ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Катруся Матвійко (1989) /
Рецензії
На небесах моя молитва (рецензія на книгу Катерини Матвєєвої (Катруся Матвійко)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На небесах моя молитва (рецензія на книгу Катерини Матвєєвої (Катруся Матвійко)
«НА НЕБЕСАХ МОЯ МОЛИТВА»
На світанку журналістської кар’єри доля звела мене з одним з найперших авіаторів чапаєвським льотчиком Сергієм Володимировичем Беєром. Коли він потрапив у полон до денікінців, то йому було запропоновано: або він пережене літак у задану точку або його дружину Євгенію буде розстріляно. Піднявши машину в повітря, Беєр розбив її, зімітувавши вимушену посадку, - і тим розв’язав дилему вибору між зрадою і любов’ю. Дивом залишився живий, хоч літати після цього вже не зміг. Подружжя, що дорожило кожною проведеною разом хвилиною, скромно доживало віку в місті Гадячі на Полтавщині, не претендуючи на поцінування своїх заслуг перед радянською владою, хоч і мало на те підстави. Під час зустрічі Євгенія Миколаївна показала мені, як вона сказала, «найдорожчу сімейну реліквію». Нею виявилися листи жінки, котра ціле своє життя була безнадійно закоханою у її чоловіка, лишаючись доброю приятелькою.
Прочитавши їх, я була вражена шляхетністю її почуттів і невичерпним джерелом творчої сили, в яку можна трансформувати особисту невдачу: «Благословляю твоє кохання до Сергія», - так закінчувався один з тих листів.
-Ви не боялися цього трикутника?-спитала я Євгенію Володимирівну, вродливу і в свої «під вісімдесят»
- Навпаки! Ми прожили життя у великій любові саме тому, що в мене була прекрасна суперниця, з якою я мусила змагатися особливо коли її не стало.
Ця історія в деталях пригадалася мені, коли я рядок за рядком перечитувала першу книжку юної ірпінської поетеси Катерини Матвеєвої «Малювала мрію…» – по суті роман у віршах, де логіка характеру ліричної героїні творила напружений сюжет. Так читають майстерно виписані прозові твори, хоч авторка блискуче володіє технікою версифікації і образи її творів органічні, логічно обумовлені, що з літературною молоддю, яка нині тяжіє до модерну, трапляється рідко.
Отже, маємо максимально стиснутий в емоціях роман про любов, яка завжди є тінню особистості, що й робить цю тему невичерпною, і тут одного треба – уміння піднятися до точки, де особистісне стає одкровенням для багатьох. Що ж авторка відкрила читачам?
Насамперед по-своєму інтерпретувала ту вічну істину, що, адресуючись єдиному, людина освідчується в любові до цілого світу, в кожному його явищі пізнаючи дорогий образ:
Вечір розтанув, і сонце сховалося,
Листя на вітрі невпинно тріпоче,
Сни кольорові уже позліталися.
Доброї ночі!
…І я піду бродити по калюжах,
Торкатись мокрої, зеленої трави…
Люблю я Вас. Всім серцем. Дуже.
А Ви?
Знов і знов виникає це тривожне запитання на тлі готовності не брати, а віддавати, на тлі отожнення себе із коханим не як з дзеркалом, у якому відбивається власний образ, не в сенсі «стань таким як я хочу», а в побажанні йому непідробного щастя:
Вам не холодно? Хочете чаю гарячого?
З чорним хлібом і джемом сливовим? Зроблю!
Принесу. Біля ніг умощусь, щоб побачили,
Як безмежно, по-справжньому я Вас люблю.
Я боюсь за вас, мрію, дивлюсь зачаровано…
Вам не холодно? Правда, Вам зараз не холодно?
Тим часом йдеться про любов без взаємності, і той, на кого вона спрямована, відходить, соромливо опустивши очі, аби непотрібні почуття його не обтяжували. Для ліричної героїні Катерини Матвеєвої настає мить прозріння, з неминучістю гірких сліз і сплеску ненависті… Але з вершини духу, на яку її піднесло кохання, вона вже не сходить, бо звідти відкриваються світові обшири, і почуття трансформуються в порив до чогось, притаманного Вічності.
В зелений колір пофарбую небо,
Щоб бачити постійно твої очі…
А на подвір’ї насаджу каштанів,
Щоб згадувати шовк твого волосся…
…На райдузі, що барвами співає,
Я виведу ім’я немов молитву…
І врешті апофеоз цього нетрадиційного для наших часів поетичного роману-дослідження, апофеоз єднання двох сердець - у любові не один до одного:
Гуляти… з тобою.
Горіти… з тобою
Згасати з тобою,
Тікати… з тобою…
Мені можна.
Ти дозволяєш, бо сам…
кохаєш.
І що ж у підсумку цієї драми нерозділеного кохання, яку багато хто має за поразку в особистому житті? Перемога! Не просто перемога над власним «его» з його куценькими інтересами, а велике благо доростання до простору свободи, що живить творчу силу. А відкритий у великій любові світ лишається з тобою навіки у всій своїй первісній свіжості:
Фантазія? Ілюзія? Світло?
Галактики над головою?
Забути, що поле розквітло?
Та ні, це, мабуть, не зі мною.
Фантазія – не на годину,
Ілюзія вмить не зникає,
А Світло для мене – Людина
У створенім зорями краї.
Так розкрити тему самодостатності кохання спроможна людина, гідна свого таланту, що трапляється не завжди. Любов у наш час багатьох розчаровує, бо її згідно з теперішніми моральними нормами легко довести до «фіналу у ліжку». А молодим людям не завадило б пережити стан душі середньовічного трубадура, якому легкі кроки й шелест плаття дами серця приносили більше втіхи, аніж фізична близькість під впливом розрекламованих фармацевтичних засобів. У тому й особлива цінність книжки Катерини Матвеєвої «Малювала мрію…».
На мій журналістський досвід випало багато історій з пристрастями навколо ревнощів, помсти за неоціненні почуття, егоїстичне «перетягування каната» у взаєминах між закоханими, але фактично вдруге я зустрілася з темою трансформації нерозділеної любові у потужне джерело внутрішньої сили, якої стачить на ціле життя.
Тому й згадала про подружжя Бейєрів з «їхньою найдорожчою сімейною реліквією».
Наталя Околітенко
На світанку журналістської кар’єри доля звела мене з одним з найперших авіаторів чапаєвським льотчиком Сергієм Володимировичем Беєром. Коли він потрапив у полон до денікінців, то йому було запропоновано: або він пережене літак у задану точку або його дружину Євгенію буде розстріляно. Піднявши машину в повітря, Беєр розбив її, зімітувавши вимушену посадку, - і тим розв’язав дилему вибору між зрадою і любов’ю. Дивом залишився живий, хоч літати після цього вже не зміг. Подружжя, що дорожило кожною проведеною разом хвилиною, скромно доживало віку в місті Гадячі на Полтавщині, не претендуючи на поцінування своїх заслуг перед радянською владою, хоч і мало на те підстави. Під час зустрічі Євгенія Миколаївна показала мені, як вона сказала, «найдорожчу сімейну реліквію». Нею виявилися листи жінки, котра ціле своє життя була безнадійно закоханою у її чоловіка, лишаючись доброю приятелькою.
Прочитавши їх, я була вражена шляхетністю її почуттів і невичерпним джерелом творчої сили, в яку можна трансформувати особисту невдачу: «Благословляю твоє кохання до Сергія», - так закінчувався один з тих листів.
-Ви не боялися цього трикутника?-спитала я Євгенію Володимирівну, вродливу і в свої «під вісімдесят»
- Навпаки! Ми прожили життя у великій любові саме тому, що в мене була прекрасна суперниця, з якою я мусила змагатися особливо коли її не стало.
Ця історія в деталях пригадалася мені, коли я рядок за рядком перечитувала першу книжку юної ірпінської поетеси Катерини Матвеєвої «Малювала мрію…» – по суті роман у віршах, де логіка характеру ліричної героїні творила напружений сюжет. Так читають майстерно виписані прозові твори, хоч авторка блискуче володіє технікою версифікації і образи її творів органічні, логічно обумовлені, що з літературною молоддю, яка нині тяжіє до модерну, трапляється рідко.
Отже, маємо максимально стиснутий в емоціях роман про любов, яка завжди є тінню особистості, що й робить цю тему невичерпною, і тут одного треба – уміння піднятися до точки, де особистісне стає одкровенням для багатьох. Що ж авторка відкрила читачам?
Насамперед по-своєму інтерпретувала ту вічну істину, що, адресуючись єдиному, людина освідчується в любові до цілого світу, в кожному його явищі пізнаючи дорогий образ:
Вечір розтанув, і сонце сховалося,
Листя на вітрі невпинно тріпоче,
Сни кольорові уже позліталися.
Доброї ночі!
…І я піду бродити по калюжах,
Торкатись мокрої, зеленої трави…
Люблю я Вас. Всім серцем. Дуже.
А Ви?
Знов і знов виникає це тривожне запитання на тлі готовності не брати, а віддавати, на тлі отожнення себе із коханим не як з дзеркалом, у якому відбивається власний образ, не в сенсі «стань таким як я хочу», а в побажанні йому непідробного щастя:
Вам не холодно? Хочете чаю гарячого?
З чорним хлібом і джемом сливовим? Зроблю!
Принесу. Біля ніг умощусь, щоб побачили,
Як безмежно, по-справжньому я Вас люблю.
Я боюсь за вас, мрію, дивлюсь зачаровано…
Вам не холодно? Правда, Вам зараз не холодно?
Тим часом йдеться про любов без взаємності, і той, на кого вона спрямована, відходить, соромливо опустивши очі, аби непотрібні почуття його не обтяжували. Для ліричної героїні Катерини Матвеєвої настає мить прозріння, з неминучістю гірких сліз і сплеску ненависті… Але з вершини духу, на яку її піднесло кохання, вона вже не сходить, бо звідти відкриваються світові обшири, і почуття трансформуються в порив до чогось, притаманного Вічності.
В зелений колір пофарбую небо,
Щоб бачити постійно твої очі…
А на подвір’ї насаджу каштанів,
Щоб згадувати шовк твого волосся…
…На райдузі, що барвами співає,
Я виведу ім’я немов молитву…
І врешті апофеоз цього нетрадиційного для наших часів поетичного роману-дослідження, апофеоз єднання двох сердець - у любові не один до одного:
Гуляти… з тобою.
Горіти… з тобою
Згасати з тобою,
Тікати… з тобою…
Мені можна.
Ти дозволяєш, бо сам…
кохаєш.
І що ж у підсумку цієї драми нерозділеного кохання, яку багато хто має за поразку в особистому житті? Перемога! Не просто перемога над власним «его» з його куценькими інтересами, а велике благо доростання до простору свободи, що живить творчу силу. А відкритий у великій любові світ лишається з тобою навіки у всій своїй первісній свіжості:
Фантазія? Ілюзія? Світло?
Галактики над головою?
Забути, що поле розквітло?
Та ні, це, мабуть, не зі мною.
Фантазія – не на годину,
Ілюзія вмить не зникає,
А Світло для мене – Людина
У створенім зорями краї.
Так розкрити тему самодостатності кохання спроможна людина, гідна свого таланту, що трапляється не завжди. Любов у наш час багатьох розчаровує, бо її згідно з теперішніми моральними нормами легко довести до «фіналу у ліжку». А молодим людям не завадило б пережити стан душі середньовічного трубадура, якому легкі кроки й шелест плаття дами серця приносили більше втіхи, аніж фізична близькість під впливом розрекламованих фармацевтичних засобів. У тому й особлива цінність книжки Катерини Матвеєвої «Малювала мрію…».
На мій журналістський досвід випало багато історій з пристрастями навколо ревнощів, помсти за неоціненні почуття, егоїстичне «перетягування каната» у взаєминах між закоханими, але фактично вдруге я зустрілася з темою трансформації нерозділеної любові у потужне джерело внутрішньої сили, якої стачить на ціле життя.
Тому й згадала про подружжя Бейєрів з «їхньою найдорожчою сімейною реліквією».
Наталя Околітенко
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію