Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Заєць –рекетир (пародія)
Микола Дудар «Семеро і зайченя...»
http://maysterni.com/publication.php?id=87072:
Приперлося із лісу зайченя
До білих хат, до сіна й молочарні.
По-людськи так… як гаркне: "Відчиняй!
Подивимось на вас які ви гарні"…
А ті, взамін, злякалися. Мовчать.
(нелускане насіння гарбузове
із морквою збирались до зайчат)
Капкан ... Стріла -- сотніразово!
Хутенько в торбу харч поприбирав.
І стрілив чимось. Вгору. Задля фарсу.
(подібні ролі зая в лісі грав)
Але щоб так, сьогодні, то ніразу…
-"Ану, сучари, хліба й молока!
І сіна щоб, доволі і м'якеньке.
Не всохла щоб давальника рука --
Я навіть не знущатимусь." Тихенько
Корова замугикала: "Ти що?!..
Бери кісляк… В коморі ще капуста...
Бери усе на всіх та не тріщи.
А влітку не приходь, ніхто не впустить"
У лісі вже з-під снігу, і на нім…
Десь на галявані, чи просто в лісі
Спочатку поділили все на сім,
А після, як розвиднилось, на вісім...
Приперлося із лісу зайченя
(ну, зрозуміло, рекетир ще юний)
і гаркнуло сміливо: «Відчиняй!» -
та голос вітер здув, неначе дюни.
А ті ( то хто: кролі, зайці чи люди?) -
злякалися – мовчать і ні гу-гу.
Насіння гарбузове в хаті всюди…
Капкан…стріла… – одначе, на біду.
А зайченя таки не в тім’я бите
(не зайченятко зовсім, а – зайчук),
уже трапЕзу відчуває ситу,
з уяви наїжачився кожух.
Оті, налякані, як вівці у кошарі
(зайчисько осучаснив їх: тонка
іронія - СУчасні молоЧАРИ) -
несуть йому і хліба й молока.
А на прощання стрілив: чим – не знає,
та щось з-під хвостика улучило у ціль -
корова, налякавшись, ремиґає:
напевно, буде вже по молоці…
А там у лісі, і не де - під снігом,
чудова сімка вушками пряде:
їм так набридло у голоднім лігві -
жде восьмого поріддя молоде…
20.02.2013
Найвища оцінка | Любов Долик | 6 | Майстер-клас / Майстер-клас |
Найнижча оцінка | Микола Дудар | 5.5 | Любитель поезії / Майстер-клас |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)