ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2022.10.04 05:57
Ми всі чекаємо світання,
Ми всі чекаємо на день
В яскраво-сонячнім убранні
І без розривів аніде.
Ростуть на краще сподівання,
Мов чиста синь межи хмарин, –
Ми всі чекаємо світання
І тільки радісних новин.

Микола Соболь
2022.10.04 05:53
Коли душі захочеться співати,
нехай співає, що їй тій душі.
Вона знайшла у тілі свої ґрати
і сльози їй, немов комусь дощі.
Нехай співає, не переч, не треба,
поринь і ти до світлих перемін.
Настане час злетіти їй у небо,
як заячить про те церковний

Олексій Могиленко
2022.10.03 21:44
Скільки їх, безвинно убитих?
Закатованих,замордованих,замучених
на очах у маленьких дітей,
в міцних обіймах батьків ,
в лоні материнському, коли
мамине серце до останнього імпульсу
боролося за життя крихітки-кровиночки.

Козак Дума
2022.10.03 18:24
«Життя без виміру» – то треш чи парадокс?
Але таким його господар бачить…
Хто любить волейбол, хокей чи бокс,
а хто натхненно по танцполу скаче.

«Життя прожить – не поле перейти!»
Слова ці мудрі чуємо ми часто.
Воно охоплює галактики, світи,

Богдан Манюк
2022.10.03 18:14
Ти гортаєш свою самотність,
як гортають книжки старезні
ті, у кого персти, як гості,
що до затишку геть замерзли.
Все твоє в ній
в кільці чужого -
від іудів і від пілатів...
Не здіймаються в руки Бога

Віктор Кучерук
2022.10.03 05:31
Молитви, зойки і прокльони,
Рішучість, впевненість і злість, –
Працюють теж на оборону
І захист рідної землі.
Нема нечулих і бездушних,
Усі відчули біль сповна, –
Іде запекла й відчайдушна
Війна…

Микола Соболь
2022.10.03 04:54
Павук у лісі плів тенета,
гукав кохану тетерук,
а вже стріла із арбалета
летіла на пташиний звук.
На жаль так створена людина –
вбивати будь-що, будь-коли,
підступно ціляться у спину
іржею з’їдені стволи.

Іван Потьомкін
2022.10.02 23:26
Старе вино в міхи нові переливаю.
Колись воно гуло і вирувало...
Настояне на почуттях і мріях,
Воно й сьогодні грати не вгаває…
Угамуватися в нових міхах не вміє.

Євген Федчук
2022.10.02 19:32
Іван злютований метавсь
По переходах і кімнатах.
Служилий люд увесь ховавсь,
Бо поміж них кому ж не знати,
Що краще схоронитись десь,
Аніж потрапити під руку.
І увесь гнів тоді впаде
На нього – та й помре у муках.

Микола Соболь
2022.10.02 18:39
Ні бабиного літа, ні тепла.
Дощі, дощі…,
а поміж ними зливи
і клен стоїть самотній, сиротливо
розглядує себе крізь сльози скла…
Одна скотилась, як моя печаль.
А інші вслід їм байдуже, що осінь.
Крик журавлиний пролетів між с

Сергій Губерначук
2022.10.02 18:06
Я раніше – був добрішим?..
Злішим став – то й став старішим!
(З лішим спав – і пострашнішав…)
Але більш не подобрішав…
Тільки колобка зліпивши –
дещо віршики поліпшив…

24 липня 2007 р., Богдани

Віктор Кучерук
2022.10.02 06:59
Г. С...

Мовчазна, запізніла, непрохана,
Ніби осінь в ошатнім гаю, –
Ти своєю красою сполохала
Угамовану душу мою.
Золотистими, довгими віями,
На краях ворухливих повік, –

Микола Соболь
2022.10.02 05:41
Пізнавши ночі божевілля
назад не буде вороття
коли твого торкнувся тіла
була ти грішна і свята.
І подиху легке тремтіння,
і плоть розбурхана вогнем…
Чи то було гріхопадіння?
Чи шлях, що двох веде в Едем?

Іван Потьомкін
2022.10.01 19:35
Двадцять літ зі сходу на захід, з півночі на південь ходив імператор Діоклетіан, усмиряючи різномовних бунтівників. Час його названо «поверненням золотого століття». Заглянув імператор на якусь часину в Рим. І не сподобалось йому тут жити, а закортіло на

Микола Соболь
2022.10.01 05:44
Тихими переливами, дзвонами зорі
заспівала пісню квітневу Десна.
Небо ще холодне й скупе, але десь в горі
вперше чорногузи клекочуть. Весна
цього року воєнна ні сну, ні спокою…
птахи ледь взнають місцевість згорілу.
Попелища сіл. Кружляючи над рікою

Віктор Кучерук
2022.10.01 05:41
Непроглядні осінні тумани
Від світань аж до смерків щодня, –
Повз світіння листочків багряних
Без стежинок ходжу, навмання.
Мов крізь сон, поглядаю під ноги,
Щоб об щось не спіткнутись ніде, –
Час так скручує трави вологі,
Наче пряжу старанно пря
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Анна Лисенко
2021.07.17

Валентина Інклюд
2021.01.08

Ярослав Штука
2020.12.05

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ніхто
2020.01.18

Євген Чорний
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ігор Павлюк (1967) / Критика | Аналітика

 ФІЛОСОФІЯ КВАЗІКОМУНІКАЦІЇ: ЛІТЕРАТУРНИЙ АСПЕКТ*

Правда – добре, а щастя – краще.
Народна мудрість

Обкладинка книги І. З. Павлюка Уривок із книги "Павлюк Ігор. Діагностика і прогностика брехні: Екскурси в теорію комунікації. – Львів: Сполом, 2003. – 80 с."

Це дослідження зі сфери археології гуманітарних наук.
У ньому розглядаються архетипні моделі квазікомунікації духу як філософсько-психологічні, літературознавчі проблеми соціальних та біологічних систем, індивідів.

Это исследование из сферы археологии гуманитарных наук.
В нем рассматриваются архетипные модели квазикоммуникации духа как философско-психологические, литературоведческие проблемы социальных и биологических систем, индивидов.

This research is related to the sphere of archaeology of liberal arts.
The archetype models of quasi-communication of spirit are examined as philosophical-psychological and literary problems of the social and biological systems, individuals.

Вчення про душу (психологія) є вченням про домовленості, тобто відносності, тобто Правду і Брехню і: "Ми розрізняємо кольори, солодке та гірке на основі домовленостей, але насправді світ складається лише з атомів та порожнього простору" (Демокріт). Звідси: атом + порожній простір = правда (яко спроба наближення до істини), а все інше (домовленості) – відносне: може бути як Правдою, так і Брехнею.
Поржавілий меч, пожовтіла книга, нерозшифровані тайнописи доісторичних чи загублених в історії племен і народів, неправильно потрактоване те чи інше слово, поняття зі "Слова о полку Ігоревім" разом із леґендністю його авторства ("Браття і дружино! Лучше ж би потятим бути, аніж полоненим бути", — поетично-ідеологічно рече князь Ігор. Дружина справді гине. Князь здається в полон і зовсім незле там себе почуває... доки Овлур не свиснув, напевно, підкуплений ним. Не вірили люди Ною, якому Творець повідомив про всесвітній потоп, обдурений Котом і Лисицею Буратіно...
Ще у Платона знаходимо розвинуту теорію "брехні на світ", яка пов'язана із рівноправністю двох начал: діонісійського (титанізм, вільна гра життєвих сил) та аполлонівського (оформленість, розміреність).
Різночитання літописів, неадекватність перекладу оригіналові, відмінності між мовою Шекспіра та сучасною англійською мовою, соціальний, політичний та природно-космічний дальтонізм, зсув — все то "археологія знання" (Фуко), або квазікомунікація (нібито комунікація) духу, природа якої іноді ірраціональна, як, наприклад, гіпноз, сугестія, а іноді доступна аналізові та синтезові, систематизації, типологізації, тобто науковому вивченню-прогнозуванню, оформленню хаосу, іноді базованому на елементарних правилах граматики: "Казнить — нельзя — помиловать".
Отож — "оскільки культура є царством символічних форм, а символічна форма є нічим іншим, як умовним образом (Scheinbild), то сама культура є царством умовностей. Хоча, суттєво, не було конфлікту між "культурою" і "життям", був конфлікт між культурою і філософією культури"[1].

"Безмежна комунікація" (Ясперс) майбутнього (Інтернет, мобільний зв'язок тощо) однозначно передбачає її чистоту, а значить шляхетну правдивість, що парадоксально може виявитись найбільшою брехнею, або брехнею, заданою наперед — казкою (оптимістичним міфом), або легендою (песимістичним міфом).
Важливим у дослідженні є використання досвіду наукових розробок, пов'язаних із проблемами, природою несправжньої, спотвореної комунікації як вітчизняних, так і зарубіжних філософів, психологів, істориків, культурологів, фізиків, зоологів, математиків, соціологів, серед яких варто назвати перекладені російською чи українською мовами З.Фройда, Ж.Марітена, А.Камю, Б.Рассела, М.П.Фуко, Грамші, А.Тойнбі, К.Ясперса, окремі досліди з лабораторій Г.Маркузе, Р.Барта, К.Манхейма, Е.Дюркгейма, Ж.-П.Сартра, Е.Юнгера, В.-А.Адорно, К.Апеля, М.Бланшо, Д.Бонхюффера.
Чимало праць зарубіжних дослідників (не перекладених російською чи українською) присвячено природі правди, брехні, фікції (список літератури складений автором у New York Public Library, але не поданий тут).
До мудрих теоретичних книг, які неможливо обминути, досліджуючи філософію, психологію та ідеологію квазікомунікації, однозначно належать також: Липский Б. Практическая природа истины.— Ленинград: Изд-во Ленинградского университета, 1988.— 152 с. Шерех Ю. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології.— К.: Дніпро, 1993.— 590 с.; Боннар Андре. Греческая цивилизация.— М.: Искусство, 1992.— 269 с.; Фрезер Дж. Дж. Золотая ветвь. Исследование религии и магии.— М.: Политиздат, 1980.— С.72; Мілош Чеслав. Поневолений розум.— Сучасність.— 1985.— С.72; Сабунаєв В.Б. Цікава зоологія: Науково-художня книга.— К.: Веселка, 1981.— 299 с.; Парандовский Ян. Алхимия слова.— М.: Прогресс, 1972.— 334 с.; Лосев Н. Страсть к диалектике: Литературные размышления философа.— М.: Советский писатель, 1990.— 320 с.; Поль Л. Сопер. Основы искусства речи.— М.: Прогресс; Прогресс-Академия, 1992.— 416 с.
Крім цього, фундаментальною базою для роздумів є окремі художні книги, як-от "Архипелаг Гулаг" О.Солженіцина (зокрема, розділ "Ложь как форма существования"), "Сніги Каліманджаро" Ернеста Хемінґвея, "Життя Тараса Шевченка" Павла Зайцева, "Ніхто не сміятиметься" Мілана Кундери, окремі публікації Т.С.Еліота — "Три значення слова культура", Арнольда Меф'ю — "Культура й анархія", Володимира Винниченка — "Про мораль пануючих і мораль пригноблених", "Дізгармонія", Вячеслав Медвідь ― "Життя і правда" (з книги мемуарів).
Окремо — довідкова література: словники, енциклопедії, хрестоматії з психології, філософії, суміжних гуманітарних та "точних" наук[13], ще (безперечно) "Біблія", "Коран", праці українських дослідників комунікації, археологів гуманітарних наук, також дослідження автора: Павлюк І.З. Митець — Влада — Преса: історико-типологічний аналіз.— Луцьк: Надстир'я, 1997.— 112 с.
В усіх цих текстах так чи інакше присутні формули з додатками: правда і віра, фікція перед фактом, правда і життя, міф і правда, свобода і біблійна правда, символ і правда, правдива гра, брехлива правда і правдива брехня, мистецтво фікції, базові принципи фіктивного письма, різні види брехні: "як закони фізики брешуть", "як брешуть карти", "свобода брехати: дебати про демократію", "Основна теорія брехливих алгебр", "золота брехня", "велика біла брехня: рабство, емансипація", "велике табу в американській літературі" (New York: St. Martin's Press, 1988.— 226 р.).

Отож, квазікомунікаційне глобальне поле із завжди марґінальною діагностикою та прогностикою брехні свіжонеоране.

Конфлікти між змістом і формою, душею і духом, суб'єктивністю і об'єктивністю, всім тим, що драматизувало, живило культури, було їх битвою, поступово ставало грою, а тепер... мертвою формою. Так принципи, ритуали стають комплексами. У проекті людини — бути Богом — ймовірні усі пункти градації і деградації людини. Правда, шляхів здійснення проекту є два: духовний та технічний, дехто називає їх культурним та цивілізаційним, можна ще — природним та людcьким...
Щоби Система існувала, в ній мусять бути механізми розпізнавання, надлишок конструктивної, інстинктивно самозбережувальної енергії — сторожа, як у крові — білі кров'яні тільця... такі собі сторожі генетичного коду, які розпізнають правду і брехню, гру та битву, принципи, ритуали та комплекси.
Отже, культура (філософія, естетика, психологія), мистецтво чи мітецтво (від міт (міф), в якому знаходить вихід та особлива напруга, енергія, яка виникає, як іскра, між зіткненням звіриного (природного) та нетутешнього, несказанного, остерігає Людство від переходу в якусь п'яту за рахунком нешляхетну стихію, що прагне керувати чотирма іншими, не будучи її першотворцем.
Якщо все сутнє — природа, то одне, а якщо людина — не зовсім природа, то вже інше. Власне, то і є одна з головних загадок людства на початку XXI століття: чи людина — між природою і Творцем, чи вона сама — Творець? Чи Руйнівник? Зрозуміло одне: створюючи історичний світ, вона руйнує світ природи, а може й так: створює історичний світ із природного. Синтезуючи когнітивні та соціальні аспекти науки, фізичні, психічні, кібернетичні властивості матеріального світу, паралельно робить робота — ЕОМ, залишаючи ніби осторонь найбільшу загадку — любов, те, що ми називаємо душею.
Інколи вони ірраціональні. Інколи — інстинктивно логічні.
Наведемо декілька прикладів поведінкового та словесного життя митців: 1. Т.Г.Шевченко: "П'ятий пункт допиту торкався знайдених у нього віршів, пісень і рисунків. Тут Шевченко щодо віршів використав можливість не сказати правди. У забраних у нього альбомах були поезії, писані на Кос-Аралі (чернеткові редакції), але він, використовуючи те, що поезії ці були написані в старих альбомах, іще в 1847 році у нього забраних, а потім відданих жандармами, заявив, що все це — народні пісні, залишені ним у 1846 році під час екскурсії на Київщину, Поділля й Волинь, бо й справді там були й такі пісні. Містифікація ця Шевченкові вдалася" (Зайцев Павло. Життя Тараса Шевченка.— 1955.— New York; Paris; Mϋnchen.— c.259). 2. "Так береги остаток чувства, Храни хоть творческую ложь" (Александр Блок. "Под зноем флорентийской лени", 17 мая 1909г.). "Наживать новых и новых врагов за свою "бестактную" и "неуместную" правду — правду, которая колет глаза,— стало с юности его нравственным долгом. Даже из сострадания, из жалости он не счел себя вправе отклоняться от истины. Говорил ее с трудом, как принуждаемый кем-то, но всегда без обиняков, откровенно". Только правда,— как бы она ни была тяжела, легка,— "легкое бремя",— писал он в своем дневнике.— Правду, исчезнувшую из русской жизни, возвращать — наше дело" (Чуковский Корней. Александр Блок // Александр Блок. Стихотворения.— М., 1968.— С.26-29. 3. "Я можу придумати що завгодно, зробити з когось дурня, вигадувати всякі містифікації й витівки — і я не почуватиму себе брехуном і не матиму докорів сумління. Ці брехні, якщо ти хочеш, так їх назвати,— це я сам, який я справді, з такими брехнями я не вдаю нічого, з такими брехнями я фактично говорю правду. Але є речі, про які я не можу брехати. Є речі, в які я проникнув, значення яких я збагнув, які я люблю і сприймаю серйозно. А там жартувати годі. Якби я там брехав, я принизив би сам себе. Це неможливо, не проси мене робити це, я не можу" (Мілан Кундера. Ніхто не сміятиметься // Сучасність.— 1979.— Ч.12.— С.26-27). 4. "Гумбольт (а за ним у нас і Потебня) пробував перенести відповідальність за вічну неадекватність слова у психологію сприймання слухачем і читачем: "Кожне розуміння є нерозумінням". Але цим не все сказано. Ґьоте був ближчим до істини, коли власним спогадам дав назву "Dichtung und Wahrheit" ("Вымысел и правда") (Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології.— К.: Дніпро, 1993.— С.6). 5. "Жандарму можна брехати, бо се підказує мені й розум і почуття: правдивістю з ним я загублю й себе й своїх товаришів. Можна брехати навіть товаришу, коли брехнею врятуєш його. Але, коли я брешу своєму товаришу й врятовую себе, тоді я брешу не лише йому, але також і своєму соціальному почуттю" (Винниченко Володимир. Про мораль пануючих і мораль пригноблених // Наш голос.— 1911.— Ч.9-10.— С.471). І — ще: "Я говорю, що я хочу кожну хвилину, кожний мент бути праведним. А коли я хоч раз збрешу, значить — я можу й завжди брехать" (Винниченко В. Дізгармонія.— Київ, 1907.— С.94-95). 6. "Люди безутішні, коли їх обманюють вороги або зраджують друзі, але вони часто одержують насолоду, коли обманюють чи зраджують себе самі". Якщо ми вирішемо ніколи не обманювати інших, вони будуть обманювати нас. Ми так звикли бути нещирими перед іншими, що врешті-решт починаємо бути нещирими перед собою. (Франсуа де Ларошфуко. Максимы и моральные размышления.— М.: Изд. полит. литературы, 1990.— С.47, 77). 7. "Природа не терпит пустоты: там, где люди не знают правды, они заполняют пробелы домыслами" (Бернард Шоу). 8. Я предпочитаю бичевать свою родину, предпочитаю огорчать ес, предпочитаю унижать ее,— только бы ее не обманывать" (Ренуар Ж.). 9. "Без брехні не проживеш, без вигадки, без обману не було б мистецтва, ні краси, ні кохання" (Анатоль Франс). 10. "Давайте домовимося, що Всесвіт має зміст" (Сартр)... 11. "Мысль изреченная есть ложь" (Тютчев), 12. На гіркому досвіді ми переконалися в тому, що з допомогою одного лише раціонального підходу вирішити соціальні проблеми суспільства неможливо" (Альберт Ейнштейн). 13. "Говорити, що щось біле, а думати, що воно чорне; внутрішньо посміхатись, а назовні показувати урочисту ревність; ненавидіти, а виявляти ознаки любови; знати, а вдавати незнання і так обдурюючи противника (який нас також обдурює), починаємо цінувати над усе власну хитрість. Успіх у грі стає джерелом вдоволення Людина ховається у внутрішній санктуарій, який тим прекрасніший, чим більшу ціну треба заплатити, щоб іншим заборонити вступ до нього. Акторство практиковане в таких масштабах, не часто траплялось у дотеперішній історії людського роду На думку людей на мусульманському Сході, "власник правди не повинен виставляти своєї особи, свого майна і своєї поваги на засліплення, шаленство і злобу тих, кого сподобалось Богові ввести в оману і втримувати їх в омані. Отже, треба мовчати про свої справжні переконання, якщо це можливо. Таким чином здобудеш велике вдоволення і заслугу, що зберіг і себе, і своїх, що не наразив дорогої віри на огидний контакт з невірним, і врешті, що, очікуючи останнього і скріплюючи його в омані, стягнув на нього ганьбу і духовну нужду, якої він заслужив" (Мілош Чеслав. Поневолений розум. (Бібліотека прологу і сучасности, 1985).— С.72-74). 14. Цілі розділи (IV і V) присвятив описові брехні як засобу боротьби за виживання Олександр Солженіцин у книзі "Архипелаг Гулаг": "Ложь как форма существования". 15. "Пусть Дон Кихот с мечем в руках бегает по свету и дерется с каждым встречным, чтобы доказать красоту своей Дульсинеи или опасность, грозящую от ветренных мельниц и стада баранов (Шестов Лев. Апофеоз беспочвенности.— Л.: Изд-во Ленинград. у-та, 1991.— С.172). Тут же Лев Шестов розмірковує про Сократа, який "хотел думать, что ничего не знает — и не мог", бо "кто хочет помочь людям — тот не может не лгать", оскільки "нужно, чтобы сомнение стало постоянной творческой силой, пропитало бы само существо нашей жизни. Ибо твердое знание есть условие несовершенного восприятия". 16. "Все говорят — нет правды на земле. Но правды нет и выше. Для меня это так же ясно, как простая Гамма" (Пушкин Александр. "Моцарт и Сальери"). 17. Вячеслав Липинський писав, що без леґенд хворі нації "не можуть видужати, але, щоб видужати, вони, побіч леґенди, мусять мати сувору, нещадну і, можливо, правильну діагнозу". 18. У книзі Григорія Сковороди "Байки харківські. Афоризми" (Харків: Прапор, 1972) читаємо: "Так мудрі і в розвагах розумні, і у лжі правдиві (C.24). Слово, ім'я, знак, путь, слід, нога, копито — то є тлінні ворота, що ведуть до нетління джерела. Хто не поділяє словесні знаки на плоть і дух, той не може відрізнити воду від води, красот небесних від роси" (С.66) "Люблю теє, що зверху ніщо, але всередині щось; зовні неправда, але всередині істина. Така річ і людина називалися у еллінів сілінос, картинка, зверху смішна, але в середині прекрасна" (С.7). 19. "Принаймні в науці краще гірка правда, ніж солодка фікція" (мовознавець 20-х років Олекса Синявський).

20. В історичних льохах
відстояться вина істин,
гірко вибродять кров'ю
правди пекучі меди.
(Ліна Костенко).

21. "Интеллигентом невозможно притвориться" (академік Д.С.Ліхачов). 22. "Міф, казка — непідвладні логіці, а отже — руйнуванню" (Клод Леві Строс). 23. У щоденнику Декарта можна зустріти таку латинську фразу, котрій він був вірний, як девізу: "Виступаю у масці". Серед його записів, в іншому місці, ми можемо прочитати, що добре жив той, хто добре переховувався" (Мамардашвілі Мераб. К. Картезіанські роздуми.— К.: Стилос, 2000.— С.11). 24. Платон, як відомо, "дозволяв" брехати лише лікарям, загалом ненавидячи брехню. 25. "Ніде так не брешуть, як на війні і в коханні" (народна приказка).
Прагнути до чистої правди означає відмовитися від тверджень, що призводять до парадоксів, тоді як "геній — парадоксу друг" (А.С.Пушкін). Про внутрішні протиріччя творчості і проблеми істинності створена ціла "кореспондентна теорія", в якій використовуються ідеї Пірса: істинність теоретичного значення — це межа, до якої безкінечно наближаються дослідження, що направлені нормативними критеріями науковості.
Порівнюю томи скрупульозно складених історичних фактів про період революції в Росії 1917р., які не тримаються людської, а лише комп'ютерної пам'яті, із трьома поетичними рядками про цей же період у цій же Росії:

Друзья! Друзья!
Какой раскол в стране,
Какая грусть в кипении веселом!
(Сергій Єсєнін, "Русь уходящая").

Така мистецька фіксація часопростору — найадекватніший засіб задоволення наших знань про буття, як і приклад поведінки Дон Кіхота.
Середньою ланкою між культурою і цивілізацією є масова культура, культура загалу, тобто не ті виняткові твори мистецтва, які однаково "задовольняють" "посвячених" і непосвячених, академіків і лісорубів — як шліфована часом народна (?) пісня чи текст книги Святого Письма, а те, що не задовольняє ні тих, ні інших, дратує перших і нервує других, затінюючи своєю дисгармонією гармонію, як мікроби і білі кров'яні тільця, які, зважаючи на кількість мікробів, уже не здатні більше з ними боротися — і настає хвороба крові, у результаті якої гине Система.
І питання врешті-решт у тому, чи можливе стихійне відродження тієї магії, міфу, магії міфу, які відновлять початкову органічну єдність людини і природи, теоретичного знання та практичної дії, які були спочатку, будуть (на парадоксальному рівні) вкінці, але не є (заповнюються брехнею-не-грою, брехнею-пусткою), в середині: між міфологією та цивілізацією, які тягнуться одна до одної, починаючи (за Ясперсом) від першого зрізу історії (виникнення мов) через винайдення знарядь, початок використання вогню — до з’яви високих культур у Єгипті, Месопотамії, Індії, Китаї, Персії, Палестині, Греції — аж до народження у Європі з кінця середньовіччя науково-технічної ери (ХVII–XVIII ст.), яка набирає всеосяжного розмаху, комунікативності (центральне поняття у філософії Ясперса) у ХХ столітті і знову шукає шляхів до свого початку (міфу, ілюзії), але не на іншому рівні, а “з новим осьовим часом”, нової-старої комунікації усіх енергетичних систем.
Звідси – китаєць скаже європейцю, що чорний колір не є жалобним, що це твердження європейця неправильне, жалобним є білий колір... Бога теж він уявляє по-іншому, з чим, наприклад, не погодиться правовірний афганець чи турок – ні з китайцем, ні з європейцем: у нього свої відчуття і уявлення. Не є каменем спотикання хіба що атом та вакуум. І це вже істина. Вона є третім рівнем людського досвіду – реальним, тоді як два інші (уявний та символічний) – істини відносні, фігові (як листок, що прикриває голе і гармонійне тіло Аполлона, називаючись культурою. Вона і є тим чи ненайсуттєвішим, що вирізняє людину і, скажімо, мавпу, орієнтуючись на: початок-кінець, знаковість (середньовіччя), відсутність знаку (просвітництво), текст (знак, код, дискурс) + сам код.

"Не нарікаю я на Бога,
Не нарікаю ні на кого:
Я сам себе, дурний, дурю,
Та ще й співаючи

Дурю! Бо лучче одурить
Себе таки, себе самого,
Ніж з ворогом по правді жить
І всує нарікать на Бога"
("Не нарікаю я на Бога"), ―

читаємо у Т.Г. Шевченка. І строфи ці однаково цікаві ідеологові й філософу, марпологу (марпологія – наука про дурість), психологу, який сьогодні оперує термінами: фіґура і фон, фобії, поріг чуттєвості, ейдетизм (вид, образ)…

"Людина, котра послуговується неправдою, має дуже велику відвагу супроти Бога, а в той же час вона боязка супроти людей" (В.Бейкен – "Нарис про правду")... Хтось із психологів сказав, що "дитина не вміє приховувати правду, а геній не вважає це за доцільне". Шекспір закликав бути вірним самому собі (to thine own self be true), звідки робиться висновок, що головне, можливо, і не правда, а справедливість, яка абсолютніша, ніж правда і її супровід – брехня, яка буває нібито трьох видів: просто брехня, свята брехня і статистика.
Штучно витворити міф навіть пропагандистський (червоний, коричневий, жовто-синій, зелений), на наше переконання, неможливо. Але його, як і людину, можна вбити. Таємниця зародження міфу, як і біологічного життя, – одна з найбільших. Міфи (не лише як розгорнуті метафори, а як цілі релігії) створюють як політично, економічно слабкі, загнані народи, етноси, системи (виникнення християнства у марґінальній римській провінції), так і Системи-монстри, імперіали – американський міф всеосяжної демократії, наприклад, який, глибоко проникаючи в кореневу систему інших, слабших держав-систем, руками їхніх же "сторожів генетичного коду" – гуманітарної еліти вбиває правду-легенду чи легенду-правду, майже релігію про, наприклад, автентичність "Слова о полку Ігоревім" чи "Велесевої книги".
Якась імперія знищує (забороняє офіційно) у провінціях чи своїх колоніях їхню мову, недоцільно природно нав'язуючи свою, інша в боротьбі за сфери впливу тонко руйнує неагресивні, неекспансивні, як правило, культурологічні міфи чужих провінцій і колоній. Це так звана соціальна психологія у дії.
До того ж нація-імперія свято фільтрує своє комунікативно-міфотворче поле. У США, наприклад, існує Національний Центр фальшивої інформації.
Людство загалом, пройшовши через кров, зруйнувало уже чотири основних своїх міфи-теорії:
– статевий;
– расовий;
– класовий;
– національний.
Залишається глобальний міф універсальності людства у Всесвіті та комплексні марґінальні недобитки деміфологізованих теорій (тих же расових, класових, національних, статевих, релігійних), які, воскресаючи, мов голови гідри, послуговуючись технічними (знову ж таки глобальними) засобами, загрожують терором зруйнувати Світ, борючись між собою не лише за землю, нафту, золото, а й за (парадоксально) і с т и н н і с т ь саме своєї релігії, історії, легенди, міфу... право на свій патріотизм, свій спектр веселки. Дух матеріалізується, як матерія фетишизується, метафоризується.
А скільки процесом старіння, як і натхненням, загалом керувати неможливо, то “і процес створення міфу регулювати можна лише “плюс-мінус”: “Поети-жерці первісних племен вчилися прийомів, що стимулювали стан “одержимості”; на Сході духовні вправи зобов’язували жерців дотримувати певний час і місце для молитов, рекомендували відоме заклинання; і аналогічно письменники нового часу вчаться керувати творчим станом. Шіллер тримав у ящику стола гнилі яблука, Бальзак працював у чернечій рясі. Багато хто думає “горизонтально”; вони навіть пишуть лежачи, наприклад, такі різні письменники, як Пруст і Марк Твен. Одним потрібні тиша і самотність, іншим добре пишеться в сімейному колі, а то навіть в шумному кафе” [2].
Загадки ж нагадують словесну гру, але не заради гри, а заради... можливо, інтелектуального тренінгу, перевірки ментального коду на адекватність об'єкта-творця, дитини, бо ж, наприклад, "Ніцше і Достоєвський є типовими "зворотними симулянтами", якщо так можна виразитись. Вони прикидалися душевно здоровими, хоча були душевно хворими. Вони добре знали, що хворі, але показували свій страх як дивацтво, що сприймається як ориґінальність; із вразливістю, що притаманна всім, хто знаходиться у постійній небезпеці, вони ніколи не переходили за відому межу"[3]. Хоча Ніцше писав, що “існує лжа, яка увійшла у нашу плоть і кров, і її називають "чистим сумлінням". Можна додати, що це основне підґрунтя ідеології" [4]. Тут же на с. 305 читаємо, що “гра (за Й.Гейзінгом) – це формуюче культуру начало, яке пронизує мовну діяльність людини, що "сьогодні ця гра стає свідомою себе, вільною у своїх проявах і виборі традиції".
Маємо врешті-решт знаковий приклад боротьби міфів, коли кожен міф, претендуючи на "офіційність", вершинне місце у піраміді ілюзій, "вимагає" від своїх вірних "солдатів" супернапруженої "муштри" душі, ритуалу, щоби протистояти іншим міфам, які від "своїх" потребують того ж. У результаті цієї боротьби якийсь міф стає панівним у певному часопросторі і природно намагається зберегти якнайдовше і якнайширше своє панівне становище. Із цим усе зрозуміло. Це існує, це є за законами Буття. Цікавіше із патологіями, отим: согріши – і на душі полегшає. Чи так само, як легшає після справжньої (правдивої) сповіді? Гріх-сповідь очевидно наповнюють душевно-тілесну систему (організм) очищально-причащальною легкістю буття, а буквальне дотримування церковно-релігійних заповідей – так чи інакше прокрустується (від Прокрустового ложа) – аж до заперечення Бунту-Життя, до мертвизни. Звідси: найкращий святий – фізично мертвий святий. Так само й поет...
Наведемо декілька прикладів висловлювань відомих на різних рівнях великих "брехунів" (письменників) про психологію обману-гри, обману-битви, як-от: "Хоч ототожнення гри і приватної прикмети думання заходить далеко, лишається велика решта, яка примушує до чесності. Постійне маскування, хоча створює збірну атмосферу, яку важко витримати, дає тим, хто маскується, чимале, і то не найменше вдоволення. Говорити, що щось біле, а думати, що воно чорне; внутрішньо посміхатись, а назовні показувати урочисту ревність; ненавидіти, а виявляти ознаки любові, знати, а вдавати незнання: так обдурювати противника (який нас також обдурює), починаєш цінувати над усе власну хитрість. Успіх у грі стає джерелом вдоволення . Людина ховається у внутрішній санктуарій, який тим прекрасніший, чим більшу ціну треба заплатити, щоб іншим заборонити вступ до нього. Акторство, практиковане в таких масових масштабах, не часто траплялось у дотеперішній історії людського роду.
Що таке Кетман? Я знайшов його опис у книжці Ґобітно "Релігія і філософія в Центральній Азії". На думку людей, на мусульманському Сході, "власник правди не повинен виставляти своєї особи, свого майна і своєї поваги на засліплення, шаленство і злобу тих, кого сподобалось Богові ввести в оману і втримувати їх в омані". Отже, треба мовчати про свої справжні переконання, якщо це можливе.
Акторство буднів тим відрізняється від акторства в театрі, що всі грають перед усіма і знають одне про одного, що ті й ті грають .Свідома гра, якщо її вести досить довго, розвиває ті прикмети індивіда, якими він найкраще користується у своїй акторській праці" [5].
Тут би годилося розширити наш дискурс у стилі й сенсі ґендерних студій, чоловічо-жіночої компаративістики щодо брехні й правди, побрехеньок, напівправд. Але наразі наша екскурсивна метода не йтиме далі претензійності на фіксованість теми-проблеми.
"Ґьоте мав "Поезію і Правду". "Правдою" для старого були факти з життя, котрі збереглися в пам'яті і які він правдиво відбив, а "поезією" ― тлумачення усяких фактів, доповнення їх "внутрішнього зв'язку" і значення їхнє в його духовній біографії. Може, гадав би, мій компілятивний задум знехтував "поезією" життя, та правдивий внутрішній здогад торочив і пророчив інакше: для мене "поезія" і є життя, а "правда" то це лишень спроба підійти до межі, за Борисом Л.Пастернаком, за якою потреба або говорити всю правду, або ж мовчати, чи, красномовніше (за Василем Стефаником) ― та правда життя, що приступ до неї впритул може спалити. Так постає (повстає) здогад, що ми завжди плутаємо "життя" і "правду".
Тобто, "поезія", як така, нічого не значить, хоч існує часом за виправдання нашої “милої брехні". Натомість за "поезію" належить мати саму мову (якщо ми достатньо опанували її), як також дрібку гумору, коли говоримо про речі, "сороміцькі" або ж надто трагічні” [6].
Такі от пасажі, які безпосередньо відносять до теми, можна, знову ж таки, скільки завгодно розширювати, аналізувати, тому зоставимо їх без коментарів, "на балансі", побавившись фактами, метафорами, афоризмами, енциклопедичними гаслами, про об'єкт та антиоб'єкт нашого дослідження – брехню та правду.
Поняття "Спочатку було слово" і "Слово було Богом" мало би монополію на істину, якби у світі не було розумних німих, глухонімих людей... якби не було "мови дерев і тварин". Якби не було музики, з якою "і помирати легше", і революцію робити можна, і корови під музику більше молока дають, і взагалі... всі мистецтва нібито прагнуть нею, музикою стати.
Література, як і релігія, є енергетичним опіумом, обманом “для народу": "Релігія – опіум народу. Він таки в ньому переконаний, той жовчний малий співвласник пивнички. Еге ж, але й музика – опіум народу і економіка – опіум народу, так само, як і патріотизм в Італії та Німеччині. Ну, а сексуальні стосунки – це теж опіум народу? . Але найперший опіум народу – це алкоголь . Хоч дехто надає перевагу радіо – воно теж опіум, дешевенький опіум, до якого він і сам тепер вдається. А поряд з тим усім – гра, незаперечний опіум народу, один із найдавніших його різновидів. А ще є честолюбність ― це теж опіум народу, не гірший од віри в будь-які нові форми урядування , свобода, в яку ми вірили, стала тепер лиш назвою часопису. Але що є справжній опіум народу:? Справжній, істинний опіум? Він це чудово знав. Що ж воно є? Він знав достеменно. То ж це? Ну звісно ж: хліб – ось опіум народу – Чому народ оперують без наркозу? – Чому не кожен опіум народу має добру силу? – Освіта – опіум народу. Революція, думав містер Фрейзер, ще не опіум. Революція – це очищення, надпорив, і тиранія тільки подовжує його в часі. Опіум потрібен перед тим і опісля" [7], – читаємо в новелі Ернеста Хемінґвея "Картяр, черниця і радіо", яка могла би слугувати епіграфом до нашого дослідження про брехню, обман, фікцію, опіум... "Не хочет ничего знать читатель, только одно и твердит:
Тьмы низких истин мне дороже
Нас возвышающий обман...

А газетчик-обманщик и сейчас жив. Четвертый каменный дом под крышу подводит, с утра до вечера об одном думает: чем ему легковерного читателя ловчее обманывать: обманом или истиною", – це вже з російської класики. М.Є. Салтиков-Щедрін [8].
Альберт Ейнштейн у своєму "Зверненні до інтелігенції" 29 серпня 1948 р. зазначав, що "на гіркому досвіді ми переконалися, що з допомогою одного лише раціонального підходу вирішити соціальні проблеми суспільства неможливо. Застосування результатів найглибших наукових досліджень і найскладнішої роботи вчених дуже часто призводило до катастрофічних наслідків людство створювало засоби для самознищення. Це – величезна трагедія!"
Обман і самообман, трансформуючись у віру, здатні ставати правдою, матеріалізуватися "на благо". Так люди ідуть за медичною допомогою до африканських знахарів, які лікують заклинаннями...

Повертаючись до письменників яко "ченців майбутніх богів", чимало цікавого матеріалу знаходимо в уже згадуваній нами книзі Яна Парандовсього "Алхімія слова" [9], де йдеться про вживання кави як наркотика Бахом (він на честь кави навіть кантату написав), Шіллером, Руссо, Дідро, Бальзаком, про якого сказано: прожив за рахунок п'ятдесяти тисяч горнят кави і помер від п'ятдесяти горнят кави. Про втрати античної літератури окрема розмова, через те, що безліч творів просто загубилися (Софокл написав до сотні драм, Есхіл трохи менше, а до нас дійшло лише по сім на кожного). Тут же ― про зумисне напускання "туману" у текст деякими письменниками, як от Малларме, наприклад, який "ламав структуру фрази", вивертав її навиворіт, доводив її до беззмістовності лише для того, щоби якому-небудь одному слову надати сили й виразності. Так, виявляється, робив древньогрецький ритор, звертаючись до своїх учнів: "Skotison" (Затемнюй!).
Загалом же Ян Парандовський ділить літературу на два потоки:
1) простий, світлий, широкий, рівний;
2) мутний, непрозорий.
І справедливо вважає, що бувають періоди, коли вірші ходять лише між знавцями, як і роботи з вищої математики, а між словом і думкою виникає не менше провалля, як між словом і ділом (с. 207).
"За винятком прихильників "мистецтва для мистецтва", за яких зараз ніхто не хоче себе визнавати, письменники завжди відкривали в собі якусь місію, іноді дозволяли себе переконати, що така існує, або ж покірно прийняти її на себе під тиском суспільної думки (с. 35). Так Тацит писав свої "Аннали" з метою помститися за всі приниження, яких зазнав від деспотії, хоча у вступі написав знамениті слова: "Без гніву і без жаги", вводячи тим самим у блуд людей.
А ще Парандовський, досліджуючи психологію творчості, стосунків авторів і читача, пише про "дивну річ": поважний громадянин, який з гордістю зберігає газету, в якій згадане його прізвище у зв'язку з переломом ноги на вулиці, сприймає як ганьбу, якщо той же випадок зробить його героєм новели. Мистецтво дратує людей, говорячи про них не ту правду, в яку вони хочуть вірити, їм завжди здається, що в літературному творі вони карикатурні. Хоча навіть ідеалізування викликає протест ориґіналу: людина відчуває, що її інкогніто, безпека анонімного існування ставиться під загрозу" (с. 165). "В письменникові є щось від браконьєра, розбійника. Жінки інколи відмовляли поетам у праві оспівати віршами їх красу, тому що не одну пригнічувало приготовлене їй знаменитим поетом безсмертя" (с. 164).
Анатоль Франс як допінг, виявляється, використовував коньяк, Шіллер тримав ноги в холодній воді. Байрон вживав лауданум. Прус нюхав міцні парфуми, Якобсен – гіацинти. Ібсен пив і рвав папери й газети під час роботи, Руссо стояв на сонці з непокритою головою (с.123). Одне слово, "мистецтво – це безпорядок, – казав один лакей, господар якого був поетом" (с.86).
Давно зауважена розбіжність (неправда) у мистецькому та житейському існуванні ситуації: "мистецький" Робінзон Крузо Даніеля Дефо вів щоденник на безлюдному острові, а справжній прототип його – Селькірі – так страждав від самотності, що навіть не думав про писання, бо й говорити розучився. Лише психіатрам відомі стани гострої графоманії, коли важливий лише сам процес письма в повному відриві від думки, про якого б там не було читача (с. 253).
Загалом же, переконаний Ян Парандовський, щоби той чи інший твір художньої літератури існував, потрібен народ, мовою якого він написаний або культурна традиція, в якій він "зроблений". Антична література померла б, якби Візантія не зберегла грецької традиції, а латинську не сприйняли б романські народи.
"А Овідій виявився поляком. Достатньо йому було згадати у двох віршах, що він навчився сарматської мови, як легковірні наші предки присвоїли йому польське громадянство. З допомогою неоковирної археологічної фальсифікації було доказано, нібито він був похований у Польщі, – пише Парандовський. – Такими ж несподіванками повні долі художніх творів: чого лише не вписували у текст Гамлета, текст "Калевали" від селян прийшов до академічних вчених, як і картини Катерини Білокур...”
Загалом же письменників з точки зору брехні-правди варто судити за тими законами, які вони самі над собою визнають (за О.Пушкіном): реаліста –– реалістично, символіста –– символічно, натураліста –– натурально, імажиніста –– образно... бо "всюди у світі у наш час утворилася величезна дистанція між словами, дійсністю і ділами. Лише література і в першу чергу поезія сприяє відродженню змісту слів, збереженню мови, її значень" ("Литературная газета", 1990, 24 жовт.).
Лауреат Нобелівської премії Гюнтер Грасс, вважаючи себе "життєрадісним песимістом", у статті "Побудьмо скептиками" ("Литературная газета", 1991, 20 лют.) каже, що "література виникає із втрат", –– що "національний егоїзм та економічні інтереси будуть і надалі задавати тон", а самі письменники, як, наприклад, Данте, який вже “не поет і людина" ставатимуть символами, що "викликають певні асоціації. Вже наче можна й не читати їх"[10].
"Культура також, як і зерно в Євангелії, мусить померти, щоби воскреснути", –– писав у своєму щоденнику Андре Жид[11].
А Габріель Гарсіа Маркес вважав, що проблема літератури не у правдивості описів реального життя, а в правдивості його художнього переломлення" ("Літературна газета", 1989, 6 груд.), тут же зазначаючи, що США завжди потребують якихось "дияволів", першим із яких був комунізм, потім став наркобізнес.
Ернесто Сабато спасіння людей бачить у поверненні до початкової єдності логічної і магічної свідомості[12].
Камю і Сартр вказують на фальш у спілкуванні індивідів у будь-яких формах –– від релігійних, дружніх, любовних, вказуючи (Камю) на єдиній єдності тих же індивідів у бунті-екстазі проти "абсурдного світу", проти кінечності, смертності, недосконалості, беззмістовності людського існування, наголошуючи на тому, що й екстаз –– це розруха, відчай абсурдної людини.
Достоєвський, даючи дефініцію більшовицького бунту, писав про психологію російської буржуазії, якій було не тільки "стидно бути добрим, але й багатим!"
Таким чином, література парадоксально сприяла більшовизму.
Не вважав письменство ні розсудливою категорією, ані політичною системою Стефан Жеромський (див. його "Щоденник подорожей"), номінуючи його пристрастю –– як любов, ненависть, здатність до пробачення, прагнення до опанування і спрага помсти.
Багату теоретичну літературу має не лише комунізм, але й, наприклад, фашизм, як-от "Доктрина фашизму" Муссоліні.
Платон теоретично вчив високої штуки правління, а на практиці не впорався...
Філософ Н.Ф.Федоров сказав Л.М.Толстому щодо його ідеалізму та самообману: "Багато дурнів бачив у світі, але такого –– вперше".
Загалом же будь-яка ідея однозначно прагне прийти до влади через рекламу (пропаганду), як і будь-який товар.
Ось, наприклад, великі письменники, їх вислови про творців: "Мета художника не в тому, щоби беззаперечно розв'язати проблему, а в тому, щоб примусити любити життя у нескінченних його проявах" (Л.Толстой). Художник — це нещасна людина, у чиєму серці приховані глибокі муки, але вуста мають таку будову, що коли стогін виривається з них, він перетворюється на прекрасну музику (С.К'єркегор). Творчість значних художників — це завжди прекрасний сад і з квітами, і з бур'яном, а не красивий парк із доглянутими доріжками (О.Блок). Злоба і пристрасність. Ці якості я вважаю тими достоїнствами письменника, які примушують його писати серйозно (Г.Гейне)".
Хтось вважає, що свобода брехати більша в літературі, хтось — у політиці, де вона подібна до виконавчого мистецтва, яке потребує взаємодії між актором і глядачем, не створюючи нічого, окрім цієї взаємодії. Коли така свобода доводить себе до абсурду, стає ігом, терором — відбувається Революція, яка чесно народжує нову свободу, новий міт зі своїми символами, нову брехню, яка намагається витіснити із колективного підсвідомого саму смерть (кладучи табу на саму думку про неї, “побиваючи” її сексуальністю, що, звичайно, разом із тотальною технізацією найбільше руйнує людську спільноту. Смерть не варто обманювати, забувати, її не варто й любити. З неї (з нею) можна сміятися, не опускаючи ритуал до міщанських умовностей, бо вважати світ досконалим ─ є найбільшим проявом Віри, Надії, Любові, Творця.

1. Яcперс К. Истоки истории и ее цель. Вып. 1, 2. – М.; 1978. – С.333.
2. Уэллек Р., Уоррен О. Теория литературы. – М.: Прогресс, 1978. – С. 101.
3. Шестов Лев. Апофеоз беспочвенности. Опыт адогматического мышления. – Л.: Изд-во Ленинград. у-та 1991. – С. 75.
4. Цит. за: Яковенко С. Логомахія в декоративному раю (з інтермедією) // Початки: Антологія молодої поезії. – К.: Смолоскип, 1998. – 328 с.
5. Мілош Чеслав. Поневолений розум. – Сучасність. – 1985. – С. 71-73.
6. Див.: Медвідь В'ячеслав. Життя і правда (з книжки мемуарів) // Кур'єр Кривбасу. – 1999. – травень. – С. 39-63.
7. Хемінгуей Е. Сніги Каліманджаро. – К.: Дніпро, 1968. – С. 201-202.
8. Салтыков-Щедрин М.Е. Обманщик-газетчик и легковерный читатель // Мелочи жизни. Русская сатира и юмор второй половины ХІХ – начала ХХ в. – М.: Худож. лит., 1988. – С. 109-111.
9. Парандовский Ян. Алхимия слова. – М.: Прогресс, 1972. – 334 с.
10. Див.: Левчин Рафаель // Людина і суспільство. – 1990. – № 5.
11. Жид. Андре. Из Дневника 1939–1949 // Литературная газета. – 1989. – 8 март.
12. Сабато Эрнэсто. На пороге жизни // Литературная газета. – 1989. – апр.


*Повний варіант книги "Павлюк Ігор. Діагностика і прогностика брехні: Екскурси в теорію комунікації. – Львів: Сполом, 2003. – 80 с." читайте на (див. нижче - "Контекст"):


Контекст : http://ihor-pavlyuk.ucoz.ru/PDF/Brehnya.pdf


      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Контекст http://ihor-pavlyuk.ucoz.ru/PDF/Brehnya.pdf
Дата публікації 2010-04-25 13:39:28
Переглядів сторінки твору 3340
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (5.096 / 5.72)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.911 / 5.75)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.766
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2022.09.27 01:14
Автор у цю хвилину відсутній