Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Ігоря Римарука
Так дышится лесам, и так, почти запретно,
в них дышит эхом звук, под свежей и льняной
рубахой каждый взмах и мускул так заметны,
так маленький олень бежит на водопой.
Полшага в тень ворот – и никого за нами,
нас манит высота, и, значит, неспроста
чуть видный огонек живет в оконной раме,
хоть ночь, как стадион заброшенный, пуста.
И с городом внизу поговорить нам любо,
прогнозов и угроз не услыхав опять, –
но влажный ритм не зря льнет к водосточным трубам,
ближайшего дождя уже недолго ждать.
И вот он загустел, вот он грядет, как праздник
проснувшихся грудей под влагою рубах,
он обнажает суть всех зарослей и азбук,
в началах и путях, зачатьях и годах...
Он смоет накипь строк, он не оставит брода
мне бывшему, тому, кто в пуще слово пас,
и крикнет нам – глухим от лета и свободы:
напейтесь же дождя! напейтесь про запас!..
Так смотрятся леса в немые бездны просек,
на тишине ворот – лишь эхо набекрень,
так – вновь, и вновь, и вновь – воды напиться просит
из пригоршней моих тот маленький олень.
Оригінал:
* * *
Так дихають ліси, і майже нелеґально
в них дихає луна, так свіжа і лляна
сорочка кожен рух і мускул облягає, -
так до води біжить лукаве оленя...
Півкроку від юрми - і ми в високій брамі,
нас кличе висота, і, певно, неспроста
літає пломінець в отій віконній рамі,
хоч ніч, як стадіон опівночі, пуста.
І з містом, що внизу, говоримо на рівних,
прогонозів і погроз я знову недочув, -
а, власне, чи спроста прокашлюється в ринвах
важкий вологий ритм майбутнього дощу?
Він вже густий, як звук, він вже гряде - явити
розбурханість грудей крізь мокрі сорочки,
явити голу суть: дерева й алфавіти,
створіння і стежки, творіння і роки...
Він змиє всі рядки, він не залишить броду
й колишньому мені, що в лісі слово пас,
і крикне нам - глухим од літа і свободи:
напийтеся дощу! напийтесь про запас!..
Так дивляться ліси в німі провалля просік
і на бар'єрах брам лама крило луна,
так - знов, і знов, і знов - води напитись просить
з моїх пустельних рук лукаве оленя.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)