ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Філіппов (1981) /
Проза
Колір снігу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Колір снігу
Запах реальності
Ідучи галереєю краси, яку кожної пори готує нам природа, так важко спекатись почуття, що ось він, довершений кристал гармонії, а ти вже не знаходиш у ньому свого місця, бо його кристалічну структуру сформовано без тебе. А ти спізнився на це свято творення, і все, що тобі лишається — спостерігати збоку, констатувати, в кращому разі копіювати поверхневі відбитки. Це схоже з переживанням героїв фільму „Небо над Берліном“, які не могли відчути запах нашого світу, бо перебували за полудою іншої реальності. Стати причетним, вилитись у розчин соків життя, бути вже не собою, а заходом сонця, і річкою, яка випиває його відблиски, і вербами, що над річкою — це вже справжнє щастя, недоступне випадковому глядачеві. Бо щастя — це етимологічно — спільна частина. Так само, як з батьківством, або любовними стосунками: хочеш запізнати щастя — мусиш присвятити цьому життя. Хоча і не обов’язково життя в його розтягнено-темпоральному значенні. Але присвятити себе родині, якійсь справі, ідеї, релігійному шляху — це ще якось можна зрозуміти, а от світу — світанкам і снігу, вербам і дощам — надто це щось абстрактне, надто вже це звучить по-книжковому пафосно, хоч ми і звикли вірити книжкам і чекати від них чуда.
Колір снігу
Цієї зими випали такі сніги, які протягом багатьох років мені доводилось бачити лише на новорічних листівках і рекламних плакатах. Здається, усе довкола стало снігом: сосни із важкими волохатими лапами, вивіски, що кожна їхня літера — у кумедній білій шапочці, нічне повітря, що пахне свіжовипраною постіллю землі. Може саме тому, що все — сніг, північні народи, що живуть серед снігів, і не мають узагальненого поняття снігу. Для них існує сніг, що падає з неба, сніг зі слідами, талий сніг. А ще — вони з майстерністю художників розрізняють до сорока його відтінків.
У ці дні сумуєш мимовільно за тим, що не дав тобі Господь бути художником, що не посвячений ти у священнодійство чарів над палітрою, видобування потрібної фарби, увіковічнення у слухняних мазках цієї нетривкої, тиндітної реальності. Тому, аби хоч якось зафіксувати цю морозяну красу, виходжу на прогулянки у -15° до міського парку, що поруч із моїм будинком, озброївшись фотоапаратом, що вбирає, здається, у свій металевий корпус увесь мороз зокола.
Світанок напливає на снігове покривало, роблячи його темно-персиковим, жовто-персиковим, далі — кольору „білий навахо“. Різким контрастом з пастеллю снігу помаранчево спалахує велике і дрібне галуззя у снігових рукавах. З-за пагорбів крізь розсип морозяних іскор викочується кіноварне сонце, несучи самим своїм кольором надію на тепло. У небі розквітає синь, у тон небу другою скрипкою тихо підтягує сніг. На східних схилах тепер боротьба між розмито-синім і помаранчево-рожевим. Як красиво, як раціонально розв’язується в природі конфлікт між помаранчевим і біло-блакитним!
Вдень тіні глибшають. Як передати їхній колір? Світло-лазуровий? Ніжно-блакитний? Це, якщо бути максимально точним, колір теплого передзвону синичок: „Пі-піч, пі-піч!“
Надвечір небо затягує хмарами. У переднічному присмерку все — і повітря, і паркани, і прямокутні клапті дахів — стає одноколірним, так що вже не розрізняєш, де стежка, а де невтоптаний сніг. Це колір спокою, колір умиротвореного гомону старих людей. Це густий ультрамарин, що переходить у темний індиго, доки не стане ніччю.
Смак води
„Омиєши мя і паче снігу убілюся“ — співає до Господа Давид. Стати тлом Всесвіту, мольбертом Господа — такою метою освячувались духовні шукання святих людей. Після гріхопадіння людина розбила дзеркало, що відбивало природу, відтак природа вже не впізнає в людині себе. Земля відтепер зрощує людині терня, а тварини стають агресивними. Але, як вчать отці Церкви, свята людина відновлює таке дзеркало, і тварини знов, як і за часів незруйнованої цілісності, прислуговують їй.
Переважно ж досягненням цивілізації стало перефарбовування роздріблених скалок на вітражі. Тепер кожен має симпатичну кольорову іграшку, крізь яку проглядає шматочок химерно забарвленого світу. Все стало потребувати власного кольору і предикатів. Відтепер людина не може бути просто Людиною: „Главное в жизни определиться, где твоё место, и что ты за птица“. Тепер, якщо ти не бібліотекар, не водій тролейбуса, не мірчандайзер або супервайзер — то ти невдаха. А якщо не православний, не буддист чи атеїст — то так взагалі не буває.
„Я смак води“ — каже Господь Крішна. Життєвий досвід невпинно, ламаючи амбіції, переконує, що навішування предикатів — процес штучний, і природа всіляко чинить цьому спротив. Свої таємниці вона розкриє лиш тому, хто усвідомить, що все може існувати лише у зв’язку з усім, хто прорвавши поліетилен обосібленості, не побоїться розчинити солону ляльку свого знання в океані життя, що має колір і смак Господа.
м. Світловодськ
2010 рік
Ідучи галереєю краси, яку кожної пори готує нам природа, так важко спекатись почуття, що ось він, довершений кристал гармонії, а ти вже не знаходиш у ньому свого місця, бо його кристалічну структуру сформовано без тебе. А ти спізнився на це свято творення, і все, що тобі лишається — спостерігати збоку, констатувати, в кращому разі копіювати поверхневі відбитки. Це схоже з переживанням героїв фільму „Небо над Берліном“, які не могли відчути запах нашого світу, бо перебували за полудою іншої реальності. Стати причетним, вилитись у розчин соків життя, бути вже не собою, а заходом сонця, і річкою, яка випиває його відблиски, і вербами, що над річкою — це вже справжнє щастя, недоступне випадковому глядачеві. Бо щастя — це етимологічно — спільна частина. Так само, як з батьківством, або любовними стосунками: хочеш запізнати щастя — мусиш присвятити цьому життя. Хоча і не обов’язково життя в його розтягнено-темпоральному значенні. Але присвятити себе родині, якійсь справі, ідеї, релігійному шляху — це ще якось можна зрозуміти, а от світу — світанкам і снігу, вербам і дощам — надто це щось абстрактне, надто вже це звучить по-книжковому пафосно, хоч ми і звикли вірити книжкам і чекати від них чуда.
Колір снігу
Цієї зими випали такі сніги, які протягом багатьох років мені доводилось бачити лише на новорічних листівках і рекламних плакатах. Здається, усе довкола стало снігом: сосни із важкими волохатими лапами, вивіски, що кожна їхня літера — у кумедній білій шапочці, нічне повітря, що пахне свіжовипраною постіллю землі. Може саме тому, що все — сніг, північні народи, що живуть серед снігів, і не мають узагальненого поняття снігу. Для них існує сніг, що падає з неба, сніг зі слідами, талий сніг. А ще — вони з майстерністю художників розрізняють до сорока його відтінків.
У ці дні сумуєш мимовільно за тим, що не дав тобі Господь бути художником, що не посвячений ти у священнодійство чарів над палітрою, видобування потрібної фарби, увіковічнення у слухняних мазках цієї нетривкої, тиндітної реальності. Тому, аби хоч якось зафіксувати цю морозяну красу, виходжу на прогулянки у -15° до міського парку, що поруч із моїм будинком, озброївшись фотоапаратом, що вбирає, здається, у свій металевий корпус увесь мороз зокола.
Світанок напливає на снігове покривало, роблячи його темно-персиковим, жовто-персиковим, далі — кольору „білий навахо“. Різким контрастом з пастеллю снігу помаранчево спалахує велике і дрібне галуззя у снігових рукавах. З-за пагорбів крізь розсип морозяних іскор викочується кіноварне сонце, несучи самим своїм кольором надію на тепло. У небі розквітає синь, у тон небу другою скрипкою тихо підтягує сніг. На східних схилах тепер боротьба між розмито-синім і помаранчево-рожевим. Як красиво, як раціонально розв’язується в природі конфлікт між помаранчевим і біло-блакитним!
Вдень тіні глибшають. Як передати їхній колір? Світло-лазуровий? Ніжно-блакитний? Це, якщо бути максимально точним, колір теплого передзвону синичок: „Пі-піч, пі-піч!“
Надвечір небо затягує хмарами. У переднічному присмерку все — і повітря, і паркани, і прямокутні клапті дахів — стає одноколірним, так що вже не розрізняєш, де стежка, а де невтоптаний сніг. Це колір спокою, колір умиротвореного гомону старих людей. Це густий ультрамарин, що переходить у темний індиго, доки не стане ніччю.
Смак води
„Омиєши мя і паче снігу убілюся“ — співає до Господа Давид. Стати тлом Всесвіту, мольбертом Господа — такою метою освячувались духовні шукання святих людей. Після гріхопадіння людина розбила дзеркало, що відбивало природу, відтак природа вже не впізнає в людині себе. Земля відтепер зрощує людині терня, а тварини стають агресивними. Але, як вчать отці Церкви, свята людина відновлює таке дзеркало, і тварини знов, як і за часів незруйнованої цілісності, прислуговують їй.
Переважно ж досягненням цивілізації стало перефарбовування роздріблених скалок на вітражі. Тепер кожен має симпатичну кольорову іграшку, крізь яку проглядає шматочок химерно забарвленого світу. Все стало потребувати власного кольору і предикатів. Відтепер людина не може бути просто Людиною: „Главное в жизни определиться, где твоё место, и что ты за птица“. Тепер, якщо ти не бібліотекар, не водій тролейбуса, не мірчандайзер або супервайзер — то ти невдаха. А якщо не православний, не буддист чи атеїст — то так взагалі не буває.
„Я смак води“ — каже Господь Крішна. Життєвий досвід невпинно, ламаючи амбіції, переконує, що навішування предикатів — процес штучний, і природа всіляко чинить цьому спротив. Свої таємниці вона розкриє лиш тому, хто усвідомить, що все може існувати лише у зв’язку з усім, хто прорвавши поліетилен обосібленості, не побоїться розчинити солону ляльку свого знання в океані життя, що має колір і смак Господа.
м. Світловодськ
2010 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію