ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
2024.03.28
22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
2024.03.28
22:11
Запах ароматний паски,
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Щекавицю
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Щекавицю
Вкладає матуся свого сина спати,
Бо ж пізня година, давно вже пора.
- Я казочку можу тобі розказати
Про Змія Горинича… Той позира
На неї серйозно: - Матусю, не треба.
Бо ж я вже дорослий. Які казочки?
Якийсь Змій Горинич літає по небу,
Плюється вогнем?! Не буває таких!
Всміхнулась матуся: - Говориш, дорослий.
А знаєш, що Змій той у Києві жив.
І згадки про нього є в місті і досі,
Хоча й проминуло багато віків.
- Отой Змій Горинич? Що небом літає?
- Так, Змій і Горинич, хоча й не такий,
Яким в казочках малих діток лякають.
- Та ні, Змій Горинич – то все казочки!
- То все казочки?! Ну, то слухай, невіро,
Як то все було в ті далекі часи.
Колись, на горах цих, де Київ допіру,
Росли непрохідні дрімучі ліси.
Лиш зрідка мисливці сюди зазирали,
Рибалки Дніпром, коли мимо пливли,
До берега часом в човнах приставали,
Далеко, проте в густі хащі не йшли.
Земля ця древлянською тоді вважалась,
Окраїнні землі, тож хто тут бував.
Хоча Щекавиця уже обживалась,
Якиїсь древлянський там рід проживав.
Стояв городок там зовсім невеликий,
Укріплений, звісно – дубова стіна.
Від князя приходили воїни зрідка –
Усе, що їм треба – лише данина.
І так воно йшло довго мирно і тихо.
Аж поки й край цей поляни прийшли,
Яких утікати примусило лихо,
А лихом тим готи безжальні були.
Втікаючи через ліси і болота,
Дістались поляни урешті Дніпра.
Як не загубили сліди їхні готи,
Тут сховок надійний – висока гора.
Забрались на гору, град стали рубати,
Трудилися спішно і вдень, і вночі.
Нарешті поставили стіни і хати
За стінами тими. Отак живучи,
Потроху взялися навкруг полювати
Та землю орати, щоб хліба зростить.
З древлянами ще не прийшлось воювати,
Хоч знали, що рід їх десь поряд сидить.
Були ті поляни розумні і мирні,
Чужого не брали й свого не дали.
Древляни ж, здавалось – живуть, як ті звірі,
В них звичаї зовсім інакші були.
І хай би жили в своїх звичаях далі,
Полян не чіпали б та і по всьому.
Так ні ж… Уже в граді полянському знали,
Що править в древлянському граді тому
Такий собі Щек, тобто, Змій по-другому.
Ну, править, то й править. В полян є свої
Князі. І вони не підвладні нікому.
На тому полянський весь рід і стоїть.
Та якось дівчата полянські до лісу
Пішли аби ягід собі назбирать.
На лихо і не сподівалися, звісно,
Але, як назад уже стали вертать,
Одної дівчини не дорахувались.
Пропала та й годі. Шукали два дні.
Кричали, гукали – та не одізвалась.
Чи з’їли вовки десь у гущавині?
Тож погорювали та скоро й забули.
Таке лихоліття всі пережили,
Що смерті для них вже звичайними були.
Та знову до лісу дівчата пішли
І двох не вернулось. Задумались люди:
Чогось тут не теє?! То не хижаки.
Вже стали за всім приглядатися всюди,
І то, врешті-решт, услідили –таки,
Як Щек із десятком своїх горлорізів
Напав на дівчат стиха та й пов’язав.
А потім хутенько сховалися в лісі.
Поки очевидець на поміч позвав,
Поки ще полянськії хлопці надбігли,
Древлян уже в лісі пропали й сліди.
Схопити тих злодіїв вони не встигли.
Вернулися в град, кажуть князю: - Веди
Нас на Щекавицю! (Так гору ту звали
По імені того, хто рід тут тримав)
Вони десь дівчат наших там поховали.
Ходімо до Щека! Нехай би віддав!
Зібрались найбільш войовничі із князем
Та і до древлянського града пішли.
А ті зачинили ворота одразу,
Полянам до нього зайти не дали.
Самі ж повилазили миттю на стіни
І Щек разом з ними стоїть при мечі.
- Ти нам всіх дівчат повернути повинен!-
Полянський князь знизу до нього кричить.
А той усміхається хижо: - Чого б то?
У кожного звичаї, бачте, свої.
У нас, коли комусь женитись охота
Він дівку шука та і краде її.
Тож перед богами нема в нас провини.
Такий у нас звичай. Ми так живемо.
Тож я вам вертати нічого не винен.
Ми жодної дівчини не віддамо.
Ба, більше скажу, вся земля кругом наша.
Тож ви всі живете на нашій землі.
Тут боги не ваші, покони не ваші.
І вам я скажу, що мій князь повелів:
Віднині ваш рід має кожного року
Сюди добровільно приводить дівчат.
Красивих і юних. То ваші уроки.
Як ні, тоді силою змусим меча.
І тут заскрипіли ворота і звідти
Дружинники княжі накинулись вмить
І стали списами колоти і бити.
Тікали поляни. Що ж було робить?
Відтоді щороку із криками й плачем
Збирали поляни нещасних дівчат.
Бо ж знали, що більше вже їх не побачать,
Вони не повернуть у батьківський град.
Сумна та процесія взвозом спускалась,
Щоб знову піднятись на схил на крутий.
А там уже Щек і древляни збирались,
Чекали дарунок отой дорогий.
Щек хижо всміхався до них з заборола,
Дівчат забирали і в місто вели.
Що далі із ними – не взнали ніколи.
Чи десь їх везли, чи у граді жили?
Так було роками і та Щекавиця –
Гора та зміїна полянам пекла.
І мріяли потай, як Щеку помститься…
Аж доки година така не прийшла.
В полянського князя був син синьоокий.
Високий і статний, і сильний, як бик.
А тут на сестру його Щек поклав око,
Велів, як вестимуть дівчат у цей рік,
То мають її також з ними привести.
Інакше розправу всім пообіцяв.
Сказав, що кохати її буде й пестить,
Бо ж то не проста – княжа донька, мовляв.
Робити нема чого – з плачем зібрали.
Князь власну дочку наостанок обняв.
Та не проводжав, бо слабкі ноги стали.
Стояв лише сльози з очей витирав.
А сина полянського князя не було
На той час у граді. Він десь полював.
Його Києм звали, до речі… Забула.
Так от, коли він з полювання примчав,
Дізнався, що сталося з його сестрою –
У Щека десь у полонянках вона.
Як батько дозволив наруги такої?
Чи ж розуму збавила геть сивина?
Тож він розізлився на те, не до жартів,
Зібрав юнаків, теж гарячих, як сам.
Надумався Щека на бій викликати.
Хоч батько спиняв його, але де там…
Розмови із батьком не став, навіть, вести.
Пішли юнаки і той Кий перед них.
Під стінами стали, древлян взялись честить,
А їхнього Щека – найбільше від всіх.
Кий став його вголос на бій викликати,
Якщо він, звичайно, був не боягуз.
Тут Щеку нема вже з чо́го вибирати.
Та й хто супротивник? Умить розберусь!
Розкрились ворота і вийшли древляни,
І стали півколом, поляни – другим.
І виступив Щек – ще моторний і вправний
Та бачить – безвусий юнак перед ним.
Почався двобій. Щек накинувся миттю,
Бажаючи вбити цього шмаркача.
Та Кий так уміло зумів відступити,
Що ледве не вибив у Щека меча.
Боролися довго відвага і досвід,
Тупилася криця, дзвеніли мечі.
Такого ще бою не бачили досі
Ні ті, ні другі. Юрба тому мовчить.
Коли вже терпіти було всім не сила,
Здавалось: кінця тому бою нема.
Кий раптом крутнувся на місці уміло
І Щека на хибному кроці впіймав.
Упав той і кров його землю скропила.
Древляни злякались, назад подались,
Ворота, проте, зачинить не зуміли,
Поляни ввірвались і в граді зійшлись
Уже із древлянами в смертнім двобої.
Ті опір чинили всі сам по собі.
Та скоро здалися і кинули зброю.
Шукати сестру Кий по граду побіг,
Але не знайшов. Став древлян він питати,
Куди Щек полянських дівчат подівав.
Лише від одного вдалося узнати,
Що він їх у граді оцім не тримав,
А, поки приїде від князя дружина
Аби данину взяти в Іскоростень,
Тримав їх в печерах. Де – знав він єдиний,
Нікому з своїх не повідав він те.
А було печер тих навколо багато.
Отам, де Кирилівська церква стоїть
Нарито було їх… А спробуй шукати.
А ще ж і дружина от-от прилетить.
Шукав Кий печери, шукав у печерах
І Велес, напевно, йому допоміг.
За декілька днів, десь уже під вечерю
Почув в одній плач… Повернутися встиг
На Гору, поки ще древляни примчали.
Озлились за вбитого Щека вони,
Та град на Горі штурмувати не стали,
Забрали з своїх за те більш данини.
А ті з Щекавиці, побачивши силу,
Яку Кий з полянського роду зробив,
Шукати десь іншого місця рішили.
Їх град після того зачах, опустів.
Лишилась лиш згадка про Щека, про Змія
Та ще про дівчат, яких він відбирав.
Народ небилиць вигадав, як уміє,
Що три голови він, а не одну мав.
Що дихав вогнем, аж смерділо горілим,
Носився по небу. Насправді – не так -
Щек-Змій, а Горинич, бо ж жив на горі він.
І лиш Щекавиця про то пам’ята.
Бо ж пізня година, давно вже пора.
- Я казочку можу тобі розказати
Про Змія Горинича… Той позира
На неї серйозно: - Матусю, не треба.
Бо ж я вже дорослий. Які казочки?
Якийсь Змій Горинич літає по небу,
Плюється вогнем?! Не буває таких!
Всміхнулась матуся: - Говориш, дорослий.
А знаєш, що Змій той у Києві жив.
І згадки про нього є в місті і досі,
Хоча й проминуло багато віків.
- Отой Змій Горинич? Що небом літає?
- Так, Змій і Горинич, хоча й не такий,
Яким в казочках малих діток лякають.
- Та ні, Змій Горинич – то все казочки!
- То все казочки?! Ну, то слухай, невіро,
Як то все було в ті далекі часи.
Колись, на горах цих, де Київ допіру,
Росли непрохідні дрімучі ліси.
Лиш зрідка мисливці сюди зазирали,
Рибалки Дніпром, коли мимо пливли,
До берега часом в човнах приставали,
Далеко, проте в густі хащі не йшли.
Земля ця древлянською тоді вважалась,
Окраїнні землі, тож хто тут бував.
Хоча Щекавиця уже обживалась,
Якиїсь древлянський там рід проживав.
Стояв городок там зовсім невеликий,
Укріплений, звісно – дубова стіна.
Від князя приходили воїни зрідка –
Усе, що їм треба – лише данина.
І так воно йшло довго мирно і тихо.
Аж поки й край цей поляни прийшли,
Яких утікати примусило лихо,
А лихом тим готи безжальні були.
Втікаючи через ліси і болота,
Дістались поляни урешті Дніпра.
Як не загубили сліди їхні готи,
Тут сховок надійний – висока гора.
Забрались на гору, град стали рубати,
Трудилися спішно і вдень, і вночі.
Нарешті поставили стіни і хати
За стінами тими. Отак живучи,
Потроху взялися навкруг полювати
Та землю орати, щоб хліба зростить.
З древлянами ще не прийшлось воювати,
Хоч знали, що рід їх десь поряд сидить.
Були ті поляни розумні і мирні,
Чужого не брали й свого не дали.
Древляни ж, здавалось – живуть, як ті звірі,
В них звичаї зовсім інакші були.
І хай би жили в своїх звичаях далі,
Полян не чіпали б та і по всьому.
Так ні ж… Уже в граді полянському знали,
Що править в древлянському граді тому
Такий собі Щек, тобто, Змій по-другому.
Ну, править, то й править. В полян є свої
Князі. І вони не підвладні нікому.
На тому полянський весь рід і стоїть.
Та якось дівчата полянські до лісу
Пішли аби ягід собі назбирать.
На лихо і не сподівалися, звісно,
Але, як назад уже стали вертать,
Одної дівчини не дорахувались.
Пропала та й годі. Шукали два дні.
Кричали, гукали – та не одізвалась.
Чи з’їли вовки десь у гущавині?
Тож погорювали та скоро й забули.
Таке лихоліття всі пережили,
Що смерті для них вже звичайними були.
Та знову до лісу дівчата пішли
І двох не вернулось. Задумались люди:
Чогось тут не теє?! То не хижаки.
Вже стали за всім приглядатися всюди,
І то, врешті-решт, услідили –таки,
Як Щек із десятком своїх горлорізів
Напав на дівчат стиха та й пов’язав.
А потім хутенько сховалися в лісі.
Поки очевидець на поміч позвав,
Поки ще полянськії хлопці надбігли,
Древлян уже в лісі пропали й сліди.
Схопити тих злодіїв вони не встигли.
Вернулися в град, кажуть князю: - Веди
Нас на Щекавицю! (Так гору ту звали
По імені того, хто рід тут тримав)
Вони десь дівчат наших там поховали.
Ходімо до Щека! Нехай би віддав!
Зібрались найбільш войовничі із князем
Та і до древлянського града пішли.
А ті зачинили ворота одразу,
Полянам до нього зайти не дали.
Самі ж повилазили миттю на стіни
І Щек разом з ними стоїть при мечі.
- Ти нам всіх дівчат повернути повинен!-
Полянський князь знизу до нього кричить.
А той усміхається хижо: - Чого б то?
У кожного звичаї, бачте, свої.
У нас, коли комусь женитись охота
Він дівку шука та і краде її.
Тож перед богами нема в нас провини.
Такий у нас звичай. Ми так живемо.
Тож я вам вертати нічого не винен.
Ми жодної дівчини не віддамо.
Ба, більше скажу, вся земля кругом наша.
Тож ви всі живете на нашій землі.
Тут боги не ваші, покони не ваші.
І вам я скажу, що мій князь повелів:
Віднині ваш рід має кожного року
Сюди добровільно приводить дівчат.
Красивих і юних. То ваші уроки.
Як ні, тоді силою змусим меча.
І тут заскрипіли ворота і звідти
Дружинники княжі накинулись вмить
І стали списами колоти і бити.
Тікали поляни. Що ж було робить?
Відтоді щороку із криками й плачем
Збирали поляни нещасних дівчат.
Бо ж знали, що більше вже їх не побачать,
Вони не повернуть у батьківський град.
Сумна та процесія взвозом спускалась,
Щоб знову піднятись на схил на крутий.
А там уже Щек і древляни збирались,
Чекали дарунок отой дорогий.
Щек хижо всміхався до них з заборола,
Дівчат забирали і в місто вели.
Що далі із ними – не взнали ніколи.
Чи десь їх везли, чи у граді жили?
Так було роками і та Щекавиця –
Гора та зміїна полянам пекла.
І мріяли потай, як Щеку помститься…
Аж доки година така не прийшла.
В полянського князя був син синьоокий.
Високий і статний, і сильний, як бик.
А тут на сестру його Щек поклав око,
Велів, як вестимуть дівчат у цей рік,
То мають її також з ними привести.
Інакше розправу всім пообіцяв.
Сказав, що кохати її буде й пестить,
Бо ж то не проста – княжа донька, мовляв.
Робити нема чого – з плачем зібрали.
Князь власну дочку наостанок обняв.
Та не проводжав, бо слабкі ноги стали.
Стояв лише сльози з очей витирав.
А сина полянського князя не було
На той час у граді. Він десь полював.
Його Києм звали, до речі… Забула.
Так от, коли він з полювання примчав,
Дізнався, що сталося з його сестрою –
У Щека десь у полонянках вона.
Як батько дозволив наруги такої?
Чи ж розуму збавила геть сивина?
Тож він розізлився на те, не до жартів,
Зібрав юнаків, теж гарячих, як сам.
Надумався Щека на бій викликати.
Хоч батько спиняв його, але де там…
Розмови із батьком не став, навіть, вести.
Пішли юнаки і той Кий перед них.
Під стінами стали, древлян взялись честить,
А їхнього Щека – найбільше від всіх.
Кий став його вголос на бій викликати,
Якщо він, звичайно, був не боягуз.
Тут Щеку нема вже з чо́го вибирати.
Та й хто супротивник? Умить розберусь!
Розкрились ворота і вийшли древляни,
І стали півколом, поляни – другим.
І виступив Щек – ще моторний і вправний
Та бачить – безвусий юнак перед ним.
Почався двобій. Щек накинувся миттю,
Бажаючи вбити цього шмаркача.
Та Кий так уміло зумів відступити,
Що ледве не вибив у Щека меча.
Боролися довго відвага і досвід,
Тупилася криця, дзвеніли мечі.
Такого ще бою не бачили досі
Ні ті, ні другі. Юрба тому мовчить.
Коли вже терпіти було всім не сила,
Здавалось: кінця тому бою нема.
Кий раптом крутнувся на місці уміло
І Щека на хибному кроці впіймав.
Упав той і кров його землю скропила.
Древляни злякались, назад подались,
Ворота, проте, зачинить не зуміли,
Поляни ввірвались і в граді зійшлись
Уже із древлянами в смертнім двобої.
Ті опір чинили всі сам по собі.
Та скоро здалися і кинули зброю.
Шукати сестру Кий по граду побіг,
Але не знайшов. Став древлян він питати,
Куди Щек полянських дівчат подівав.
Лише від одного вдалося узнати,
Що він їх у граді оцім не тримав,
А, поки приїде від князя дружина
Аби данину взяти в Іскоростень,
Тримав їх в печерах. Де – знав він єдиний,
Нікому з своїх не повідав він те.
А було печер тих навколо багато.
Отам, де Кирилівська церква стоїть
Нарито було їх… А спробуй шукати.
А ще ж і дружина от-от прилетить.
Шукав Кий печери, шукав у печерах
І Велес, напевно, йому допоміг.
За декілька днів, десь уже під вечерю
Почув в одній плач… Повернутися встиг
На Гору, поки ще древляни примчали.
Озлились за вбитого Щека вони,
Та град на Горі штурмувати не стали,
Забрали з своїх за те більш данини.
А ті з Щекавиці, побачивши силу,
Яку Кий з полянського роду зробив,
Шукати десь іншого місця рішили.
Їх град після того зачах, опустів.
Лишилась лиш згадка про Щека, про Змія
Та ще про дівчат, яких він відбирав.
Народ небилиць вигадав, як уміє,
Що три голови він, а не одну мав.
Що дихав вогнем, аж смерділо горілим,
Носився по небу. Насправді – не так -
Щек-Змій, а Горинич, бо ж жив на горі він.
І лиш Щекавиця про то пам’ята.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію