Будь-яке слово, вимовлене українською,
вже само по собі є молитвою за Україну.
Хлепчуть дощі чорноземну кров; Стуса місія:
щоб струмки пересохлі коню цілували знов гриву;

щоб кульбабу роса окульбачила й коників,
зачитавсь місяць «Виром» й згорів, як талант від горілки;
де мантачка й коса в конюшині потоплені,
і калюжа пасує ріллі, як нова сукня жінці….

Де співа’ пісню з вітром під храмом обідранка,
в словнику набрав слів, як бджола пилку в луці з ромашки;
хіть росте під коромислом з повними відрами,
булькотять вірші змістом крутим, як у глечику каша;

де по чорній воді місяць плига’ вивіркою,
кротовиння хова’ скупі сльози від посмішок щастя,
ґрунт на три метри вглиб коло хріну прогірклий.
Ти читав, Старий світе, «Марусю Чурай»? Начувайся!