ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про оленя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про оленя
Дідусь на вже стареньких «Жигулях»
Онука віз зі станції додому.
Приїхав з міста півгодини тому,
Дививсь, як стигне колос на полях,
Як пролітають сосни та берізки,
Хатки над шляхом, сховані в садках,
Лелеки у червоних чобітках…
І раптом дід як загальмує різко:
- От, о́лень! – тільки вигукнув услід
Якомусь водієві, що нахабно
«Підрізав» їх та ще і так незграбно,
Що «Жигулі» ледь не влетіли в пліт
Обійстя, що тулилось до дороги.
Дідусь, на щастя, вивернути встиг.
Автомобіль під деревом застиг,
Хоча, здається, не зламав нічого.
Дідусь з машини вийшов, оглядів,
Потилицю почухав, знов усівся.
Старий «Жигуль» з півоберта завівся
І по дорозі знов поторохтів.
Як хвилювання трохи уляглось,
Онук тихенько дідуся й питає:
- А «о́лені» чому їх називають?
Звідкіль таке от прозвисько взялось?
І о́лені тут взагалі при чім?
Їх на дорозі і зустріти годі…
Дідусь всміхнувся: - Давня то пригода.
Та, якщо хочеш – то я розповім.
Було то, кажуть, в одному селі
Уже давно. Коли – і не згадаю.
Та то, здається, значення не має.
Село, яких багато на землі.
Жили там люди, хліб ростили та
Пасли худобу і ловили рибу.
Тож мали собі хліб та і до хліба.
Велися дружно. Разом на свята
Ходили в церкву Богу помолитись…
Життя звичайне, як то для села.
Але в селі сімейка тім жила,
Що звикла звисока на всіх дивитись.
Що не кажи – сільський аристократ.
Землі чимало встигли нахапати,
Коней табун та запряги волів.
Самі не працювали на землі.
Чого, як можна наймитів найняти?
Він пішки по селу і не ходив.
Все більше возом куди йому треба.
І, навіть, не дивився перед себе.
Мовляв: роздайся море – їду я, гляди!
Тому паркан сусіду поламав,
Бо, бачте, до сараю свого їхав.
Другим накоїв на городах лиха,
Бо через них до свого прямував.
Йому говорять: - То ж не можна так!
- А мені треба! – й пику відвертає.
Мовляв, роблю – нікого не питаю.
Й словами не проймеш його ніяк.
А то поставить воза на шляху
Упоперек, бо в нього, бачте, справи.
І не об’їдеш зліва, а чи справа.
Стоять, чекають та клянуть лиху,
Нещасну долю. А йому, однак,
Немов нема до того зовсім діла.
Уже його і лаяли, й просили.
- А мені треба, щоби саме так!
Вже хтось хотів і пику натовкти,
Так галасу підняв на всю округу,
Що хтось чинить збирається наругу
Й він в буцегарню може упекти.
А таки міг! З урядником дружив,
Таким же самим, як і він, нахабним.
З таким ніколи не доб’єшся правди.
Як кажуть – чобіт чобота зустрів.
Якось на поле їхав возом він
Аби снопи перевезти́ до двору.
Вже припікало сонце на ту пору.
А був він на дорозі не один,
Якраз навстріч паломники ішли,
У монастир далекий добирались.
Мабуть, в селі спочити сподівались,
Бо вже доволі втомлені були.
Ішли неспішно, а ту раптом віз
Летить на них і, навіть не звертає.
Ще якась мить і він їх розметає.
Вони в хліба з дороги подались
Аби лиш під колеса не потрапить.
Один старий із посохом стоїть.
І диво – коні перед ним умить,
Як вкопані спинилися із храпом.
Той дід суворим голосом пита:
- Та що ж ти робиш, іроде проклятий!
- Помовч! Забув у тебе запитати.
З дороги забирайся! Чого став?!
- То ти, я бачу, з усіма отак.
Напевно, сала всім залляв за шкіру.
Десь люди проклинають і допіру.
Що ж, чоловіче добрий, коли так,
Нехай прокляття ті не пропадуть
І кожне рогом хай зросте у тебе!
Та очі свої звів в блакитне небо,
Прислухався: - Що ж, так тому і буть!
І відійшов. Поїхав далі віз.
Хоч чоловік ще довго озирався,
Мабуть, і справді тих проклять злякався,
Бо мацав лоба – чи то ріг не зріс.
Нічого не намацав й повернувсь
До нього скоро уже гонор звичний.
«Нічого, - дума, - іще буде стріча
І я з тобою, клятий, розберусь!»
Ліг спати вже вдоволений зовсі́м,
Бо, навіть, гульки не було на лобі.
«Уряднику пожаліюся, щоби
Їх наздогнав і «виписав» усім!»
З тим і заснув. Крик вранці розбудив
Жони його: - О, Боже, чоловіче,
Що то таке?- Й такий в тім крику відчай,
Що вмить від сну пропали і сліди.
Схопивсь – не може голову піднять,
У чімсь вона заплуталась, неначе.
А жінка біля ліжка стоїть, плаче.
- Та поможи-но, жінко, мені встать.
А та трясеться від жаху́, мабуть
Та все белькоче: -Що то? Що то? Що то?
Уже й нагримав: - Та закрий же рота!
Устати дай, хоч в дзеркало зирнуть!
Підвівся ледве, дзеркало узяв
Й отетерів, заглянувши у нього –
На голові такі гіллясті роги,
Що він таких ніколи не стрічав.
Не обдурив старий – прокляття всі,
Які на його голову упали,
Гіллястими рогами тими стали.
Аж на ногах не втримався і сів.
А в голові пітьма з думок сумних.
Як він тепер покажеться між люди,
Вони ж усі сміятись з нього будуть?
Тепер хіба ховайся в ліс від них.
Вночі, як темно, вибрався із хати.
У двері ледве-ледве-но пройшов
Та й в ліс хутчій ховатися пішов,
Поки-но люди всі уклались спати.
Відтоді він у лісі тільки й жив.
Забув сказати, він же Леньом звався,
Хоч від людей у лісі і ховався,
Але якось був земляка зустрів
У лісі на галяві. Той впізнав:
- О, Лень! – від здивування лише видав.
Та той із ляку зник миттєво з виду,
Хоч довго чулось, як він утікав.
З тих пір о́лені в лісі й завелись.
Тварини зовсім не злобливі, наче.
Та від людей втікають, як побачать,
Ще пам’ятають, ким були колись.
Людей же, що ведуть, забувши стид,
Себе як Лень – о́лені прозивають.
Колись в них роги теж повиростають…
Я сподіваюсь…- усміхнувся дід.
Онука віз зі станції додому.
Приїхав з міста півгодини тому,
Дививсь, як стигне колос на полях,
Як пролітають сосни та берізки,
Хатки над шляхом, сховані в садках,
Лелеки у червоних чобітках…
І раптом дід як загальмує різко:
- От, о́лень! – тільки вигукнув услід
Якомусь водієві, що нахабно
«Підрізав» їх та ще і так незграбно,
Що «Жигулі» ледь не влетіли в пліт
Обійстя, що тулилось до дороги.
Дідусь, на щастя, вивернути встиг.
Автомобіль під деревом застиг,
Хоча, здається, не зламав нічого.
Дідусь з машини вийшов, оглядів,
Потилицю почухав, знов усівся.
Старий «Жигуль» з півоберта завівся
І по дорозі знов поторохтів.
Як хвилювання трохи уляглось,
Онук тихенько дідуся й питає:
- А «о́лені» чому їх називають?
Звідкіль таке от прозвисько взялось?
І о́лені тут взагалі при чім?
Їх на дорозі і зустріти годі…
Дідусь всміхнувся: - Давня то пригода.
Та, якщо хочеш – то я розповім.
Було то, кажуть, в одному селі
Уже давно. Коли – і не згадаю.
Та то, здається, значення не має.
Село, яких багато на землі.
Жили там люди, хліб ростили та
Пасли худобу і ловили рибу.
Тож мали собі хліб та і до хліба.
Велися дружно. Разом на свята
Ходили в церкву Богу помолитись…
Життя звичайне, як то для села.
Але в селі сімейка тім жила,
Що звикла звисока на всіх дивитись.
Що не кажи – сільський аристократ.
Землі чимало встигли нахапати,
Коней табун та запряги волів.
Самі не працювали на землі.
Чого, як можна наймитів найняти?
Він пішки по селу і не ходив.
Все більше возом куди йому треба.
І, навіть, не дивився перед себе.
Мовляв: роздайся море – їду я, гляди!
Тому паркан сусіду поламав,
Бо, бачте, до сараю свого їхав.
Другим накоїв на городах лиха,
Бо через них до свого прямував.
Йому говорять: - То ж не можна так!
- А мені треба! – й пику відвертає.
Мовляв, роблю – нікого не питаю.
Й словами не проймеш його ніяк.
А то поставить воза на шляху
Упоперек, бо в нього, бачте, справи.
І не об’їдеш зліва, а чи справа.
Стоять, чекають та клянуть лиху,
Нещасну долю. А йому, однак,
Немов нема до того зовсім діла.
Уже його і лаяли, й просили.
- А мені треба, щоби саме так!
Вже хтось хотів і пику натовкти,
Так галасу підняв на всю округу,
Що хтось чинить збирається наругу
Й він в буцегарню може упекти.
А таки міг! З урядником дружив,
Таким же самим, як і він, нахабним.
З таким ніколи не доб’єшся правди.
Як кажуть – чобіт чобота зустрів.
Якось на поле їхав возом він
Аби снопи перевезти́ до двору.
Вже припікало сонце на ту пору.
А був він на дорозі не один,
Якраз навстріч паломники ішли,
У монастир далекий добирались.
Мабуть, в селі спочити сподівались,
Бо вже доволі втомлені були.
Ішли неспішно, а ту раптом віз
Летить на них і, навіть не звертає.
Ще якась мить і він їх розметає.
Вони в хліба з дороги подались
Аби лиш під колеса не потрапить.
Один старий із посохом стоїть.
І диво – коні перед ним умить,
Як вкопані спинилися із храпом.
Той дід суворим голосом пита:
- Та що ж ти робиш, іроде проклятий!
- Помовч! Забув у тебе запитати.
З дороги забирайся! Чого став?!
- То ти, я бачу, з усіма отак.
Напевно, сала всім залляв за шкіру.
Десь люди проклинають і допіру.
Що ж, чоловіче добрий, коли так,
Нехай прокляття ті не пропадуть
І кожне рогом хай зросте у тебе!
Та очі свої звів в блакитне небо,
Прислухався: - Що ж, так тому і буть!
І відійшов. Поїхав далі віз.
Хоч чоловік ще довго озирався,
Мабуть, і справді тих проклять злякався,
Бо мацав лоба – чи то ріг не зріс.
Нічого не намацав й повернувсь
До нього скоро уже гонор звичний.
«Нічого, - дума, - іще буде стріча
І я з тобою, клятий, розберусь!»
Ліг спати вже вдоволений зовсі́м,
Бо, навіть, гульки не було на лобі.
«Уряднику пожаліюся, щоби
Їх наздогнав і «виписав» усім!»
З тим і заснув. Крик вранці розбудив
Жони його: - О, Боже, чоловіче,
Що то таке?- Й такий в тім крику відчай,
Що вмить від сну пропали і сліди.
Схопивсь – не може голову піднять,
У чімсь вона заплуталась, неначе.
А жінка біля ліжка стоїть, плаче.
- Та поможи-но, жінко, мені встать.
А та трясеться від жаху́, мабуть
Та все белькоче: -Що то? Що то? Що то?
Уже й нагримав: - Та закрий же рота!
Устати дай, хоч в дзеркало зирнуть!
Підвівся ледве, дзеркало узяв
Й отетерів, заглянувши у нього –
На голові такі гіллясті роги,
Що він таких ніколи не стрічав.
Не обдурив старий – прокляття всі,
Які на його голову упали,
Гіллястими рогами тими стали.
Аж на ногах не втримався і сів.
А в голові пітьма з думок сумних.
Як він тепер покажеться між люди,
Вони ж усі сміятись з нього будуть?
Тепер хіба ховайся в ліс від них.
Вночі, як темно, вибрався із хати.
У двері ледве-ледве-но пройшов
Та й в ліс хутчій ховатися пішов,
Поки-но люди всі уклались спати.
Відтоді він у лісі тільки й жив.
Забув сказати, він же Леньом звався,
Хоч від людей у лісі і ховався,
Але якось був земляка зустрів
У лісі на галяві. Той впізнав:
- О, Лень! – від здивування лише видав.
Та той із ляку зник миттєво з виду,
Хоч довго чулось, як він утікав.
З тих пір о́лені в лісі й завелись.
Тварини зовсім не злобливі, наче.
Та від людей втікають, як побачать,
Ще пам’ятають, ким були колись.
Людей же, що ведуть, забувши стид,
Себе як Лень – о́лені прозивають.
Колись в них роги теж повиростають…
Я сподіваюсь…- усміхнувся дід.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію