ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
14:10
Життя - гра. Все залежить від тебе, твої ідеї, твої думки.
Потрібно тільки підняти свою дупу з дивана
і йти вперед, нехай повільно, але до вершини.
Якщо ти кажеш: "Знаєш, вчора я зустрів себе і подумав,
що я справжня дупа", - це серйозний приві
Потрібно тільки підняти свою дупу з дивана
і йти вперед, нехай повільно, але до вершини.
Якщо ти кажеш: "Знаєш, вчора я зустрів себе і подумав,
що я справжня дупа", - це серйозний приві
2024.03.29
14:09
Музика надихає увесь світ,
дарує душі крили, сприяє польоту, уяві;
музика додає життя і веселощі всьому існуючому…
Її можна назвати втіленням всього прекрасного
і всього піднесеного.
Не уявляю собі життя без музики.
Музика для мене не просто
дарує душі крили, сприяє польоту, уяві;
музика додає життя і веселощі всьому існуючому…
Її можна назвати втіленням всього прекрасного
і всього піднесеного.
Не уявляю собі життя без музики.
Музика для мене не просто
2024.03.29
14:08
Ліс - живий, він все відчуває,
все розуміє.
Життя схоже на ліс;
іноді ми губимося і не знаємо,
що робити,
але якщо ми будемо ділитися своїми переживаннями
і досвідом, подорож стане не такою вже поганою
все розуміє.
Життя схоже на ліс;
іноді ми губимося і не знаємо,
що робити,
але якщо ми будемо ділитися своїми переживаннями
і досвідом, подорож стане не такою вже поганою
2024.03.29
14:07
Поки любов жива вона черпає сили в самій собі,
а часом і в тому що здавалося б повинно її вбивати:
в забаганках, в суворості, в холодності, в рівнощі.
На противагу любові, дружба вимагає догляду:
їй потрібні турботи, довіра та поблажливість,
інак
а часом і в тому що здавалося б повинно її вбивати:
в забаганках, в суворості, в холодності, в рівнощі.
На противагу любові, дружба вимагає догляду:
їй потрібні турботи, довіра та поблажливість,
інак
2024.03.29
14:06
Небесні зірки не танцюють, але світять.
Земні зірки не світять, але запалюють.
Ніч уже розстелила на небі
темне покривало з яскравими іскринками зірок...
Якщо у тебе є мрії, добивайся їх і разом з ними лети,
не бійся впасти, бо хто не пробує н
Земні зірки не світять, але запалюють.
Ніч уже розстелила на небі
темне покривало з яскравими іскринками зірок...
Якщо у тебе є мрії, добивайся їх і разом з ними лети,
не бійся впасти, бо хто не пробує н
2024.03.29
14:05
У космосі немає нічого, крім вищого,
свідомого, нескінченного та щасливого життя.
Решта, по малості, непомітно.
Скрізь існують планети
і скрізь вони готові до сприйняття життя
Загальний вигляд Всесвіту завжди однаковий.
Якщо одні сонця згасают
свідомого, нескінченного та щасливого життя.
Решта, по малості, непомітно.
Скрізь існують планети
і скрізь вони готові до сприйняття життя
Загальний вигляд Всесвіту завжди однаковий.
Якщо одні сонця згасают
2024.03.29
14:04
There is not love without hope,
no hope without love,
and neither love nor hope without faith
Faith is what gets you started.
Hope is what keeps you going.
Love is what brings you to the end.
When our whole life is one faith, hope,
love, prayer
no hope without love,
and neither love nor hope without faith
Faith is what gets you started.
Hope is what keeps you going.
Love is what brings you to the end.
When our whole life is one faith, hope,
love, prayer
2024.03.29
14:03
Україна – це вічність, не тільки сьогоднішня,
але передусім майбутня й минула.
Батьківщина - мати, умій за неї постояти.
Батьківщина починається з сім'ї.
Батьківщину, як і батьків, на чужині не знайдеш.
Люблять батьківщину не за те,
що вона вел
але передусім майбутня й минула.
Батьківщина - мати, умій за неї постояти.
Батьківщина починається з сім'ї.
Батьківщину, як і батьків, на чужині не знайдеш.
Люблять батьківщину не за те,
що вона вел
2024.03.29
14:01
Цієї темряви бездонного космосу не вистачить,
щоб погасити полум'я однієї свічки
Страх - твій найкращий друг і твій найлютіший ворог.
Він як вогонь. Якщо ти контролюєш вогонь,
ти можеш готувати на ньому.
Якщо ти втрачаєш над ним контроль,
ві
щоб погасити полум'я однієї свічки
Страх - твій найкращий друг і твій найлютіший ворог.
Він як вогонь. Якщо ти контролюєш вогонь,
ти можеш готувати на ньому.
Якщо ти втрачаєш над ним контроль,
ві
2024.03.29
14:00
Розквітала країна Марія
Раптом вороги напали
І ми сховалися в найглибші підвали.
Днями і ночами ми не спали…
Все мріяли про майбутнє країни Марії.
Сидячи в темряві
Людські очі багато бачили,
Відчували біль та горе,
Раптом вороги напали
І ми сховалися в найглибші підвали.
Днями і ночами ми не спали…
Все мріяли про майбутнє країни Марії.
Сидячи в темряві
Людські очі багато бачили,
Відчували біль та горе,
2024.03.29
13:58
Новий рік - це коли батько намагається переконати своїх дітей у тому,
що він Дід Мороз,
а свою дружину - що він не Дід Мороз.
Юність - це коли ти вже не віриш,
що на Новий рік до тебе прийде Дід Мороз,
але ще сподіваєшся, що прийде Снігурка.
Суч
що він Дід Мороз,
а свою дружину - що він не Дід Мороз.
Юність - це коли ти вже не віриш,
що на Новий рік до тебе прийде Дід Мороз,
але ще сподіваєшся, що прийде Снігурка.
Суч
2024.03.29
13:57
i think that gravity sets into everything,
including careers,
but pendulums do swing
and mountains do become valleys after a while...
if you keep on walking.
mountains are like a girl's mood swings
and boy that's a sweet sour kinda mysterio
including careers,
but pendulums do swing
and mountains do become valleys after a while...
if you keep on walking.
mountains are like a girl's mood swings
and boy that's a sweet sour kinda mysterio
2024.03.29
13:56
Though my soul may set in darkness,
it will rise in perfect light:
I have loved the stars too fondly,
to be fearful of the night
And when the night is cloudy
There is still a light that shines on me
Shine on until tomorrow, let it be…
it will rise in perfect light:
I have loved the stars too fondly,
to be fearful of the night
And when the night is cloudy
There is still a light that shines on me
Shine on until tomorrow, let it be…
2024.03.29
13:55
The number one reason most people don't get
what they want is that
they don't know what they want.
Rich people are totally clear
that they want wealth.
The fastest way to make
money is to solve a problem.
what they want is that
they don't know what they want.
Rich people are totally clear
that they want wealth.
The fastest way to make
money is to solve a problem.
2024.03.29
13:54
There is a battle of two wolves inside us.
one is evil.
It is anger, jealousy, greed,
resentment, lies, inferiority and ego.
The other is good. It is joy, peace, love,
hope humility, kindness, empathy and truth.
The wolf that wins is the one you f
one is evil.
It is anger, jealousy, greed,
resentment, lies, inferiority and ego.
The other is good. It is joy, peace, love,
hope humility, kindness, empathy and truth.
The wolf that wins is the one you f
2024.03.29
13:53
I don’t know how many roles
I can ask my dad to play in my life,
but so far, father, best friend, role model,
mentor and grandfather to
my children are working out quite well
I've reprised roles in the theater,
which is somehow more accepted,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...I can ask my dad to play in my life,
but so far, father, best friend, role model,
mentor and grandfather to
my children are working out quite well
I've reprised roles in the theater,
which is somehow more accepted,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Михайло Карасьов (1949) /
Критика | Аналітика
Думки з прогулянки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Думки з прогулянки.
Чому в нас немає потужної літератури? Мені здається, що я знаю кілька причин. Але я не знаю, як їх поправити, от в чому біда.
Щодо причин, то головна з них лежить на поверхні: тому, що в нас немає критичної маси потужних письменників. Тут теж є свої причини. Насамперед, це час у який ми живемо. Час більш-менш, на щастя, спокійний, без воєн, пошестей і катаклізмів. Коли ми повернемо погляд на початок 20-го століття, то побачимо, що саме революція і громадянська війна дали збурення молодій українській літературі, яка народила «Я (Романтика)" і «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, «Смерть» Антоненка-Давидовича. Відсутність таких потрясінь, в яких викрешуються іскри характерів, добре для суспільства, але погано для письменника. Чи не тому ситу і спокійну Америку покинув у свій час молодий Ернест Хемінгуей і подався на війну в Іспанію?
Про що ж пише наша література? Маємо кілька напрямків, куди подалися українські літератори: дослідження власної біографії (Андрухович); мандрівки (Кідрук); детективно-масова література (Кокотюха); політично стурбована література (Шкляр); месіанство (Пашковський); вправи над мовою (Іздрик). Список при бажанні можна продовжити, але скрізь (чи майже скрізь) натикаємося на проблему. Проблема називається відсутність героя. А література, як би не згадував хто Кафку, це, насамперед, створення характерного персонажа. Впливати на підсвідомість і викликати почуття – то завдання живопису, музики і поезії. Проза, яка не працює на створення героя, кастрована, вона не може виконати свого природного призначення – запліднювати читача прикладом для наслідування.
Сучасні письменники героя творять по різному. У світовій літературі маємо приклади, коли автор веде мову з нутра персонажа, як це неперевершено зробив Джойс в романі «Улісс». Хемінгуей, Кавабата, Гамсун створюють образ, за якого вболіває, а то й перевтілюється в нього читач, звіряючи і поза книжкою свої вчинки з таким героєм. Герман Гессе через свого героя надає застиглої матеріальної реальності духовному життю, Сомерсет Моем, досліджуючи людську душу, розкладає її на складові. Частина митців, йдучи за Шопенгауером і Ніцше (Камю і т. д., ще раніше Достоєвський) досліджують абсолютну, в природі закладену відокремленість, самість людського «я» у світі.
Але для всіх них, попри різні стилі, течії, філософію спільним є те, що письменники створенню героя надавали головного значення, навіть коли не декларували цього.
А що ж сучасні українські літератори? Ще в 2000-му році у статті «Медитації та асоціації» на спецвипуск журналу «Кур’єр Кривбасу» за листопад-грудень 1999 року (більшість із надрукованих там авторів нині творять українську літературу) я писав: «…слід би автору повернутися лицем до читача. На жаль, слідом за критиками (чи попереду них?) значна частина наших письменників відкидає цю тезу і суне, підбадьорюючи одне одного, в зворотному напрямку – в таке нутро власної підсвідомості, що годі їх звідти витягнути. До того ж, шукаючи підтекст в інструкції по ремонту автомобіля, українські письменники, на відміну від Умберто Еко, роблять це з такою тупою серйозністю, що, їй-Богу, стає соромно. Навмисне затуманений стиль письма стає самоціллю, виштовхує, як зозулине пташеня, з твору все інше – сюжет, героя, почуття. … Щодо літератури для читача з нормальною психікою, то тут треба сказати наступне. Хемінгуей тому і великий, що в нього є Гаррі Морган, старий Сантьяго, Роберт Джордан – є герой, який живе в одному з нами у житті, але відрізняється НЕЗЛАМНІСТЮ ДУХУ. Така література, незважаючи на своє месіанство, ПОТРІБНА ЛЮДИНІ, а чи є вищий критерій оцінки праці письменника? Хочеться вірити, що прийде час, коли і в нашій літературі замість шизофреника чи скиглія, зануреного у споглядання себе самого, з’явиться той, хто дасть читачеві ТОЧКУ ОПОРИ. Ото буде справді великий твір!».
На жаль, на такий твір доводиться чекати ще й нині.
Це щодо письменників. Однак, є й інші причини, які з усієї сили чиргикають гальмом по колесу нашої літератури. Одна з них полягає в людях, котрі дають (або не дають) світові побачити літературний твір – це редактори газет, журналів і видавництв. А вони оцінюють твір у межах того розуміння, котрим їх наділила природа, і нічого тут не вдієш. Щоб не ходити далеко за прикладами, розповім історію про знайомого мені літератора. Якось, шукаючи своїх шляхів у пейзажній ліриці, він відкрив для себе цікавий поетичний стиль. Це таке собі малювання словом, коли ти не називаєш почуття, яке викликає покрита золотом осені молода берізка, а шукаєш деталь, щоб у читача це саме почуття виникло від читання твору. До такого виду мистецтва давно прийшли на сході, втіливши його в хоку, хайку і подібних замальовках. Знайомий мені літератор відійшов від формальних правил східних зразків, і створив, як на мене, дещо оригінальне. Ось приклад:
«Весняний ранок.
Приречені, щоб завжди бути разом,
Жорсткий, покручений низенький абрикос
У білому духмяному цвітінні,
Стара сосна, що зустрічає весну
Незримим струменем пульсуючої сили.
І довгий пагін молодого клена
В яскравій зелені надзьоблених листків.
Внизу блищить струмок на перекатах».
Чи не правда, що тут між рядками чується дихання Бога? У всякому разі, я не пригадую, щоб хтось в Україні писав таку поезію. Звичайно, доскіпливий літературознавець вкаже, що щось подібне є у творчості Юрія Рогового, Олега Лишеги чи Миколи Воробйова. Однак там пейзажна лірика чи класичне хоку ОЛЮДНЕНЕ, подане через призму людського світосприймання, тоді як у наведеному верлібрі людина відсутня в принципі. Одним словом, такого автора варто було б показати публіці. Але скільки разів цей літератор не пробував опублікувати свої кільканадцять акварельок в пресі, редактори не захотіли їх друкувати. Чому? Та ото ж.
Ще один приклад. Василь Трубай нещодавно написав надзвичайно сильне оповідання під назвою «Штик». Там розповідається про те, як на кухні хазяйської хати сидить миршавий солдат із штиком і тримає в страху і покорі сильних, розумних, порядних людей. Солдат відібрав у господаря їжу, прирікши його сім’ю на голодну смерть, зґвалтував жінку і та повісилася, убив малого сина, бо той хотів украсти в солдата котлету. А чоловік все дивиться телевізор і робить паперові літачки на замовлення солдата. Нарешті богатир-господар, замість убити ворога, зарізав свого батька, щоб наїстися хоч людським м’ясом. Солдат зі штиком забрав і труп батька. Тоді господар, охлявши з голоду, ліг на лавку та й помер, так і не переступивши страху перед солдатським штиком. На мою думку, оповідання і в національному, і у філософському плані варте кращих зразків європейської новелістики. А що ж наші видавці та редактори? Вони з різних причин відмовилися публікувати новелу: хто послався на цнотливу естетику своєї газети, хто звинуватив письменника в натуралізмі, а ще дехто радив змінити кінцівку оповідання так, щоб змальовані там персонажі таки вбили солдата, щоб оповідання, мов, давало читачеві надію. Цікаво, чи й Стефаникові вони дали б таку пораду, коли б він приніс для друку котресь із своїх оповідань?
Я певен, що редактори і видавці так само загальмували, або й закрили назавжди вихід у світ ще не одному автору, не одному оригінальному художньому творові – просто тому, що не в силі були збагнути його підтекст, художню вартість, або просто злякавшись внутрішнього, вкоріненого ще радянським вихованням, цензора.
Могла б дану проблему у значній мірі вирішити критика. Професіоналів у цій сфері маємо, хоча б той же М. Наєнко, або Є. Баран, або О. Соловей, Д. Дроздовський, Яна Дубинянська… Однак знову впираємося у видавців та редакторів. Часто у видавництва є групка прикормлених критиків, які пишуть для своїх і яким, мабуть, таки трохи платять за написане. «Чужих» же опублікувати ще можуть, але платити – зась. Деякі друковані органи (або сайти в Інтернеті) взагалі відірвалися від живого літпроцесу і перетворилися на сектантські клуби вибраних (часопис «Критика», в якійсь мірі «Літакцент»). При цьому зауважте, що все це робить не Янукович і «донецькі», а люди, які щиро вважають себе патріотами, більше того, будівничими української літератури!
В таких умовах чимало критиків, яким не пощастило додатися до вибраних, замість об’єктивно відслідковувати літературний процес, мусять писати «під заказ» – бо під гроші! – замовника. І тоді критику стає глибоко й далеко до відкриття нових імен чи вартісних творів. Таким чином, і цей шлях для оригінального, але маловідомого автора практично закритий.
Не останню роль у визначенні напрямку, куди буде рухатися література, відіграють літературні премії. Прикро, але діяльність навіть Шевченківського комітету викликає сумніви (як, до речі, і моральність деяких лауреатів). В 2011 році лауреатом цієї премії за рішенням комітету мав стати досить слабкий у художньому відношенні (зате ультрапатріотичний!) роман Василя Шкляра «Залишенець», залишивши позад себе «Триб» Павла Вольвача і «Джурів» Володимира Рутківського. І тут-таки, демонструючи класичний зразок конформізму, письменник Василь Шкляр відмовляється від премії. Кажу так, бо не можу собі пояснити двох речей. Шкляр відмовляється від премії ще до затвердження його кандидатури Президентом, себто, від премії, яка йому ще не призначена. Це раз. А, по-друге, смішну аргументацію придумано – поки не піде з поста міністр Табачник; чому б тоді весь Кабінет Міністрів не відправити у відставку? Тому здається мені, що заява Шкляра про відмову від премії була написана з єдиною метою – врятувати Президента Януковича, котрий потрапив з цим лауреатом у пастку між Росією та національно налаштованими громадянами України, як Одіссей між Сциллою і Харибдою. Своїм імпотентним демаршем Шкляр завдав авторитету Шевченківської премії такої шкоди, якої ніякими лозунгами «Україна або смерть!» уже не відпрацюєш. Прикро лише, що певна частина наших громадян не бачить цих очевидних фактів і все чекає, коли ж фільм про Чорного Ворона поставить Єжи Гофман (котрий уже відмовився від цієї пропозиції), а головного героя зіграє Мел Гібсон. Але ще прикріше, що протесту чи осудження вчинку Шкляра, який перекреслив, м’яко кажучи, думку членів Шевченківського комітету, з боку членів цього комітету не почулося. І знову – чому?
Зате українському новелісту стефаниківської сили Василю Портяку двічі Шевченківської премії не присудили. У 2008 році його обійшла Л. Голота і громадянка Бразилії В. Вовк, а в 2009 році за літературну прозу премії взагалі нікому не дали – але й не Портяку. Аргумент – мало написав. Хіба це критерій для того, хто розуміється на вартості твору?
Не хочу зупинятися на інших літературних конкурсах і рейтингах. Певно, є там і влучні попадання, але ці дві гирі – відсутність справді хороших творів та низький професіональний і моральний рівень частини «жюрів» – не дають випурхнути на поверхню українській літературі.
Чи є звідси вихід? Як було сказано попереду, я його не бачу. Можна собі уявити, що на чільні і визначаючі місця в письменницькій когорті прийде, хай невелика, група людей не лише ерудованих, але й обдарованих, котрі питання власне літератури поставлять вище вигоди, політичної доцільності чи кумівства. Тоді справа може зрушити з місця. Але така фантазія здається мені занадто вже утопічною.
* * *
Щодо причин, то головна з них лежить на поверхні: тому, що в нас немає критичної маси потужних письменників. Тут теж є свої причини. Насамперед, це час у який ми живемо. Час більш-менш, на щастя, спокійний, без воєн, пошестей і катаклізмів. Коли ми повернемо погляд на початок 20-го століття, то побачимо, що саме революція і громадянська війна дали збурення молодій українській літературі, яка народила «Я (Романтика)" і «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, «Смерть» Антоненка-Давидовича. Відсутність таких потрясінь, в яких викрешуються іскри характерів, добре для суспільства, але погано для письменника. Чи не тому ситу і спокійну Америку покинув у свій час молодий Ернест Хемінгуей і подався на війну в Іспанію?
Про що ж пише наша література? Маємо кілька напрямків, куди подалися українські літератори: дослідження власної біографії (Андрухович); мандрівки (Кідрук); детективно-масова література (Кокотюха); політично стурбована література (Шкляр); месіанство (Пашковський); вправи над мовою (Іздрик). Список при бажанні можна продовжити, але скрізь (чи майже скрізь) натикаємося на проблему. Проблема називається відсутність героя. А література, як би не згадував хто Кафку, це, насамперед, створення характерного персонажа. Впливати на підсвідомість і викликати почуття – то завдання живопису, музики і поезії. Проза, яка не працює на створення героя, кастрована, вона не може виконати свого природного призначення – запліднювати читача прикладом для наслідування.
Сучасні письменники героя творять по різному. У світовій літературі маємо приклади, коли автор веде мову з нутра персонажа, як це неперевершено зробив Джойс в романі «Улісс». Хемінгуей, Кавабата, Гамсун створюють образ, за якого вболіває, а то й перевтілюється в нього читач, звіряючи і поза книжкою свої вчинки з таким героєм. Герман Гессе через свого героя надає застиглої матеріальної реальності духовному життю, Сомерсет Моем, досліджуючи людську душу, розкладає її на складові. Частина митців, йдучи за Шопенгауером і Ніцше (Камю і т. д., ще раніше Достоєвський) досліджують абсолютну, в природі закладену відокремленість, самість людського «я» у світі.
Але для всіх них, попри різні стилі, течії, філософію спільним є те, що письменники створенню героя надавали головного значення, навіть коли не декларували цього.
А що ж сучасні українські літератори? Ще в 2000-му році у статті «Медитації та асоціації» на спецвипуск журналу «Кур’єр Кривбасу» за листопад-грудень 1999 року (більшість із надрукованих там авторів нині творять українську літературу) я писав: «…слід би автору повернутися лицем до читача. На жаль, слідом за критиками (чи попереду них?) значна частина наших письменників відкидає цю тезу і суне, підбадьорюючи одне одного, в зворотному напрямку – в таке нутро власної підсвідомості, що годі їх звідти витягнути. До того ж, шукаючи підтекст в інструкції по ремонту автомобіля, українські письменники, на відміну від Умберто Еко, роблять це з такою тупою серйозністю, що, їй-Богу, стає соромно. Навмисне затуманений стиль письма стає самоціллю, виштовхує, як зозулине пташеня, з твору все інше – сюжет, героя, почуття. … Щодо літератури для читача з нормальною психікою, то тут треба сказати наступне. Хемінгуей тому і великий, що в нього є Гаррі Морган, старий Сантьяго, Роберт Джордан – є герой, який живе в одному з нами у житті, але відрізняється НЕЗЛАМНІСТЮ ДУХУ. Така література, незважаючи на своє месіанство, ПОТРІБНА ЛЮДИНІ, а чи є вищий критерій оцінки праці письменника? Хочеться вірити, що прийде час, коли і в нашій літературі замість шизофреника чи скиглія, зануреного у споглядання себе самого, з’явиться той, хто дасть читачеві ТОЧКУ ОПОРИ. Ото буде справді великий твір!».
На жаль, на такий твір доводиться чекати ще й нині.
Це щодо письменників. Однак, є й інші причини, які з усієї сили чиргикають гальмом по колесу нашої літератури. Одна з них полягає в людях, котрі дають (або не дають) світові побачити літературний твір – це редактори газет, журналів і видавництв. А вони оцінюють твір у межах того розуміння, котрим їх наділила природа, і нічого тут не вдієш. Щоб не ходити далеко за прикладами, розповім історію про знайомого мені літератора. Якось, шукаючи своїх шляхів у пейзажній ліриці, він відкрив для себе цікавий поетичний стиль. Це таке собі малювання словом, коли ти не називаєш почуття, яке викликає покрита золотом осені молода берізка, а шукаєш деталь, щоб у читача це саме почуття виникло від читання твору. До такого виду мистецтва давно прийшли на сході, втіливши його в хоку, хайку і подібних замальовках. Знайомий мені літератор відійшов від формальних правил східних зразків, і створив, як на мене, дещо оригінальне. Ось приклад:
«Весняний ранок.
Приречені, щоб завжди бути разом,
Жорсткий, покручений низенький абрикос
У білому духмяному цвітінні,
Стара сосна, що зустрічає весну
Незримим струменем пульсуючої сили.
І довгий пагін молодого клена
В яскравій зелені надзьоблених листків.
Внизу блищить струмок на перекатах».
Чи не правда, що тут між рядками чується дихання Бога? У всякому разі, я не пригадую, щоб хтось в Україні писав таку поезію. Звичайно, доскіпливий літературознавець вкаже, що щось подібне є у творчості Юрія Рогового, Олега Лишеги чи Миколи Воробйова. Однак там пейзажна лірика чи класичне хоку ОЛЮДНЕНЕ, подане через призму людського світосприймання, тоді як у наведеному верлібрі людина відсутня в принципі. Одним словом, такого автора варто було б показати публіці. Але скільки разів цей літератор не пробував опублікувати свої кільканадцять акварельок в пресі, редактори не захотіли їх друкувати. Чому? Та ото ж.
Ще один приклад. Василь Трубай нещодавно написав надзвичайно сильне оповідання під назвою «Штик». Там розповідається про те, як на кухні хазяйської хати сидить миршавий солдат із штиком і тримає в страху і покорі сильних, розумних, порядних людей. Солдат відібрав у господаря їжу, прирікши його сім’ю на голодну смерть, зґвалтував жінку і та повісилася, убив малого сина, бо той хотів украсти в солдата котлету. А чоловік все дивиться телевізор і робить паперові літачки на замовлення солдата. Нарешті богатир-господар, замість убити ворога, зарізав свого батька, щоб наїстися хоч людським м’ясом. Солдат зі штиком забрав і труп батька. Тоді господар, охлявши з голоду, ліг на лавку та й помер, так і не переступивши страху перед солдатським штиком. На мою думку, оповідання і в національному, і у філософському плані варте кращих зразків європейської новелістики. А що ж наші видавці та редактори? Вони з різних причин відмовилися публікувати новелу: хто послався на цнотливу естетику своєї газети, хто звинуватив письменника в натуралізмі, а ще дехто радив змінити кінцівку оповідання так, щоб змальовані там персонажі таки вбили солдата, щоб оповідання, мов, давало читачеві надію. Цікаво, чи й Стефаникові вони дали б таку пораду, коли б він приніс для друку котресь із своїх оповідань?
Я певен, що редактори і видавці так само загальмували, або й закрили назавжди вихід у світ ще не одному автору, не одному оригінальному художньому творові – просто тому, що не в силі були збагнути його підтекст, художню вартість, або просто злякавшись внутрішнього, вкоріненого ще радянським вихованням, цензора.
Могла б дану проблему у значній мірі вирішити критика. Професіоналів у цій сфері маємо, хоча б той же М. Наєнко, або Є. Баран, або О. Соловей, Д. Дроздовський, Яна Дубинянська… Однак знову впираємося у видавців та редакторів. Часто у видавництва є групка прикормлених критиків, які пишуть для своїх і яким, мабуть, таки трохи платять за написане. «Чужих» же опублікувати ще можуть, але платити – зась. Деякі друковані органи (або сайти в Інтернеті) взагалі відірвалися від живого літпроцесу і перетворилися на сектантські клуби вибраних (часопис «Критика», в якійсь мірі «Літакцент»). При цьому зауважте, що все це робить не Янукович і «донецькі», а люди, які щиро вважають себе патріотами, більше того, будівничими української літератури!
В таких умовах чимало критиків, яким не пощастило додатися до вибраних, замість об’єктивно відслідковувати літературний процес, мусять писати «під заказ» – бо під гроші! – замовника. І тоді критику стає глибоко й далеко до відкриття нових імен чи вартісних творів. Таким чином, і цей шлях для оригінального, але маловідомого автора практично закритий.
Не останню роль у визначенні напрямку, куди буде рухатися література, відіграють літературні премії. Прикро, але діяльність навіть Шевченківського комітету викликає сумніви (як, до речі, і моральність деяких лауреатів). В 2011 році лауреатом цієї премії за рішенням комітету мав стати досить слабкий у художньому відношенні (зате ультрапатріотичний!) роман Василя Шкляра «Залишенець», залишивши позад себе «Триб» Павла Вольвача і «Джурів» Володимира Рутківського. І тут-таки, демонструючи класичний зразок конформізму, письменник Василь Шкляр відмовляється від премії. Кажу так, бо не можу собі пояснити двох речей. Шкляр відмовляється від премії ще до затвердження його кандидатури Президентом, себто, від премії, яка йому ще не призначена. Це раз. А, по-друге, смішну аргументацію придумано – поки не піде з поста міністр Табачник; чому б тоді весь Кабінет Міністрів не відправити у відставку? Тому здається мені, що заява Шкляра про відмову від премії була написана з єдиною метою – врятувати Президента Януковича, котрий потрапив з цим лауреатом у пастку між Росією та національно налаштованими громадянами України, як Одіссей між Сциллою і Харибдою. Своїм імпотентним демаршем Шкляр завдав авторитету Шевченківської премії такої шкоди, якої ніякими лозунгами «Україна або смерть!» уже не відпрацюєш. Прикро лише, що певна частина наших громадян не бачить цих очевидних фактів і все чекає, коли ж фільм про Чорного Ворона поставить Єжи Гофман (котрий уже відмовився від цієї пропозиції), а головного героя зіграє Мел Гібсон. Але ще прикріше, що протесту чи осудження вчинку Шкляра, який перекреслив, м’яко кажучи, думку членів Шевченківського комітету, з боку членів цього комітету не почулося. І знову – чому?
Зате українському новелісту стефаниківської сили Василю Портяку двічі Шевченківської премії не присудили. У 2008 році його обійшла Л. Голота і громадянка Бразилії В. Вовк, а в 2009 році за літературну прозу премії взагалі нікому не дали – але й не Портяку. Аргумент – мало написав. Хіба це критерій для того, хто розуміється на вартості твору?
Не хочу зупинятися на інших літературних конкурсах і рейтингах. Певно, є там і влучні попадання, але ці дві гирі – відсутність справді хороших творів та низький професіональний і моральний рівень частини «жюрів» – не дають випурхнути на поверхню українській літературі.
Чи є звідси вихід? Як було сказано попереду, я його не бачу. Можна собі уявити, що на чільні і визначаючі місця в письменницькій когорті прийде, хай невелика, група людей не лише ерудованих, але й обдарованих, котрі питання власне літератури поставлять вище вигоди, політичної доцільності чи кумівства. Тоді справа може зрушити з місця. Але така фантазія здається мені занадто вже утопічною.
* * *
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію