ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
2024.04.18
05:58
Ширяє ластівка над мною
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
2024.04.17
21:42
У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
2024.04.17
14:19
А це не раша почала війну
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
2024.04.17
09:42
Основне завдання курсу —
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
2024.04.17
08:45
А-ж гілля гнеться бузу від суцвіть,
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
2024.04.17
07:58
Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
2024.04.17
06:34
У цій війні я сам себе зустрів.
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
2024.04.17
06:27
Ніби в камертон у підвіконня
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
2024.04.17
05:37
Затьмарить час чийсь світлий образ
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
2024.04.17
00:24
Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
2024.04.16
23:09
Якщо не зведе Господь дім,
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ганна Осадко (1978) /
Проза
адже - апостол Петро сказав...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
адже - апостол Петро сказав...
[2000 рік, квітень]
…бо нічого тоді не віщувало лихого. Бо здорова була, і вагітність усю умовно-нормально відходила, і взагалі… емоційний стан, щоправда, був жахливий – бо сама, геть сама була…та зара не про це…
Була третя ночі.
І – вода рушила.
Задвигтіла – і рушила.
І півсвіту хвилею змило.
…по-рож-ньо…
Годині о сьомій я з татом пішли в лікарню – «здаватися», як я тоді жартувала попри болісні перейми. То, словом, мені у передпологову поклали, у льолю таку безрозмірну, із розрізом до пупа, нарядили (фасончик той ще! Ти би побачив, Серце, зридався би): Велкам, Ганнусю! Ласкаво просимо!
А нас – жіночок із переймами – там було четверо, якщо я не помиляюся. І ще – то неділя була, Вербна неділя, і в лікарні – півтора дохтора включаючи прибиральницю – ну от зовсім….
А час, маю тобі сказати, під час найбільшого болю, набуває дивних властивостей. Ото я на власному досвіді збагнула тезу про «відносність часу». (Існує такий забобон серед породіль – не можна мати на тілі нічого, що за формою нагадує замкнуте коло – мовляв, тоді неможливо розродитися – отак і зависнеш на якомусь колі переймів. Ну і для немовляти це пряма дорога до смерті від асфіксії – а ди народиться із пуповиною довкола шиї… Тому всі жінки завбачливо зняли з тіла перстені, годинники й ланцюжки з хрестиками – від гріха подалі.) Двох уже завели у пологову – я чула, як вони спершу надсадно кричали, а в кінці переможно лунав голос дитини…
А мій час - спинився…
(Годинник бо я зняла з руки й повішала на металеве бильце лікарняного ліжка…) Так от, час від часу я зиркала – скільки ж іще… Такого болю – геть нелюдського, тягучого, кітстколомного, коли час зу-пи-няв-ся – я ще ніколи не відчувала… Химерно було – ото думаєш, вже кілька годин минуло у цьому пеклі – а то тільки три хвилини. А потім падала у безпам’ятство…І години тоді спливали непомітно … І лише думка – вже би нехай я умерла, лишень би це скінчилося…. А ще – я не плакала зовсім… Не кричала. Стогнала лише і молилася вголос…. Лікарка чергова кілька разів заходила – То що? Ні ще? Ану дай гляну…
- Ні, - хитала головою, - матка тільки на палець відкрилася… Давай спробуємо крапельницю…
…коли до мене причепили крапельницю, стало ще гірше. Вірніше, мені стало легше – час набув звичної плинності, свідомість стала чистою, але припинилися перейми….
…була вже п»ята година вечора. Компанія жіночок, що лежала зі мною зранку, щасливо розродившись, розійшлася по палатах, а я лежала, втупившись у стелю, і гладила лівою рукою земну кулю живота (права була пристрочена до крапельниці).
…о шостій в лікарів була перезмінка, і – пам»ятаю – високий, білий в білому – мужчина – скоромовкою до медсестри : від котрої години? Ага, ага…хммм…а тоді до мене – послухав живіт через стіблясту рурку, помацав пульс, зблід…
- Він.. воно…дитина не дихає… бігом в операційну!
…операційна була на третьому. Я не знаю, чому так трапилося, де були ці грьобані медсестри з їхніми медбратами, та лікар припідняв мене з ліжка – і я – сама – по стінці – притримуючи о живіт й – ідіотка! – розріз на грудях – пішла в операційну.
…досі я ніколи не бачила операційної, хіба у фільмах. На стелі – велика, як сонце, кругла лампа. Металічне ліжко – його форма чомусь нагадала мені хрест, справді, дурнувата асоціація, але так воно було – лягла, розкинувши руки – і їх одразу ж зафіксували такими спеціальними затискачами.
Снодійне.
Сон.
…не снилося нічого. Голоси чула. Напевно, лікарів. Камінна втома по всьому тілу. Ані ворухнутися. Мене кудись везуть (несуть? чи то човен пливе?)… А довкола темно. А отам, попереду – пляма світла… і я рухаюся – знаково! – вперед ногами – отуди, до плямки світла…. Думка дурна з»являється, млява, безсила, як півздохла муха в киселі – напевно, я померла…а цікаво, я народила, чи ні? А кого? Хлопчика? Живого? Дівчинку? Мертву? Та яка, врешті, різниця…
…аж раптом – він – в головах. Білий. З бородою. То він мене везе-несе-пливе уперед ногами… я хочу підвестися і розгледіти його, та тіло важке, і повіки важкі, і в роті сухо – аж дере у піднебіння. Тоді руками мацаю – що там – поза мною? Дерево. Так, Серце, дерево, дерев»яні дошки і праворуч, і ліворуч.
…а таки так, померла… – і думка ця така вже байдужа. Бо втомилася. Бо спати хочу.
…він схиляється наді мною, поправляє простирадло.
- Ти хто? – видихаю враз – гарячим подихом . – Хто ти? (так наче мені то ще щось важить).
- Хто-хто…Апостол Петро, - каже він. А тоді додає: – Спи.
- Хлопчик? Жи… - звуки прилипають до піднебіння.
- Живий, живий твій хлопчик, - каже апостол Петро.
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
………….
………………….
А потім ранок був.
Апостол Петро виявився моїм анестезіологом – я геть погано відходила від наркозу, і він просидів біля мене півдня.
- А навіщо Ви назвалися апостолом?
- Я? Ааааа….та то так, жарт професійний… а ти що, все пам»ятаєш?
- Угу…все…
………………
А потім крапельниці були. І переливання крові. І знову крапельці. І малого – хлопчика – живого – на третій день принесли – бо зле було – нам обом. Бо різної ми крові виявилися – непоєднуваної крові – мій мінус і його плюс билися між собою усі дев»ять місяців – не на життя, а на смерть –
але –
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Живий.
[1981 рік, листопад]
Мені три. Мені зле. Він знову приходив уночі – чорний, гутаперчевий, без лиця. Тягнув за руку до вікна. А там – високо. А мама не чує. І тато не чує. Сплять от на сусідньому ліжку – і не чують, що він – тут. Він останнім часом часто приходить. Стає наді мною – і дивиться невидючими ямами – пильно дивиться, зимно дивиться. Від отого протягу я щоразу прокидаюся – але мені бракує повітря, аби крикнути. Голосу бракує.
…він не злий. І не добрий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся. Розмите лице – така пляма замуцькана: ходи!
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – такі собі сталеві хробаки абощо. І гарячі дуже. Мені пече. Дуже пече. Але голосу немає, немає, немає голосу…і він бере мене – невагому і безголосу – як русалку на пательні - на руки – і несе до вікна…а там – дощ…а там – осінь. А там – листо-
пад.
…
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
- Маааааа!!!!
…
Мама – зі сну – обнімає – спи…
- Господи, та вона ж горить!
…
А потім був ранок.
І лікарня. Три місяці в лікарні. Двостороння пневмонія. Перетягування каната – між Ним – чорним і Ним – білим…
але -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Жива.
[1978 рік, червень]
Спочатку була вода. Багато теплої води. Пульсація світла крізь півпрозорі повіки. Пульсація мене. Бо я була – весь світ. Весь Всесвіт. Бо з мачинки дрібної – з нічого зовсім з нічого! – клітини ділилися – і дуальний світ – досконалі дві часточки мушлі – ставали мною.
…голоси були далекі, голоси ззовні. А один з них був майже-моїм голосом, бо то був - Голос Теплої Води.
А тоді –
вода рушила.
І півсвіту хвилею змило.
….
А за тим тиша прийшла. Тривожна, як перед грозою. Суха і шкарубка, як мої прозорі збабчені пальчики…
…
Світ – той, що не я – двигтів і надсадно намагався мене виштовхати. Уперед ногами. Через чорний коридор. До плямки світла.
…
…він не добрий. І не злий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся
……
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – вони хапають мене за ноги - невагому і безголосу – як русалку на пательні - і тягнуть… з корінням тягнуть… а коріння врешті рветься – голосно, як струна рветься – і Голос Теплої Води надсадно кричить – на весь мій світ… а потім – вода кривавіє…і вже вся червона…
Чорне море червоної води….
…
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
- Аааааа!!!!
…
Мама – із білого каменю… Над нею лікарі. Багато лікарів – метушаться: кровотеча…не спинити… тампон! скальпель! затискач!
…а мене – загорнуту в лікарняну шмату – ніс на руках він.
Білий?
Чорний?
Немає значення.
…
адже -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спіть.
Живі.
…бо нічого тоді не віщувало лихого. Бо здорова була, і вагітність усю умовно-нормально відходила, і взагалі… емоційний стан, щоправда, був жахливий – бо сама, геть сама була…та зара не про це…
Була третя ночі.
І – вода рушила.
Задвигтіла – і рушила.
І півсвіту хвилею змило.
…по-рож-ньо…
Годині о сьомій я з татом пішли в лікарню – «здаватися», як я тоді жартувала попри болісні перейми. То, словом, мені у передпологову поклали, у льолю таку безрозмірну, із розрізом до пупа, нарядили (фасончик той ще! Ти би побачив, Серце, зридався би): Велкам, Ганнусю! Ласкаво просимо!
А нас – жіночок із переймами – там було четверо, якщо я не помиляюся. І ще – то неділя була, Вербна неділя, і в лікарні – півтора дохтора включаючи прибиральницю – ну от зовсім….
А час, маю тобі сказати, під час найбільшого болю, набуває дивних властивостей. Ото я на власному досвіді збагнула тезу про «відносність часу». (Існує такий забобон серед породіль – не можна мати на тілі нічого, що за формою нагадує замкнуте коло – мовляв, тоді неможливо розродитися – отак і зависнеш на якомусь колі переймів. Ну і для немовляти це пряма дорога до смерті від асфіксії – а ди народиться із пуповиною довкола шиї… Тому всі жінки завбачливо зняли з тіла перстені, годинники й ланцюжки з хрестиками – від гріха подалі.) Двох уже завели у пологову – я чула, як вони спершу надсадно кричали, а в кінці переможно лунав голос дитини…
А мій час - спинився…
(Годинник бо я зняла з руки й повішала на металеве бильце лікарняного ліжка…) Так от, час від часу я зиркала – скільки ж іще… Такого болю – геть нелюдського, тягучого, кітстколомного, коли час зу-пи-няв-ся – я ще ніколи не відчувала… Химерно було – ото думаєш, вже кілька годин минуло у цьому пеклі – а то тільки три хвилини. А потім падала у безпам’ятство…І години тоді спливали непомітно … І лише думка – вже би нехай я умерла, лишень би це скінчилося…. А ще – я не плакала зовсім… Не кричала. Стогнала лише і молилася вголос…. Лікарка чергова кілька разів заходила – То що? Ні ще? Ану дай гляну…
- Ні, - хитала головою, - матка тільки на палець відкрилася… Давай спробуємо крапельницю…
…коли до мене причепили крапельницю, стало ще гірше. Вірніше, мені стало легше – час набув звичної плинності, свідомість стала чистою, але припинилися перейми….
…була вже п»ята година вечора. Компанія жіночок, що лежала зі мною зранку, щасливо розродившись, розійшлася по палатах, а я лежала, втупившись у стелю, і гладила лівою рукою земну кулю живота (права була пристрочена до крапельниці).
…о шостій в лікарів була перезмінка, і – пам»ятаю – високий, білий в білому – мужчина – скоромовкою до медсестри : від котрої години? Ага, ага…хммм…а тоді до мене – послухав живіт через стіблясту рурку, помацав пульс, зблід…
- Він.. воно…дитина не дихає… бігом в операційну!
…операційна була на третьому. Я не знаю, чому так трапилося, де були ці грьобані медсестри з їхніми медбратами, та лікар припідняв мене з ліжка – і я – сама – по стінці – притримуючи о живіт й – ідіотка! – розріз на грудях – пішла в операційну.
…досі я ніколи не бачила операційної, хіба у фільмах. На стелі – велика, як сонце, кругла лампа. Металічне ліжко – його форма чомусь нагадала мені хрест, справді, дурнувата асоціація, але так воно було – лягла, розкинувши руки – і їх одразу ж зафіксували такими спеціальними затискачами.
Снодійне.
Сон.
…не снилося нічого. Голоси чула. Напевно, лікарів. Камінна втома по всьому тілу. Ані ворухнутися. Мене кудись везуть (несуть? чи то човен пливе?)… А довкола темно. А отам, попереду – пляма світла… і я рухаюся – знаково! – вперед ногами – отуди, до плямки світла…. Думка дурна з»являється, млява, безсила, як півздохла муха в киселі – напевно, я померла…а цікаво, я народила, чи ні? А кого? Хлопчика? Живого? Дівчинку? Мертву? Та яка, врешті, різниця…
…аж раптом – він – в головах. Білий. З бородою. То він мене везе-несе-пливе уперед ногами… я хочу підвестися і розгледіти його, та тіло важке, і повіки важкі, і в роті сухо – аж дере у піднебіння. Тоді руками мацаю – що там – поза мною? Дерево. Так, Серце, дерево, дерев»яні дошки і праворуч, і ліворуч.
…а таки так, померла… – і думка ця така вже байдужа. Бо втомилася. Бо спати хочу.
…він схиляється наді мною, поправляє простирадло.
- Ти хто? – видихаю враз – гарячим подихом . – Хто ти? (так наче мені то ще щось важить).
- Хто-хто…Апостол Петро, - каже він. А тоді додає: – Спи.
- Хлопчик? Жи… - звуки прилипають до піднебіння.
- Живий, живий твій хлопчик, - каже апостол Петро.
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
………….
………………….
А потім ранок був.
Апостол Петро виявився моїм анестезіологом – я геть погано відходила від наркозу, і він просидів біля мене півдня.
- А навіщо Ви назвалися апостолом?
- Я? Ааааа….та то так, жарт професійний… а ти що, все пам»ятаєш?
- Угу…все…
………………
А потім крапельниці були. І переливання крові. І знову крапельці. І малого – хлопчика – живого – на третій день принесли – бо зле було – нам обом. Бо різної ми крові виявилися – непоєднуваної крові – мій мінус і його плюс билися між собою усі дев»ять місяців – не на життя, а на смерть –
але –
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Живий.
[1981 рік, листопад]
Мені три. Мені зле. Він знову приходив уночі – чорний, гутаперчевий, без лиця. Тягнув за руку до вікна. А там – високо. А мама не чує. І тато не чує. Сплять от на сусідньому ліжку – і не чують, що він – тут. Він останнім часом часто приходить. Стає наді мною – і дивиться невидючими ямами – пильно дивиться, зимно дивиться. Від отого протягу я щоразу прокидаюся – але мені бракує повітря, аби крикнути. Голосу бракує.
…він не злий. І не добрий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся. Розмите лице – така пляма замуцькана: ходи!
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – такі собі сталеві хробаки абощо. І гарячі дуже. Мені пече. Дуже пече. Але голосу немає, немає, немає голосу…і він бере мене – невагому і безголосу – як русалку на пательні - на руки – і несе до вікна…а там – дощ…а там – осінь. А там – листо-
пад.
…
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
- Маааааа!!!!
…
Мама – зі сну – обнімає – спи…
- Господи, та вона ж горить!
…
А потім був ранок.
І лікарня. Три місяці в лікарні. Двостороння пневмонія. Перетягування каната – між Ним – чорним і Ним – білим…
але -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Жива.
[1978 рік, червень]
Спочатку була вода. Багато теплої води. Пульсація світла крізь півпрозорі повіки. Пульсація мене. Бо я була – весь світ. Весь Всесвіт. Бо з мачинки дрібної – з нічого зовсім з нічого! – клітини ділилися – і дуальний світ – досконалі дві часточки мушлі – ставали мною.
…голоси були далекі, голоси ззовні. А один з них був майже-моїм голосом, бо то був - Голос Теплої Води.
А тоді –
вода рушила.
І півсвіту хвилею змило.
….
А за тим тиша прийшла. Тривожна, як перед грозою. Суха і шкарубка, як мої прозорі збабчені пальчики…
…
Світ – той, що не я – двигтів і надсадно намагався мене виштовхати. Уперед ногами. Через чорний коридор. До плямки світла.
…
…він не добрий. І не злий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся
……
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – вони хапають мене за ноги - невагому і безголосу – як русалку на пательні - і тягнуть… з корінням тягнуть… а коріння врешті рветься – голосно, як струна рветься – і Голос Теплої Води надсадно кричить – на весь мій світ… а потім – вода кривавіє…і вже вся червона…
Чорне море червоної води….
…
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
- Аааааа!!!!
…
Мама – із білого каменю… Над нею лікарі. Багато лікарів – метушаться: кровотеча…не спинити… тампон! скальпель! затискач!
…а мене – загорнуту в лікарняну шмату – ніс на руках він.
Білий?
Чорний?
Немає значення.
…
адже -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спіть.
Живі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію