ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2022.05.24 21:38
Перебирає клавіші липневий дощ,
переливає шейкером* сипучі звуки,
Усотує вологу трав'янистий хвощ,
в розлийводі стрімкій купаються прилуки.

А на плакучих вербах гулко цокотять
паєтки росяні із бісеру, кришталю.
Русява дівчинка, десь років, пе

Сергій Губерначук
2022.05.24 20:25
Ходить вітер по дорозі,
намочивши ноги босі,
і колише мокрі ставні на вікні.

Це красиво, ой, красиво!
Тільки знов зимова злива
прокотилась по тобі і по мені.

Ігор Шоха
2022.05.24 12:59
ІНе радують мене ворожі трупи,
засмучує героїка війни...
а хочеться із рідними укупі
ще раз біля вцілілої халупи
послухати мелодії весни.

Аби туди не падали ракети,
аби пізнати тиші іншу суть...

Віктор Кучерук
2022.05.24 05:55
Прокинься, друже, і мерщій
Біжи на звуки таємничі, –
Уже в гущавину кущів
Тебе пташині співи кличуть.
Згубися в тім чагарнику,
Де неможливо приховати
Рожеві полиски бузку
І цвіту ніжні аромати.

Володимир Бойко
2022.05.24 00:14
Z – остання буква в алфавіті. Колись Росія прорубала вікно в Європу,нині його замуровує. Українська земля – не для москаля. Сомалійський пірат рашисту брат. Соцконцлагерь – розбігся, совконцлагерь – розбігся, росконцлагерь – на вихід. Загад

Ольга Олеандра
2022.05.23 17:03
Стояла люлька на хмарці, а всередині неї лежав та посміхався рум’янощокий малюк. Очі в нього були кольору неба у безхмарний день літечка, на щічках красувались веснянки – по одній на кожен цілунок, яким його зранку вітало ласкаве сонце. З малюком грав

Іван Потьомкін
2022.05.23 14:58
Уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.

Сергій Губерначук
2022.05.23 11:32
Зараз кину монету.
Що випаде – так і буде.

Об стелю блакитну – вдарилось.
По жовтій підлозі задзеленчало.

Чи обманули мене?
і випало, що обманули.

Тетяна Левицька
2022.05.23 09:22
Сон стуляє утомлені очі.
За вікном, — комендантська година,
навіть чутно, як серце стукоче,
кров схолола мордує судини.

Перетягують думи — канати,
опускають повіки пудові,
хочу спати, о як хочу спати,

Володимир Невесенко
2022.05.23 08:38
Лізе в очі пітьма тягуча,
біля вуха дзеленька час.
Звисла туча, немов онуча,
закриваючи Волопас.
Тільки й видно: зорить окраєць
закоптілих у тьмі небес.
Он – збліднілий мигає Заєць,
ось – яріє Великий Пес.

Віктор Кучерук
2022.05.23 05:53
Вітер носом ткнувся в шибку,
А в кімнату не проник,
Хоч підводився на дибки
І брикався, наче бик.
Він, як пес, і вив, і скиглив,
Та ялозив скло, мов вуж, –
Шарпав сутінки застиглі,
Шаленіючи чимдуж.

Сергій Губерначук
2022.05.22 21:46
На іклах ветхих лисих жриць
пронумеровано народи.
А наші люди – в морі птиць
Свободи!

Рушаймо, браття, на Майдан,
де проростає горде слово!
Точімо плуг зорати лан,

Микола Дудар
2022.05.22 21:12
Невпевнений, що ти мене почуєш
Яким би словом і хто б не пригвоздив,
Ти будеш відковирювати збрую,
Бо надто вже себе не дозвіздив…
Талантом поетичним обладаєш…
Та щось людське в тобі геть зогнило…
Хоч ув-вісні, надіюся, не лаєш
Усе що не збулося і

Євген Федчук
2022.05.22 20:28
Сидить дід старий на лавці, спочива,
Похилилась його сива голова.
Я спинився, щоб дорогу розпитать
І даремно у трьох соснах не блукать.
Підійшов: - Добридень, діду! Як діла?
Чи туди мене дорога привела?
- А куди ти саме, синку, поспішав?
Сядь, поси

Микола Дудар
2022.05.22 19:24
Вісімдесят восьмий вже…
Неділя
І не втекти від сліз
і болю
Туди вже пізно… а там - бадилля
З доріг усіх одна
в неволю…
Молюсь до Бога… Невчасно старість…

Ігор Шоха
2022.05.22 18:41
До віків уже дев'ятий рік
додає історія навали
дикого сусіда-канібала
і у течії кривавих рік,
поки люди пізнають вандала,
мову поневолює язик.

Йде ідеологія у маси
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01

Евеліна Гром
2021.11.08

Марія Артамонова
2021.09.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Мацко (1978) / Проза

 Груша.
Нога у білій лаковній туфлі ступила у густу зелену траву назустріч їй. Враз нахлинули спогади.

Зима була холодна та сніжна того року, а було це так давно. Мені було всього дванадцять. Я підійшла до неї, вона навіть не здригнулась, та для мене це була безмовна подруга.
- Як ти тут, холодно напевно. Як мені допомогти, як тебе зігріти? Потерпи ще трошки, скоро весна, сонце пригріє. У тебе он бік зовсім обдертий, оголився, хто тебе так? Рідна моя ти, давай я тебе полікую, снігом замащу, землі ж тепло під снігом, то й тобі може буде хоч трошки тепліше. Правда? Ось так. Ну як тепліше? Притулюсь до тебе. А знаєш, подруго, я ж поговорити з тобою прийшла, сестри ж чи брата рідного я не маю, а шкільні подруги? Ой, та чи подруги вони? Одна ти у мене, і вислухаєш і корити не будеш. Я от так думаю, чому так несправедливо все, за що мене Бог карає? Це я про батька. Чому він пішов? Дівчата у класі зі мною тепер не розмовляють. За що ж це?
Груша мовчала. А що вона могла сказати? Що таке життя, що я ні у чому не винна, що так буває у дорослих, сходяться, розходяться, лише дітей не питають. Що підлітки бувають жорстокі до тих, хто не такий як усі, хоч чимось, хоч трошки. А я стояла, притулившиь до холодного дерева, серед снігу, на морозі і здавалось, що якесь тепло та спокій іде від кори, від моєї подруги. Вона гіллям немов руками обгортала мене, захищаючи від усього світу.
- А знаєш, рідна, груші які ти нам даруєш, найкращі. Я усім так і кажу, що твої груші найсолодші, найсоковитіші. Хоч які б там не були інші, що мене ними вгощають, і більші і гладші, а твої для мене як мед, солодкі-солодкі. Дякую тобі за це. Ну все, біжу я, бо як побачить хтось мене тут, що подумає? Я ще прийду до тебе, не сумуй!
Обійняла на прощання міцно ще раз холодний стовбур і звеселіла побігла у хату.

Тепер через багато років я стояла і зі сльозами у очах дивилась на засохле дерево, яке колись обнімала. Літо, сонце, спека, а вона стоїть з скарлюченими, чорними, немов паралізованими гілками. Ні листочка на ній, ні живої іскринки. Лише пташки інколи гасаючи між гіллям присядуть відпочити на завмерлі руки-гілля.
- Рідна моя, як давно я не приходила до тебе, не зігрівала у холодну зиму. Проблем багато тепер, я вже виросла, подалась у камяні джунглі, які називають містом. Діточок у мене двоє, маленьких, доглядати їх треба. Ти пробач мені будь-ласка. Я не виправдовуюсь, бо це не може бути виправданням, я закрутилась, завертілась у житті, а про тебе, мою подругу, й забула. Ти ж не через це засохла правда? Не за мною ти так тужила та гілля заламувала, що воно аж засохло? Я пам’ятаю про тебе, твої плоди для мене завжди у памяті залишаться найсолодшими, найсмачнішими у світі. Я ніколи тебе не забуду.
А груша стояла, з опущеною кроною, немов соромлячись свого теперішнього вигляду. Вона вже нічого не могла мені дати, ні тепла свого, ні захитку від сонця, ні своєї солодкої та соковитої грушки. Та для мене вона була такою ж рідною як і багато років тому. Моєю подругою, мовчазною та доброю. А мені й не потрібно було від неї нічого, лише прощення за ті роки, що забувала про неї, холодні зими у які нікому було до неї притулитись, за врожайну пору, коли вона б із радістю мене пригостила смачною грушею, та мене все не було й не було. Вона засохла, але у моїй душі завжди залишилась такою ж квітучою та щедрою. Я раптом гостро захотіла як у дитинстві притулитись щокою до її порепаної кори. І не дивлячись на свій святковий, чистий одяг, я, як і та маленька колись дівчинка, обняла мертвий стовбур. По щоці скотилась велика солона сльоза і пробігши трошки згубилась у її сухих зморшках кори.
- Ти на завжди залишишся моєю подругою! – прошепотіла я крізь сльози.
Збоку напевно це була дивна картина. Доросла елегантно одягнута жінка стояла біля сухого дерева, обнімала його, щось шепотіла і плакала. Та мені було все одно. Я розмовляла з другом.
А на суху гілку раптом сіла маленька пташка і весело заспівала. І мені здалось, що то груша промовляє до мене через неї, заспокоює мене і відпускає усі провини. Мені стало затишно, спокійно і весело.

Ми не раз забуваємо про тих хто нам близький. Закручуємось у вирі своїх проблем, дім, робота, діти. І забуваємо про тих хто чекає на нас, хто живе нами і помаленьку сохне без нашого тепла. Вони нічого у нас не просять, лише трішки уваги та хвилинку часу. А для нас деколи й це багато і ми скупо крадемо цю хвилинку, для інших потреб. А з часом згадуємо, та буває, що запізно і вони вже засихають. І ніякі наші сльози тоді вже не оживлять їх.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2008-02-18 18:48:15
Переглядів сторінки твору 1391
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (3.729 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.729 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.826
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2009.07.27 17:13
Автор у цю хвилину відсутній