботами – літургіями, сповідями, молитвами до Бога. Скільки проминуло літ, відколи тут правилась остання Служба Божа? Напевне, п’ятдесят. За роки радянської влади в келіях розміщувались різні інстанції: паспортний стіл (як кажуть у народі), райвно, бюро інвентаризації. Навіть військова частина. Правда, і тепер монастир не відновив ще своїх функцій. Лише його складова частина – костел Святого Йосифа – здійняв руки в молитві, що полинула у святочному співі до неба.
Сьогодні тут празник. За кілька хвилин розпочнеться Урочиста літургія. З молитвою на устах входять парафіяни, хрестяться, стають на коліна перед вівтарем, щоби засвідчити смирення і свою любов до Бога.
Помолившись, звертаю погляд на стінний розпис, недавно завершений. Костел відновлює свою діяльність. Громада активно цьому сприяє.
Миттєві спомини, немов дзвони з минулого, торкаються чола. Роки? Вісімдесяті.
…Отак стою (я – школярка) посередині цього храму (вперше) і розглядаюся довкола. Від споглядання морозом обдало… Бачу зранені пострілами стіни, оббиту штукатурку, на долівці – мотлох. Що тут відбувалось, у цьому храмі пошани до Всевишнього? Чи не було вже отого смирення і любові? Стало моторошно, здалося, що хтось зараз вистрелить у спину. Оглядаюсь.
До мене підбігають схвильовані однокласники:
– Світлано, що ми тобі розкажемо! Слухай! Надя оступилась у тому підвалі й ледве не впала… але присіла на щось… на якийсь чи то ящик, чи що… оперлась руками і наткнулась, слухай… знаєш на що?.. на череп. Хлопці сірниками присвітили – дійсно череп, людський.
– О Боже! Та ви що!
– Агов! Ідіть усі сюди! – гукають до нас Андрій та Олег із, напевне, десятиметрової висоти. Вони стоять на пристінному уступі, що обрамлює вівтар.
– Впадете! Не просувайтеся далі! Там обрив! – застерігають їх дівчата.
– Ідіть сюди! Тут є прохід! Треба навпочіпки лізти!
І ми, охоплені цікавістю, юнацькою енергією і трохи страхом, посуваємося на колінах отим проходом чи, так би мовити, пролазом. Потім, піднявшись догори дерев’яною драбиною, опиняємося … під куполами. Крізь проріхи між дошками можна було побачити рідне місто з н-метрової висоти (скільки ж то має монастир?).
Жовква… Давня і завжди молода. Немов королева, спокійна у своїй величі. Яко вічний паломник, велична своїм спокоєм.
Чотири шляхи на чотири сторони світу біжать від її серця, площі Вічевої, і повертаються назад, до оборонних стін Жовківського замку, і ведуть зі собою прочан до церкви Святої Трійці, до костьолу Святого Лаврентія, до Василіанського монастиря Різдва Христового, до синагоги, до Домініканського монастиря, до церкви Різдва Богородиці на Винниках. Та лише нема доступу прочанам до цих святинь. Зачинено. Радянська влада у Бога не вірить.
Призахідне сонце зачепилося за гілля дерев на горі Гарай, блиснуло мінливим промінням по вежі міської ратуші, погладило зруйновані Глинську і Звіринецьку брами і помалу почало хилитися до землі.
– Красиве наше місто, – було думкою. – Та час повертатися.
Ми вийшли з костелу тим же ходом, що і зайшли, – через зруйновану стіну в підвалі з боку внутрішнього подвір’я. На вулиці Львівській зупинилися. З якимось незрозумілим тягарем на серці глянули на сірий обдертий монастир. Він видався нам закам’янілим похмурим велетнем. Ось стоїть і поглядає з-під насуплених брів на другу сторону вулиці, де пишається-величається своєю напудреною красою білий дім райкому партії. І чи не дарма це – один навпроти другого?
Та на цьому наша паломницька одіссея ще не закінчилася.
Наближався Великдень. Чи готувалися люди до свята? Напевне. Але ніхто дуже про це не говорив. Тихцем, таємно несли кошички з паскою на освячення. І то: хто ніс, а хто і ні. Адже не можна! Радянська влада до Бога не допускає, зачинила всі брами та двері церков. Хто піде? Ну хіба там яка бабця на схилі літ поплентається. То вже на тому і закінчиться та їхня віра (так вважала влада). Люди повинні вірити… У що, шановні товариші ідеологи? –У комунізм.
А коли розпач у душі і вже нема до кого звернутися, нема на кого надіятися, хіба лише на Бога?
Наближався Великдень. А це значило, що у православній церкві ( колишній василіанській), єдиній, де ще дозволяли проведення літургій, буде правитись усю ніч. Нам хотілося прилучитися до цього святкового дійства, діткнутися душею величі Христового Воскресіння.
Ще звечора біля церкви чергували вчителі, щоби не впустити туди учнів (гірка освітянська правда – такі були вказівки «зверху»). Ми, такі «несвідомі» школярі, домовилися зустрітись опівночі.
Велична ніч. Тепла, наповнена таємничістю. Хвилювання переповнює душу. А серце так колотиться в грудях, що, напевне, його стукіт чути всім довкола. Вчителів на сторожі вже не було. Ми ввійшли в церкву.
Чи можна зараз словами описати той стан душі? Чи можна згадати думки? Було осягнення тоді. Є осягнення тепер.
Давні розписи на стінах, великі лампади, мерехтіння свічок, величальний спів на хвалу Божу. Роздуми. Роздуми над «чи вічним?»: людина і Бог, людина і людина, людина і її буття у Всесвіті.
Людина і її діяння…
Погідний, на диво, листопадовий день 2006 року. На площі Вічевій вишукувався ряд… трун. Шістдесят! У них – останки двохсот сімдесяти невинно убієнних людей.
Пізніше преса напише: «25 листопада у Жовкві відбулося масове захоронення останків жертв політичних репресій. Дорослі та діти були розстріляні та закатовані у повоєнний період в підвалах монастиря отців Василіян.
Згідно інформації комісії Головного бюро судово-медичної експертизи України, яка проводила судово-медичні дослідження скелетованих залишків з 11 лютого по 30 лютого 2003 року, на 22-ох черепах було виявлено кульові вогнепальні пошкодження, з яких 16 спричинені пострілами з малокаліберної зброї. У переважній більшості постріли були в потиличну зону голови. На 11-ти черепах виявлено пошкодження, зумовлені ударами тупих предметів.
Комісією встановлені кістки 270 людей, серед яких дорослі й діти. За отриманими даними, із них не менше 50-ти жінок та 61-на дитина у віці від 1 до 15 років.
Згідно архівних даних, у зазначений період тут розташовувалися 88-ий прикордонний загін, 2-га рота 585 полку 231-ої стрілецької дивізії та провокаційна спецбоївка НКВС. Скоріше за все, це і є жертви цих структур, які намагалися приховати від людського ока свої криваві злодіяння.
На території Домініканського монастиря також зафіксовано останки людських тіл. Період смерті – післявоєнний. Похоронна процесія останків жертв сталінських репресій розпочалася панахидою за померлих».
А потім – обурення насильством людей над людьми, слова, слова.
Немов цвяхом у пам'ять : “Це злочин, який не підлягає терміну давності”.
Людина і її діяння… Терміну давності немає.
“Є я і ти. І є тривання Бога”.*
Іноді розказую дітям : уявіть собі, що на небі в Бога є великий-превеликий комп’ютер. І лише від одного дотику до нього пальчиком, а може, лише думкою, на екрані з’являється усе твоє життя, людино, твоїх діянь і навіть мислей.
… Розпочиналася Святкова літургія. Спогади відійшли, наче хвиля, щоби повертатися знову і знову.
Адже немає терміну давності в бутті твоєму, людино.
* “Є я і ти. І є тривання Бога” – цитата з поезії Маріанни Кіяновської
2012
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію