ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Нінель Новікова
2021.11.27 10:24
О, цей сірий, заплаканий січень!
Лиш дощами січе у вікно…
Спить за хмарами радість давно.
Щоб душа не впадала у відчай,
Ми святкові запалимо свічі –
В кришталеві бокали вино
Наливаємо. Ні, не багато,
Щоб відчути букет аромату.

Микола Соболь
2021.11.27 09:34
Вона свічу тримала у руках
та сили не було уже у плоті
і душу краяв непомірний страх,
і пам'ять тихо билась у цейтноті…

А вітер дув сильніше, сатанів,
ятрив невиліковні серця рани…
Пливли обличчя в спогаді катів

Віктор Кучерук
2021.11.27 08:12
Тіні зводяться навколо
Спалахнулої свічі,
Щоб родини збільшить коло
Біля вогника вночі.
І відразу не злічити
Всіх отих, що в хаті є, –
Рід мій, голодом убитий,
Нині тінями встає.

Ігор Деркач
2021.11.27 06:42
У дикий край малої батьківщини
мене і досі манять міражі
старої хати під горою, тину
і терену на нічиїй межі.

У пам’яті колючої душі
на острові квітучої долини –
мале гніздо великої родини,

Володимир Невесенко
2021.11.26 23:28
Миготить пломінець в бляшанці,
за вікном десь кричать сичі.
Квола дівчинка в колисанці,
троє хлопчиків на печі.

Жінка миску в руках тримає,
щось вимішує із харчів…
А хазяїна вже немає,

Олександр Сушко
2021.11.26 14:40
Браття та сестри! Змилуйтеся наді мною! Не душіть душу та серце в лещатах нашої дружби!- крикнув кум у літературному відеочаті і навіть пустив гірку сльозу, яка скрапнула на клавіатуру комп’ютера. А я, лісоруб Іван, сидів за його спиною та дивився як т

Олександр Сушко
2021.11.26 10:48
Кажуть, я не такий як треба.
Може й правда, а може й ні...
Бо у серці шматочок неба,
Водограї казкових снів.

Є і крила з вогню, сяйнисті
(заздрять ангели та орли).
Зір намистини-аметисти

Олена Побийголод
2021.11.26 07:04
Із Миколи Некрасова

Бідний, невидний Калинонько,
з вигляду - геть не щастить,
лиш розмальовану спиноньку
ветха сорочка таїть.

Шкура вся січена,

Микола Соболь
2021.11.26 06:04
Чи зможете душу спустілу
втиснути стисло у вірш?
Кохання коли відболіло,
його не шукайте більш.
Не рвіть непокірливі коси,
це не полегшує щем.
І тихо заридає осінь
заледенілим дощем.

Віктор Кучерук
2021.11.26 05:25
Став орати і сіяти мілко,
Та і то, відчуваю, дарма, –
Насадилось минулого стільки,
Що майбутньому місця нема.
Тож за плугом ходити не варто,
Бо врожай не зібрати, коли
Даленіє маліючи завтра
Холоднечею купки золи.

Ярослав Чорногуз
2021.11.26 04:03
О люба, тисячі привітів
Од мене сонячних прийми.
Моє ти сяйво в темнім світі,
Мої ти ліки від пітьми.

Чудове вчора й сьогодення,
В прекрасне вірю майбуття!
Моє ти щастя і натхнення...

Євген Федчук
2021.11.25 20:07
Як денний гамір, врешті, у теремі стихав,
То Святослав маленький, набігавшися вволю,
Награвшись, до кормильця до Асмуда сідав
Чи поряд на колоду, чи то травою долі
Та й слухав, слухав, доки аж зорями зряснить
Небесний звід над ними, цікаві оповідки.

Ігор Герасименко
2021.11.25 16:17
Підлога – відлига і крига, бо
Двері – звірі, хворі і похмурі, а
Вікна – виплакані ікла, бо
Стіни – і сині, і мстиві, а
Стеля – оселя осина.

падолист 2021

Ірина Вовк
2021.11.25 15:26
Буде ніч листопадова,
буря над бором, пітьма…
Буде блимати лагідно
вперта жаринка багаття.
І у проблисках тьми
вже не сам ти і я не сама –
будем МИ. Будем щедрі й багаті!
Бо не в запічок теплий -

Віктор Кучерук
2021.11.25 08:16
Життя, на радощі скупе
І щедре на страждання, –
Лише захекано сопе
В години розставання.
А я ніяк не замовчу
Й прощатися не хочу,
Бо не нажився досхочу,
Як Бог мені пророчив.

Володимир Бойко
2021.11.24 18:20
Міняю: Неписаний закон на писану красуню. Однокімнатну квартиру зі старою на трикімнатну з молодою. Манію переслідування на манію величі. Бочку дьогтю на ложку меду. Вік нещастя на хвильку щастя. Невакциновану принцесу на вакциновану Баб
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Євген Федчук
2020.02.03

Олександр Панін
2020.01.12

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12

Сергій Губерначук
2019.07.07

Зоя Войтович
2019.04.04

Костянтин Головко
2018.09.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Поеми

 Третій центр Русі
Задумавшись сидів полянський князь
В своїй світлиці за столом дубовим,
На двері поглядаючи щораз,
Вслухаючись до кроків знову й знову.
Від роздумів вже й си́віти почав,
Шукаючи, як би біді зарадить.
Вже і старійшин скільки раз збирав
Отут в світлиці на велику раду.
І до Перуна скільки раз ходив,
Биків зі стада віддаючи в жертву.
Питав, як саме вибратись з біди,
Як родові полянському не вмерти.
Одна біда, кругом одна біда.
Що їх – полян тих на горах дніпрових?
А тут древлянське плем’я насіда,
Полянської бажа напитись крові.
Бо, бач, усілися на їх землі,
Їх пагорби без згоди їх зайня́ли.
Так то ж все бу́ло ще бог зна коли.
Чому тоді вони про те мовчали?
Але древляни – то ще півбіди.
От з русами, із тими важче буде,
Вони уже намірились сюди.
А руси дуже войовничі люди.
Їх там, над Россю стільки, аж кишить
І кожен – воїн, пошукай такого.
Вони як прийдуть, то розчавлять вмить,
Не пожаліють в Києві нікого.
Як врятувати весь полянський рід?
Як змусити з собою рахуватись?
З надією дивився він на схід.
Там десь хозари. З ними б згуртуватись?
Він чув від проїжджаючих госте́й,
Що вже й слов’яни данину́ їм платять.
І він уже би згодився й на те,
Щоб захисток якийсь надійний мати.
Тим більше, що там тої данини́:
Лише по білі й вевериці з диму.
А, в разі чого, захистять вони,
Не будуть руси зв’язуватись з ними.
Та і древлян то зможе остудить.
Не ризикнуть проти хозарів битись.
Він вже послав гінців хозар просить
І ті от-от уже могли з’явитись.
Та ледь ця думка промайнула, тут
І стукіт в двері, гридень на порозі.
- Даруйте, князю, вже хозари йдуть,
По Боричевім рухають узвозі.
- Як тільки будуть на Горі, проси,
Госте́й не треба змушувать чекати.
І знов на лавку за столом присів,
Не знаючи: сидіти чи вставати,
Коли зайде кагана посланець?
Аж ось і кроки. Двері відчинились
І той вступив в світлицю, накінець.
Один другому в очі подивились.
Побачив князь в хозарина в очах
Пиху і зверхність…Але, що робити?
Майнув за рід свій знов миттєвий страх.
Загнав подалі й взявся говорити:
- Послу кагана шану віддаю
І дякую, що швидко він з’явився.
Прошу, аби під руку він свою
Узяв мій рід. – Хозарин подивився
Кудись назад. Тут виріс толковин ,
Щось по-хозарськи взявся джеркотіти.
Скидається, по виду слов’яни́н.
Де тільки зміг чужинську мову вчити?
Посол все мовчки вислухав, кивнув,
Щось мовив зверхньо, покрививши губи.
І князь із толковина уст почув
Немов наказ, та й то доволі грубий.
- Каган великий згодний взяти вас
За підданих з умовами такими:
По-перше, данина щороку раз,
Як з інших - біла й вевериця з диму.
По-друге, тут стоятиме загін
Озброєний хозарської залоги.
Від нападів вас оборонить він,
Тож не боятись можете нікого.
По-третє, зброю маєте звести,
Сюди під догляд нашої залоги.
- Як ми без зброї землю захистим?
- Боятися не треба вам нікого.
Залога вас надійно захистить,
Хозарська шабля нині в світі важить.
Хай тільки хто надумає посміть
Піти супроти, то одразу й ляже.
Та й зброю здати можете не всю,
А лише шаблі… - Шабель в нас немає.
- Ну, схоже щось. Адже не в тому суть.
А покажи-но, що ти саме маєш.
Князь головою гридеві махнув
І той меча свого подав послові.
Посол меча того вертів і гнув,
Напевно, справді то для нього нове.
А далі щось собі пробурмотів
І гридеві меча віддав у руки.
Здавалося, додати щось хотів,
Якісь думки народжувались в муках.
Та промовчав. А далі мовив: «Все!
Як згоден, князь, то підемо на роту.
Хай клятву богу кожен принесе…
Якщо ти, княже, все іще не проти?!»
На капищі Перуна князь поклявсь
І його гриді також поклялися.
Посол вже до від’їзду готувавсь
І біля нього толковин крутився.
Його до себе князь тихцем позвав:
« Хотів у тебе, друже, запитати:
Які слова хозарин той сказав,
Коли меча узявся він вивчати?»
Всміхнувся хитро толковин на те:
«Сказав про меч, що то не добра зброя.
Хозарська сила шаблею росте,
Що гостра лиш одною стороною.
А у меча дві гострі сторони.
Й не нам прийдеться данину збирати.
До нас за нею являться вони
І будем ми біду із того мати!»
Вже посланець із почтом подались
Спустилися ген на Поділ узвозом.
Уже і тупіт, й курява вляглись
За їх останнім із припасом возом,
А князь стояв ще довго на Горі,
Дивився на пусту уже дорогу,
Не знаючи: чи врятував він рід
Чи смертний вирок підписав для нього.


А каган Ікмор у Хорсуні зустрів
Також кагана Івора. Обоє
З них володіли кожен родом сво́їм.
Сам Ікмор тут у Хорсуні сидів
І правив родом росіїв, другий
У родіїв у Переславі правив.
А тут зібрали їх важливі справи,
Тривожний плин навколишніх подій.
- Я радий, - Ікмор мову розпочав,-
Що ти прибув за першим моїм словом.
Але ж з тобою ми брати по крові –
Ти рос, як я. Це, звісно, означа,
Що маєм один одного триматись
Аби народ наш роський уцілів.
Навкруг слов’яни і хозари злі
І лиш мечем ми можем врятуватись.
Тобі на тому березі Дніпра
Хозарам протистояти вдається,
Поки ще. Та, чомусь мені здається,
Що дещо поміняти нам пора.
З слов’янами ми давні вороги.
Та битись з тими й тими не по силах.
Якби слов’ян ми на свій бік зманили,
То втримали б обидва береги.
Бач, яким хитрим був полянський князь:
Завів хозарську в Києві залогу.
На північ перекрита нам дорога.
Крім того, озирайся кожен раз,
Чи та залога нам не вдарить в спину?
- Що пропонуєш? – Пропоную взять,
З полянами всі сили об’єднать
І змусити залогу Київ кинуть.
- А чи поляни підуть на таке?
- А ми їх приймем до свого народу.
Хай стануть нашим третім роським родом…
Та й знаю їх становище гірке.
Залога та наругу вічно чинить,
Мужів калічить, силує жінок.
Та ще й данину вимагає в строк
І, навіть більшу, аніж рід повинен.
Тож хочу з Турдом стрітись на межі,
Про справи спільні з ним погомоніти.
Я думаю, він має розуміти,
Що час настав сховати нам ножі.
- А як же зброя? В них її ж нема?
- Зі зброєю ми трохи допоможем.
А Київ швидко визволити зможем,
Там її вдосталь. Лише не дрімай.
- А як?... – Хозарин лізе так і так.
Поки я буду Київ воювати,
Ти мені будеш спину прикривати...
- Ти все продумав, брате мій, однак.
- То згода, брате? – Згода, звісна річ.
Можливість є хозарам насолити,
То чому маєм шанс ми упустити
І не зустрітись з ними віч на віч?


- Там гості прибули із-за Дніпра,
Вони з тобою стрітися бажають!..-
Думок нестримних обірвалась гра.
Турд обізвавсь: - Хай трохи зачекають.
Я скоро вийду. Звідкіля вони?
- Не знаю точно. З-за Дніпра прибу́ли.
А вже з якої саме сторони,
Про то спитати і часу не бу́ло.-
І гридень вийшов. Князь ще посидів.
Купці частенько в Київ завертали.
Сюди ж з земель слов’янських по воді
Товару чималенько прибувало.
Тож для госте́й тут бу́ло що знайти,
Та і було кому своє продати.
Але сидіти годі. Треба йти
Аби тих гостей з-за Дніпра стрічати.
Та ледь ступив із терема надвір,
Як слідом і хозарська «охорона».
«Весь час під пильним оком, наче звір.
Невже так буде до самого скону?
Самому кроку не дають ступить,
Бояться, певно? Правильно бояться.
Але, поки ще не настала мить,
Нехай ідуть. Не буду озираться».
А ж ось і гості купкою стоять,
Схилилися у легкому поклоні.
- Я радий на землі своїй стрічать
Гостей шановних. Притомили коней?
Здалеку йшли? Чи шлях був не важким?
Як на землі полянській вас зустріли?
- Все добре, князю, хоч і нелегким
Був шлях та часом й важчими ходили.-
Озвавсь один, найстарший серед них.
До нього князь уважно придивився.
Високий, статний, у руках міцних
Боброва шапка. Гість на мить спинився
І мовив далі: - Хочемо тобі
Ми свій товар заморський показати.
Можливо, з того візьмеш щось собі,
Аби про нас хорошу пам’ять мати.
- Ну, що ж, ходімо, глянемо, чому ж?-
І першим рушив до Подолу взвозом.
Всі гості подалися вслід йому.
Потюпали й хозари по дорозі.
Найстарший гість із князем порівнявсь.
- Я не купець, а рус. – озвався тихо.
Турд усміхнувся: - Я вже здогадавсь,-
У голосі його відчулась втіха.
- А звідки? – глянув запитально рус.
- Все дуже просто. Он татуювання.
Я, звісно, все читати не берусь.
Та бачу, що людина не остання
Ти серед русів. Чи не князь, бува?
Волосся, бачу, не своє у тебе.
Не оселедця там воно хова?
Та і сережку б приховати треба,
Що он у вусі у твоїм висить.
Тож не проста сережка, мабуть, княжа?
Від здивування гість завмер на мить,
Чекаючи, що князь полянський скаже.
- Та не хвилюйся. Я давно чекав,
Коли вам вдасться все прорахувати.
Бо цей «полон» хозарський вже дістав.
Вже час, напевно, рішення приймати.
Ти ж задля цього, власне і прибув?
- Так, ми вражду рішили припинити
І хочемо, щоб рід полянський був
Нам третім братом. Будем спільно жити…
- І зможете поклястись на мечах?
- Звичайно, можеш і не сумніватись.-
Й така рішучість у його очах,
Що іншого і годі сподіватись.
- Ну, що ж, чекайте, я пришлю до вас
У Корсунь смілу, віддану людину.
І хочу, щоб при нім ваш рід поклявсь,
Що станемо ми за сім’ю єдину.
Що рід мій рівні матиме права
І утисків ні в чім не буде мати!..
Уважно слухав Ікмор ці слова,
Не міг настирну думку відігнати,
Що дуже хитрий цей полянський князь,
Отак усе уміло передбачив
І так уміло сплів поступків в’язь,
Мов наперед усі події бачив.
Мабуть, полян він недооцінив.
Мужі полянські мудрі і тямущі.
Якби ж він це раніше зрозумів…
Та думки обірвалися, тому що
Вони уже спустились на Торг,
Там князь швиденько їх товар оглянув,
Узяв парчі та ще дрібниць кількох,
Сховавши задоволення старанно,
Подався знов узвозом до Гори.
В душі тривога з радістю змагались:
Чи ж справді дочекався він пори,
Щоб знов поляни над всіма підня́лись?


- Чого ти такий збуджений, Рюаре?
Що ти такого в Хорсуні уздрів?
- Там, тату, слов’янина хтось зловив.
Тепер до Хорса тягнуть на покару.
Тож я також глядіти побіжу…
- Чекай, чекай, а де його зловили?-
Тривога раптом серце прихопила.
- Не знаю того, тату, не скажу.
Схопився Ікмор: - Де ти його стрів?
- Та хлопці вже до капища потя́гли,
Щоб Хорсові змочити губи спраглі,
Так, кажуть, старий Фру́тан повелів.
- Ходімо, синку, швидше, поглядим!
А він з якого племені чи роду?
Чи не впізнав? - Того впізнати годі,
Бо ж хлопці так побавилися з ним,
Що, може, й мати рідна не впізнає.
Аж ось уже і капище. Юрма
Уже зібралась та когось трима.
Дорогу Ікмор швидко прокладає
Крізь неї. Розступаються усі,
Бо ж то каган, як стати на дорозі.
Стихає гул і завмира в тривозі
Народ: мабуть, щось сталось у Русі,
Бо щось каган знервований, неначе.
І от, пройшов він, врешті крізь юрму,
Картина враз відкрилася йому,
Якої б, може, краще він не бачив.
Юнак, увесь побитий ледь стояв,
А старий Фру́тан вже одяг мотузку
Йому на шию й тяг, неначе гуску
Туди, де треби він криваві клав.
Знав каган Ікмор добре, що уже
Юнак цілком в руках жерця і, навіть,
Він, як каган немає того права,
Щоб зупинити руку із ножем.
Але насміливсь й мовить: - Зупинись,
Фру́тан, дай хлопця щось мені спитати.
- Питай, але… - Як, хлопче, тебе звати?
- Я – Воїст… - хлопець сумно подививсь.
- Ти полянин? – Так, Турд мене послав…
Каган у відчаї аж скреготнув зубами.
Щось слід робити, а ідей ні грама.
Як з пащі смерті врятувать посла?
Жерцеві аж нетерпиться уже,
Зі злістю на кагана позирає
І на його обличчі жовна грають,
Тремтить рука із бронзовим ножем.
- Фру́тан, послухай, дай мені його…
- Не можу, він вже Хорсові належить!
- Від цього доля русів всіх залежить!
- Ні, Хорс нізащо не віддасть свого!
І так він скільки вже крові не пив,
Озлиться скоро, гнів впаде на русів!
- Я жертв десяток приведу, клянуся,
Аби лиш юнака ти відпустив.
- Ти обіцяєш, а він нині хоче!
Фрутан сильніше за мотуз потяг.
У хлопця потемніло у очах
І він услід подався неохоче.
Юрба також посунула за ним.
У відчаї каган звернувся: - Боже,
Невже ти своїм дітям не поможеш?!
Невже тепер наситишся оцим,
А сотні кинеш смерті на поталу.
І не чужинців, а дітей своїх!
І тільки він те вигукнути встиг,
Як чорна хмара сонце заховала.
Холодний вітер раптом налетів,
Такий, що з ніг спроможний, навіть, збити.
І затремтіли в стра́ху Хорса діти.
Бог тої жертви, мабуть, не схотів.
Фру́тан стояв подалі від юрми,
В старого сили виявилось мало,
Чи то від стра́ху ноги не втрима́ли
І його вітер, як патик зломив.
Всі руси враз упали на коліна,
Благально руки тягши до небес.
Зненацька грім важкий ударив десь
І блискавкою світ розполовинив.
Один юнак безпомічно стояв,
Не знаючи, чого йому робити.
У роздумах: чи жити, чи не жити.
Але того він поки сам не знав.


Вже перевдягнутий, хоча і у синцях
Та ранах, Воїк став перед каганом.
- Пробач… Не думав я, що посланця
Турд надішле до мене надто рано.
- Змінились плани. Чутки надійшли,
Що йде залозі від хозар підмога.
Тож ми вже підготовку почали
У Києві і всім краю до того,
Щоб встигнути позбавитись хозар
До часу, як підмога та надійде.
Турд все готовий скласти на олтар,
Та чи каган тепер на згоду піде?-
І Воїк в очі русу зазирнув.
- Я свого слова не зміню! Як треба,
То я готовий в тую ж мить війну
Почати. Нині ж я від себе
І від всіх росів клятву Хорсу дам.
Ти, Воїк, будеш відоком при тому.
Та треба ще багато встигнуть нам,
Обговорити, що кому відомо.
Доки мужі збирались на майдан
Посеред міста, Ікмор час не гаяв,
Наказ мечі скупити всі віддав,
Якими торгували в їхнім краю.
Мечів кувалось вдосталь на Русі,
Бо ж роси ними, навіть торгували.
Іще із давніх славились часів
І гарну ціну за такі давали.
Коли ж мужі зібралися усі,
Каган і Воїк вийшли зі світлиці.
Гул голосний над Хорсунем висів,
Багато люду з’їхалось в столицю.
Цікаво їм: чого каган зібрав
Сьогодні їх, яку чека пораду.
Бо ж кожен воїн серед росів мав
На вічі в вічі говорити правду.
Як гул потроху стих, каган почав:
- Часи непевні навкруги настали.
У Києві загін хозарський став,
Хоч ми і так достатній клопіт мали
З хозарами. Але настала мить
Звільнити Київ від тії залоги.
Хозарський натиск з півночі відбить…
От що зробити маємо для того:
Це – київського князя посланець.
Він пропонує нам союз укласти,
Щоб об’єднати сили, накінець
І разом на находників напасти.
За це він просить рівності між нас,
Аби полян братами ми вважали.
Подумайте, у цей непевний час
Те, що він просить – надзвичайно мало.
Якщо хозарин укріпиться там,
Тоді сутужно дуже доведеться,
Бо ж він у спину може вдарить нам
І руський рід навряд чи відіб’ється.
Я розумію: поляни́н - не рус,
Але заради виживання роду,
Я перший клятву Хорсові берусь
Сьогодні дати. А всі інші? Згода?
На мить запала тиша у юрбі,
Адже питання не просте постало,
Бо ж роси здавна са́мі по собі
І рід сколо́тський в чистоті тримали.
Можливо, тому й вижили вони,
Що не злились з народами другими.
Жили уже віками із війни,
Що й для сусідів стали вже страшними.
Та, як затиснуть їх хозари тут
І перекриють всі шляхи-дороги,
Чи довго в цій біді протягне люд?
Чи вижити він буде мати змогу?
Тут або гордість, або майбуття.
Других, мабуть, немає варіантів.
До того їх підштовхує життя…
Тут голос: - Може просто Київ взяти
Та й не морочить голови собі?
Хіба не руси ми? Хіба не сила?
- А скільки люду ляже в боротьбі?
Чи ві́зьмем, доки поміч не наспіла?
Якщо нам буде поміч від полян,
То мало люду, думаю, загине.
А, якщо ні? Ворожа та земля
З хозарами нас у союзі стріне.
І що ми мати будемо з того?
Все вирішити маємо сьогодні.
До слова всі прислухайтесь мого!..
І раптом крик один за одним: - Згода!!!


Прийнявши клятву на мечах, усі
У своїх справах скоро розійшлися.
А каган Ікмор у світлиці сів
І з Воїком удвох тепер взялися
Майбутні плани бою розроблять,
Як саме їм хозарів тих здолати.
Куди їм сотні роські посилать
І як мечі полянам передати.
У Турда, виявляється, вже був
Детальний план і Воїк його виклав,
Все пояснив, нічого не забув
І, навіть, Ікмор, до стратегій звиклий,
Здивований був мудрістю його.
Бо ж все було враховано до миті.
Найперше Воїк розпочав з того,
Що треба за Дніпро шлях перекрити.
- У Витечів поставить сотні дві,
Аби хозар до броду не пустити,
Тих, що проб’ються з Києва живі.
Та й брід надійно треба перекрити,
Якщо зі степу поміч надійде́.
Тут уже хай і родії поможуть.
Ще сотні дві на північ хай іде.
Поставить в Дорогожичах сторожу,
Аби на північ шлях весь перекрить.
Там болота́ і пагорби високі.
Тож мимо,навіть, птах не пролетить.
Ліси дрімучі з західного боку.
Туди хозарин, певно, не піде́.
Про всяк випадок, наші його стрінуть.
Там всяк чужинець смерть свою знайде,
Бо ж муж полянський білку в око стрілить.
Загін на північ наші проведуть
Так, що хозарин і не буде знати.
Човни на перевозі приберуть.
Їх можна в очеретах поховати.
Мечі човнами ж можна привезти
Вночі. Хозари на Горі щоночі.
Тож можна вільно по Дніпру іти
І витягти на берег де захочеш.
А гриді зброю швидко розберуть
І до пори, до часу приховають.
Найважче буде Гору нам здобуть.
Тут уже наші з росіями мають
Вночі тихенько вибратись на схил,
Через стіну в дитинець перебратись,
Сторожу зняти. Там частина сил
Повинна буде ворітьми зайнятись,
А другі нехай гридницю запруть,
Бо там хозари саме і ночують.
Як зможемо все тихо провернуть,
Хозари нас до часу не почують,
То зможемо ударити тоді
І жодного чужинця не пустити. -
Закінчив Воїк й радісний сидів,
Неначе удалось вже план здійснити.


Вночі загони роські почали
Потроху висуватися на Київ.
Провідники вели загони тії.
Вони таємно з Києва прийшли
І, знаючи усі стежки-дороги
В лісах полянських, повели їх так,
Аби хозарські вивідці ніяк
Провідати про це не мали змоги.
Найпершим рушив той загін, який
На півночі шляхи мав перекрити.
Йому найдовше по лісах ходити,
Отож і рушив в темряві густій.
А, одночасно, рушили човни,
Якими в Київ зброю відправляли.
Їх довезти до Вітечіва мали,
А далі рушать вже Дніпром вони.
Вночі відкрито, вдень таїтись будуть.
За пару днів до Києва дійдуть.
А там вже, сподівалися, їх ждуть
Полянським князем посланії люди.
Із ними вирушав також загін,
Що мав завдання брід охороняти.
Під Треполь мали родії послати,
Хоча хозарам менш відомий він,
На той, хозарський бік ще один брід.
Так що всі бро́ди були перекриті
Й удару можна не чекати звідти.
На другу ніч, ледь вгомонився світ,
Найбільші сили рушили на Київ,
Щоб поле Перепетівське здолать,
Поки іще не розпочне світать
Й сюди хозарин сунутись не сміє.
Вів той загін сам Ікмор, поряд з ним
Йшов син Рюар, ще молодий та воїн,
Довести мав, що батька він достоїн
Й каганом стане врешті черговим.
З другого боку Воїк простував,
Бо ж він в землі полянській краще знає,
І проведе тихенько, і сховає
Загін до часу. Йшов, не відставав.
Хоч роси йшли стрімким, широким кроком.
Їх рідко хто побачить на коні.
Вони «стіною» б’ються на війні,
«Ошкірившись» списами на всі боки.
Тож вони звикли до стрімких ривків,
Ішли настільки швидко, наче бігли
І за ніч поле подолати встигли,
А вдень сховались в глибині гайків,
Яких отут уже було чимало.
День відпочили й знов стрімкий ривок,
Здолали Стугну…. Іще швидший крок
Й під ранок їх бори густі сховали.


Поки загін у лісі спочивав
Та до нічного бою готувався,
Каган з Рюаром й Воїком зібрався
Поглянути на Київ. День стояв
Доволі сірий, мов на дощ збиралось.
Вони услід за Воїком пішли,
Самі б, мабуть, дороги не знайшли,
У хащах цих надовго би зостались.
Та скоро бір потроху порідів
І вони вийшли врешті на узлісся.
Тут Воїк поза дубом зачаївся
Й місцевість всю уважно оглядів.
А далі двом супутникам махнув,
Мовляв, підходьте, але обережно.
І роси все зробили, як належно.
І кожен врешті Київ озирнув.
Хоч, власне, Київ їм не видно бу́ло,
Лише один дитинець на Горі.
На башті стяг хозарський майорів
І, мабуть, дуже Воїкові муляв.
- Там попереду Либідь протіка,-
Став полянин пояснювати росам,-
Але вона тут не широка зовсім,
Тож переправа буде нам легка.
Я зі своїми подерусь на схил,
Мені з десяток можеш росів дати.
Там воїв треба зовсім не багато,
Але таких, аби достало сил
Ще і на стіни видертись високі.
А ти, кагане, воїв поведеш
Туди, лівіше, гору обійдеш
Із того, бачиш, дальнього нам боку.
То Щекавиця, так її ми звем.
А там Ручай здолаєте й під Гору.
Ми у дитинці будем на ту пору,
Якщо сторожу знімем без проблем.
Ви ж Боричевим вгору піднімайтесь,
Не поспішайте, на сигнала ждіть.
Як ми ворота зможем відчинить,
Тоді вже йдіть відкрито, не ховайтесь.
Каган усе уважно озирнув:
Високу Гору ледь кущами вкриту.
Так, вилізти на неї треба вміти.
Не кожен би на теє ризикнув.
- То – Щекавиця, а гора ота,
Що ще лівіш видніється за нею?
- Та Юрховиця зветься. За тією
Горою Дорогожичі, отам.
А там, правіше Києва – то Клов,
Урочище усі так називаєм.
- А де ж усі кияни проживають?-
Тут Рюар слово вставити знайшов.
- Там за горами цими є Поділ,
Поміж горами і Дніпром-рікою,-
І Воїк десь на схід махнув рукою,
Отам усе й заселено навкіл.
До тебе там і гриді підійдуть,-
Звернувся Воїк знову до кагана,-
У тебе воїв майже вдвічі стане.
Вони, напевно, на Подолі ждуть.
- А Турд же де? Коли підійде він?
- Він на Горі. Адже хозари з нього
Очей не спустять. Але то нічого.
Адже є я – єдиний Турда син.

Ніч була темна, хоч би стріль у око.
По небу хмари вітер швидко гнав.
Нічого не побачиш за два кроки.
Ніхто таку удачу й не чекав.
Ще в сутінках всі вийшли на узлісся,
Здолали Либідь й далі розійшлись.
Одні до Щекавиці подалися,
А Воїк, Рюар з воями взялись
Долати шлях від Либеді під Гору.
Там зупинились. Воїк закричав
Совою. Із пітьми вже скоро
Такий же самий відгук прозвучав.
А незабаром із пітьми з’явились
З десяток ледве видимих фігур.
Побачивши своїх, усі спинились.
- У вас уже усе готове, Тур?-
Звернувся Воїк тихо до одного.
- Так, все готово. Можемо іти.
І він пішов, показував дорогу,
Яку самим би росам не знайти.
- Отут. - Тур зупинився попід схилом,-
Там, нагорі сторожа не чека.
Тож можемо угору дертись сміло.-
Взялась мотузка звідкись у руках.
Мотузку Воїк на плече повісив
І першим схил долати розпочав.
І всі за ним неспішно подалися.
А вітер небом хмари швидко гнав,
Ховаючи їх в темряві суцільній
І звуки зайві шелестом глушив.
Аж ось уже попереду і стіни.
Метнувся Воїк, попід стіну сів.
Поволі всі із темряви з’явились,
Під стінами тихенько залягли.
Вслухались: нагорі не похопились?
А раптом їх помітити могли?!
Але все тихо, ніч їх приховала.
І вже мотуз угору полетів,
Петля десь там на гостру палю впала.
Посмикав Воїк – те, що він хотів.
І першим став здиратися нагору,
Чого-чого, а це він добре вмів.
Отож на частокіл забрався скоро,
Й за мить на заборолі вже сидів.
Прислухався: чи не лунають кроки.
Дістав ножа(мечу іще не час),
Уважно озирнувся на всі боки.
Тут й Рюар до нього приєднавсь.
Хозари, видно, зовсім розлінились,
Чи думали: тут стіну не здолать.
Тож скоро нагорі всі опинились
І розділились, щоб сторожу знять,
Якщо вона десь топчеться на стінах.
До часу треба тихо все зробить.
Дізнатися хозари не повинні,
Поки воріт не вдасться відчинить.
Півсонну знявши на стіні сторожу,
Спустилися тихенько до воріт.
- Ти тут і сам вже справитися можеш,
Рюаре, а мені спішити слід
До гридниці. Як вдасться зачинити
Усю залогу, легше буде нам.
Бери полян, а з росами я швидко…
Не відчиняй, поки сигнал не дам.
Вони побігли тихо під стіною
До гридниці між купою возів.
Спинився Воїк: - Віз тягніть за мною,
Та так, щоб і ледь-ледь не заскрипів.
Здорові хлопці воза ухопили,
Не покотили, просто понесли
І на бік під дверима положили,
Аби хозари вийти не змогли.
Тоді уже взялися сміливіше
Тягти вози і вихід блокувать.
І скоро крик сови порушив тишу,
Сигнал, що час ворота відкривать.
Лишивши росів помочі чекати,
У терем князя Воїк поспішив.
Рішив з собою лиш одного взяти,
Бо ж знав: один хозарин сторожив
Лише у сі́нях, щоб ніхто не вийшов.
Отож удвох з ним справляться вони.
Прислухались: легке хропіння лише.
Спить, неборака, бачить гарні сни.
Тож, у цілому, досі все йшло гарно.
Поляни й роси Гору зайняли.
Хозарську кров не проливали марно
Та і свою, поки що, зберегли.


Звільнившись від постійної сторожі,
З’явився Турд із терема свого.
- Ну, що, тепер хозар будити можна?
Ану-те, воза відтягніть бігом,
Отого, що під гридницею!.. – Але ж?..
- Та не баріться доки іще сплять.
Вони у мене вчора у підвалах
Знайшли, здається, може діжок з п’ять
Хмільної, навіть, дуже медовухи.
Так що беріть їх теплими, в’яжіть.
Заїдьте, якщо треба, комусь в вухо,
Але живими краще збережіть.
Нам поки що не варто із каганом
Відносин розривати на крові.
Нехай він сам карає своїх п’яних,
Важливо, щоб лише були живі.
Тим часом вої відтягли вже воза
Й хозар взялися з гридниці тягти.
А ті і зрозуміть були не в змозі:
Чого їх тягнуть і куди іти?
А роси взяли й самого Булана,
Що верховодив у залозі всій.
Він був, як і його залога, п’яний,
Дивився, мов питав: коли ж був бій,
Який він вже програв і не почавши…
Веселий гамір на Горі лунав,
Хмільної перемоги спивши чашу,
Новий союз понад Дніпром вставав.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-10-10 18:57:48
Переглядів сторінки твору 66
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.824 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.802 / 5.45)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.741
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2021.11.25 20:09
Автор у цю хвилину відсутній