ІІ.

Той ранок майже нічим не відрізнявся від цього, хоч і було то майже шістдесят років тому…

Малий Лесько, як то нерідко бувало, зник ще з самісінького ранку, непомітно прослизнувши поза маминою спиною, коли та поралась коло печі. Захопивши в коморі за старою скринею велику полотняну торбу, він вискочив за ґанок і помчав, нагнувши голову, до хвіртки, за якою його чекали друзі. Усі вони гуртом відійшли за колодязь.
– Ну що, приніс? – запитав найстарший серед них.
– Приніс, – відказав Лесик.
– Показуй! І малий утікач, спустивши рукава так, щоб не поколоти руки, витяг із широкої торби згорнутого клубком їжака.
У дітей засвітилися очі. Здавалося, і не дивна штука для сільської дитини. Та цей їжак був якийсь особливий. Він був на диво великий, рази в два більший за звичайного; так що малі Леськові руки швидко втомилися, і він передав їжака іншому.
– А важелезний* же! – вигукнув білокурий хлопчисько й трохи підійняв, оцінюючи на око колючу істоту, ніби збирався її купити.
Кожен хотів доторкнутися, потримати злякану тваринку.
– От уже бурмило! І де ти такого здорового* їжака взяв?
– Де-де, – вдавано байдуже відказав малий Лесько. – Під старою грушею в дворі лазив, у нього на голках ще декілька гниличок було, та я їх викинув, а його – цок в лобок та й у мішок. – Хлопці почали сміятися, далі бавлячись із їжаком.
Нарешті відізвався найстарший, сусідський син Федько років дванадцяти. Він задоволено сказав:
– Добре. Ловкий* їжак! Для нашого діла згодиться. Нам саме такий здоровий і треба. Молодець, – і поплескав Леська по плечу. – А тепер, братва, гайда на луг!
І тільки курява заграла*, знята зраділою босоногою дітворою…

…На лузі вже скінчилася косовиця. Минали останні серпневі дні, такі короткі для дітлахів, ласих на ігри, бійки та вигадки. Сонце розпеченим коржем уже стояло на півдорозі до неба, коли зграя збудженої дітвори примчала до старого явора. Леськові завжди здавалося, що цей явір – найвище й найтовстіше дерево в світі. Він уже декілька разів пробував обняти його товстелезний стовбур, і все марно. Тільки вчотирьох – він, Федько, Данилко і ще один хлопець, який приходив із сусіднього села сюди, у Калинів Луг, у гості до бабусі, змогли оперезати старе дерево.
Усі врешті зібралися докупи під оксамитовим яворовим шатром. Кожен чимось був зайнятий. Яшко лагодив пошкоджену в минулій бійці рогатку. Семенко з такою ретельністю колупався в носі, що здавалося, ніби він там щось забув. Стецько ж увесь час переконував Леська, що їжаків не видно зимою тому, що вони одразу ж, як випаде перший сніг, перетворюються на нечисту силу і лякають серед ночі малих дітей, які не хочуть спати, у що Лесько аж ніяк не міг повірити.
– Не віриш?! Це мені моя баба Христя казали. У них є така трава, що коли вип’єш, усяка вавка заживе, й бородавка зійде.
– Знову брешеш! – викрикнув Лесько. – Чого ж тоді в тебе всі ноги в бородавках?! Може, в тебе ноги не як у людей?! Ха-ха-ха!
– Ноги, як ноги, – насупився Стецько. – А бородавки зовсім недавно нові понаростали.
Залунав голосний сміх.
– Смійтесь, – скривджено озвався Стецько. – Смійтесь. А їжаки все одно зимою стають нечистою силою.
– Та тихо вже! – зненацька вигукнув Федько, який до цього весь час десь пропадав. – Тихо! – Всі стихли.
– Ну то що, братва, знову будемо горобців стріляти?! – запитав він із набридливим виразом обличчя.
– Еге ж встрелиш! Тут неподалік дід Кас’ян корів пасе; як побачить, що ми з рогатками – голову зверне, – пояснював цю несолодку перспективу Данилко, кмітливий хлопчик з синяком на все праве око, доповнюючи себе мовою жестів. У його руках хруснула гіллячка, що означало чиюсь шию. – А з ним ще й собака. Як його? Циган. О!
– А ти крепко очі не витріщуй, – з удаваним співчуттям розпочав Федько, – а то, не дай Бог, ліве воко* лопне, і як ти тоді будеш дивитися? Прийдеться чекати, поки праве загоїться.
Цей злий дитячий жарт викликав у дітвори нестримний регіт. І зайвий раз підтриманий хлопчиками Федір продовжував.
– І взагалі, що мені твій Циган?! Боюсь я його, як торішнього снігу. Просто льоток* на нього жалко витрачати…
Федько на якусь мить замислився. Хлопці притихли. Та ось на Федьковому обличчі з’явилася посмішка. Діти теж заусміхалися і з нетерпінням чекали, що ж він їм скаже. Нарешті той відізвавсь.
– Були колись на світі такі люди. Звалися вони козаками, мені ще мій покійний дід Охрім розповідав. Вони були страшенно сміливі, нічого не боялися і завжди перемагали, одне слово, герої. У них були довгі шаблі, якими вони вбивали шляхтичів. А що, коли й ми станемо козаками? Будемо й собі охороняти наше село від ворога. А то їх стільки розвелося, цих ворогів.
– А де це ти їх бачив, ворогів? – запитав Яшко, білявий хлопчина з великими чорними очима.
– А на пустирі! Скільки там будяків, полину, лободи і другої нечисті! – заохочував Федько свою босоногу армію. – Зробимо собі шаблі, рознесемо ворога вщент.
– Та які ж то вороги? – не згоджувався Лесько, – то справжнісінький бур’ян.
– Ні, – заперечив малий отаман. – То тобі тільки так здається, що то трава. Вороги дуже підступні, вони вміють перетворюватися, точнісінько, як їжаки взимку. Правду казав Стецько, що їжаки перетворюються на нечисту силу…
Федько й далі про щось розповідав хлопцям, та Лесько не чув його. «Ну як це може таке бути? – думав він собі. – Мені ж тато розповідали, що їжаки ловлять мишей.., а миші, вони ж погані, бо крадуть людське зерно. То виходить, їжаки приносять користь, коли їх їдять. А нечиста сила ніколи людям користі не приносила. То значить усе це брехня?!»
– Усе це брехня! – зненацька вигукнув Лесько, перервавши Федькову розповідь.
– Отамани – не брешуть! – гордо випнувши груди і ступивши крок вперед, вигукнув Федько.
– Сам ти – брехун! – переможно заявив Стецько й гидотно скривився, показуючи Леськові, який сидів поруч, великого рожевого язика. Той, не довго думаючи, вдарив його під підборіддя так, що Стецько сильно прикусив язика. Ошелешений від несподіванки, задавака спочатку нічого не зрозумів, а вже потім, очевидно, відчувши гострий біль і ще більш гидотно скривившись, заревів, пускаючи рясні струмені брудних сліз. Так би він ще довго плакав, якби не згадав про винуватця його сліз. Скривджений хлопчина обома руками схопив Леська за чуприну і почав щосили за неї тягати. Той спочатку вперто упирався, а потім і сам схопив Стецька за його великі відстовбурчені вуха. Що сильніше Стецько тягнув Леська за волосся, то більше той крутив Стецькові вуха й носа. Дітвора обступила двох забіяк, які вже викачали всю траву біля явора. Невідомо, чим би все скінчилося, якби Федько не викрикнув: «Усе! Ви козаками не будете!»
Тільки-но почувши ці слова, забіяки різко зупинилися, держачи один одного, хто за чуприну, хто за вуха.
– Не потрібні нам такі козаки, що через дурниці в бійку встряють. – Трохи помовчавши, він додав: – Ну, а якщо ви не хочете бути козаками, то можете лупешити* один одного хоч до вечора. А у нас на бійки часу немає. Еге ж, хлопці? – звернувся він до інших, щоб зайвий раз впевнитись у їхній підтримці.
– Авжеж немає, – одразу відгукнувся Яшко.
– Ось бачите, що розумні люди кажуть, – продовжував Федько, вловивши Яшкові слова.
– Тут таке діло: у нас війна на порозі, старе й мале плаче, сам не знаєш, як село врятувати, а вони шаблі покидали і давай один одного періщити*?! Та ви що, хлопці? – Заправило краєм ока поглянув на Яшка – і той, як обпечений, забубонів, сильно насупившись. – Оце ж таке. Ні стида, ні совісті, а ще козаками хочуть бути.
– Тож краще вставайте, щоб з вас люди не сміялися, помиріться і йдіть до гурту, бо в нас іще роботи хватає, – заклопотано твердив Федько і знову стверджувально-запитливо зиркнув на Яшка.
Той підскочив до хлопців і став їх розіймати.
– Вставайте-вставайте, козли рогаті, годі вже дуріти.
Хлопці якусь мить не наважувалися встати – так хотілося ще хоча б раз дати супернику по мордяці, щоб не кортіло , та все ж бажання стати козаком перемогло всі інші.

Коли діти нарешті тихо й мирно повсідалися під явором, коли позаду залишилися бійка й образи, малий вожак, немов диригент став лицем до свого бойового оркестру й урочисто запитав:
– То що, хлопці, будемо козаками?! Га?
Заохочені новою грою діти викрикували:
– Будемо, будемо козаками! Розіб’ємо ворогів! Веди нас у бій, отамане!
– Добре-добре. Тільки не так вже й просто стати козаком.
– А що треба для цього зробити? – запитав Стецько, у якого вже і язик перестав боліти.
– Треба нічого не боятися і завжди слухатися свого отамана, інакше діла не буде, – повчав Федько, – а головне, як це колись робили старі козаки, треба випробувати себе на огиду.
– А як це? – запитав Семенко, густо кліпаючи очима.
Малий отаман хутенько приніс з-під калинового куща, який ріс неподалік, оберемок хмизу, за яким, очевидно, бігав у перелісок, і кинув його перед хлоп’ячі очі посеред галявини:
– Як-як?! Ми засмажимо їжака, і кожен повинен буде з’їсти шматок його м’яса, інакше він козаком не стане. Тоді – йому сором! А їжак великий – усім вистачить.
– А як же його їсти, коли він такий колючий, – скривившись від огиди, запитав Данилко, – у нього, мабуть, і м’ясо смердить.
– Нічого не смердить, – завірив Федько. – Я чув від мого діда Охріма, який теж пробував їжаче м’ясо, що воно дуже смачне, і козаки його теж їли. Кажуть, що воно приносить богатирську силу. А їжака ми заб’ємо і знімемо з нього шкіру разом з колючками.
Першим вигукнув Стецько: «Смерть – нечистій силі! Їжака на вогонь!»
А врешті вже всі, окрім Леська, викрикували за упокій їжакової душі.
Хіба міг знати Лесько, що його красивий їжак опиниться розірваним на дрібні шматочки в чужих шлунках? Ні, він не допустить цього! Поки хлопці в запалі криком підтримували свого отамана, штурхались і курдикались на галявині, поки бігали по хмиз до переліску, Лесько непомітно дістав свою полотняну торбу і, рачки обігнувши явір, зник за могутнім стовбуром.
– Ну що, їжачку, налякали вони тебе. Не бійся. – І він випустив перелякану тварину в лугову зелень. Їжак поволі висунув писочок, обнюхався і швидчіш почвалав, шукаючи волі й спокою, у зволожені росою трави.
Лесько швидко повернувся на місце, поклав торбу під явір і як ні в чому не бувало, викрикуючи разом з усіма: «Їжака – на вогонь!», – побіг по хмиз.
Коли посеред галявини лежала чимала купа хмизу, усі кинулися по їжака. Але нічого в торбині не знайшли, окрім окрайця хліба і цибулини, якими Лесько запасся ще звечора. Власник торби настільки правдоподібно дивувався зникненню їжака, жалкував і навіть обурювався, що так і не зможе поспитати його смачного м’яса, що ніхто не міг і припустити, що винуватець саме він. Від бажання поспитати їжачого м’яса прийшлося відмовитися.
– Ну нічого, хлопці, не переживайте, – утішав усіх інших Федько, – завтра я принесу з дому черепаху, яку я спіймав недавно на уздоріжжі. У неї теж м’ясо смачне. Не сумуйте. Краще наламаймо гілляк з явора і калини – і то будуть наші шаблі. Підемо на пустир і влаштуємо війну…
За деякий час зраділа дитяча зграя, наповнена різками, гілляками і просто ломаками, помчала луговою стежкою цього разу вже прямісінько на пустир, де на неї чекала героїчна битва зі злим ворогом…

________________________________
* Примітки:
важелезний (діал.) – дуже важкий
здоровий (діал.) – великий
ловкий (діал.) – хороший, гарний
заграла (перен.) – знялась
воко (діал.) – око
льоток – скапок для рогатки
лупешити (діал.) – лупашити, бити
періщити (діал.) – сильно бити