ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2022.12.05 05:46
То я поглядом зігрію,
То думками обіймаю
Ту, що знищила надії
І замучила до краю.
Бо глузує вічно з мене,
Під веселий сміх сусідок,
Щоб постійні теревені
Супроводжували діда.

Ніна Виноградська
2022.12.04 20:47
Немає снігу. Чи збідніло небо,
Чи жаль йому солдатів у полях?
Війна бере життя бійців огребом,
Виходить вільно на широкий шлях.

Іде, за нею горе, на всі боки
Скрізь розлилося, мов стрімка вода.
І чим спинити ці страшні потоки,

Ніна Виноградська
2022.12.04 20:43
Розсупонилось небо, посіяло сніг,
Все навкруг замело до малої дрібниці.
Спить село, де війна йому впала до ніг,
Спить вода у холодній зимовій криниці.

Все заснуло навкруг, ні вітрів, ні зорі,
Наче світ весь застиг у якомусь чеканні.
Тільки воїн не

Ніна Виноградська
2022.12.04 20:43
Розсупонилось небо, посіяло сніг,
Все навкруг замело до малої дрібниці.
Спить село, де війна йому впала до ніг,
Спить вода у холодній зимовій криниці.

Все заснуло навкруг, ні вітрів, ні зорі,
Наче світ весь застиг у якомусь чеканні.
Тільки воїн не

Ігор Деркач
2022.12.04 20:42
А опіум народу ще існує
і кривослав’я вірою стає,
коли під алілуя
московія тасує,
а Бог карає місиво своє.

***
А в Україні торжество

Євген Федчук
2022.12.04 16:38
А я скажу вам, хлопці, москалі
Ніколи свого слова не тримали.
Ото лише одне на думці мали –
Як би чужої прихопить землі. –
Старий козак із келиха сьорбнув
Та витер вуса рукавом сорочки,-
То тут, то там ухоплять по шматочку,
Щоб їхній цар отой моско

Володимир Невесенко
2022.12.04 16:37
Виє вітрисько в степу вовкулакою,
сонце з-за хмар вигляда крадькома.
Осінь минає дощами і мрякою.
Зійде сльота і нахлине зима.

Край закіптюжений зимонька вибілить,
сніжні хмарини примчать з далини.
Вищемить щемом і болями виболить

Ольга Паучек
2022.12.04 14:37
До світанку лишилася мить -
в серці спокій тихенько звучить...
Страх туманом покриється, згасне,
день новий настає найпрекрасний,
світанкове прозріння завчасно
світлом правди добро освятить.

Іван Потьомкін
2022.12.04 11:33
«І, вийшовши звідти, Ісус відійшов у землі тирські й сидонські. І ось жінка одна хананеянка, із тих околиць прийшовши, заголосила до Нього й сказала: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів,- демон тяжко дочку мою мучить!» А Він відповів і сказав

Ольга Олеандра
2022.12.04 10:38
Для цього не придумано ім’я.
Це не кохання. Щось міцніше й глибше.
Як же тобі сказати.. незнання
перетікає в красномовну тишу.
Вона легенько обтіка вуста,
збираючи нероджене зізнання.
Наповнена жагою німота,
беззвучно проговорене вітання.

Юрій Гундарєв
2022.12.04 10:34
Боже, красота-то какая! - моя жена улыбается неожиданно так молодо, даже и не поверишь, что через какую-то пару недель мы будем отмечать - кто бы мог подумать! - золотую свадьбу. А красота действительно божественная… В чистом, без единого облачк

Юрій Гундарєв
2022.12.04 09:47
Рассыпана ты на сотни частиц:
булыжник хранит тепло твоих ног
и тень твою‚ припавшую ниц
к подножию храма‚ где живёт Бог.

Твой смех растворяется в каплях дождя,
лучится твой взгляд из далёких окон,
твой лик заряжает мои провода

Софія Цимбалиста
2022.12.04 09:45
Ми бачимо сни,
бо хочемо втекти від реальності.
Втекти від усього,
що день у день
турбує нас.
Ми мріємо забути
всі негаразди у житті.
Забути все,

Олександр Сушко
2022.12.04 07:29
До раю хочуть всі. Без варіацій.
Випрошують собі загробних пільг
Буркотуни-віряни, святотатці,
І навіть я - правдивець пустобріх.

На вигляд люд дурненький, наче вівці,
Насправді - ой лукавий...ні чи так?
І чортові, і Богові - по свічці,

Віктор Кучерук
2022.12.04 05:04
Останній автобус від’їхав, –
Зітхнувши, сказала вона
І пирснула стриманим сміхом:
Гадала, що буду одна…
А я, щоби більше утішить
Попутницю пізню свою, –
Сказав, що долати зручніше
Удвох будь-яку колію.

Володимир Бойко
2022.12.04 01:56
Диктатура вбиває культуру. Російські ракети нищать пам’ять про російських поетів. Найгірше – коли небезпечний злочинець береться забезпечувати безпеку. Переобтяжені турботами про ближнього дбають, насамперед, про себе. Зрілі політики невдовзі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Олександр Дюма. Обід у Россіні, або Два студенти з Болоньї

Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

1840 року я чи то утретє, чи то учетверте їхав до Італії [1], маючи доручення від мого доброго товариша газетного цензора Денньє доправити мереживну вуаль пані Россіні, що мешкала в Болоньї зі своїм славетним чоловіком [2], який завдяки «Графові Орі» та «Вільгельмові Теллю» дістав право французького громадянства.
Не знаю, чи залишиться щось від мене по смерті, але, в усякому випадку й про всяк випадок, я засвоїв одну доброчесну звичку: викреслювати з пам’яті своїх ворогів, а імена друзів пов’язувати не лише з моїм особистим, але й з літературним життям. Отже, у міру просування в майбутнє забираю з собою все те, що було частиною мого минулого, і все те, що пов’язане з моїм теперішнім, – так би вчинила річка, якби не лише відбивала у своїх водах квіти, гаї й будинки на березі, але й тягла за собою відбиття цих будинків, гаїв і квітів до самого Океану.
Отож ніколи не буваю самотнім: адже книжка, яку я написав, залишається обіч мене. Відкриваю цю книжку. Кожна її сторінка нагадує мені про минулий день, і увесь цей день, від рання до смеркання, народжується знову: він живе тими самими хвилюваннями, які його наповнювали, і заселений тими самими персонажами, які його прожили. Де ж я був того дня? У якому куточку землі збирався шукати розваги, прикликати спогади, зривати бутон надії, який в’яне, не встигнувши розцвісти, квітку, яка часто обсипається, не зумівши розкритися? Де я тоді був – у Німеччині, в Італії, в Африці, в Англії чи у Греції? Чи плив Райном, чи молився біля мурів Колізею, чи полював у Сьєррі [3], чи кочував у пустелі, чи мріяв біля Вестмінстерського палацу, чи креслив власне ім’я на могилі Архімеда або на скелі в Термопілах? Чия рука торкалася моєї того дня? Рука короля, що сидить на троні? Чи рука пастуха, що охороняє своє стадо? Який принц назвав мене своїм другом? Який злидар назвав мене своїм братом? З ким я вранці розділив вміст мого гаманця? Хто скуштував зі мною хліба ввечері? По двадцяти минулих роках які щасливі години позначені крейдою? Які похмурі години позначені вуглиною?
На жаль! Усе найліпше в моєму житті було вже тільки у спогадах; я подібний до густолистого дерева, укритого птахами, які мовчать у спекотний полудень, але прокидаються наприкінці дня, аби з настанням вечора наповнити мою старість плесканням крил і співом; отак птахи оживлятимуть її своєю радістю, любов’ю і гамором до того часу, поки смерть, своєю чергою, не торкнеться гостинного дерева, поки воно не впаде і не розлетяться, перелякані, оці галасливі співаки, кожен із яких стане, власне, однією з годин мого минулого існування.
Ось бачите, як однісіньке ім’я змусило мене збитися з дороги й повело з дійсності у мрії. Мого доброго товариша, який доручив мені передати цю вуаль, уже немає серед нас. То був чарівний дотепник, невтомний веселий оповідач, у чиєму товаристві я провів чимало вечорів у мадемуазель Марс [4], так само чарівливо дотепної, як і він; на неї також дихнула смерть, і вона загасла подібно до зірочки на небі мого життя.
Я прямував до Флоренції, кінцевої точки моєї подорожі, одначе надумав, замість цього, подовжити дорогу до Болоньї й виконати доручення, як належить гідному посланникові, себто особисто передати вуаль у прегарні руки, яким її було призначено.
Це потребувало трьох днів, ще трьох на зворотну дорогу і день на перебування там – усього сім днів, сім змарнованих днів, утрачених для праці. Але ж я справді хотів побачити Россіні, який, звичайно, поїхав у добровільне заслання через страх піддатися спокусі створити якийсь новий шедевр.
Пам’ятаю, що до Болоньї я під’їжджав уже надвечір. Здалеку місто видавалося зануреним в імлу, а над нею підносилися, виокремлюючись на понурому тлі Апеннін, кафедральний собор Святого Петра і дві суперниці падаючої Пізанської вежі – Ґарізенда й Азінеллі [5]. Час до часу призахідне сонце кидало останні промені, під якими спалахували шибки якого-небудь палацу, мов його кімнати наповнювалися полум’ям, а невелика річка Рено, розфарбована всіма барвами відбитого в ній неба, звивалася по рівнині, наче срібляста муарова стрічка. Та мало-помалу сонце опускалося за місто; шибки, раніше виблискувавши, непомітно тьмяніли. Води Рено набули свинцево-олов’яного кольору, і невдовзі настала ніч, оповивши місто своєю чорною ковдрою, що її враз пронизали тисячі вогників, так само яскравих, як ті, котрі сяяли в небі.
Була десята година вечора, коли з усіма своїми речами я ввійшов до готелю «Три королі».
Передусім я подбав надіслати Россіні мою візитівку, і у своїй відповіді він повідомив, що його палацу відтепер у моєму розпорядженні. Наступного дня об одинадцятій ранку я вже був у композитора.
Палац Россіні, аналогічно до всіх палаців у Італії, становить поєднання мармурових колон, фресок і картин; його простору вистачило б, аби там влаштували танці три-чотири французькі доми. Такі палаци споруджують, розраховуючи на літо, зовсім не на зиму, а це означає, що в ньому багато повітря, тіні, прохолоди, троянд і камелій.
Як відомо, в Італії може видатися, що квіти ростуть просто у приміщеннях, а не в садах, де не видно і не чути нічого, крім цвіркунів.
Россіні жив у цьому світі віталень, кімнат, вестибюлів і терас. Він незмінно веселий, завжди сміється, завжди іскрить розумом і наснагою. Його дружина, прекрасна, мов Юдита Ораса Верне [6], блукала цими самими приміщеннями, теж усміхаючись, але, на відміну од чоловіка, була повільна і статечна.
Вона нахилилася переді мною, і я накинув на її голову ту саму чорну вуаль, через яку вчинив свою поїздку до Болоньї.
Россіні вже все підготував до обіду. Він хотів бачити мене серед співтрапезників, які були б мені симпатичні; знаючи, що цими днями я мав поїхати до Венеції, він запросив молодого венеційського поета на ім’я Луїджі ді Скамоцца, котрий зовсім недавно скінчив Болонський університет [7], гасло якого можна прочитати на міській монеті: «Bolonia docet [8]».
Я мав ще чотири години для відвідин міста, розраховуючи покинути його вже наступного дня, аби ще колись повернутися, тому упрохав Россіні відпустити мене на цей час і пішов на прогулянку, а уславлений маестро спустився в кухню для того, аби всю свою турботу присвятити страві під назвою stuffato [9] з макаронами, у приготуванні котрих Россіні, як він уважає, не має рівних на всьому італійському півострові, відтоді як помер кардинал Альбероні.
Можливо, колись оповім дива старовинного університетського міста: опишу бронзового Нептуна, шедевр славетного вихованця його стін, якого Болонья охрестила власним іменем [10]; собор Святого Петра, що має такий скарб, як «Благовіщення» Лодовіко Карраччі; церква Святого Петронія зі знаменитим «Меридіаном» Кассіні. Виміряю кут нахилу двох болонських веж, вічний предмет дискусій учених, котрі донині не вирішили, чи вони нахилені через примху архітектора чи внаслідок землетрусу – помахом людської руки або подувом Усевишнього. Але зараз, мов Шахразада, поспішаю повернутися до моєї історії, що й роблю.
О шостій вечора ми зібралися в уславленого маестро навколо довгого стола, розташованого посеред просторої їдальні, розписаної фресками й провітрюваної зусібіч. На столі, за італійськими звичаями, було поставлено вази з квітками й цукатами, призначеними послугувати доповненням до довгоочікуваного stuffato – головної страви нашого обіду.
Співтрапезниками були два-три італійські вчені, зразки отих славних людей, котрі цілий вік дискутують про те, алегорією чи фактом є історія Уґоліно, мрією чи дійсністю була Беатріче, тринадцять чи лише дванадцять дітей мала Лаура; два-три артисти Болонського театру, і серед них – молодий тенор на ім’я Роппа, у якого несподівано проявився красивий голос, і він, покинувши кардинальську кухню, потрапив на сцену театру Ла Феніче; далі той молодий студент-поет, про якого розповів мені Россіні (цього благородного мрійника вирізняв сумний, точніше, меланхолійний вираз обличчя, хоча у глибині його душі жила надія на відродження Італії; сьогодні цей захопливий солдат, як новий Гектор, боронить героїчну Венецію – місто, що воскрешає неймовірні дива античності, б’ючись на гірше за легендарні Трою, Сиракузи й Карфаген), урешті, сам господар із дружиною та я.
Говорили про Данте, Петрарку, Тассо, Чімарозу, Перґолезі, Бетговена, Ґрімо де Ла Реньєра і Брія-Саварена, і тут я, хвалячи Россіні, мушу сказати, що саме про двох останніх (уславлених гастрономів) його судження вирізнялися ясністю і сталістю.
Поспішаю додати, що в цьому питанні Россіні мужньо підтримав Роппа, невіглас у теорії, зате людина практична: десять років він працював куховаром, не знаючи Карема [11], так само як чотири роки займався музикою, не знаючи Ґретрі.
Сам перебіг розмови дав мені змогу спитати Россіні, чому він більше не пише музики.
- Та, здається, я вже назвав досить переконливу причину.
- А яку?
- Я лінивий.
- І це все?..
- Гадаю, так.
- Отож, якби певний директор підчатував вас за рогом театру і скерував на вас пістолета…
- …кажучи мені: «Россіні, зараз ти напишеш свою найліпшу оперу». Чи не так?
- Так.
- Що ж бо, напишу.
На жаль, гіркоти в його словах було значно більше, аніж простодушності. Можливо, не маю рації, але я ніколи не вірив у простодушність оцього могутнього генія, і щоразу, коли Россіні міркував переді мною на кулінарні теми, мені здавалося, він робив це для того, аби не говорити про щось інше.
(Послухайте, Берліозе, мій великий музиканте-поете, дайте мені відповідь: чи приховує в собі, як у випадку Уґоліно, який-небудь невловимий міф цей славетний пезарець, що обожнює макарони й ненавидить кислу капусту?)
- Отже, – спитав я Россіні, – усю проблему зведено до того, аби влаштувати вам пастку?
- Єдино до цього.
- А якщо замість пістолета приставити до ваших грудей дуло поеми?
- Спробуйте.
- Послухайте, Россіні, – мовив я йому, – дивна ідея впала мені в голову: якби я працював на вас, то перевернув би звичайний порядок речей.
- Як маю це розуміти?
- Замість давати вам вірші, які ви перетворите на музику, ви б дали мені партитуру, а я написав би до неї вірші.
- Отак! – вигукнув Россіні. – Тоді поясніть мені вашу думку!
- Але ж вона зовсім проста… У спілці композитора і поета один із потреби мусить поглинути іншого: або вірші вбивають партитуру, або партитура вбиває вірші. То котра з цих двох сторін повинна піти на самопожертву? Пожертвувати собою мусить поет, оскільки з вини співаків однаково ніхто не чує віршів, а музику, завдяки оркестрові, чути завжди.
- Отож ви поділяєте наявну думку, що добра поезія лише шкодить композиторові?
- Безперечно, любий маестро: достеменна поезія, як-от поезія Віктора Гюґо або поезія Ламартіна, має власну музику. Це не сестра звичайної музики, а її суперниця; це не її союзниця, а супротивниця. Замість надати допомогу сирені, чарівниця бореться проти неї. Це битва Арміди й феї Морґани. Музика виходить переможницею, але звитяга виснажує її сили.
- Отже, ви б погодилися скомпонувати вірші на музику?
- Без вагань. Я, котрий написав триста томів прози й двадцять п’ять драм, погодився б, оскільки це же питання мого самолюбства – допомогти вам, послужити вам, адже я – завжди перший, коли схочу, і вважатиму за почесну люб’язність поступитися першістю вам, моєму побратимові по мистецтву. Я маю власне королівство, як ви маєте власне. Якби Етеокл і Полінік мали кожен свій трон, то не загинули б і, напевне, померли б від старості, постійно обмінюючись новорічними візитами.
- Дивовижно! Ловлю вас на слові.
- На обіцянці скомпонувати вірші на вашу музику?
- Так
- Скомпоную вам їх. Лише скажіть мені наперед, у якому жанрі ви б хотіли написати оперу?
- Волів би фантастичну.
(Добре бачите, любий мій Берліозе, що тут була й кисла капуста!)
- Фантастичну оперу? – перепитав я. – Остерігайтеся! Італія, з її ясним небом, не є країною цікавості до надприродних явищ: примар, привидів, фантасмагорій; потрібні довгі й холодні ночі півночі, темрява Шварцвальду, тумани Англії, випари Райну. Що робитиме бідна тінь, заблукавши серед римських руїн, на неаполітанському узбережжі, на рівнинах Сицилії? Де вона сховається, о Боже, якщо її почне переслідувати екзорцист? Там немає ані найменшої хмаринки, куди б можна було втекти, немає навіть якнайрідшого туману, де б можна було сховатися, немає навіть найменшого ліска, де б можна знайти сховище. Погналися б за нею, ухопили б за комір, вивели б на яскраве світло. Отож наповнюйте ніч сновидіннями, якщо ніч – це ваш день, а місяць – ваше сонце, якщо живете не з восьмої ранку до восьмої вечора, а з восьмої вечора до восьмої ранку. У ту пору, коли в нас на Півночі повільно тягнуться нічні неспання, коли при світлі кіптявої лампи ми замкнені в наших льохах, де дівчата крутять веретено, а хлопці балакають, ви влаштовуєте серенади, наповнюєте ваші вулиці радісним галасом і любовними піснями. Ваше видіння – це прегарна чорноока і чорноволоса дівчина, яка з’являється на балконі, випускає букет троянд і зникає. О Джульєтто-Джульєтто!.. Ви повстали з вашого склепу лише тому, що Шекспір, поет Півночі, наказав вам: «Устань!» І ви, красива весняна квітко Верони, послухалися голосу цього могутнього чарівника, котрому ніщо не може чинити опору! Але жодному вашому співвітчизникові ані до, ані після Шекспіра навіть на гадку не спадало висловлювати такий наказ! Остерігайтеся, Россіні, остерігайтеся!
- Я дав вам повну змогу висловитися, чи не так? – усміхнувся мій господар.
- Так, і прошу вибачення за те, що зложив вашим дозволом.
- Ні-ні, говоріть ще, говоріть як завгодно довго. Ось мій друг Луїджі Скамоцца, так само, як і ви, поет; слухає вас і бере на себе труд відповісти вам.
Я простягнув руку моєму молодшому побратимові.
- Слухаю вас.
- Чи знаєте ви, чому наш славетний маестро посилає вас до мене? – спитав мене усміхнений Скамоцца.
- Бо він розуміє, що мені слухати вас буде задоволенням.
- Ні, мова аж ніяк не про це. Річ у тім, що маестро відома історія, котра сталася з одним моїм пращуром і котра переконливо спростовує те, що ви сказали. Чи можливо, аби шанувальник Данте відмовляв нам у піднесеній поезії потойбічного – її унікальний взірець явив світові флорентійський вигнанець, – поезії, у якій Мілтон, поет Півночі, не більш як соромливий неофіт? Ні, маємо право на всі різновиди поезії, оскільки ми пережили найрізноманітніші біди. Ви колись бачили, аби у вашому сірому небі мигтіли тіні більш променисті за тіні Паоло і Франчески? А чи випадало вам бачити, аби з могили вийшла примара жахливіша за примару Фарінати дельї Уберті? Чи випадало вам іти поруч із тінню, ніжнішою за тінь поета Сорделло з Мантуї? Ох, ви сумніваєтеся в існуванні Італії фантастичної? Що ж бо, нехай Россіні дасть вам свою партитуру. А я дам вам сюжет для поеми!..
- Ви?
- Так, я. Хіба я не сказав вам, що в нашій родині живе пам’ять про одну сумну історію?
- Що ж бо, розкажіть її мені.
- Не буду, оскільки тут за столом усі знають її. Але, повторюю, нехай Россіні надішле вам свою партитуру, а я надішлю вам мою історію.
- І коли це станеться?
- Завтра вранці.
- Згода, – мовив Россіні. – Сьогодні ж увечері, перш ніж лягти спати, напишу увертюру.
Потім він підніс свій келих:
- За успіх опери «Болонські студенти»!
Усі охоче приєдналися до тосту, задзвеніли келихи й прозвучали палкі побажання успіху.
За трапезою говорити єдино про цей чудовий задум.
О десятій вечора гості підвелися з-за столу. Россіні сів до фортепіано і почав імпровізувати увертюру.
На жаль, він забув її записати.
Наступного дня я отримав текст історії.
Одначе про партитуру вже ніколи мені не випадало чувати.
А історія така.


ІІ
Клятва

Першого грудня 1703 року, у часи папи Климента ХІ, близько четвертої години по обіді, троє молодих людей, у яких легко було впізнати студентів Болонського університету, вийшли з міста через Флорентійську браму і попрямували до чарівного цвинтаря, що на перший погляд нагадував радше затишний парк, аніж домівку покійних. Усі троє, закутані в довгі плащі, йшли швидким кроком і час до часу озиралися назад, як роблять люди, що побоюються переслідування.
Один із них щось ховав під плащем, але неважко було помітити, що то – пара шпаг.
Підійшовши до цвинтаря, студенти, замість рухатися далі просто до входу, повернули праворуч і пішли вподовж південного муру, потім, досягнувши його краю, різко повернули ліворуч і, упершись у східний мур, побачили молодиків: двоє стояли, а один сидів; очевидно, ці троє на них чекали.
Помітивши прибулих, ті, що сиділи, підвелися, а той, що стояв, відокремився од муру. Усі троє рушили назустріч студентам.
Чекальники теж були закутані у плащі, і полу одного плаща так само задерли кінці двох шпаг, як і у студента.
По двоє молодих чоловіків від кожної сторони продовжили йти, допоки не зустрілися упритул, утворивши нову групу.
Двоє одинаків, які залишилися на місці, опинилися на відстані двадцяти кроків од неї – отже, за сорок кроків одне від одного.
Певний час четверо жваво про щось перемовлялися, тоді як ті, хто залишився на місці, наче були чужі цим перемовинам; один, усім тілом тиснучи на тростину, колупав нею вогку землю, а другий своєю тростиною підкидав у повітря голівки чортополоху.
Двічі або тричі перемовини уривалися; тоді кожна з двох пар ішла до свого приятеля, який залишився на місці, й відразу ці одинаки ставали головними у своїх трійках.
І щоразу можна було зауважити, як вони показували жестами, що не поділяють думок своїх супутників чи не бажають виконати їхніх прохань.
Урешті, оскільки перемовини затяглися і, схоже, не давали надій на взаємоприйнятне рішення, молоді люди зі шпагами вийняли зброю з-під плащів і вручили своїм супутникам для вивчення.
Шпаги піддали найретельнішому оглядові. Було очевидно, що обговорювали, наскільки небезпечні рани, заподіювані лезом тої чи тої форми. Зрештою, так і не дійшовши єдиної думки, співрозмовники підкинули монету в повітря, аби випадок визначив вибір шпаг.
Випадок мовив власне слово. Непотрібні шпаги залишилися лежати осторонь. Обом одинакам зробили знак, і вони, зблизившись, привітали одне одного легким кивком і кинули на землю плащі й куртки.
Потім один устромив тростину в землю, а другий кинув свою тростину на одяг.
Обидва зійшлися.
Один із молодих людей дав кожному дуелянтові в руку ефес шпаги, схрестив кінці обох шпаг і, відходячи назад, скомандував:
- Починайте!
Тієї ж миті обидва суперники зробили випад і шпаги вдарилися гардами.
Дуелянти одразу відступили на крок і стали в позицію ангáрд.
Їхні сили були приблизно рівні, але невеликі.
За кілька секунд шпага одного майже цілковито увійшла в тіло супротивника.
- Туше! – вигукнув, відскочивши назад, той, хто завдав удару; він опустив шпагу, але не вийшов з оборонної позиції.
- Ні, – заперечив поранений, – ні!
- Як бажаєте.
Той, хто вимовив останні слова, поглянув на лезо своєї шпаги, майже на третину забарвлене пурпуровою кров’ю.
- Нічого-нічого, – повторив поранений, роблячи крок уперед назустріч ворогові.
Але при цьому русі з його рани бризнула кров, пальці, які тримали шпагу, розтислися, і вона впала на землю. Поранений важко кашляв, намагався сплюнути, але на це йому забракло сил. Лише кривава піна червоніла на губах.
Два його товариші, які готувалися стати хірургами, побачивши ознаки серйозного поранення, враз вигукнули:
- О дідько!
Справді, майже відразу поранений дуелянт схилив голову на груди, хитнувся, зробив півоберт, змахнув руками та впав, спустивши дух.
Майбутні хірурги кинулися до впалого; один уже відкрив футляр із приладдям і вхопив ланцет, маючи намір обробити рану.
Але другий, який встиг засукати рукав, опустив руку, сказавши:
- Марно, він мертвий!
Почувши це, переможець, який стояв трохи на віддалі, страшенно зблід: здавалося, він от-от сам помре.
Відкинувши шпагу, він ступив до тіла супротивника, та дві свідки спинили його.
- Ходімо-ходімо, – наполягав один із них, – це біда, але вона непоправна, і скарги тепер даремні. Треба дістатися кордону; гроші маєш?
- Можливо, сім-вісім екю.
Усі покопалися у своїх кишенях.
- Ось, тримай! – одночасно вимовили чотири голоси. – Рятуйся, не марнуючи ані хвилини!
Знову молодик надів куртку і накинув плащ.
І, потиснувши руки одним і обійнявши інших залежно від дружньої близькості з кожним, він хутко покрокував у бік Апеннін і невдовзі розчинився у близьких сутінках.
Погляди чотирьох молодиків супроводжували його до тієї миті, коли він зник із поля зору.
- А тепер вирішімо, – сказав один із них, – що буде з Антоніо?..
Усі поглянули на труп.
- Антоніо?
- Так. Що з ним робитимемо?
- Перенесемо в місто, чорт забирай! Сподіваюся, не залишимо ж ми його тут!
- Ні, звичайно, але що скажемо?
- З цим усе дуже просто. Скажемо, що ми четверо гуляли вподовж цвинтарних мурів, коли несподівано побачили Антоніо й Етторе: вони билися одне з одним. Ми помчали до них, але не встигли добігти, коли Антоніо впав мертвий, а Етторе втік. Та тільки скажемо, що він побіг до Модени, а не до Апеннін. Відсутність Етторе потвердить правдивість наших слів.
- Добре!
Коли цю версію було схвалено одностайно, молодики сховали в кущах другу пару шпаг, загорнули покійника в його плащ і понесли до міста.
Біля міської брами вони переказали вигадане заздалегідь пояснення події. Потім найняли чотирьох facchini [12], поклали Антоніо на носилки й віднесли його в будинок, де він мешкав.
Зрештою добра половина цього нещастя не зачепила молодиків: Антоніо був венецієць, його родина мешкала не в Болоньї, і скорботну новину мали повідомити їй листом; написати його мусив один із молодиків, теж венецієць, який знав рідних Антоніо.
Цього молодого чоловіка ви вже бачили серед отих трьох, хто вийшов з міста через Флорентійську браму. Його звали Беппо ді Скамоцца. Другий був з Веллетрі, його звали Ґаетано Романолі; а третій був той, хто поліг на бойовищі.
Про загиблого ми вже сказали все, що хотіли. Ходімо за живими до кімнатки, їхнього житла на четвертому поверсі прибуткового дому, зисковного для господаря завдяки студентам, які винаймали тут помешкання.
Дзвони церкви Святого Домініка прокалатали сьому вечора, коли два приятелі, кинувши свої плащі на спільне ліжко, усілися одне навпроти одного за столом, на якому горіла триріжкова лампа, одна з тих, які донині слугують для освітлення будинків у Італії, а в часи цієї історії мала набагато ширше розповсюдження, ніж сьогодні.
У кімнаті горів єдиний ріжок, кидаючи непевне світло на стіни.
Час сказати два-три слова про цих двох молодиків, адже вони опиняться в центрі нашої оповіді.
Нагадаймо, що одного звали Беппо ді Скамоцца, він походив з Венеції, а другого звали Ґаетано Романолі, який походив з Романьї.
Беппо тільки-но виповнилося двадцять два роки. Він був позашлюбним сином вельможного синьйора, який забезпечив його невеликими статками, що приносили шість-вісім тисяч ліврів доходу, і дав йому повну змогу жити вільним і самотнім.
А Ґаетано належав до родини поважних комерсантів, яка володіла торговим домом у Римі й віллою в Веллетрі.
Різне становище двох молодиків у світі, куди їх закинув випадок, сильно вплинуло на характер і, сказати б, на зовнішність кожного. Вираз обличчя змінює саме обличчя. Щó є міміка? Зовнішнє вираження глибинних почуттів. Уявіть-но: при народженні два близнюки мають абсолютно однакові личинки; ви упроваджуєте цих двох дітей у життя, причому одного з сумного боку, другого – з радісного, одного оточуючи нещастями, другого – щастям, і за двадцять п’ять років на цих двох колись однакових обличчях побачите вельми різний вираз.
Беппо, самотній, позбавлений родини, вихований чужими людьми, був у житті майже вигнанцем. З самого малку він їв хліб, присипаний тією гіркою сіллю, про яку говорить Данте; він був високий, тонкий, блідий, меланхолійний; його довге, за модою доби, волосся чорними кучерями спадало на плечі; над елегантним убранням, доступним при його невеликому достатку, він віддавав перевагу шатам у темних тонах і без усілякої вишивки; щоправда, крій компенсував їхню простоту, і під зовсім не чудовою тканиною в Беппо ді Скамоцца було відчутно вельможу за ціле льє.
Щодо Ґаетано Романолі, то це був веселий двадцятирічний студент, який вивчав право і намірявся стати адвокатом – аби, зміцнивши своє становище в суспільстві, забезпечити добробут обожнюваній сестрі Беттіні, поступившись їй батьківським торговим домом. Вихований у рідній сім’ї, оточений усією тою щоденною турботою, якої був позбавлений Беппо в дитинстві та юності, Ґаетано завше дивився на світ радісними очима – він усміхався життю, а життя усміхалося йому. Це був вродливий молодик: засмагле обличчя, повне юнацької свіжості, прямий ніс, живі очі, білі зуби, які відкривалися у щирій приятельській усмішці.
Яким чином ці настільки протилежні натури могли так сильно прив’язатися одна до одної? Яким чином дружба меланхолійного Беппо і життєрадісного Ґаетано виявилася такою міцною, що ввійшла у приказку? Яким чином вони настільки легко вживалися в одній кімнаті, за одним столом і, за старовинною традицією вояцького братерства, в одному ліжку? Це одна з тих таємниць взаємного тяжіння, які пояснюються лише обопільною симпатією контрастів, поширеною набагато більше, аніж це думають, симпатією, яка поєднує силу і слабкість, журбу і радість, м’якість і грубість.
Якусь хвилину обидва молодики стояли один проти одного в задумі.
Потім, першим підвівши голову, Беппо спитав:
- Про що ти думаєш?
- На жаль! – відповів Ґаетано. – Мене не покидає одна страшна думка: те, що трапилося сьогодні ввечері з бідним Антоніо, могло би трапитися з одним із нас і ми б розлучилися навіки.
- Дивно, – відгукнувся Беппо, – але мені не дає спокою ця сама думка.
- І тоді б була зруйнована моя найзаповітніша мрія, – вів далі Ґаетано, простягаючи руку другові.
- Про яку мрію говориш?
- Я не раз говорив тобі про неї: вона повинна зробити нас не лише друзями, але й братами.
- О так, – меланхолійно відгукнувся Беппо, – Беттіна!
- Знав би ти, Беппо, яка вона гарна! І якби ти знав, як вона тебе кохає…
- Божевільний! Як то вона могла мене покохати? Адже вона ніколи не бачила мене!
- Хіба вона не бачила тебе моїми очима? Хіба не знає тебе за моїми листами?
Беппо знизав плечима.
- Слухай, – сказав Ґаетано, – я готовий укласти з тобою парі.
- Яке?
- Вона ніколи не бачила тебе – це правда.
- І що далі?
- Отож іду на парі: якщо за волею випадку Беттіна зустріне тебе, то впізнає.
- Погоджуюся на твоє парі! Проте навіщо будувати всі ці чудові плани? Знаєш добре, що твій батько видасть Беттіну заміж тільки за торговця!
- Ти набагато ліпший за будь-якого торговця: ти – шляхтич.
- Гарний шляхтич із лівим перев’язем на гербовому щиті [13], – мовив Беппо, похитавши головою. – Ні, любий Ґаетано, повір мені: плекати треба лише ті мрії, котрі можна здійснити.
- Які ж то?
- Передусім, мрію – ніколи не розлучатися. О, будь спокійний, ця мрія ні в чому не зашкодить твоєму життю, якщо тільки триватиме наша дружба. Можу всюди йти за тобою; не маю родини, навряд чи маю батьківщину. Що означають для мене ті люди, з якими спілкуюся, і місця, де живу? Якщо перестанеш мене любити, якщо тебе обтяжуватиму, скажеш мені про це. І тоді розстанемося, наші серця більше не битимуться вкупі.
- Он воно як! Та де ж ти, чорт забирай, знаходиш усі ті смутки, про які говориш? – вигукнув Ґаетано. – Мій друже, повір, лише одне може розлучити нас, якщо ти вважаєш так само, як я.
- Що ж бо?
- Смерть!
- Мій друже, якщо ти вважаєш так само, як я, – відповів Беппо, – навіть сама смерть не зможе нас розлучити.
- Поясни.
- Чи віриш ти, що якась частина нашої істоти нас переживе?
- Нам це обіцяє релігія, і нам це говорить серце.
- Чи справді віриш у безсмертя душі?
- Вірю в нього.
- Тоді, мій любий, нам залишається пов’язати себе клятвою, однією з тих клятв, яким підкоряються і душа і тіло, і, якщо один із нас помре, то розстануться лише наші тіла, а душі будуть вірні своїй дружбі, позаяк люблять одна одну тільки душі.
- Як гадаєш, чи не блюзнірство те, що ти пропонуєш мені? – спитав Ґаетано.
- Не думаю, що ми образили Бога, прагнучи позбавити смерті, найчистіше почуття, яке лишень може мати людина, – дружбу!
- Нехай буде так, Беппо, – згодився Ґаетано, простягаючи руку товаришу, – і в цьому світі, і в замогильному!
- Зачекай, – мовив Беппо.
Він підвівся, узяв Розп’яття, що висіло в головах ліжка, і поклав його на стіл.
Потім, простираючи руки над священним зображенням, вимовив:
- Кров’ю Господа нашого клянуся моєму братові Ґаетано Романолі: якщо помру першим – загасне мій подих і припиниться моє життя, – на якому б місці не впало моє тіло, душа моя повернеться на землю, аби знайти його і сказати йому все, що тільки дозволено сказати про велику таїну, іменовану смертю… І цю клятву, – додав Беппо, підносячи до неба погляд, повний віри й благочестя, – даю в переконанні, що вона ні в чому не покривдить догматів Католицької релігії, апостольської й римської, у якій я народжений і в якій сподіваюся померти.
Ґаетано своєю чергою простер руку над Розп’яттям і повторив ту саму клятву тими самими словами.
У мить, коли він вимовив останнє слово клятви, яку склав Беппо, постукали у двері.
Молодики обійнялися, тоді одностайно сказали:
- Заходьте!


ІІІ
Два студенти з Болоньї

Увійшла людина з листом у руці.
То був слуга начальника легкої пошти.
Кур’єр із Рима прибув до Болоньї ввечері, а листи розносили зазвичай лише вранці. Але поштовий службовець, заздалегідь розкладаючи листи по скриньках, де вони мали очікувати тих, кому призначені, зауважив один, відправлений на його ім’я; він розпечатав листа і знайшов у ньому іншого, де його благали негайно передати це послання Ґаетано Романолі, студентові Болонського університету.
Цей молодик був знаний поштовому службовцю, і той поквапився передати адресатові послання, найочевидніше, вельми термінове.
Ґаетано взяв його з рук посильного, віддячивши тому монетою; потім, хитаючись, підійшов до лампи.
- Що з тобою? – занепокоївся Беппо. – Ти зблід!
- Лист від сестри – пробурчав Ґаетано, витираючи піт, який бісером блищав на чолі.
- І що ж бо? Там є від чого бліднути, від чого тремтіти?
- Удома сталося лихо, – відповів Ґаетано.
- Чому так думаєш?
- Так добре знаю Беттіну, – відповів Ґаетано, – що мені достатньо вдивитися в її почерк, аби вгадати, під дією якого почуття вона писала. Навіть не потребую відкривати листа, аби дізнатися, чи була вона тоді сумною, радісною або спокійною: адреса, написана її рукою, скаже мені все.
- І про що тобі говорить адреса цього разу? – знову спитав Беппо, кинувши занепокоєний погляд на листа.
- Цього разу адреса говорить, що Беттіна писала мені у сльозах. Поглянь-но на перші дві літери мого прізвища – їх урвало ридання.
- Та ну, помиляєшся, – заперечив Беппо.
- Читай сам, – відповів Ґаетано, простягаючи товаришеві листа; сів і, зітхнувши, опустив голову в долоні.
Беппо розкрив листа; щойно він прочитав перші рядки, його рука затремтіла і він зажурено подивився на Ґаетано. Побачив, що його друг плаче, не відриваючи долонь од обличчя.
- Тримайся, друже, – м’яко мовив Беппо, поклавши руку йому на плече.
Ґаетано підняв голову. Сльози текли по його щоках.
- Триматимуся, – проказав він. – Що сталося?
- Твоєму батькові дуже зле, і він хоче бачити тебе перед смертю.
- То він ще живий? – вигукнув Ґаетано, і наче блискавка радості промайнула в його голосі.
- Живий.
- Ти мене дуриш?
- Читай сам.
Ґаетано взяв листа і почав читати.
- Коли вирушаємо? – спитав Беппо.
- Себто питаєш, мій друже, коли я вирушаю: адже ти залишаєшся.
- Навіщо маю залишатись, якщо ти від’їжджаєш?
- Ти залишаєшся, бо за три дні складаєш іспит на ступінь доктора, бо твою дисертацію вже віддруковано, бо повідомлення про твій захист уже надіслано професорам.
- Ну то й що? Усе це відкладемо до нашого повернення.
- Ні, оскільки, якщо забажає Господь, ти, Беппо, вже сюди не повернешся.
- Отже, ти хочеш, аби я дозволив тобі поїхати самому?
- Щойно захистиш дисертацію, тоді поїдеш за мною і приєднаєшся до мене. Якщо нам випаде щастя рятувати мого бідного батька, ти допоможеш нам його врятувати й він, одужавши, уважатиме тебе членом нашої родини; якщо він помре, ти станеш членом родини. Поглянь! Хіба наприкінці листа Беттіна не переказує тисячі ніжних привітів нашому любому братові Беппо?!
- Ґаетано, учиню так, як захочеш. А все-таки подумай!
- Я вже подумав. Щодо мене, я вирушаю негайно, а ти поїдеш за три дні. Тільки допоможи мені знайти карету, аби ми побули вкупі якнайдовше.
- Ходімо! – погодився Беппо.
Ґаетано кинув білизну й одяг у дорожню сумку, узяв усі гроші, які мав, пихнув у кишені пістолети й студентську картку, яка слугувала паспортом, і пішов шукати карети.
Молодик знайшов те, чого шукав, на поштовій станції. У Римі Ґаетано мав залишити екіпаж у господаря поштової станції, родича його болонського колеги.
Через десять хвилин запрягли коней.
Бачачи, що його друг сідає в карету, Беппо знову став наполягати на спільній подорожі, але Ґаетано був непохитний: він нагадав про дисертацію, десять разів повторив Беппо, що йдеться всього лише про триденну розлуку, адже третього вечора Беппо, своєю чергою, теж вирушить у дорогу.
І Беппо змирився.
Карета рушила, візник клацнув батогом, коні побігли, і друзі ще раз обмінялися прощальними вітаннями.
Беппо залишався на місці, допоки карета на зникла з поля зору, і коли стихло стукотіння коліс, яке мовби подовжувало присутність Ґаетано обіч нього, молодик здригнувся і, схиливши голову, безвільно опустивши руки, повернувся додому.
Навіть не намагаймося описати ту журбу, яка охопила Беппо, коли він увійшов до спорожнілої кімнати, де все говорило про недавнє перебування тут друга, який тільки-но покинув його.
Беппо сів до столу і довго дивився на стілець, на якому всього лише годину тому сидів Ґаетано; потім, вирішивши не лягати, він узяв книжки, каламар, папір і взявся працювати.
Але – дивна річ! – під час роботи лампа тричі гаснула, і зовсім не раптово, зовсім не випадково, але сама по собі, неначе вуста, які перестали дихати, неначе душа, яка відлетіла.
Тричі Беппо знову запалював її, щоразу переконуючись, що цього не могла спричинити відсутність олії: удосвіта її вмістище було ще наполовину повне.
Беппо був забобонний, як усі меланхолійні натури. Біль розставання з Ґаетано перетворився ледве не на гризоти, а журба перейшла майже в розпач.
До речі, за дивним збігом, лампа тричі гасла саме в той час, коли Беппо писав батькам Антоніо (адже, як уже мовлено, йому доручили повідомити їм скорботну новину).
Запроменіла зоря, а Беппо так і не лягав. Сподівався, що денне світло позбавить його від понурих думок, але те світло було невеселе, мов зимові сутінки, і, як молодик не силкувався працювати, робота ні на мить не могла відволікти його од невідступної думки, що Ґаетано загрожує якась небезпека.
Справді, дорога з Болоньї до Рима довга, і якщо навіть сьогодні мандрівці, які їдуть нею поштовими конями вночі, не певні своєї безпеки, то годі й казати про добу, коли відбувалися описувані події. Як би не поспішав Ґаетано, не можна було сподіватися, що він подолає шлях із Болоньї до Рима менш як за шістдесят годин; оскільки він вирушив увечері й не повинен був зупинятися, – а Беппо знав, що його друг не зупиниться під жодним приводом, – то перед Ґаетано ще були три небезпечні ночі.
День, повний суму, закінчився ще сумніше. Похорон Антоніо було призначено на вечір – при світлі смолоскипів, як це прийнято в Італії; за труною йшов увесь Болонський університет, за винятком Ґаетано і вбивці Антоніо.
Перед одинадцятою вечора Беппо повернувся до своєї кімнати настільки втомлений, що навіть не намагався боротися зі сном і, опинившись у ліжку, заснув сливе відразу.
Та заледве згасла лампа, ледве заплющилися його очі, ледве думки втратили ясність, як Беппо, видавши крик, скочив з ліжка і навпомацки знайшов шпагу.
На церкві Святого Домініка пробило одинадцяту вечора.
Хвилину поміркувавши, Беппо знову запалив лампу і сів на ліжко, блідий і задумливий, не випускаючи шпаги з рук.
Щойно він побачив уві сні, як посеред дороги Ґаетано відбивається од десятка чоловіків зі зловісними пиками. Беппо наче почув постріли двох пістолетів, які злилися в один, і, хоча вже прокинувся, у його вухах ще звучав голос, який кликав на допомогу.
І все-таки за кілька хвильок його розум опанував цей безпричиновий страх, він ізнову ліг та заснув.
Але сновидіння тривало, немов розпочата дія, котра неминуче мусила скінчитися.
Беппо побачив Ґаетано: той лежав на узбіччі дороги, поранений у серце.
Потім йому привиділася щойно засипана землею могила, посеред якоїсь відлюдної місцевості, у вкритих снігом горах, – її горбик самотньою чорною плямою виокремлювався на білосніжній зимовій ковдрі.
Коли після цього третього сновидіння Беппо прокинувся, уже настав день.
Того дня він мав складати іспит. Але, замість цього, молодик устав, надів дорожнє вбрання, узяв зброю і гаманець, купив найбільш витривалого коня, якого тільки міг знайти, і поїхав шукати Ґаетано чи бодай якихось відомостей про нього. Вирішив їхати і вдень і вночі тією самою дорогою, якою вирушив його друг. Коли вже кінь не зможе нести його на собі, він купить або винайме нового.
Дотримуючись цього рішення, Беппо скакав від сьомої ранку до десятої вечора, зробивши тільки одну півгодинну зупинку в Лояно; хотів скакати також уночі, але кінь би цього не витримав: він подолав відстань у п’ятдесят миль і нині потребував кількох годин відпочинку.
Як уже сказано, Беппо мусив спішитися о десятій вечора в Монтекареллі, сільці, загубленому серед Апеннінських гір.
Зупинився в невеликому заїзді, де зазвичай відпочивають лише погоничі мулів, і, передусім подбавши про коня, нарешті згадав про себе і замовив вечерю.
Оскільки неважко було помітити, що молодик належить до значно вищої категорії мандрівців, аніж ті, котрі звичайно зупиняються в заїзді «Порта Росса», йому подали вечерю в окрему кімнату.
Ця кімната являла собою низьку залу, ледве освітлену поганою лампою, куди Беппо ввела одна стара жінка і де йому накрили стіл, аби насамкінець сервірування подати пару котлет і омлет із мортаделою [14].
Поки тривали всі ці приготування, стривожений молодик ходив кімнатою туди-сюди, прислухаючись до стуку шпаги, яка билася об його ноги. Аж ось принесено дві довгоочікувані страви. Стара завершила своє діло, поставивши на стіл пляшку і склянку, спитала в Беппо, чи не потребує він ще чогось, і, почувши негативну відповідь, вийшла й залишила подорожнього на самоті з його їжею.
Беппо квапився скінчити з цією легкою вечерею і вельми сподівався, що його кінь (якого поставили перед яслами, наповненими вівсом) теж набереться сил, аби продовжити дорогу. Він поклав шпагу на скриню і сів до столу.
Але, тільки-но всівся, на протилежному боці стола побачив Ґаетано, який сидів, схрестивши руки на грудях; як той увійшов, звідки з’явився, лишилося для Беппо незрозумілим. Сумно усміхаючись йому, Ґаетано похитував головою.
Хоча цей вираз обличчя був зовсім не властивий йому, Беппо впізнав друга і скрикнув з радості.
- О, нарешті я знайшов тебе, любий Ґаетано! – вигукнув, підводячись, аби обійняти його.
Але обійняв він лише повітря. Руки Беппо зімкнулися, не торкнувшись нічого. Видіння тричі, мов дим, вислизало з обіймів невтішного молодика, і тим не менше привид залишався видимим: усе сидів на тому ж місці.
Беппо почав розуміти, що має справу з тінню, але, оскільки то була тінь його найбільш любимої людини на світі, він не злякався і почав розпитувати її.
Мало того, що Беппо не дочекався відповіді, – видіння поступово зблідло, його обриси стерлися, і воно зникло.
Цього разу привид з’явився, аби потвердити сновидіння. Адже Беппо думав тільки про Ґаетано. Якщо Бог посилає йому таке подвійне попередження, значить, з його другом скоїлася якась серйозна біда. Беппо покликав господиню, заплатив за їжу, якої й не торкався, пішов на стайню, осідлав коня і поїхав.
Можна сказати, що надприродне надавало нечуваної витривалості й коневі й вершнику. Беппо скакав усю решту ночі й увесь наступний день, і після трьох зупинок (їх було присвячено вмілому доглядові за твариною) близько сьомої вечора дістався Ассізі.
Там, незважаючи на бажання Беппо продовжити дорогу, обставини змусили його зупинитися: кінь більше був неспроможний переставляти ноги.
Та й сам він потребував відпочинку. Одну ніч і два дні він скакав майже без зупинок. Попросив собі кімнату і ліг спати, не повечерявши.
Проте, якою не була сильною тілесна втома Беппо, душевна тривога виявилася ще сильнішою. Тому, хоча він ліг, загасивши лампу, заснути не подужав.
На вікні його кімнати не було ані фіранок, ані жалюзі; крізь шибки проникало місячне світло, тим яскравіше, що його посилював відблиск снігової ковдри, яка з’явилася за кілька льє перед Ассізі.
Беппо напівлежав на ліжку, спрямувавши погляд на цей промінь блідого світла, який проникав у його кімнату, коли несподівано почув кроки на скрипучих сходах. Кроки наближалися до його дверей. Двері відчинилися. Беппо вхопив один із пістолетів, які лежали на нічому столику, і скерував ствол на двері.
На порозі виник молодий чоловік у брунатному плащі, обсипаному снігом; він підійшов до ліжка, відкрив складку плаща, яка закривала частину обличчя, і Беппо впізнав свого друга.
Він одкинув пістолет, закричав і хотів був скочити з ліжка, але Ґаетано зробив йому рукою знак, сумний і заразом наказовий.
Беппо залишався безголосим, нерухомим і неживим; його зіниці страшенно розширилися в цій нічній напівтемряві, блідій, наче північний світанок.
Він не сумнівався: перед ним стояло те саме видіння, котре вже з’являлося йому в Монтекареллі.
Спершу привид зняв плаща, потім – решту одягу і рукою зробив Беппо знак, аби той звільнив звичне для нього місце в ліжку.
По цьому він ліг обіч нього.
Беппо був одночасно такий схвильований і такий наляканий, що, спершись на руку і не зводячи очей зі свого друга, залишався нерухомо простягнутим уподовж стіни.
Потім, по хвилинному мовчанні, промовив глухим голосом:
- Ґаетано, це ти? Скажи, дай мені відповідь.
Ґаетано не видав ані звуку.
- Якщо Бог, – вів далі Беппо, – дозволив, аби одвічні закони природи були порушені, значить, він мав свій умисел. Скажи мені, друже мій, чого бажаєш, і заради нашої дружби зроблю це.
Ґаетано не відповів нічого.
- Певне, ти помер, – говорив Беппо, – і повертаєшся, виконуючи нашу спільну клятву не розставатися ніколи, навіть по смерті? У такому разі, мій друже, ти бачиш – я не тікаю від тебе.
Вимовивши ці слова, Беппо підсунувся до товариша з відкритими обіймами, але враз скрикнув: йому здалося, що торкнувся крижаної статуї.
Щось подібне до смертного дрожу пройшло по тілу живого.
Щодо мертвого, то він, з тією самою сумною усмішкою, яку Беппо вже бачив на його вустах, убрався у свої шати й вийшов з кімнати, не зводячи погляду з друга, і зробив йому прощальний жест рукою.
Коли Ґаетано переступив дверний поріг, Беппо здалося, що він почув довге зітхання.
Потім звук кроків на сходах віддалився і стихнув так само поступово, як посилювався, коли вони наближалися.
- О, звісно ж бо… – прошепотів Беппо, зронивши голову на подушку. – Ґаетано помер… помер!
Чи то знепритомнівши, чи знесилившись до решти, Беппо прокинувся лише на світанку. За ніч його кінь устиг відпочити й тепер був повний свіжих сил. Беппо скочив у сідло і знову рушив у дорогу.
Досі на кожній поштовій станції він незмінно цікавився, чи на добу раніше там не змінював коней молодик двадцятиоднорічного віку, який їхав поштовою каретою з Болоньї до Рима.
Дотепер він чув добрі новини про Ґаетано: у Фоліньйо і Сполето йому дали однакову відповідь – там бачили молодого чоловіка, який мандрував зі студентською карткою; він був цілком здоровий і, схоже, хотів якнайшвидше доїхати до Рима.
Проте через випадіння снігу дорога, навіть улітку погана, стала нині майже непроїзною; у результаті, єдине, що зміг зробити Беппо цього дня, – дістатися Терні. У Стреттурі, себто за два льє до Терні, він поставив своє звичне запитання і дізнався, що там іще бачили Ґаетано.
До Стреттури Беппо під’їхав о п’ятій вечора і, довідавшись, що звідси його друг продовжив рухатися на Терні, забажав учинити так само; але наглядач поштової станції, до якого звернувся молодик, лише похитав головою і порадив йому не їхати далі: дорогу, затиснуту між двома ланцюгами Апеннінських гір, полюбила якась банда і щодня можна було почути про той чи той кривавий подвиг, який скоїли ті злодії.
Але Беппо ніколи не боявся живих, і думка про привид Ґаетано, який приходив до нього, надавала йому надлюдської сили: він заявив, що теж вельми поспішає до Рима і жодні небезпеки не зупинять його.
Він оновив порох на полицях своїх пістолетів, переконався, що шпага не застрягає в піхвах, пришпорив коня і погнав у долину, яка тяглася від Стреттури до Терні.
Справді, немає сприятливішого місця для засідки, ніж це: лісисті ділянки, густопорослі, мов корсиканські макí, тягнуться до самої дороги; велетенські гранітні брили, які відвалилися од гори й докотилися до узбіччя. Ця дорога подібна до тої, яку оповідає Данте, – дороги розпачу, що перетинає Хаос і провадить у Пекло.
Беппо очікував, що на нього можуть напасти щохвилини, але, байдужий до власної долі, спокійно і холодно вдивлявся в нерівності рельєфу, за якими мовби чаїлася загроза засідки. Наближаючись до підозрілого місця, він ледве нахилявся до сідельної кобури. Проминувши його без пригод, випростався з усмішкою зневаги до небезпеки, яка наче не насмілювалася вийти йому назустріч.
Нарешті, побачивши вогні міста, поїхав просто на поштову станцію і поставив своє звичне запитання. Але нічого не зумів дізнатися: там не лише не бачили Ґаетано, не лише не могли повідомити ніяких новин про нього, але більше того – уже два тижні не приймали жодної поштової карети з Терні; поголоска про пограбування, які скоїла банда, про що Беппо почув у Стреттурі, змушувала розсудливих мандрівців повертати назад і рухатися дорогою з Аквапенденте.
Отже, доїхавши до Стреттури, Ґаетано не з’явився в Терні. Його слід губився дорогою між цими двома містами.
Перед Терні Беппо зауважив придорожній готель, який нагадував вартового, забутого на тій клятій дорозі. Йому спало на думку, що в цьому відлюдному готелі, близькому до тих місць, де, найімовірніше, затримали Ґаетано, він має набагато більше шансів щось довідатися про друга, аніж у місті. Тоді повернувся назад до цього готелі, на вивісці якого було зазначено: «Біля водоспаду Терні».
На розі двору стояла поштова карета. Вона видалася знайомою Беппо, і той відразу розпитав про неї; але, як з’ясувалося, карета належала молодій дамі з Рима, що їхала зустрічати чи то чоловіка чи то брата і зупинилася тут годин зо дві тому, попереджена про небезпеку, яка на неї чекає, якщо наважиться вночі подолати таке дефіле [15].
Тут Беппо знову розпитав про свого друга, але, хоча говорив з усім персоналом готелю, від господаря до помічника конюха, так і не зміг нічого довідатися.
Беппо лякався і заразом нетерпляче очікував тієї хвилини, коли залишиться наодинці з собою. Дві появи привида, які йшли одна за одною протягом двох ночей, – одна в Монтекареллі, друга в Ассізі, – цілковито опанували розум молодика; він був переконаний, що цієї ночі теж неодмінно ще раз побачить Ґаетано.
Він перекусив у загальній залі, уважно прислухаючись до розмов і далі сподіваючись довідатися щось про друга; але, хоча говорили тільки про грабіжників, жодна подробиця не стосувалася тієї єдиної теми, яка цікавила мандрівця.
Тоді він пішов до своєї кімнати. Тут зійшлися його останній страх і його остання надія. Людські засоби виявилися безсилими: тепер мусили йому зарадити сили надприродні.
Беппо нічого не зробив ані для того, аби викликати нову появу привида, ані для того, аби захиститися від неї: він роздягнувся, ліг у ліжко, згасив лампу і заснув, давши Богу подбати про його душу і тіло.
Об одинадцятій годині раптово прокинувся; вистачило кількох секунд, аби з його свідомості стерлися легкі хмаринки, що живуть у сні не більше за мить; потім він почув ті самі звуки, які схвилювали його напередодні в Ассізі,– себто кроки, під якими поскрипували сходи. Як і напередодні, ці кроки наблизилися до кімнати, тоді двері розчинилися і на порозі знову з’явився Ґаетано.
Беппо подумав, що, як то вже бувало, привид роздягнеться і ляже обіч нього. Він відчував якусь дивну насолоду в цьому співіснуванні з померлою душею і навіть хотів відсунутися, аби поступитись місцем привидові, але той жестом попросив Беппо встати.
Чи не зрозумівши цього, чи завагавшись, Беппо не поспішав слухатися.
Тоді Ґаетано розчахнув свого засніженого плаща: цього разу привид виявився голим; на його грудях зяяла кривава рана, на яку він показав пальцем другові. Сповнений розпачу, Беппо все зрозумів, скочив з ліжка і квапливо вдягнувся.
Залишаючись нерухомим, привид очікував у ногах ліжка.
Одягнувшись, Беппо спитав:
- Я готовий; що накажеш?
Ґаетано беззвучно, лише знаком велів йому озброїтися.
Беппо пристебнув шпагу і запхав за пояс два пістолети.
- Ну? – спитав він.
Привид кивнув ствердно і, невідривно дивлячись на друга, чи йде той за ним, пішов до дверей, своєю сумною усмішкою наче підбадьорюючи його, ніби говорячи, що Беппо немає сенсу боятися друга.
Вони вийшли з готелю, причому всі двері самі відчинялися перед ними; точніше, усюди, де йшов, привид робив проходи, які пропускали його і Беппо, а тоді закривалися за ними.
Близько чверті години вони йшли дорогою, потім привид повернув на стежку, затиснуту серед заростів і каміння. Беппо рухався за ним, тримаючи шпагу в руці, та з жахом помічав, що ступні привида не відбивалися на снігу, зате кров залишала довгий слід на ньому. Двічі або тричі, сподіваючись отримати відповіді на свої запитання, Беппо звертався до привида з ласкавими словами, але щоразу, наче лякаючись, аби їхнє звучання не виказало присутності живої людини, Ґаетано підносив палець до губ, закликаючи Беппо мовчати.
А втім, ця порада невдовзі стала зайвою. У міру їхнього заглиблення в гори й наближення до водоспаду, шум від падіння води сягав такої сили, що подорожні не змогли б розчути одне одного, як би гучно і близько одне до одного вони не розмовляли.
Та ось що особливо вразило Беппо: чим далі вони просувалися, тим більш упевнено він упізнавав побачений уві сні краєвид. Але цього разу до нього було додано свіжу могилу, яка чорною плямою виокремлювалася на розлогій сніговій ковдрі.
Тепер Беппо не потребував пояснень. Привид привів його до місця, де був похований Ґаетано; Беппо став на коліно перед могильним пагорбом і почав молитися за свого друга. У цей час привид залишався на ногах і Беппо здалося, що Ґаетано приєднується до його молитви.
Виконавши цей благочестивий обов’язок, Беппо простягнув свою шпагу над могилою друга і заприсягся в помсті за його смерть; потім відітнув шпагою дві дубові гілки, зв’язав їх у вигляді хреста й устромив його в могильний пагорб.
Цей кривавий слід і цей хрест дозволять йому впізнати могилу друга і дорогу до неї.
Безсумнівно, у ці хвилини привид погадав, що Беппо зробив усе, що належало, оскільки, не повертаючись на пройдену дорогу, він повернув на іншу, яка йшла через скелі, й позирав, чи простує за ним Беппо.
Молодик, відчуваючи, що ним керує надприродна сила, ішов за привидом, маючи намір довідатися, що повинен робити. Але привид зник.
Хвилину потому Беппо почув шум кроків і голоси, які долинали здалеку і наближалися до нього.
Він зійшов зі стежки і сховався за скелею, аби дізнатися, хто ті люди, котрі ризикнули піти вночі в таке місце.
У міру їхнього наближення йому почало здаватися, що він чує жіночий голос. І не помилився. Серед групи п’яти людей, які рухалися стежкою, з якої він щойно зійшов, і прямували в бік могили Ґаетано, була жінка.
Її супроводжували дехто на подобу facchino, котрий ніс смолоскип, потім чоловік, одягнений як горянин з околиць Рима, і ще двоє, найімовірніше, слуги.
Беппо вдивився в жінку: то була дівчина не старша за дев’ятнадцять-двадцять років, уся в чорному; її обличчя дихало дивною рішучістю; у руці вона тримала пістолет.
Кожен із двох лакеїв, які, схоже, входили до числа її свити, був озброєний великим мушкетом і парою пістолетів.
Ані горянин, ані чоловік зі смолоскипом не були озброєні.
За кілька кроків до місця, де ховався Беппо, група спинилася.
Дівчина відмовлялася йти далі.
- Нікчемний, – звернулася вона до горянина, який, очевидно, слугував провідником маленькій групі, – я погодилася йти з тобою лише тому, що ти обіцяв провести мене до місця, де є мій брат; ми йдемо вже дві години, і де ж він?
- Майте терпіння, синьйоро, – відповів провідник, – ми вже підходимо.
І він озирнувся навколо, мов намагаючись знайти шлях порятунку.
- Згадай, що я тобі казала, – вела далі дівчина твердим голосом, скерувавши дуло пістолета на груди співрозмовника, – якщо спробуєш утекти – тобі кінець.
- О синьйоро, не маю ані найменшого бажання тікати!
Але неспокійні рухи провідника викривали брехливість його слів.
- Якщо він зробить хоч один крок назад, убийте його, – звернулася дівчина до своїх слуг.
- Але ж де вони? Де ж вони? – розпачливо пробурчав лиходій.
- Так, спільників тобі явно бракує, – відгукнулася дівчина. – Слухай, ти помреш не тому, що намагаєшся втекти, а тому, що не відповідаєш. Ти приїхав до Рима, доправив мені оцього листа від брата: він опинився в полоні. Бандити зажадали викупу в двадцять тисяч екю. Десять тисяч тобі вже було вручено, а ще десять я би передала пізніше; ці останні десять тисяч за три дні мала тобі доправити людина, яка не викликає побоювань у твоїх спільників, і в руки цієї людини ви обіцяли передати мого брата живим, цілим і неушкодженим. Ця людина – я, а ось десять тисяч екю. Де мій брат?
Останні слова все пояснили Беппо: він вийшов зі схованки й пішов просто до групи.
Його появу дівчина витлумачила як несподівану небезпеку і, не виказуючи ані найменшого страху, зробила погрозливий жест назустріч незнайомцеві.
Але Беппо підняв руку:
- Ви – Беттіна Романолі, сестра Ґаетано Романолі, чи не так?
- Так, – потвердила дівчина; потім подивилася на нього уважніше і сказала: – А ви – Беппо ді Скамоцца?
- На жаль, так, пані, і я прибув з Болоньї, сподіваючись вчасно прийти на допомогу моєму другові.
- А я дісталася сюди з Рима з рештою суми, яку зажадали бандити, що його викрали. Цей чоловік, який передав їм першу частину викупу, мав чекати на мене в заїзді «Порта Росса» й одержати решту грошей, але, перш ніж їх передати, я зажадала, аби вони повернули мені брата. Тоді він запропонував провести мене туди, де на мене чекає Ґаетано; я погодилася, одначе за умови, що візьму з собою цих двох вірних слуг. Дві години вже ми піднімаємося в гори; урешті я зупинилася, позаяк упевнена, що цей негідник нам зраджує.
- Слушно! Не зводьте очей з цієї людини, – звернувся Беппо до слуг і, повернувшись до Беттіни, запропонував їй:
- Послугую вам провідником; чи довіритеся мені?
- Хіба ви не найліпший друг мого брата? – перепитала Беттіна, простягаючи руку Беппо.
- Ходімо! – сказав той.
Беппо повернувся на дорогу, якою щойно йшов, і привів Беттіну до свіжої могили.
Показавши на неї рукою, він мовив дівчині:
- Беттіно, сестро моя, будьте мужньою: тут лежить наш брат Ґаетано.
Беттіна скрикнула і впала на коліна.
Зрадник хотів скористатися з цією нагоди, аби втекти, але слуги охороняли його надто добре, аби ця спроба мала бодай якийсь шанс на успіх. Обидва разом підняли свої пістолети й націлили їх на негідника.
І цієї миті Беппо здригнувся: за десять кроків від могили знову побачив тінь Ґаетано. Вона дала знак Беппо йти за нею. Молодик уклонився, виражаючи послух, потім наказав слугам:
- Охороняйте цього чоловіка, а я повернуся за хвилину.
І він пішов за привидом, який віддалявся в напрямку водоспаду.
За п’ять хвилин вони так близько підійшли до нього, що їх обсипали його бризки.
Ще за п’ять хвилин вони досягли вершини гори, звідки річка, кидаючись водоспадом, мчала швидко і шумно, стиснута в подобу річища дванадцяти-тринадцяти футів завширшки.
Подолати плавбою цей потік неможливо. Того, хто на це зважиться, підхопить потік, який, шугаючи стрілою, жбурне його з висоти п’ятисот футів.
Водоспад відділяє частину гори, прямовисну зусібіч, і дістатися її можна лише мостом над ревучою прірвою.
Привид зупинився перед мостом.
Міст складався з трьох соснових стовбурів. Знадобилася б об’єднана сила двадцяти чоловіків, аби донести кожен із цих стовбурів до вершини й покласти їх над потоком.
Беппо старався прочитати в очах привида, щó той мав на меті, привівши його сюди.
Привид велів Беппо зійти на найвищий уступ гори й звідти показав йому темний отвір печери, який зяяв за п’ять-шість сотень кроків по той бік потоку.
Час до часу отвір печери освітлювався і, перекриваючи гуркотання водоспаду, звідти долинали п’яні крики й вибухи реготу.
Саме в цій печері облаштувалися ночувати бандити, які вбили Ґаетано.
Беппо не розумів, з яким задумом привид сюди його привів, адже, найімовірніше, перш ніж вийде повернутися до Терні й привести звідти загін, здатний упоратися з лиходіями, настане новий день і бандити знайдуть інший сховок.
Здогадавшись, що відбувається в душі друга, Ґаетано похитав головою.
- Скажи, – попрохав Беппо, – чи мушу дістатися туди й сам напасти на них? Послухаюся тебе без вагань і без страху!
Ґаетано знову похитав головою, спустився з уступу і рушив до потоку.
Дійшовши до мосту, він жестом наказав Беппо підняти соснові стовбури й скинути їх у воду.
- Але, – зауважив Беппо, – знадобилося б два десятки людей, рівних мені силою, аби виконати таку роботу: мені самому це ніяк не до снаги!
Привид зробив жест, який означає: «Спробуй!»
Беппо нахилився; пригадав слова Євангелія про те, що віра переставляє гори.
Твердо повіривши в диво, він опустився, ухопив за край один зі стовбурів, підняв його і, наче то була звичайна колода, легко кинув у річку, і вона понесла стовбур мов травинку.
Те саме зробив Беппо і з другим, і з третім стовбурами.
Потім він прислухався.
І почув один за одним, ніби три гарматні постріли, удари від падіння трьох велетів, які перекривали шум водоспаду.
Міст було зруйновано; бандити стали бранцями.
Можливо, вони теж серед оргії почули глухі загрозливі удари, але безсумнівно прийняли їх за ті незрозумілі нічні звуки, які викликають луну в горах.
Потім Ґаетано повернувся на попередню дорогу, що вела до могили. Хвилин за десять Беппо, який ішов за ним, побачив людей, котрих зустрів на тому ж місці, де й залишив.
Смолоскип fаcchino освітлював Беттіну, яка досі молилася, і двох слуг, які охороняли бандита.
Беппо повернувся до привида, маючи намір запитати, що повинен робити далі, одначе надприродну справу було закінчено. Ґаетано зробив прощальний жест і розкрив обійми, немов закликаючи в них друга; Беппо рушив до нього, але привид, наче пара, його уникнув і щез, зітхнувши.
Тоді зажурений Беппо підійшов до Беттіни.
- Пані, – звернувся він до неї, – тепер ви знаєте все, чи не так? Повернімося до Терні, а завтра накажемо перевезти тіло нашого нещасного Ґаетано, аби скласти йому останню шану.
- Але, – спитала дівчина, – чи досить передати його тіло освяченій землі, аби його душа заспокоїлася? Чи не подумати нам про помсту?
- Помсту здійснено, пані, – відповів Беппо.
І він оповів щойно зроблене.
- Але це неможливо! – вигукнув бандит, який вислухав оповідь із жахом засудженого до смерті. – Знадобилося б два десятки людей, аби підняти кожен із тих соснових стовбурів, які утворюють міст!
- Мені допоміг Бог, – просто відповів Беппо.
І, йдучи дорогою, позначеною кривавим слідом, який залишив Ґаетано на снігу, і видимою тільки другові, Беппо привів маленький загін у заїзд «Порта Росса».
Там бандит, переданий в руки правосуддя, признався в такому: коли він повернувся з першими десятьма тисячами екю, поділ цієї суми спричинив бійку між бандитами. Один із них, уважаючи себе скривдженим, кинджалом заколов Ґаетано, аби позбавити ватажка другої половини викупу.
Саме тоді, не бажаючи втрачати цих грошей, зрадник запропонував провести її до того місця, де вона, сподіваючись знайти брата, потрапила б у засідку і втратила б не лише гроші, але й життя. Але мужність Беттіни й грізна поведінка її слуг змінили перебіг драми. Бандит, відчуваючи, що смерть стане йому швидкою розплатою за зраду, вирішив не повертатися до товаришів у печері, проблукав частину ночі, маючи надію, що йому випаде нагода втекти.
Раптова поява Беппо забрала в нього цю останню надію.
Наступного дня у присутності кліру Терні й загону солдатів тіло Ґаетано дістали з-під землі.
На грудях убитого зяяла та велика глибока рана, яку привид показав Беппо.
Щодо бандитів, то їх навіть не намагалися захопити, адже єдиним їхнім виходом залишався міст, а його було зруйновано. Укрита снігом земля не могла дати їм прожитку, і вони померли з голоду.
Трьох із них, котрі спробували перебратися через потік плавбою, було знайдено мертвими: вони розбилися об скелі водоспаду.
Тіло Ґаетано перевезли до Рима в супроводі Беттіни, Беппо і двох вірних слуг.
Рік потому, за бажанням Ґаетано, Беппо став чоловіком Беттіни.



[1] Дюма перебував у Італії від початку червня 1840 р. до середини березня 1841 р.
[2] Ізабелла-Анджела Кольбран (1785–1845) – іспанська співачка, яка виступала і мешкала головно в Італії. Також була композиторкою, написавши кілька збірок пісень. Перша дружина Джоакіно Россіні. Одружившись із нею навесні 1822-го, у листопаді того ж року композитор придбав будинок у Болоньї, де вони мешкали до 1825-го, коли поїхали в Париж, а потім – від 1830-го, коли звідти повернулися. У період їхньої відсутності будинок було істотно реконструйовано; пізніше він дістав назву «Палац Россіні».
[3] Ідеться про гори Сьєрра-Морена на півдні Іспанії, які Дюма відвідав 1846 р.
[4] Анна-Франсуаза-Іполита Марс (або Мадемуазель Марс) (1779–1847) – видатна французька драматична акторка, знана головно своїми ролями у класичному репертуарі.
[5] Болонські вежі, розташовані поруч одна одної й нахилені щодо поверхні землі.
[6] Мова про картину Ораса Верне на біблійний сюжет «Юдита й Олоферн», написану в Римі в 20–30–х рр. ХІХ ст.
[7] Уважається найстарішим університетом світу, заснованим 1088 р. Зажив слави передусім як осередок розвитку юридичної науки й освіти.
[8] Болонья навчає (лат.).
[9] Тушковане м’ясо (іт.).
[10] Мова про Джованні да Болонья (Джамболонья) (1529–1608) – видатного італійського скульптора доби пізнього Ренесансу, який працював у стилі маньєризму.
[11] Марі-Антуан Карем (1784–1833) – славетний французький кулінар, чільний представник т. зв. «високої кухні». Дістав прізвисько «кухар королів і король кухарів».
[12] Носіїв (іт.).
[13] Лівий перев’яз – смуга, яка перетинає гербовий щит по діагоналі справа додолу. Тут – натяк на забобон, буцімто ця смуга була знаком позашлюбного (незаконного) народження її носія, що не відповідало дійсності.
[14] Мортадела – різновид болонської ковбаси.
[15] Дефіле – тут (образно): вузький прохід між горами або річками, використовуваний для затримання ворожих військ.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.


Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-09-26 05:26:05
Переглядів сторінки твору 58
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.786
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2022.11.08 00:22
Автор у цю хвилину відсутній