ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.17
21:42
У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
2024.04.17
14:19
А це не раша почала війну
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
2024.04.17
09:42
Основне завдання курсу —
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
2024.04.17
08:45
А-ж гілля гнеться бузу від суцвіть,
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
2024.04.17
07:58
Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
2024.04.17
06:34
У цій війні я сам себе зустрів.
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
2024.04.17
06:27
Ніби в камертон у підвіконня
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
2024.04.17
05:37
Затьмарить час чийсь світлий образ
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
2024.04.17
00:24
Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
2024.04.16
23:09
Якщо не зведе Господь дім,
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
2024.04.16
22:33
Тут колись росли кущі кизилу,
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого дитинства змило
Дощем-часом у тайну скрижаль.
Найріднішим йду на світі містом...
Порух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим л
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого дитинства змило
Дощем-часом у тайну скрижаль.
Найріднішим йду на світі містом...
Порух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим л
2024.04.16
20:19
Це безліч сонць зійшло на небесах
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік
2024.04.16
20:03
Цей тихий ранок з квітами в гіллі
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.
Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.
Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
2024.04.16
09:56
З листка на листочок стрибають краплини.
Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.
16.04.24
Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.
16.04.24
2024.04.16
05:52
На Парнасі відучора гуд
«геній» роздає свої вказівки
це, друзяки, небезпечний труд
і стило в руках його – гвинтівка.
Зизооко цілиться під зріз,
вибирає жертву пожирніше…
затуляйте свої вуха, плиз,
дочекайтесь, хай настане тиша.
«геній» роздає свої вказівки
це, друзяки, небезпечний труд
і стило в руках його – гвинтівка.
Зизооко цілиться під зріз,
вибирає жертву пожирніше…
затуляйте свої вуха, плиз,
дочекайтесь, хай настане тиша.
2024.04.16
05:42
Галки жовтороті
Всілися на дроті,
Гомоном дратуючи людей, –
Наче зранку в місті
Зграї голосистій
Більше примоститися ніде.
Поки гомоніли
Птиці зголоднілі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Всілися на дроті,
Гомоном дратуючи людей, –
Наче зранку в місті
Зграї голосистій
Більше примоститися ніде.
Поки гомоніли
Птиці зголоднілі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тарас Кремінь (1978) /
Критика | Аналітика
Поетичний аристократизм вісімдесятництва
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поетичний аристократизм вісімдесятництва
В умовах своєрідної духовної заблокованості та культурної задухи, що впродовж кількадесятилітньої радянської історії набула різних видозмін та форм, українська лірика 1980-х рр., попри внутрішньо обумовлений, але прихований потенціал, до того ж – поступове тяжіння до біблійних мотивів і вічних образів, вишуканої філософічності, ритуально-міфологічної основи українського фольклору, щоразовими апеляціями до українського минулого, яскраво виражений нонконформізм, успадкувала деяку художню герметичність, метафоричну властивість обсервувати світ із материка-образу виплеканої духовної історії, в умовах чого вміло створені, але й ідейно завуальовані художні персонажі стали одним із самобутніх способів деякого ліричного вивільнення оригінальної творчості окремих поетичних поколінь з-під уламків диктату вмираючої державної системи. Щоразу уникаючи ідейно-тематичної заанґажованості, проте заглиблюючись у суть мистецтва, українська поезія, незважаючи на чималі втрати, все-таки сягнула рівня свого органічного творення та повноцінного виявлення, чим і пояснюється її висока місія та провідна роль у сприйнятті здобутків новочасної літератури.
Вдаючись до жанрово-стильового визначення своєрідності сприйняття феномена вісімдесятництва та його оригінальних очільників, слід вказати, що до цього кола зараховують письменників, чия творчість стала знаковою для художньої палітри українських ліриків 1980-х рр. Поезія В.Герасим’юка, І.Римарука, Т.Федюка, Д.Кременя, Т.Унгуряна, П.Мідянки позначена внутрішньою збалансованістю, філософською виваженістю, іронічним відстороненням, вишуканим метафоричним наповненням, тематичною відкритістю, прагненням досягнути суті мистецтва за умови відмови від непотрібного, штучно виплеканого системою методологічного пафосу, котрий затирав можливості осягнення глибокого медитативного поетичного сеансу. Ці та деякі з інших ознак допомогли письменникам покоління не тільки формально позбутися ідеологічного тягаря, але й виплекати нові ціннісні орієнтири сучасної української лірики.
Проблеми національного і особистісного начал творчості стала одним із критеріїв відвертого сприйняття їхньої творчості, ставши мірилом у напрямку до творення новочасних світоглядних орієнтирів, сформованих органічним поєднанням мікросвітів у всій своїй відкритості та багатозначності. Подібна ситуація нагадувала літературний процес початку ХХ століття, коли робилися перші спроби деконструювати усталені мистецькі форми. Модерністична спрямованість поетики окремих представників літературної дискусії, заблокованої лірики в радянській літературі, українського андеґраунду, „Київської школи поетів”, а з іншого боку – семантична альтернатива Празької школи, Нью-Йоркської групи ставала ціннісним, духовним орієнтиром для поетичного покоління 1980-х рр., взявши від самобутньої поетики її представників, крім іншого, певну суґестивну спрямованість, помітний нонконформізм, природне тяжіння до фольклористичних ремінісценцій та історіософських пошуків у світлі міфопоетичної концепції суб’єкта історії.
Іронія як один із способів художнього відсторонення у ліриці 1980-х рр. відіграла самобутню роль, адже допомогла не тільки прикрити з використанням вишуканої метафори художню суть мистецтва, але й вдатися до оновлення літератури через видозміни функціональних можливостей самої творчості. Широко застосовуючи симбіоз естетики поганства та християнства, поети-вісімдесятники створили цілісний мономіф, в якому кордони між різними сферами світоуявлень були затертими, а метафора стала способом осягнення доісторичного культурного простору, тим самим охоплюючи міфопоетичний передтекст. Попри видимі ознаки лірики покоління 1980-х рр., помітні деякі змістові перетворення, що стали властивими для нинішньої творчості окремих його представників.
Лірика В.Герасим’юка, одного з найяскравіших вісімдесятників, демонструє оригінальну поетичну модель, в якій зіткнені язичницький та християнський типи світовідчуття, репрезентовані в розширеній авторській концептуальній схемі, де ліс, жінка, дорога, хата, ритуальний танець аркан допомагають наблизитися до рівня своєрідної консистенції хаосу, в якому кожен з елементів внутрішньо підпорядкований законам поетичної природи автора. У такі проекції комплекс видінь та голосів, образів та уявлень художньо направлені на осягнення вічності, допомагаючи досягти глибокого медитаційного рівня ментальної безперервності буття нації. З метою досягнення внутрішньої логіки розв’язання часів як основи історіософської моделі автора широко застосовані концепти коня, втікачів, вовка, повітря, тіні, погляду тощо, які пов’язані з долею карпатського роду, тим періодом історії, котрий позначений функціонуванням окремих загонів УПА, у числі вояків якого була значна частина українців із західного регіону країни, а також рідня автора. Ці багатозначні та поліфункціональні можливості лірики вісімдесятників продемонстровані у таких поезіях, як: „Я прокинувся в серпні з холодних космацьких отав”, „І ти на Ґреготі потанцював”, В цьому році різьбленому, в цьому квітневому році”, „Прадід”, „Оглядаючись”, „Дидактичний етюд (І)”, „Кроки на смерековім помості”, „Я змалку боявся поганого ока” та ін. Вірш „Заклинання” з нової збірки В.Герасим’юка „Папороть” демонструє глибокий рівень внутрішнього спокою ліричного героя, котрий у постійній боротьбі з часом та його примхами долає самого себе. Політеїстичне уявлення та симбіоз різних типів світовідчуття розчинилося перед вічними моральним категоріями, одна з яких – Любов – об’єднала різновекторні площини поетичного буття, досягнувши магічного оновлення дійсності, своєрідного причастя напередодні ритуальної зустрічі із прокаженими та своєю смертю:
Нехай пребуде тут. Нехай пребуде скрізь.
Я жив назустріч їй, хоч слів не мав, ні сили.
Любов не може спать, як Бог, як смерть, як ліс, –
хто б не прийшов, як я, непрошений і сивий.
[1, с. 5]
Отже, історіософська лірика В.Герасим’юка наближена до глибокого сприйняття космізації свого роду як сакральної сфери буття і самого персонажа. Чим більше ліричний герой усвідомлює фатальність свого існування, тим він ближче до психічного епіцентру родинного космосу, де відчуття духовної спокути за галасливе внутрішнє мовчання сприяє очищенню та його внутрішньому примиренню.
Хоча грані між часопросторовими рівнями у ліриці Т.Федюка, як і в творчості деяких інших вісімдесятників, відсутні, проте наявність глибокого експресивного напруження, викликаного комплексним зіставленням різновекторних полюсів духовного та історичного досвідів персонажа, дозволяє уникнути художньої секаційності безперервного метафоричного потоку, фіксуючи підґрунтя для розширення опосередкованої суб’єктивної персонажем оцінки власної місії у художній сфері світу. Мандри як один із ключових способів самопізнання призводять до поступового відчуття персонажем душевної гармонії, а це, в свою чергу, допомагає осягнути уселюдське ним самим. Ці та інші ознаки найповніше представлені в новій книзі Т.Федюка „Обличчя пустелі”, де провідні ознаки лірики покоління 1980-х рр. набули свого оновленого звучання. Це помітно, зокрема, у поезіях „ось і пташка прилетіла – сніг на голові біліє”, „...а звідси нікуди немає дороги подробиці у листах”, „жовті маршрутки тихо”, „наче два крила на щоки ворон кинув молодий” та ін. У вірші „З’явишся, наче відхилиш віть”, з використанням широкого синестезійного арсеналу, авторська метафора видається одним із важливих способів осягнути місію та місце людини на землі.
Якщо в ранній Федюковій ліриці наявні ознаки своєрідної художньої відстороненості, подекуди – поступове зменшення дистанції до метафізичних основ нації („Є плащ, неділя/ І свобода/ Від вічних планів, слів і справ”), то його сучасна лірика максимально наближена до екзистенційної моделі сприйняття світу, внаслідок чого людина, готуючись до смерті, щоразу перебуває на підступах до останньої дороги. Таким чином, художній персонаж мусить прожити життя, підійшовши до його краю самостійно, бо там, очевидно, істина:
Я знаю. У мене все заберуть –
Така пора і такі конвої –
І, зрештою. Почалася така путь,
Куди неохоче беруть по двоє.
[4, с. 37-38]
Поетичне письмо І.Римарука сповнене змішування різнополюсних одиниць буття, що призводить до рівня осягнення рівноваги й заспокоєння. Зовнішня збалансованість персонажа стає свідченням того, що амплітуда психічних коливань спалахують усередині ліричного героя („Біле над чорним... Життя непросте... Чорне з білим зійшлося!..” („Глядач. Монолог після прем’єри”), котрий, незважаючи на свою харизму, свідомо розтрачує енергію. Така риса ліричного героя допомагає сприйняти його бажання фіксувати ознаки світу заради ствердження незмінних людських чеснот, що помічено, зокрема, у поезії „Чорна чаша наповнена вщерть”. Тут І.Римарук змішує різні ознаки явищ, і це вказує на метафоризоване опредметнення життя, в якому доля персонажа, заходячись за крок від краю життя, на відстані останньої краплі у чаші, нагадує шлях назустріч ворогові як один із способів примирення:
Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?
[3, с. 45]
Поезія Д.Кременя містить ознаки карпатсько-причорноморського міфопростору, котрий, відбиваючи традиції різних культур та цивілізацій, сповідує змішаний – язичницько-християнський – тип світовідчуття, додаючи ліриці особливого звучання. Поет шукає шлях до розуміння сьогодення, обережно торкаючись сторінок минулого, аби висловити припущення щодо наближення невідворотних змін у житті персонажа. Підсилений песимізм та драматичність сприйняття героєм світу є одним із способів метафоричного маскування дійсності, в якій історіософські мотиви проглядають крізь класичні образи і теми, суміщаються в єдине концептуальне поетичне поле. Подібні тенденції помічені у поезіях „Інгульська містерія”, „Скіфська сага”, „Шевченкова липа”, Козацький літописець Граб’янка під Очаковом”, „Учителю, хто ми?”, „Зима у Миколаєві”, „Після потопу”, „Повість наших літ”, „Елегія троянського вина”, „Карпатський сувенір” та ін. У більшості з поезій Д.Кременя іронія як спосіб відсторонення підкреслює авторську причетність до культурних трансформацій, котрі нівелювали національну етику та збанкрутили людську природу. В такий спосіб іронія стає одним із видів стриманої агресії, котра провокує світ на нагальне вирішення ключових питань дійсності. Втрачаючи зв’язок із культурою та вкоріненою у багатовікові традиції віру в божественне начало, персонаж, на думку автора, ще й досі будує Вавилонську вежу, котра стала ознакою скам’янілості духа та оніміння людських душ, що підкреслено у поезіях „Вежа”, „Загублений манускрипт”, „Собор посередині Всесвіту”, а також у поезії „Золота брама”:
І треба так – із вічністю проститись.
І треба так – у вічність перейти,
Аби хвостами почали хреститись
Біля вогню геєнного й чорти...
[2, с. 39]
Зважаючи на глибоку філософську сконцентрованість та історіософську заглибленість у триєдності різновекторних площин Святої Трійці, релігійна лірика Т.Унгуряна, іншого з числа вісімдесятників, поєднує в собі знакові кроки ініціації на шляху до самоочищення і, відповідно, самозбагачення. В такому ракурсі лірика, яка розв’язує діалектичні питання, стає прозорою, відвертою, достатньою. Це підтверджується і тоді, коли автор апелює до традиційних для української релігійної лірики концептів, зокрема, ікони, яка у нього – немов вікно у світ („Ікона”). Ключового значення для повного розуміння поезії додають вірші-молитви, які додають сакрального колориту у процесі завершення найважливішого для персонажа обряду („Молитва”). Вони демонструють сучасне розуміння одного з найвідвертіших жанрів української релігійної літератури. У них ліричний герой Т.Унгуряна, як носій духовної пам’яті почувається вільніше, адже зібрану енергію він скеровує на досягнення високих цілей: зміцнити ланцюг родинних зв’язків, передаючи досвід своїм дітям, яким, як і йому, щоразу відкриваються духовні істини: „І вгадуєш за порухами вуст / Пророцтва, спомини, прозріння. / Я ними попрощаюсь і назвусь. / Лиш ти їм рівна” („Поранений”). Таким чином, релігійна лірика, яка обстоює ідею про духовне спасіння шляхом скорішого внутрішнього очищення українців як носіїв однієї з найцікавіших культур світу, стала одним із здобутків поетів-вісімдесятників.
Отже, лірика представників 1980-х рр., чия творчість набула жанрово-стильових трансформацій, проте не позбулася концептуальності, і досі демонструє безперервність прагнення персонажа пізнати істину, котра, приховуючись за масками епох та політик, систем світогляду та способів сприйняття дійсності, відкривається заради того, аби вкотре зникнути. Незважаючи на іронічні відсторонення, котрі пройшли шлях до своєрідного духовного примирення поетів-вісімдесятників, філософська виваженість та аристократична витримка ліричного героя – це те, без чого неможливо уявити творчість одного з поетичних поколінь новочасної літератури.
Література:
1. Герасим’юк В. Заклинання // Сучасність. – 2005. – № 10. – жовтень.
2. Кремінь Д. Вибрані твори. – Одеса: Маяк, 2007. – 632 с.
3. Римарук І. Діва Обида. Видіння і відлуння. – Видання друге, доп. – Львів: Кальварія, 2002. – 160 с.
4. Федюк Т. Обличчя пустелі: Вірші. – К.: Факт, 2005. – 142 с.
Вдаючись до жанрово-стильового визначення своєрідності сприйняття феномена вісімдесятництва та його оригінальних очільників, слід вказати, що до цього кола зараховують письменників, чия творчість стала знаковою для художньої палітри українських ліриків 1980-х рр. Поезія В.Герасим’юка, І.Римарука, Т.Федюка, Д.Кременя, Т.Унгуряна, П.Мідянки позначена внутрішньою збалансованістю, філософською виваженістю, іронічним відстороненням, вишуканим метафоричним наповненням, тематичною відкритістю, прагненням досягнути суті мистецтва за умови відмови від непотрібного, штучно виплеканого системою методологічного пафосу, котрий затирав можливості осягнення глибокого медитативного поетичного сеансу. Ці та деякі з інших ознак допомогли письменникам покоління не тільки формально позбутися ідеологічного тягаря, але й виплекати нові ціннісні орієнтири сучасної української лірики.
Проблеми національного і особистісного начал творчості стала одним із критеріїв відвертого сприйняття їхньої творчості, ставши мірилом у напрямку до творення новочасних світоглядних орієнтирів, сформованих органічним поєднанням мікросвітів у всій своїй відкритості та багатозначності. Подібна ситуація нагадувала літературний процес початку ХХ століття, коли робилися перші спроби деконструювати усталені мистецькі форми. Модерністична спрямованість поетики окремих представників літературної дискусії, заблокованої лірики в радянській літературі, українського андеґраунду, „Київської школи поетів”, а з іншого боку – семантична альтернатива Празької школи, Нью-Йоркської групи ставала ціннісним, духовним орієнтиром для поетичного покоління 1980-х рр., взявши від самобутньої поетики її представників, крім іншого, певну суґестивну спрямованість, помітний нонконформізм, природне тяжіння до фольклористичних ремінісценцій та історіософських пошуків у світлі міфопоетичної концепції суб’єкта історії.
Іронія як один із способів художнього відсторонення у ліриці 1980-х рр. відіграла самобутню роль, адже допомогла не тільки прикрити з використанням вишуканої метафори художню суть мистецтва, але й вдатися до оновлення літератури через видозміни функціональних можливостей самої творчості. Широко застосовуючи симбіоз естетики поганства та християнства, поети-вісімдесятники створили цілісний мономіф, в якому кордони між різними сферами світоуявлень були затертими, а метафора стала способом осягнення доісторичного культурного простору, тим самим охоплюючи міфопоетичний передтекст. Попри видимі ознаки лірики покоління 1980-х рр., помітні деякі змістові перетворення, що стали властивими для нинішньої творчості окремих його представників.
Лірика В.Герасим’юка, одного з найяскравіших вісімдесятників, демонструє оригінальну поетичну модель, в якій зіткнені язичницький та християнський типи світовідчуття, репрезентовані в розширеній авторській концептуальній схемі, де ліс, жінка, дорога, хата, ритуальний танець аркан допомагають наблизитися до рівня своєрідної консистенції хаосу, в якому кожен з елементів внутрішньо підпорядкований законам поетичної природи автора. У такі проекції комплекс видінь та голосів, образів та уявлень художньо направлені на осягнення вічності, допомагаючи досягти глибокого медитаційного рівня ментальної безперервності буття нації. З метою досягнення внутрішньої логіки розв’язання часів як основи історіософської моделі автора широко застосовані концепти коня, втікачів, вовка, повітря, тіні, погляду тощо, які пов’язані з долею карпатського роду, тим періодом історії, котрий позначений функціонуванням окремих загонів УПА, у числі вояків якого була значна частина українців із західного регіону країни, а також рідня автора. Ці багатозначні та поліфункціональні можливості лірики вісімдесятників продемонстровані у таких поезіях, як: „Я прокинувся в серпні з холодних космацьких отав”, „І ти на Ґреготі потанцював”, В цьому році різьбленому, в цьому квітневому році”, „Прадід”, „Оглядаючись”, „Дидактичний етюд (І)”, „Кроки на смерековім помості”, „Я змалку боявся поганого ока” та ін. Вірш „Заклинання” з нової збірки В.Герасим’юка „Папороть” демонструє глибокий рівень внутрішнього спокою ліричного героя, котрий у постійній боротьбі з часом та його примхами долає самого себе. Політеїстичне уявлення та симбіоз різних типів світовідчуття розчинилося перед вічними моральним категоріями, одна з яких – Любов – об’єднала різновекторні площини поетичного буття, досягнувши магічного оновлення дійсності, своєрідного причастя напередодні ритуальної зустрічі із прокаженими та своєю смертю:
Нехай пребуде тут. Нехай пребуде скрізь.
Я жив назустріч їй, хоч слів не мав, ні сили.
Любов не може спать, як Бог, як смерть, як ліс, –
хто б не прийшов, як я, непрошений і сивий.
[1, с. 5]
Отже, історіософська лірика В.Герасим’юка наближена до глибокого сприйняття космізації свого роду як сакральної сфери буття і самого персонажа. Чим більше ліричний герой усвідомлює фатальність свого існування, тим він ближче до психічного епіцентру родинного космосу, де відчуття духовної спокути за галасливе внутрішнє мовчання сприяє очищенню та його внутрішньому примиренню.
Хоча грані між часопросторовими рівнями у ліриці Т.Федюка, як і в творчості деяких інших вісімдесятників, відсутні, проте наявність глибокого експресивного напруження, викликаного комплексним зіставленням різновекторних полюсів духовного та історичного досвідів персонажа, дозволяє уникнути художньої секаційності безперервного метафоричного потоку, фіксуючи підґрунтя для розширення опосередкованої суб’єктивної персонажем оцінки власної місії у художній сфері світу. Мандри як один із ключових способів самопізнання призводять до поступового відчуття персонажем душевної гармонії, а це, в свою чергу, допомагає осягнути уселюдське ним самим. Ці та інші ознаки найповніше представлені в новій книзі Т.Федюка „Обличчя пустелі”, де провідні ознаки лірики покоління 1980-х рр. набули свого оновленого звучання. Це помітно, зокрема, у поезіях „ось і пташка прилетіла – сніг на голові біліє”, „...а звідси нікуди немає дороги подробиці у листах”, „жовті маршрутки тихо”, „наче два крила на щоки ворон кинув молодий” та ін. У вірші „З’явишся, наче відхилиш віть”, з використанням широкого синестезійного арсеналу, авторська метафора видається одним із важливих способів осягнути місію та місце людини на землі.
Якщо в ранній Федюковій ліриці наявні ознаки своєрідної художньої відстороненості, подекуди – поступове зменшення дистанції до метафізичних основ нації („Є плащ, неділя/ І свобода/ Від вічних планів, слів і справ”), то його сучасна лірика максимально наближена до екзистенційної моделі сприйняття світу, внаслідок чого людина, готуючись до смерті, щоразу перебуває на підступах до останньої дороги. Таким чином, художній персонаж мусить прожити життя, підійшовши до його краю самостійно, бо там, очевидно, істина:
Я знаю. У мене все заберуть –
Така пора і такі конвої –
І, зрештою. Почалася така путь,
Куди неохоче беруть по двоє.
[4, с. 37-38]
Поетичне письмо І.Римарука сповнене змішування різнополюсних одиниць буття, що призводить до рівня осягнення рівноваги й заспокоєння. Зовнішня збалансованість персонажа стає свідченням того, що амплітуда психічних коливань спалахують усередині ліричного героя („Біле над чорним... Життя непросте... Чорне з білим зійшлося!..” („Глядач. Монолог після прем’єри”), котрий, незважаючи на свою харизму, свідомо розтрачує енергію. Така риса ліричного героя допомагає сприйняти його бажання фіксувати ознаки світу заради ствердження незмінних людських чеснот, що помічено, зокрема, у поезії „Чорна чаша наповнена вщерть”. Тут І.Римарук змішує різні ознаки явищ, і це вказує на метафоризоване опредметнення життя, в якому доля персонажа, заходячись за крок від краю життя, на відстані останньої краплі у чаші, нагадує шлях назустріч ворогові як один із способів примирення:
Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?
[3, с. 45]
Поезія Д.Кременя містить ознаки карпатсько-причорноморського міфопростору, котрий, відбиваючи традиції різних культур та цивілізацій, сповідує змішаний – язичницько-християнський – тип світовідчуття, додаючи ліриці особливого звучання. Поет шукає шлях до розуміння сьогодення, обережно торкаючись сторінок минулого, аби висловити припущення щодо наближення невідворотних змін у житті персонажа. Підсилений песимізм та драматичність сприйняття героєм світу є одним із способів метафоричного маскування дійсності, в якій історіософські мотиви проглядають крізь класичні образи і теми, суміщаються в єдине концептуальне поетичне поле. Подібні тенденції помічені у поезіях „Інгульська містерія”, „Скіфська сага”, „Шевченкова липа”, Козацький літописець Граб’янка під Очаковом”, „Учителю, хто ми?”, „Зима у Миколаєві”, „Після потопу”, „Повість наших літ”, „Елегія троянського вина”, „Карпатський сувенір” та ін. У більшості з поезій Д.Кременя іронія як спосіб відсторонення підкреслює авторську причетність до культурних трансформацій, котрі нівелювали національну етику та збанкрутили людську природу. В такий спосіб іронія стає одним із видів стриманої агресії, котра провокує світ на нагальне вирішення ключових питань дійсності. Втрачаючи зв’язок із культурою та вкоріненою у багатовікові традиції віру в божественне начало, персонаж, на думку автора, ще й досі будує Вавилонську вежу, котра стала ознакою скам’янілості духа та оніміння людських душ, що підкреслено у поезіях „Вежа”, „Загублений манускрипт”, „Собор посередині Всесвіту”, а також у поезії „Золота брама”:
І треба так – із вічністю проститись.
І треба так – у вічність перейти,
Аби хвостами почали хреститись
Біля вогню геєнного й чорти...
[2, с. 39]
Зважаючи на глибоку філософську сконцентрованість та історіософську заглибленість у триєдності різновекторних площин Святої Трійці, релігійна лірика Т.Унгуряна, іншого з числа вісімдесятників, поєднує в собі знакові кроки ініціації на шляху до самоочищення і, відповідно, самозбагачення. В такому ракурсі лірика, яка розв’язує діалектичні питання, стає прозорою, відвертою, достатньою. Це підтверджується і тоді, коли автор апелює до традиційних для української релігійної лірики концептів, зокрема, ікони, яка у нього – немов вікно у світ („Ікона”). Ключового значення для повного розуміння поезії додають вірші-молитви, які додають сакрального колориту у процесі завершення найважливішого для персонажа обряду („Молитва”). Вони демонструють сучасне розуміння одного з найвідвертіших жанрів української релігійної літератури. У них ліричний герой Т.Унгуряна, як носій духовної пам’яті почувається вільніше, адже зібрану енергію він скеровує на досягнення високих цілей: зміцнити ланцюг родинних зв’язків, передаючи досвід своїм дітям, яким, як і йому, щоразу відкриваються духовні істини: „І вгадуєш за порухами вуст / Пророцтва, спомини, прозріння. / Я ними попрощаюсь і назвусь. / Лиш ти їм рівна” („Поранений”). Таким чином, релігійна лірика, яка обстоює ідею про духовне спасіння шляхом скорішого внутрішнього очищення українців як носіїв однієї з найцікавіших культур світу, стала одним із здобутків поетів-вісімдесятників.
Отже, лірика представників 1980-х рр., чия творчість набула жанрово-стильових трансформацій, проте не позбулася концептуальності, і досі демонструє безперервність прагнення персонажа пізнати істину, котра, приховуючись за масками епох та політик, систем світогляду та способів сприйняття дійсності, відкривається заради того, аби вкотре зникнути. Незважаючи на іронічні відсторонення, котрі пройшли шлях до своєрідного духовного примирення поетів-вісімдесятників, філософська виваженість та аристократична витримка ліричного героя – це те, без чого неможливо уявити творчість одного з поетичних поколінь новочасної літератури.
Література:
1. Герасим’юк В. Заклинання // Сучасність. – 2005. – № 10. – жовтень.
2. Кремінь Д. Вибрані твори. – Одеса: Маяк, 2007. – 632 с.
3. Римарук І. Діва Обида. Видіння і відлуння. – Видання друге, доп. – Львів: Кальварія, 2002. – 160 с.
4. Федюк Т. Обличчя пустелі: Вірші. – К.: Факт, 2005. – 142 с.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Вертоград філософської лірики Валерія Гужви"
• Перейти на сторінку •
"Метафорика еротизму в ліриці представників "Розстріляного Відродження""
• Перейти на сторінку •
"Метафорика еротизму в ліриці представників "Розстріляного Відродження""
Про публікацію