
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.03.08
10:25
Радій. Це я іду
веселкою до тебе.
Дивись у небеса.
В калюжі не дивись.
Немає унизу
ні сонячного Феба,
ні того, що несе
пір'їною увись.
веселкою до тебе.
Дивись у небеса.
В калюжі не дивись.
Немає унизу
ні сонячного Феба,
ні того, що несе
пір'їною увись.
2021.03.08
10:21
Пронизує життя
ясне проміння душ
у таїні ночей
імлою того неба,
що дивиться на нас
очима із калюж...
О, скільки чорних дір
у мороці Ереба!
ясне проміння душ
у таїні ночей
імлою того неба,
що дивиться на нас
очима із калюж...
О, скільки чорних дір
у мороці Ереба!
2021.03.08
09:43
Чоловіку холодно без жінки,
Як без сонця світловому дню, –
І болюче, наче навколінки
Стати й не піднятися коню.
Чоловіку хочеться до жінки,
Як до моря з доку кораблю, –
Щоб не мали вуха відпочинку
Від цілодобового “люблю”.
Як без сонця світловому дню, –
І болюче, наче навколінки
Стати й не піднятися коню.
Чоловіку хочеться до жінки,
Як до моря з доку кораблю, –
Щоб не мали вуха відпочинку
Від цілодобового “люблю”.
2021.03.08
07:23
Як добре, що ховатися не вмієш,
а в променях стоїш – і майорієш!
Хай бачать, як ярить тебе любов –
це гідність, до якої я дійшов!
Це вірність з найпотужніших чеснот,
які тримають не один народ!
У морі квіту, в пшеницях ти зрієш,
а в променях стоїш – і майорієш!
Хай бачать, як ярить тебе любов –
це гідність, до якої я дійшов!
Це вірність з найпотужніших чеснот,
які тримають не один народ!
У морі квіту, в пшеницях ти зрієш,
2021.03.08
04:39
Добро не знівечить дитини
маленьке серце в доброті
це не мотор – свята перлина,
яка до Бога ув імлі
веде таку ж страждальну душу
і, хто б мені не говорив
дорослі душі часто – мушлі,
дитячі – до небес порив.
маленьке серце в доброті
це не мотор – свята перлина,
яка до Бога ув імлі
веде таку ж страждальну душу
і, хто б мені не говорив
дорослі душі часто – мушлі,
дитячі – до небес порив.
2021.03.08
00:02
Подолено відстань. Хатина на розтіч
А вітер...гульба… Ти - господаре?
Все промайнуло, зникло бездарно…
Пам’ять - безпам’ятство… душу морочить
Сирість безпліддя… Божа покара…
Ой вийди у простір, погляньмо у вічі
Чому наших доль… де справедливість?
А вітер...гульба… Ти - господаре?
Все промайнуло, зникло бездарно…
Пам’ять - безпам’ятство… душу морочить
Сирість безпліддя… Божа покара…
Ой вийди у простір, погляньмо у вічі
Чому наших доль… де справедливість?
2021.03.07
23:18
Усе в нас починається з порога
У рідній хаті, де жили й росли.
І перший крик, й остання вже дорога,
Через поріг батьківський перейшли.
Всі болі наші і жалі, й печалі,
Переступали хатню цю межу.
І ми жили із ними вже надалі,
У рідній хаті, де жили й росли.
І перший крик, й остання вже дорога,
Через поріг батьківський перейшли.
Всі болі наші і жалі, й печалі,
Переступали хатню цю межу.
І ми жили із ними вже надалі,
2021.03.07
23:15
Сміялась хатина, раділа від щастя,
Бо в пісню сплітались її голоси.
І вічним здавалось батьківське причастя
І мамине слово добра і краси.
У шибках завжди відбивалися зорі,
Стікали по стрісі травневі дощі.
Її обнімали світанки прозорі,
Бо в пісню сплітались її голоси.
І вічним здавалось батьківське причастя
І мамине слово добра і краси.
У шибках завжди відбивалися зорі,
Стікали по стрісі травневі дощі.
Її обнімали світанки прозорі,
2021.03.07
21:42
Я від кохання все життя страждав,
Даремно сподіваючись на диво.
В надії, що купатимусь в медах...
Й уже здавалось те все — неможливим.
Спеленане, наївне немовля,
Я борсався в тенетах у кохання.
І щастя, наче мрію, уявляв...
Даремно сподіваючись на диво.
В надії, що купатимусь в медах...
Й уже здавалось те все — неможливим.
Спеленане, наївне немовля,
Я борсався в тенетах у кохання.
І щастя, наче мрію, уявляв...
2021.03.07
20:18
Дорогі жінки! Ми разом з композитором Геннадієм Володьком підготували Вам святковий подарунок на 8-м
https://www.facebook.com/100000221016363/videos/4491409727543017/?notif_id=1615139419883756¬if_t=video_wall_create&ref=notif
2021.03.07
19:54
Чорний згусток журби у коханих зіницях,
Що сльозою тече з-під натомлених вій.
По стежині стрімкій до своєї криниці
Йде дівчина одна, щоби збутися мрій.
Дум про нього, того, що, ховаючи зраду,
Прикидався таким, хоч до рани клади…
Відсьогодні йому в
Що сльозою тече з-під натомлених вій.
По стежині стрімкій до своєї криниці
Йде дівчина одна, щоби збутися мрій.
Дум про нього, того, що, ховаючи зраду,
Прикидався таким, хоч до рани клади…
Відсьогодні йому в
2021.03.07
18:14
Не згодиться ніхто замість тебе дорогу здолати –
Добирайся, як знаєш, в пітьмі, невідомо куди.
Хай тобі виднокрай заступають дерева крислаті
І твої провожаті духовно сліпі й дурнуваті
І тобі не підкажуть, як вірно читати сліди.
Але ти самотуж прой
Добирайся, як знаєш, в пітьмі, невідомо куди.
Хай тобі виднокрай заступають дерева крислаті
І твої провожаті духовно сліпі й дурнуваті
І тобі не підкажуть, як вірно читати сліди.
Але ти самотуж прой
2021.03.07
16:44
Я хочу, щоб мої фільтри мені не зрадили,
Вбудовані наміцно, змінювати - не скоро,
І в час, коли тебе я забуватиму,
Навідай ти мене обов'язково!
Можеш прийти пішки чи слово кинути,
Думкою коси гладити, цілувати.
Коли я тебе пізнала, то вже полин
Вбудовані наміцно, змінювати - не скоро,
І в час, коли тебе я забуватиму,
Навідай ти мене обов'язково!
Можеш прийти пішки чи слово кинути,
Думкою коси гладити, цілувати.
Коли я тебе пізнала, то вже полин
2021.03.07
15:30
Спочатку вродився я,
А згодом - опукла Єва.
Усілися у каяк,
Чіпляючись за дерева.
На весла сильніш наліг,
І рушив, вперед, на Трою.
А з неба дивився Біг
А згодом - опукла Єва.
Усілися у каяк,
Чіпляючись за дерева.
На весла сильніш наліг,
І рушив, вперед, на Трою.
А з неба дивився Біг
2021.03.07
11:51
Небесный Отец нас всех знает
и рад бы начать диалог
с любым, кто Его принимает,
любя, как единственный Бог.
2.
Являясь для нас, не шагает –
за тучкой по небу плывет,
до капли Себя уменьшая,
и рад бы начать диалог
с любым, кто Его принимает,
любя, как единственный Бог.
2.
Являясь для нас, не шагает –
за тучкой по небу плывет,
до капли Себя уменьшая,
2021.03.07
11:37
Все тайны мира прячут за словами…
В золе костра схоронен первый слог,
Но я всего лишь, я - сыночек мамин
От головы седой - до самих ног.
И нам стыдиться незачем, доколе:
Родить - Родимый - Родина, при нас…
И предка зов в литературном поле,
На пас
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В золе костра схоронен первый слог,
Но я всего лишь, я - сыночек мамин
От головы седой - до самих ног.
И нам стыдиться незачем, доколе:
Родить - Родимый - Родина, при нас…
И предка зов в литературном поле,
На пас
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.01.05
2020.12.03
2020.10.11
2020.08.13
2020.07.28
2020.07.02
2020.06.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Перехожий (1963) /
Проза
Легенда про тих, хто "набігався"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про тих, хто "набігався"
«Нині отпущаєши раба твого…» - надламаним голосом виспівував отець Андрій, захлинаючись сльозами.
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію