Двадцять п'ятого січня в Тетянин день, я з гарним настроєм пішла до храму святої великомучениці Тетяни. Там зібралося багато духовенства і вірянин на врочисту літургію. Я сповідалася, причастилася святих тайн і мріяла відсвяткувати цей день з подругою у себе вдома. Після закінчення служби у храмі, доїхавши до свого будинку, зайшла в ліфт і натиснула на цифру дев'ять. Піднімаючись наверх підіймач раптово зупинився. Я нервово почала тиснути на всі кнопки, які там знаходилися, але ветхий ліфт стояв, як вкопаний, на місці. Після одні двері, моєї в'язниці, відчинилися і я побачила, що застрягла поміж двох поверхів. На інших зачинених дверцятах висіла жахлива, чорна павутина схожа на довжелезні, страхітливі дреди волосся. Я затремтіла і миттєво знайшла кнопку аварійного виклику. Зв'язалась з диспетчером і розповіла, що зі мною трапилося. Жінка з хриплим голосом пообіцяла мене швидко звільнити. - Почекайте хвилин п'ятнадцять, не панікуйте. Коли вона вимовила це слово, я дійсно запанікувала. А якщо старий мотлох обірветься разом зі мною? - думала я. Мене відразу охопив переляк, кинуло в жар і стало важко дихати. Клаустрофобія в дії, - подумала я. Заспокойся, не бійся, повторювала собі, зараз тебе звільнять. Все гаразд, але серце шалено калатало.
Я прислухалася до тиші, грюкала в двері, в сподіванні на диво, але ніхто не йшов мене рятувати. Натискала знову на кнопку виклика диспетчера, та зв'язок зник. В додаток до того, у кабіні погасло світло. У гнітючій пітьмі пролунав мобільний.
Телефонувала сусідка з четвертого поверху:
- Танюшо я тебе вітаю з днем янгола! - поллялися з радісних, щедрих вуст зворушливі вітання - щастя, любові, добра, натхнення і вдачі.
- Ось саме удача мені зараз потрібна, бо вже годину знаходжуся у замкнутому, темному просторі, де немає чим дихати, окрім мазуту і пилу - жалілася я.
- Оце так, навіть не здивувалася сусідка. Я на тій неділі теж застрягла, - жваво задзеленькотіла вона і почала в подробицях розповідати, як це було і коли це сталося. А ще Микола Степанович на днях теж і Льоня з сьомого поверху, ти знаєш його, ну той, що з собакою гуляє.
- Катерино Іванівно, давайте пізніше про це поговоримо, краще викличте аварійку, - благала.
- А, що хіба ти не викликала, - здивувалася жінка.
- Та повідомила, але ніхто не їде, - безнадійно кричала я, в телефон, збентеженій сусідці.
- То чого ж ти мовчиш, а я стара дурепа тебе розважаю. Зараз буду дзвонити. Ще п'ятнадцять хвилин пройшло і тут я почула голос.
- Таню ти де? Щиросердна Катерина Іванівна обходила поверхи, щоб зрозуміти на якому я зависла. З'ясувалося що поміж третім і другим.
Цікаво, подумала я. Якщо обірветься стара кляча, чи вдасться вижити? Здається падати з третього краще ніж з шостого, чи восьмого. А я, навіть, заповіт не склала. Ось так живеш і не знаєш де смерть знайдеш, чи на дорозі, чи у старім ліфті. А скільки ж всього ще не встигла зробити, - бідкалась я. Віддати Богу душу, так несподівано, будучи здоровою, хоч і опісля каяття, мені, аж ніяк, не хотілося. Боже милосердний врятуй! Свята великомученице Тетяно, прийди на допомогу, молилася слізно. Мені стало моторошно, парко і душно водночас. Катерина Іванівна не вмовкала. Усім хто підіймався пішки по сходах вона розказувала, що я застрягла у ліфті і вже дві години там знаходжуся.
- Саме цікаве, говорила вона, що коли я нарешті додзвонилася в аварійку, то там сказали, що виклику диспетчера не було і вони не знають, що людина знаходиться в ліфті. Коли ж нам, вже врешті- решт поміняють цю кляту розвалюху - обурювалася, Катерина Іванівна. Куди тільки не писали і не зверталися і все марно. Будинку вже п'ятдесят років, а вони у вус не дують.
- Ось, коли станеться лихо, тільки тоді заворушаться, - підтакувала мешканка будинку. Ці балачки наводили на мене ще більшу моторошність. Просидівши у темряві три години, вірніше простоявши, бо сидіти у наших ліфтах, особливо зимою, не можливо, нарешті, почула скрегіт, ляскання інструментів і радісний голос сусідки: - Таню, зараз тебе звільнять, тримайся. Другі двері ліфта відчинилися і я побачила невеличкий отвір внизу. Чоловік, що приїхав мене рятувати запитав: - Агов, Ви там ще живі?
А як же, зраділа я, жива і їсти хочу, бо зранку ще ріски сьогодні в роті немала, в церкві була, і в туалет вже б не завадило сходити, бо тут від жаху можна осоромитися.
- Ви ще жартуєте? Потерпіть декілька хвилин, - втішав весело він - правда я не знаю, як Вас звідти витягти, але щось вигадаємо. А Ви якого розміру? Зможете пролізти у цей невеличкий отвір? - запитував рятувальник.
- Я невеличка. А голову мені не відрубає? - услід зацікавилася я.
- Та ні, не повинно, - заспокоював чоловік, лізьте не бійтеся.
Я висунула голову і глянула вниз. Матінка рідна, то куди ж я буду злазити, якщо я на самому вершечку? - знову запанікувала я.
- Оце вже інша справа, - сказав маленький на зріст чоловік. Навіть якщо поставити стілець, все одно не дістанете, потрібна драбинка, по іншому нічого не вийде.
І тут подала голос говірка Катерина Іванівна, яка до цієї миті мовчала, спостерігаючи за дійством.
- У мене є, зараз принесу, - і хутко потупцювала наверх за драбинкою.
- Хух, полегшено зітхнула я. Сусідка через деякий час принесла те, що обіцяла і я, знявши куртку, ледь просунулася у вузький отвір. Внизу вже мене ловили, бо рятувальне знаряддя було хитке і старе, як антрацит.
Я - щаслива розцілувалася зі своїми рятувальниками і подякувала.
- Дай вам Боже ніколи не застрягати у ліфті! Зі святом Вас, Тетяно! - привітав чоловік. Я хотіла зателефонувати подрузі і скасувати зустріч, бо руки дуже тремтіли, але моя добра сусідка порадила цього не робити, а навпаки зняти стрес і ми втрьох влаштували свято! Світ не без добрих людей, я завше про це знала!

25.01.2021р.