ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
19:13
Фігаро - де?
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлія Івченко (1978) /
Проза
Вереснева історія.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вереснева історія.
Цілу довгу ніч я не зімкнула очей. Отак ото вовтузилася з одного боку на інший та товкла ногами ситцевий підодіяльник у дрібну рожеву трояндочку. Ще вчора була бабина затишна хата, розкішний палісадник із різнокольоровими квітами, а перед вікном — родюча яблуня. Достиглий плід упаде на дах кухні, котиться гулко, гепає об землю, і скаче мені до ніг. Схопиш його рожеву шкірку зубами і до рота прискає, аж витікаючи на підборіддя, солодка рідина. Стає так затишно, наче на цьому подвір’ї сам Бог живе і кидається червонощокими яблуками.
У баби лишився старий манеж, набитий дитячими іграшками, мої неохайно заштриховані розмальовки, балакучі сусідськи-подружки і менший брат.
— Ви ж там не дуже дитину загружайте! Хай уже, як зможе — так і вчиться. Після того, шо вона, сердешна, пережила — не вчиться треба, а в санаторіях жить,— буркотіла баба до батьків, а дід покачував смутно головою у такт бабиним настановам:
— Рєбьонок — нє...простой! К рєбєнку такому поход нужен…
Те, що я особлива дитина — наслухалася уже стільки, що мене — це уже не на жарт дратувало. Мала б піти до школи ще минулого року та батьки вирішили, що рано, бо, як казав тато:
— Куди воно піде? Якщо у руках портфеля не донесе?
Розуміння того, що я не відповідаю якимсь фізичним стандартам робили мої думки у ту ніч похмурішими за вчорашнє темне небо, що збиралося на грозу. Страх маленьким звірятком селився у свідомості.
Мати пів ночі лаяла швачок із Будинку побуту за те, що не стало розуму пошити гарного фартуха із гіпюру. Щось одривала, підрублювала і знову пришивала, збираючи у рюші мереживо у трояндах і ромашках. Далі — підшивала, вибиті бабою з нарохмаленого батисту, комірчики і манжети. Час від часу підіймала мене з ліжка і міряла шкільну форму із готовим. Мені вже тоді було абсолютно все одно у чому я піду до тієї школи. Матері обов’язково треба було, щоб, як у людей...
Коли прийшов ранок першого вересня, я була сонна і втомлена. Мати бігала від дзеркала у прихожій до трюмо і міряла сукні, бо їй теж до школи, тільки — навчати. Справжнє випробовування на міцність прийшло із в’язанням бантів. Після довгих ревів — на голові красувалися два напівпрозорі красеня, що туго розділяли моє волосся на дві половини і так стягували шкіру на голові, що посмішку не треба було примушувати з’являтися. Вона там і світилася, може від страху невідомого, а, може, від власної безпомочі.
— О, яка краса! Будеш там найвищою! — весело виголошував батько, певно, гадаючи, що я вдалася зростом у матір і впихав мені у руки розкішний букет із червоними сальвіями.
— Шо ти ото мелеш? Ніяка вона не висока! Така ж, як і всі !— протестувала матір.
Вересневим, гожим, ранком я ішла із нею вулицею до школи, а нас випереджали так же ошатно одягнені школярі старших класів.
— Добрий день, Олександро Миколаївно! Це і ваша Юля до школи уже?— радісно питалися, вітаючись.
Мати повагом обдаровувала їх такими прихильними усмішками, які у неї бували тільки у школі. Це я потім уже те зрозумію... А до цього часу я бачила таку ніжну красу тільки, сидячі на підвіконні московської лікарні, коли гірко-гірко плакала, а мати з батьком стояли внизу і були схожі на фігурки двох маленьких, пластмасових солдатиків.
Шкільне подвір’я зустріло нас галасливим гамором. Мати здала мене якійсь поважній учительці із шикарною, каштановою зачіскою, одягнуту в коричневу сукню у яскравих жовтих-гарячих гладіолусах. Трохи попустило, бо поряд стояли такого ж зросту дівчатка і хлопчики. Хто — вище, хто — нижче, а більшість — такі ж самі. А коли угледіла знайомого Ігорка, який ще до лікарні ходив зі мною до дитячого садочку, зовсім стало спокійно на душі.
Лінійка була — повний сумбур! В мікрофон співали пісні, розповідали вірші, когось нагороджували грамотами, хтось сміявся, хтось — бешкетував, хтось — змахував з очей непрохану сльозу. Потім повз вишикувані колони школярів попливла, на руках у цибатого хлопчини, дівчинка-першокласниця, теж, трохи перелякана, як я. З усієї сили замотала дзвіночком з червоним бантом, а далі увімкнули і електричний.
Усі почали дарувати квіти учительці та до неї було важко пробитися. Я розгублено озирнулася, і побачила ще одну, молоденьку, схожу за одягом і зачіскою на мою маму. До неї, майже, ніхто і не підходив. Я різко обернулася, побігла і протягнула їй свій пахучий букетик. Вона поглянула на мене теплими, блакитними очима- пташками. І якщо у старшій кидалося в очі все — від суворості, до крикливої сукні, то в цій — тільки добрий, глибокий погляд.
— Ти Юля?— прихильно запиталася вона.
— Угу. — здивувалася я, соромливо опускаючи очі.
— Я — Ольга Іванівна. Твоя друга вчителька. На продовженому будемо зустрічатися. Ти дуже на батька схожа…
—А на маму? — бевкнула я.
— Що ти ? І на маму теж дуже схожа! — заспокоїла вона, лагідно погладивши мою голівку і вже було, і несонно, і ні трішечки нестрашно.
Нас повели у клас, там — фотографували і я така, і вийшла на першій шкільній світлині — трохи сполохана, як мале звірятко, із величезними синцями під очима і обкусаними від дитячих переживань губами. Із голови не йшло одне: « Чому я маю марнувати себе у цій катівні, аж цілих десять років?» А згодом знатиму, що одинадцять...
Мій настрій піднявся, коли Ольга Іванівна відвела мене на третій поверх, де знаходився мамин десятий- Здорові дядьки і тітки фотографувалися із мамою, і вона була радіснішою, ніж тоді, коли батько подарував їй манікюрний набір. Хлопці по черзі брали мене на руки, підкидали, аж до стелі, а дівчата сунули в руки яскраві цукерки і домашнє печиво. У класі було стільки квітів, що не перелічити барв... В душі уперше з’явилося щось таке приємне: чи , то почуття захищеності, бо хто ж, мене, таку малу, зможе образити, якщо у мене так багато дорослих друзів, чи гордість за власну маму, чи відчуття спокою, що, нарешті, Перший дзвінок добіг кінця.
Уже вдома ми сортували квіти: троянди — до троянд, айстри — до айстр, гладіолуси — до гладіолусів, жоржини—до жоржин. Перше вересня завжди асоціюється у мене із новим, невідомим страхом та гладенькими пелюстками, що ще з тиждень наповнюють оселю людською вдячністю.
Потім буде ще багато Перших дзвінків… І той, в який стала студенткою, і ті, коли, я повела власних дітей до школи, і мені теж треба було, щоб усе , як у людей… Може, вперше тоді пошкодую, що не пішла працювати за фахом? Так би мої діти були завжди захищені? Але це — не так.. Учительська доля від лиха не захистить. Тепер я ,напевне, знаю, що все найкраще у дитину закладають ще до школи і колись воно обов’язково спалахне, як спалахують розкішні вересневі квіти. Цю нестримну, вроджену силу — не перебореш...
Київ оживає завжди тридцять першого серпня. На шляхах постійні затори, у дворах — дитячий мурашник. Усі з'їжджаються на навчання... З Першим вересня, моя країно! З Першим вересня, мамо! З Першим вересня, Євочко!
У баби лишився старий манеж, набитий дитячими іграшками, мої неохайно заштриховані розмальовки, балакучі сусідськи-подружки і менший брат.
— Ви ж там не дуже дитину загружайте! Хай уже, як зможе — так і вчиться. Після того, шо вона, сердешна, пережила — не вчиться треба, а в санаторіях жить,— буркотіла баба до батьків, а дід покачував смутно головою у такт бабиним настановам:
— Рєбьонок — нє...простой! К рєбєнку такому поход нужен…
Те, що я особлива дитина — наслухалася уже стільки, що мене — це уже не на жарт дратувало. Мала б піти до школи ще минулого року та батьки вирішили, що рано, бо, як казав тато:
— Куди воно піде? Якщо у руках портфеля не донесе?
Розуміння того, що я не відповідаю якимсь фізичним стандартам робили мої думки у ту ніч похмурішими за вчорашнє темне небо, що збиралося на грозу. Страх маленьким звірятком селився у свідомості.
Мати пів ночі лаяла швачок із Будинку побуту за те, що не стало розуму пошити гарного фартуха із гіпюру. Щось одривала, підрублювала і знову пришивала, збираючи у рюші мереживо у трояндах і ромашках. Далі — підшивала, вибиті бабою з нарохмаленого батисту, комірчики і манжети. Час від часу підіймала мене з ліжка і міряла шкільну форму із готовим. Мені вже тоді було абсолютно все одно у чому я піду до тієї школи. Матері обов’язково треба було, щоб, як у людей...
Коли прийшов ранок першого вересня, я була сонна і втомлена. Мати бігала від дзеркала у прихожій до трюмо і міряла сукні, бо їй теж до школи, тільки — навчати. Справжнє випробовування на міцність прийшло із в’язанням бантів. Після довгих ревів — на голові красувалися два напівпрозорі красеня, що туго розділяли моє волосся на дві половини і так стягували шкіру на голові, що посмішку не треба було примушувати з’являтися. Вона там і світилася, може від страху невідомого, а, може, від власної безпомочі.
— О, яка краса! Будеш там найвищою! — весело виголошував батько, певно, гадаючи, що я вдалася зростом у матір і впихав мені у руки розкішний букет із червоними сальвіями.
— Шо ти ото мелеш? Ніяка вона не висока! Така ж, як і всі !— протестувала матір.
Вересневим, гожим, ранком я ішла із нею вулицею до школи, а нас випереджали так же ошатно одягнені школярі старших класів.
— Добрий день, Олександро Миколаївно! Це і ваша Юля до школи уже?— радісно питалися, вітаючись.
Мати повагом обдаровувала їх такими прихильними усмішками, які у неї бували тільки у школі. Це я потім уже те зрозумію... А до цього часу я бачила таку ніжну красу тільки, сидячі на підвіконні московської лікарні, коли гірко-гірко плакала, а мати з батьком стояли внизу і були схожі на фігурки двох маленьких, пластмасових солдатиків.
Шкільне подвір’я зустріло нас галасливим гамором. Мати здала мене якійсь поважній учительці із шикарною, каштановою зачіскою, одягнуту в коричневу сукню у яскравих жовтих-гарячих гладіолусах. Трохи попустило, бо поряд стояли такого ж зросту дівчатка і хлопчики. Хто — вище, хто — нижче, а більшість — такі ж самі. А коли угледіла знайомого Ігорка, який ще до лікарні ходив зі мною до дитячого садочку, зовсім стало спокійно на душі.
Лінійка була — повний сумбур! В мікрофон співали пісні, розповідали вірші, когось нагороджували грамотами, хтось сміявся, хтось — бешкетував, хтось — змахував з очей непрохану сльозу. Потім повз вишикувані колони школярів попливла, на руках у цибатого хлопчини, дівчинка-першокласниця, теж, трохи перелякана, як я. З усієї сили замотала дзвіночком з червоним бантом, а далі увімкнули і електричний.
Усі почали дарувати квіти учительці та до неї було важко пробитися. Я розгублено озирнулася, і побачила ще одну, молоденьку, схожу за одягом і зачіскою на мою маму. До неї, майже, ніхто і не підходив. Я різко обернулася, побігла і протягнула їй свій пахучий букетик. Вона поглянула на мене теплими, блакитними очима- пташками. І якщо у старшій кидалося в очі все — від суворості, до крикливої сукні, то в цій — тільки добрий, глибокий погляд.
— Ти Юля?— прихильно запиталася вона.
— Угу. — здивувалася я, соромливо опускаючи очі.
— Я — Ольга Іванівна. Твоя друга вчителька. На продовженому будемо зустрічатися. Ти дуже на батька схожа…
—А на маму? — бевкнула я.
— Що ти ? І на маму теж дуже схожа! — заспокоїла вона, лагідно погладивши мою голівку і вже було, і несонно, і ні трішечки нестрашно.
Нас повели у клас, там — фотографували і я така, і вийшла на першій шкільній світлині — трохи сполохана, як мале звірятко, із величезними синцями під очима і обкусаними від дитячих переживань губами. Із голови не йшло одне: « Чому я маю марнувати себе у цій катівні, аж цілих десять років?» А згодом знатиму, що одинадцять...
Мій настрій піднявся, коли Ольга Іванівна відвела мене на третій поверх, де знаходився мамин десятий- Здорові дядьки і тітки фотографувалися із мамою, і вона була радіснішою, ніж тоді, коли батько подарував їй манікюрний набір. Хлопці по черзі брали мене на руки, підкидали, аж до стелі, а дівчата сунули в руки яскраві цукерки і домашнє печиво. У класі було стільки квітів, що не перелічити барв... В душі уперше з’явилося щось таке приємне: чи , то почуття захищеності, бо хто ж, мене, таку малу, зможе образити, якщо у мене так багато дорослих друзів, чи гордість за власну маму, чи відчуття спокою, що, нарешті, Перший дзвінок добіг кінця.
Уже вдома ми сортували квіти: троянди — до троянд, айстри — до айстр, гладіолуси — до гладіолусів, жоржини—до жоржин. Перше вересня завжди асоціюється у мене із новим, невідомим страхом та гладенькими пелюстками, що ще з тиждень наповнюють оселю людською вдячністю.
Потім буде ще багато Перших дзвінків… І той, в який стала студенткою, і ті, коли, я повела власних дітей до школи, і мені теж треба було, щоб усе , як у людей… Може, вперше тоді пошкодую, що не пішла працювати за фахом? Так би мої діти були завжди захищені? Але це — не так.. Учительська доля від лиха не захистить. Тепер я ,напевне, знаю, що все найкраще у дитину закладають ще до школи і колись воно обов’язково спалахне, як спалахують розкішні вересневі квіти. Цю нестримну, вроджену силу — не перебореш...
Київ оживає завжди тридцять першого серпня. На шляхах постійні затори, у дворах — дитячий мурашник. Усі з'їжджаються на навчання... З Першим вересня, моя країно! З Першим вересня, мамо! З Першим вересня, Євочко!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію