ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нестор Німцов /
Проза
/
Проза
Руни
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Руни
Вже вкотре
Я починаю свій день
З чистої сторінки,
Намагаючись прочитати
У спалахах перших променів Сонця,
У примарних ранкових тінях
Досі не розшифровані мною
Знаки.
В цих тінях ховаються,
Тануть залишки Ночі,
Котра щойно володіла половиною світу,
А зараз відступає
Від прийдешнього Дня,
Здаючи
Свої позиції
Такому невеликому,
Але могутньому Світилу.
Де ж
Ті закони і твердження, котрі
Були аксіомами уночі,
А зараз
Брутально розчавлені
І невблаганно перетираються
Жорнами Сонця і Землі?
Де ті знаки,
Які Ніч малювала мені
На важкому склепінні небозводу ?
Де ті руни
Чи сліди поцілунків, що ними
Було рясно
Помережане моє тіло ?
День заливає все рожевою,
А згодом блакитною барвами.
Так само варвар
Цинічно замальовує
Обличчя Богів
У чужому
І незрозумілому йому храмі.
Диктат Сонця
Завжди гнітив мене,
Непокірного і волелюбного.
Світло Дня
Обволікає мене
Гамівною сорочкою,
Сковуючи душу,
Стискаючи серце,
Вичавлюючи з моєї свідомості
Думки і вольності,
Навіяні анархісткою-Ніччю.
І вже немає сил
Опиратися світлу.
Осліплений Сонцем,
Я опускаю очі додолу,
Недостойний
Споглядати його грандіозну велич.
То ж чи зможу прочитати
Ці незрозумілі мені
Ієрогліфи світла,
форми
і кольору ?
Чи роздивлюся серед них
Ті єдині
Правдиві руни,
Котрі старанно
Виписувала для мене Ніч?
Всі вони
Перекреслені однією
Наймогутнішою
РУНОЮ СОНЦЯ...
І позначені нею
Я мушу бути як всі,
І мушу жити як всі,
Чути і бачити, як всі.
Але я хочу
Дожити до вечора,
Витримати комендантську годину Дня,
Втекти звідти,
Де надто багато очей,
Котрі розглядають тебе ;
Вух,
що підслуховують тебе ;
Язиків,
Що оббріхують тебе.
Ось і ходжу
Очманілий від спеки
Осяяними сонцем дорогами,
Підставляю тіло
Його випроміненням,
Дивлюся і бачу речі
Лише такими,
Якими
Освітило їх Сонце...
Навіть при заході,
Дещо осмілівши,
я глянув на Нього -
І потупився.
Сонце
Ще довго пекло мене
Десь у зіницях,
Я бачив Його
Навіть із заплющеними очима.
Воно
Не хоче відпускати мене до Ночі,
Мов ревнива жінка.
Мабуть,
Вільні від Сонця
Лише сліпці.
Але наступає мить,
Коли День і Ніч
Знаходять рівновагу на гойдалці Часу.
Свіжа,
Повна сил Ніч,
Тихо продираючись
Крізь густі зарослі вечора,
Нечутно
Підкрадається до мене
Ззаду.
Вона
Затуляє мені очі
Прохолодними
І вологими від роси долонями.
Наче вибачається,
Що кинула мене зранку,
І втекла туди,
Куди зараз
Закотилося Сонце.
Я кидаюся
До неї в обійми,
Полегшено зітхаю,
Коли вона здирає з мене
Осоружну гамівну сорочку,
Я вже чую
Початок тієї пісні,
Котру Ніч
Співатиме мені до ранку.
Я смакую наперед
Ті втіхи,
Що нас чекають.
І,
Зібгавши й викинувши
Кудись у темряву
Зіпсовану,
Перепалену Сонцем сторінку дня, що минув,
дістаю
Новий чистий аркуш,
І починаю з нової сторінки
Свою ще одну, нову ніч !
Я починаю свій день
З чистої сторінки,
Намагаючись прочитати
У спалахах перших променів Сонця,
У примарних ранкових тінях
Досі не розшифровані мною
Знаки.
В цих тінях ховаються,
Тануть залишки Ночі,
Котра щойно володіла половиною світу,
А зараз відступає
Від прийдешнього Дня,
Здаючи
Свої позиції
Такому невеликому,
Але могутньому Світилу.
Де ж
Ті закони і твердження, котрі
Були аксіомами уночі,
А зараз
Брутально розчавлені
І невблаганно перетираються
Жорнами Сонця і Землі?
Де ті знаки,
Які Ніч малювала мені
На важкому склепінні небозводу ?
Де ті руни
Чи сліди поцілунків, що ними
Було рясно
Помережане моє тіло ?
День заливає все рожевою,
А згодом блакитною барвами.
Так само варвар
Цинічно замальовує
Обличчя Богів
У чужому
І незрозумілому йому храмі.
Диктат Сонця
Завжди гнітив мене,
Непокірного і волелюбного.
Світло Дня
Обволікає мене
Гамівною сорочкою,
Сковуючи душу,
Стискаючи серце,
Вичавлюючи з моєї свідомості
Думки і вольності,
Навіяні анархісткою-Ніччю.
І вже немає сил
Опиратися світлу.
Осліплений Сонцем,
Я опускаю очі додолу,
Недостойний
Споглядати його грандіозну велич.
То ж чи зможу прочитати
Ці незрозумілі мені
Ієрогліфи світла,
форми
і кольору ?
Чи роздивлюся серед них
Ті єдині
Правдиві руни,
Котрі старанно
Виписувала для мене Ніч?
Всі вони
Перекреслені однією
Наймогутнішою
РУНОЮ СОНЦЯ...
І позначені нею
Я мушу бути як всі,
І мушу жити як всі,
Чути і бачити, як всі.
Але я хочу
Дожити до вечора,
Витримати комендантську годину Дня,
Втекти звідти,
Де надто багато очей,
Котрі розглядають тебе ;
Вух,
що підслуховують тебе ;
Язиків,
Що оббріхують тебе.
Ось і ходжу
Очманілий від спеки
Осяяними сонцем дорогами,
Підставляю тіло
Його випроміненням,
Дивлюся і бачу речі
Лише такими,
Якими
Освітило їх Сонце...
Навіть при заході,
Дещо осмілівши,
я глянув на Нього -
І потупився.
Сонце
Ще довго пекло мене
Десь у зіницях,
Я бачив Його
Навіть із заплющеними очима.
Воно
Не хоче відпускати мене до Ночі,
Мов ревнива жінка.
Мабуть,
Вільні від Сонця
Лише сліпці.
Але наступає мить,
Коли День і Ніч
Знаходять рівновагу на гойдалці Часу.
Свіжа,
Повна сил Ніч,
Тихо продираючись
Крізь густі зарослі вечора,
Нечутно
Підкрадається до мене
Ззаду.
Вона
Затуляє мені очі
Прохолодними
І вологими від роси долонями.
Наче вибачається,
Що кинула мене зранку,
І втекла туди,
Куди зараз
Закотилося Сонце.
Я кидаюся
До неї в обійми,
Полегшено зітхаю,
Коли вона здирає з мене
Осоружну гамівну сорочку,
Я вже чую
Початок тієї пісні,
Котру Ніч
Співатиме мені до ранку.
Я смакую наперед
Ті втіхи,
Що нас чекають.
І,
Зібгавши й викинувши
Кудись у темряву
Зіпсовану,
Перепалену Сонцем сторінку дня, що минув,
дістаю
Новий чистий аркуш,
І починаю з нової сторінки
Свою ще одну, нову ніч !
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію