ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2021.11.27 09:34
Вона свічу тримала у руках
та сили не було уже у плоті
і душу краяв непомірний страх,
і пам'ять тихо билась у цейтноті…

А вітер дув сильніше, сатанів,
ятрив невиліковні серця рани…
Пливли обличчя в спогаді катів

Віктор Кучерук
2021.11.27 08:12
Тіні зводяться навколо
Спалахнулої свічі,
Щоб родини збільшить коло
Біля вогника вночі.
І відразу не злічити
Всіх отих, що в хаті є, –
Рід мій, голодом убитий,
Нині тінями встає.

Ігор Деркач
2021.11.27 06:42
У дикий край малої батьківщини
мене і досі манять міражі
старої хати під горою, тину
і терену на нічиїй межі.

У пам’яті колючої душі
на острові квітучої долини –
мале гніздо великої родини,

Володимир Невесенко
2021.11.26 23:28
Миготить пломінець в бляшанці,
за вікном десь кричать сичі.
Квола дівчинка в колисанці,
троє хлопчиків на печі.

Жінка миску в руках тримає,
щось вимішує із харчів…
А хазяїна вже немає,

Олександр Сушко
2021.11.26 14:40
Браття та сестри! Змилуйтеся наді мною! Не душіть душу та серце в лещатах нашої дружби!- крикнув кум у літературному відеочаті і навіть пустив гірку сльозу, яка скрапнула на клавіатуру комп’ютера. А я, лісоруб Іван, сидів за його спиною та дивився як т

Олександр Сушко
2021.11.26 10:48
Кажуть, я не такий як треба.
Може й правда, а може й ні...
Бо у серці шматочок неба,
Водограї казкових снів.

Є і крила з вогню, сяйнисті
(заздрять ангели та орли).
Зір намистини-аметисти

Олена Побийголод
2021.11.26 07:04
Із Миколи Некрасова

Бідний, невидний Калинонько,
з вигляду - геть не щастить,
лиш розмальовану спиноньку
ветха сорочка таїть.

Шкура вся січена,

Микола Соболь
2021.11.26 06:04
Чи зможете душу спустілу
втиснути стисло у вірш?
Кохання коли відболіло,
його не шукайте більш.
Не рвіть непокірливі коси,
це не полегшує щем.
І тихо заридає осінь
заледенілим дощем.

Віктор Кучерук
2021.11.26 05:25
Став орати і сіяти мілко,
Та і то, відчуваю, дарма, –
Насадилось минулого стільки,
Що майбутньому місця нема.
Тож за плугом ходити не варто,
Бо врожай не зібрати, коли
Даленіє маліючи завтра
Холоднечею купки золи.

Ярослав Чорногуз
2021.11.26 04:03
О люба, тисячі привітів
Од мене сонячних прийми.
Моє ти сяйво в темнім світі,
Мої ти ліки від пітьми.

Чудове вчора й сьогодення,
В прекрасне вірю майбуття!
Моє ти щастя і натхнення...

Євген Федчук
2021.11.25 20:07
Як денний гамір, врешті, у теремі стихав,
То Святослав маленький, набігавшися вволю,
Награвшись, до кормильця до Асмуда сідав
Чи поряд на колоду, чи то травою долі
Та й слухав, слухав, доки аж зорями зряснить
Небесний звід над ними, цікаві оповідки.

Ігор Герасименко
2021.11.25 16:17
Підлога – відлига і крига, бо
Двері – звірі, хворі і похмурі, а
Вікна – виплакані ікла, бо
Стіни – і сині, і мстиві, а
Стеля – оселя осина.

падолист 2021

Ірина Вовк
2021.11.25 15:26
Буде ніч листопадова,
буря над бором, пітьма…
Буде блимати лагідно
вперта жаринка багаття.
І у проблисках тьми
вже не сам ти і я не сама –
будем МИ. Будем щедрі й багаті!
Бо не в запічок теплий -

Віктор Кучерук
2021.11.25 08:16
Життя, на радощі скупе
І щедре на страждання, –
Лише захекано сопе
В години розставання.
А я ніяк не замовчу
Й прощатися не хочу,
Бо не нажився досхочу,
Як Бог мені пророчив.

Володимир Бойко
2021.11.24 18:20
Міняю: Неписаний закон на писану красуню. Однокімнатну квартиру зі старою на трикімнатну з молодою. Манію переслідування на манію величі. Бочку дьогтю на ложку меду. Вік нещастя на хвильку щастя. Невакциновану принцесу на вакциновану Баб

Іван Потьомкін
2021.11.24 17:47
Якову Сусленському

«Незамінимі є!»-
Прийміте, Якове, цю істину до себе в гості.
«Незамінимі є!»-
Не солодко Вам буде з гостею цією там, у високості.
Бо я її ще й дещо приперчу:
«Не всіх за образом і на подобу Бога створено!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Сергій Калюжний
2021.11.15

Евеліна Гром
2021.11.08

Марія Артамонова
2021.09.11

Алекс Міс
2021.07.31

Конрад Ренегат
2021.07.14

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Богдан Манюк (1965) / Проза

 По той бік Золотої Липи
Частина перша

15.

Кажуть, що рікам довіряють сокровенні таємниці. Плине собі та чи інша ріка, шумить, від усього на світі відсторонюється і тільки небо високе бачить, очей своїх вологих од неба не відводить. Чи не тому усамітнюються на берегах щасливі та нещасні, рішучі та безпорадні — власне, ті люди, яким потрібно порадіти або ж поплакати, але так, аби чиїсь невчасні погляди не торкалися їх, а сторонні вуха не впіймали слова, сказані не для них.
Кася не раз бачила усамітнених на березі Золотої Липи. Спочатку дивувалася, що якийсь чоловік чи жінка може сидіти непорушно над водою без крошні, бо якщо не рибалити, то навіщо тоді оті посиденьки? Потім насміхалася: «Їй-богу, лінивці від праці втекли». Не думалося їй, що й вона кине навздогін течії своє наболіле з вузлика душі. Не хотіла того вузлика розв'язувати, аби ніхто не здогадався, що в ньому; аби навіть рідні не бачили, якої гіркоти назбирала. Стерпіла б ту гіркоту і, може, загубила б у буденній колотнечі, якби не відчула: стоїть душею на роздоріжжі! Знають і Гулак, і Рудники, що має належати Миколі, що воля батьківська на те. І врешті давно й вона звиклася з думкою про своє неминуче заміжжя з Миколою, а в грудях дівочих справжнісінький бунт: поривається в обійми Зотова — у ворожі обійми. Уже, було, переконала себе: з чужинцем у чужину — нізащо! Змахне, мов сльозу з обличчя, захоплення сим красенем відтоді, як від розбійників порятував, і буде вільною птахою, до якої не дотягнуться ні очі, ні слова красеня. Тим паче, що мала б його зневажати за хиже зухвальство завойовника на лісовій стежці… Міг заволодіти нею нахабно, проти її волі. Ніщо не допомогло б їй у лісовій гущавині, якби не той досі не збагненний напад приблудного кота на кривдника. Нестримно плакала тоді, врятувавшись, а коли вгомонилася, шукала вчинку Зотова якогось виправдання. Може, насправді не може без неї жити і хоче за будь-яку ціну мати за дружину. А якщо на стезі шевченківської Катерини опиниться, чи готова пройти через огуду, бо ж огуда людська, мов стрімка течія: може підхопити й не полишити, поки не втопить? Тоді й Микола відвернеться і ніхто інший не рятуватиме, окрім рідних і найближчої подруги Марусі. Так уже склалося, що Маруся першою голубила всі її таємниці, не жонглювала ними, не вертіла, мов циган сонцем, а по-справжньому пригортала їх до свого серця і голубила, ніби власні, виміряні чи вистраждані таємниці. Як не довіритися такій подрузі? Ось і сьогодні прийшла з Гулаку в Рудники, аби почути з вуст подруги слова розради, що зміцнюють духом, та намарно, мабуть: немає Марусі вдома і не відомо, коли поверне. Батьки її шепталися про щось за дверима хати, але ні клаптика того шептання не вділили вранішній гості. Отоді й понесла на берег Золотої Липи тягар на душі. Якби ж то жбурнути його у річку і забути! На жаль, міцно тримається, наче з крові та плоті він.
У спину Касі подув пронизливий вітерець, злегка підштовхнув до води. На якусь мить злякалася того поштовху, вхопилася рукою за високу траву і зупинила погляд на причесаних вітром хвилях. «Я не забула зранку заплести косу, — торкнулася чорного волосся, — хвилювалася, місця собі не знаходила, але не забула. Я... хочу бути красивою, як би не підступало лихо. А се на добре — не впаду під тягарем...». Касі навіть здалося, що відчула полегкість на душі та в ногах. Підвелася й вийшла на міст, поблизу якого сиділа. Стежила за течією з моста. В якусь мить течія в її очах зупинилася і з'явилося відчуття лету над водою. Як гарно! Як чудово! Отак би понад огудою людською, якщо наздожене вона… Жодного голосу прикрого не чути б, лишень доброзичливий... Кася напружує слух у леті — і гомін доброзичливого доноситься до неї: Маруся! Біжить щодуху!
— Звідки, подруго? — обіймає Марію Кася. — Так хотіла зустрічі сеї!
— Як не зі мною, то з річкою...
— Не думай нічого такого. Я не самовбивця.
— Ага, не думай! Під москалем ходимо. Усяке може статися...
— Так, може, Марусю. Заплуталась я… — Касі на очі набігли сльози.
— Розказуй, Касю…
— Ой, Маріє!
Ще кілька хвилин тому Кася не знала, як, не соромлячись, оповісти подрузі про те, що коїться в неї на душі, а тепер слова самі по собі шикувалися у рядки. Болючі та жагучі, розпачливі та тверді, вони трималися одне одного, як тримаються в бою згуртовані вояки, що мають спільну мету. Марія ту мету розпізнала одразу, з перших слів Касі, а потім лишень переконалася у власній правоті.
— Не вір москалеві, як псові, подруго! — випередила останній подих почутої сповіді Марія.
— Але ж моє почуття...
— Прибережи його для найкращого чоловіка, Касю.
— Якого чоловіка?
— Миколи! Підеш з Миколою під вінець, забудеш москаля і підеш!
— Ой, не знаю...
— Я знаю, подруго. Все, що треба зробити сьогодні ж, знаю… Сидітимеш в хаті моїй, як миша під віником, а я навідаюся до парубка, що тебе по-справжньому кохає.
За годину Марія розшукала Миколу в полі. Ще здалеку побачила, як оре, і покликала, а коли підійшов, то випалила у вічі.
— Ходиш за плугом, коням хвости крутиш, а Касю москаль привласнити або ж ошукати хоче!
— Уб'ю москаля!
— Заспокойся! Інші уб'ють!
— Що ж мені робити?
— Одружуватись.
— Не час іще...
— Не одружишся тепер — не порятуєш. Хіба не кохаєш…
— Кохаю. Дуже кохаю! Найкрасивіша вона!
Марію зачепило оте "найкрасивіша", бо і свою розкішну вроду в дзеркалі бачила, але й оком не повела, тільки докинула.
— До панотця завтра поїдеш аби повінчав.
— Поїду, Марусю.
— А зараз Касю додому одвези. У мене Кася.
— Одвезу, Марусю.
— І не муч кохану запитаннями. Колись про все сама розповість...
— Не буду, Марусю.

До обійстя Гайдукевичів Микола під'їхав святково вдягненим. За хвилю повернув голову на скрип воріт і кивком голови привітав Марію, що несла до воза вузлики.
— Де моя? — запитав у Марії про Касю начебто давно одружений чоловік.
— Твоїй потрібно зібратися з духом.
— Хіба я сваритиму? Хіба я...
— Хіба ти не найкращий парубок? — видихнула Марія, аби якось розвіяти зніяковіння Миколи.
— Та ні.
— Але розумніший од інших, без сумніву.
Микола знову хотів заперечити, та побачив у дверях Касю і завмер. Кілька місяців намагався наблизитися до коханої, не одну версту подолав, коли жадав її товариства — усе ж було далеченько до зближення, а тут ось відстань у кілька кроків між ними, подолавши яку, встигнуть, можливо, збагнути те, що втікало від них раніше, а тепер не дозволить їм ні ображатися, ні помилятися... Рішуче пішов назустріч коханій.
— Касю, рідна, будеш щасливою! Клянуся!

16.
Марія жодним словом не прохопилася Касі про Тимка, якого у Стінці переховує її рідня. Після зустрічі з козацькою вартою в дорозі, москалі запровадять розшук немічного, аби вийти на слід спільників... Тому потрібна не абияка обережність. Можливо, згодом Кася стане у пригоді, але поки що хай приходить до тями від крутіжу у власному житті. Марії вдалося переконати Семена Широкого, що для пораненого безпечніше на обійсті за лісом, віддаленому від інших обійстів, у хатині з ванькирем, під яким замасковано великий лаз до льоху із східцями: в разі небезпеки незвичного квартиранта хутко перенесуть у льох. Підтримав Марію й Роман Чигіль. З дозволу отамана Лисняка розвідник зміг затриматися коло пораненого друга на два дні. Перед поверненням у перший стрілецький курінь повинен був з'ясувати, в якому стані фортифікаційні споруди ворога уздовж берега Золотої Липи. Звично, покладався на себе, але й доручив Марії потайки змалювати окопи і бліндажі, коли буде пасти корів навпроти Говди. Юна художниця із завданням впоралася і тепер верхи поспішала з малюнками у Стінку. Її улюблений Каштан, молодий кінь, якого до сідла привчила сама, побіг стрімко, але вгамувався на задертому вгору носі дороги. Збоку, ліворуч, ще виднілася Комарівка, а праворуч за версту зблиснула хребтом Говда. Дорога між невисокими горами Рудник в останні дні спонукала Марію до мрійливості. Попереду, пригортаючись до небосхилу, розправив могутні плечі ліс. Надвечір'ями по тих плечах котилося додолу сонце. Не раз бачила Марія, як воно зашарілося, наче зустріло когось приємного і жаданого. Їй теж хотілося переміни вражень, коли знову припаде до грудей Тимка. Ох, якби ж то звівся на ноги коханий, хвацько обійняв, як бувало, то й сонце позаздрило б рум'янцеві на її щоках. А поки що лишень полотніє обличчя дівоче — від кожного стогону пораненого, від безнадії в його карих очах.
На схилі дороги Каштан знову побіг: чи то передався коневі смуток вершниці, який поспішав розвіяти на вітрі, чи то згадав про овес, що так йому смакує у Стінці. Уже й крайня рудниківська хата промайне невдовзі, а за нею поля — до самого лісу. Хтозна, якого переділу землі чекати тутешнім тепер, адже й новому окупантові очі вона мозолить. Хто прислужиться йому, тому, ади, більше землиці дістанеться.
Марія добре знає: ні Гайдукевичі, ані Широкі не схилять голови, а тим паче не стануть навколішки перед новим окупантом. Хай діється Божа воля, коли простягне руки москаль до їхнього кревного, з діда-прадіда важкою працею надбаного. Цісарській владі платили з добрих господарств чимало, але хоч за лікті не хапала ся влада та за ногами не ходила, аби до залишку на обійстях селянських прицінитися... А в сих, москалів, кажуть, закони не для всіх писані та й нахабні вони понад міру. Спробував учора Семен Широкий платню отримати за коней, забраних у нього з хліва козаками, — намарно пороги оббивав: прогнала москальська старшина геть, ще й пригрозила карою, якщо не вгомониться. Семен дорогою додому зичив москалям здоров'я і радий був їхньому життю, але тільки до наступного бою із січовими стрільцями. Власне, ходив Семен у штаб військової частини ворога розвідувати, а забрані коні були прикриттям справжнього наміру. Тому й, повертаючи зі штабу, вкотре мислив не про втрачене, а лишень про почуте й побачене. Аби щось не забулося, зайшов до Марії тай усе їй розповів, бо ж однією таємницею Чигіль їх поєднав, коли загадував завдання. Тепер у різний час доберуться з Рудник у Стінку: поодинокі путники менше привертають увагу ворога.
Марія не зводила очей з крайньої рудниківської хати. Не довго пустувала та хата після смерті господаря, діда Ониська: завелися в ній чорти з погонами й лампасами на штанах. Вештаються на конях селами, а відтак дудлять сомогон і горланять під святими образами.
Дослухається Марія: ніби тихо за вікнами приземкуватими і коней прив'язаних на подвір'ї не видно. Нараз донеслося кінське іржання з садку. Каштан замотав головою і теж протяжно заіржав. З-за рогу хати вийшов знайомий Марії козак у шапці-кубанці, що на обійсті Семена, було, зазіхнув на неї... Впізнав і зблиснув зубами.
— Сюда, сучка!
Марія вдарила Каштана у боки, і вірний кінь здійняв пилюку на дорозі. Хмарка тої пилюки полетіла до козака, наче хотіла полонити його, а, він, захмелілий та розлючений, рубав її здоровенними руками і кликав свистом власного коня.
Кінський тупіт за спиною втікачка почула не одразу. Вже й зажевріло сподівання, що все минеться, що той навіжений москаль полякав лишень, а біда, хай би їй грець, наздоганяє. Як рятуватися? На південь у лісову гущавину! Кожну стежину там знає, бо ж грибна місцевість... І яр там, прихований рясною ліщиною. У Марії визрів задум, як покарати переслідувача. Злякалася того задуму, але стати жертвою насильства — нізащо!
Хижі вигуки козака клювали голову дівчині — все дужче і дужче, дихання чужого коня, здавалося, вже над вухом, хоча метрів за п'ятдесят був той кінь. Марія різко повернула ліворуч — до найвужчого місця яру. Каштан заледве дибки не став, та все ж підкорився і знову помчав галопом. Козак поза тим щодуху навперейми: в якусь мить уздрів лісову дорогу трохи вище видолинку, яким віддалялась жертва, і збагнув, що жертві — туди.
Обидва коні загубили ґрунт під ногами одночасно: Каштан перелетів через вузьку перешкоду і втримався на ногах з вершницею, а кінь козака заіржав з переляку, падаючи на дно глибочезного яру. За хвилю з дна донісся жахливий передсмертний рик скаліченого, придавленого конем вершника.
— Забирай у Тимка каліцтво, виродку! — шепотіла Марія. — Смерть у Тимка забирай. Ой, прости мене грішну, Господи! — заплакала.

17.
У Стінці хвилювалися — і Тимко, і Семен, і Роман Чигіль. Марія повинна була добратися до сховку пораненого хутчіше від Семена, та сталося навпаки. Семен уже поділився спостереженням за ворогом, відповів на запитання Чигіля і взявся розпитувати сина, як той почувається, але всі троє раз-по-раз згадували Марію та кидали погляди на двері.
— Чи не в руках москалів кохана? — врешті висловив думку вголос Тимко. — Якщо знайшли малюнки в неї — бути біді.
— Не така дівка Маруся, аби не зарадила собі, — заспокоював Тимка Семен. — Та й коня прудкого має.
— Еге ж, — підігрів розмову Роман Чигіль, — прудкий кінь — се добре, та кулі хутчіші...
— А хай би тобі... — штовхнув Чигіля старший Широкий. — Якби убили дівку, то знав би я, бо ж тою самою дорогою, що й вона, їхав невдовзі.
— Далебі, втікала від когось! — полотнів на очах Тимко. — Мусила якихось харцизяків позбутися, поки до нас повернути.
— Дай, Боже, аби позбулася, — підхопив Семен. — Як Іван Хировський у свій час...
— Хировського вітер не догнав би, — знову озвався Чигіль. — Сей наш друг не одного бідаку порятував.
— Сердечно порятував, — заохотив найстарший до спогадів: може хоч трохи відляже синові смуток від серця.
— Було, утікав на коні парубок, українець, від польських розбишак, — примружив Чигіль розвідницьке око. — Через дівчину пішов на прю з поляками й довелося рятуватись. Скривавлений, у полі впав на копицю, під якою лежав Хировський. То ж Іван, помітивши переслідувачів, прикидав парубка соломою, а сам — на його коня. Одурені поляки — за Іваном. Гналися, поки не привів утікач до гурту косарів-односельців. Косарі — на коней, що поблизу паслися, й за хвилю погнали поляків у три шиї. Зупинив Хировський косарів коло копиці з новим знайомцем, бо важливіше було до шпиталю довезти скривавленого.
— Де ж він тепер, рятівник-відчайдух? — поцікавився Семен.
— На італійському фронті. Одразу, як стала Італія на бік супротивника, його військову частину туди й перекинули австрійці, — відповів Чигіль і, помовчавши, додав: — Гадаю, зведе нас доля з Хировським, коли ослабнуть зайди усякі, бо з ким іще, як не з такими хлопцями, Україну з неволі вирвати!
Семен знову штовхнув Чигіля, аби не краяв серце Тимкові: не зможе Тимко бути з побратимами поруч, загубився, скалічениий, між відчаєм та безсиллям, а се його добиває... Та найгірше, якщо сьогодні Марусю втратить...
— Озовися, Марусю! — прошептав Тимко. — Дзвінким голоском тишу за вікном сполохай, бо таким жалем душу сполохаю, що покине мене.
— Ей, вояче, — підвівся Чигіль, — негоже так — до нестями! З холодною головою бути мусиш. І не інак! Чуєш — не інак! Хай полум'я в голові та грудях — тримайся, як гідному воякові належно. Хіба не забрала смертонька по духу тобі близьких? О, стількох прихопила з собою вона, а ти непохитним зостався. Мужній і тепер! Наказую!
— Що ж ви, бісові діти, завчасу дівку хороните? — скрикнув Семен. — Ось як вперіщу ломакою кожному — шкура, їй-богу, лусне!
— Марусю, — й далі шептав Тимко, — що з тобою, Марусю? Хоч би жива була! Сили небесні, вбережіть кохану мою!
— Ось тобі й немічний, — зронив усмішку Чигіль, чий розвідницький слух віддалений цокіт підків упіймав, — уже й небесних розрухав: миттєво дівку знайшли й сюди провадять.
Семен до вікна.
— А таки справді їде Маруся, побий мене громом, що в глибині душі також в її повернення не вірив. Будеш жити, синку, — нахилився до Тимка. — То не просто кохана твоя повертає — то доля твоя на коні, а не під конем.
Тимко звівся на ліктях — уперше після лікування в бережанському шпиталі, дужче і дужче полотніє від болю, але терпить, перемагає той біль, аби хоч трішки до коханої наблизитись, а вона, увійшовши, збагнула його порив і підхопила цупкими руками пошматовані вогогом плечі, підклавши під них подушку. За хвилю закохані завмирають у цілунку, а їхні непрохані сльози перетікають з обличчя на обличчя.
Старший Широкий та Чигіль з нетерпінням чекали на розповідь Марії, а коли почули її, знову занепокоїлися.
— Кажеш, дівче, один переслідувач був? — уточнював Семен.
— Один.
— Такий вправний козак і не здогнав?
— Якби не яр, була б його бранкою.
— А не вибереться з яру сей пройдисвіт?
— На той світ вибрався — під вагою коня нутрощі назовні... — Марія не змогла договорити та вкотре заплакала.
— Годі розпитувати, вуйку Семене! — втрутився Чигіль. — Боляче Марусі! Маю сподівання, що поталанило їй, усім нам поталанило. Та не завадить простежити з лісу за дорогою: якщо запримітять москалі підозріле, вийдуть на слід утікачки. Тоді вже заплутувати слід той потрібно.
— Не привів би сюди москалів язик блазня... — озвався Тимко.
— Сумніваюся, сину... — похитав головою Семен. — Не знайдеться такого в хуторах навколишніх. А все ж береженого Бог береже. Кому вартувати? — підійшов до Чигіля.
— Москалеві, звісно, — підхопився розвідник. — Я в мундирі москальському — матиму фору, якщо втікати доведеться...
— Ти з Бережанщини, Ромку, не знаєш місцевости нашої, — хитнув головою Семен, — то ж я...
— В літах ви, батьку, не моторний, — перебила Марія. — Я повартую з Романом, а відтак на Бережанщину його спроваджу. Та й сили дівочої мені не вистачить, аби Тимка в льох у разі небезпеки.
— Добре, залишуся, — забурмотів Семен, і в тому його вузлуватому бурмотінні перепало і москалям, і власникам хати, які на весь день зоставили бідного Тимка на опіку Чигіля, і навіть Тимкові за свіжу блідість обличчя, бо ж мусить син розуміти, що так треба, що такий хлопець, як Чигіль, хай би там кінець світу, не дасть дівчині пропасти. Врешті Семен обійняв на прощання варту.
— Пора, дівче і вояку! Не ловіть гав, як бува.
— З ким бува? — засміявся Чигіль.
— З усіма, — добрав поважності старший Широкий. — А з молодими поготів.
Кінну варту ліс зустрів поривом вітру й шелестом листви, начебто хотів долучитися до її розмови, але кінні хутко подалися на південь, де рясніло соснами і звідки добре виднілося роздоріжжя. Небавом обрали місце для спостереження.
— Як на долоні будуть у нас москалі, — роздумував Чигіль уголос. — Якщо повернуть у Стінку, викажу себе пострілом, аби погналися за мною в протилежну сторону. В такому випадку, мабуть, буду єдиним підозрюваним у смерті твого переслідувача, Марусю.
— Що ж робитиму я? — стегнула плечима дівчина.
Чекай мене на Гулаку до ночі в хаті подруги, про яку мовила вчора.
— Ага, в Касі чекати... А зможеш москалів позбутися?
— Хтозна. Тому й затримайся в подруги до ночі лишень. Зустрінемось — проведеш на Бережанщину, а не судилося, — Чигіль торкнувся руки Марії, — сам розвідаю безпечний шлях до стрілецького куріня або ж на небо... І не заперечуй, Марусю. Мусиш вціліти і звести на ноги Тимка, ще й народити йому купу дітваків мусиш.
— Отакої! — усміхнулася дівчина і запитала про те, що її давно цікавило: — Тимко оповів про двох найкращих друзів, з якими хоч у пекло по смолу. Одного бачу перед собою, а хто другий?
— Іван Хировський з села Галича.
— З різних сіл усі троє. Як подружилися?
— В дитинстві базарували з батьками в Підгайцях. Знаменитий був базар: з багатьох міст і сіл з'їжджалися люди торгувати й купляти. Траплялися і злодюги. Пригадую, поцупила гроші в Семена Широкого зграйка шмаркачів. Помітив се Тимко й чимдуж за вишкварками. А ті, втікаючи, перекидають гаманець один одному та хутчіше од вітру між будинки жидівські. Добігли до плоту, на якому сидів Хировський. Не стямилися, як зустрічний вистрибнув на пліт ногами, а тоді плигнув на втікача з гаманцем. Зчинилася бійка між ним і злодюжками. Я уздрів сю бійку з батьківського воза та кинувся Хировському на допомогу, бо ж купа на одного. Устряли в бійку одночасно з Тимком, що теж підбіг. Хоч і билися з десятком однолітків, доброї прочуханки дали їм та вкрадене відібрали. Отак і познайомились.
— Та подружили, — зітхнула Марія: далебі, з полегкістю зітхнула, радіючи за Тимка, бо з такими друзями, як Чигіль і Хировський, безпечніше та радісно коханому.
Поза тим розвідник зістрибнув з коня і подав Марії вуздечку.
— Зостанься з кіньми, дівчино. Піднімуся трохи вище — на пагорб: звідти далі видно.
Спостерігав із пагорба хвилину-другу і бігцем повернув.
— Наближається вершник, — вказав на роздоріжжя. — Загиблого поки не знайшли, гадаю, тому й метушні не зчинили. А сей москаль у власній справі, мабуть, сідло протирає. Дивно, куди одному...
— На Гулак, — підказала Марія. — Йому на Гулак — до моєї подруги!
Впіймавши подив Чигіля, коротко оповіла про закоханця в Касю з ворожого табору...
Тим часом вершник домчав до роздоріжжя і справді повернув на Гулак.
— Я навперейми! — скрикнула Марія. — Аби захистити подругу!
— Не гарячкуй! — відрізав Чигіль. — Заховаємось поблизу її обійстя, а відтак — гостре поготівлє...
Марію роздратувала обачність розвідника, та коли повисли перед очима гулаківські дими, а лісова стежка вивела на окраїну хутора, все ж погодилася з ним, що нападати на того нахабного вершника завчасу не розумно. Чомусь не привів із собою інших москалів і не відомо, чому так поспішає.
Прив'язали коней у густій ліщині та заховалися за тином, через який часто перестрибувала Кася, втікаючи до дівчат на потічок. Чи не втікатиме нині від непроханого гостя?
Кажуть панотці, що інколи в житті людини Бог пришвидшує події. Двом за тином скидалося саме на те, бо як іще збагнути появу Касі за воротами обійстя в ту хвилю, коли до них під'їхав чужинець.
— Зотов! — прошептав Чигіль за спиною Марії і тут же затулив їй рота, аби не розпитувала нічого. Та дівчині було не до цього: там, коло воріт, віддавало жаром від розмови.
— Кася... Катя, я за тобой! — вкотре повторив чужинець, зістрибнувши з коня. — Уєзжаю на другой фронт. Без тєбя нє уєду!
— Залиш у спокої! — заячала Кася, відступаючи до воріт
— Нєт, красавіца. Нєт! Будєш руской графінєй, красавіца!
— Геть, зайдо!
— Рускіє побєдітєлі, Катя, — чужинець підхопив Касю на руки. — Сілой увєзу на лошаді.
Несамовитий плач подруги миттєво підштовхнув Марію до помсти: кинулася б на ворога, не роздумуючи, якби не Чигіль.
— Заховаєш Касю! — зупинив порив месниці. — Коли затримаю Зотова, втечете на конях.
За хвилю звівся на повен зріст і, вдаючи п'яного, загорланив.
— Вашє благо-р-р-родіє, н-нє вєлітє казніть!
Зотов рвучко повернувся на крик.
— Пачєму здєсь, салдат?
— З-з-загулял!
— Ко мнє!
— С-с-слушаюсь!
Чигіль, виляючи, подався до Зотова, а коли вже був перед ним, щосили вдарив ногою в живіт. Від несподіванки Зотов похитнувся й відпустив руку Касі. Цього було достатньо, аби звільнена побігла в ліс. Якби вона оглянулася, то побачила б, яку ціну платить незнайомець за її порятунок: значно дужчий Зотов збив його з ніг кількома ударами, та не зміг вирвати з рук лежачого своєї ноги. До Касі знову долинули звуки ударів, але в цю мить назустріч випурхнула з кущів Марія.
— За мною! — крикнула Марія, і подруги гайнули до прив'язаних у ліщині коней.

Коли Чигіль опритомнів, Зотова поряд не було. Не було й того, що запам'ятав перед втратою свідомості — ні тину, ні воріт, ні трави. Натомість біліли перед очима стіни і стеля, а в душу заглядали старі образи. Скрипнули двері, і увійшла в кімнату Ганна, мати Касі.
— Де я? — вичавив із горла розвідник.
— У рідні̀ врятованої, на хуторі Зозунівка.
— Кася й Марія в безпеці?
— Так, уже подали вісточку.
— Що було зі мною?
— Знайшли непритомного під воротами. Приїхали з моїм чоловіком Васелем з поля і знайшли. Поклали на воза й сюди привезли. Якби спізнились, москалям у руки потрапив би. Зграєю по душу твою налетіли невдовзі.
— Чому так вчинили зі мною?
— Кажу ж — дівчата вісточку подали. Прибіг на поле до нас хлопчина тутешній та сказане ними переповів.
— Мушу повертати в полк.
Ганна приклала вологий рушник до обличчя Чигіля.
— Оклигаєш, то повернеш.
— Без сумніву, — прошептав Чигіль, прикипаючи до образів. — Від чиєї душі очей не відводять, той повертає.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2021-10-24 22:17:12
Переглядів сторінки твору 32
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.994 / 5.64)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.039 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.781
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАН
Автор востаннє на сайті 2021.11.26 22:47
Автор у цю хвилину відсутній