ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Два каштани
На трасі снували автомобілі, старі трамваї стояли у пробці, підбираючи пасажирів на кожній зупинці, а Віра поволі йшла, посміхаючись перехожим, милуючись природою. Під жовтими крислатими деревами лежали надтріснуті зелені їжачки каштанів. Віра нахилилася, підняла два карих каштани і поклала в кишеню куртки. Глянула на багряно- бурштинові клени, що переливалися на сонці і не думали втрачати пишне вбрання. Лише невеличка кількість листочків - розкритих долоньок, лежали на бруківках і малахітових газонах. Велике місто ніколи не подобалося Вірі. Вона любила їздити в рідне село до старої батьківської хати. Копатися в городі, вічно щось ремонтувати, лагодити огорожу, садити квітники. Але із-за роботи вибиралася туди лише на вихідні і свята. Заходила на кладовище до батьків, провідувала тітку, привозила їй гостинці і допомагала чим могла. Тітці Любі так і не вдалося вдруге одружитися, тож доглядала онуків, яких постійно підкидали дорослі діти. А, може, переїхати в село? - думала вільна жінка
підійшовши до зупинки і ставши в чергу на маршрутку, щоб добратися додому.
- Віро Миколаївно, доброго дня - почула голос за спиною, здригнувшись від несподіванки!
Обернувшись побачила знайоме обличчя. Вона миттєво згадала цього приємного чоловіка, який приходив у відділ кадрів, щоб влаштуватися водієм на фабрику. А після забігав неодноразово з коробками цукерок на восьме березня і Різдво.
- Вибачте, не хотів Вас налякати - трохи сутулячись, зніяковів чоловік.
- Нічого, доброго дня, Андрію, як Ви поживаєте? Дуже приємно Вас бачити, як швидко летить час, ми, мабуть, не бачилися років десять!
- А я дивлюся знайоме обличчя, Ви, майже не змінилися, Віро Миколаївно, така ж симпатична, як і раніше - добродушно промовив Андрій.
- А, що це за папірці Ви тримаєте в руці? - запитала з цікавістю жінка. Чоловік розгубився, замислився.
- Так відразу й не розкажеш, може сходимо у кав'ярню і я розповім більш детально. Ви нікуди не поспішаєте? - з сподіванням у голосі запитав знайомий.
- Тепер ні, звільнилася з роботи.
- Як так, невже?
- Набридло бачити людей всіх на одне обличчя, - пожартувала Віра.
- То, що підемо посидимо, тут недалеко? - вмовляв знайомий Віру.
- А чому б ні, я залюбки вип'ю з Вами кави.
У кав'ярні, як не дивно, в обідню перерву, майже нікого не було. Влаштувавшись за затишним столиком у віддаленім кутку під штучною пальмою, замовивши каву, Віра і Андрій дивилися один на одного, не ховаючи погляду.
- Дуже схуд, з того часу, як бачилися востаннє, - придивлялася жінка до Андрія. - Скроні вкрилися сивиною, але та сама принадна усмішка і блакитні, глибокі очі.
Відсьорбнувши маленький ковток гарячої кави, Віра почала розпитувати про життя чоловіка, що сидів напроти і лагідно дивився на неї.
- Тож розказуйте, Андрію, про папірці? - жінці кортіло швидше дізнатися. - Ви ж обіцяли розповісти.
- Добре, розкажу - і чоловік почав розповідати.
- Річ у тім, що я розклеюю оголошення, потрібно знайти помічницю, яка б мені допомагала доглядати хвору дружину. Може, хто обізветься, я вказав свій номер телефону. А раптом дійсно, якась щиросердна душа погодиться допомогти, звичайно за платню.
- А, що сталося з дружиною?
- Інсульт, вже четвертий рік не підводиться, не говорить, безпорадна лежить і чекає на смерть.
-Як це жахливо, болісно! А діти у Вас є? - запитала стурбовано Віра.
- Є...донька, але вона в Польщі на заробітках, інколи висилає гроші на памперси, приїздить раз на пів року, теж там за кордоном доглядає інваліда, але чужого. Ось, так у житті буває, що ми доглядаємо чужих батьків, а своїх часом віддаємо у притулки.
Я тому і звільнився з роботи. Таксую, щоб був ненормований робочий день, доглядати безпомічну Валю. Працюю вночі, але у неділю найвигідніше грачувати добу, тому шукаю помічницю, щоб хоча б у цей день дружина не залишалася надовго сама.
- Ви мене приголомшили, Андрію - співчувала Віра, помітивши, у печальних очах Андрія сльозу, яку він намагався приховати від жінки, бо ж чоловіки не плачуть, особливо у присутності гарних панянок.
- Чим я можу Вам допомогти? - запитала Віра, розводячи руками. Ваша історія мене дійсно дуже вразила і зачепила за живе - співчувала співрозмовниця.
- Я навіть не знаю, чи маю право просити таку жінку, як Ви, Віро Миколаївно, адже вам не потрібні ні гроші, ні мої особисті проблеми. Я розповів, бо Ви зацікавилися. Просто мені дуже було приємно Вас бачити і поспілкуватися теж. - згорнув розмову Андрій.
- Дайте мені папірець, я нічого не обіцяю, подумаю. - зітхнувши попросила жінка.
Кава була випита і Андрій запропонував відвезти Віру Миколаївну на своїй машині додому.
По дорозі розмовляли про спільних знайомих, оминаючи болісну тему про Андрієву складну ситуацію. А коли під'їхали до Віриного дому і та запропонувала гроші за проїзд, чоловік відмовився на відріз.
- Ви, що Віро Миколаєвно, сховайте гроші. Жінка намацала в кишені каштани і простягнула Андрію один із них.
- Це Вам на згадку, - усміхнулась вона, один мені, а інший Вам, Андрію!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Два каштани
XII
За два роки до вбивства чоловіка Віра востаннє йшла з роботи. Вона звільнилася. Фабрику, яку приватизували після розпаду Радянського союзу - зайняли китайці і Віра більше не трималася за своє місце під сонцем. Марія Заячук, її подруга, пішла ще раніше, влаштувавшись консьєржкою у сусіднім хмарочосі, а у Віри теж були плани на майбутнє. З чоловіком відносини не покращали, але старший син, після закінчення Київського політехнічного інституту, рано одружився і вона мріяла весь свій вільний час витрачати на двох онуків - двійнят.
На трасі снували автомобілі, старі трамваї стояли у пробці, підбираючи пасажирів на кожній зупинці, а Віра поволі йшла, посміхаючись перехожим, милуючись природою. Під жовтими крислатими деревами лежали надтріснуті зелені їжачки каштанів. Віра нахилилася, підняла два карих каштани і поклала в кишеню куртки. Глянула на багряно- бурштинові клени, що переливалися на сонці і не думали втрачати пишне вбрання. Лише невеличка кількість листочків - розкритих долоньок, лежали на бруківках і малахітових газонах. Велике місто ніколи не подобалося Вірі. Вона любила їздити в рідне село до старої батьківської хати. Копатися в городі, вічно щось ремонтувати, лагодити огорожу, садити квітники. Але із-за роботи вибиралася туди лише на вихідні і свята. Заходила на кладовище до батьків, провідувала тітку, привозила їй гостинці і допомагала чим могла. Тітці Любі так і не вдалося вдруге одружитися, тож доглядала онуків, яких постійно підкидали дорослі діти. А, може, переїхати в село? - думала вільна жінка
підійшовши до зупинки і ставши в чергу на маршрутку, щоб добратися додому.
- Віро Миколаївно, доброго дня - почула голос за спиною, здригнувшись від несподіванки!
Обернувшись побачила знайоме обличчя. Вона миттєво згадала цього приємного чоловіка, який приходив у відділ кадрів, щоб влаштуватися водієм на фабрику. А після забігав неодноразово з коробками цукерок на восьме березня і Різдво.
- Вибачте, не хотів Вас налякати - трохи сутулячись, зніяковів чоловік.
- Нічого, доброго дня, Андрію, як Ви поживаєте? Дуже приємно Вас бачити, як швидко летить час, ми, мабуть, не бачилися років десять!
- А я дивлюся знайоме обличчя, Ви, майже не змінилися, Віро Миколаївно, така ж симпатична, як і раніше - добродушно промовив Андрій.
- А, що це за папірці Ви тримаєте в руці? - запитала з цікавістю жінка. Чоловік розгубився, замислився.
- Так відразу й не розкажеш, може сходимо у кав'ярню і я розповім більш детально. Ви нікуди не поспішаєте? - з сподіванням у голосі запитав знайомий.
- Тепер ні, звільнилася з роботи.
- Як так, невже?
- Набридло бачити людей всіх на одне обличчя, - пожартувала Віра.
- То, що підемо посидимо, тут недалеко? - вмовляв знайомий Віру.
- А чому б ні, я залюбки вип'ю з Вами кави.
У кав'ярні, як не дивно, в обідню перерву, майже нікого не було. Влаштувавшись за затишним столиком у віддаленім кутку під штучною пальмою, замовивши каву, Віра і Андрій дивилися один на одного, не ховаючи погляду.
- Дуже схуд, з того часу, як бачилися востаннє, - придивлялася жінка до Андрія. - Скроні вкрилися сивиною, але та сама принадна усмішка і блакитні, глибокі очі.
Відсьорбнувши маленький ковток гарячої кави, Віра почала розпитувати про життя чоловіка, що сидів напроти і лагідно дивився на неї.
- Тож розказуйте, Андрію, про папірці? - жінці кортіло швидше дізнатися. - Ви ж обіцяли розповісти.
- Добре, розкажу - і чоловік почав розповідати.
- Річ у тім, що я розклеюю оголошення, потрібно знайти помічницю, яка б мені допомагала доглядати хвору дружину. Може, хто обізветься, я вказав свій номер телефону. А раптом дійсно, якась щиросердна душа погодиться допомогти, звичайно за платню.
- А, що сталося з дружиною?
- Інсульт, вже четвертий рік не підводиться, не говорить, безпорадна лежить і чекає на смерть.
-Як це жахливо, болісно! А діти у Вас є? - запитала стурбовано Віра.
- Є...донька, але вона в Польщі на заробітках, інколи висилає гроші на памперси, приїздить раз на пів року, теж там за кордоном доглядає інваліда, але чужого. Ось, так у житті буває, що ми доглядаємо чужих батьків, а своїх часом віддаємо у притулки.
Я тому і звільнився з роботи. Таксую, щоб був ненормований робочий день, доглядати безпомічну Валю. Працюю вночі, але у неділю найвигідніше грачувати добу, тому шукаю помічницю, щоб хоча б у цей день дружина не залишалася надовго сама.
- Ви мене приголомшили, Андрію - співчувала Віра, помітивши, у печальних очах Андрія сльозу, яку він намагався приховати від жінки, бо ж чоловіки не плачуть, особливо у присутності гарних панянок.
- Чим я можу Вам допомогти? - запитала Віра, розводячи руками. Ваша історія мене дійсно дуже вразила і зачепила за живе - співчувала співрозмовниця.
- Я навіть не знаю, чи маю право просити таку жінку, як Ви, Віро Миколаївно, адже вам не потрібні ні гроші, ні мої особисті проблеми. Я розповів, бо Ви зацікавилися. Просто мені дуже було приємно Вас бачити і поспілкуватися теж. - згорнув розмову Андрій.
- Дайте мені папірець, я нічого не обіцяю, подумаю. - зітхнувши попросила жінка.
Кава була випита і Андрій запропонував відвезти Віру Миколаївну на своїй машині додому.
По дорозі розмовляли про спільних знайомих, оминаючи болісну тему про Андрієву складну ситуацію. А коли під'їхали до Віриного дому і та запропонувала гроші за проїзд, чоловік відмовився на відріз.
- Ви, що Віро Миколаєвно, сховайте гроші. Жінка намацала в кишені каштани і простягнула Андрію один із них.
- Це Вам на згадку, - усміхнулась вона, один мені, а інший Вам, Андрію!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію