ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2021.10.17 21:23
Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці

Олександр Бобошко Заколотний
2021.10.17 18:42
У цім падлючім світі все не так,
але на той, сучаснику, не квапся.
Щотижня все дорожче білі капці;
й не втиснешся
у транспорт
за п’ятак.

Від тих, що ТАМ,– ні слова… Хто б сказа

Микола Дудар
2021.10.17 18:02
Відтепер, відтепер
Світ поважчав на центнер
Ну а я, ну а я…
В тілі знову бугая
І не мав і нема
Ліків "звиду" зокрема
Запалю, запалю
Відпочину і звалю…

Володимир Бойко
2021.10.17 17:47
Наші білі і пухнасті,
Їхні чорні і гидкі,
Їхніх конче візьме трясця
І трафлятимуть шляки.

Отакі резони грізні
Побутують далебі.
Править логіка залізна

Ігор Деркач
2021.10.17 15:03
Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –

Олена Музичук
2021.10.17 14:58
І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю

Іван Потьомкін
2021.10.17 13:37
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коха

Татьяна Квашенко
2021.10.17 13:08
Прощальная нежность октябрьских речных вечеров
Подарит на память перо придорожных павлинов.
Золой заметает следы от недавних костров.
А Буг не готов к холодам, от заката малинов.
А Буг хорошеет при осени – старый коньяк.
И выдержки точно ему занимат

Олена Побийголод
2021.10.17 11:06
Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Між вечірніх заклять та оплавлених свіч,
між уявних пригод та віршованих строф
жили діти книжкові, не знаючи січ,
нудячись від дитячих своїх катастроф.

Дітям завжди досадна

Петро Скоропис
2021.10.17 10:18
Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
Поталою завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
він впився мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні і змагання
в двадцять о

Микола Соболь
2021.10.17 06:52
Серед осінніх листопадів
є лист написаний тобі,
який згубивсь у вертограді
де неба далі голубі.
Перекидає вітер листя
(і це, напевно, неспроста).
Борвій сьогодні, як сказився,
мого шукаючи листа…

Віктор Кучерук
2021.10.17 06:28
Ранку холодного тіні імлисті
Обволікають зволожене скло, –
Вітер поволі обскубує листя
І пожирає останнє тепло.
Тне павутина повітря і тихо
Плине мрійливо кудись навмання, –
Стукотом манять до себе горіхи
Зграю, проворного скрізь, вороння.

М Менянин
2021.10.17 02:43
Якби побачити хоч сон
де люди раді та кмітливі –
з Отцем Небесним в унісон,
відкрите серце і сміливі.
2.
Де діти бажані в батьків,
щасливі бути поруч з ними,
сприймають мудрість цих рядків,

Сергій Гупало
2021.10.16 19:31
Не вмер Антонич, ні,не вмер, не вмер!
Він десь хрущем сидить на вишнях.
І знають новичани отепер:
Хрушевий гул – його це пісня.

Гудуть хрущі – Антоничі малі,
На вишнях молодих в Новиці.
Їм знову садять вишні у селі

Олександр Сушко
2021.10.16 17:15
Читачам в Україні Останнім часом я мало читаю. Здоров’я уже не те, та й праця над новою книжкою забирає багато часу. Аж тут мій друг (теж Нобелівський лауреат) з Англії зателефонував і каже: - В Україні є такий собі літератор Олександр Сушко. Думаю,

Олена Малєєва
2021.10.16 11:37
Він посміхнувся:
Seni istiyorum, canm,
Як зачарована піду я
За ним.

Kalbimde mavi bir iek
at
Білий прапор тріпоче
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про гарбуз
Сидять в тіньку бабусі, спочивають.
Бо ж свято, треба чимсь себе зайнять
Про щось поміж собою гомонять
Та кісточки усім перемивають.
Малий Андрійко поміж них сидить
Та нудиться. Йому то не цікаво,
Як у селі ідуть у кого справи.
Йому б кудись побігти, побродить.
Але бабуся в спеку не пуска.
«Сиди! - говорить,- або йди до хати!»
А в хаті мух, хіба що рахувати…
Сидить, якусь оказію чека.
А раптом друг якиїсь прибіжить.
Удвох бабусю якось «уламають»,
Бо там вже річка їх давно чекає.
Бабуся з другом може й відпустить.
Та краєм вуха слухає-таки,
Про що розмова між бабусь ведеться.
Можливо, і цікаве щось знайдеться,
А не лише одні пусті плітки…
- А чула, - баба Настя почала,-
Микола ж Тоськин сватавсь до Таміли.
А та сватів не лагідно зустріла
Та гарбуза здорового дала.
- І правильно. Таміла ж он яка -
Красуня прямо писана. Микола
За нею бігав, кажуть, ще зі школи.
А сам миршавий, ледве два вершка
Понад горшком. А свататися пхає.
Хоч і багатий, а хіба такий
Жених їй треба?.. Слухав то Андрій,
А далі бабу Настю і питає:
- А що то значить – дати гарбуза?
- То так, онучку, вигляда відмова.
Як йти за когось дівка не готова –
То «з гарбузом» жених іде назад.
- А звичай цей узявся звідкіля?
Чому гарбуз - не морква, не цибуля?
- Ой, то діла давно уже минулі…
Колись дідусь мій…Пухом хай земля…
Мені малій іще розповідав
Історію… Звідкіль гарбуз узявся,
Чому невдатним женихам давався.
Дідусь такого, ох, багато знав!..
Отож, було то все у давній час
В селі одному…Назву геть забула…
Вже ж скільки літ відтоді проминуло…
Так от…жила в селі отім якраз
Сім’я одна – сімейка Гарбузів.
Жили заможно, навіть і багато,
Змогли землі чималий шмат придбати
Та мали коней купу і возів.
В село не знати й звідки прибули.
Казали людям, що козак із Січі.
Ходив на турка двічі чи то й тричі,
Тож звідти в нього й грошики були.
Чи правда то, чи вигадки пусті,
Того в селі не відали, звичайно.
Але обжився чоловічок файно
І кожен рік все більше багатів.
Хоч, зазвичай, сам мало працював.
За нього в полі наймити робили.
Вони ж удвох лиш спали, їли й пили,
Тож він, як кнур добрячий виглядав.
Та і жона товстенною була.
Як два опецька по селу ходили.
Але ж багаті, тож всі їм годили…
Отож, сім’я та у селі жила.
І був у них один-єдиний син.
Стецьком назвали й панькали з малого.
Усе для нього, все навколо нього.
Не мав відмови ні у чому він.
Отак і ріс…Хоч дітвора сільська
З ним гратися нізащо не хотіла,
Сміялася та «підсвинком» дражнила.
Бо треба ж було бачити Стецька…
Був, кажуть, ширший аніж довший він,
І по селу не йшов, а, мов, котився.
На те дражніння кулаком грозився.
Хоча страшним не був нікому він.
Нехай спочатку дожене когось.
Та й замість м’язів в нього одне сало.
Все тіло салом тим позапливало.
Чого комусь боятися його?...
Та час минав, зростала дітвора.
Стецько також вже парубком зробився,
Вже й на дівок з цікавістю дивився.
Уже й женитись надійшла пора.
Жила в селі тім дівчина одна,
Оксана звалась. Красна дівка бу́ла.
Хоча на панськім полі спину гнула
Та гордою завжди була вона.
Тож бігали за нею парубки
В надії, що на когось оком кине.
Ловили хоча б посмішку єдину…
Й Стецько також був поміж отаких.
Хоча себе він красенем вважав,
І звик - відмови ні у чім не має –
Скажи батькам і вже вони подбають,
Щоб мав синочок все, що забажа.
Тож якось він Оксану перестрів,
Давай казати, що женитись хоче.
А та йому сміється прямо в очі:
- Ти мене взяти заміж захотів?
- А чому ні? Я ж видний он який!
Та і батьки грошима не обділять.
Тож можеш йти за мене, дівко, сміло.
А та: - Пішла б за тебе залюбки.
Та ж ти на себе в дзеркало поглянь.
Я ж хочу, щоби на руках носили,
А де у тебе,хлопче, стільки сили?
Ти, Стецько, перше, піди сильним стань.
Як будуть м’язи в тебе, як в Петра,
Чи як в Миколи – то приходь до хати.
Тебе з сватами буду я чекати.
Тепер пусти, бо йти мені пора.
Чи посміялась дівка, а чи ні,
Стецько ж сприйняв все за монету чисту.
Не може вже спокійно, навіть, їсти.
Надумався, що на наступнім дні
Візьметься м’язи на собі качать.
Та вранці встав, поліно взяв у руки…
Але тяжка здалася та наука…
Та й батько, й мати почали кричать.
Сів та й задумавсь: як би так було,
Щоб м’язи вмить самі міцними стали.
Бо ж це часу і сил піде чимало…
І тут йому у голову прийшло:
А чи до відьми часом не сходить?
Живе така у лісі недалеко.
Вона ті м’язи йому зробить легко…
Надумався та і помчав за мить.
Прийшов до відьми, чемно привітавсь.
- Ти хто такий? – вона його питає,-
Стара зовсім, уже недобачаю.
- Стецько Гарбуз, - той миттю одізвавсь.
- А знаю-знаю… А чого примчав?
- Хотів, щоб м’язи ти мені зробила,
І щоб була в мені велика сила.
Щоб я на це часу не витрачав.
Зітхнула відьма: - Знаю я один
Рецепт, як м’язи ті тобі зробити…
Потрібно зілля з певних трав зварити.
Та тільки не зовсім безпечний він.
Ти будеш сильний…тільки не хвались.
Похвалишся так двічі чи то тричі
І далі вже хвалитись буде нічим…
А то ще й гірше…Знала я колись,
Що то за гірше та уже забула…
- То не біда. Вари давай бігом
Напій із зілля різного свого!...
Мені потрібно аби м’язи бу́ли.
…Напій він випив і розвеселивсь,
Відчув в собі непереборну силу.
Подякував… А відьма шепотіла:
- Дивись же тільки, синку, не хвались!
Прийшов додому парубок, бігом
До дзеркала – себе оглянуть має.
А воно, справді, м’язи так і грають.
Стецько зумів добитися свого.
Тепер до дівки зі сватами йти.
Вона йому відмовити не зможе.
Та й у селі боятись буде кожен,
Де проти нього сили їм знайти?
А вже самого так і розпира
Аби комусь ті м’язи показати.
З сватами – то ще кілька днів чекати…
Казала щось про хвастощі стара,
Тож він батькам нічого не сказав,
Пішов Бровкові – псові похвалятись.
То ж, мабуть, і не буде рахуватись.
Вже так і так ті м’язи показав,
Хоч пес впівока з буди виглядав,
Але Стецькові й з того легше стало…
На другий день ішов селом помалу,
Оксану стріти на шляху гадав,
Але зустрів лиш кілька парубків,
Що «підсвинком» знов стали обзивати.
Стецько не стримавсь: - Можу в пику дати.
Ви колись м’язи бачили такі?
Задер рукав і руку вмить зігнув.
І знов заграли м’язи попід шкіру.
І хлопцям, що сміялися допіру,
Заціпило. І кожен лиш зітхнув,
Бо, справді, м’язи були ого-го.
Таких вони й не бачили ніколи
Ні у Петра, ні, навіть, у Миколи.
Тож стороною обійшли його…
І от Стецько з сватами на поріг
Ступив до хати дівчини Оксани.
На неї хитро з посмішкою глянув
І, зрозуміло, стриматись не зміг.
Задер рукав і каже їй: - Дивись!
Та ледве він зігнув у лікті руку,
Як похвальба злу з ним зіграла штуку
І на гарбуз він вмить перетворивсь.
Усі завмерли, дивлячись на те,
Ніхто і слова вимовить не в силах.
Щось скоїлося їм незрозуміле.
Кудись Стецько пропав з очей… Проте,
Прийшла Оксана першою у себе:
- Ви сватати прийшли за Гарбуза?
Ну, то візьміть його собі назад,
Мені такого жениха не треба!
З тих пір по селах так і повелось:
Як дівка того парубка не хоче,
Дає гарбуз й сватам говорить в очі,
Нехай шукають іншого когось.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-09-09 20:26:25
Переглядів сторінки твору 49
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.816 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.786 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.754
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2021.10.14 19:54
Автор у цю хвилину відсутній