ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2022.10.04 05:57
Ми всі чекаємо світання,
Ми всі чекаємо на день
В яскраво-сонячнім убранні
І без розривів аніде.
Ростуть на краще сподівання,
Мов чиста синь межи хмарин, –
Ми всі чекаємо світання
І тільки радісних новин.

Микола Соболь
2022.10.04 05:53
Коли душі захочеться співати,
нехай співає, що їй тій душі.
Вона знайшла у тілі свої ґрати
і сльози їй, немов комусь дощі.
Нехай співає, не переч, не треба,
поринь і ти до світлих перемін.
Настане час злетіти їй у небо,
як заячить про те церковний

Олексій Могиленко
2022.10.03 21:44
Скільки їх, безвинно убитих?
Закатованих,замордованих,замучених
на очах у маленьких дітей,
в міцних обіймах батьків ,
в лоні материнському, коли
мамине серце до останнього імпульсу
боролося за життя крихітки-кровиночки.

Козак Дума
2022.10.03 18:24
«Життя без виміру» – то треш чи парадокс?
Але таким його господар бачить…
Хто любить волейбол, хокей чи бокс,
а хто натхненно по танцполу скаче.

«Життя прожить – не поле перейти!»
Слова ці мудрі чуємо ми часто.
Воно охоплює галактики, світи,

Богдан Манюк
2022.10.03 18:14
Ти гортаєш свою самотність,
як гортають книжки старезні
ті, у кого персти, як гості,
що до затишку геть замерзли.
Все твоє в ній
в кільці чужого -
від іудів і від пілатів...
Не здіймаються в руки Бога

Віктор Кучерук
2022.10.03 05:31
Молитви, зойки і прокльони,
Рішучість, впевненість і злість, –
Працюють теж на оборону
І захист рідної землі.
Нема нечулих і бездушних,
Усі відчули біль сповна, –
Іде запекла й відчайдушна
Війна…

Микола Соболь
2022.10.03 04:54
Павук у лісі плів тенета,
гукав кохану тетерук,
а вже стріла із арбалета
летіла на пташиний звук.
На жаль так створена людина –
вбивати будь-що, будь-коли,
підступно ціляться у спину
іржею з’їдені стволи.

Іван Потьомкін
2022.10.02 23:26
Старе вино в міхи нові переливаю.
Колись воно гуло і вирувало...
Настояне на почуттях і мріях,
Воно й сьогодні грати не вгаває…
Угамуватися в нових міхах не вміє.

Євген Федчук
2022.10.02 19:32
Іван злютований метавсь
По переходах і кімнатах.
Служилий люд увесь ховавсь,
Бо поміж них кому ж не знати,
Що краще схоронитись десь,
Аніж потрапити під руку.
І увесь гнів тоді впаде
На нього – та й помре у муках.

Микола Соболь
2022.10.02 18:39
Ні бабиного літа, ні тепла.
Дощі, дощі…,
а поміж ними зливи
і клен стоїть самотній, сиротливо
розглядує себе крізь сльози скла…
Одна скотилась, як моя печаль.
А інші вслід їм байдуже, що осінь.
Крик журавлиний пролетів між с

Сергій Губерначук
2022.10.02 18:06
Я раніше – був добрішим?..
Злішим став – то й став старішим!
(З лішим спав – і пострашнішав…)
Але більш не подобрішав…
Тільки колобка зліпивши –
дещо віршики поліпшив…

24 липня 2007 р., Богдани

Віктор Кучерук
2022.10.02 06:59
Г. С...

Мовчазна, запізніла, непрохана,
Ніби осінь в ошатнім гаю, –
Ти своєю красою сполохала
Угамовану душу мою.
Золотистими, довгими віями,
На краях ворухливих повік, –

Микола Соболь
2022.10.02 05:41
Пізнавши ночі божевілля
назад не буде вороття
коли твого торкнувся тіла
була ти грішна і свята.
І подиху легке тремтіння,
і плоть розбурхана вогнем…
Чи то було гріхопадіння?
Чи шлях, що двох веде в Едем?

Іван Потьомкін
2022.10.01 19:35
Двадцять літ зі сходу на захід, з півночі на південь ходив імператор Діоклетіан, усмиряючи різномовних бунтівників. Час його названо «поверненням золотого століття». Заглянув імператор на якусь часину в Рим. І не сподобалось йому тут жити, а закортіло на

Микола Соболь
2022.10.01 05:44
Тихими переливами, дзвонами зорі
заспівала пісню квітневу Десна.
Небо ще холодне й скупе, але десь в горі
вперше чорногузи клекочуть. Весна
цього року воєнна ні сну, ні спокою…
птахи ледь взнають місцевість згорілу.
Попелища сіл. Кружляючи над рікою

Віктор Кучерук
2022.10.01 05:41
Непроглядні осінні тумани
Від світань аж до смерків щодня, –
Повз світіння листочків багряних
Без стежинок ходжу, навмання.
Мов крізь сон, поглядаю під ноги,
Щоб об щось не спіткнутись ніде, –
Час так скручує трави вологі,
Наче пряжу старанно пря
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ганна Осадко (1978) / Проза

 адже - апостол Петро сказав...
Образ твору [2000 рік, квітень]

…бо нічого тоді не віщувало лихого. Бо здорова була, і вагітність усю умовно-нормально відходила, і взагалі… емоційний стан, щоправда, був жахливий – бо сама, геть сама була…та зара не про це…
Була третя ночі.
І – вода рушила.
Задвигтіла – і рушила.
І півсвіту хвилею змило.

…по-рож-ньо…
Годині о сьомій я з татом пішли в лікарню – «здаватися», як я тоді жартувала попри болісні перейми. То, словом, мені у передпологову поклали, у льолю таку безрозмірну, із розрізом до пупа, нарядили (фасончик той ще! Ти би побачив, Серце, зридався би): Велкам, Ганнусю! Ласкаво просимо!
А нас – жіночок із переймами – там було четверо, якщо я не помиляюся. І ще – то неділя була, Вербна неділя, і в лікарні – півтора дохтора включаючи прибиральницю – ну от зовсім….
А час, маю тобі сказати, під час найбільшого болю, набуває дивних властивостей. Ото я на власному досвіді збагнула тезу про «відносність часу». (Існує такий забобон серед породіль – не можна мати на тілі нічого, що за формою нагадує замкнуте коло – мовляв, тоді неможливо розродитися – отак і зависнеш на якомусь колі переймів. Ну і для немовляти це пряма дорога до смерті від асфіксії – а ди народиться із пуповиною довкола шиї… Тому всі жінки завбачливо зняли з тіла перстені, годинники й ланцюжки з хрестиками – від гріха подалі.) Двох уже завели у пологову – я чула, як вони спершу надсадно кричали, а в кінці переможно лунав голос дитини…
А мій час - спинився…
(Годинник бо я зняла з руки й повішала на металеве бильце лікарняного ліжка…) Так от, час від часу я зиркала – скільки ж іще… Такого болю – геть нелюдського, тягучого, кітстколомного, коли час зу-пи-няв-ся – я ще ніколи не відчувала… Химерно було – ото думаєш, вже кілька годин минуло у цьому пеклі – а то тільки три хвилини. А потім падала у безпам’ятство…І години тоді спливали непомітно … І лише думка – вже би нехай я умерла, лишень би це скінчилося…. А ще – я не плакала зовсім… Не кричала. Стогнала лише і молилася вголос…. Лікарка чергова кілька разів заходила – То що? Ні ще? Ану дай гляну…
- Ні, - хитала головою, - матка тільки на палець відкрилася… Давай спробуємо крапельницю…
…коли до мене причепили крапельницю, стало ще гірше. Вірніше, мені стало легше – час набув звичної плинності, свідомість стала чистою, але припинилися перейми….
…була вже п»ята година вечора. Компанія жіночок, що лежала зі мною зранку, щасливо розродившись, розійшлася по палатах, а я лежала, втупившись у стелю, і гладила лівою рукою земну кулю живота (права була пристрочена до крапельниці).
…о шостій в лікарів була перезмінка, і – пам»ятаю – високий, білий в білому – мужчина – скоромовкою до медсестри : від котрої години? Ага, ага…хммм…а тоді до мене – послухав живіт через стіблясту рурку, помацав пульс, зблід…
- Він.. воно…дитина не дихає… бігом в операційну!
…операційна була на третьому. Я не знаю, чому так трапилося, де були ці грьобані медсестри з їхніми медбратами, та лікар припідняв мене з ліжка – і я – сама – по стінці – притримуючи о живіт й – ідіотка! – розріз на грудях – пішла в операційну.
…досі я ніколи не бачила операційної, хіба у фільмах. На стелі – велика, як сонце, кругла лампа. Металічне ліжко – його форма чомусь нагадала мені хрест, справді, дурнувата асоціація, але так воно було – лягла, розкинувши руки – і їх одразу ж зафіксували такими спеціальними затискачами.
Снодійне.
Сон.
…не снилося нічого. Голоси чула. Напевно, лікарів. Камінна втома по всьому тілу. Ані ворухнутися. Мене кудись везуть (несуть? чи то човен пливе?)… А довкола темно. А отам, попереду – пляма світла… і я рухаюся – знаково! – вперед ногами – отуди, до плямки світла…. Думка дурна з»являється, млява, безсила, як півздохла муха в киселі – напевно, я померла…а цікаво, я народила, чи ні? А кого? Хлопчика? Живого? Дівчинку? Мертву? Та яка, врешті, різниця…
…аж раптом – він – в головах. Білий. З бородою. То він мене везе-несе-пливе уперед ногами… я хочу підвестися і розгледіти його, та тіло важке, і повіки важкі, і в роті сухо – аж дере у піднебіння. Тоді руками мацаю – що там – поза мною? Дерево. Так, Серце, дерево, дерев»яні дошки і праворуч, і ліворуч.
…а таки так, померла… – і думка ця така вже байдужа. Бо втомилася. Бо спати хочу.
…він схиляється наді мною, поправляє простирадло.
- Ти хто? – видихаю враз – гарячим подихом . – Хто ти? (так наче мені то ще щось важить).
- Хто-хто…Апостол Петро, - каже він. А тоді додає: – Спи.
- Хлопчик? Жи… - звуки прилипають до піднебіння.
- Живий, живий твій хлопчик, - каже апостол Петро.
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.

………….
………………….
А потім ранок був.
Апостол Петро виявився моїм анестезіологом – я геть погано відходила від наркозу, і він просидів біля мене півдня.
- А навіщо Ви назвалися апостолом?
- Я? Ааааа….та то так, жарт професійний… а ти що, все пам»ятаєш?
- Угу…все…
………………
А потім крапельниці були. І переливання крові. І знову крапельці. І малого – хлопчика – живого – на третій день принесли – бо зле було – нам обом. Бо різної ми крові виявилися – непоєднуваної крові – мій мінус і його плюс билися між собою усі дев»ять місяців – не на життя, а на смерть –
але –
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Живий.


[1981 рік, листопад]

Мені три. Мені зле. Він знову приходив уночі – чорний, гутаперчевий, без лиця. Тягнув за руку до вікна. А там – високо. А мама не чує. І тато не чує. Сплять от на сусідньому ліжку – і не чують, що він – тут. Він останнім часом часто приходить. Стає наді мною – і дивиться невидючими ямами – пильно дивиться, зимно дивиться. Від отого протягу я щоразу прокидаюся – але мені бракує повітря, аби крикнути. Голосу бракує.
…він не злий. І не добрий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся. Розмите лице – така пляма замуцькана: ходи!
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – такі собі сталеві хробаки абощо. І гарячі дуже. Мені пече. Дуже пече. Але голосу немає, немає, немає голосу…і він бере мене – невагому і безголосу – як русалку на пательні - на руки – і несе до вікна…а там – дощ…а там – осінь. А там – листо-
пад.

І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.

- Маааааа!!!!

Мама – зі сну – обнімає – спи…
- Господи, та вона ж горить!

А потім був ранок.
І лікарня. Три місяці в лікарні. Двостороння пневмонія. Перетягування каната – між Ним – чорним і Ним – білим…
але -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Жива.


[1978 рік, червень]

Спочатку була вода. Багато теплої води. Пульсація світла крізь півпрозорі повіки. Пульсація мене. Бо я була – весь світ. Весь Всесвіт. Бо з мачинки дрібної – з нічого зовсім з нічого! – клітини ділилися – і дуальний світ – досконалі дві часточки мушлі – ставали мною.
…голоси були далекі, голоси ззовні. А один з них був майже-моїм голосом, бо то був - Голос Теплої Води.
А тоді –
вода рушила.
І півсвіту хвилею змило.


….
А за тим тиша прийшла. Тривожна, як перед грозою. Суха і шкарубка, як мої прозорі збабчені пальчики…

Світ – той, що не я – двигтів і надсадно намагався мене виштовхати. Уперед ногами. Через чорний коридор. До плямки світла.

…він не добрий. І не злий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся
……
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – вони хапають мене за ноги - невагому і безголосу – як русалку на пательні - і тягнуть… з корінням тягнуть… а коріння врешті рветься – голосно, як струна рветься – і Голос Теплої Води надсадно кричить – на весь мій світ… а потім – вода кривавіє…і вже вся червона…
Чорне море червоної води….

І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.

- Аааааа!!!!

Мама – із білого каменю… Над нею лікарі. Багато лікарів – метушаться: кровотеча…не спинити… тампон! скальпель! затискач!
…а мене – загорнуту в лікарняну шмату – ніс на руках він.
Білий?
Чорний?
Немає значення.

адже -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спіть.
Живі.






      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-06-23 16:31:53
Переглядів сторінки твору 2838
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 5.292 / 5.5  (5.244 / 5.65)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.211 / 5.62)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.815
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2015.02.12 12:58
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександра Вітановська (Л.П./Л.П.) [ 2009-06-23 17:35:04 ]
Ой, це життя - постійний перехід із рідкого стану в стан пари...
"Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
- Аааааа!!!!"


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ганна Осадко (М.К./М.К.) [ 2009-06-23 22:51:06 ]
Щиро вдячна, Олександро, за високу оцінку отакої от скромної есейки.
А таки так - життя - то вічні переходи. Бо - виходів нема, правда ж? Лише одні переходи й переходи лабіринтами тіла й духу...
Спасибі.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василина Іванина (М.К./М.К.) [ 2009-06-24 22:14:00 ]
цікава композиція, місткі і зримо виписані деталі
у цілому – незвичайне враження від твору


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Зотова (Л.П./М.К.) [ 2009-07-03 20:39:40 ]
Я почала писати тут і все писала і писала а потім перенесла все сюди:

http://maysterni.com/publication.php?id=34776

Отако не кожного дня задумуєшся про своє саме велике щастя.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Фульмес (Л.П./М.К.) [ 2009-07-08 18:04:23 ]
З задоволенням прочитала. Як сама ще раз пережила.