Переклав Василь Білоцерківський

І
Правду кажучи, шкода, що дочка дезембаргадора [1], дівчина з такими моральними й фізичними даними, анітрохи не хвилювала бакалавра Аґіара. Та не кваптеся з висновками, шановна читачко, бо ім’я бакалавра Аґіара теж нічого не говорило серцю Серафіни, і це попри всі бакалаврові таланти, рідкісну вишуканість манер та інші чесноти, якими зазвичай обдаровують героя роману.
Одначе перед вами не роман, а достеменна і правдива історія – саме тому ця оповідь невелика за розміром і позбавлена гарнот стилю й розлогих міркувань. Оповідаю все так, як було насправді.
Тепер, коли ви знаєте, що ці двоє не кохали одне одного і навіть не думали про це, належить сказати, що їхні батьки якраз бажали, розраховували, а можливо, і мали свій інтерес у тому, аби їхні діти покохали одне одного й одружилися. Проте батьки міркують, а Господь порядкує. Комендадор [2] Аґіар, бакалаврів батько, особливо наполягав на одруженні, бо хотів, аби син зайнявся політикою, а зробити це, як йому здавалося, набагато простіше, якщо його син стане зятем дезембаргадора – вельми активного члена однієї партії й на той момент депутата Генеральної асамблеї.
Своєю чергою, дезембаргадор уважав, що його дочці було б добре одержати свою частку в багатій спадщині, яка мала перейти до комендадорового сина по смерті батька.
Як жаль, що ці двоє – надія своїх батьків – руйнували свої плани, дивлячись одне на одного цілком байдуже. Родини часто обмінювалися візитами, збираючись то на вечірки, то на свята, одначе ані Жуан, ані Серафіна не робили й кроку назустріч одне одному. Належало терміново вжити заходів, і комендадор вирішив довідатися, щó син має на думці.
- Жуане, – почав батько одного недільного вечора, залишившись після чаю в кабінеті з сином наодинці, – ти ніколи не думав присвятити себе політиці?
- Отакої! Помилуй, Боже! – налякано відповів бакалавр. – Задля чого мушу думати про політику?
- Задля того самого, що й усі…
- Але не маю покликання до неї.
- Матимеш.
Жуан усміхнувся.
Батько вів далі:
- Я не просто так запитав тебе про це. Одна людина поставила мені таке запитання, і я мусив промовчати, маючи на увазі певну вельми важливу обставину.
- Яку ж бо?
- Мені сказали, що ти часто буваєш на лекціях і зборах укупі з дезембаргадором.
- А як інакше? Адже ми дружимо родинами.
- І я так відповів. Того, хто запитував, схоже, моя відповідь переконала, та, як видно, він мав на увазі інше…
Бакалавр вичікувально дивився на батька, а той розпалював сигару.
- Він припустив, – вів далі комендадор, пускаючи дим, – що ти ходиш… хочу сказати… що ти сподіваєшся… одне слово, що ти закоханий.
- Закоханий?
- Саме так.
- У дезембаргадора?
- Ото жартівник! У дезембаргодорову дочку.
Жуан Аґіар зареготав. Батько теж засміявся, хоча то був радше не сміх – то була гримаса.
Запанувало мовчання.
- Проте що тут смішного? – спитав комендадор. – Адже навіть діти закохуються. А тобі час одружитися, їй – вийти заміж. Наші родини спілкуються. Ви часто буваєте разом. Чи варто дивуватися, що стороння людина могла зробити таку пропозицію?
- Маєш рацію, але все це не так.
- Тим ліпше… чи – тим гірше.
- Гірше?
- Пустун! – вів далі батько жартівливим тоном. – Може, вважаєш, що вона засиділася? Коли хочеш знати мою думку, то серед дівчат нашого кола жодна не може порівнятися з нею.
- Навіть так?
- А хіба ні?
- Я так не вважаю.
- Гадаєш, вона…
- Ні, вона дуже вродлива, має численні чесноти, одначе не вважаю її найкрасивішою і найгіднішою серед усіх, кого знаємо…
- Назви мені будь-яку іншу…
- Ну, їх багато!
- Назви бодай одну.
- Сесілія, наприклад, Сесілія Родріґес, на мій погляд, набагато вродливіша.
- Та вона просто кривляка!
- Тату! – вигукнув Жуан Аґіар таким ображеним тоном, що комендадор застигнув від подиву.
- Що тобі? – спитав він.
Жуан Аґіар не відповів. Комендадор насупив чоло і питально поглянув на мовчущого сина. Він прочитав, ні, радше вгадав щось катастрофічне; катастрофічне – зрозумійте мене правильно – для його шлюбно-політичних чи політично-шлюбних – не знаю, як ліпше – інтересів.
- Чи треба це так розуміти, що… – вже почав комендадор.
- Що я кохаю її? – глузливо перебив його син.
- Я не це хотів тебе спитати, – заперечив комендадор (хоча збирався запитати саме це), – та коли ти сам зачепив це питання, то буде непогано, якщо скажеш мені…
- Правду?
- Чистісіньку правду.
- Я кохаю її, вона кохає мене, і, користаючи з цієї нагоди, хочу, тату…
- Не продовжуй, Жуане.
Бакалавр перелякано змовкнув.
- Ти хочеш одружитися, чи не так? Сам не бачиш хіба, що це неможливо? Не хочу сказати, що це неможливо взагалі: усіляке трапляється на цьому світі, якщо того вимагає природа. Але ж суспільство має свої закони, яких ми не повинні порушувати, а за цими законами такий шлюб неможливий.
- Неможливий!
- Ти подаруєш нареченій моє майно, свій диплом бакалавра і кар’єру. А що дасть тобі вона? Навіть саму вроду – ні, бо лише ти вважаєш її вродливою. Окрім того, і це головне, її родина має погану славу.
- Обмова!
- Хай так, але цю обмову повторюють, у неї вірять, а оскільки ти не зможеш напередодні весілля відкрито спростувати того, що говорять, і довести, що все то брехня, тоді обмова так і залишиться невикритою.
Бакалавр уперше говорив з батьком про те, що його мучило. Слухаючи аргументи батька, він не відразу збагнув, що сказати, і лише уривав його мову вигуками. Комендадор вів далі в тому самому ключі й наприкінці висловив сподівання, що син не принесе йому тяжкого розчарування на схилку життя.
- Чому ти не захопився дочкою дезембаргадора чи будь-якою іншою з того ж кола? Сесілія ніколи не буде моєю невісткою. Звісно, вона може вийти за тебе заміж, але тоді ти більше мені не син.
Жуан Аґіар не знав, що відповісти. Але навіть якби й знав, то не зумів би цього зробити, бо, коли він намислив, батько вже пішов.
Бакалавр попрямував до своєї кімнати.

ІІ
Там Жуан Аґіар дав волю досаді й роздратуванню і пообіцяв собі, що одружиться з прекрасною Сесілією, хай навіть усупереч батьківській волі. Адже її кохання стало йому життєво необхідним… Одначе варто було бідному закоханому дійти такого рішення, як він одразу втратив бажання боротися. Як видно, боротьба була ненависна і йому, і його батькові, у кожному разі, не обіцяла радості їм обом. Батькові слова про сім’ю його коханої справили враження на Жуана Аґіара, проте він вирішив: навіть якщо ті плітки правдиві, вони не стосуються прекрасної Сесілії, чиї чесноти препохвальні.
Ніч минула в цих та інших роздумах, урешті бакалавр заснув, а вранці несподівана думка розвіяла поганий настрій, що опанував його напередодні.
- Усе можна подолати, – мовив він, – потрібно лише не зраджувати собі.
Заговоривши з сином, комендадор, напевне, зробив найтяжчий крок; а коли зрозуміла незручність від розмови проминула, справа весілля почала день у день просуватися вперед. Візити в дім дезембаргадора почастішали; стали частими також відвідини дому комендадора. Молоді люди мусили постійно бачитися; причому якщо Жуан Аґіар видавався байдужим, то Серафіна була виразно холодна до нього. Вони не втратили давньої взаємоповаги; проте становище, у яке їх поставили батьки, відвертало їх одне від одного, і навіть увічливість не зараджувала приховати цієї відрази.
Тимчасом, люба читачко, дезембаргадор учинив дочці ту саму настанову, що й комендадор синові. Бакалаврові чесноти було наголошено якнайуміліше; на грошові мотиви заміжжя, або, ліпше сказати, на його зисковність, лише натякнули, але так, аби перед очима молодої дівчини постали блискуче майбутнє, перли й карети.
На жаль (усе було проти двох батьків), серце Серафіни, як і серце Жуана Аґіара, було зайняте: Серафіна кохала іншого. Сказати про це батькові вона не насмілилася, а призналася матері. Та не схвалила, але й не відкинула її вибору, позаяк в усьому покладалася на чоловіка, якому розповіла про доньчине признання.
- Це просто шаленство, – вигукнув дезембаргадор. – Цей молодий чоловік (обранець) має добре серце, відмінну кар’єру, але для нього кар’єра є передусім, і до того ж… мені здається, він трохи легковажний.
Серафіна довго плакала, довідавшись батькову думку, але той нічого не знав про ці сльози, а якби й знав, однаково не змінив би свого наміру. Адже, ухвалюючи рішення, поважний чоловік не повинен змінювати його через якісь жіночі сльози й тим самим ставити себе у смішне становище. Окрім того, упертість – це свідчення характеру, а дезембаргадор був і хотів бути людиною з характером. З цього випливає, що Серафіна плакала даремно і що, тільки порушивши закони послуху, вона могла здійснити те, до чого її тягло серце.
То як вона вчинила? Вирішила зачекати.
- Коли батько побачить мою постійність, – думала Серафіна, – він погодиться видати мене за того, кого я кохаю.
Сказавши це, вона почала згадувати подруг, з якими трапилося те саме і які терпінням і впертістю подужали батьків. Чужий приклад надихнув її; вона вирішила бути стійкою.
Дезембаргадорова донька також мала ще одне сподівання: комендадоровий син міг одружитися з іншою, у цьому не було нічого неможливого чи неймовірного.
Тому з Жуаном Аґіаром їй належало бути вкрай стриманою і не давати йому жодних надій, інакше ситуація загрожувала стати ризикованою і призвести до батькової перемоги. Одначе Серафіна не знала, що ті самі думки охопили й Жуана Аґіара, отож він намагався бути холодним із нею.
Одного разу, коли обидва родини перебували в Андараї [3] в садибі комендадора, сталося так, що Серафіна і Жуан Аґіар опинилися на тополиній алеї тієї самої миті, коли там нікого не було. Обоє відчули незручність від зустрічі, якої щиросердно хотіли б уникнути, але це було неможливо, та й негарно.
Жуан Аґіар вирішив привітатися і пройти мимо, буцімто занурений у роздуми. Однак він перестарався і, не помітивши тростини, яка лежала на дорозі, спіткнувся і впав.
Дівчина ступила до нього, коли Жуан квапливо підводився.
- Ви забилися? – спитала вона.
- Ні, дона Серафіна, не забився, – відповів він, обтрушуючи хусткою коліна і руки.
- Тато нескінченно лає економа, та все без сенсу.
Жуан Аґіар підняв тростину і закинув її в бамбукові зарості. Тимчасом до них наближався молодий чоловік – один із гостей, і Серафіна трохи зніяковіла при його появі, але не тому, що він підійшов, а тому, що застав її за розмовою з бакалавром. Прониклива читачка вже здогадалася, що це був коханий Серафіни; і Жуан Аґіар, не менш проникливий за читачку, здогадався про те саме.
«Тим ліпше», – подумав він.
Попрощавшись із дівчиною й молодим чоловіком, Жуан пішов геть, але тут Серафіна ласкаво гукнула його.
- Ви не прилучитеся до нашого товариства? – спитала вона.
- З задоволенням, – забарливо відповів Жуан Аґіар.
Серафіна дала знак коханому, аби той не хвилювався, і тепер вони вже утрьох продовжували розмовляти про речі, які особливо не стосувалися нашої історії.
А втім, ні, дещо важливе, чого не можу не згадати, усе-таки було.
Таварес, коханий дезембаргадорової дочки, не зрозумів, що Серафіна запросила на прогулянку комендадорового сина лише для того, аби батьки не застали її наодинці з коханим, – адже це могло ускладнити ситуацію. Є закохані, яким усе потрібно пояснювати; Таварес був з їхнього числа. Розумний і здогадливий в усіх інших справах, тут він виявився достеменним тупаком.
Ось чому на Таваресовому обличчі, вираз якого вже був небезхмарним, учинилася ціла буря, коли він почув Серафінине запрошення. Це також не оминуло бакалавра.
- А знаєте, доктор Аґіар упав! – мовила Серафіна, дивлячись на Тавареса.
- Як?
- Нічого кепського, – відповів бакалавр, – я нітрохи не забився; радше… це було недоладно.
- Та ні! – запротестувала дівчина.
- Хто впав, той завжди має недоладний вигляд, – знову проказав Жуан Аґіар беззаперечним тоном. – Можу уявити, що б мене очікувало, якби я був…
- Ким? – поцікавилася Серафіна.
- Вашим коханим.
- Яка дивна думка! – вигукнула Серафіна.
- Ну чому ж дивна? – зауважив Таварес, іронічно усміхаючись.
Серафіна злякано опустила очі.
Жуан Аґіар відповів, сміючись:
- На світі немає нічого неможливого, але таке навряд чи можливе.
Серафіна кинула осудливий погляд на коханого й усміхнено повернулася до бакалавра.
- Ви ж не хотіли мене образити, правда?
- О! Як можна? Я хотів сказати…
- Сюди йде Сесілія! – повідомила, виникнувши в кінці алеї, молодша сестричка Серафіни.
Серафіна, дивлячись на комендадорового сина, зауважила, як він здригнувся, і усміхнулася. Бакалавр поглянув у той бік, звідки невдовзі з’явилася пані його серця. Дезембаргадорова донька нахилилася до Тавареса і шепнула йому:
- Ось те, через що він сказав так.
«Тим» була Сесілія, що підходила, не така прекрасна, як хотілося Жуанові, але зовсім не така негарна, як видавалося комендадору.
Випадкова зустріч на тополиній алеї, Жуанове падіння, поява Тавареса і Сесілії – усе це трапилося якнайдоречніше і заспокоїло двох молодих людей, яких батьки прирекли до шлюбу, котрого вони зовсім не прагнули.

ІІІ
Двоє засуджених до шлюбу ворогів, звичайно, стали спільниками. Їхня спілка утворювалася нешвидко, бо, попри все, минуло ще кілька тижнів, перш ніж вони змогли повідомити одне одному стан справ.
Бакалавр заговорив про справи перший і був сильно здивований, довідавшись, що дезембаргадор має стосовно доньки ті самі сподівання, які має його батько стосовно нього. Чи не змовилися їхні батьки? – це було те запитання, яке цікавило обох. Одначе змовилися їхні батьки чи ні, небезпека, що їм загрожувала, від цього не ставала меншою чи більшою.
- Так, безсумнівно, – казав Жуан Аґіар, – безсумнівно, я був би щасливий, якби бажання наших батьків збіглося з потягом наших сердець, але, на жаль, між нами лежить прірва, і наша спілка була б…
- Нещастям, – безстрашно скінчила фразу Серафіна. – Щодо мене, то я покладаюся на час і особливо – на саму себе. Силоміць ніхто не потягне мене до церкви, а коли й потягне, то не зможе вирвати з мене згоди.
- До того ж, спілці наших батьків, – мовив Жуан Аґіар, – можемо протиставити нашу спілку… нас чотирьох.
Дівчина заперечливо похитала головою.
- Для чого? – спитала вона.
- Але ж…
- Справжній спільник – це воля. Уважаєте, що вас можна примусити? Отже, ви не кохаєте…
- О, я кохаю так, як тільки можна кохати!
- Так-так…
- Ви – прекрасні, але й Сесілія – теж прекрасна, однак річ не у вроді: кохаю в ній непорівнянну душу, якою обдарував її Господь.
- І давно ви кохаєте одне одного?
- Сім місяців.
- Дивно, вона нічого не казала мені.
- Можливо, вона побоювалася…
- Побоювалася?
- Ну так, відкрити свою сердечну таємницю. Звичайно, тут немає жодного злочину, але, можливо, так вона чинила через зайву скромність.
- Маєте рацію, – помовчавши, сказала Серафіна. – Адже я теж нічого не говорила їй про свої почуття. Окрім того, ми не такі-то близькі з нею.
- А мусите бути близькі, будете близькі, – відповів комендадорів син. – Адже ви народилися, аби стати подругами: ви обидві добрі й прекрасні. Сесілія – янгол… Якби ви знали, що вона відповіла мені, коли я оповів їй намір мого батька!
- Що ж бо?
- Вона простягла мені руку; ось усе, що вона відповіла мені; але цей жест був такий вимовний! Я зрозумів його як вираз довіри.
- Напевне, ви щасливіший за мене?
- Ох…
- Але годі нам про це. Головне, що ви і я зробили добрий вибір. Небо захистить нас – я впевнена в цьому.
Їхні розмови були довгі, щиросердні й відверті. Батьки обох, яким тема цих бесід була цілковито невідома, уявляли, що все йде своєю колією, і не лише не заважали їм, але навіть улаштовували ці зустрічі.
Завдяки такій омані ці двоє могли віддаватися розмовам, у яких кожен виливав власне серце і говорив про свого обранця. Це був не діалог, а два монологи, подеколи уривані, але завше довгі й повні наснаги.
З часом вони зійшлися ще ближче і довіряли одне одному свої надії, тривоги, підозри, словом, усі почуття, які супроводжують кохання; вони втішали одне одного і радилися в тих випадках, коли хтось із них потребував утіхи чи поради.
Одного разу комендадор сказав синові, що про його упадання біля дезембаргадорової доньки стало відомо всім і що весілля може відбутися до кінця року.
Жуан Аґіар опустився з небес на землю. Він зрозумів: батько ошукався, як, напевне, ошукалися інші.
- Але між нами нічого немає, тату.
- Нічого?
- Присягаюся тобі…
- Тоді йди й забудь оте, що я сказав тобі…
- Але…
Комендадора вже не було поруч. Жуан Аґіар залишився сам на сам із новою проблемою. Потреба вилити душу вже стала йому звичною. А хто, крім Серафіни, міг його зрозуміти? Вони перебували в однаковому становищі, мали спільний інтерес; до того ж у Серафіні, як ні в кому іншому, поєднувалися чуйність, вдумливість, обачність і довірливість. Коли хтось міг вислухати його, то зовсім не так, як дезембаргадорова донька, з притаманними їй вишуканістю і ніжністю; це змушувало Жуана Аґіара шкодувати про те, що не йому випало її ощасливити.
- Батько мав рацію, – неодноразово казав він собі, – якби я не кохав іншу, то міг би покохати Серафіну, яка нітрохи не гірша за Сесілію. Але це неможливо: моє серце зайняте...
Тимчасом обставини дедалі ускладнювалися – родина твердила Жуанові, що йому годі знайти ліпшу наречену, аніж дезембаргадорова донька. І ось, аби покласти край цим розмовам і йти за велінням серця, бакалавр вирішив викрасти Сесілію; дивна ідея, породжена відчаєм, оскільки батько і мати коханої зовсім не чинили спротиву їхньому шлюбові. Невдовзі він сам мусив визнати безглуздя такої затії. Те саме висловила йому Серафіна, по-приятельськи вишпетивши його.
- Яка думка! – вигукнула дівчина. – Це не лише непотрібно, але й… але й непристойно. Знайте, якщо ви це зробите, я перестану розмовляти з вами…
- І ви б ніколи мені не вибачили?
- Ніколи!
- Отже, мої справи кепські.
- Мої – теж.
- Бути коханим, щасливим, просто щасливим день у день і все життя…
- То ви ось про що!
- Не вірите?
- Хотів би вірити. Але, мені видається, щастя, про яке мріємо, ми вигадали, і воно радше химера, ніж дійсність.
- Здається, здогадуюся… – мовив Жуан Аґіар.
- Про що?
- Ви посварилися?
- Нічого такого, у нас усе до ладу; нам ніколи не було так добре, як нині.
- Але…
- Невже ніколи сумнів не вповзає у ваше серце? Хіба Таварес не з того ж тіста, що інші?
Жуан Аґіар замислився на кілька хвильок.
- Можливо, ви маєте рацію, – мовив він нарешті. – Дійсність не завжди така, якою ми уявляємо її собі. Але саме в цьому полягає гармонія життя, велика досконалість людини. Адже якби ми бачили дійсність такою, якою вона є насправді, ніхто б і пальцем не ворухнув заради того, аби бути щасливим…
- Це правда! – вигукнула дівчина і замислилася, а бакалавр тимчасом милувався її захопливою голівкою і чарівливою зачіскою, в яку було укладено її волосся.
Читачка, слід думати, не з усім погоджується в міркуваннях наших героїв про щастя. Щодо мене, то я допускаю, що Жуан Аґіар сказав не те, що думав; точніше – не те, що думав раніше; можливо, Серафіна також мала свою таємницю, і та могла вплинути на її думки й почуття. Бакалавр не раз говорив: якби вона була чарівницею, то легко б обходилася без чарівної палички; їй би вистачало слова.

IV
Одного разу Серафіна отримала від Тавареса листа, де він писав, що більше не має наміру бувати в них, оскільки її батько вкрай непривітний з ним, особливо останнім часом.
Таварес виразно перебільшував, він був занадто, інколи по-дитячому, помисливий; звичайно, дезембаргадор охолов до нього, дізнавшись про його наміри; можливо і навіть вельми ймовірно, що привітність господаря трохи зменшилася. А вже Таваресова уява скінчила справу.
Закладаюся, що на місці Тавареса читач би став подвійно люб’язним із Серафіниним батьком і спробував би знову здобути його прихильність, тимчасом продовжуючи насолоджуватися щастям споглядати ту, котра володіла його думками. Таварес учинив інакше: одразу розірвав усі зв’язки.
Серафіна щиро переживала те, що трапилося. Вона написала Таваресові, аби той добре подумав і повернувся. Але її коханий був людина вперта; він не поступився і не почав знову бувати в їхній домівці. Хіба що присягався в коханні, продовжуючи щодня писати їй довжелезні листи, виплескуючи в них свої почуття і сподівання.
Довідавшись про те, що сталося, Жуан Аґіар зі свого боку спробував відмовити Тавареса од фатального кроку.
Усе було дарма.
- Помисливість – його єдина вада, – говорила Серафіна комендадоровому синові, – але вада велика.
- Це і вада, і чеснота, – зауважив Жуан Аґіар.
- Не завжди вада, скажімо так.
- Але оскільки немає нічого досконалого на світі, заради справедливості вибачмо Таваресові цю його єдину ваду.
- Так, звичайно, але все-таки...
- Що – усе-таки?
- Я би воліла, аби він мав іншу ваду.
- Яку ж бо?
- Будь-яку іншу. Помисливість уганяє в тугу і забирає щастя.
- Мені гріх нарікати… Сесілія – цілковита протилежність Таваресові, причому ця її чеснота навіть надмірна. У ній є щось від наївності…
- Отакої!
Це «отакої» прозвучало як незгода й огуда, проте супроводжувалося усмішкою, не скажу – схвальною, але тямущою. Серафіна нібито боронила відсутню подругу, але одночасно вважала, що Жуан Аґіар має рацію.
Два дні потому бакалавр занедужав. Родина дезембаргадора пішла навідати хворого. Серафіна писала йому щодня. Сесілія, звісно, теж. Одначе Серафінині листи були ліпші, у них було більше почуття. Принаймні їх Жуан перечитував частіше за листи Сесілії.
А коли він устав з ліжка і вже був повністю здоровий, то дістав удар у саме серце. За батьковою примхою Сесілія на два місяці їхала в село.
Комендадор зрадів такій нагоді: він гадав, що син забуде Сесілію. Прецінь бакалавр глибоко переживав розлуку.
Прощання відбулося за п’ять днів. Сесілія і Жуан Аґіар написали одне одному листи з полум’яними запевненнями в коханні.
- Два місяці! – казав бакалавр під час їхньої останньої зустрічі. – Два місяці – це ціла вічність…
- Так, але якщо є вірність…
- О так, звичайно!
- Ми залишимося вірні одне одному. Адже ти не забудеш мене, правда?
- Присягаюся тобі.
- Часто говоритимеш про мене з Серафіною?
- Щодня.
Сесілія поїхала.
- Вам дуже сумно? – спитала бакалавра дезембаргадорова донька, щойно вони зустрілися того ж вечора.
- Звісно.
- Але ж усього якихось два місяці.
- Проминуть, і не завважу?
- Звичайно.
- Ну так, у розмовах з вами, котра так добре тямить у сердечних справах.
- Я – тільки ваша луна.
- Якби це було так! Я міг би пишатися собою.
Жуан Аґіар вимовив ці слова, не відриваючи погляду од вишуканої руки Серафіни, яка бавилася зі своїми кучерями.
Серафінині руки справді були дуже гарні; але, мабуть, ніколи раніше вони не видавалися йому такими гарними, ніколи не рухалися так вишукано.
Тієї ночі Жуанові Аґіару наснилися руки дезембаргадорової доньки. Що ж йому привиділося? А снилося йому, що він витає високо у хмарах і захоплено дивиться на блакитне небо, де раптово виникає білосніжна і легка рука Серафіни; вона махає йому, дає знак, кличе на небо.
Жуан Аґіар посміявся зі свого дивного сну і пішов оповісти його Серафіні. Та посміялася теж, одначе глибоко в душі вона і він були переконані, що Серафіна справді має руку, подібну до янгольської, і що вона цілком може наснитися.
Коли вони прощалися, Серафіна сказала, простягаючи руку бакалаврові:
- Хай вона більше вам не сниться!
- Сподіваймося.
Рука більше йому не снилася, але він багато думав про неї й заснув після опівночі. Наступного дня, аби покарати себе за цю нав’язливу ідею, він написав Сесілії довго листа, у якому багато говорив про своє кохання і про плани на майбутнє.
Сесілія зраділа його посланню, оскільки він давно не писав їй довгих листів. Лист-відповідь був ще довший.
Наводжу уривок із цього листа, бо він на те заслуговує:
«Якби я була ревнива… якби я була недовірлива… я б наговорила тобі багато зухвалих слів. Але не наговорю – можеш не перейматися; я кохаю тебе і вірю, що ти кохаєш мене. А знаєш, чому я збиралася наговорити тобі багато зухвалих слів? Тому-бо, що ти – ні більше ні менше – чотирнадцять разів згадав Серафінине ім’я. Чотирнадцять разів! І це на чотирнадцяти сторінках, адресованих мені!»
Звичайно, Жуан Аґіар не пам’ятав, скільки разів він згадав Серафінине ім’я; він лише пам’ятав, що багато думав про неї, коли писав цього листа. На щастя, нічого поганого не сталося, і молодий закоханий вважав нагінку справедливою. Ось чому він не приховав листа від Серафіни, яка усміхнулася і подякувала йому за довіру. Притому її голос тремтів, а усмішка виказувала таємну радість.
Схоже, Сесілія мала ще довгий час удовольнятися цим листом, бо наступний надійшов нехутко і всього на двох з половиною сторінках.
Сесілія дорікнула йому за стислість, але м’яко, і насамкінець попрохала приїхати до неї в село, бодай днів на два, позаяк батько вирішив затриматися там ще на чотири місяці.
Проте синові комендадора було тяжко приїхати в село, не викликавши батькового невдоволення. Але він усе-таки знайшов вихід: вигадав клієнта і процес, у яких комендадор-достойник цілком повірив.
Жуан Аґіар поїхав.
Він попрямував до села лише на два дні; вони промчали швидко, що читачці нескладно уявити, але якась незрозуміла тінь затьмарила це побачення. Чи то Жуанові Аґіару було нудно в селі, чи то він занадто любив місто, але почувався якось скуто. Наприкінці другого дня його вже потягло до міста. На щастя, Сесілія старалася розвіяти його сільські нудьгу, але, схоже, була надто щедра на докази кохання, якими обдаровувала його, бо поважний бакалавр почав виказувати ознаки нетерпіння.
«Серафіна стриманіша», – подумав він.
Четвертого дня він написав листа доньці дезембаргадора, вона надіслала відповідь, і коли скажу, що і той, і та цілували одержані листи, то читачка збагне, що наша історія добігає свого кінця і що наближається катастрофа.
Справді, катастрофою – і до того ж жахливою – стало відкриття, що бакалавр і дезембаргадорова донька покохали одне одного, і давно. А переконатися в цьому їм зарадила розлука. Молоді люди сприйняли новину дещо збентежено, але були задоволені.
Радість отруїли докорі сумління. Адже в цій історії було двоє ошуканих, яких багаторазово запевняли в коханні.
Жуан Аґіар не противився пориву свого серця. Образ дівчини, який завжди живий стояв перед ним, усе забарвлював для нього в рожеві тони.
Серафіна, звичайно, чинила спротив; усвідомлення того, що вона завдала душевного болю Таваресові, допомогло їй змусити своє серце замовкнути.
Унаслідок цього вона стала уникати будь-якої зустрічі з молодим бакалавром. А це однаково що підкидати дров у вогонь. Жуан Аґіар не розраховував зустріти спротиву: його кохання зміцніло й запанувало над ним остаточно.
Залишалося покластися на час і на серце дівчини.
Серафіна противилася стільки, скільки може противитися той, хто кохає. А Серафіна кохала; за два тижні вона здалася. Таварес і Сесілія програли.
Не описуватиму, шановний читачу, як були приголомшені ці двоє невдячністю і підступністю щасливих закоханих. Таварес ошалів від люті, а Сесілія хворіла і довго ніяк не могла одужати; урешті вона вийшла заміж, а Таварес став директором компанії. Біль не може тривати вічно.
- Я ж казав! – вигукнув комендадор, коли син прийшов просити в нього дозволу одружитися з Серафіною. – Адже я казав, що вам потрібно одружитися? Навіщо були всі ці муки?
- Таж напевне.
- А що тепер?
- Остаточно вирішено.
Молоді люди одружилися кілька років тому. Відмовившись стати чоловіком і дружиною з примусу, вони стали ними за велінням серця.
Слід думати, ця спілка буде тривка.



[1] Дезембаргадор – вищий судовий урядник.
[2] Комендадор – почесне звання.
[3] Андараї – місцевість у штаті Баїя на північному сході Бразилії.