ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
13:39
Єдина річ у Всесвіті,
яку ми дійсно можемо контролювати -
це наші думки.
У космосі нічого не пропадає.
Шлях до зірок веде багаторічне ув’язнення.
Астронавтика пахнет в’язницею.
Та й взагалі космос потрібно любити,
хоча б за те, що дарує почуття
яку ми дійсно можемо контролювати -
це наші думки.
У космосі нічого не пропадає.
Шлях до зірок веде багаторічне ув’язнення.
Астронавтика пахнет в’язницею.
Та й взагалі космос потрібно любити,
хоча б за те, що дарує почуття
2024.03.29
13:37
уява - спогади
з минулого та майбутнього
вашого втілення.
Це спогади та бачення нами
лише іншими очима.
Я часто згадую, ті дні важкі,
і з щастям розумію,
з минулого та майбутнього
вашого втілення.
Це спогади та бачення нами
лише іншими очима.
Я часто згадую, ті дні важкі,
і з щастям розумію,
2024.03.29
13:35
Заяложені слова
Дуду спішить образити тебе
І кожну хвилину шукає привід,
Щоб сказати тобі заяложені слова…
Не думаючи, що каже, що робить
Бруднить себе і всіх навколо
Набридла всім дуду брехня,
Дуду спішить образити тебе
І кожну хвилину шукає привід,
Щоб сказати тобі заяложені слова…
Не думаючи, що каже, що робить
Бруднить себе і всіх навколо
Набридла всім дуду брехня,
2024.03.29
13:35
я до серця ключ шукала.
у тому світі, де живе кохання,
але світ той був у душі закритий
і ключ знайти я не могла...
Наївність і довіра до всіх живе в мені
з'явився момент поранити і поранили мене
поки що... не зустріла тебе.
знайти шлях до серця т
у тому світі, де живе кохання,
але світ той був у душі закритий
і ключ знайти я не могла...
Наївність і довіра до всіх живе в мені
з'явився момент поранити і поранили мене
поки що... не зустріла тебе.
знайти шлях до серця т
2024.03.29
13:33
я уявила образ,
уявляє себе героєм,
але ніколи герой не буде простіше
дивуєшся часом,
як все-таки марнославні люди.
Не суть, чим вважає себе герой ...,
а суть, що герой себе вважає Богом.
Величчі своє малює картинка
уявляє себе героєм,
але ніколи герой не буде простіше
дивуєшся часом,
як все-таки марнославні люди.
Не суть, чим вважає себе герой ...,
а суть, що герой себе вважає Богом.
Величчі своє малює картинка
2024.03.29
13:33
Стародавній текст зашифрований
візерунок на грудях, на шиї, рукаві
Немов камінь у стіну замурований,
він мовчить, як пам'ять у голові.
Її вдягнувши гордість відчуваєш,
За нашу Батьківщину, за народ!
Духовний символ наш, сила роду,
візерунок на грудях, на шиї, рукаві
Немов камінь у стіну замурований,
він мовчить, як пам'ять у голові.
Її вдягнувши гордість відчуваєш,
За нашу Батьківщину, за народ!
Духовний символ наш, сила роду,
2024.03.29
13:32
Міріади частинок я розсиплю,
Ніби зоряний пил…
Нехай увесь світ вогнями мерехтить.
І любов’ю - серця щапалює.
Нехай горить вона яскраво та пристрасно,
Адже вона не небезпечна.
І ніби у мене цілий Космос живе.
Ніби зоряний пил…
Нехай увесь світ вогнями мерехтить.
І любов’ю - серця щапалює.
Нехай горить вона яскраво та пристрасно,
Адже вона не небезпечна.
І ніби у мене цілий Космос живе.
2024.03.29
13:30
Ви знаєте, я завжди думала: "Чого я хочу?"
І найчастіше все зводилося до думки,
що мені потрібна людина, в яку я закохаюся,
яка завжди буде поруч.
Який вислухає, коли треба – підтримає.
Який обійме, притисне до себе,
і ти забудеш про проблеми.
І найчастіше все зводилося до думки,
що мені потрібна людина, в яку я закохаюся,
яка завжди буде поруч.
Який вислухає, коли треба – підтримає.
Який обійме, притисне до себе,
і ти забудеш про проблеми.
2024.03.29
13:29
Гарних слів вплітаючи міріади
У небесну невпізнану таємницю
І розмовляючи вночі з чорнокрилими метеликами
Я бачила світло в далекому пеклі
Я створила пітьму в невірно - близькому раї.
В пітьмі мій голос звучить у порожнечі.
Темрява байдужа до душ у
У небесну невпізнану таємницю
І розмовляючи вночі з чорнокрилими метеликами
Я бачила світло в далекому пеклі
Я створила пітьму в невірно - близькому раї.
В пітьмі мій голос звучить у порожнечі.
Темрява байдужа до душ у
2024.03.29
13:27
А люди кажуть: «сильний народ і Україна»
А люди кажуть: «горе не болить»
А сердце плачить мов сопілка
Душа - волає та кричить про допомогу
А люди кажуть: «сильні духом»
Ще люди кажуть, що «залізні люди»
Не спокійно над моїм вухом,
А люди кажуть: «горе не болить»
А сердце плачить мов сопілка
Душа - волає та кричить про допомогу
А люди кажуть: «сильні духом»
Ще люди кажуть, що «залізні люди»
Не спокійно над моїм вухом,
2024.03.29
13:25
Мій світ - моя уява малює образи,
В яких немає істини.
Я весь час у думках,
Ніби граб у сценці.
Я відкриваю в голові одну свою реальність,
І населяють всі навколо її однією підвласною,
Змішалося думками давно,
Що було і що буде.
В яких немає істини.
Я весь час у думках,
Ніби граб у сценці.
Я відкриваю в голові одну свою реальність,
І населяють всі навколо її однією підвласною,
Змішалося думками давно,
Що було і що буде.
2024.03.29
13:09
Запальничка стихла без добавки…
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
2024.03.29
13:05
Ніяк собі, о вибач, не втокмачиш,
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде весна, надіюся, дозрієш…
Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкоротчений мій запит!
Він сам по сОбі просто не існує,
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде весна, надіюся, дозрієш…
Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкоротчений мій запит!
Він сам по сОбі просто не існує,
2024.03.29
12:54
Знов гучні тривоги звуки
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Колиску з дитиною.
Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Колиску з дитиною.
Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
2024.03.29
11:45
Блакитна квітка при дорозі
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
2024.03.29
11:26
А таки... буває де-не-де,
що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Квадратура кола
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Квадратура кола
Володимир Дячун. КирилоСтефанія: сузір’я двох сонць. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012. – 144 с.
Здавалося б, сказано усе можливе про поетичне мистецтво, і можна припустити, що нащадкам залишаються тільки принагідні уточнення й слухняне повторення написаного попередниками. Проте, останнє слово належить усе-таки сучасникам. Найімовірніше, звісно, твердити, що так бувало завше. Прочитавши й перечитавши останню в часі збірку поезій В. Дячуна, я зрозуміла, що, з одного боку, це поет, якому притаманний суто філософський темперамент, де, попри глибинне нуртування пристрастей, зовні панує стриманість вислову, а з іншого – душепоезія, котра повернута до сонця, раптом розверзається глибоким проваллям відчаю, густого, матеріального, задушливого ( провалля направду дзеркало, в якому бачиш себе). Між світлом сонця і чорнотою провалля прокреслена доволі чітка лінія сумніву. Усвідомлення користі досвіду, без тіней і напівтіней, мало би дарувати спокій мудрості, та чомусь дарунок запізнюється.
Коли думаю про поезію В. Дячуна, то не можу оминути питання її своєрідності – переважаючого сповідування дуалізму життя і смерті, що в загостреній формі стає фактором самоозначення («бджола померла у вівторок... / ...мій тато у той день помер / якийсь вівторок нескінченний»). Буттєвий спогад-роздум є водночас засобом чуттєвого обрамлення певної думки, правда, нерідко ratio переважає, що «у чистому вигляді» суперечить ліриці як жанрові, хоча встановити чітку межу нелегко. Думка прочитується виразно, без характерних просвічувань прихованого сенсу, і саме тому, що « на цій землі, як на війні, / де все оплачується кров’ю», прозирає зрима субстанція реальності.
Збірка присвячена пам’яті батьків поета. Компактність і щільність текстів обумовлена композиційним рішенням; три формальні розділи: «Спинися, рідний, однокровче» – про тата, «Мамо крове моя» – про маму, «Дві рідні тіні» – про обидвох і самого себе. Цей суцільний монолог із зовнішньо малопомітними перемінами змісту ризиковано виглядає як один нескінченний вірш (у свою чергу, це нагадує мені довгі вірші Й. Бродського); виступаючий з тексту драматизм потребує певної витривалості – вельми непросто дертися крізь значеннєву тканину розумового лабіринту і розбиратися у складній простоті, відкритості закритого.., позаяк душа поета багатолика й розгублено заплутана: («і ось я зимовий /сповиваю цю заморожену кров / замордовану кривавицю / тодішніми березневими (у березні померла поетова мама – Т. Д.) / теперішніми зніченими / посіченими січневими губами / понівеченими хрипами / і ось цей хрускіт снігу / як і хрусткіт кулаків / гримотить: тримайсь тримайсь / усіма трьома / нема прощення / нема»). Режим поетики зрілого В. Дячуна позамежовий, адже про що б він не писав, він пише про найголовніше, звідси тривка напруга його поезії.
«Закінчуються сливи / переходжу в пору / горіхів» – майже прямий перегук із поетичною системою Антоничевого пантеїзму, з його багаторазовим перетинанням натурфілософских мотивів із язичницькими, В. Дячун найбільш органічний і самобутній, хоча в його поезіях помітний вплив модерної стилістики першої половини ХХ століття, зокрема, неокласиків. («прилипає час до шкіри / вириваєш його частку: / зморшка»). Метафори, не так яскраві, як точні («ледь примружившись / тато перекладає з руки в руку / стомлений молоток»). Роль конкретного враження у художньому втіленні буттєвих деталей надзвичайно суттєва: давній спогад, оживлений уявою, стає об’єктом поетичної рефлексії й міметичного театру («коли мама / несучи тяжку плахту з травою / напівдорозі присідала / аби трохи передихнути / дивлячись на свої темні ноги / приговорювала: то вени (...) від батька / залишились ремінь і бритва / ремінь шкіряний і міцний / ним я підперізувавсь / на чужині / ніби привязуючи себе / ще до вітчизни / щоб остаточно не полетіти / у прірву / а бритва (ненавмисно) потемніла / й (ненавмисно) тупа / аби я не міг зарізатись / з відчаю / і туги»). Пробі!
Деколи в тоноінтонації відчутна схильність до суґестії, що, в свою чергу, змінює ракурс сприймання приземленої швидкоминущості («ще трохи сидимо. / слухаємо. але не вслуховуємося. / пересиджуєм день. /так ніби попереду /їх стає усе більше і більше»).
Напруга почувань плюс думка як нерозв’язна суперечність, і як тут не згадати І. Буніна («Поезия темна, в словах невыразима»). Ось чому творчість вимагає від поета доконаної самовіддачі, можливо, самозречення, а натхнення таке руйнівне, вибухове, знеможливе. У поезіях В. Дячуна брижиться потяг людини до світла, але гармонійної злагоди ще не досягнуто. Осягнувши безбожність і бездуховність сучасної цивілізації, поет тяжіє до традиційного to be, or not to be («Яку свічу шукатимеш, / яку прадавню мову / запалюватимеш у тьмі, / в цім предковічнім часі: / у серці твориться якась священна змова – / засвітимо сльозу, засвітимо свічу, засвітимо причастя!»).
Мотив квадрата, що з’явився ще у першій збірці «Коагула», 1995року (« квадрат гуснув темнокармінним /горобець мокнув»), видається мені цікавим образом-фантомом, блукаючим привидом. Штучна однозначність квадрата (лінії паралельні, а кути прямі) мислиться, напевно, поетом, як противага природному рухові по колу. Але схоже, вирішення геометричної загадки квадратури кола, можливо у поезії Володимира Дячуна: «В квадраті вікна сходить сонце – / моя мама...» !
Здавалося б, сказано усе можливе про поетичне мистецтво, і можна припустити, що нащадкам залишаються тільки принагідні уточнення й слухняне повторення написаного попередниками. Проте, останнє слово належить усе-таки сучасникам. Найімовірніше, звісно, твердити, що так бувало завше. Прочитавши й перечитавши останню в часі збірку поезій В. Дячуна, я зрозуміла, що, з одного боку, це поет, якому притаманний суто філософський темперамент, де, попри глибинне нуртування пристрастей, зовні панує стриманість вислову, а з іншого – душепоезія, котра повернута до сонця, раптом розверзається глибоким проваллям відчаю, густого, матеріального, задушливого ( провалля направду дзеркало, в якому бачиш себе). Між світлом сонця і чорнотою провалля прокреслена доволі чітка лінія сумніву. Усвідомлення користі досвіду, без тіней і напівтіней, мало би дарувати спокій мудрості, та чомусь дарунок запізнюється.
Коли думаю про поезію В. Дячуна, то не можу оминути питання її своєрідності – переважаючого сповідування дуалізму життя і смерті, що в загостреній формі стає фактором самоозначення («бджола померла у вівторок... / ...мій тато у той день помер / якийсь вівторок нескінченний»). Буттєвий спогад-роздум є водночас засобом чуттєвого обрамлення певної думки, правда, нерідко ratio переважає, що «у чистому вигляді» суперечить ліриці як жанрові, хоча встановити чітку межу нелегко. Думка прочитується виразно, без характерних просвічувань прихованого сенсу, і саме тому, що « на цій землі, як на війні, / де все оплачується кров’ю», прозирає зрима субстанція реальності.
Збірка присвячена пам’яті батьків поета. Компактність і щільність текстів обумовлена композиційним рішенням; три формальні розділи: «Спинися, рідний, однокровче» – про тата, «Мамо крове моя» – про маму, «Дві рідні тіні» – про обидвох і самого себе. Цей суцільний монолог із зовнішньо малопомітними перемінами змісту ризиковано виглядає як один нескінченний вірш (у свою чергу, це нагадує мені довгі вірші Й. Бродського); виступаючий з тексту драматизм потребує певної витривалості – вельми непросто дертися крізь значеннєву тканину розумового лабіринту і розбиратися у складній простоті, відкритості закритого.., позаяк душа поета багатолика й розгублено заплутана: («і ось я зимовий /сповиваю цю заморожену кров / замордовану кривавицю / тодішніми березневими (у березні померла поетова мама – Т. Д.) / теперішніми зніченими / посіченими січневими губами / понівеченими хрипами / і ось цей хрускіт снігу / як і хрусткіт кулаків / гримотить: тримайсь тримайсь / усіма трьома / нема прощення / нема»). Режим поетики зрілого В. Дячуна позамежовий, адже про що б він не писав, він пише про найголовніше, звідси тривка напруга його поезії.
«Закінчуються сливи / переходжу в пору / горіхів» – майже прямий перегук із поетичною системою Антоничевого пантеїзму, з його багаторазовим перетинанням натурфілософских мотивів із язичницькими, В. Дячун найбільш органічний і самобутній, хоча в його поезіях помітний вплив модерної стилістики першої половини ХХ століття, зокрема, неокласиків. («прилипає час до шкіри / вириваєш його частку: / зморшка»). Метафори, не так яскраві, як точні («ледь примружившись / тато перекладає з руки в руку / стомлений молоток»). Роль конкретного враження у художньому втіленні буттєвих деталей надзвичайно суттєва: давній спогад, оживлений уявою, стає об’єктом поетичної рефлексії й міметичного театру («коли мама / несучи тяжку плахту з травою / напівдорозі присідала / аби трохи передихнути / дивлячись на свої темні ноги / приговорювала: то вени (...) від батька / залишились ремінь і бритва / ремінь шкіряний і міцний / ним я підперізувавсь / на чужині / ніби привязуючи себе / ще до вітчизни / щоб остаточно не полетіти / у прірву / а бритва (ненавмисно) потемніла / й (ненавмисно) тупа / аби я не міг зарізатись / з відчаю / і туги»). Пробі!
Деколи в тоноінтонації відчутна схильність до суґестії, що, в свою чергу, змінює ракурс сприймання приземленої швидкоминущості («ще трохи сидимо. / слухаємо. але не вслуховуємося. / пересиджуєм день. /так ніби попереду /їх стає усе більше і більше»).
Напруга почувань плюс думка як нерозв’язна суперечність, і як тут не згадати І. Буніна («Поезия темна, в словах невыразима»). Ось чому творчість вимагає від поета доконаної самовіддачі, можливо, самозречення, а натхнення таке руйнівне, вибухове, знеможливе. У поезіях В. Дячуна брижиться потяг людини до світла, але гармонійної злагоди ще не досягнуто. Осягнувши безбожність і бездуховність сучасної цивілізації, поет тяжіє до традиційного to be, or not to be («Яку свічу шукатимеш, / яку прадавню мову / запалюватимеш у тьмі, / в цім предковічнім часі: / у серці твориться якась священна змова – / засвітимо сльозу, засвітимо свічу, засвітимо причастя!»).
Мотив квадрата, що з’явився ще у першій збірці «Коагула», 1995року (« квадрат гуснув темнокармінним /горобець мокнув»), видається мені цікавим образом-фантомом, блукаючим привидом. Штучна однозначність квадрата (лінії паралельні, а кути прямі) мислиться, напевно, поетом, як противага природному рухові по колу. Але схоже, вирішення геометричної загадки квадратури кола, можливо у поезії Володимира Дячуна: «В квадраті вікна сходить сонце – / моя мама...» !
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію