ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2024.04.15
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
ВИПРОБОВУВАННЯ ЖИТТЯМ — сьомий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ
СЬОМИЙ ВІНОК
ВИПРОБОВУВАННЯ ЖИТТЯМ
І (VII)
Грибні дощі кропили помелом.
Підкралася хвороба ненароком
І вдарила по голові, як лом.
А я ж тоді була іще нівроку.
У грудях зло пухлиною зросло,
Пустило в лімфу щупальці глибоко.
Мені казали: "Серцем охолонь,
Під Богом ходимо, облиш мороку."
Трималася за осені сльоту,
Дітей, онуків і святі ікони.
За віру непохитну, саме ту,
Що гори рухає, у церкві дзвонить.
Приймала ліків чорну блекоту,
Втрачала пелюстки на підвіконні.
ІІ (VII)
Втрачала пелюстки на підвіконні,
Волосся пишне, вій густу красу.
Ночами кутала в гірке безсоння
Нудотну думу, хмарну, навісну.
А смерть кирпата і сльози не зронить,
Нещадно гострить кров’яну косу.
Ховала у безвихідь очі сонні.
Чи я страждання біль перенесу?
В судини лляли голубу отруту –
Гарячу суміш, аж в душі пекло.
Була до ліжка немічно прикута –
Світанок гострим скальпелем зійшов.
Подарував надій червону руту,
Тягнулася до райдуги стеблом.
ІІІ (VII)
Тягнулася до райдуги стеблом,
Молилася, і Бог мені віддячив
Святим причастям – хлібом і вином,
Аби перенесла жахи терпляче.
Безмежжя хмарами заволокло,
Колючий небосхил – нестримним пла́чем.
Лише опісля – стомлено замовк,
І на повіках сосен стих неначе.
"Холодну кригу серцем розтоплю,
Любов дочірня взимку не холоне.
Живи, матусю, Господа молю!" –
Навколішках мене благала доня.
Син гладив лису голову мою,
І ніжилась курчатком у долонях.
ІV (VII)
І ніжилась курчатком у долонях,
У пелені родини немовлям.
Тягнулася до неба, ніби сонях,
Чекала на лелеку звіддаля.
Та перекотиполе вітер гонить,
Порепалися зморщені поля.
Лише всередині пульсацій стогін,
Серцебиття, мов молот коваля.
У відчай не впадала, а хоробро
Боролася – рвав долю вітролом.
Щоб відступила в небуття хвороба,
Читала Біблію і Агнію Барто.
Таке життя мінливе, що поробиш,
Не завше на коні, а під сідлом.
V (VII)
Не завше на коні, а під сідлом –
Міцні дерева теж гілля втрачають
І восени листочки наголо.
Чому ж мені ридати від одчаю?
Світання помаранчеве зійшло.
За що те горе? – в Бога не спитаєш.
З душі скалки виймала і жало́ –
Ворота ще зачинені до раю.
Без каяття не пустять у едем.
Над прірвою несуть галопом коні,
Аж під копитами земля гуде.
А я стояла на пустім пероні,
Чекаючи на потяг, чи прийде?
Рясніла естрагоном* на осонні.
______________
Естрагон* – полин
VІ (VII)
Рясніла естрагоном на осонні,
А ешелон запізнювався десь.
Двірник ретельно скошував газони –
Не тільки на людей чатує смерть.
Чому ж така змарніла, безборонна
І виснажена думами ущент?
Тих дум важких переносила тонни –
Мовчить глухоніма небесна твердь.
Вмирало сонце в сутінках багряних,
Сідала темна ніч на вільний трон.
Пила життя маленькими ковтками,
Як валер’яну і болиголов.
Не рахувала зорі домоткані,
Здіймала вітром хвилі над Дніпром.
VІІ (VII)
Здіймала вітром хвилі над Дніпром,
Із піднебесся падала у прірву.
Згустилась від ядучих ліків кров –
Із серця клешні раку ти не вирвеш.
У болісних судинах виник тромб,
На цвинтарі глибоку яму риють.
Вже кречети літають над хрестом,
У розпачі втрачають люди віру.
І я втрачала, не злукавлю тут,
Клубком у горлі та сльоза солона.
О, скільки небу треба ще покут?
Гріхи сповідувала – пусто в лоні,
Лише у венах залишилась ртуть –
Пила отруту з чашечки бутона.
VІІІ (VII)
Пила отруту з чашечки бутона,
І відправляла в засвіт саркофаг.
Мурасі, як подужати тритона?
Без допомоги – не здолати рак.
А світу байдуже, розквітли анемони,
У лісі повно чарівних ознак.
Весна бриніла на акордеоні,
Із мушлі виліз слухати слимак.
Та що мені до того, коли горе
У передсерді мишею шкребе?
Яскравих полуниць не бачить хворий,
Допоки пирії не розгребе.
Топила радість в чорториї моря
До того, як побачила тебе.
ІX (VII)
До того, як побачила тебе,
Я не жила, напевно, животіла.
Не раз ламала доля мій хребет –
Вразливим був, немов п’ята Ахілла.
А виявляється, що світ пряде
Нові червоні, зоряні вітрила.
На бригантині світлий силует.
На зустріч мрій голубкою злетіла
На неозоре сяйво бірюзи
(Рубці на тілі муліне* зашиті,
На кволих крилах – краплею сльози),
Долаючи шляхи, парцели житні
І стріли вогнепальної грози.
Мій янголе, надіє непохитна.
______________
Муліне * – нитки
X (VII)
Мій янголе, надіє непохитна,
Ясна зоря, що прокладає шлях,
Зі сліз блаженства і страждання звита,
Звучиш піано, форте у піснях.
Триває й досі ще за щастя битва.
Ти – синій птах у божевільних снах,
Біль ностальгії, за життя гонитва,
Бентежний дзвін в розчулених словах.
Моїх сумних жалів душевні ліки,
Коли ж до серця небом припадеш?
Чорнична туга стулює повіки,
Нове буття за обрієм гряде.
Зоріє пектораллю для утіхи
Твоїх очей привілля голубе.
XІ (VII)
Твоїх очей привілля голубе
Безмежністю і глибиною вабить.
У лазуровім просторі небес –
Моя солодка мука і відрада.
Жахливо красти з погреба чуже,
А небеса прекрасні всім на радість.
Знайдемо якір у лататті плес,
Своє дорогоцінне Ельдорадо.
А чи відчиниться чудесний рай?
Гнітять смурні, полином дні сповиті.
Злітає в висі світлий водограй,
Ти жмені підставляй, аби зловити.
Запалює надію небокрай,
Свічею палахтить в моїй молитві.
ХІІ (VII)
Свічею палахтить в моїй молитві,
Дає наснагу завтрашньому дню.
Слізьми достатньо печиво солити!
Заздалегідь себе – не хороню!
За золотим телям світ у гонитві,
Кругом споруджує міцну броню.
А ми з одної крові, серцем злиті.
Тебе люблю, просвітлено люблю.
М’які самшити постелили ковдри,
А місяць – оксамитовий вельвет,
Розлігся в пишнім очереті мовби,
Поблискує, як голубий браслет.
На озері гагари білодзьобі,
В цілунках танув лагідний щербет.
ХІІІ (VII)
В цілунках танув лагідний щербет,
Твоє волосся пахло бріоліном.
На рукаві ти розстібнув манжет,
Поліна розгоралися в каміні.
Ніч накривала зоряний бенкет –
Серветки в смужку пристрасно кармінні.
І транслювала па-де-де балет
Жага під органзою балдахіна.
Од доторків, миттєво, як свіча,
Спалахувала у зіницях синіх.
Запаморочливо снагу вдихав,
Немов парфуми, спрагло, ненаситно.
Заснула на твоїм плечі зайчам,
Ніч розсипала зорі оксамитні.
ХІV (VII)
Ніч розсипала зорі оксамитні,
На шовку неба сяйво хризантем.
Напевно хтось в раю старанно виткав
І притрусив цукровим мигдалем.
Закохані, бентежні, променисті.
Чом в серці чулім – аритмії щем?
Без колючок троянди на батисті
Хай ніжність млоїть, жебонить ключем.
В ці неймовірні миті безгомінні
П’ємо із вуст малинове Мерло.
На жаль, прощаємось... На стінах тіні...
Мій незабутній, світлий Ланжерон.
На згадку ночі – душ переплетіння.
Грибні дощі кропили помелом.
Магістрал (VII)
Грибні дощі кропили помелом,
Втрачала пелюстки на підвіконні.
Тягнулася до райдуги стеблом
І ніжилась курчатком у долонях.
Не завше на коні, а під сідлом,
Рясніла естрагоном на осонні,
Здіймала вітром хвилі над Дніпром,
Пила отруту з чашечки бутона
До того, як побачила тебе,
Мій янголе, надіє непохитна.
Твоїх очей привілля голубе
Свічею палахтить в моїй молитві.
В цілунках танув лагідний щербет,
Ніч розсипала зорі оксамитні.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВИПРОБОВУВАННЯ ЖИТТЯМ — сьомий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ
"Не ждуть мене ні горе безіменне,
Ні мертві дні й літа без майбуття,
Бо ж як помре твоя любов до мене,
Тоді закінчиться моє життя."
(Вільям Шекспір, переклад Д. Павличка)
СЬОМИЙ ВІНОК
ВИПРОБОВУВАННЯ ЖИТТЯМ
І (VII)
Грибні дощі кропили помелом.
Підкралася хвороба ненароком
І вдарила по голові, як лом.
А я ж тоді була іще нівроку.
У грудях зло пухлиною зросло,
Пустило в лімфу щупальці глибоко.
Мені казали: "Серцем охолонь,
Під Богом ходимо, облиш мороку."
Трималася за осені сльоту,
Дітей, онуків і святі ікони.
За віру непохитну, саме ту,
Що гори рухає, у церкві дзвонить.
Приймала ліків чорну блекоту,
Втрачала пелюстки на підвіконні.
ІІ (VII)
Втрачала пелюстки на підвіконні,
Волосся пишне, вій густу красу.
Ночами кутала в гірке безсоння
Нудотну думу, хмарну, навісну.
А смерть кирпата і сльози не зронить,
Нещадно гострить кров’яну косу.
Ховала у безвихідь очі сонні.
Чи я страждання біль перенесу?
В судини лляли голубу отруту –
Гарячу суміш, аж в душі пекло.
Була до ліжка немічно прикута –
Світанок гострим скальпелем зійшов.
Подарував надій червону руту,
Тягнулася до райдуги стеблом.
ІІІ (VII)
Тягнулася до райдуги стеблом,
Молилася, і Бог мені віддячив
Святим причастям – хлібом і вином,
Аби перенесла жахи терпляче.
Безмежжя хмарами заволокло,
Колючий небосхил – нестримним пла́чем.
Лише опісля – стомлено замовк,
І на повіках сосен стих неначе.
"Холодну кригу серцем розтоплю,
Любов дочірня взимку не холоне.
Живи, матусю, Господа молю!" –
Навколішках мене благала доня.
Син гладив лису голову мою,
І ніжилась курчатком у долонях.
ІV (VII)
І ніжилась курчатком у долонях,
У пелені родини немовлям.
Тягнулася до неба, ніби сонях,
Чекала на лелеку звіддаля.
Та перекотиполе вітер гонить,
Порепалися зморщені поля.
Лише всередині пульсацій стогін,
Серцебиття, мов молот коваля.
У відчай не впадала, а хоробро
Боролася – рвав долю вітролом.
Щоб відступила в небуття хвороба,
Читала Біблію і Агнію Барто.
Таке життя мінливе, що поробиш,
Не завше на коні, а під сідлом.
V (VII)
Не завше на коні, а під сідлом –
Міцні дерева теж гілля втрачають
І восени листочки наголо.
Чому ж мені ридати від одчаю?
Світання помаранчеве зійшло.
За що те горе? – в Бога не спитаєш.
З душі скалки виймала і жало́ –
Ворота ще зачинені до раю.
Без каяття не пустять у едем.
Над прірвою несуть галопом коні,
Аж під копитами земля гуде.
А я стояла на пустім пероні,
Чекаючи на потяг, чи прийде?
Рясніла естрагоном* на осонні.
______________
Естрагон* – полин
VІ (VII)
Рясніла естрагоном на осонні,
А ешелон запізнювався десь.
Двірник ретельно скошував газони –
Не тільки на людей чатує смерть.
Чому ж така змарніла, безборонна
І виснажена думами ущент?
Тих дум важких переносила тонни –
Мовчить глухоніма небесна твердь.
Вмирало сонце в сутінках багряних,
Сідала темна ніч на вільний трон.
Пила життя маленькими ковтками,
Як валер’яну і болиголов.
Не рахувала зорі домоткані,
Здіймала вітром хвилі над Дніпром.
VІІ (VII)
Здіймала вітром хвилі над Дніпром,
Із піднебесся падала у прірву.
Згустилась від ядучих ліків кров –
Із серця клешні раку ти не вирвеш.
У болісних судинах виник тромб,
На цвинтарі глибоку яму риють.
Вже кречети літають над хрестом,
У розпачі втрачають люди віру.
І я втрачала, не злукавлю тут,
Клубком у горлі та сльоза солона.
О, скільки небу треба ще покут?
Гріхи сповідувала – пусто в лоні,
Лише у венах залишилась ртуть –
Пила отруту з чашечки бутона.
VІІІ (VII)
Пила отруту з чашечки бутона,
І відправляла в засвіт саркофаг.
Мурасі, як подужати тритона?
Без допомоги – не здолати рак.
А світу байдуже, розквітли анемони,
У лісі повно чарівних ознак.
Весна бриніла на акордеоні,
Із мушлі виліз слухати слимак.
Та що мені до того, коли горе
У передсерді мишею шкребе?
Яскравих полуниць не бачить хворий,
Допоки пирії не розгребе.
Топила радість в чорториї моря
До того, як побачила тебе.
ІX (VII)
До того, як побачила тебе,
Я не жила, напевно, животіла.
Не раз ламала доля мій хребет –
Вразливим був, немов п’ята Ахілла.
А виявляється, що світ пряде
Нові червоні, зоряні вітрила.
На бригантині світлий силует.
На зустріч мрій голубкою злетіла
На неозоре сяйво бірюзи
(Рубці на тілі муліне* зашиті,
На кволих крилах – краплею сльози),
Долаючи шляхи, парцели житні
І стріли вогнепальної грози.
Мій янголе, надіє непохитна.
______________
Муліне * – нитки
X (VII)
Мій янголе, надіє непохитна,
Ясна зоря, що прокладає шлях,
Зі сліз блаженства і страждання звита,
Звучиш піано, форте у піснях.
Триває й досі ще за щастя битва.
Ти – синій птах у божевільних снах,
Біль ностальгії, за життя гонитва,
Бентежний дзвін в розчулених словах.
Моїх сумних жалів душевні ліки,
Коли ж до серця небом припадеш?
Чорнична туга стулює повіки,
Нове буття за обрієм гряде.
Зоріє пектораллю для утіхи
Твоїх очей привілля голубе.
XІ (VII)
Твоїх очей привілля голубе
Безмежністю і глибиною вабить.
У лазуровім просторі небес –
Моя солодка мука і відрада.
Жахливо красти з погреба чуже,
А небеса прекрасні всім на радість.
Знайдемо якір у лататті плес,
Своє дорогоцінне Ельдорадо.
А чи відчиниться чудесний рай?
Гнітять смурні, полином дні сповиті.
Злітає в висі світлий водограй,
Ти жмені підставляй, аби зловити.
Запалює надію небокрай,
Свічею палахтить в моїй молитві.
ХІІ (VII)
Свічею палахтить в моїй молитві,
Дає наснагу завтрашньому дню.
Слізьми достатньо печиво солити!
Заздалегідь себе – не хороню!
За золотим телям світ у гонитві,
Кругом споруджує міцну броню.
А ми з одної крові, серцем злиті.
Тебе люблю, просвітлено люблю.
М’які самшити постелили ковдри,
А місяць – оксамитовий вельвет,
Розлігся в пишнім очереті мовби,
Поблискує, як голубий браслет.
На озері гагари білодзьобі,
В цілунках танув лагідний щербет.
ХІІІ (VII)
В цілунках танув лагідний щербет,
Твоє волосся пахло бріоліном.
На рукаві ти розстібнув манжет,
Поліна розгоралися в каміні.
Ніч накривала зоряний бенкет –
Серветки в смужку пристрасно кармінні.
І транслювала па-де-де балет
Жага під органзою балдахіна.
Од доторків, миттєво, як свіча,
Спалахувала у зіницях синіх.
Запаморочливо снагу вдихав,
Немов парфуми, спрагло, ненаситно.
Заснула на твоїм плечі зайчам,
Ніч розсипала зорі оксамитні.
ХІV (VII)
Ніч розсипала зорі оксамитні,
На шовку неба сяйво хризантем.
Напевно хтось в раю старанно виткав
І притрусив цукровим мигдалем.
Закохані, бентежні, променисті.
Чом в серці чулім – аритмії щем?
Без колючок троянди на батисті
Хай ніжність млоїть, жебонить ключем.
В ці неймовірні миті безгомінні
П’ємо із вуст малинове Мерло.
На жаль, прощаємось... На стінах тіні...
Мій незабутній, світлий Ланжерон.
На згадку ночі – душ переплетіння.
Грибні дощі кропили помелом.
Магістрал (VII)
Грибні дощі кропили помелом,
Втрачала пелюстки на підвіконні.
Тягнулася до райдуги стеблом
І ніжилась курчатком у долонях.
Не завше на коні, а під сідлом,
Рясніла естрагоном на осонні,
Здіймала вітром хвилі над Дніпром,
Пила отруту з чашечки бутона
До того, як побачила тебе,
Мій янголе, надіє непохитна.
Твоїх очей привілля голубе
Свічею палахтить в моїй молитві.
В цілунках танув лагідний щербет,
Ніч розсипала зорі оксамитні.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"НАТХНЕННИЙ — восьмий вінок корони сонетів — "СВІТОЧ ДУШІ""
• Перейти на сторінку •
"ЛЕБЕДИНИЙ — шостий вінок. Корона сонетів " СВІТОЧ ДУШІ""
• Перейти на сторінку •
"ЛЕБЕДИНИЙ — шостий вінок. Корона сонетів " СВІТОЧ ДУШІ""
Про публікацію