Після закінчення медичного коледжу Орися уже два з половиною роки працювала медсестрою у хірургічному відділенні однієї з миколаївських лікарень. Московське повномасштабне вторгнення застало її у відпустці, але вже о восьмій ранку вона була на роботі.
– Чого приперлася так рано? – зустріла її запитанням подруга.
– Що ти маєш на увазі? – у тому ж стилі відповіла відпускниця.
– Як що? У тебе більша половина відпустки ще попереду! – не приховувала свого здивування та.
– Хто його знає… – якось невизначено відповіла Орися і подалася до кабінету завідувача відділенням.
У приймальні вже зібралася купа народу. Окрім лікарів тут був присутній майже весь середній медичний персонал і навіть лаборанти та технічні працівники. Оскільки у тісному передпокої всім місця не вистачало, більша частина колег стояла в коридорі. Настрій був пригнічений. Чекали завідуючого відділенням, який затримувався на нараді у
головного лікаря.
Єдиною темою розмов була війна, зокрема ранкове бомбардування аеродрому та інших військових об’єктів обласного центру. Переважна більшість присутніх відкрито засуджувала московитів, хоча багато з них мали родичів на території країни-загарбника. Дехто зовсім мовчав, очевидно уже побоюючись відкрито висловлювати свої сепаратистські настрої.
Невдовзі підійшла старша медична сестра відділення і оголосила, що Іван Онуфрійович звільниться десь за пів години. Крім того вона передала прохання завідувача, аби всі зібралися у приміщенні столової стаціонару, оскільки там було більше місця. Останні слова старшої колеги наздогнали Орисю уже по дорозі до ординаторської. Схопивши свою куртку і шапку, вона подалася до виходу, одягаючись на ходу.

На великий подив дівчини у військовому комісаріаті відвідувачів практично не було. Та і працівники установи також траплялися досить рідко. У приймальні начальника її відділу було зовсім порожньо. Вона обережно відхилила двері до кабінету. За службовим столом сидів чоловік у цивільному і перебирав якісь папери.
– Дозвольте? – попередньо постукавши у зачинену половину, запитала Орися.
– Вибачте, але я зараз зайнятий мобілізацією… – якось невизначено і знервовано відповів чоловік.
– А я до вас саме з цього питання, – твердо промовила вона і рішуче переступила поріг.
– Але тут військомат… – не дуже упевнено ще продовжував пручатися господар кабінету.
Однак Орися мовчки зробила кілька кроків назустріч, витягнула із внутрішньої кишені куртки документи і простягнула їх чоловікові у штатському. Тому нічого не лишалося, як взяти папери. Уже без зайвих слів він подивився її паспорт, військовий квиток і диплом про освіту, після чого наморщив лоба, ніби щось пригадуючи.
– Ви часом не та… – почав повільно чоловік.
– Так, я саме та, як ви мене тоді називали «неповнолітня», якій два роки тому вами особисто було відмовлено у направленні на східний фронт.
– В зону антитерористичної операції, вірніше операції об’єднаних сил, – спробував було поправити «неповнолітню» начальник призовного відділу, а це був саме він, але Орися не дала йому такої можливості.
– Навіщо ця гра слів? Фронт він і в Африці фронт, а нинішня війна відкрито була розпочата московією ще в 2014-му! На превеликий жаль ви, пане капітане, і такі, як ви, не хотіли визнати цього відразу…
– Майоре, пане майоре, – перебив її начальник відділу. – Я мав відповідні приписи і вказівки… – він знову було спробував повернути розмову в русло з’ясування несуттєвих формальностей, але це йому також не вдалося.
– Гаразд, хай буде пане майоре, але погони на вашій новій формі чомусь відсутні, – явно натякаючи на його цивільний «прикид», не упустила нагоди дещо збити пиху з цього самозакоханого індика Орися. – Я не прийшла скаржитися чи з’ясовувати стосунки з вами особисто. Гадаю, зараз ви не станете заперечувати, що місце медичної сестри саме на фронті, – чітко і переконливо сформулювала свою позицію дівчина.
– Добре, напишіть рапорт та ідіть оформлятися, – уже без зайвих реверансів відповів їй начальник відділу і повернув документи.
Замість очікуваного прояву вдячності чи хоча би розуміння, Орися якось недоброзичливо блиснула на майора своїми гарними блакитними очима, що тому стало аж не по собі і він не вимовив більше ні слова.

За неповну годину, без додержання цілої низки раніше таких необхідних формальностей, дівчина уже тримала в руках відповідний припис. В документі зазначалося, що вона, сержант медичної служби, не пізніше шостої години ранку наступної доби, зобов’язана прибути у розпорядження командира указаної в ньому військової частини, яка дислокувалася на території міста.
Звичайно Орися не стала чекати ранку наступної доби, оскільки невдовзі подруга із Херсону, з якою вони разом училися у медичному коледжі, повідомила телефоном, що колони рашистів уже підходять до її міста.
– Зараз саме іде бій за Антонівський міст, – говорила вона. – Виходячи із відсутності необхідної артилерійської підтримки і недостатньої кількості наших військових, вирішення питання захоплення переправи через Дніпро ворогом займе не більше години.
– А чому ж наші його не підривають? – розпачливо крикнула в трубку Орися.
– Що ти у мене запитуєш… – відізвалася слухавка. – Я б сама хотіла почути відповідь на це питання, – сумно завершила подруга.
Але коліжанка помилилась – непідірваний міст було захоплено значно швидше і колона танків разом із іншою військовою технікою та живою силою московського агресора, обігнувши Херсон по об’їздній автодорозі, посунула на Миколаїв, майже не зупиняючись.

Орися поспіхом зібрала у наплічник найнеобхідніше, поцілувала маму та молодшого брата, їх батько загинув у Іловайському котлі ще в серпні 2014 року, і відправилась до місця дислокації військової часини. По дорозі вона устигла зв’язатися зі старшою медсестрою відділення і повідомити, аби з відпустки її не чекали.
Як добре, що я не стала дожидатися наступного дня! – думала дівчина, коли, прибувши за місцем призначення, після обов’язкових у таких випадках формальностей, вона дізналася, що медична служба разом із частиною невдовзі висувається у північно-західному напрямку.
– Як?! – не вірила своїм вухам Орися. – А на кого ж ми залишаємо місто, його мешканців?! – майже кричала вона, але нічого не могла вдіяти. Відтепер, як сержант медичної служби, вона була вимушена виконувати накази свого командування під страхом кримінальної відповідальності за законами військового часу.
Пізнього вечора їх автомобільна колона, з дотриманням усіх правил світломаскування, покинула територію військової частини і через Варварівський міст перетнула Південний Буг. У Орисі ще теплилась надія, що вони поїдуть у бік Одеси, але, коли за містом, перед мостопроводом, голова колони повернула у київському напрямку, вона зовсім засумувала.
Уже далеко за північ вервиця техніки виїхала на автостраду в районі Кривого Озера. На першій же зупинці для дозаправки дівчина вийшла із пересувного медпункту і довго спостерігала за безліччю різноманітних авто, які також рухалися в північному напрямку. То були військові автомобілі з особовим складом, поліцейські спецмашини, цивільні легковики і автобуси.
Обидва ряди дороги в напрямку столиці були забиті транспортом. Чимало легкових авто, і навіть автобусів, рухалися в лівому ряду зустрічної полоси автостради. На ці, такі грубі в мирний час, порушення правил дорожнього руху ніхто з представників поліції зараз не звертав жодної уваги. Навпаки, деякі поліцейські машини рухалися по зустрічній полосі разом із представниками цивільного населення.
– Чому і на кого ви залишаєте Миколаїв? – запитала Орися у групи молодших офіцерів, коли наступного разу вони зупинились десь у районі Умані.
– Такий наказ зверху, – після досить тривалої і незручної мовчанки нарешті промовив найсміливіший із них та вказівним пальцем правої руки якось таємниче показав угору, після чого знову опустив очі долу, як і решта його супутників.
Дівчина уже не стала уточнювати, хто саме віддав той наказ – головнокомандувач, верховний чи, може, сам Господь-Бог… Пізніше, від херсонських поліцейських, їй стало відомо, що вони везуть службову документацію аж у столицю і що їх колеги на численних службових авто, зокрема, і з її рідного Миколаєва, це далеко не гірші представники правоохоронних органів. Багато поліціянтів Мелітополя, Херсону і області уже перейшли на сторону загарбників та зустріли їх чи не хлібом-сіллю. Її сіра речовина майже закипала під новеньким військовим кашкетом з такою ж кокардою Збройних сил України.

Тільки майже за тиждень поневірянь підрозділ Орисі нарешті прибув до місця дислокації, у Харківську область, і зайняв оборону на північно-східних околицях обласного центру, де уже точилися запеклі бої з ворогом. Дорогою вони мали кілька невеликих привалів, один із яких завершився бойовою сутичкою з ворожою диверсійно-розвідувальною групою. Дівчина ніяк не могла зрозуміти стратегію головного командування. Зокрема їй не давала спокою думка про те, чим її рідний Миколаїв чи сусідній Херсон були гіршими за першу столицю України.
Навіщо було гнати стільки народу і техніки за багато сотень кілометрів, аби кинути їх у бій з іншого боку країни, оголивши увесь її південь? – думала вона і не знаходила відповіді на те запитання. Можливо їй удалось би це зробити, якби раніше, задовго до початку агресії, вона слухала бундючні промови кількаразового уклоніста і номінального верховного головнокомандувача, а ще дивилася його відосики, щодо «безпідставності» нагнітання обстановки з приводу небезпеки московського нападу на Україну. Особливо там, де він розповідав, що не має часу і не здатен мислити стратегічно, а тому у своїй визначній державотворчій діяльності обмежується лише тактикою. Але такої можливості у дівчини не було, та і бажання теж.
Невдовзі підрозділ Орисі перейшов до активних бойових дій і її думки зосередились виключно на виконанні своїх безпосередніх службових обов’язків. А війна їх добавила щедро, навіть з надлишком. На превеликий жаль, поранених було набагато більше, ніж того б хотілося, та і убитих – також. Інколи відпочивати приходилося лише по кілька годин на добу, та і то прихапцями, а часом навіть в окопі, на самому нулі. Тому, за кілька місяців, які минули з початку повномасштабного вторгнення, сержант медичної служби Орися, як жартома називали її побратими за суворий характер, тільки пару разів і змогла спокійно поговорити з мамою та молодшим братом, детально дізнатися про їх бідування через постійні обстріли міста та відсутність питної води внаслідок знищення загарбниками водогону, що тривалий час забезпечував Миколаїв питною водою із Дніпра-Славути.

Якось на зорі до польового медпункту забіг молодий капітан із сусіднього полку. То був командир розвідроти. Так сталося, що одна із його груп напоролася на засідку, коли поверталася із ворожого тилу додому. Під ранок хлопці повернулися з чотирма трьохсотими, два з яких були тяжкими. Оскільки після нічного бою у полкових медиків скінчилися знеболювальні і кровоспинні засоби, він особисто примчався до сусідів, аби перед відправкою поранених у тил перехватитися хоча би необхідним.
В приміщенні медпункту Орися була одна, а тому, порадившись по рації зі своїм безпосереднім начальством, швидко приготувала офіцеру все, чим могла, і той поспішив назад, навіть не встигнувши назвати своє ім’я.
– Щиро вдячний вам, сестричко! Дасть Бог, ще побачимося, – тільки і встиг вигукнути він, перед тим, як зник у траншеї окопу, що вів до сусідів.
– Може і побачимося… – з якимись нотками суму в голосі, радше до самої себе, тихо промовила Орися, оскільки симпатичний капітан уже сховався за поворотом траншеї і вочевидь не міг її чути.
Десь за пару тижнів по тій на ділянці фронту, де воював і підрозділ Орисі, рашисти з самого ранку відкрили шквальний вогонь по українським позиціям. Через годину інтенсивної артпідготовки ворог посунув у масовану атаку. Зважаючи на велику перевагу московитів у живій силі і техніці, оперативне командування ЗСУ прийняло рішення тимчасово відступити на запасні позиції. Однак, не все склалося гладко для медперсоналу, який не хотів втрачати дорогоцінні медикаменти, що надійшли лише напередодні.
Пакуючи медичну сумку і наплічника, дівчина дещо відстала від своїх, які також втратили її з поля зору. Наздоганяючи побратимів і ще не зовсім добре орієнтуючись на незнайомій місцевості, вона дещо заблукала і змістилася в сторону сусіднього полку, з якого кілька тижнів тому і приходив молодий капітан.
Водночас ворожа артилерія поступово стала переносити вогонь у тил відступаючим частинам ЗСУ. Снаряди свистіли прямо над головою Орисі, а крупнокаліберні міни вибухали то з одного, то з іншого боку. Ситуація дещо покращилася, коли дівчина дісталася великого поля кукурудзи, рядки якого йшли майже в потрібному їй напрямку. Однак ворог продовжував активно «насипати» і це суттєво ускладнювало рух. Інколи міни розривалися зовсім близько, але за характерним звуком їх польоту Орисі удавалося завчасно притискувати до землі своє тендітне тіло.
Після одного з таких вибухів, коли курява трохи розвіялась, дівчина підхопилась на ноги і вкотре побігла міжряддям. Невдовзі вона знову упала, перечепившись через щось м’яке. Огледівшись, медсестра зрозуміла, що причиною її падіння стало тіло українського бійця. В останньому вона не сумнівалась, оскільки чітко бачила у нього на руці розпізнавальну пов’язку відповідного кольору.
Звільнившись від сумки та ранця, Орися підповзла до тяжкопораненого бійця, який то втрачав свідомість, то на нетривалий час знову приходив до тями. Осколком міни йому обрізало ліву ногу нижче коліна. Больовий шок і велика втрата крові завадили бійцеві накласти турнікет належним чином. Відкривши свою медичну сумку, дівчина швидко дістала все необхідне, зробила протишоковий укол і наклала турнікет на травмовану ногу. Обличчя молодого офіцера було залите кров’ю, яка цебеніла із рани на лобі, а тому медсестра також продезинфікувала її і забинтувала йому голову.
Коли капітан поступово став приходити до тями, вона протерла йому залиті кров’ю в перемішку із землею очі. Той відкрив повіки і з останніх сил несподівано посміхнувся. Спочатку це дуже здивувало дівчину, але, придивившись уважніше, вона впізнала в пораненому командира роти розвідників, який раніше прибігав за медикаментами.
– Ти… – тільки і зміг вимовити капітан, після чого знову втратив свідомість, але сліди чарівної посмішки ще деякий час не полишали його обличчя.
– Я, – відповіла тихо Орися і гірко заплакала.
Плакала вона не від болю, бо не мала жодної подряпини, не від страху за себе через небезпеку потрапити в полон до лютого ворога чи загинути у цім пеклі. Вона плакала через безсилля, розуміючи, що не зможе швидко доправити тяжкопораненого до своїх, аби спасти йому життя. Однак, зібравши всю силу волі у свій маленький кулачок, вона вирішила, що не залишить помираючого на полі бою, чого б це їй не вартувало.
В той же час Орися розуміла, що не зможе винести і медикаменти, і пораненого, а тим більше його зброю, а тому потрібно було щось залишати. Прийдеться залишити автомат, магазини з набоями, гранати, каску, свого наплічника, він тяжчий, а сумка ще може знадобитися, – гарячково думала вона. Закінчивши розвантажування, медсестра закинула сумку з медикаментами за спину і знову потягнула непритомного у напрямку своїх позицій. Той лише стогнав від болю, коли на короткий час приходив до тями.
Подолавши таким чином відстань у кілька десятків метрів, Орися зупинилася, аби перевести подих. В цей час вона звернула увагу на те, що вибухи уже лунали далі, десь в районі запасних позицій, а потім і зовсім стихнули. Водночас не було чутно і наближення ворога. Можливо, орки обмежилися захопленням їх лінії оборони? – подумала дівчина, але тут її різонула інша думка – А куди ж поділася ліва ступня? Потрібно повернутися і спробувати відшукати відірвану ногу, – майнула уже зовсім шалена ідея в Орисиній голові. Хоча вона і розуміла, що це безумство, але залишила медичну сумку поряд з пораненим, а сама, напівзігнувшись, поспішила назад.
Віднайти ранець із медикаментами великих зусиль не склало, оскільки вона тягла пораненого одним і тим же міжряддям. Оглянувши прилеглу територію, дівчина досить швидко знайшла і відірвану стопу, яка лежала за кілька метрів від калюжі крові. Діставши з ранця все необхідне, вона, наскільки це було можливо, очистила закривавлене місце відриву од бруду, обгорнувши його стерильними салфетками.
Орися вже було кинулася бігти назад, але знову зупинилася, висипала із наплічника частину медикаментів прямо на землю, зняла з відірваної ноги взуття, поклала її до ранця і з ним побігла до капітана. Поранений марив у безпам’ятстві. Медсестра знову закинула ранець за плечі, повісила набік сумку з червоним хрестом і потягнула капітана далі. За сотню метрів вона знову зупинилася, зняла з офіцера бронежилет, рукою витерла чоло від рясного поту і продовжила шлях з перепочинками через кожні кілька десятків метрів.
Те кукурудзяне поле довжиною до кілометра, та балку за ним, шириною в пару сотень метрів, під палючим сонцем вони долали не менше кількох годин. Ось тут і стали у нагоді кілька років її активних занять спортом, інтенсивних тренувань у спортивному залі коледжу.
Лише надвечір їх помітили дозорці з українських позицій і повідомили командуванню. Сам командир полку, уважно оглянувши в бінокль балку і побачивши, як мале дівча з медичного сумкою на плечі та ранцем за спиною цуприкує непритомного пораненого, негайно вислав групу бійців з ношами. За пів години всі благополучно повернулись.
– Та це ж командир нашої розвідроти! А ми думали, що загинув наш герой, – посміхнувся підполковник і потиснув маленьку руку медсестри. – І звідки ви, рятівнице, будете? – поцікавився він у Орисі, а коли та відповіла – наказав розвідникам негайно доставити її прямо до сусідів.
– А що з пораненим? – схвильовано запитала дівчина.
– Не турбуйтесь, все, що від вас залежало, ви вже зробили. Далі справа за медсанбатом і авіацією. Якраз вантажиться черговий борт. За годину разом з іншими пораненими буде у Мечникова. Обласна лікарня у Дніпрі, – додав він, помітивши в очах Орисі запитання. – Занотуй координати медсестрички і організуй вечерю, а потім проконтролюй особисто, щоб аж до самого медпункту! – кинув своєму ординарцеві підполковник і поспішив на командний пункт.
– Ранець з ногою не забудьте! – спохватилася дівчина.
– З якою ногою? – не зрозумів ординарець.
– З відірвано, – показала вона на ранець, що лежав на краю ношів поряд з непритомним капітаном. – Льоду б туди, а то така спека…
– Не турбуйтесь, зараз все зробимо у найкращому вигляді. Скоро і капітан, і нога будуть у хірургії, – сказав молодший лейтенант. – Ну і дівка! – похитавши головою, додав він уже неголосно, не приховуючи свого захоплення поведінкою молодої медсестри.
Не пройшло і години, як Орися уже була у своєму підрозділі. Командир і побратими зустріли її не менш радісно, ніж сусіди свого капітана-розвідника.
– А ми уже боялися і живою тебе не побачити, – приказував начальник медпункту, обіймаючи свою підлеглу. – Давай-но хутко митися, їсти і відпочивати.
– А можна з кінця, відразу відпочивати? – лише встигла промовити вкрай знеможена дівчина і як підкошена повалилася на тапчан, навіть не знімаючи взуття.

Поступово спливали військові будні. Підрозділ Орисі перекинули на іншу ділянку фронту. Потім розпочався контрнаступ ЗСУ і у неї не було жодної можливості дізнатися про долю капітана-розвідника, з яким її так несподівано вдруге звела не зовсім щаслива фортуна. До того ж вона не мала ні номера його телефону, ні інформації, куди пораненого після лікування відправили на реабілітацію. Інколи, в короткі часи затишшя, дівчина заплющувала очі і бачила симпатичного молодого офіцера, з сумом пригадуючи те кукурудзяне поле, палюче серпневе сонце, щільний вогонь ворожої артилерії, його відірвану ногу і кілька годин виснажливої боротьби за життя.
Десь уже пізньої осені Орися отримала відпустку і відбула до рідного Миколаєва, який московія обстрілювала чи не кожної доби, монотонно знищуючи житлові будинки, школи, лікарні, дитячи садочки і безжально убиваючи мирне населення. Діставшись додому, вона потрапила в обійми мами та брата, а потім – подруг і колег по роботі.
Хоча дівчина мала можливість змінити місце служби на одну з військових частин, які захищали рідне місто, але вона твердо вирішила повертатися на схід, де її чекали побратими. А ще на Слобожанщину її підштовхувала надія на те, що там вона матиме більше можливостей дізнатися про долю капітана-розвідника, якому врятувала життя. Однак всі її подальші намагання отримати будь-яку інформацію про нього не мали жодного успіху.
Так у боях і відносно спокійних військових буднях минуло ще пів року. Орися подорослішала і ще більше змужніла. За цей час вона врятувала життя не одному захисникові, а також сама була легко поранена уламком міни в ліву руку. Дівчина відмовилась від однієї ротації і вже наближалась наступна, а вона все розмірковувала, що їй робити далі.
Якось по обіді, під час чергування, Орися залишалася в приміщенні медсанчастини одна. Сонце котилося на захід, а зі сходу знову долинали звуки канонади нашої артилерії. Московські загарбники все більше і більше втрачали мотивацію у цій війні і будь-яким чином старалися її уникнути, масово здаючись у полон чи намагаючись дезертирувати додому. Навіть об’явлена недопалком часткова мобілізація нічого суттєво на фронті не змінила. ЗСУ поступово, але упевнено, рухали його лінію у зворотному напрямі. Дівчина стояла біля вікна і мовчки дивилася на верхівки дерев, через які пробивалися сонячні промені. Несподівано у двері постукали.
– Будь ласка, заходьте, – не повертаючи голови, в задумі відповіла вона.
Було чутно, як відчинилися вхідні двері, хтось увійшов до приміщення медпункту і зачинив їх за собою. Орися повернулася до гостя і, не акцентуючи уваги на особі відвідувача, механічно зробила кілька кроків йому назустріч.
– Слухаю вас, – промовила вона на автопілоті і тут же завмерла від несподіванки.
Знайома посмішка осяяла усе навколо. Цю усмішку останні пів року дівчина бачила майже у кожному своєму сні. Ця усмішка стояла у неї перед очима чи кожну вільну хвилину. Побачити цю усмішку наяву вона мріяла весь час після тих подій на кукурудзяному полі. На полі, яке спасло їй життя, а вона – йому, власнику цієї єдиної, наймилішої в усьому світі усмішки.
Несподівано у Орисі запаморочилася голова, все навколо закружляло. Підлога стала вислизати із-під її ніг, а сама вона – провалюватися у якийсь приємно-теплий вир чарівних відчуттів і звуків.
Коли дівчина у білому халаті прийшла до тями, вона зрозуміла, що лежить тут же, у приміщенні свого медпункту, на тапчані, а над нею, посеред зими весняним сонцем, сяяла найчарівніша посмішка у світі.
– Вітаю тебе, моя крихітко, – приємним чоловічим голосом промовила усмішка і ніжно поцілувала Орисю у щічку.
Дівчина обома руками міцно обхопила шию молодого чоловіка у офіцерській формі з новими погонами майора і прилипла до його щоки своєю, заплющивши очі від невимовного задоволення.
– Любий, а як тебе звати? – ледве прошепотіла вона.
– Андрієм, – так же пошепки відповів він.
Коли Орися через деякий час розчепила руки і відпустила розвідника зі своїх міцних дівочих обіймів, той дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку жовто-блакитного кольору, став перед дівчиною на одне коліно і відкрив її. Всередині була весільна обручка, на якій вигравали відблиски його усмішки.
– Ти вийдеш за мене, кохана? – коротко, але лагідним голосом, запитав Андрій, простягнувши їй обручку.
Орисі здалося, що через заклеєні навхрест прозорою плівкою вікна медпункту, всередину приміщення полилися яскраві промені тисячі сонць і зараз все навколо спалахне, якщо не від світла, то від її почуттів і емоцій.
– Так! – так же коротко, як і личить військовим, але ніжно, як притаманно чуттєвій жінці, промовила вона. – Так! Так! Так! – все-таки не втрималась дівчина і знову кинулась на шию коханому.

24-27.09.2022