
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2022.06.29
15:25
Хто гроші заробляє, хто карбує,
у інших є до збору інтерес…
Той моніторить, що твориться всує,
та контролює хтось увесь процес!
у інших є до збору інтерес…
Той моніторить, що твориться всує,
та контролює хтось увесь процес!
2022.06.29
11:49
Ізраїле, чому тебе, кому самим Всевишнім дано Скрижалі,
Щоб якомога далі відійти од печерного минулого,
Зневажають ті, кому несеш даровану Ним мудрість?
Невже тільки за те, що сам ти сходиш з Господньої путі?
Чи, може, настанови Божі просто н
2022.06.29
10:06
Тиша у місті гнітюча,
Привидами — ліхтарі,
Плаче розтерзана Буча
На українській землі.
Збитки рахує Гостомель,
Гоїть стигмати Ірпінь.
Київ тікає із дому,
Привидами — ліхтарі,
Плаче розтерзана Буча
На українській землі.
Збитки рахує Гостомель,
Гоїть стигмати Ірпінь.
Київ тікає із дому,
2022.06.29
07:30
Твоє зруйноване дитинство
не зацікавить сюзеренів.
Війна життю научить стисло.
Лунають обстріли щоденні.
І з кожним часом ближче, ближче…
Уже під вікнами розриви.
Здається скоро смерть покличе.
Бинти, як білих коней гриви.
не зацікавить сюзеренів.
Війна життю научить стисло.
Лунають обстріли щоденні.
І з кожним часом ближче, ближче…
Уже під вікнами розриви.
Здається скоро смерть покличе.
Бинти, як білих коней гриви.
2022.06.29
05:30
В’ється стежка польова
Від села до ставу, –
Дружно родяться слова
Тьмяні та яскраві.
Сохнуть крапельки роси
На похилих стеблах, –
Жайворонків голоси
Деренчать у небі.
Від села до ставу, –
Дружно родяться слова
Тьмяні та яскраві.
Сохнуть крапельки роси
На похилих стеблах, –
Жайворонків голоси
Деренчать у небі.
2022.06.29
00:18
Знесилені. Чого вже там… ціна.
Знервовані. Зловісна партитура…
Без іграшок урощища… Війна -
Традиція. Шануймося, скульптура…
Чому ти, Боже… Ти не запобіг.
Чим зайняті твої славетні слуги?
Чому дозволив виповзти з барліг
Знервовані. Зловісна партитура…
Без іграшок урощища… Війна -
Традиція. Шануймося, скульптура…
Чому ти, Боже… Ти не запобіг.
Чим зайняті твої славетні слуги?
Чому дозволив виповзти з барліг
2022.06.28
18:19
Душу чорною печаллю
Огорнуло вмить…
Пекло з крилами примчало –
Світу це болить!
І якщо нема нікого,
Хто б це зло спинив,
Господи! Скажи для чого
Огорнуло вмить…
Пекло з крилами примчало –
Світу це болить!
І якщо нема нікого,
Хто б це зло спинив,
Господи! Скажи для чого
2022.06.28
15:57
Йдемо у церкву. Жити – не умерти.
Ми не скупі і маємо капшук,
з якого можна дати Богу лепту,
аби пожити і не мати мук.
Усі побожно сіли, помолились...
Капелою виспівують отці...
аж тут мені до носа опустилась
Ми не скупі і маємо капшук,
з якого можна дати Богу лепту,
аби пожити і не мати мук.
Усі побожно сіли, помолились...
Капелою виспівують отці...
аж тут мені до носа опустилась
2022.06.28
11:37
Посивіла душа, відблудила,
І покинула зморене тіло.
Полетіла у вирій до раю,
А Бог каже: — "тебе не чекаю!
Ще не всі ти гріхи відмолила,
Не для тебе копають могилу.
Ще не все позбирала каміння,
Вирви з серця пирій із корінням,
І покинула зморене тіло.
Полетіла у вирій до раю,
А Бог каже: — "тебе не чекаю!
Ще не всі ти гріхи відмолила,
Не для тебе копають могилу.
Ще не все позбирала каміння,
Вирви з серця пирій із корінням,
2022.06.28
09:34
Одділили тебе, синку, від снів, що дрижать метеликом,
гафтували тобі, синку, смутні очі кровію рудою,
малювали краєвиди в жовті пасма згарищ,
вишивали повішальниками дерев плинне море.
Навчили тебе, синочку, землі твоєї напам’ять,
Колись стежки її
гафтували тобі, синку, смутні очі кровію рудою,
малювали краєвиди в жовті пасма згарищ,
вишивали повішальниками дерев плинне море.
Навчили тебе, синочку, землі твоєї напам’ять,
Колись стежки її
2022.06.28
07:46
Чи віра сліпа, чи люди?
Чуєш? Це голос Іуди.
Від страху тремтить осина.
Що ти, скажи, за людина?
Багацько тобі подібніх
так просто за тридцять срібних
навіть ріднесеньку матір
запросто зможуть продати.
Чуєш? Це голос Іуди.
Від страху тремтить осина.
Що ти, скажи, за людина?
Багацько тобі подібніх
так просто за тридцять срібних
навіть ріднесеньку матір
запросто зможуть продати.
2022.06.28
05:28
Коли ми десь посеред хвиль
Опинимося здуру, –
Удвох менш витратим зусиль,
Рятуючись від бурі.
Нас не злякає темний вир
Чи блискавок зигзаги, –
Рука в руці – це балансир
І сил двох рівновага.
Опинимося здуру, –
Удвох менш витратим зусиль,
Рятуючись від бурі.
Нас не злякає темний вир
Чи блискавок зигзаги, –
Рука в руці – це балансир
І сил двох рівновага.
2022.06.28
02:57
Ніч готує ракети,
сажею маже небо.
Боже Всевишній, де Ти?
Царство прийшло Ереба.
Зірка одна – кремлівська.
Мо’ Віфлеємська згасла?
Кров пролилась синівська,
вільні пустують ясла.
сажею маже небо.
Боже Всевишній, де Ти?
Царство прийшло Ереба.
Зірка одна – кремлівська.
Мо’ Віфлеємська згасла?
Кров пролилась синівська,
вільні пустують ясла.
2022.06.27
17:02
Сьогодні чорно так душі моїй.
Сьогодні так думкам моїм свавільно.
Мовчиться про… про що мовчать не вільно,
А ти мене з півслова зрозумій.
Мовчить той ліс, що слухав наші сни.
Мовчить верба, що нам стелила ложе.
Нам не дійти торішньої весни,
Сьогодні так думкам моїм свавільно.
Мовчиться про… про що мовчать не вільно,
А ти мене з півслова зрозумій.
Мовчить той ліс, що слухав наші сни.
Мовчить верба, що нам стелила ложе.
Нам не дійти торішньої весни,
2022.06.27
09:41
Хай стихнуть гармати,
Хай музи говорять,
Бо ми так багато
Набралися горя.
Побита війною
Вже кожна родина
І крові рікою
Хай музи говорять,
Бо ми так багато
Набралися горя.
Побита війною
Вже кожна родина
І крові рікою
2022.06.27
07:15
Гординю сховай за сльози,
вітер збери у жменю,
вибери вірші чи проза…
Жити – це так буденно.
Дощ наливає калюжі,
грім від люті гуркоче:
– А люди?
– Вони байдужі, –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...вітер збери у жменю,
вибери вірші чи проза…
Жити – це так буденно.
Дощ наливає калюжі,
грім від люті гуркоче:
– А люди?
– Вони байдужі, –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2022.04.12
2022.03.19
2022.03.12
2022.03.09
2022.02.01
2021.11.08
2021.10.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олена Осінь (1979) /
Проза
Досконалість
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Досконалість
Ось тут вона і живе. Навіть більше – тільки тут вона і живе. Слово за словом, слово до слова – б’ється її графічно окреслене серце, дихають її довгі буро-зелені нитки ламінарії та спірогіри, болять її води чорноглибинні. Тут вона довершена! Тут вона неперевершена!
Найскладніша фізика – створити вакуум мікросвіту. Їй це вдалося.
На крем’яні досконалі риси художньо лягає макіяж, на ідеально пропорційні вигини тіла бездоганно сідає одяг, виточені рухи, ідеальна у балансі емоцій міміка, кожне слово безпомилкове, витончене, виважене, вирізьблене і забарвлене. Тонка, іронічна, талановита. І блакитна жилка на вилиці… Найвищий рівень мімікрії – не для самозахисту, самозахист – це ж таке природно-земне. – Для відлякування найслабших. Тих, хто злякається надмірної білизни шкіри. Вона запросто могла б щодня ходити і кудлато-заспаною, і в домашніх капцях серед міністерських офісів, мистецьких виставок чи блошиних ринків. Та їй байдуже! Але, розумна, вона вже давно зрозуміла, що найпростіше без зайвих коливань повітря – це застосувати мімікрію, що легко віджене слабких.
Слабкі – це ті, які найбільше потребують енергетичного обміну. Підтримок, порад, любові, ненависті, ревнощів, заздрощів, комплексів… такого собі поживного середовища для людських емоцій, тобто ті, енергетичний рівень яких на сто відсотків залежить від допінгу інших.
Потім будуть сильніші. Не за неї сильніші (сильніших за неї не буває, хіба що байдужіші), – сильніші за слабких. Жінки – зрідка, більшість жінок залишається у тому «поживному середовищі». Частіше будуть сильніші чоловіки, які битимуться мошкарою у перламутрову синь її глибоких очей, які існуватимуть її поезіями, які до крові ранитимуться і ламатимуть кістки об гострі скелі її віршів. Господи, вони навіть плакатимуть… плакатимуть над глибинами її душі…. її навіжено-гострих, її нещадно-безборонних, її бентежно-ошалілих чуттів. І тепер все, що окрім неї і поза нею, то пласке і прісне, і вже все, що було «до» - приземлена банальність. І вже не буде спокою, бо її блакитна жилка на вилиці… на вилиці…, і її блакитна кров… і жилка… не пульсує. Битимуться об камінь, допоки не помітять, що пульсу немає. Там і розіб’ються. Тіла їх розбухнуть, довго гойдатимуться на поверхні, останками чіплятимуться за вимите почорніле коріння поки з роками не перетворяться на мул. Мул, у найродючіший з якого вона, можливо, колись посадить зернятком слова якусь водорослиночку. Шкода…
Ну а вже останні – сильні, мовчатимуть. Не підійдуть. На відстані. Відстані чого? – Мабуть, болю. Пустого коридору болю і найвищого захоплення.
«вже ні болю, ні сну, ні розлуки нема…»
Насправді їй навіть байдуже талановитою її назвуть, чи бездарною. Що їй визнання, що їй статуси і коментарі, реверанси і енергетика.
Вона самодостатня! Вона графічно окреслена і вирізана з листка оцих залежностей і любовей. Її кров блакитного кольору. Її жилка не б’ється. Її світ глибоко-недосяжний. Впадина, яка утворилася під час розлому тектонічних плит, і тільки одна сліпа риба-чудовисько. Сліпа. І чуттєва.
Світ справжній. Так справжній, але такий позаглибинний, позамежний. Вона цього не хотіла. Не прагла. Просто так сталося. Так склалося. Так вирізалося.
Але вона досконала! І тому я теж б’юся грудьми об скелі її віршів, дряпаю коліна, роздираю долоні. Вона магніт, вона принада, вона наркотик. Чому не тікаю? Мабуть тому, що слабка. Бо хочу віддати всю свою червону і гарячу кров для її серця. Можливо задихнуться її поезії, можливо заволає вона від болю, але винирне. І дихатиме, дихатиме поряд із нами – такими недосконалими, такими земними.
Найскладніша фізика – створити вакуум мікросвіту. Їй це вдалося.
На крем’яні досконалі риси художньо лягає макіяж, на ідеально пропорційні вигини тіла бездоганно сідає одяг, виточені рухи, ідеальна у балансі емоцій міміка, кожне слово безпомилкове, витончене, виважене, вирізьблене і забарвлене. Тонка, іронічна, талановита. І блакитна жилка на вилиці… Найвищий рівень мімікрії – не для самозахисту, самозахист – це ж таке природно-земне. – Для відлякування найслабших. Тих, хто злякається надмірної білизни шкіри. Вона запросто могла б щодня ходити і кудлато-заспаною, і в домашніх капцях серед міністерських офісів, мистецьких виставок чи блошиних ринків. Та їй байдуже! Але, розумна, вона вже давно зрозуміла, що найпростіше без зайвих коливань повітря – це застосувати мімікрію, що легко віджене слабких.
Слабкі – це ті, які найбільше потребують енергетичного обміну. Підтримок, порад, любові, ненависті, ревнощів, заздрощів, комплексів… такого собі поживного середовища для людських емоцій, тобто ті, енергетичний рівень яких на сто відсотків залежить від допінгу інших.
Потім будуть сильніші. Не за неї сильніші (сильніших за неї не буває, хіба що байдужіші), – сильніші за слабких. Жінки – зрідка, більшість жінок залишається у тому «поживному середовищі». Частіше будуть сильніші чоловіки, які битимуться мошкарою у перламутрову синь її глибоких очей, які існуватимуть її поезіями, які до крові ранитимуться і ламатимуть кістки об гострі скелі її віршів. Господи, вони навіть плакатимуть… плакатимуть над глибинами її душі…. її навіжено-гострих, її нещадно-безборонних, її бентежно-ошалілих чуттів. І тепер все, що окрім неї і поза нею, то пласке і прісне, і вже все, що було «до» - приземлена банальність. І вже не буде спокою, бо її блакитна жилка на вилиці… на вилиці…, і її блакитна кров… і жилка… не пульсує. Битимуться об камінь, допоки не помітять, що пульсу немає. Там і розіб’ються. Тіла їх розбухнуть, довго гойдатимуться на поверхні, останками чіплятимуться за вимите почорніле коріння поки з роками не перетворяться на мул. Мул, у найродючіший з якого вона, можливо, колись посадить зернятком слова якусь водорослиночку. Шкода…
Ну а вже останні – сильні, мовчатимуть. Не підійдуть. На відстані. Відстані чого? – Мабуть, болю. Пустого коридору болю і найвищого захоплення.
«вже ні болю, ні сну, ні розлуки нема…»
Насправді їй навіть байдуже талановитою її назвуть, чи бездарною. Що їй визнання, що їй статуси і коментарі, реверанси і енергетика.
Вона самодостатня! Вона графічно окреслена і вирізана з листка оцих залежностей і любовей. Її кров блакитного кольору. Її жилка не б’ється. Її світ глибоко-недосяжний. Впадина, яка утворилася під час розлому тектонічних плит, і тільки одна сліпа риба-чудовисько. Сліпа. І чуттєва.
Світ справжній. Так справжній, але такий позаглибинний, позамежний. Вона цього не хотіла. Не прагла. Просто так сталося. Так склалося. Так вирізалося.
Але вона досконала! І тому я теж б’юся грудьми об скелі її віршів, дряпаю коліна, роздираю долоні. Вона магніт, вона принада, вона наркотик. Чому не тікаю? Мабуть тому, що слабка. Бо хочу віддати всю свою червону і гарячу кров для її серця. Можливо задихнуться її поезії, можливо заволає вона від болю, але винирне. І дихатиме, дихатиме поряд із нами – такими недосконалими, такими земними.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію