ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче й булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
2024.04.21
22:16
МАГІСТРАЛ
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
2024.04.21
21:42
Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
2024.04.21
21:09
Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
2024.04.21
14:49
Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
2024.04.21
11:43
Життя таке, що їде дах,
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2024.04.15
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Шинкарук (1983) /
Поеми
Без-смертник
Ідуть воли і тягнуть воза.
Ще спить без пам’яті курган.
Услід лягає пилюга.
Ще молодик отави косить.
А десь попереду – поріг,
Дороги биті, вузлуваті.
З живих – лиш образ
В темній хаті...
Спориш холоне у дворі...
2
Аби ще знать, чого цей шлях курить
І виїдає пилом сонні очі.
Ото біди не згадуй проти ночі,
Супроти чар відьмацької пори.
За те й спіткнувся... А тому й не сердься,
Бо й каламутна вип’ється вода,
Як спрага палить до самого серця.
Хоч скач, хоч плач, –
На рівнім місці вб’ється,
Хто про таке в дорозі пригада...
3
Роса кривава не чекала ранку.
Як проступала, – то й на рискалях.
І чула молода іще Богданка,
Як нею похлиналася земля.
Шабель ворожих пригадалась тьма,
Що їх би стало й на майбутні війни.
Та рук таких до них іще нема,
Щоб вигнать Україну з України!
4
Від крові навзнак падала трава.
А степ їм сни мовчанкою тлумачив:
«Коли важка наснилась булава,
Дивись, бо смерть посватає, козаче…»
5
…Ось у траві іще тепло,
Чи жар, розсипаний війною,
Чи догора підземна Троя…
А місяць плив ковчегом Ноя.
Тільки отам і можна всидіть
було б…
А як згадаю ворогів –
Мов коні, загнані свічками.
Під копитами танув камінь,
Як сніг торішній, а над нами
І сонця круг від сліз Господніх
прогірк…
6
А там, за мурами димів,
Вже вдруге Бог готує Сина.
І яро сипле зорепад,
Мов біла кришиться хлібина…
7
І не один, напевно, янгол з неба
Мого Богдана, думав, стереже.
Але йому не спиться і не їсться…
Згадав, як лях, – неначе так і треба, –
Такий чудний, бо вмерти вмер уже,
На «той світ» переставитись боїться ж –
Трима грудьми за шаблю й не пускає…
Пощо, Богдане, бабський забобон,
Мов тать, із тебе спокій тягне потай?..
На гріх уже Господь «благословив»,
А перед Степом досі не покаявсь…
Або тобі позорище, або
Для вороння надбавити роботи…
То ж для ції гетьманської глави
Й писались тоті грамоти московські…
8
Там для грамот папір не абищо,
А тесаний з липи.
Хай же дурні натішаться блиском,
Поки ще не вечір.
Бо москаль піднесе нам не трунку
Гадючого випить,
Як ведмідь на вербі
Соловейком малим защебече.
9
Та гайда в степ! Хай від вина подалі.
І понесу тебе по чистім полю
Від гострих брів і чаровання Галі,
Від ран під сіллю, де стерні не колють.
10
…Де небо в землю зливою вросло,
Даремно він свого шукає бога.
Розмитий шлях петлює без нікого
І так на степове лягає тло,
Мов під копитом кільчиться змія.
Скоріш, безумче, затягай попругу!
Та хто ж його, хрещеного удруге,
Навчив до Степу спиною стоять.
І я ще тут, де глушить грім траву,
Де бризка кров свята її зелена.
Сердите небо – ось того знамено,
Хто наді мною здійме булаву!
11
Аби лиш на добро твої думки
І наміри твої аби на добре.
Як не дали полякам, туркам, обрам,
То й цим хай не дістанеться-таки.
Хіба земля не гідна і жалів?
Чи б глупий зайда став на прю за неї?
…Проси, Богдане, в гості москалів
Гнушатися над рідною землею!
12
У них на те й судебники свої.
Що засудити – плюнути й розтерти.
А для отих, що їм не стане смерти,
Якщо є тіло, – знайдуться й киї.
А що йому, хто сам просив війни.
Він тричі в пеклі за людським прокльоном.
Карати хлопа – писанням земним.
Суддю ж судити – небовим законом.
13
…Міцне незаймане вино,
Палкою кров’ю розпашіле…
І тільки небо – білим-біле,
Мов прапор, вицвілий давно.
Для чого він, такий терпкий,
Над степом зрадницьки нап’ятий?
Невже це рай святкує свято,
Чи побивається за ким?..
14
Якби ж мені людиною зробиться,
Міцним у силі й чарах козаком.
Який би лях та зопиняв би птицю –
І до Дажбога, а не до ікон!
Бо новий бог у помочі не стане.
Молися Степу, гетьмане Богдане…
15
Та вже в Дніпро, в очерети
Лице ховає тьма зірчаста…
Якби ж мені людського щастя,
Зумів біду б цю обійти.
Бо ж кожен зайда – що упир.
І звісно, нам ніяк не рівня,
Хто вже продав своє коріння
Й чужого міриться купить.
16
Не здогадуйтесь надто,
Чому кровію обрій гасне –
Хтось на зоре-калину
Наступив на Шляху Чумацькім,
Чи то шлях український
Чумакує крізь війни братські,
Ніби в небо, насправді ж,
Повертає на землю, власне.
Ніби все, як звичайно,
Тільки зовсім чомусь не спиться.
Хтось навлежки молився –
Їм до сну і медів не треба.
Та очима зі смути,
Як в Дажбожу стару криницю,
Палко в синь задивляюсь –
Повертаються зорі в небо…
17
Мов хто душею сонце прокотив,
Та сльози й ті за смертею захланні...
А ти зумій востаннє засвітить
Свою свічу і знать, що це – востаннє.
А ти зумій… То ж не кори дарма –
Сама земля приймає без докорів…
А він немов не в церкві, а надворі,
Немов його зав'южила зима.
Біліє молитвами і під стать
Йому біліє світ увесь позаду.
Певно, пропащий твій, Богдане, задум,
На пси заверне мрія золота.
18
А сніги, а степи – хоч ліпи коня.
А ікони, ікони – хоч у губи цілуй...
Подорожче оце на плачі обміняй.
Вже чекає царський холуй.
Чуєш, корінь ламають нові вітри.
З-під порогів Славути боги кричать.
А вночі уві сні прилетять по три,
Безгріховних три голубчат –
Це від Трійці твоєї листи нові –
На сльозах ворожить почнуть:
Чи земля захлинеться в своїй крові,
Лежачи на страшнім кону?
20
…Йому на рани день золотокосить.
Пан круль чи цар, король – він обере…
І мати світла, молода і боса…
«Чи я ж тебе не лаяла, пся крев!..»
Примарилось… Попова риза блиска.
Знадвору чути: кінь чужий ірже.
…Гойднулась раз колиска із любистку –
«Моя кохана, серденько, невже…»
Як світлий дощ йому у ноги впала.
Туманом білим бані обняла…
«Моя коха…», – і слів йому не стало.
…Зняла йому Покрова із чола
Свою долоню – і Богдан Богданом.
Немов йому й не марилось ніщо…
Золотокосив дощ йому на рани.
Росли ліси з нетесаних дощок…
21
Мов щеня, що лащиться до ніг,
Лиже руки свічка язиката.
Знай, Богдане – й він собою платить,
Цей слізьми гарячий оберіг…
22
…Як ворушилася земля
Крізь діл церковний під гетьманом,
Що й на ногах, і в серці рани,
Напевно, виніс відтіля.
То ж так їй, одданій, було,
Що бігла слову навперейми,
Що аж Господній ворог кревний
Хреста поклав… Чи то здалось,
Що й пекло Господу молилось…
То ж так болів Йому чорнозем,
Бо ж там і кров, і кров, і сльози,
Й людська живцем зарита сила!..
23
Яка то тиша, як трава мовчить,
Як цвинтар Богу молиться навлежки.
Коли хрести (чи вкопані мечі),
Як цівку крові, – витоптали стежку
У теплу сутінь, що під нею – Степ...
Де Смерть сіда зализувати рани.
Вона одна, кого вже не обманеш.
Та, хто ніколи не обмане теж…
24
Де тихо молиться трава
своєму трав’яному богу,
Зійшов і ваш, та от біда –
вже біля церковці – нікого…
Бо той, хто смерть комусь купив,
не кличе плакальниць за гроші.
…Погомоніли, мов брати.
Він, виявляється, й хороший,
Той їхній Бог… Такий людський…
Та всім не можна догодити –
І кожен міря по собі
кривавість ран на полі битви,
І зводить правду нанівець
десь у писарнях, а чи псарнях.
Поки закланці є свої,
таки набудуться безкарні.
Не кожен сам собі суддя –
судити інших завжди легше.
Але на свій незримий лад
щось людські долі вперто вершить.
І кожен міряє свої
фортуни лінії солоні –
Вгорі й внизу для нас лежать
богів розімкнуті долоні.
(2013 р.)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Без-смертник
І впала ніч, як тінь від Бога.
А десь, на місяця околицях,
Зелений кінь стоїть і молиться
За свого вершника земного…
1
Ідуть воли і тягнуть воза.
Ще спить без пам’яті курган.
Услід лягає пилюга.
Ще молодик отави косить.
А десь попереду – поріг,
Дороги биті, вузлуваті.
З живих – лиш образ
В темній хаті...
Спориш холоне у дворі...
2
Аби ще знать, чого цей шлях курить
І виїдає пилом сонні очі.
Ото біди не згадуй проти ночі,
Супроти чар відьмацької пори.
За те й спіткнувся... А тому й не сердься,
Бо й каламутна вип’ється вода,
Як спрага палить до самого серця.
Хоч скач, хоч плач, –
На рівнім місці вб’ється,
Хто про таке в дорозі пригада...
3
Роса кривава не чекала ранку.
Як проступала, – то й на рискалях.
І чула молода іще Богданка,
Як нею похлиналася земля.
Шабель ворожих пригадалась тьма,
Що їх би стало й на майбутні війни.
Та рук таких до них іще нема,
Щоб вигнать Україну з України!
4
Від крові навзнак падала трава.
А степ їм сни мовчанкою тлумачив:
«Коли важка наснилась булава,
Дивись, бо смерть посватає, козаче…»
5
…Ось у траві іще тепло,
Чи жар, розсипаний війною,
Чи догора підземна Троя…
А місяць плив ковчегом Ноя.
Тільки отам і можна всидіть
було б…
А як згадаю ворогів –
Мов коні, загнані свічками.
Під копитами танув камінь,
Як сніг торішній, а над нами
І сонця круг від сліз Господніх
прогірк…
6
А там, за мурами димів,
Вже вдруге Бог готує Сина.
І яро сипле зорепад,
Мов біла кришиться хлібина…
7
І не один, напевно, янгол з неба
Мого Богдана, думав, стереже.
Але йому не спиться і не їсться…
Згадав, як лях, – неначе так і треба, –
Такий чудний, бо вмерти вмер уже,
На «той світ» переставитись боїться ж –
Трима грудьми за шаблю й не пускає…
Пощо, Богдане, бабський забобон,
Мов тать, із тебе спокій тягне потай?..
На гріх уже Господь «благословив»,
А перед Степом досі не покаявсь…
Або тобі позорище, або
Для вороння надбавити роботи…
То ж для ції гетьманської глави
Й писались тоті грамоти московські…
8
Там для грамот папір не абищо,
А тесаний з липи.
Хай же дурні натішаться блиском,
Поки ще не вечір.
Бо москаль піднесе нам не трунку
Гадючого випить,
Як ведмідь на вербі
Соловейком малим защебече.
9
Та гайда в степ! Хай від вина подалі.
І понесу тебе по чистім полю
Від гострих брів і чаровання Галі,
Від ран під сіллю, де стерні не колють.
10
…Де небо в землю зливою вросло,
Даремно він свого шукає бога.
Розмитий шлях петлює без нікого
І так на степове лягає тло,
Мов під копитом кільчиться змія.
Скоріш, безумче, затягай попругу!
Та хто ж його, хрещеного удруге,
Навчив до Степу спиною стоять.
І я ще тут, де глушить грім траву,
Де бризка кров свята її зелена.
Сердите небо – ось того знамено,
Хто наді мною здійме булаву!
11
Аби лиш на добро твої думки
І наміри твої аби на добре.
Як не дали полякам, туркам, обрам,
То й цим хай не дістанеться-таки.
Хіба земля не гідна і жалів?
Чи б глупий зайда став на прю за неї?
…Проси, Богдане, в гості москалів
Гнушатися над рідною землею!
12
У них на те й судебники свої.
Що засудити – плюнути й розтерти.
А для отих, що їм не стане смерти,
Якщо є тіло, – знайдуться й киї.
А що йому, хто сам просив війни.
Він тричі в пеклі за людським прокльоном.
Карати хлопа – писанням земним.
Суддю ж судити – небовим законом.
13
…Міцне незаймане вино,
Палкою кров’ю розпашіле…
І тільки небо – білим-біле,
Мов прапор, вицвілий давно.
Для чого він, такий терпкий,
Над степом зрадницьки нап’ятий?
Невже це рай святкує свято,
Чи побивається за ким?..
14
Якби ж мені людиною зробиться,
Міцним у силі й чарах козаком.
Який би лях та зопиняв би птицю –
І до Дажбога, а не до ікон!
Бо новий бог у помочі не стане.
Молися Степу, гетьмане Богдане…
15
Та вже в Дніпро, в очерети
Лице ховає тьма зірчаста…
Якби ж мені людського щастя,
Зумів біду б цю обійти.
Бо ж кожен зайда – що упир.
І звісно, нам ніяк не рівня,
Хто вже продав своє коріння
Й чужого міриться купить.
16
Не здогадуйтесь надто,
Чому кровію обрій гасне –
Хтось на зоре-калину
Наступив на Шляху Чумацькім,
Чи то шлях український
Чумакує крізь війни братські,
Ніби в небо, насправді ж,
Повертає на землю, власне.
Ніби все, як звичайно,
Тільки зовсім чомусь не спиться.
Хтось навлежки молився –
Їм до сну і медів не треба.
Та очима зі смути,
Як в Дажбожу стару криницю,
Палко в синь задивляюсь –
Повертаються зорі в небо…
17
Мов хто душею сонце прокотив,
Та сльози й ті за смертею захланні...
А ти зумій востаннє засвітить
Свою свічу і знать, що це – востаннє.
А ти зумій… То ж не кори дарма –
Сама земля приймає без докорів…
А він немов не в церкві, а надворі,
Немов його зав'южила зима.
Біліє молитвами і під стать
Йому біліє світ увесь позаду.
Певно, пропащий твій, Богдане, задум,
На пси заверне мрія золота.
18
А сніги, а степи – хоч ліпи коня.
А ікони, ікони – хоч у губи цілуй...
Подорожче оце на плачі обміняй.
Вже чекає царський холуй.
Чуєш, корінь ламають нові вітри.
З-під порогів Славути боги кричать.
А вночі уві сні прилетять по три,
Безгріховних три голубчат –
Це від Трійці твоєї листи нові –
На сльозах ворожить почнуть:
Чи земля захлинеться в своїй крові,
Лежачи на страшнім кону?
20
…Йому на рани день золотокосить.
Пан круль чи цар, король – він обере…
І мати світла, молода і боса…
«Чи я ж тебе не лаяла, пся крев!..»
Примарилось… Попова риза блиска.
Знадвору чути: кінь чужий ірже.
…Гойднулась раз колиска із любистку –
«Моя кохана, серденько, невже…»
Як світлий дощ йому у ноги впала.
Туманом білим бані обняла…
«Моя коха…», – і слів йому не стало.
…Зняла йому Покрова із чола
Свою долоню – і Богдан Богданом.
Немов йому й не марилось ніщо…
Золотокосив дощ йому на рани.
Росли ліси з нетесаних дощок…
21
Мов щеня, що лащиться до ніг,
Лиже руки свічка язиката.
Знай, Богдане – й він собою платить,
Цей слізьми гарячий оберіг…
22
…Як ворушилася земля
Крізь діл церковний під гетьманом,
Що й на ногах, і в серці рани,
Напевно, виніс відтіля.
То ж так їй, одданій, було,
Що бігла слову навперейми,
Що аж Господній ворог кревний
Хреста поклав… Чи то здалось,
Що й пекло Господу молилось…
То ж так болів Йому чорнозем,
Бо ж там і кров, і кров, і сльози,
Й людська живцем зарита сила!..
23
Яка то тиша, як трава мовчить,
Як цвинтар Богу молиться навлежки.
Коли хрести (чи вкопані мечі),
Як цівку крові, – витоптали стежку
У теплу сутінь, що під нею – Степ...
Де Смерть сіда зализувати рани.
Вона одна, кого вже не обманеш.
Та, хто ніколи не обмане теж…
24
Де тихо молиться трава
своєму трав’яному богу,
Зійшов і ваш, та от біда –
вже біля церковці – нікого…
Бо той, хто смерть комусь купив,
не кличе плакальниць за гроші.
…Погомоніли, мов брати.
Він, виявляється, й хороший,
Той їхній Бог… Такий людський…
Та всім не можна догодити –
І кожен міря по собі
кривавість ран на полі битви,
І зводить правду нанівець
десь у писарнях, а чи псарнях.
Поки закланці є свої,
таки набудуться безкарні.
Не кожен сам собі суддя –
судити інших завжди легше.
Але на свій незримий лад
щось людські долі вперто вершить.
І кожен міряє свої
фортуни лінії солоні –
Вгорі й внизу для нас лежать
богів розімкнуті долоні.
(2013 р.)
Богданка - місцева назва Богданової гори у Чигирині.
Поема написана на основі Переяславської Ради 1654 року.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію