ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Бенедишин (1964) /
Критика | Аналітика
НАД ПРОВАЛЛЯМ У БОЖЕВІЛЛЯ
Тепер, після кількаденного занурення в роман, я не сумніваюся, що його можна «проковтнути» залпом, не відриваючись. Я дивуюся, що його можна прочитати за одну ніч – і до ранку не збожеволіти! З чого роблю висновок, що моя знайома – сильна жінка.
Головний герой роману – 35-річний програміст, втомлений сімейними чварами і негараздами, настояними на глобальному суспільно-політичному хаосі. Одного дня на порозі Міленіуму, він вирішує вести щоденник. Навіщо це йому? Мабуть, аби хоч якось відволіктись від проблем. Чи «принаймні, знати, що в світі робиться»… (ст.17) Та одна з вагомих причин, як на мене, криється ось тут:
«Крім того, останній місяць століття – це ж не просто місяць, це – зріз, це анамнез, це як в археології – культурний шар. Його не можна бульдозером, не можна лопатою, його знімають по міліметру, просікають, розглядають крізь лупу – кожну дрібку, кожну грудочку, кожну деталь.
Звичайно, аж так не вийде, у мене ж не електронний мозок. Але принаймні хоч п’яте через десяте, що дозволяє мені моя людська пам’ять». (ст.36)
У цьому місці мені раптом «почувся» голос самої Ліни Костенко. (Чи не такою вона вбачала і власну місію, як автора «Записок…»?) Та й надалі, заглиблюючись у текст, зрідка переступала через подив, чому розповідь ведеться від імені чоловіка, настільки чітко і насичено звучить неповторний творчий тембр геніальної поетеси у деяких рядках, на кшталт: «Ми давно вже не були в цьому лісі… Слухали тишу, а по мохах нечутно ходили гномики, і ховали мед поезії по лісах». (ст.364)
Але це аж ніяк не заважало з головою поринати в атмосферу глобального божевілля.
Інформація і дезінформація з усіх куточків планети поступово накопичується, і дуже швидко перед головним героєм (і перед нами) розгортається не надто оптимістична панорама входження людства у нове тисячоліття. «Статична», як висловився хтось із критиків, начебто застигла біля монітора комп’ютера, постать головного героя – запис за записом, сторінка за сторінкою – теж потроху обростає цікавими деталями і подробицями. І час від часу, крізь вузеньку шпарину «внутрішнього щоденника» ми маємо змогу «підгледіти» окремі події з життя Програміста, його дружини, сина та інших дійових осіб, а також бути свідками важливих ключових моментів у їхніх стосунках. Отож, хоча й за кадром, але дія роману таки триває і навіть стрімко розвивається.
Глобальний суспільно-політичний хаос – теж триває, ще густіше обростаючи абсурдом…
«Я не катастрофіст. Я хотів би думати в хорошу сторону. Але на жаль, не вона домінує у загальному балансі подій». (ст.43)
Тож хочеш того чи ні – доводиться балансувати «над проваллям у божевілля» разом із головним героєм.
«Коли факти розкидані в свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система». (ст.240) А система – затягує… Навіть може затягнути зашморг на твоїй шиї…
Мабуть, недаремно, головний герой роману – саме Системний Програміст. Все у романі вказує на систему, яку давно слід зламати, переформатувати. Війни, катастрофи, землетруси, теракти, нещасні випадки, політичні «розбори»… Звичний «кліп одного дня».
Уже й не розбереш, чи то головний герой «завис» на негативі, чи й, справді, – увесь світ заклинило!
«Добре людям, які пробігають повз факти. А я проходжу крізь них» - записує в своєму віртуальному щоденнику головний герой роману. (ст.28)
Важко в цьому розумінні – і вдумливому читачеві. Пробігати – легше. А ще легше втекти. Після 50-ї сторінки періодично відганяла від себе це «заяче» бажання. Від лавини негативної інформації починало зрадницьки тиснути в скронях… Але спокуса психологічного екстриму таки перемагала. Тож відкладала книжку щонайдовше на кілька годин.
Бо таки цікаво озирнутися на планету, на нашу державу, зрештою й на самих себе, з відстані сьогодення. Щоправда, приємного в тому, м’яко кажучи, мало. Це все одно, що вдивлятися у бездоганне дзеркало і бачити в ньому власну потворну хворобу, освітлену до найглибших метастаз. Кому таке до вподоби? Тим паче, коли є всі підстави констатувати, що й нині – зрушень у кращу сторону не спостерігається. Щоб не сказати – навпаки… Дивитися у минуле і впізнавати у ньому теперішнє – моторошно. Виявляється, нічого не змінилося! То де ж тоді наше майбутнє?!
І на двадцятому році незалежності, як і десять років назад:
«…маркер епохи – цифра 21. Нагадує, що ми вже в новому столітті. А більше нічого не нагадує. Ті ж самі бомжі порпаються у смітниках. Ті ж самі нардепи просторікують тією ж мовою, від якої хочеться на Канари. Так само «таращанське тіло» лежить у морзі.» (ст.49)
Та й як тут очікувати благої вісті від світу, коли вже два десятиліття, як «…Україну запустили в майбутнє під знаком одрубаної голови»?! (ст..60)
Оце вже дійсно – з розряду найбожевільнішого божевілля.
«Кожному поколінню сняться свої кошмари»(ст.63)…
Коли ж ми нарешті прокинемось?!
«Люди, як правило, бачать світ в діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф.»(ст.67)
А критична маса – справді, зашкалює. Недаремно головний герой не витримує, ледь не провалюється у божевілля і, десь ближче до середини роману, врешті-решт опиняється на межі життя і смерті.
«Нестабільний знак Терези. Щось у мені схитнулося, ледве зберіг рівновагу. Мабуть, чаша болю переважила.» (ст.176)
На щастя, дерево, яке стало мимовільним свідком душевного надлому головного героя, лише відбулось переляком… Поступово налагоджуються ніжні стосунки з дружиною, тепліє атмосфера в родині… Навіть світ уже не здається таким хворим і похмурим: «Вона має рацію. Світ красивий. Треба жити своїм життям. Треба читати щось приємне і веселе, або й взагалі не читати. Краще слухати «Арабески» Шумана…
…Я в неї закоханий, як той лебідь в катамаран.» (ст.220)
Але ця ідилія – недовговічна. Щоб зруйнувати ілюзію одужання, достатньо ввімкнути новини. І невдовзі знову «критична маса катастроф заклинює до неможливості їх сприймати».
До того ж, у багатовекторній і стереоскопічній системі світових, і навіть космічних, координат, національний вимір для головного героя – далеко не на останньому місці:
«Моя базова травма – Україна. І на це немає ради». (ст.123)
А у нас тут, як відомо – свої духовні катаклізми, свій політичний Геловін…
«Пішло угору Хамове плем’я».(ст.293) Хіба не пророчі слова? Час, «великий карикатурист», за останні кілька років навіть підсилив їх звучання ще безжальнішими штрихами. І таких пророцтв, які уже вросли самі в себе, стали жахливою дійсністю, у творі чимало. Навіть у заключній частині роману, де описуються події Помаранчевої Революції, коли здавалось, що «й сонце сходить саме там», а «Над Майданом стоїть оранжева аура»(ст..392); і читач разом з головним героєм знову не в силі стримати захоплення: «Боже! У мене є народ.»(ст.395), - за кілька сторінок раптом сахається вкладеної автором у мозок свого героя думки: «А що як, справді, спрацює закон маятника? Після такої революції це ж може убити.» (ст.408)
Мимохіть ловиш себе на підозрі, що вже можна позаздрити тому Програмісту! В нього, принаймні, була, хоч крихітна, але надія: «Вишукана революція, толерантна. Зазвичай революції по ніздрі в крові. А в нас тільки обіцяють «бандитам тюрми». Якщо, звичайно, не знайдуть з ними консенсусу.» (ст.402)
Схоже на те, що у нас, теперішніх – уже немає ні надії, ні ілюзій. Ми вже знаємо, що саме так і сталось. Ми уже в тому часі, який для дійових осіб «Записок…» був лише непевним майбутнім:
«От якраз пенальті й не вдарять. Це має бути дуже точний удар – штрафний по воротах супротивника з одинадцяти метрів. Але ж у нас елегантна революція, ввічлива, «революція усмішок». Ми з нашої ввічливості не заб’єм.
І потім, ми не знаємо, де чиї ворота.»(ст.410)
Завершується роман… Тікають у зраду полинялі псевдовожді і псевдогерої Помаранчевої Революції. Та не тьмяніє оранжева аура над Майданом. І Україна, яка «скучила за собою», не має наміру залишати «простір, де вона зустріла себе».(ст.399)
І як форпост воскреслої надії – сповнений рішучості, останній запис Програміста:
«Ми нікуди не підемо з Майдану. Ми будемо стояти тут до кінця.
...От і настав День Гніву.
Лінію оборони тримають живі.» (ст.414)
Закривши книгу, мені закортіло роззирнутись довкола і запитати рідних, друзів, знайомих, себе врешті решт: «Чи ми ще – на Майдані?» Хочеться вірити, що так…
Але, якщо нам забракне мужності й терпіння, і ми «підемо з Майдану», знову залишивши ту «лінію оборони» мертвим – це означатиме, що ми таки, певно, – божевільні. Бо тоді вже ось ці рядки Ліни Костенко з «Записок українського самашедшого» можуть виявитися для нас фатально пророчими:
«У суспільства ретроградна амнезія. Воно уже все забуло. Воно навіть не робить зусилля пригадати. Через те з цим суспільством можна зробити, що завгодно…
…схаменіться, коли вже пізно.» (ст.288)
P.S. На ст.48 йдеться про відкриття у Детройті «Капсули часу» - послання нащадкам ще з початку минулого століття. «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко – теж «капсула часу», тільки послання у ній – нам – від нас самих.
Бо, щоб схаменутися, спершу треба пригадати…
2011
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
НАД ПРОВАЛЛЯМ У БОЖЕВІЛЛЯ
(Нотатки пересічного читача на берегах непересічних «Записок…»)
Моя добра знайома, даючи мені «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, захоплено повідомила, що прочитала їх за одну ніч… Я здивувалась! Як не як – більше 400 сторінок тексту.
Тепер, після кількаденного занурення в роман, я не сумніваюся, що його можна «проковтнути» залпом, не відриваючись. Я дивуюся, що його можна прочитати за одну ніч – і до ранку не збожеволіти! З чого роблю висновок, що моя знайома – сильна жінка.
Головний герой роману – 35-річний програміст, втомлений сімейними чварами і негараздами, настояними на глобальному суспільно-політичному хаосі. Одного дня на порозі Міленіуму, він вирішує вести щоденник. Навіщо це йому? Мабуть, аби хоч якось відволіктись від проблем. Чи «принаймні, знати, що в світі робиться»… (ст.17) Та одна з вагомих причин, як на мене, криється ось тут:
«Крім того, останній місяць століття – це ж не просто місяць, це – зріз, це анамнез, це як в археології – культурний шар. Його не можна бульдозером, не можна лопатою, його знімають по міліметру, просікають, розглядають крізь лупу – кожну дрібку, кожну грудочку, кожну деталь.
Звичайно, аж так не вийде, у мене ж не електронний мозок. Але принаймні хоч п’яте через десяте, що дозволяє мені моя людська пам’ять». (ст.36)
У цьому місці мені раптом «почувся» голос самої Ліни Костенко. (Чи не такою вона вбачала і власну місію, як автора «Записок…»?) Та й надалі, заглиблюючись у текст, зрідка переступала через подив, чому розповідь ведеться від імені чоловіка, настільки чітко і насичено звучить неповторний творчий тембр геніальної поетеси у деяких рядках, на кшталт: «Ми давно вже не були в цьому лісі… Слухали тишу, а по мохах нечутно ходили гномики, і ховали мед поезії по лісах». (ст.364)
Але це аж ніяк не заважало з головою поринати в атмосферу глобального божевілля.
Інформація і дезінформація з усіх куточків планети поступово накопичується, і дуже швидко перед головним героєм (і перед нами) розгортається не надто оптимістична панорама входження людства у нове тисячоліття. «Статична», як висловився хтось із критиків, начебто застигла біля монітора комп’ютера, постать головного героя – запис за записом, сторінка за сторінкою – теж потроху обростає цікавими деталями і подробицями. І час від часу, крізь вузеньку шпарину «внутрішнього щоденника» ми маємо змогу «підгледіти» окремі події з життя Програміста, його дружини, сина та інших дійових осіб, а також бути свідками важливих ключових моментів у їхніх стосунках. Отож, хоча й за кадром, але дія роману таки триває і навіть стрімко розвивається.
Глобальний суспільно-політичний хаос – теж триває, ще густіше обростаючи абсурдом…
«Я не катастрофіст. Я хотів би думати в хорошу сторону. Але на жаль, не вона домінує у загальному балансі подій». (ст.43)
Тож хочеш того чи ні – доводиться балансувати «над проваллям у божевілля» разом із головним героєм.
«Коли факти розкидані в свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система». (ст.240) А система – затягує… Навіть може затягнути зашморг на твоїй шиї…
Мабуть, недаремно, головний герой роману – саме Системний Програміст. Все у романі вказує на систему, яку давно слід зламати, переформатувати. Війни, катастрофи, землетруси, теракти, нещасні випадки, політичні «розбори»… Звичний «кліп одного дня».
Уже й не розбереш, чи то головний герой «завис» на негативі, чи й, справді, – увесь світ заклинило!
«Добре людям, які пробігають повз факти. А я проходжу крізь них» - записує в своєму віртуальному щоденнику головний герой роману. (ст.28)
Важко в цьому розумінні – і вдумливому читачеві. Пробігати – легше. А ще легше втекти. Після 50-ї сторінки періодично відганяла від себе це «заяче» бажання. Від лавини негативної інформації починало зрадницьки тиснути в скронях… Але спокуса психологічного екстриму таки перемагала. Тож відкладала книжку щонайдовше на кілька годин.
Бо таки цікаво озирнутися на планету, на нашу державу, зрештою й на самих себе, з відстані сьогодення. Щоправда, приємного в тому, м’яко кажучи, мало. Це все одно, що вдивлятися у бездоганне дзеркало і бачити в ньому власну потворну хворобу, освітлену до найглибших метастаз. Кому таке до вподоби? Тим паче, коли є всі підстави констатувати, що й нині – зрушень у кращу сторону не спостерігається. Щоб не сказати – навпаки… Дивитися у минуле і впізнавати у ньому теперішнє – моторошно. Виявляється, нічого не змінилося! То де ж тоді наше майбутнє?!
І на двадцятому році незалежності, як і десять років назад:
«…маркер епохи – цифра 21. Нагадує, що ми вже в новому столітті. А більше нічого не нагадує. Ті ж самі бомжі порпаються у смітниках. Ті ж самі нардепи просторікують тією ж мовою, від якої хочеться на Канари. Так само «таращанське тіло» лежить у морзі.» (ст.49)
Та й як тут очікувати благої вісті від світу, коли вже два десятиліття, як «…Україну запустили в майбутнє під знаком одрубаної голови»?! (ст..60)
Оце вже дійсно – з розряду найбожевільнішого божевілля.
«Кожному поколінню сняться свої кошмари»(ст.63)…
Коли ж ми нарешті прокинемось?!
«Люди, як правило, бачать світ в діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф.»(ст.67)
А критична маса – справді, зашкалює. Недаремно головний герой не витримує, ледь не провалюється у божевілля і, десь ближче до середини роману, врешті-решт опиняється на межі життя і смерті.
«Нестабільний знак Терези. Щось у мені схитнулося, ледве зберіг рівновагу. Мабуть, чаша болю переважила.» (ст.176)
На щастя, дерево, яке стало мимовільним свідком душевного надлому головного героя, лише відбулось переляком… Поступово налагоджуються ніжні стосунки з дружиною, тепліє атмосфера в родині… Навіть світ уже не здається таким хворим і похмурим: «Вона має рацію. Світ красивий. Треба жити своїм життям. Треба читати щось приємне і веселе, або й взагалі не читати. Краще слухати «Арабески» Шумана…
…Я в неї закоханий, як той лебідь в катамаран.» (ст.220)
Але ця ідилія – недовговічна. Щоб зруйнувати ілюзію одужання, достатньо ввімкнути новини. І невдовзі знову «критична маса катастроф заклинює до неможливості їх сприймати».
До того ж, у багатовекторній і стереоскопічній системі світових, і навіть космічних, координат, національний вимір для головного героя – далеко не на останньому місці:
«Моя базова травма – Україна. І на це немає ради». (ст.123)
А у нас тут, як відомо – свої духовні катаклізми, свій політичний Геловін…
«Пішло угору Хамове плем’я».(ст.293) Хіба не пророчі слова? Час, «великий карикатурист», за останні кілька років навіть підсилив їх звучання ще безжальнішими штрихами. І таких пророцтв, які уже вросли самі в себе, стали жахливою дійсністю, у творі чимало. Навіть у заключній частині роману, де описуються події Помаранчевої Революції, коли здавалось, що «й сонце сходить саме там», а «Над Майданом стоїть оранжева аура»(ст..392); і читач разом з головним героєм знову не в силі стримати захоплення: «Боже! У мене є народ.»(ст.395), - за кілька сторінок раптом сахається вкладеної автором у мозок свого героя думки: «А що як, справді, спрацює закон маятника? Після такої революції це ж може убити.» (ст.408)
Мимохіть ловиш себе на підозрі, що вже можна позаздрити тому Програмісту! В нього, принаймні, була, хоч крихітна, але надія: «Вишукана революція, толерантна. Зазвичай революції по ніздрі в крові. А в нас тільки обіцяють «бандитам тюрми». Якщо, звичайно, не знайдуть з ними консенсусу.» (ст.402)
Схоже на те, що у нас, теперішніх – уже немає ні надії, ні ілюзій. Ми вже знаємо, що саме так і сталось. Ми уже в тому часі, який для дійових осіб «Записок…» був лише непевним майбутнім:
«От якраз пенальті й не вдарять. Це має бути дуже точний удар – штрафний по воротах супротивника з одинадцяти метрів. Але ж у нас елегантна революція, ввічлива, «революція усмішок». Ми з нашої ввічливості не заб’єм.
І потім, ми не знаємо, де чиї ворота.»(ст.410)
Завершується роман… Тікають у зраду полинялі псевдовожді і псевдогерої Помаранчевої Революції. Та не тьмяніє оранжева аура над Майданом. І Україна, яка «скучила за собою», не має наміру залишати «простір, де вона зустріла себе».(ст.399)
І як форпост воскреслої надії – сповнений рішучості, останній запис Програміста:
«Ми нікуди не підемо з Майдану. Ми будемо стояти тут до кінця.
...От і настав День Гніву.
Лінію оборони тримають живі.» (ст.414)
Закривши книгу, мені закортіло роззирнутись довкола і запитати рідних, друзів, знайомих, себе врешті решт: «Чи ми ще – на Майдані?» Хочеться вірити, що так…
Але, якщо нам забракне мужності й терпіння, і ми «підемо з Майдану», знову залишивши ту «лінію оборони» мертвим – це означатиме, що ми таки, певно, – божевільні. Бо тоді вже ось ці рядки Ліни Костенко з «Записок українського самашедшого» можуть виявитися для нас фатально пророчими:
«У суспільства ретроградна амнезія. Воно уже все забуло. Воно навіть не робить зусилля пригадати. Через те з цим суспільством можна зробити, що завгодно…
…схаменіться, коли вже пізно.» (ст.288)
P.S. На ст.48 йдеться про відкриття у Детройті «Капсули часу» - послання нащадкам ще з початку минулого століття. «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко – теж «капсула часу», тільки послання у ній – нам – від нас самих.
Бо, щоб схаменутися, спершу треба пригадати…
2011
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію