ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
2024.03.26
19:26
Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего
2024.03.26
10:31
Весна вже дихає на повні груди,
Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.
Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.
Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлія Івченко (1978) /
Проза
ЯК ТИ МЕНЕ ЛЮБИШ--6.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЯК ТИ МЕНЕ ЛЮБИШ--6.
Марина до життя своїм лобом пробивала. Не вступила зразу після школи до університету, бо балу одного не добрала. Трохи посумувала та й пішла працювати помічником вихователя у дитячий садочок « Орлятко».
Та й група їй дісталася пуцвірки — один одного менше. Ясельна. А що вдієш? Вони без маминої відсутності теж потерпають. Марина одного — на руку, іншого — під руку, а ще двадцять вісім за поли накрохмаленого халатика один поперед одного сіпають, наче жовті курчата добру квочку. А Марина до дітей, мов мати рідна: одного — обійме, іншу — поцілує, сопливих — витре, зарюмсаних — утішить та все казки розповідає. Дивні такі казки. Де зла ніякого немає, де сірий вовк із зайчиком товаришує, а лисичка-сестричка із півником-братиком. Аж, молодички, що своїх кришенят до ясел приводили, поміж собою сокотіти стали:
— Хай би і на слєдуїщий год не поступила.
— Ага, Алочка, Хай би дальше работала. Усе ж діткам лучче, чим з тими пришелепкуватими, воспітатільніцами.
— Та й не всі ж такі! — скажу вам дєвочки. То вона поки молода і своєї сім’ї нема, а вийде заміж — пропаде пропадом уся її доброта!
Та наступного року, коли спекотний червень витрушував на людські двори перші яблука білого наливу, Марина власними стараннями вступила до Дніпропетровського університету імені Олеся Гончара. Там, де і мати її, Леся Миколаївна, навчалася. Тільки не на факультет філології, а на журналістику. Вчитись пішла, аби вчитись, хоча душа трохи іншого прагнула — малюванням марила. Як казали батьки своїм дітям у лихі дев’яності: « Головне, щоб вища освіта була, а працювати будь-де можна!»
Скоро і Руслан підіспів із закінченням школи. Відвезли Данько з Лесею бариші, аж до Київа одному знайомому чоловіку, щоб допоміг скласти екзамени у Сільськогосподарську Академію. І, хоч Руслан хисту великого до наук не мав, бо швидше сонна лінь у його голові закуток знаходила, або незборне бажання до гульок, та до Києва навчатися поїхав. Сутужно стало Залізнякам, хоч плач. Це ж не іграшка двох дітей одразу у "вишах" навчати? Навіть, корову руду — Лиску, завели. Та все одно колотнеча у дворі... А чого лаються? Люди потай перешіптувалися: « Ото таке сІм’я! Така кров! Ні собі! Ні людям!"
— То від того, що Ви всі нехрещені! — туркотіла на вухо Лесі молодша сестра Анна, що інколи заїжджала на гостину із сусіднього села.
— Так похрести! Розумна яка!— сердилася Леся.
— Ну ти, Леська, сумна! І похрещу !— та їй ще з більшим серцем у відповідь!
Чи щастям були обділені Залізнякові діти, чи перстом Божим нелічені, бо, таки, прийняли хрещення уже після закінчення школи, коли треба було на навчання по різним містам, наче пташкам, із рідного гнізда розлітатися.
Тітка Анна залетіла, наче торнадо, до хати із відром м’ясистого перцю, що рясно полонив Циківські балагани. І поки старших, не було вдома, наказала Марині і Руслану вбиратися у святкове. Марина, не знаючи куди тітка з дядьком повезуть на новеньких Жигулях, похапцем сарафан рожевий на тоненьких бретельках із оборками напьялила, кучері по плечах розпустила.
Тітка Анна головою похитала, а рукою махнула: « І так згодиться. Подумаєш, плечі голі! Скоріш до машини, поки Данько до господи не повернувся, а то сам нехрещений і діти — без ангелів- охоронців! Біда тай годі!"
Мчить машина по рівненькому асфальту до сусіднього села Великомихайлівки. Нібито на екскурсію їдуть. Туди, де Дібрівський ліс густий стіною стоють і « Дуб смерті», ланцюгами обмотаний, що в тіло його дерев’яне повпивалися, жолудями багатшає. П’ять добрих дядьків гуртом навкруг стануть, а стовбура руками не обхоплять!
Марина багацько легенд від баби Параски понаслухувалася. Знала, що — то місцина особлива, де кожна гілочка, кожен камінець, кожна рослинка до життя тягнеться і все там таємницями і містикою повито. Козацькі — то місця, бо сам отаман Сірко, поблизу татар бив. Справжня фортеця. І досі частину території Покровського з того часу Сірківкою називають, а по- новому — Глиняною. Бо ставків глиняних, штучних багато.
На цих славетних землях, сивою давниною повитими, вона, Марина, народилася! Знала і про Муравський шлях, яким татари гнали в неволю українських селян, що повз Вовчу-річку колись проходив і про битви славетні козацькі.
Баба Параска розповідала, що на крутому правому березі ріки, щедро порослому пижмом, деревієм, лікарською ромашкою, чебрецем і материнкою, Сірко тримав свій зимівник і, навіть, дружину з покровського краю мав. То в документах, що хочеш надрукувати можуть, а людська пам’ять — то глибше чорного яру. Свої у неї сховки, власні скарби, що людська переповідки силу спогаду мають.
Розповідала, що коли Сірко в зимівнику перебував, то татари його, як чорта лисого боялися. Ще й тепер місцину цю оминають люди з недобрими помислами, бо вірять, що десь тут блукає його сердешна, справедлива душа-привид. Чужинці того й туди носа свого не сунули, бо знали — там відьми живуть і нечиста сила за непролазними хащами, за кожним хвойним, чи листвяним деревом, на кожній звивистій доріжці чатують. А Марина ж хіба боїться? Вона і сама трохи відьма. Он скільки науки від баби Параски перейняла!
Дуже вже хотілося привид Нестора Махна побачити. Бо там, на «Дубі Смерті», отаман, нібито совітів на могутніх гілках вішав, тому і назву дерево таку отримало.
А нічого подібного! То локшину народу на вуха вішали! Марина знала, що на тому дереві, таки, страчували людей, одначе це коїли не махновці! Якось місцеві банди стратили тут кількох людей з метою пограбування. Згодом, коли банда була знищена, під дубом знайшли двадцять чотири могили, в яких бандити, сидячи поховали свої жертви. Про це баба Параска їй запевняла.
Марина більше їй віри йняла, а та переконувала мудро, що дуб, під яким Нестор Іванович відпочивати любив, тому так називається, бо його ще раніше козаки , а потім повстанці за присягу битися до смерті за волю і в ярмі волами ні в кого не ходити, обізвали. І дібрівці усі, як один біля « Дуба Смерті» Нестора «Батьком» назвали, бо він із малочисельним загономи, які поєднав із уродженцем Дібрівки, Феодосієм Щусем, розумом та хитрістю, відбив напад австрійських карателів і селян врятував.
А ще у Дібрівському лісі скарби Махновські сховано і джерело козацьке. От би Марині, хоч манюсінький ковточок із нього відпити.!
Те джерело копита козацьких коней пробили і кров-вода потекла. Як хлопець нап’ється, баба Параска надоумлювала, то вірним Україні до скону віку буде! А, коли дівчина, то вроду матиме, аж до старості, наче квітка папороті, яку, хоч ніхто і не бачив, але Марина її сама намалювала, бо Парасчині уроки дарма не минали.
А на « Сосні кохання» посидіти… Ой, як хочеться! Вона має незвичайну форму і п'ять гілок. Три тягнуться до яскравого сонця, а дві так низько, що на них сидіти можна. От закохані пари те міце і облюбували. Та нема поки з ким… А мавок там уночі, мабуть, повно… От би і мені, хоча б один день Мавкою побути… Ото таке крутилося виром у дівочій голові, а її хрестити везуть.
Тітка Анна у Велокомихайлівку дітей повезла, бо не хотіла підвести під монастир сестру. Бо ж у школі учителька... То не дай Бог! Хай краще ніхто і не знає!
Темне, продимлене важким воском приміщення сільської церкви, що нічим не відрізнялося від сільських хатів, зустріло холодом, наче глибокий, Залізняківський погреб. Дарма, що на дворі літо свою сонячну симфонію грає — тут вогко. Це вперше Марина в церкві, тому ніяковіє і тільки з-під лоба поглядає на сухеньку бабцю, що згрібала нещадно у відро домліваючі свічки.
Піп із червоним, мов буряк обличчям, в пом’ятій рясі, поставив рядком Марину і Руслана, а позаду хрестних — дядька Павла та тітку Анну, біля звичайного, цинкового корита із святою купеллю. Довго щось бурмотів молитовне масними, тонкими губами. Марина з того усього і не второпала нічого. Душно їй у церкві, наче не в своїй тарілці тут. Бо хіба, то церква? Справжні церкви у Києві золотоверхому, що Марина собі в альбом із книжок перемальовувала. Високі, статні, стрункі, як найкращі дівчата, хустками у золоті торочки прибрані. І бані там! І дзвони, як музика... А тут щось у залізну палицю — бемць-бемць, наче ложкою по голові!
—Які імєна, вибіраєтє, мать крьосная?
Тітка Анна розгубилася не на жарт. Піт солоний на лоба виступив, а імена усі, геть, від хвилювання з голови затурканої повилітали.
— Та хай так і звуться — тихесенько.
—Ніззя. Нема такого імєні, Маріна, у православіі... — піп гундосить.
—А Руслан є? — тітка з острахом.
Мовчить піп, а чого не пояснює. Грошей хоче та похмелитися.
— Ксенія, хай буде… І Олександр — проторохтіла, з переляку згадавши лиш два імені своїх власних дітей і рукою піт обтерла. Марина нічого не розуміла. Через глуху стіну моторошно доносилося:
— Нарєкається, раба божа Ксєнія, во імья Отця і Сина і Святого духа! Амінь!
Вода забризкала новий сарафан, плечі, кучері і піп старими ножицями обрізав Маринине найкрасивіше, завите пасмо волосся над самим лобом. Срібний хрестик весело вмостився між грудей, бо нитка була задовга і став тепленьким.
У дівчини перед обличчям замиготіли палкі жар-птиці свічок. Квіти якісь химерні і диковинні із них виростали. Замотиляли руками волохаті сосни із Дібрівського лісу з якими Марина розмовляти любила.
— Ні! Ні! — голосять!
Душа чогось, як сорочка після прання, виверталася, поради їхньої питала, у мову їхню дерев'ячу вслухалася. І здавалося Марині, що, наче скрипка тужлива їй у вухах грає сумну-пресумну мелодію. Ні! Це — не хрещення було, а жорстокий, людський припис для всевишніх сил про неможливість вийти за чорну лінію наперед визначеної тобі долі.
Вільна ж була! Вільна!Народжена від степу, що м’якою ковилою її литки пестив… Від води прозорої, що штучний водоспад Вовчої омивав… Від листу жовтого, осіннього, що має право падати, коли йому заманеться! Від рожі червоної, що яро у бабиному Парасчиному дворі цвіла! Від вітру степового, що смілово перекотиполе котить! Від Русалки річкової, що їй хвіст вечорами, коло річки Вовчої позичала! Від Мавки, що її коси потай у мріях чесала! Від співу українського, мелодійного, тримкого і сміливого, що будь-кому вухо радував… А тепер?
Срібний хрестик прилип, наче травина-пирій, що вузликом зав'язана, межи грудей навіки. Чи волю дівочу забрав? Чи за прикрасу буде? Бо тепер треба, щоб усе, як у людей і так, як вони скажуть… Вони ж бо — контроль… Де люди — там і колотнеча! Це їх недобрі язики, без кісток, не одну добру душу у могилу звели!
Богу вірити? Не вірила Марина ще. Більше — страхалася… Як ото страхається на випасі стадо корів з молодими телятами, вовчого виття із темного лісу. Віра — вона з віком, з горем приходить, якщо з дитинства до серця не привита. А у Марини, попри все, ще того справжнього горя не було.
Вийшли гуртом з церкви, наче важкий камінь з плечей скинули. Дядько попу п’ятьдесятку у жменю всунув і чимдуж за ворота сигарету — « Прима» палити. Запихкав, мов паровоз. Тітка піт сатиновою хустинкою із лоба зітерла, якою голову покривала. Руслан веселий, наче нічого і не сталося, а все одно якийсь розгублений. Травину зірвав, краєчок у роті мусолить. Марина ж бліда, наче з неї кров упирі висмоктали. Під літнім сонечком пожвавішали, бо свіжого повітря ковтнули. Марина пасмо волосся на голові рукою пригладжує. Шкода... Довге ж таке було… Тітка помітила, заметушилась.
—От і Слава Богу! Справилися! Нічого.. Дивись, як тобі із чолочкою красіво! — до Маринки.
За плечі обох дорослих похресників обійняла.
—З чубчикм — похресниця їй.
— Та хай і з чубчиком! Зате, будете тепер Божі діти, а не прости господи… Це ж я вам тепер не тільки тьотя, а й мамка хрещена... Сльозу світлу пустила. Поцілувала племінників турботливо.
Марина ожила і бажання своє згадала.
— Тьтю Аню, а, хоч до козацького, колодязю поїдемо?
Тітка знітилася, але щось зашепотіла дядькові на вухо. Той сердито сплюнув, але погодився.
— Поїхали вже! Ото тільки бінзін палить! То хреститься, то напиться!
Старий колодязь,що ріс обкладеними камінцями униз, вглиб чорної пащі землі на звичайний не схожий, бо ніякої покрівлі не мав та зустрів гостей прохолодою і умиротворенням густого лісу. Понапивалися усі води джерельної. І здалося Марині, що стало на душі легше, а зірочка надії, що ще не все втрачено і Бог не змусить її стати такою, як усі — замліла поряд із срібним хрестиком.
Додому швидше їхати. Додому і корови з паші швидше біжать. Та й вечоріло уже. У дворі зустріла стурбована Леся.
— Похрестила, таки?— звернулася до сестри з докором. Далі пішли розмови двох дорослих жінок, як минула подія і вони ще довго перецмокували деталі церковного благочестя.
Марина довго крутилася перед дзеркалом, приборкуючи той дурний чубчик, що на згадку лишив їй чудний піп. Може, тому Бог Залізняковим дітям долю гірку відмірював, бо мали гріх за плечима носити від сьомого коліна, поки не спокутували б, як і кожен рід людський? Життя — річка. Хоч, кудись, а й дрібну трісочку занесе.
Івченко Юлія. Жовтень 2021р. Київ.
Та й група їй дісталася пуцвірки — один одного менше. Ясельна. А що вдієш? Вони без маминої відсутності теж потерпають. Марина одного — на руку, іншого — під руку, а ще двадцять вісім за поли накрохмаленого халатика один поперед одного сіпають, наче жовті курчата добру квочку. А Марина до дітей, мов мати рідна: одного — обійме, іншу — поцілує, сопливих — витре, зарюмсаних — утішить та все казки розповідає. Дивні такі казки. Де зла ніякого немає, де сірий вовк із зайчиком товаришує, а лисичка-сестричка із півником-братиком. Аж, молодички, що своїх кришенят до ясел приводили, поміж собою сокотіти стали:
— Хай би і на слєдуїщий год не поступила.
— Ага, Алочка, Хай би дальше работала. Усе ж діткам лучче, чим з тими пришелепкуватими, воспітатільніцами.
— Та й не всі ж такі! — скажу вам дєвочки. То вона поки молода і своєї сім’ї нема, а вийде заміж — пропаде пропадом уся її доброта!
Та наступного року, коли спекотний червень витрушував на людські двори перші яблука білого наливу, Марина власними стараннями вступила до Дніпропетровського університету імені Олеся Гончара. Там, де і мати її, Леся Миколаївна, навчалася. Тільки не на факультет філології, а на журналістику. Вчитись пішла, аби вчитись, хоча душа трохи іншого прагнула — малюванням марила. Як казали батьки своїм дітям у лихі дев’яності: « Головне, щоб вища освіта була, а працювати будь-де можна!»
Скоро і Руслан підіспів із закінченням школи. Відвезли Данько з Лесею бариші, аж до Київа одному знайомому чоловіку, щоб допоміг скласти екзамени у Сільськогосподарську Академію. І, хоч Руслан хисту великого до наук не мав, бо швидше сонна лінь у його голові закуток знаходила, або незборне бажання до гульок, та до Києва навчатися поїхав. Сутужно стало Залізнякам, хоч плач. Це ж не іграшка двох дітей одразу у "вишах" навчати? Навіть, корову руду — Лиску, завели. Та все одно колотнеча у дворі... А чого лаються? Люди потай перешіптувалися: « Ото таке сІм’я! Така кров! Ні собі! Ні людям!"
— То від того, що Ви всі нехрещені! — туркотіла на вухо Лесі молодша сестра Анна, що інколи заїжджала на гостину із сусіднього села.
— Так похрести! Розумна яка!— сердилася Леся.
— Ну ти, Леська, сумна! І похрещу !— та їй ще з більшим серцем у відповідь!
Чи щастям були обділені Залізнякові діти, чи перстом Божим нелічені, бо, таки, прийняли хрещення уже після закінчення школи, коли треба було на навчання по різним містам, наче пташкам, із рідного гнізда розлітатися.
Тітка Анна залетіла, наче торнадо, до хати із відром м’ясистого перцю, що рясно полонив Циківські балагани. І поки старших, не було вдома, наказала Марині і Руслану вбиратися у святкове. Марина, не знаючи куди тітка з дядьком повезуть на новеньких Жигулях, похапцем сарафан рожевий на тоненьких бретельках із оборками напьялила, кучері по плечах розпустила.
Тітка Анна головою похитала, а рукою махнула: « І так згодиться. Подумаєш, плечі голі! Скоріш до машини, поки Данько до господи не повернувся, а то сам нехрещений і діти — без ангелів- охоронців! Біда тай годі!"
Мчить машина по рівненькому асфальту до сусіднього села Великомихайлівки. Нібито на екскурсію їдуть. Туди, де Дібрівський ліс густий стіною стоють і « Дуб смерті», ланцюгами обмотаний, що в тіло його дерев’яне повпивалися, жолудями багатшає. П’ять добрих дядьків гуртом навкруг стануть, а стовбура руками не обхоплять!
Марина багацько легенд від баби Параски понаслухувалася. Знала, що — то місцина особлива, де кожна гілочка, кожен камінець, кожна рослинка до життя тягнеться і все там таємницями і містикою повито. Козацькі — то місця, бо сам отаман Сірко, поблизу татар бив. Справжня фортеця. І досі частину території Покровського з того часу Сірківкою називають, а по- новому — Глиняною. Бо ставків глиняних, штучних багато.
На цих славетних землях, сивою давниною повитими, вона, Марина, народилася! Знала і про Муравський шлях, яким татари гнали в неволю українських селян, що повз Вовчу-річку колись проходив і про битви славетні козацькі.
Баба Параска розповідала, що на крутому правому березі ріки, щедро порослому пижмом, деревієм, лікарською ромашкою, чебрецем і материнкою, Сірко тримав свій зимівник і, навіть, дружину з покровського краю мав. То в документах, що хочеш надрукувати можуть, а людська пам’ять — то глибше чорного яру. Свої у неї сховки, власні скарби, що людська переповідки силу спогаду мають.
Розповідала, що коли Сірко в зимівнику перебував, то татари його, як чорта лисого боялися. Ще й тепер місцину цю оминають люди з недобрими помислами, бо вірять, що десь тут блукає його сердешна, справедлива душа-привид. Чужинці того й туди носа свого не сунули, бо знали — там відьми живуть і нечиста сила за непролазними хащами, за кожним хвойним, чи листвяним деревом, на кожній звивистій доріжці чатують. А Марина ж хіба боїться? Вона і сама трохи відьма. Он скільки науки від баби Параски перейняла!
Дуже вже хотілося привид Нестора Махна побачити. Бо там, на «Дубі Смерті», отаман, нібито совітів на могутніх гілках вішав, тому і назву дерево таку отримало.
А нічого подібного! То локшину народу на вуха вішали! Марина знала, що на тому дереві, таки, страчували людей, одначе це коїли не махновці! Якось місцеві банди стратили тут кількох людей з метою пограбування. Згодом, коли банда була знищена, під дубом знайшли двадцять чотири могили, в яких бандити, сидячи поховали свої жертви. Про це баба Параска їй запевняла.
Марина більше їй віри йняла, а та переконувала мудро, що дуб, під яким Нестор Іванович відпочивати любив, тому так називається, бо його ще раніше козаки , а потім повстанці за присягу битися до смерті за волю і в ярмі волами ні в кого не ходити, обізвали. І дібрівці усі, як один біля « Дуба Смерті» Нестора «Батьком» назвали, бо він із малочисельним загономи, які поєднав із уродженцем Дібрівки, Феодосієм Щусем, розумом та хитрістю, відбив напад австрійських карателів і селян врятував.
А ще у Дібрівському лісі скарби Махновські сховано і джерело козацьке. От би Марині, хоч манюсінький ковточок із нього відпити.!
Те джерело копита козацьких коней пробили і кров-вода потекла. Як хлопець нап’ється, баба Параска надоумлювала, то вірним Україні до скону віку буде! А, коли дівчина, то вроду матиме, аж до старості, наче квітка папороті, яку, хоч ніхто і не бачив, але Марина її сама намалювала, бо Парасчині уроки дарма не минали.
А на « Сосні кохання» посидіти… Ой, як хочеться! Вона має незвичайну форму і п'ять гілок. Три тягнуться до яскравого сонця, а дві так низько, що на них сидіти можна. От закохані пари те міце і облюбували. Та нема поки з ким… А мавок там уночі, мабуть, повно… От би і мені, хоча б один день Мавкою побути… Ото таке крутилося виром у дівочій голові, а її хрестити везуть.
Тітка Анна у Велокомихайлівку дітей повезла, бо не хотіла підвести під монастир сестру. Бо ж у школі учителька... То не дай Бог! Хай краще ніхто і не знає!
Темне, продимлене важким воском приміщення сільської церкви, що нічим не відрізнялося від сільських хатів, зустріло холодом, наче глибокий, Залізняківський погреб. Дарма, що на дворі літо свою сонячну симфонію грає — тут вогко. Це вперше Марина в церкві, тому ніяковіє і тільки з-під лоба поглядає на сухеньку бабцю, що згрібала нещадно у відро домліваючі свічки.
Піп із червоним, мов буряк обличчям, в пом’ятій рясі, поставив рядком Марину і Руслана, а позаду хрестних — дядька Павла та тітку Анну, біля звичайного, цинкового корита із святою купеллю. Довго щось бурмотів молитовне масними, тонкими губами. Марина з того усього і не второпала нічого. Душно їй у церкві, наче не в своїй тарілці тут. Бо хіба, то церква? Справжні церкви у Києві золотоверхому, що Марина собі в альбом із книжок перемальовувала. Високі, статні, стрункі, як найкращі дівчата, хустками у золоті торочки прибрані. І бані там! І дзвони, як музика... А тут щось у залізну палицю — бемць-бемць, наче ложкою по голові!
—Які імєна, вибіраєтє, мать крьосная?
Тітка Анна розгубилася не на жарт. Піт солоний на лоба виступив, а імена усі, геть, від хвилювання з голови затурканої повилітали.
— Та хай так і звуться — тихесенько.
—Ніззя. Нема такого імєні, Маріна, у православіі... — піп гундосить.
—А Руслан є? — тітка з острахом.
Мовчить піп, а чого не пояснює. Грошей хоче та похмелитися.
— Ксенія, хай буде… І Олександр — проторохтіла, з переляку згадавши лиш два імені своїх власних дітей і рукою піт обтерла. Марина нічого не розуміла. Через глуху стіну моторошно доносилося:
— Нарєкається, раба божа Ксєнія, во імья Отця і Сина і Святого духа! Амінь!
Вода забризкала новий сарафан, плечі, кучері і піп старими ножицями обрізав Маринине найкрасивіше, завите пасмо волосся над самим лобом. Срібний хрестик весело вмостився між грудей, бо нитка була задовга і став тепленьким.
У дівчини перед обличчям замиготіли палкі жар-птиці свічок. Квіти якісь химерні і диковинні із них виростали. Замотиляли руками волохаті сосни із Дібрівського лісу з якими Марина розмовляти любила.
— Ні! Ні! — голосять!
Душа чогось, як сорочка після прання, виверталася, поради їхньої питала, у мову їхню дерев'ячу вслухалася. І здавалося Марині, що, наче скрипка тужлива їй у вухах грає сумну-пресумну мелодію. Ні! Це — не хрещення було, а жорстокий, людський припис для всевишніх сил про неможливість вийти за чорну лінію наперед визначеної тобі долі.
Вільна ж була! Вільна!Народжена від степу, що м’якою ковилою її литки пестив… Від води прозорої, що штучний водоспад Вовчої омивав… Від листу жовтого, осіннього, що має право падати, коли йому заманеться! Від рожі червоної, що яро у бабиному Парасчиному дворі цвіла! Від вітру степового, що смілово перекотиполе котить! Від Русалки річкової, що їй хвіст вечорами, коло річки Вовчої позичала! Від Мавки, що її коси потай у мріях чесала! Від співу українського, мелодійного, тримкого і сміливого, що будь-кому вухо радував… А тепер?
Срібний хрестик прилип, наче травина-пирій, що вузликом зав'язана, межи грудей навіки. Чи волю дівочу забрав? Чи за прикрасу буде? Бо тепер треба, щоб усе, як у людей і так, як вони скажуть… Вони ж бо — контроль… Де люди — там і колотнеча! Це їх недобрі язики, без кісток, не одну добру душу у могилу звели!
Богу вірити? Не вірила Марина ще. Більше — страхалася… Як ото страхається на випасі стадо корів з молодими телятами, вовчого виття із темного лісу. Віра — вона з віком, з горем приходить, якщо з дитинства до серця не привита. А у Марини, попри все, ще того справжнього горя не було.
Вийшли гуртом з церкви, наче важкий камінь з плечей скинули. Дядько попу п’ятьдесятку у жменю всунув і чимдуж за ворота сигарету — « Прима» палити. Запихкав, мов паровоз. Тітка піт сатиновою хустинкою із лоба зітерла, якою голову покривала. Руслан веселий, наче нічого і не сталося, а все одно якийсь розгублений. Травину зірвав, краєчок у роті мусолить. Марина ж бліда, наче з неї кров упирі висмоктали. Під літнім сонечком пожвавішали, бо свіжого повітря ковтнули. Марина пасмо волосся на голові рукою пригладжує. Шкода... Довге ж таке було… Тітка помітила, заметушилась.
—От і Слава Богу! Справилися! Нічого.. Дивись, як тобі із чолочкою красіво! — до Маринки.
За плечі обох дорослих похресників обійняла.
—З чубчикм — похресниця їй.
— Та хай і з чубчиком! Зате, будете тепер Божі діти, а не прости господи… Це ж я вам тепер не тільки тьотя, а й мамка хрещена... Сльозу світлу пустила. Поцілувала племінників турботливо.
Марина ожила і бажання своє згадала.
— Тьтю Аню, а, хоч до козацького, колодязю поїдемо?
Тітка знітилася, але щось зашепотіла дядькові на вухо. Той сердито сплюнув, але погодився.
— Поїхали вже! Ото тільки бінзін палить! То хреститься, то напиться!
Старий колодязь,що ріс обкладеними камінцями униз, вглиб чорної пащі землі на звичайний не схожий, бо ніякої покрівлі не мав та зустрів гостей прохолодою і умиротворенням густого лісу. Понапивалися усі води джерельної. І здалося Марині, що стало на душі легше, а зірочка надії, що ще не все втрачено і Бог не змусить її стати такою, як усі — замліла поряд із срібним хрестиком.
Додому швидше їхати. Додому і корови з паші швидше біжать. Та й вечоріло уже. У дворі зустріла стурбована Леся.
— Похрестила, таки?— звернулася до сестри з докором. Далі пішли розмови двох дорослих жінок, як минула подія і вони ще довго перецмокували деталі церковного благочестя.
Марина довго крутилася перед дзеркалом, приборкуючи той дурний чубчик, що на згадку лишив їй чудний піп. Може, тому Бог Залізняковим дітям долю гірку відмірював, бо мали гріх за плечима носити від сьомого коліна, поки не спокутували б, як і кожен рід людський? Життя — річка. Хоч, кудись, а й дрібну трісочку занесе.
Івченко Юлія. Жовтень 2021р. Київ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію