ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Артамонова (1995) /
Проза
Кейт Шопен "Історія Однієї Години" - Kate Chopin "A Story of an Hour"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кейт Шопен "Історія Однієї Години" - Kate Chopin "A Story of an Hour"
Через хворе серце місіс Маллард, чимало зусиль було докладено для того, щоб якнайделікатніше повідомити їй новину про смерть її чоловіка.
Саме її сестра Жозефіна повідомила їй новину в обривистих реченнях: завуальовані натяки розкривалися в недомовках. Друг її чоловіка, Річардс, також був поруч. Саме він з’їздив в офіс газети, після того як отримав звістку про нещасний випадок на залізниці з ім’ям Брентлі Малларда, яке очолювало список загиблих. Він витратив трохи часу для перевірки її достовірності, надіславши ще одну телеграму, і поквапився випередити якогось іншого, менш турботливого та менш делікатного друга, котрий міг би повідомити цю сумну новину.
Вона сприйняла новину зовсім не так, як її сприйняли б інші жінки – з паралізуючою нездатністю збагнути її значення. Вона раптово несамовито заридала на руках у своєї сестри. Коли шторм горя вщух, вона самотужки піднялася до своєї кімнати. Вона не хотіла, щоб її супроводжували.
Там, навпроти вікна, стояв зручний просторий фотель. Вона опустилася в нього під тиском фізичного виснаження, яке полонило її тіло і, здавалося, дісталося й до її душі. З фотелю їй було видно верхівки дерев, що росли на відкритій площі перед будинком та були сповнені тріпотінням нового весняного життя. В повітрі витав приємний смак дощу. Вулицею нижче, рознощик голосно пропонував свій крам. Звуки віддаленої пісні, яку хтось співав, ледь до неї долинали, а незліченні горобці цвірінькали на карнизі даху.
З її вікна, крізь хмари, які зійшлися та скупчилися на заході, вже тут і там проглядалися клаптики блакитного неба. Вона сиділа, закинувши голову назад на подушку фотеля, цілковито нерухомо; лише ридання, що піднімалося до її горла, трусило нею, мов заплаканою дитиною, яка, заснувши, й далі продовжує схлипувати.
Вона була молодою, з гарним, спокійним обличчям, лінії якого виражали стриманість і навіть впевнену силу. Але зараз її очі тьмяно та нерухомо вдивлялися в ті клаптики блакитного неба. Цей погляд не виражав нічого, а радше свідчив про тимчасову відсутність будь-яких думок.
Її охоплював жах: щось наближалося до неї. Що це було? Вона не знала; це було щось ледь помітне та невловиме для визначення. Але вона відчувала, як воно підкрадається з неба, сягаючи її через звуки, запахи та колір, які заповнювали повітря.
Тепер її груди збуджено піднімалися та опускалися. Вона почала розпізнавати те, що хотіло оволодіти нею, і вона боролася з ним своєю волею – такою ж безсилою, як і її дві тонкі руки.
Коли вона втратила контроль над собою, тихий шепіт вирвався крізь її ледь розімкнуті губи. Вона повторювала це знову і знову, в такт з диханням: «вільна, вільна, вільна!». Порожній жаский погляд покинув її очі. Вони стали проникливими та яскравими. Її пульс пришвидшився, і притік крові зігрів та розслабив кожен дюйм її тіла.
Вона не переставала запитувати себе, чи не є жахливою радість, що її охопила. Ясне та піднесене сприйняття змусило її відкинути таке припущення, як надто спрощене.
Вона знала, що знову ридатиме, коли побачить добрі ніжні руки складеними на грудях, а обличчя, яке ніколи більше не гляне на неї з любов’ю – нерухомим, сірим і мертвим. Але, за межами тієї гіркої миті вона бачила довгу череду років, які належатимуть лише їй одній. І вона розкрила та простягла свої руки, запрошуючи їх.
Більше ніхто не житиме для неї протягом наступних років – лише вона сама житиме для себе. Ніхто більше не буде нав’язувати їй своїх бажань, з тим сліпим заповзяттям, з яким чоловіки та жінки свято вірять у своє виключне право нав’язувати власну волю іншій половинці. В коротку мить осяяння, такі дії, що вчинялися хоч з добрим, хоч з поганим наміром, видавалися їй ледь не злочинними.
Іноді вона любила його. Частіше – ні. Яке це має значення! Чого вартує любов, ця нерозгадана таїна, у порівнянні з самоствердженням, яке вона раптово усвідомила як найсильніший імпульс власного існування!
– «Вільна! Тілом та душею вільна!» – продовжувала вона шепотіти.
Жозефіна стояла навколішки перед її зачиненими дверима, притиснувшись губами до отвору для ключа, та благала, щоб її впустили.
– «Луїзо, відчини двері! Я прошу, відчини двері – ти собі щось заподієш! Що ти робиш, Луїзо? Заради всього святого, відчини двері».
– «Іди геть! Нічого я собі не заподію». Ні, крізь те відчинене вікно вона пила сам еліксир життя.
В її уяві постали її майбутні дні. Весняні дні, і літні дні, і всілякі дні, які належатимуть лише їй. Вона промовила швидку молитву за довге життя. Тільки-но вчора, вона здригалася від однієї лише думки про довге життя.
Вона встала і відчинила надоїдливості своєї сестри двері. Гарячковий тріумф палав в її очах, і вона трималася мов богиня Перемоги. Вона обхопила руками талію сестри, і вони вдвох зійшли сходами. Внизу на них очікував Річардс.
Хтось відчинив вхідні двері ключем. То був Брентлі Маллард; трохи запилюжений з дороги він спокійно тримав саквояж та парасолю. Він знаходився далеко від місця нещасного випадку, ба навіть не підозрював, що він трапився. Він здивовано завмер від пронизливого вереску Жозефіни, від швидкого руху Річардса, котрий намагався встати перед Брентлі, щоб дружина його не побачила.
Але Річардс не встиг.
Лікарі, що прийшли згодом, сказали, що вона померла від серцевої хвороби – померла від радості.
Саме її сестра Жозефіна повідомила їй новину в обривистих реченнях: завуальовані натяки розкривалися в недомовках. Друг її чоловіка, Річардс, також був поруч. Саме він з’їздив в офіс газети, після того як отримав звістку про нещасний випадок на залізниці з ім’ям Брентлі Малларда, яке очолювало список загиблих. Він витратив трохи часу для перевірки її достовірності, надіславши ще одну телеграму, і поквапився випередити якогось іншого, менш турботливого та менш делікатного друга, котрий міг би повідомити цю сумну новину.
Вона сприйняла новину зовсім не так, як її сприйняли б інші жінки – з паралізуючою нездатністю збагнути її значення. Вона раптово несамовито заридала на руках у своєї сестри. Коли шторм горя вщух, вона самотужки піднялася до своєї кімнати. Вона не хотіла, щоб її супроводжували.
Там, навпроти вікна, стояв зручний просторий фотель. Вона опустилася в нього під тиском фізичного виснаження, яке полонило її тіло і, здавалося, дісталося й до її душі. З фотелю їй було видно верхівки дерев, що росли на відкритій площі перед будинком та були сповнені тріпотінням нового весняного життя. В повітрі витав приємний смак дощу. Вулицею нижче, рознощик голосно пропонував свій крам. Звуки віддаленої пісні, яку хтось співав, ледь до неї долинали, а незліченні горобці цвірінькали на карнизі даху.
З її вікна, крізь хмари, які зійшлися та скупчилися на заході, вже тут і там проглядалися клаптики блакитного неба. Вона сиділа, закинувши голову назад на подушку фотеля, цілковито нерухомо; лише ридання, що піднімалося до її горла, трусило нею, мов заплаканою дитиною, яка, заснувши, й далі продовжує схлипувати.
Вона була молодою, з гарним, спокійним обличчям, лінії якого виражали стриманість і навіть впевнену силу. Але зараз її очі тьмяно та нерухомо вдивлялися в ті клаптики блакитного неба. Цей погляд не виражав нічого, а радше свідчив про тимчасову відсутність будь-яких думок.
Її охоплював жах: щось наближалося до неї. Що це було? Вона не знала; це було щось ледь помітне та невловиме для визначення. Але вона відчувала, як воно підкрадається з неба, сягаючи її через звуки, запахи та колір, які заповнювали повітря.
Тепер її груди збуджено піднімалися та опускалися. Вона почала розпізнавати те, що хотіло оволодіти нею, і вона боролася з ним своєю волею – такою ж безсилою, як і її дві тонкі руки.
Коли вона втратила контроль над собою, тихий шепіт вирвався крізь її ледь розімкнуті губи. Вона повторювала це знову і знову, в такт з диханням: «вільна, вільна, вільна!». Порожній жаский погляд покинув її очі. Вони стали проникливими та яскравими. Її пульс пришвидшився, і притік крові зігрів та розслабив кожен дюйм її тіла.
Вона не переставала запитувати себе, чи не є жахливою радість, що її охопила. Ясне та піднесене сприйняття змусило її відкинути таке припущення, як надто спрощене.
Вона знала, що знову ридатиме, коли побачить добрі ніжні руки складеними на грудях, а обличчя, яке ніколи більше не гляне на неї з любов’ю – нерухомим, сірим і мертвим. Але, за межами тієї гіркої миті вона бачила довгу череду років, які належатимуть лише їй одній. І вона розкрила та простягла свої руки, запрошуючи їх.
Більше ніхто не житиме для неї протягом наступних років – лише вона сама житиме для себе. Ніхто більше не буде нав’язувати їй своїх бажань, з тим сліпим заповзяттям, з яким чоловіки та жінки свято вірять у своє виключне право нав’язувати власну волю іншій половинці. В коротку мить осяяння, такі дії, що вчинялися хоч з добрим, хоч з поганим наміром, видавалися їй ледь не злочинними.
Іноді вона любила його. Частіше – ні. Яке це має значення! Чого вартує любов, ця нерозгадана таїна, у порівнянні з самоствердженням, яке вона раптово усвідомила як найсильніший імпульс власного існування!
– «Вільна! Тілом та душею вільна!» – продовжувала вона шепотіти.
Жозефіна стояла навколішки перед її зачиненими дверима, притиснувшись губами до отвору для ключа, та благала, щоб її впустили.
– «Луїзо, відчини двері! Я прошу, відчини двері – ти собі щось заподієш! Що ти робиш, Луїзо? Заради всього святого, відчини двері».
– «Іди геть! Нічого я собі не заподію». Ні, крізь те відчинене вікно вона пила сам еліксир життя.
В її уяві постали її майбутні дні. Весняні дні, і літні дні, і всілякі дні, які належатимуть лише їй. Вона промовила швидку молитву за довге життя. Тільки-но вчора, вона здригалася від однієї лише думки про довге життя.
Вона встала і відчинила надоїдливості своєї сестри двері. Гарячковий тріумф палав в її очах, і вона трималася мов богиня Перемоги. Вона обхопила руками талію сестри, і вони вдвох зійшли сходами. Внизу на них очікував Річардс.
Хтось відчинив вхідні двері ключем. То був Брентлі Маллард; трохи запилюжений з дороги він спокійно тримав саквояж та парасолю. Він знаходився далеко від місця нещасного випадку, ба навіть не підозрював, що він трапився. Він здивовано завмер від пронизливого вереску Жозефіни, від швидкого руху Річардса, котрий намагався встати перед Брентлі, щоб дружина його не побачила.
Але Річардс не встиг.
Лікарі, що прийшли згодом, сказали, що вона померла від серцевої хвороби – померла від радості.
Переклад оповідання американської письменниці-феміністки 19 століття Кейт Шопен "Історія Однієї Години" - Kate Chopin "A Story of an Hour"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Кейт Шопен "Єгипетська Цигарка" - Kate Chopin "An Egyptian Cigarette""
• Перейти на сторінку •
"Кейт Шопен "Її листи" - Kate Chopin "Her Letters""
• Перейти на сторінку •
"Кейт Шопен "Її листи" - Kate Chopin "Her Letters""
Про публікацію