ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Погорецький (1967) /
Публіцистика
«ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ» ТВОРИТЬ СВІТ…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ» ТВОРИТЬ СВІТ…»
Володимир Погорецький — член Національної спілки письменників, член Національної спілки журналістів України, головний редактор літературно-мистецького та громадсько-публіцистичного журналу “Золота пектораль”, кавалер ордена “За заслуги” ІІІ ступеня, автор та упорядник поетичних і прозових книжок, зокрема “Афганістан. Книга пам’яті. Тернопільська область” (2002), “Обпалені війною” (2009), на сторінках яких ідеться про долю учасників бойових дій в Афганістані. Участь в афганській війні брав і В. Погорецький, який щиро зізнається: “Афган засів у моєму серці глибоко і назавжди”. Цей вислів добре знають і його друзі-“афганці”, й колеги.
— Пане Володимире, розкажіть про себе.
— Народився, вчився, одружився… Якщо бути серйозним, то за плечима прожитих літ — навчання у Полівецькій (родинному селі) восьмирічній школі, Джуринській десятирічці, строкова віськова служба в Афганістані, студії в медичному та Богословському інститутах, журналістика, письменницька праця й суцвіття усіляких проблем і клопотів, зрідка — сонячних переливів із густого перевесла чи вервечки прожитих днів.
— Чи легко сьогодні у провінційному містечку бути письменником, редактором і журналістом водночас?
— Легко працювати з творчими особистостями, хоч здебільшого деякі митці мають здатність рано чи пізно “слабувати” на “зіркову хворобу”, мають великі амбіції, вразливі душі тощо, а з місцевою владою співпрацювати важко: щедрість провладних мужів вимірюється самими обіцянками — допоможемо, посприяємо, підтримаємо і т. ін.
Мені в Чорткові, якщо бути об’єктивним, не вистачає простору, аби втілити у життя всі творчі задуми й проекти. Але й відчуття провінційності, меншовартості нема. Технічні можливості сьогодення, тобто комунікації новітньої доби дають змогу щодня спілкуватися з письменниками, які живуть у різних закутинах країни. Своїх сусідів бачу і чую рідше, ніж декого із письменницького братства.
— Як виникла ідея видавати нині вже популярний журнал “Золота пектораль”?
— Десь зо три роки тому мене обпекли слова, які прочитав в одному із чисел журналу “Ятрань”: “На сором нашим колегам з Тернопільської обласної організації НСПУ, вони досі не мають свого журналу”. Так висловився про тернопільських колег головний редактор часопису Сергій Ткаченко — член НСПУ, поет, перекладач, науковець, публіцист, співробітник Секретаріату Організації Об’єднаних Націй (Нью-Йорк). Ці слова збурили мою кров, так засіялися смутком на денці серця, що вирішив започаткувати новий літературно-мистецький журнал. Це був 2007 рік. Перший підтримав мене Євген Баран — український літературознавець і критик, доцент Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, нині він ще й голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, заступник головного редактора журналу “Золота пектораль”.
Так сталося, що Джуринська десятирічка (Чортківщина) виховала трьох членів Національної спілки письменників України — Нестора Чира, який живе у Надвірній, йому, до речі, 12 березня виповнився 71 рік, Євгена Барана й мене. Наші шляхи з Євгеном в юності не перетиналися, бо він на шість років старший від мене. Але Євгенова мати викладала в школі українську мову і літературу, була моїм класним керівником. Мабуть, любов до української літератури прийшла до нас крізь світогляд цієї мудрої доброї вчительки. Родом із Чортківщини Теодозія Зарівна та Степан Сапеляк (лауреат Шевченківської премії) — яскраві поети, також члени редколегії журналу.
Хто допомагає творити журнал? Велика, як завжди кажу авторам, пекторалівська родина — письменники, поети, художники, перекладачі, публіцисти… Журнал підтримують місцеві меценати. Виходить він під крилом Тернопільської ОО НСПУ, друкується у видавництві “Астон” у Тернополі. Правда, хочеться, щоб у нашій області була чітко вибудувана журнальна політика, затверджена програма на підтримку книгодрукування, відродження культурних та історичних надбань краю. Судіть самі: у сусідній Івано-Франківській області щороку на книговидання надають близько 500 тис. грн, а в нас — якась мізерія, і то не зрозуміло, якої художньої вартості книжки фінансують, іноді до них Спілка письменників не має жодного стосунку. На івано-франківський щоквартальний літературний журнал “Перевал” з обласного бюджету виділяють більш як 100 тисяч гривень, а в нас — дуля з маком. Ось і народжуються там, а не в нас: іздрики, прохаськи, єшкілєви… Я вже якось казав жартома голові нашої обласної письменницької організації Євгенові Безкоровайному, що треба всю тернопільську владобратію відвезти в Івано-Франківськ, щоб вони перейняли досвід у тамтешніх керівників, в який спосіб допомагати письменникам. Хоч нещодавно, дослівно не пам’ятаю, голова облради Олексій Кайда на запитання чи то заувагу журналіста, що велику суму грошей облраді закладають на видання якогось словника чи енциклопедії, — одне слово, йшлося про фінансування книжкового проекту — слушно зауважив, що економічна криза мине за рік-другий, а духовна розтягнеться на десятиліття. Добре було б ці слова підкріпити матеріально.
— Де можна знайти ваш часопис?
— У Тернопільській обласній організації НСПУ, Чорткові, письменницьких організаціях інших обласних центрів. Гадаю, що найближчим часом домовимося з обласним керівництвом Торгпреси про реалізацію журналу через кіоски в усіх районах нашої області. У Львові хочеться відкрити сайт “Золотої пекторалі” до середини травня, коли у Чорткові відбуватиметься Всеукраїнська книжкова толока, яку організовує наш часопис.
— Творчість яких авторів “живе” на сторінках “Золотої пекторалі” й чиї літературні твори викликають найбільшу зацікавленість?
— У редколегії журналу — знані українські письменники, серед них п’ять Шевченківських лауреатів: Михайло Слабошпицький, Тарас Федюк, Степан Сапеляк, Василь Слапчук, Павло Гірник, а також представники красного письменства — Євген Баран, Ігор Павлюк, Теодозія Зарівна, Степан Процюк, Петро Сорока, Богдан Бастюк, Борис Щавурський, Ярослав Павуляк, Олександр Гордон, Йосип Свіжак (відповідальний секретар), Нестор Чир. Авторитет і довіра до журналу читачів і авторів у головного редактора на першому місці. Друкує журнал твори Марії Матіос, Тараса Федюка, Володимира Єшкілєва, багатьох інших талановитих авторів.
“Золота пектораль” — не провінційний журнал ні за рівнем, ні за наповненістю. Він зібрав найкраще, що є в Україні, хоч не орієнтується на певний напрям, течію. Автуру обираємо з тих, хто може запропонувати твір, цікавий широкому колу читачів.
— У нашому краї відомі й книжки (упорядником і редактором яких є Ви) про долі учасників бойових дій в Афганістані.
— Так, також я ініціатор спорудження у Чорткові меморіалу пам’яті полеглим на афганській війні землякам. Сподіваюся, що ми зможемо завершити його восени цього року. Ще в Афганістані я пообіцяв собі, що як повернуся додому із того пекла, то побудую церкву на прославу Пресвятої Богородиці й пам’ятник полеглим “афганцям”. Районна організація УСВА (голова М. Заблоцький) докладає великих зусиль, аби найближчим часом у Чорткові були відкриті й освячені каплиця та скульптурне зображення Богородиці, яка покриває пораненого солдата — воїна-“афганця”. Солодким щемом наповнюється серце від думки, що баня каплиці буде вкрита тією бляхою, що і собор Зарваницької Матері Божої, яку пожертвував о. Володимир Фірман, економ Тернопільської єпархії, настоятель Зарваницького храму, зрозумівши мої бажання. Свого часу я написав нарис “До стіп Зарваницької Матері Божої”, який вже кілька разів перевидавався окремою книжкою і його з радістю читають усі прочани. До речі, мій старший брат о. Василь Погорецький — священик, доктор теологічних наук, ведучий рубрики “Духовні обереги” у журналі “Золота пектораль”.
— Які у Вас творчі плани? Чим хотілося б подивувати своїх прихильників та українського читача?
— Готуюся до Всеукраїнської книжкової толоки, яка відбудеться на території Чортківського педагогічного училища ім. О. Барвінського, готую чергове число журналу і нову поетичну збірку, яку презентуватиму на книжковій толоці, працюю над прозовою книжкою тощо. Але на все свій час, тож деяких таємниць не розкриватиму.
Спілкувалася
Тетяна БУДАР
— Пане Володимире, розкажіть про себе.
— Народився, вчився, одружився… Якщо бути серйозним, то за плечима прожитих літ — навчання у Полівецькій (родинному селі) восьмирічній школі, Джуринській десятирічці, строкова віськова служба в Афганістані, студії в медичному та Богословському інститутах, журналістика, письменницька праця й суцвіття усіляких проблем і клопотів, зрідка — сонячних переливів із густого перевесла чи вервечки прожитих днів.
— Чи легко сьогодні у провінційному містечку бути письменником, редактором і журналістом водночас?
— Легко працювати з творчими особистостями, хоч здебільшого деякі митці мають здатність рано чи пізно “слабувати” на “зіркову хворобу”, мають великі амбіції, вразливі душі тощо, а з місцевою владою співпрацювати важко: щедрість провладних мужів вимірюється самими обіцянками — допоможемо, посприяємо, підтримаємо і т. ін.
Мені в Чорткові, якщо бути об’єктивним, не вистачає простору, аби втілити у життя всі творчі задуми й проекти. Але й відчуття провінційності, меншовартості нема. Технічні можливості сьогодення, тобто комунікації новітньої доби дають змогу щодня спілкуватися з письменниками, які живуть у різних закутинах країни. Своїх сусідів бачу і чую рідше, ніж декого із письменницького братства.
— Як виникла ідея видавати нині вже популярний журнал “Золота пектораль”?
— Десь зо три роки тому мене обпекли слова, які прочитав в одному із чисел журналу “Ятрань”: “На сором нашим колегам з Тернопільської обласної організації НСПУ, вони досі не мають свого журналу”. Так висловився про тернопільських колег головний редактор часопису Сергій Ткаченко — член НСПУ, поет, перекладач, науковець, публіцист, співробітник Секретаріату Організації Об’єднаних Націй (Нью-Йорк). Ці слова збурили мою кров, так засіялися смутком на денці серця, що вирішив започаткувати новий літературно-мистецький журнал. Це був 2007 рік. Перший підтримав мене Євген Баран — український літературознавець і критик, доцент Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, нині він ще й голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, заступник головного редактора журналу “Золота пектораль”.
Так сталося, що Джуринська десятирічка (Чортківщина) виховала трьох членів Національної спілки письменників України — Нестора Чира, який живе у Надвірній, йому, до речі, 12 березня виповнився 71 рік, Євгена Барана й мене. Наші шляхи з Євгеном в юності не перетиналися, бо він на шість років старший від мене. Але Євгенова мати викладала в школі українську мову і літературу, була моїм класним керівником. Мабуть, любов до української літератури прийшла до нас крізь світогляд цієї мудрої доброї вчительки. Родом із Чортківщини Теодозія Зарівна та Степан Сапеляк (лауреат Шевченківської премії) — яскраві поети, також члени редколегії журналу.
Хто допомагає творити журнал? Велика, як завжди кажу авторам, пекторалівська родина — письменники, поети, художники, перекладачі, публіцисти… Журнал підтримують місцеві меценати. Виходить він під крилом Тернопільської ОО НСПУ, друкується у видавництві “Астон” у Тернополі. Правда, хочеться, щоб у нашій області була чітко вибудувана журнальна політика, затверджена програма на підтримку книгодрукування, відродження культурних та історичних надбань краю. Судіть самі: у сусідній Івано-Франківській області щороку на книговидання надають близько 500 тис. грн, а в нас — якась мізерія, і то не зрозуміло, якої художньої вартості книжки фінансують, іноді до них Спілка письменників не має жодного стосунку. На івано-франківський щоквартальний літературний журнал “Перевал” з обласного бюджету виділяють більш як 100 тисяч гривень, а в нас — дуля з маком. Ось і народжуються там, а не в нас: іздрики, прохаськи, єшкілєви… Я вже якось казав жартома голові нашої обласної письменницької організації Євгенові Безкоровайному, що треба всю тернопільську владобратію відвезти в Івано-Франківськ, щоб вони перейняли досвід у тамтешніх керівників, в який спосіб допомагати письменникам. Хоч нещодавно, дослівно не пам’ятаю, голова облради Олексій Кайда на запитання чи то заувагу журналіста, що велику суму грошей облраді закладають на видання якогось словника чи енциклопедії, — одне слово, йшлося про фінансування книжкового проекту — слушно зауважив, що економічна криза мине за рік-другий, а духовна розтягнеться на десятиліття. Добре було б ці слова підкріпити матеріально.
— Де можна знайти ваш часопис?
— У Тернопільській обласній організації НСПУ, Чорткові, письменницьких організаціях інших обласних центрів. Гадаю, що найближчим часом домовимося з обласним керівництвом Торгпреси про реалізацію журналу через кіоски в усіх районах нашої області. У Львові хочеться відкрити сайт “Золотої пекторалі” до середини травня, коли у Чорткові відбуватиметься Всеукраїнська книжкова толока, яку організовує наш часопис.
— Творчість яких авторів “живе” на сторінках “Золотої пекторалі” й чиї літературні твори викликають найбільшу зацікавленість?
— У редколегії журналу — знані українські письменники, серед них п’ять Шевченківських лауреатів: Михайло Слабошпицький, Тарас Федюк, Степан Сапеляк, Василь Слапчук, Павло Гірник, а також представники красного письменства — Євген Баран, Ігор Павлюк, Теодозія Зарівна, Степан Процюк, Петро Сорока, Богдан Бастюк, Борис Щавурський, Ярослав Павуляк, Олександр Гордон, Йосип Свіжак (відповідальний секретар), Нестор Чир. Авторитет і довіра до журналу читачів і авторів у головного редактора на першому місці. Друкує журнал твори Марії Матіос, Тараса Федюка, Володимира Єшкілєва, багатьох інших талановитих авторів.
“Золота пектораль” — не провінційний журнал ні за рівнем, ні за наповненістю. Він зібрав найкраще, що є в Україні, хоч не орієнтується на певний напрям, течію. Автуру обираємо з тих, хто може запропонувати твір, цікавий широкому колу читачів.
— У нашому краї відомі й книжки (упорядником і редактором яких є Ви) про долі учасників бойових дій в Афганістані.
— Так, також я ініціатор спорудження у Чорткові меморіалу пам’яті полеглим на афганській війні землякам. Сподіваюся, що ми зможемо завершити його восени цього року. Ще в Афганістані я пообіцяв собі, що як повернуся додому із того пекла, то побудую церкву на прославу Пресвятої Богородиці й пам’ятник полеглим “афганцям”. Районна організація УСВА (голова М. Заблоцький) докладає великих зусиль, аби найближчим часом у Чорткові були відкриті й освячені каплиця та скульптурне зображення Богородиці, яка покриває пораненого солдата — воїна-“афганця”. Солодким щемом наповнюється серце від думки, що баня каплиці буде вкрита тією бляхою, що і собор Зарваницької Матері Божої, яку пожертвував о. Володимир Фірман, економ Тернопільської єпархії, настоятель Зарваницького храму, зрозумівши мої бажання. Свого часу я написав нарис “До стіп Зарваницької Матері Божої”, який вже кілька разів перевидавався окремою книжкою і його з радістю читають усі прочани. До речі, мій старший брат о. Василь Погорецький — священик, доктор теологічних наук, ведучий рубрики “Духовні обереги” у журналі “Золота пектораль”.
— Які у Вас творчі плани? Чим хотілося б подивувати своїх прихильників та українського читача?
— Готуюся до Всеукраїнської книжкової толоки, яка відбудеться на території Чортківського педагогічного училища ім. О. Барвінського, готую чергове число журналу і нову поетичну збірку, яку презентуватиму на книжковій толоці, працюю над прозовою книжкою тощо. Але на все свій час, тож деяких таємниць не розкриватиму.
Спілкувалася
Тетяна БУДАР
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію