ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Дев'ять днів
Нікого не хотілося бачити. Телефонували родичі, набивалися на поминальний обід, та вона всім відмовляла, пославшись на те, що захворіла. Навіть не знала, чи прийде до неї син - Сергій, але сподівалася на те, і дуже чекала . Накривши свіжу картату скатертину на стіл, запаливши поминальну свічку перед світлиною померлого, Віра тихо сиділа, прислухаючись до ліфта і кожного звуку. Останнім часом кепсько спала, погано їла. Тепер вже вона кричала майже щоночі, як, колись, її покійний чоловік. Жінку мучили гнітючі видіння. В кімнаті небіжчика постійно чула шерех капців. Інколи прокидалася від того, що Віктор її кличе до себе, хрипло, глухо: "Віро, Віро"- ніби з потойбіччя. Жінка тихо божеволіла, самотня наодинці зі своєю бідою. Сини ні разу не обізвалися. Коли телефонувала вона, не відповідали. Жінка дивилася на себе в люстерко і повірити не могла, що вона - це - вона. Синці під очима, смутний погляд, змарнілі впалі щоки і глибока зморшка на чолі. Вже не ховала сигарети в тумбочці. Постійно палила і дивилася вниз з висоти дев'ятого поверху. Колись вона мріяла літати і жаліла чому Бог не дав людям крила. А тепер її тягло униз магнітом туди, де в одну мить можуть обірватися всі її страждання і земля стане небом, не тим темним, що у день поховання Віктора, а бірюзово- блакитним, залитим засліплюючим неоновим світлом. Варто тільки зробити крок, лише один крок у безодню і все скінчиться в одну секунду. Навіщо жити, навіщо так жити?
- Якби ж то я була впевнена, що побачу Боже світло в кінці тунелю, а коли навпаки - чорне пекло тортур, - міркувала нещасна жінка. Лише думка про вічні муки зупиняла переступити межу терпіння.
Траурної хустки вдова не носила, але, як не дивно, їй тепер не вистачало Віктора. Це, як жертва сумує за своїм катом, що довго протягом багатьох років мучив її.
Вона пригадувала найкращі миті спільного життя, але на душу падали тільки солоні сльози і синці провини.
Віра піднялася і знову пішла смалити на балкон - це на деякий час її заспокоювало. На вулиці сльота вкривала заасфальтовані тротуари, дороги і брунатні газони. Так швидко розтануло небесне чудо. Залишки снігу розкидані розкришеним пинопластом ще де-не-де лежали обабіч стежок, що вели до лісу. Зграя горобців вчинила веремію і будила все довкола переплутавши зиму з весною. Чудасії природи відкривалися зору незвичним для січня краєвидом.
Нарешті у двері подзвонили! Жінка полегшено зітхнула і побігла відчиняти замок. Все ж таки, син прийшов - думала вона. Не глянувши у вічко, відкрила швидко двері і обімліла... На порозі побачила зовсім іншого чоловіка.
- Це ти? - злякано відреагувала на несподіваного гостя Віра. - Навіщо ти з'явився на мої очі? З хвилину на хвилину прийде син і я не можу допустити, щоб він тебе побачив. І сама не бажаю тебе більше бачити ніколи! Геть, з мого життя! - Чуєш, геть! - крикнула в серцях Віра, ляснувши дверима перед носом небажаного гостя.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дев'ять днів
IX
Дев'ять днів минуло відтоді, як Віра знайшла свого чоловіка мертвим на підлозі вітальні своєї квартири. Як швидко вони пролетіли ці дев'ять днів, але жінці здавалося, що вона за цей період прожила цілу вічність. Раніше сперечалася з чоловіком, гралася у мовчанку, хвилювалася за дітей і онуків, клопотала, втомлювалася, але так, щоб її підозрювали у вбивстві власного чоловіка, такого ще з нею не було.
Нікого не хотілося бачити. Телефонували родичі, набивалися на поминальний обід, та вона всім відмовляла, пославшись на те, що захворіла. Навіть не знала, чи прийде до неї син - Сергій, але сподівалася на те, і дуже чекала . Накривши свіжу картату скатертину на стіл, запаливши поминальну свічку перед світлиною померлого, Віра тихо сиділа, прислухаючись до ліфта і кожного звуку. Останнім часом кепсько спала, погано їла. Тепер вже вона кричала майже щоночі, як, колись, її покійний чоловік. Жінку мучили гнітючі видіння. В кімнаті небіжчика постійно чула шерех капців. Інколи прокидалася від того, що Віктор її кличе до себе, хрипло, глухо: "Віро, Віро"- ніби з потойбіччя. Жінка тихо божеволіла, самотня наодинці зі своєю бідою. Сини ні разу не обізвалися. Коли телефонувала вона, не відповідали. Жінка дивилася на себе в люстерко і повірити не могла, що вона - це - вона. Синці під очима, смутний погляд, змарнілі впалі щоки і глибока зморшка на чолі. Вже не ховала сигарети в тумбочці. Постійно палила і дивилася вниз з висоти дев'ятого поверху. Колись вона мріяла літати і жаліла чому Бог не дав людям крила. А тепер її тягло униз магнітом туди, де в одну мить можуть обірватися всі її страждання і земля стане небом, не тим темним, що у день поховання Віктора, а бірюзово- блакитним, залитим засліплюючим неоновим світлом. Варто тільки зробити крок, лише один крок у безодню і все скінчиться в одну секунду. Навіщо жити, навіщо так жити?
- Якби ж то я була впевнена, що побачу Боже світло в кінці тунелю, а коли навпаки - чорне пекло тортур, - міркувала нещасна жінка. Лише думка про вічні муки зупиняла переступити межу терпіння.
Траурної хустки вдова не носила, але, як не дивно, їй тепер не вистачало Віктора. Це, як жертва сумує за своїм катом, що довго протягом багатьох років мучив її.
Вона пригадувала найкращі миті спільного життя, але на душу падали тільки солоні сльози і синці провини.
Віра піднялася і знову пішла смалити на балкон - це на деякий час її заспокоювало. На вулиці сльота вкривала заасфальтовані тротуари, дороги і брунатні газони. Так швидко розтануло небесне чудо. Залишки снігу розкидані розкришеним пинопластом ще де-не-де лежали обабіч стежок, що вели до лісу. Зграя горобців вчинила веремію і будила все довкола переплутавши зиму з весною. Чудасії природи відкривалися зору незвичним для січня краєвидом.
Нарешті у двері подзвонили! Жінка полегшено зітхнула і побігла відчиняти замок. Все ж таки, син прийшов - думала вона. Не глянувши у вічко, відкрила швидко двері і обімліла... На порозі побачила зовсім іншого чоловіка.
- Це ти? - злякано відреагувала на несподіваного гостя Віра. - Навіщо ти з'явився на мої очі? З хвилину на хвилину прийде син і я не можу допустити, щоб він тебе побачив. І сама не бажаю тебе більше бачити ніколи! Геть, з мого життя! - Чуєш, геть! - крикнула в серцях Віра, ляснувши дверима перед носом небажаного гостя.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію