Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
і вона сховається між стебел.
Хай у тебе вийде все, лети.
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Артюр Рембо - П'яний корабель
Лишився я один без вірних моряків:
Індійці здобиччю зробили їх своєю,
Припнувши голими до писаних стовпів.
І не жалкую я про втрачену поклажу
Фламандського зерна, англійського ткання.
Одразу як мого не стало екіпажу
Я Ріками удаль пустився навмання.
Минулої зими шаленістю припливу
Я викинутий був безмозким немовлям –
У ві̀дхлань! Що така й не марилась, можливо,
Відтятим від землі навік півостровам.
Мої нові шляхи шторми благословили.
У хвилях, що несли всі жертви всіх морів,
Я корком десять діб вигулькував безсилим
І світла не шукав безумних ліхтарів!
Смачніша яблук соковитих для дитини
Смарагдова вода у трюмі із ялин
Мене омила від вина і блювотѝни,
Забрала руль і якір до глибин.
Як в молоці купавсь я у Поемі моря
Зірками повного і вир зелений пив,
Де зачаровано в задумливій покорі
Блідий утопленик, бувало, хитко плив.
Де синизна води розцвічена до болю
Неквапним ритмом тріпотить у світлі дня,
Гучніша ваших лір, міцніша алкоголю
Рудою піною гірчить любов одна!
Я знаю небеса в зірницях і загра̀вах,
Коло̀воротів вир і вечори ясні,
Світанки збурені як голубина зграя –
Я бачив те, що видиться у сні!
Я бачив сонця диск, розписаний містично,
Що падав у стальні лілові леза хвиль.
Як маски неживі акторів драм античних
Стеналися вали оскалом божевіль!
Я марив про сніги смарагдової ночі,
Цілунки ув очах погідливих морів,
Про соки нуртинѝ нечувані й урочі
І фосфорних вогнів блакитно-жовтий спів!
Я місяцями вряд корився істерії
Хвиль, що гриміли в риф як ревисько корів,
Не знав я, що одні лиш сяючі Марії
Придушать сто̀пами пащеки у морів!
О, знаєте, я плив Флоридами чуднѝми
У плетиві очей пантерячих і шкір
Людей! Запряжений веселками ясними
У небокрай морів летів зелений вир!
Я чув ядучий дух забродженої твані,
Де в хащах комишів гниє Левіафан!
Коли у штилі вод незміряні ковбані
Розверстує ураз шалений ураган!
Льоди і перли хвиль, і сонце, й мідні хмари!
Відмілини жахні серед заток рудих,
Де велетенських змій жеруть клопів отари
Ті ж мліють край дерев смердючих і кривих!
Я б дітям показав хори дорад співочих,
Цих рибок золотих блакитного вогню.
Я піною блукав без якоря крізь ночі
І Часу вітрюган святив мою борню.
Між полюсів і зон, стомившись бушувати,
Ридало море враз і стишувало плин,
Гойдало тіні на присосках жовтуватих…
І був я жінкою, що молиться з колін.
Я островом блукав у посліді пташинім
Птиць блідооких, що галділи в вишині.
І всі утопленики крізь мої щілини
Впливали за̀дки, щоб дрімати на мені!
Самотній корабель, дарований просторам,
Закинутий в ефір, де навіть птиць нема,
Сп’янілий від води, байдужий моніторам
І з Ганзи парусам – чекати їх дарма.
Я вільний дим їдкий туманів пурпурових,
Мур цегляний небес від мене розваливсь,
Де для поетів рай принадностей цукрових –
На сонці лишаї і лазуровий слиз.
Безумним кругляком у скатів мерехтінні,
У супроводі зграй із коників морських,
Я мчав і липня кий дубасив неупинно
Ультрамарини хмар із вирвами у них.
Я в жа̀ху тріпотів, бо чув за миль півсотні
Мальстрімів хрипоту і бегемотів гін.
Предвічний пілігрим блакитної безодні
Європою я сню, віками давніх стін!
Я бачив острови і зір архіпелаги
В шалених небесах, у сяйві блискавиць.
Хіба не в цих ночах заснула, бідолаго,
У сонмі райських птиць твоя майбутня міць?
Занадто я ридав! Так безнадійні зорі.
У сонці гіркота і місяць зник давно.
Любов’ю як мечем мене прошило море.
Хай трощиться мій кіль! Пора іти на дно!
Із європейських вод всього миліш калюжа,
Холодна і брудна, на темній мостовій,
Де схилене дитя із рук пускає тужно
Метеликом весни тендітний човник свій.
Не маю більше сил, о хвилі, у томлінні
Тинятися на зиск бавовняних купців
Ні посеред вогнів, ні в прапорів цвітінні
Під поглядом жахним неприязних мостів.
Arthure Rimbaud
LE BATEAUX IVRE
Comme je descendais des Fleuves impassibles,
Je ne me sentis plus guidé par les haleurs:
Des Peaux-Rouges criards les avaient pris pour cibles
Les ayant cloués nus aux poteaux de couleurs.
J'étais insoucieux de tous les équipages,
Porteur de blés flamands ou de cotons anglais.
Quand avec mes haleurs ont fini ces tapages
Les Fleuves m'ont laissé descendre où je voulais.
Dans les clapotements furieux des marées
Moi l'autre hiver plus sourd que les cerveaux d'enfants,
Je courus! Et les Péninsules démarrées
N'ont pas subi tohu-bohus plus triomphants.
La tempête a béni mes éveils maritimes.
Plus léger qu'un bouchon j'ai dansé sur les flots
Qu'on appelle rouleurs éternels de victimes,
Dix nuits, sans regretter l'oeil niais des falots!
Plus douce qu'aux enfants la chair des pommes sures,
L'eau verte pénétra ma coque de sapin
Et des taches de vins bleus et des vomissures
Me lava, dispersant gouvernail et grappin
Et dès lors, je me suis baigné dans le Poème
De la Mer, infusé d'astres, et lactescent,
Dévorant les azurs verts; où, flottaison blême
Et ravie, un noyé pensif parfois descend;
Où, teignant tout à coup les bleuités, délires
Et rythmes lents sous les rutilements du jour,
Plus fortes que l'alcool, plus vastes que nos lyres,
Fermentent les rousseurs amères de l'amour!
Je sais les cieux crevant en éclairs, et les trombes
Et les ressacs et les courants: Je sais le soir,
L'aube exaltée ainsi qu'un peuple de colombes,
Et j'ai vu quelque fois ce que l'homme a cru voir!
J'ai vu le soleil bas, taché d'horreurs mystiques,
Illuminant de longs figements violets,
Pareils à des acteurs de drames très-antiques
Les flots roulant au loin leurs frissons de volets!
J'ai rêvé la nuit verte aux neiges éblouies,
Baiser montant aux yeux des mers avec lenteurs,
La circulation des sèves inouïes,
Et l'éveil jaune et bleu des phosphores chanteurs!
J'ai suivi, des mois pleins, pareille aux vacheries
Hystériques, la houle à l'assaut des récifs,
Sans songer que les pieds lumineux des Maries
Pussent forcer le mufle aux Océans poussifs!
J'ai heurté, savez-vous, d'incroyables Florides
Mêlant aux fleurs des yeux de panthères à peaux
D'hommes! Des arcs-en-ciel tendus comme des brides
Sous l'horizon des mers, à de glauques troupeaux!
J'ai vu fermenter les marais énormes, nasses
Où pourrit dans les joncs tout un Léviathan!
Des écroulement d'eau au milieu des bonaces,
Et les lointains vers les gouffres cataractant!
Glaciers, soleils d'argent, flots nacreux, cieux de braises!
Échouages hideux au fond des golfes bruns
Où les serpents géants dévorés de punaises
Choient, des arbres tordus, avec de noirs parfums!
J'aurais voulu montrer aux enfants ces dorades
Du flot bleu, ces poissons d'or, ces poissons chantants.
- Des écumes de fleurs ont bercé mes dérades
Et d'ineffables vents m'ont ailé par instants.
Parfois, martyr lassé des pôles et des zones,
La mer dont le sanglot faisait mon roulis doux
Montait vers moi ses fleurs d'ombre aux ventouses jaunes
Et je restais, ainsi qu'une femme à genoux...
Presque île, balottant sur mes bords les querelles
Et les fientes d'oiseaux clabaudeurs aux yeux blonds
Et je voguais, lorsqu'à travers mes liens frêles
Des noyés descendaient dormir, à reculons!
Or moi, bateau perdu sous les cheveux des anses,
Jeté par l'ouragan dans l'éther sans oiseau,
Moi dont les Monitors et les voiliers des Hanses
N'auraient pas repêché la carcasse ivre d'eau;
Libre, fumant, monté de brumes violettes,
Moi qui trouais le ciel rougeoyant comme un mur
Qui porte, confiture exquise aux bons poètes,
Des lichens de soleil et des morves d'azur,
Qui courais, taché de lunules électriques,
Planche folle, escorté des hippocampes noirs,
Quand les juillets faisaient crouler à coups de triques
Les cieux ultramarins aux ardents entonnoirs;
Moi qui tremblais, sentant geindre à cinquante lieues
Le rut des Béhémots et les Maelstroms épais,
Fileur éternel des immobilités bleues,
Je regrette l'Europe aux anciens parapets!
J'ai vu des archipels sidéraux! et des îles
Dont les cieux délirants sont ouverts au vogueur:
- Est-ce en ces nuits sans fond que tu dors et t'exiles,
Million d'oiseaux d'or, ô future Vigueur? -
Mais, vrai, j'ai trop pleuré! Les Aubes sont navrantes.
Toute lune est atroce et tout soleil amer:
L'âcre amour m'a gonflé de torpeurs enivrantes.
Ô que ma quille éclate! Ô que j'aille à la mer!
Si je désire une eau d'Europe, c'est la flache
Noire et froide où vers le crépuscule embaumé
Un enfant accroupi plein de tristesses, lâche
Un bateau frêle comme un papillon de mai.
Je ne puis plus, baigné de vos langueurs, ô lames,
Enlever leur sillage aux porteurs de cotons,
Ni traverser l'orgueil des drapeaux et des flammes,
Ni nager sous les yeux horribles des pontons.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)