ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тамара Шкіндер
2022.01.21 08:35
Снить земля під білим покривалом.
Лебединим пухом вкритий світ.
До шибок мороз приклав лекало -
Візерунком став прозорий лід.

У ярах принишкла хуртовина,
Не порушить тишу вітруган -
Промайнув тихцем поміж ялини,

Микола Соболь
2022.01.21 06:26
Падають зорі у роси
тиша така, що аж-аж.
Берегом річки йду босий
вітер зі мною мов паж.
Гладить волосся і плечі,
ніжно торкається щік,
мовить словами предтечі:
«Знову ти прийдеш за рік,

Віктор Кучерук
2022.01.21 05:10
Ясніє місяць. Зяє ніч.
Кругом лежать сніги безкраї.
Летить повз мене вітер пріч
І білі вихори здіймає.
Тремтять зіщулені сади
Уздовж узбіч доріг рахманних,
Де загубилися сліди
Несамовитого кохання.

Микола Дудар
2022.01.21 03:19
Мене ще не було, і навіть не родили…
В утробі я чекав на вихід, ось і все.
За дев’ять місяців куди нас не носило -
На озеро під вечір, з ранку на щосе…
До моря в синь, у глиб, крізь жах мирської суті,
До дзвонаря у дзвін, святих предосторог,
До тих,

Сергій Губерначук
2022.01.20 21:46
Сьогодні ліра не пішки ходила.
Допіру у ліри виросли крила.
Вона стрепенулась, знялась,
забриніла…
Давно сріблострунна сказати хотіла,
що перш, ніж отак вигравати
про крила,
потрібно, щоб ліра угору

Микола Дудар
2022.01.20 21:36
Сповиті ми любов'ю двох сердечок…
І затишком вечірніх молитов…
… а пам’ятаєш нас, матусю - печо
Як гріли одне одного без дров?…

Розчесані і сонцем і вітрами
І співом солов’їним рідних саг
… а пам’ятаєш, що робили з нами

Євген Федчук
2022.01.20 19:50
В часи смутні, коли непевна влада
На світ до біса виповзає того гада,
Що аж ніяк не хоче просто працювати,
А норовить чуже у когось відібрати.
І люду бідному нема куди подітись,
Тож вони змушені наругу ту терпіти,
Та ще до Господа у молитвах блага

Тетяна Левицька
2022.01.20 17:43
присвячується Тетяні Мирошниченко)

Торкнулась ніжна жінка срібних струн
І полилась мелодія чудесна.
Чаклує, наче звук епічних рун,
Відлунюють в душі джерельні весни.

Єство наповнює дзвінка краса,

Микола Соболь
2022.01.20 08:16
Шини горіли, погорять і танки,
але не бути імперії тут!
Одягне мати сину вишиванку
й сади вишневі в травні зацвітуть.
І буде мир. Така настане тиша,
якої не було ще на землі.
У небі місяць зорі заколише
й на рала перетопляться шаблі.

Ярослав Чорногуз
2022.01.20 07:54
Ця думка визріла помалу,
У світ прекрасного несе -
Твого кохання ідеалом
Я хочу бути над усе.

Цьому нема альтернативи,
Життя стає чарівним сном:
Або ти зробишся щасливим,

Віктор Кучерук
2022.01.20 07:48
Мине зима. Водойми скреснуть.
Нахлинуть запахи садів.
Давайте думати про весни
І про світанки молоді.
Вони, блакитні чи прозорі,
Або сріблясті, ніби ртуть, –
У снах спалахують, як зорі,
Спокійно спати не дають.

Ігор Деркач
2022.01.19 20:48
ІМало що лишає у людей
по собі неопалиму пам’ять
і тому, напевне, де-не-де
та деінде ще її поганять
носії вмираючих ідей.

ІІМало на Московії наїдку...
їй усе готове подавай –

Іван Потьомкін
2022.01.19 14:13
Часами й вовк буває ситим.
Саме такому довелось зустріти
Вівцю, що, мертва начебто, лежала
І виду на життя не подавала.
Схилився вовк, шепоче їй на вухо:
«Не бійсь мене, та краще-но послухай:
Як тричі скажеш правду про вовків менi,
Зможеш лежати й

Іван Потьомкін
2022.01.19 14:03
Навіщо могила Моше схована від людськго ока?
Бо відомо було Всеблагословеному, що Храм має бути зруйнований
і народ вигнаний із землі своєї.
І не прийшли б тоді на могилу Моше, плачучи вмовляти:
«Моше, Учителю наший, устань і молися за нас!»
- І

Петро Скоропис
2022.01.19 13:51
Онде дім, що Джеком поруйнувавсь.
Онде мур, де зіжмаканий ціпне бакс,
й Гансу жодного шансу: одна хана.
Це – Іваном викладена стіна.

Це стіна, яку тут спорудив Іван.
Діловито, спосібно уподобань
будівничих, сіріє її бетон,

Микола Соболь
2022.01.19 09:16
Лізуть п’яні орки у святий Дніпро,
щоб на Водохрещу гріх із дупи змити.
А ти, українцю, брате, тут ніхто.
Твою славу й віру топчуть московити.

Розіп’яли душу на своїй землі.
За свободу й волю видають кормигу.
Україна-ненька триста літ у млі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Евеліна Гром
2021.11.08

Марія Артамонова
2021.09.11

Алекс Міс
2021.07.31

Конрад Ренегат
2021.07.14

Наталія Кравченко
2021.07.06

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Левицька / Проза

 Сповідь
У великій трикімнатній квартирі не було чим дихати. Задушливе повітря змішалося з запахом ліків і гнійними пролежнями хворої. У спальні на великому ліжку лежала висохла до невпізнаванності п'ятидесятирічна Люба.
- Фелю, - слабким, виснаженим голосом вона тихо покликала жінку, яка її доглядала.
- Фелю, підійди...
Феля поралася на кухні, гриміла посудом і не чула, що її кличуть.
Через п'ять хвилин сама підійшла подивитися на хвору Любу. Червоне обличчя, (видно був високий жар),- палало. Крапельки поту вкривали її високе чоло. Глибокі, мов вуглики, очі запали у очицях і блищали нездоровим відблиском.
- Фелю, - повторила квола жінка, - поклич батюшку.
- Що, настільки погано? - сполошилася доглядальниця.
- Так, я помираю, хочу встигнути сповідатися і причаститися.
- Добре, - тихо сказала Феля і витерла очі носовою хустинкою.
Наступного дня прийшов священник. Старий батюшка з сяйними, добрими очима і сивою, рідкою борідкою у чорному підризнику, присів на стілець біля хворої.
- Дякую, що прийшли, я ніколи в житті не сповідалася, тому мені важко зараз говорити...- сумно промовила Люба і замовчала на деякий час.
- Мабуть, збирається з думками, - чекав священник і нічого не запитував.
Люба дивилася на стіну, де висіли портрети: чоловіка, сина і доньки. По щоці хворої потекла сльоза і вона почала сповідатися.
- Батюшко, я вбила свою доньку, її звали Софія. Священник, у церкві наслухався безліч історій, взяв мовчки сповідальницю за руку і співчуваючи зітхнув.
Люба продовжувала розповідати.
- Я грішна, я дуже грішна і не знаю, чи Бог простить мені мою провину. А ще п'ять років тому я думала, що я найщасливіша жінка у світі. У мене був чоловік, якого я дуже любила і двоє дорослих дітей. Анатолій і Софія. Я працювала на меблевій базі, тож могла дістати все, що тільки душа забажає. У мого чоловіка Василя, теж була прибуткова робота. Він працював ревізором. Самі знаєте, у радянські часи, все було по блату, а для нашої родини не існувало ні черг, ні зачинених дверей. Дуже часто, в квартирі, ми влаштовували генеральне прибирання. Василь натягував надворі декілька шпагатів і ми вивішували атласні ковдри, махрові рушники, кольорову постільну білизну.
Вибивали дорогі килими і всі нам заздрили, прості люди не могли тоді мати те, що було у нас. Румунські меблі, імпортна одежа, золото, все це у нас було. Кожного року ми їздили на море і
придбали нову - "Волгу." Донька навчалася в сільськогосподарській академії, а син на романо-германському факультеті в університеті Тараса Шевченка. Я дуже любила свого чоловіка, ще зі школи, і він мене також. Ми з одного села на Волині, (батьки ще й досі живі). Разом поступили в Торговельний інститут, обоє жили поряд в гуртожитку і бігали один до одного на побачення, а на третьому курсі одружилися. Він у мене перший і останній і я у нього, ну Ви знаєте про, що мова, - Люба глянула на духовника з повними очами сліз.
- Не переживайте, - священник легенько в підтримку стиснув руку хворої.
- На чому я зупинилася? - спитала Люба, а після згадавши почала продовжувати.
- Вася у мене був добрим, турботливим, гарним. Бувало скажу вагітною, що хочеться мандаринів, з під землі вночі дістане. Ось такий у мене був чоловік, і сина я дуже любила. Він - копія тата. Такі ж самі карі очі, довжелезні вії і русяве волосся. Красивий, талановитий, милосердний. Одного разу, в другому класі, він приніс додому блохасте цуценя, але хіба я могла йому дозволити його залишити? Боялася, що зіпсує нові килими і паласи, погризе меблі. Дитина плакала, говорила, що буде сама вигулювати собачку, та я не погодилася і викинула рудого песика надвір. Соня була молодшою на три роки, її ми більш балували, все ж таки, дівчинка. Та й, вона у нас, була тихою, сумирною, ми і не збагнули, як вона виросла. Це коли уже в академію поступила почалися проблеми, - перескакувала Люба пропускаючи відрізок життя, - стала нервовою і неслухняною. Коли я їй робила зауваження, що вона зі мною розмовляє роздратовано, то донька несподівано заявила, що вагітна. Я була шокована. А хто ж тато? - запитала я у Софії, а через місяць ми уже святкували весілля. Зять був її однокурсником, з непоганої родини, тож ми нічого проти не мали їхнього подружнього життя, - хвора раптово закашлялася і священник дав їй попити води, що стояла у склянці на тумбочці.
- У вас, мабуть запалення легень? - запитав стурбовано він.
- У мене запалення душі, - скорбно сказала жінка і знову заплакала.
- Заспокойтеся, Бог милосердний, - втішав священник.
Люба продовжувала.
- Того літа, було дуже спекотно, і ми вирішили усією родиною поїхати на Десну, двома машинами на вихідні. На той час, у Соні підростала п'ятирічна донька і вона була вагітна вдруге. Це було на мій день народження. Ми набрали з собою багато смачної їжі, знайшли прекрасний, затишний куточок на березі річки, поставили велику палатку і почали святкувати. Трохи випили, бо як же без цього у такий день. Я сиділа на складаному стільці, коло мене на розкладайці засмагав мій Василько і все було прекрасно. Онука будувала замок з вологого піску, а донька з зятем пішли купатися. Син ловив рибу, а я не могла не радіти. Дивилася по черзі, то на дітей, то на Десну і на серці було спокійно. Насолоджувалася життям, милувалася природою. Великі тінисті верби шуміли на вітрі, а навколо гуділи джмелі і бджоли. Комарі не дошкуляли. На небі ні хмарки. Як зараз пам'ятаю, - згадувала Люба, - волошкове небо і сліпуче біле сонце відбивалося з деревами у стрімкій річці. Вода переливалася сріблом і я ще тоді подумала, що річка схожа на ризи. Вагітна Соня з зятем пішли купатися, а я почала допомагати онуці носити мокрий пісок для замку. Зривали ромашки і прикрашали крихку споруду.
Соня з зятем плескалися в парній, як молоко, воді, бризкалися, вчинили галас, а коли син попросив їх не лякати рибу, відпливли трохи далі. Вони були майже на середині, я захвилювалася і крикнула, щоб поверталися назад, але мене ніхто не слухав. Донька не зважала і пливла все далі і далі. Соню, повертайтеся, уже панікувала знервована я і вони попливли назад. Тільки я заспокоїлася і відволіклася на онуку, як почула, що донька, несамовито кричить, задихається і тоне. Зять намагався їй допомогти, але плавав погано, тому, з його зусиль, користі було мало. Чоловік з сином кинулися в річку на допомогу. Почали рятувати тонувших. Я стояла на березі і молилася, бо зовсім не вміла плавати. Душею я була з ними. Бачила, як чоловік тягнув за коси Соню, як вона хапалася за нього, а він захлинався водою. Після Вася, з останніх сил, виштовхнув її на мілину, а сам пішов на дно. Я божевільно рвала на собі волосся, коли приблизно, те саме сталося з сином. Зять стояв живий на березі річки, а мій чоловік і син втопилися. Онука сильно кричала. Приступ задухи і кашлю заважав Любі говорити, вона ковтала повітря, як риба викинута на сушу, вся тремтіла, губи посиніли, жінка зробилася, як крейда. Ніби це вона тоді задихалася під водою, а не її син і чоловік. Духовник знову їй дав попити. Феля прибігла, накапала корвалолу, але Люба відсторонила ліки. Дивилася на світлини не мигаючи і не могла вимовити жодного слова.
- Дайте їй нашатирю, - звернувся священник до Фелі.
Люба вдихнула змочену їдку вату з аміаку і опритомніла.
Через деякий час знову почала сповідатися.
- Я втратила свідомість, коли побачила своїх рідних Василька і Толіка в домовині. Не пам'ятаю того дня, геть вивітрився з пам'яті. Прокинулася в лікарні з інсультом нерухома. Біля мене сиділа донька, а я не хотіла її бачити і чути. Через місяць лікування, мені не покращало, і лікарі виписали паралізовану додому. Софія допомогала чим могла. Приходила, а я її звинувачувала у смерті Толіка і чоловіка. Я страшно зненавиділа доньку, яку пестила і носила до п'яти років на руках. Влаштувала їй суще пекло. Виганяла з дому. Піднятися не могла, але запустити склянкою в неї сили вистачало. Обзивала її найстрашнішими, гидкими словами, проклинала, доводила до істерики, сказу, і врешті-решт, вона втратила дитину. Мені було й цього мало, я ніби, оскаженіла, збожеволіла. Кожне моє слово болісно ранило її душу, але вона жодного поганого слова мені не сказала у відповідь. Тільки просила пробачення, цілувала руки і плакала. Я попросила покликати сусідку, з дивним ім'ям Офелія, з якою раніше була у гарних стосунках, і при доньці заповіла їй квартиру, дачу, машину. Всі коштовності: золото, кришталь, килими я навмисне продала, щоб вони не дісталися Софії. Коли донька захворіла на лейкемію, я раділа і кричала їй в обличчя, так тобі і треба, гадюко, скотино, вбивце. Для мене найбільшого ворога ніж вона тоді не існувало. Адже через неї загинули ті, кого всім серцем любила. Я заспокоїлася лише тоді, коли рідну дитину - Соню зжила зі світу. Зять прийшов і сказав, що донька померла в лікарні від хімієтерапії, а я сказала: "ну і слава Богу, туди їй і дорога". Хіба Господь може таке пробачити? - запитувала Люба духовного отця на смертному одрі. Хіба таке пробачають?Той мовчав. На його очах виступили сльози.
- Ви все сказали, раба Божа Любове? Каєтеся у своїх гріхах?, - запитав сповідальницю, і коли та заридала, і сказала, - Так!, - накрив єпітрахіллю.
- Бог простить!
01.02.2021р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2021-02-03 09:36:35
Переглядів сторінки твору 382
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.869 / 6  (5.264 / 5.88)
* Рейтинг "Майстерень" 5.867 / 6  (5.328 / 5.95)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.830
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2022.01.20 17:50
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2021-02-05 14:46:35 ]
Так, страшна драматична історія. Не можна перед біднішими сусідами хизуватися своїм добром - хтось позаздрив і прокляв! Це мала б усвідомити головна героїня, однак вона цього не зробила. Це - життєвий урок читачеві. Щось маєш, то сиди тихо і не хизуйся перед співвітчизниками, бо заздрість здатна на все. Страшна своїм драматизмом історія. Чимось нагадує новелу "Новина" Василя Стефаника. Як Гриць Летючий утопив свою доньку... Захоплююче-трагічно, Таню! Пиши ще! Проза дається тобі, не гірше, ніж поезія! Натхнення!))))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Левицька (М.К./М.К.) [ 2021-06-04 21:18:26 ]
Дякую, дорогий Ярославе! Вибач, що пропустила твій коментар!))) Зворушена! Хто його знає, чому цю родину спідкало таке горе? Це були мої сусіди.