Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
яку ми дійсно можемо контролювати -
це наші думки.
У космосі нічого не пропадає.
Шлях до зірок веде багаторічне ув’язнення.
Астронавтика пахнет в’язницею.
Та й взагалі космос потрібно любити,
хоча б за те, що дарує почуття
з минулого та майбутнього
вашого втілення.
Це спогади та бачення нами
лише іншими очима.
Я часто згадую, ті дні важкі,
і з щастям розумію,
Дуду спішить образити тебе
І кожну хвилину шукає привід,
Щоб сказати тобі заяложені слова…
Не думаючи, що каже, що робить
Бруднить себе і всіх навколо
Набридла всім дуду брехня,
у тому світі, де живе кохання,
але світ той був у душі закритий
і ключ знайти я не могла...
Наївність і довіра до всіх живе в мені
з'явився момент поранити і поранили мене
поки що... не зустріла тебе.
знайти шлях до серця т
уявляє себе героєм,
але ніколи герой не буде простіше
дивуєшся часом,
як все-таки марнославні люди.
Не суть, чим вважає себе герой ...,
а суть, що герой себе вважає Богом.
Величчі своє малює картинка
візерунок на грудях, на шиї, рукаві
Немов камінь у стіну замурований,
він мовчить, як пам'ять у голові.
Її вдягнувши гордість відчуваєш,
За нашу Батьківщину, за народ!
Духовний символ наш, сила роду,
Ніби зоряний пил…
Нехай увесь світ вогнями мерехтить.
І любов’ю - серця щапалює.
Нехай горить вона яскраво та пристрасно,
Адже вона не небезпечна.
І ніби у мене цілий Космос живе.
І найчастіше все зводилося до думки,
що мені потрібна людина, в яку я закохаюся,
яка завжди буде поруч.
Який вислухає, коли треба – підтримає.
Який обійме, притисне до себе,
і ти забудеш про проблеми.
У небесну невпізнану таємницю
І розмовляючи вночі з чорнокрилими метеликами
Я бачила світло в далекому пеклі
Я створила пітьму в невірно - близькому раї.
В пітьмі мій голос звучить у порожнечі.
Темрява байдужа до душ у
А люди кажуть: «горе не болить»
А сердце плачить мов сопілка
Душа - волає та кричить про допомогу
А люди кажуть: «сильні духом»
Ще люди кажуть, що «залізні люди»
Не спокійно над моїм вухом,
В яких немає істини.
Я весь час у думках,
Ніби граб у сценці.
Я відкриваю в голові одну свою реальність,
І населяють всі навколо її однією підвласною,
Змішалося думками давно,
Що було і що буде.
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде весна, надіюся, дозрієш…
Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкоротчений мій запит!
Він сам по сОбі просто не існує,
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Колиску з дитиною.
Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Із Володимира Висоцького
Я тільки жменю висиплю в строфу,
Бо я на все не маю повноважень…
Я був зачатий, як усі, в гріху –
В ту шлюбну ніч емоцій і пасажів.
Я знав, що відірвавшись від землі, –
Ми супимо вгорі суворо брови;
І я спокійно йшов у королі,
І вів себе спадковим принцом крові.
Я знав – все буде так, як не змовчу,
В накладі я не був, я не тихоня,
А друзі всі по школі та мечу
Мені служили, як батьки – короні.
Не думав я, казав я нашвидку,
І кидав з легкістю слова на вітер, –
А вірили мені, як ватажку,
Всі високопоставлені ці діти.
Нічна пора була нам не чужа,
Як віспою, часи хворіли нами.
Я спав на шкірах, м’ясо їв з ножа,
І злу коняку мучив до безтями.
Я знав, що буде сказано: «Царюй!» –
Клеймо на лобі хтось посипав сіллю.
І я хмелів серед чеканних збруй,
До слів терплячий і книжок насилля.
Я тільки ротом усміхатись міг,
А тайний погляд, коли злий, суворий.
Приховував усе, що я беріг, –
Мій вчитель мертвий – бідний блазень Йорік!
Я навідріз відмовивсь від дільби
Всіх нагород, і слави, й привілеїв,
І стільки раптом хлинуло журби,
Коли пажа важкі накрили глеї…
Я геть забув мисливський свій газард,
Зненавидів ураз хортів і гончих.
Я від підранка гнав коня назад,
Бив канчуком загоничів і ловчих.
Я бачив – наші ігри, як симптом,
Скидалися вже зовсім на безчинство, –
В проточних водах уночі тайком
Я відмивавсь обіручки від свинства.
Я прозрівав, чманіючи затим,
Прогавив я безглуздя та інтриги.
Такий хиренний вік і люди в нім
Оприкриві, – тож я зарився в книги.
Жажденний мозок мій, немов павук,
Все осягав – недвижність й силу руху, –
Але немає сенсу від наук,
Як навкруги нема розкрилля духу.
І перервався з друзями зв’язок,
Нить Аріадни – це звичайна схема.
Тож «бути чи не бути» – це моток,
Донині нерозв’язана дилема.
І плеще в душі вічне море бід,
Летять у нього стріли до світання,
Ще дозріває відповідь, як плід,
На пишномовних пагонах питання.
Почув клич пращурів крізь стихлий гул,
Пішов на клич, – вагання лізли з тилу,
Тягар думок наверх мене тягнув,
А крила тіла вниз тягли, в могилу.
Як сплав крихкий – щосили ти не гни,
Потроху зміцнюй дух свого потомства.
Пролив я кров як всі – і, як вони,
Я не зумів відмовитись від помсти.
Підйом цей перед смертю – мій провал.
Офеліє! Я тління не приємлю.
Та я себе убивством цим зрівняв
З тим, з ким я ліг в одну і ту ж бо землю.
Я Гамлет, я насилля зневажав,
І я на датську наплював корону, –
Та в їх очах – за трон я горло рвав,
Вбивав свого суперника по трону.
Це геніальний сплеск у маячні,
В новім житті – погибельне чекання.
А ми кладемо відповідь на пні,
Й шукаємо потрібного питання.
1972
МОЙ ГАМЛЕТ
Я только малость объясню в стихе –
На все я не имею полномочий…
Я был зачат, как нужно, во грехе –
В поту и в нервах первой брачной ночи.
Я знал, что, отрываясь от земли, –
Чем выше мы, тем жестче и суровей;
Я шел спокойно прямо в короли
И вел себя наследным принцем крови.
Я знал – все будет так, как я хочу,
Я не бывал внакладе и в уроне,
Мои друзья по школе и мечу
Служили мне, как их отцы – короне.
Не думал я над тем, что говорю,
И с легкостью слова бросал на ветер, –
Мне верили и так, как главарю,
Все высокопоставленные дети.
Пугались нас ночные сторожа,
Как оспою, болело время нами.
Я спал на кожах, м'ясо ел с ножа
И злую лошадь мучил стременами.
Я знал – мне будет сказано: «Царуй!» –
Клеймо на лбу мне рок с рожденья выжег.
И я пьянел среди чеканных сбруй,
Был терпелив к насилью слов и книжок.
Я улыбаться мог одним лишь ртом,
А тайный взгяд, когда он зол и горек,
Умел скрывать, воспитанный шутом, –
Шут мертв тепер: «Аминь!» Бедняга Йорик!..
Но отказался я от дележа
Наград, добычи, слави, привилегий:
Вдруг стало жаль мне мертвого пажа,
Я объезжал зелёные побеги…
Я позабыл охотничий азарт,
Возненавидел и борзых, и гончих,
Я от подранка гнал коня назад
И плетью бил загонщиков и ловчих.
Я видел – наши игры с каждым днем
Все больше походили на безчинства, –
В проточных водах по ночам, тайком
Я отмывался от дневного свинства.
Я прозревал, глупея с каждым днем,
Я прозевал домашние интриги.
Не нравился мне век и люди в нем
Не нравились, – и я зарылся в книги.
Мой мозг, до знаний жадный, как паук,
Все постигал: недвижность и движенье, –
Но толка нет от мыслей и наук,
Когда повсюду – им опроверженье.
С друзьями детства перетерлась нить,
Нить Ариадны оказалась схемой.
Я бился над словами «быть, не быть»,
Как над нерозрешимою дилемой.
Но вечно, вечно плещет море бед, –
В него мы стрелы мечем – в сито просо,
Отсеивая призрачный ответ
От вычурного этого вопроса.
Зов предков слыша сквозь затихший гул,
Пошел на зов, – сомненья крались с тылу,
Груз тяжких дум наверх меня тянул,
А крылья плоти вниз влекли, в могилу.
В непрочный сплав меня спаяли дни –
Едва застыв, он начал расползаться.
Я пролил кровь как все – и, как они,
Я не сумел от места отказаться.
А мой подъем пред смертью – есть провал.
Офелия! Я тленья не приемлю.
Но я себя убийством уравнял
С тем, с кем я лег в одну и ту же землю.
Я Гамлет, я насилье презирал,
Я наплевал на датскую корону, –
Но в их глазах – за трон я глотку рвал
И убивал соперника по трону.
Но гениальный всплеск похож на бред,
В рожденье смерть проглядывает косо.
А мы все ставим каверзный ответ
И не находим нужного вопроса.
1972
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)